Текст книги "Емма"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 34 страниц)

Розділ 6

Наступного ранку містер Френк Черчілль з'явився знову. Він прийшов разом із місіс Вестон, до якої, здавалося, ставився з такою ж сердечністю, як і до Гайбері в цілому. Виявилося, що він сидів із нею вдома, щонайприязніше спілкуючись, доки не підійшов її звичний час для моціону; бажаючи змінити маршрут прогулянки, вони відразу ж вирішили піти до Гайбері. Він не сумнівається, що можна приємно прогулюватись будь-де, але чомусь завжди обирає звичайний шлях. Гайбері, цей просторий, бадьорий і радісний на вигляд Гайбері завжди вабитиме його до себе. Для місіс Вестон слово «Гайбері» означало Гартфілд; вона була переконаною, що і для нього воно означає те ж саме. Отож вони відразу туди й подалися.

Емма не очікувала на їхній прихід, бо містер Вестон, коли зазирнув до них на хвилину – тільки щоб почути, який гарний у нього син, – про їхні плани не знав нічого. Тому для Емми було приємною несподіванкою бачити, як вони – рука в руку – підходять до будинку. Вона хотіла зустрітися з ним іще раз, а особливо – у компанії з місіс Вестон, бо від його ставлення до неї залежала її думка про нього. Якби він не показав себе тут належно, то ніщо не могло б уже йому зарадити. Та коли вона побачила їх разом, то відразу ж заспокоїлася. Френк віддав належне місіс Вестон не тільки красивими фразами й надмірними компліментами, ніщо не було більш доречним і приємним, ніж його ставлення до неї, ніщо не вказувало так виразно на його бажання сприймати її як друга і забезпечити її приязнь до себе. І оскільки їх візит розтягнувся на весь ранок, Емма мала достатньо часу, щоб отримати правильне уявлення. Вони прогулювалися разом годину чи дві – спочатку навколо гартфілдівських чагарникових насаджень, потім – у Гайбері. Усе викликало у Френка захоплення; містер Вудхаус дуже зрадів би, почувши, як він насолоджується виглядом Гартфілда; а коли вони вирішили йти далі, то він зізнався в бажанні познайомитися з усім селищем, цікавлячись і захоплюючись побаченим частіше, ніж передбачала Емма.

Деякі з предметів його інтересу викликали почуття дуже приємні. Він благав, аби йому показали той будинок, в якому так довго жив його батько, а давніш – і його дід; а коли пригадалося, що жива ще та стара, котра колись його няньчила, то Френк, шукаючи її хатину, ходив з одного боку вулиці до другого; і хоча в деякі моменти такі пошуки й оглядини не мали особливого сенсу, самі по собі вони продемонстрували його приязнь до Гайбері, що якоюсь мірою робило честь і тим, хто був поруч.

Спостерігаючи все це, Емма вирішила, що навряд чи можна пояснити його таку довгу відсутність власним небажанням; несхоже було, що він лише грає роль чи виставляє напоказ нещирі почуття, тож містер Найтлі поставився до нього явно несправедливо.

