Текст книги "Емма"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 34 страниц)

Розділ 11

«Гаррієт, бідолашна Гаррієт!» – саме такі слова твердила Емма; вони несли в собі болісні думки, котрих вона ніяк не могла позбутись, і в котрих для неї крилася справжня неприємність усієї цієї історії. З нею Френк Черчілль повівся дуже погано – погано в багатьох відношеннях – але змушувала її так сильно злитися на нього не стільки його поведінка, скільки її власна. Йшлося про ту неприємну ситуацію з Гаррієт, у котру вона через нього потрапила, бо саме ця ситуація значно посилювала всі його гріхи. Бідолашна Гаррієт! Удруге стати дурненькою жертвою її неправильних уявлень та схильності до зазнайства! І дійсно пророчими були слова містера Найтлі: «Еммо, ви були для Гаррієт Сміт поганою подругою». На жаль, нічого, крім ведмежої послуги, вона їй не зробила. Щоправда, в останньому випадку її особистої провини не було – на відміну від першого, де вона стала єдиною і неповторною авторкою болісного непорозуміння, коли навіяла такі почуття, котрі б самій Гаррієт ні за що не приверзлися, – бо тут Гаррієт сама зізналась у своїх почуттях і небайдужості до Френка Черчілля ще передтим, як вона навіть встигла зробити хоч якийсь натяк стосовно цієї теми. Але Емма відчувала себе повністю винуватою в тому, що заохотила ті почуття, котрі навпаки – мусила придушити. Вона могла б запобігти їх поширенню і поглибленню, її особистого впливу на Гаррієт було б цілком достатньо. І тепер вона дуже жалкувала, що не зробила цього. Вона відчувала, що ризикувала щастям своєї подруги, не маючи на це достатніх підстав. Треба було скористатися здоровим глуздом і сказати Гаррієт, що та не мусить дозволяти собі навіть думати про нього і що існує лише один шанс проти п'ятисот, що він коли-небудь зверне на неї увагу. «Та от здорового глузду, – подумала Емма, – мені якраз і не вистачило».

Вона була вкрай зла на себе. Якби її злість не розповсюджувалася ще й на Френка Черчілля, то це було би просто нестерпно. Що ж до Джейн Ферфакс, то наразі для Емми зникали всі підстави турбуватися про неї. Одних турбот про Гаррієт було вже достатньо; їй більше не треба було перейматися негараздами Джейн, чиї проблеми і чиє слабке здоров'я, що мали, звичайно ж, одну й ту саму причину, вимагали однаково пильної уваги. Її дні злиднів і приниження дійшли кінця. Незабаром її негараздам буде покладено край, і вона стане здоровою, щасливою і багатою. Тепер Емма почала здогадуватися, чому Джейн погребувала знаками уваги з її боку. Але це відкриття залишило відкритими багато другорядних питань. Безперечно, що це було від звичайних ревнощів. В очах Джейн вона була її суперницею, тому й не дивно, що все, пропоноване на знак поваги чи турботи