Свою першу зупинку вони зробили біля «Краун Інн» – непоказної, але по-своєму важливої будівлі, де утримувалися дві пари поштових коней не стільки для зручності подорожніх, скільки для блага самих жителів; нічого цікавого Френкові попутниці там побачити не сподівались; але, минаючи цей будинок, вони розповіли йому історію великого приміщення, приробленого до нього явно пізніше; споруджене воно було багато років тому, щоб проводити там бали. В часи, коли населення було численнішим і більш налаштованим танцювати, це приміщення принагідно використовувалося в якості бальної зали; але ті славні дні давно пішли у небуття, і тепер найповажніша мета його застосування полягала в наданні притулку членам віст-клубу, започаткованого місцевою благородною і не дуже благородною публікою. Це відразу ж викликало у Френка інтерес. Особливо його вразило те, що це приміщення призначалося для проведення бальних вечорів, і замість того, щоб пройти мимо, він на декілька хвилин зупинився біля двох величезних підйомних вікон, котрі якраз були відчинені, і зазирнув усередину, аби оцінити можливості приміщення та поремствувати, що його припинили використовувати за призначенням. Він не побачив у приміщенні ніяких недоліків і відмовився визнати наявність тих, на які вказали його попутниці. Та ні, приміщення достатньо довге, широке і красиве. Воно здатне вмістити якраз оптимальну кількість людей. Узимку тут слід проводити бали принаймні кожних два тижні. Чому б міс Вудхаус не відродити славне минуле цієї зали? Міс Вудхаус, якій у Гайбері все під силу! Йому вказали на брак місцевих зацікавлених у цьому родин і висловили переконання, що ніхто з-поза меж Гайбері та найближчих околиць не виявить бажання відвідувати ці бали, але Френка таке пояснення не задовольнило. Він відмовлявся повірити, що ті численні чепурні будинки, які бачив навколо себе, не дадуть потрібної для таких заходів кількості людей; і навіть коли перейшли до подробиць і до конкретних родин, усе одно не хотів визнавати, що штучність і незручність подібних компаній може мати суттєве значення і що будуть якісь труднощі, пов'язані з відновленням статус-кво наступного ранку. Він сперечався як молодий чоловік, що дуже любить потанцювати; і Емма з подивом пересвідчилася, що вестонівські риси в ньому переважали звички Черчіллів. Здавалося, він успадкував усю життєрадісність і натхненність, бадьорий настрій і компанійські звички свого батька, не взявши нічого від гордовитості та стриманості Енскума. От гордовитості йому явно бракувало: його байдужість до змішання соціальних станів межувала з браком витонченості розуму. Однак він не міг розважливо судити про те зло, яке вважав несуттєвим. Це було лише виявом його життєрадісної вдачі.

Нарешті його переконали відійти від фасаду «Краун Інн»; і оскільки тепер вони стояли майже напроти будинку, де мешкали Бейтси, Емма згадала про візит, що він намірявся нанести вчора, і спитала Френка, чи зробив він його.

– Так, зробив, звичайно ж, зробив, – відповів Френк, – я саме збирався про нього розповісти. Це був дуже вдалий візит – я побачився з усіма трьома дамами; а вам дуже вдячний за вашу попереджувальну пораду. Якби балакуча тітонька захопила мене зненацька, то мені був би кінець. Фактично мене спокусили нанести візит, від якого не було ніякого толку. Десяти хвилин було б цілком достатньо і, можливо, цілком доречно. Я сказав батькові, що неодмінно буду вдома раніше за нього, але вирватися не було ніякої можливості, не було жодної паузи. На мій превеликий подив, коли він (ніде більше не знайшовши) зайшов туди за мною, то виявилося, що я просидів з ними майже три чверті години. Ця добра пані не дала мені жодного шансу втекти раніше.

– А що ви скажете про зовнішній вигляд міс Ферфакс?

– Вона виглядає хворою, дуже хворою – тобто, наскільки це взагалі можна сказати про молоду жінку. Але такий вираз обличчя просто неприпустимий, правда ж, місіс Вестон? Жінкам неприпустимо виглядати хворими. А якщо серйозно, то міс Ферфакс зазвичай така бліда, що майже завжди виникає враження, наче вона хвора. Гідний всякого жалю колір обличчя.

Емма з цим не погодилась і заходилась енергійно захищати колір обличчя міс Ферфакс. «Так, він ніколи не був надто гарним, але вона відмовляється погодитися з тим, що загалом він має хворобливий відтінок; навпаки – м'якість і ніжність її шкіри надають особливої витонченості характеру її обличчя». Він вислухав її з належною ввічливістю; визнав, що від багатьох чув подібне, але все одно мусить зізнатися, що, на його думку, ніщо не може компенсувати брак здорового рум'янцю. Там, де риси обличчя пересічні, чудовий колір обличчя їм надає краси; там же, де риси обличчя гарні, то ефект буває… – на щастя, він не встиг розповісти, яким буває ефект.

– Гаразд, – мовила Емма, – у кожного свій смак. – Якщо не брати до уваги колір обличчя, то вона не може вам не подобатися.

Френк похитав головою і посміхнувся.

– Я не можу відділити міс Ферфакс від кольору її обличчя.

– Ви з нею часто бачились у Веймуті? Часто бували в одному й тому ж товаристві?

Саме в цей момент вони наближалися до крамниці Форда, і він похапливо вигукнув:

– Ба! Це напевне та сама крамниця, котру кожен відвідує щодня, як розповідав мені батько. Він каже, що сам приходить до Гайбері шість днів на тиждень і завжди щось тут купує. Якщо це не обтяжить вас, будь ласка, зайдімо всередину, аби я міг довести свою приналежність до цього місця, аби я відчув себе справжнім мешканцем Гайбері. Я мушу щось придбати у Форда. Це засвідчить мій статус вільного громадянина.

– Смію сподіватися, що тут є в продажу рукавички.

– О, звичайно ж! І рукавички, і все інше. Я просто в захваті від вашого патріотизму. У Гайбері вас просто обожнюватимуть. Як син містера Вестона ви користувалися популярністю ще до вашого приїзду, але якщо розщедритесь у Фордовій крамниці на півгінеї, то ця популярність зросте од ваших реальних чеснот.

Вони ввійшли, і поки приносили і викладали на прилавок глянцеві, міцно перев'язані пакунки з написами «Men's Beavers» і «York Tan», він мовив:

– Вибачте, міс Вудхаус, саме тоді, коли стався вибух моїх патріотичних емоцій, ви хотіли щось сказати. Цікаво знати, що саме? Запевняю вас, надлишок популярності ніколи не компенсує мені браку особистих стосунків.

– Я просто запитала, чи ви часто бачилися з міс Ферфакс і в якому товаристві вона оберталась у Веймуті.

– Тепер, коли ваше запитання стало мені зрозумілим, я мушу заявити, що воно надто некоректне. Жінки завжди вважають себе вправі визначати міру знайомства. Напевне, міс Ферфакс уже встигла викласти вам власну версію. Я не намагатимуся сказати більше, ніж дозволила собі вона.

– Годі-бо! Ви відповідаєте з такою ж обережною обачливістю, як і вона. Але її розповідь про будь-що залишає стільки простору для здогадок, вона така стримана, так неохоче ділиться щонайменшими відомостями про будь-кого, що, на мою думку, ви можете характеризувати ваше з нею знайомство як завгодно.

– Он воно як? Що ж, тоді я скажу правду і вчинити так мені буде найзручніше. Я часто зустрічав її у Веймуті. Я трохи знався з Кемпбеллами у Лондоні, і у Веймуті ми оберталися здебільшого в одному й тому ж товаристві. Полковник Кемпбелл – людина дуже приємна, а місіс Кемпбелл – жінка приязна і добра. Всі вони мені подобалися.

– Значить, загалом вам відома життєва ситуація міс Ферфакс, відомо, що її чекає?

– Так, – дещо невпевнено, – гадаю, що відома.

– Еммо, ви торкаєтесь делікатної теми, – мовила, посміхаючись, місіс Вестон, – не забувайте про мою присутність. Навряд чи містер Френк Черчілль знатиме, що казати, коли ви говоритимете про життєву ситуацію міс Ферфакс. Давайте я трохи відійду.

– Я і справді не подумала про місіс Вестон, – сказала Емма, – тому що вона завжди була мені подругою, моєю любою подругою.

Схоже, що він цілком зрозумів таке почуття і віддав йому належне.

Після купівлі рукавичок вони вийшли з крамниці, і Френк Черчілль запитав:

– А ви ніколи не чули, як дівчина, про яку ми говорили, грає на роялі?

– Як це не чула? – відповіла Емма. – Ви забуваєте, що вона часто буває в Гайбері. Скільки живу, я щороку слухаю її гру відтоді, як ми обидві почали музикувати. Вона грає просто чарівно.

– Ви і справді так вважаєте? Я хотів почути думку когось, хто про це дійсно здатен судити. Мені здалося, що вона грає добре, тобто, їй не бракує смаку, але я зовсім не розбираюся в цьому. Люблю музику надзвичайно, але сам не граю і вважаю, що не маю права судити про те, як грають інші. Я часто чув, що її гра викликає захоплення; і маю доказ того, що її вважають доброю виконавицею: один пан, що любить музику і знається на ній, чоловік, який любив іншу жінку, був з нею заручений і ось-ось мав одружитися, ніколи не дозволяв тій жінці сідати за інструмент, якщо за нього могла сісти пані, про яку ми говоримо, – коли була вона, то він не хотів слухати, як грає інша. Гадаю, коли йдеться про чоловіка, дуже обдарованого в музиці, то це є вагомим доказом.

– Дійсно вагомий доказ, нічого не скажеш! – вигукнула Емма, вкрай здивована. – Так значить містер Діксон – людина надзвичайно обдарована музично? Від вас протягом півгодини ми довідуємося про всіх них більше, ніж міс Ферфакс зволила повідати нам за півроку.

– Так, мова йде саме про містера Діксона і міс Кемпбелл; і я вважаю це дуже вагомим доказом.

– Безперечно – куди вже вагоміше; по правді кажучи, такий вагомий, що коли б яопинилася на місці міс Кемпбелл, мені це було б неприємно. Я б не вибачила чоловікові більшої цікавості до музики, ніж до любові, схильності слухати, а не споглядати, виявляти більшу чутливість до красивих звуків, а не до моїх почуттів. Цікаво, як міс Кемпбелл усе це переносила?

– Просто міс Ферфакс була її близькою подругою.

– Слабка втіха! – розсміялася Емма. – Краще мати вподобану незнайомку, ніж близьку подругу – незнайомка прийде й піде, щоб, можливо, ніколи не повернутись, а дуже близька подруга завжди поруч і завжди все робить краще, ніж ти сама! Бідолашна місіс Діксон! По правді кажучи, я рада, що вона вийшла заміж і оселилася в Ірландії.

– Ви маєте рацію. Це було не на користь міс Кемпбелл, але, здається, вона цього не відчувала.

– Тим краще або тим гірше – не знаю, що й казати. Що б це не було – її доброта чи її нетямущість, вияв дружби чи недостатня чутливість – гадаю, що все одно була одна особа, яка неодмінно це відчувала: міс Ферфакс власною персоною. Хто-хто, а вона обов'язково відчувала цю недоречну і небезпечну різницю.

– Щодо цього, то я не…

– О, не думайте, що я очікую оцінки почуттів міс Ферфакс од вас чи від когось іншого. Ці почуття невідомі жодній людській істоті, крім тієї, яка їх зазнає.

– Здавалося, що між ними всіма було чудове взаєморозуміння… – почав було він, але швидко перервався і додав: – Однак я не можу сказати, якими були їхні істинні стосунки; щонасправді відбувалося за кулісами. Можу сказати лише, що зовні все було пристойно. Але ви, хто знав її з дитинства, можете краще, ніж я, судити про її вдачу і про те, як міс Ферфакс буде поводитися в критичних ситуаціях.

– Так, я знала її з дитинства; ми зустрічались і як діти, і як дорослі жінки; тому цілком природно припустити, що мусимо бути друзями. Але ми ніколи ними не були. Важко сказати, чому так сталося; можливо, був гріх і з мого боку, бо я терпіти не могла дівчат, яких обожнювали і з якими носилися, мов дурні з писаною торбою, що і робили її тітка, бабця і всі їхні знайомі. А ще – її замкненість; я ніколи не відчувала симпатію до таких потайливих людей.

– Що ж, це дійсно надзвичайно неприємна риса, – сказав Френк. – Безперечно, часто вона буває дуже корисною, але приємною – ніколи. У замкненості людині безпечно, але відтак їй бракує привабливості. Неможливо відчувати симпатію до людини потайливої.

– Можливо – коли ця замкненість не стосується тебе самої; і тим сильнішою буде тоді симпатія. Тепер мені як ніколи потрібна подруга чи приємна компаньйонка, навіщо ж до її пошуків мені ще й додавати клопоти з подоланням чиєїсь замкненості? Про нашу з міс Ферфакс дружбу і мови бути не може. Я не маю підстав думати про неї погано, абсолютно ніяких, окрім отієї надзвичайної і незмінної обережності в словах і поведінці, отого остраху сказати про когось щось чітке і виразне! І це породжує підозри, що їй є що приховувати.

Він погодився з нею цілком; після такої довгої прогулянки і такої подібності думок в Емми з'явилося відчуття, що вони знайомі вже давно і дуже добре; якось не вірилося, що це була лише друга їхня зустріч. Френк виявився не зовсім таким, як вона очікувала, – менш прагматичним у деяких своїх переконаннях, менше схожим на зіпсовану дитину багатих батьків, а значить – кращим. Його погляди здавалися поміркованими, почуття – приязними і теплими. Особливо вразила її манера, у якій Френк споглядав будинок містера Елтона, на який – і на церкву теж – він ходив дивитися, причому не погодившись із ними в тому, що будинок цей має багато недоліків. Ні, він не вважає, що це поганий дім; його власник зовсім не потребує співчуття. А якщо в ньому житиме ще й кохана жінка, то про яке співчуття може йтися взагалі? В цьому домі, безперечно, вистачить місця для всіляких мислимих зручностей. Треба бути ідіотом, щоб бажати більшого.

Місіс Вестон засміялась і сказала, що він не знає, про що говорить. Сам звикши тільки до великого будинку, ніколи не задумуючись над тими численними перевагами і зручностями, що пов'язані з такими розмірами, Френк не міг реально судити про прикрості, що чекають у маленькому будинку. Але Емма сприйняла його слова як ознаку того, що в дійсності він знає,про що говорить, і що в такий спосіб він виявив дуже схвальний намір якомога скоріше почати самостійне життя й одружитися, виходячи при цьому з високих міркувань. Може, Френк і не усвідомлює тих загроз для миру в сім'ї, що інколи несуть із собою відсутність приміщення для економки чи погана буфетна, але він прекрасно відчуває, що в Енскумі йому не бути щасливим, а коли знайде свою любов, то радо поступиться частиною багатства заради того, щоб якомога раніше почати самостійне життя.

Розділ 7

Те гарне враження, що його справив на Емму Френк Черчілль, дещо зіпсувалося наступного дня, коли вона довідалася, що він поїхав до Лондона тільки для того, щоб зробити зачіску. Казали, що ця несподівана забаганка спала йому на думку під час сніданку, тож він послав за фаетоном і від'їхав, сподіваючись повернутися до обіду. І все це для того лише, щоб підстригтися. Звичайно ж, нічого особливо поганого в тому, що з такого дріб'язкового приводу він збирався проїхати шістнадцять миль туди і шістнадцять – назад, не було, але все це відгонило недоладністю і фатівством, а поставитися до цього схвально вона не могла. Це суперечило і здоровому глузду, і ощадливості, і навіть ставило під сумнів ту безкорисливу доброту, яку вона завбачила в ньому вчора. Марнославство, екстравагантність, прагнення до перемін, непосидючість (аби тільки щось робити, добре, погане – все одно), неповага до почуттів містера і місіс Вестон, байдужість до того, як загал сприйме його поведінку – у всьому цьому Емма готова була його звинуватити. Батько ж лише обізвав його франтом і поставився до цього як до кумедної історії, не більше; але видно було, що місіс Вестон це явно не сподобалося, бо вона намагалась якомога швидше закрити цю тему, зазначивши тільки, що «у молодих людей – свої маленькі дивацтва».

Емма бачила, що за винятком цієї примхи, її подруга поки що мала тільки гарні враження про Френка. Місіс Вестон нахвалитися не могла, яким приємним і ввічливим компаньйоном він виявився, як багато приємних рис характеру мав узагалі. Він показав себе людиною відкритої вдачі – бадьорої і життєрадісної; нічого поганого в його поглядах, що були здебільшого дуже правильними, вона не вбачала. Про батька відгукувався з теплотою і повагою, любив розповідати про нього, зазначаючи, що якби йому дали спокій, то він був би найкращою людиною в світі. Говорити про його любов до тітки не доводилось, але він із вдячністю визнавав її доброту і завжди волів відгукуватися про неї не інакше, як з повагою. Усе це було багатообіцяючим, і якби не ота прикра примха стосовно зачіски, не було б інших причин вважати, що він не достойний тієї надзвичайної честі, якою Емма наділила його у своїй уяві; честі якщо не бути в неї закоханим, то майже закоханим і врятованим лише завдяки її власній байдужості (бо вона залишилася твердою у своєму небажанні виходити заміж), коротше кажучи, честі – згідно з думкою їхніх спільних знайомих – бути її майбутнім обранцем.

Містер Вестон, зі свого боку, вказав на ще одну неабияку сприятливу обставину. Він дав їй зрозуміти, що Френк захоплюється нею надзвичайно: вважає її дуже гарною і чарівною; тож при всіх тих численних позитивних моментах Емма не поспішала судити про нього суворо. Зазначила ж місіс Вестон, що «у молодих людей – свої маленькі дивацтва!»

Але серед нових Френкових знайомих був у Саррі один чоловік, що ставився до нього не так поблажливо-доброзичливо, як інші. Загалом у всіх парафіях Донвелла і Гайбері до Френка ставилися з теплотою надзвичайною; йому як красеню-молодику пробачалося багато – йому, хто посміхався так часто і так гарно умів робити поклони! Та була серед загалу одна особа, на суворі судження якої ні поклони, ні посмішки не мали ніякого пом'якшувального впливу – містер Найтлі. Про несподівану поїздку Френка до Лондона йому розповіли в Гартфілді; якусь мить він мовчав, а потім сказав, наче сам собі, крізь газету, що тримав у руках: «Гм! Пустопорожній дурнуватий телепень – як я і говорив!» Емма хотіла було заперечити, але миттєве спостереження переконало її, що це було сказано лише для того, щоб відвести душу, а не для того, щоб роздратувати; тому вона вирішила не реагувати на репліку містера Найтлі.

Хоча, з одного боку, цього ранку містер і місіс Вестон принесли і не дуже добру звістку, з іншого боку, їх візит став дуже доречним, бо за той час, що вони були в Гартфілді, сталася подія, котра змусила Емму звернутися до них за порадою, а обставиною ще більш сприятливою було те, що вона отримала саме таку пораду, яку хотіла.

Сталося ось що: родина Коулів мешкала в Гартфілді ось уже декілька років. Це були люди надзвичайно гарні: приязні, з широкими поглядами і без надмірних претензій; але з іншого боку, вони були низького походження – зі стану торговців – і якоюсь особливою витонченістю манер не вирізнялися. Коли вони тільки приїхали в ці краї, то жили відповідно до своїх доходів: тихо, уникаючи великих компаній і тому витрачаючи небагато грошей. Але за останні рік-два їх прибутки значно зросли: будинок, що вони мали в Лондоні, став давати більші прибутки, та й взагалі – доля всміхалася їм. Разом із багатством зросли і їхні потреби: захотілося більшого будинку, ширшої компанії. Вони зробили прибудову, збільшили кількість слуг, почали витрачати більше грошей на всілякі потреби; і на цей час своїм багатством і стилем життя поступалися лише гартфілдівській родині. Коули були люди компанійські, мали нову столову кімнату, тож усі налаштувалися на те, що вони даватимуть обіди; і дійсно, декілька заходів уже відбулося, присутніми на них були здебільшого неодружені чоловіки. На думку Емми, вони навряд чи наважилися б запрошувати сім'ї найкращі та найдостойніші – з Донвелла, Гартфілда чи з Рендоллза. Ніщо б не змусило піти її,якби вони запросили; вона жалкувала, що всім відомі доброзичливі манери її батька тільки зменшать ту вагомість, яку вона хотіла б надати своїй відмові. По-своєму, Коули були гідні всілякої похвали, але не їм було визначати умови, на яких вони запрошуватимуть до себе вищі за статусом родини. І урок цей – боялася Емма – зможе подати їм лише вона, бо на містера Найтлі було мало надії, не кажучи вже про містера Вестона.

Але вона встигла визначитися щодо такого запрошення багато тижнів назад, і коли образу було нарешті нанесено саме їй,то це викликало у неї абсолютно інші почуття: у Донвеллі та Рендоллзі свої запрошення отримали, а вони з батьком – ні. Еммі було недостатньо пояснень місіс Вестон: «Навряд чи вони наважаться бути з вами запанібрата, вони ж знають, що ви не обідаєте в гостях». У неї з'явилися сумніви щодо власної здатності відмовити, якби запрошення таки надійшло; а опісля, коли знову і знову виникала думка про те, що на запланованому в Коулів вечорі зберуться саме ті, чиє товариство було для неї таким дорогим, вона вже не знала, чи могла б відповісти відмовою. На тому вечорі мала бути і Гаррієт, і Бейтси. Вони говорили про це позавчора, коли прогулювалися по Гайбері, а Френк Черчілль щиросердо бідкався, що там не буде Емми. «А на завершення вечора будуть танці?» – таким було його запитання. Сама можливість цього ще більше збурила її почуття; і та велична самотність, в якій вона лишилася, була слабкою втіхою, незважаючи на те, що її ігнорування можна було розцінити як комплімент.

Якраз отримання запрошення від Коулів у той час, коли Вестони були в Гартфілді, зробило їхню присутність там такою бажаною, бо хоча по прочитанні першою реплікою Емми було «на це неодмінно треба відповісти відмовою», вона не надто барилася спитатися в них, як їй годиться вчинити. Вони порадили їй піти, і Емма швидко погодилася з цією дуже доречною порадою.

Вона визнавала, що, беручи все до уваги, не можна було сказати, що їй зовсім не хотілося йти на той вечір. Запрошення від Коулів було складене належним чином: його стиль був пронизаний непідробною повагою і підкресленою поштивістю по відношенню до її батька. Вони писали, що виявили б таку честь і раніше, але очікували на отримання з Лондона складаної ширми – котра, як вони сподіваються, захистить містера Вудхауса від протягів – щоб мати додаткову змогу переконати його дати згоду ощасливити товариство своєю присутністю. В цілому її не треба було переконувати надто довго; поміж собою вони швидко вирішили, як зробити так, аби це не позначилося негативно на його комфорті – наскільки можна розраховувати на те, що місіс Годдард, а може, й місіс Бейтс складуть йому компанію: містера Вудхауса слід було вмовити погодитися, щоб його дочка пішла на званий обід удень, що був уже не за горами, і провела цілісінький вечір без нього. Стосовно ж присутності на вечері самого містера Вудхауса, то Емма хотіла переконати його в небажаності такого наміру: година буде пізня, людей – надто багато. Він недовго опирався.

– Я не в захваті від обідніх візитів, – мовив містер Вудхаус, – і ніколи не був. Та й Емма теж. Пізня година нам не підходить. Шкода, що містер і місіс Коул так учинили. От коли б вони прийшли до нас якось наступного літа, попили б чаю, погуляли б із нами – ми гуляємо в зручний час, тож їм не довелося б повертатися додому у вологій темряві. Не доведи Господи потрапити у вечірню росу влітку! Однак якщо вони вже так хочуть бачити Емму на цьому обіді, і оскільки за неї буде кому потурбуватися, бо там будете ви двоє та містер Найтлі, то я особливо не заперечуватиму, за умови що погода буде така, як слід: ні сира, ні холодна, ні вітряна. – Потім, звертаючись до місіс Вестон з м'яким докором: – От бачите, міс Тейлор! Коли б ви не вийшли заміж, то залишилися б удома зі мною.

– Гаразд, сер! – вигукнув містер Вестон. – Раз я забрав од вас міс Тейлор, то тепер зобов'язаний по можливості кимось її замінити. Якщо буде ваша ласка, то я швиденько заскочу до місіс Годдард.

Але думка про щось, зроблене швиденько,тільки посилила занепокоєння містера Вудхауса. Жінки краще знали, як це занепокоєння вгамувати: містеру Вестону втручатися не треба, а все необхідно підготувати заздалегідь.

Завдяки такому обходженню містер Вудхаус заспокоївся настільки, що почав розмовляти своїм звичайним тоном. Він буде радий бачити місіс Годдард. Місіс Годдард він дуже поважає; нехай Емма черкне їй рядок і запросить її, а Джеймс нехай віднесе записку. Але перш за все треба написати відповідь місіс Коул.

– Люба моя, вислови мої вибачення в щонайчемніший спосіб. Скажи, що я людина немічна і тому змушений дати негативну відповідь на їхнє ввічливе запрошення; а почни, звичайно ж, із виразів вдячності. Та ти й так знаєш, що писати. Мені не треба тобі вказувати, що робити. Треба не забути нагадати Джеймсу, що карета потрібна на вівторок. Коли з тобою він – я спокійний. Після того, як вони зробили новий під'їзний шлях, ми були там не більше разу, але все ж я не сумніваюся, що Джеймс довезе тебе туди цілою і неушкодженою. А як ви приїдете, ти мусиш сказати Джеймсу, коли йому слід приїхати і забрати тебе; краще назви більш ранню годину. Навряд чи тобі сподобається засиджуватися там допізна. Вже після чаювання, ти будеш дуже втомленою.

– Але ти ж не хочеш, аби я поїхала до того, як втомлюся, тату?

– О, ні, серденько, але ти втомишся досить швидко. Там буде сила-силенна людей, і всі вони говоритимуть одночасно. Тебе дратуватиме шум.

– Але ж, шановний добродію, – скрикнув містер Вестон, – якщо Емма поїде надто рано, це порушить компанію і вечір припиниться.

– Невелика біда, – відповів містер Вудхаус. – Чим скоріше припиниться вечір – тим краще.

– А як же Коули? Ви не подумали про Коулів! Якщо Емма поїде відразу після чаювання, то це можуть розцінити як образу. Вони – люди доброзичливі і без особливих претензій; та все ж коли хтось поспішатиме додому, то це навряд чи їх утішить; тим більше коли так вчинить міс Вудхаус, а не хтось інший із присутніх. Ви ж не бажаєте образити чи принизити Коулів, правда, сер? Мало є таких доброзичливих та люб'язних людей як вони, до того ж ось уже десять років, як Коули – ваші сусіди.

– Ні, ні за що на світі! Містере Вестон, я дуже вдячний вам за ваше нагадування. Дуже не хотілось би завдавати їм прикрощів. Я знаю, що вони – люди дуже достойні. Перрі розповідав мені, що містер Коул пиво на дух не переносить. З його вигляду цього не скажеш, але містер Коул страждає від розлиття жовчі, дуже страждає. Ні, я не завдам їм ніяких прикрощів! Моя люба Еммо, нам треба на це зважати. Знаєш що, ніж ризикувати образити господарів, краще затримайся довше, ніж тобі хотітиметься. І не звертай увагу на втому. Серед друзів, я певен, тобі нічого не загрожуватиме.

– Ну звичайно ж, тату. За себе я зовсім не боюся. Якби не ти, то я не побоялася б залишитися допізна, як місіс Вестон. Я просто не хочу, щоб ти сидів і чекав на мене. Я зовсім не боюсь, що тобі буде нецікаво з місіс Годдард. Вона любить грати в пікет, ти ж знаєш; але коли вона поїде додому, я боюсь, що ти сидітимеш самотою, замість того, щоб лягти спати в свій звичний час, і думка про це може зовсім позбавити мене спокою. Пообіцяй, що не сидітимеш і не чекатимеш на мене. Він пообіцяв, за умови деяких обіцянок з її боку: наприклад, якщо вона змерзне по дорозі, то належним чином зігріється; якщо зголодніє – то що-небудь поїсть; і що її служниця дочекається її приїзду, а Серлі і дворецький, як завжди, доглянуть, щоб у домі все було гаразд.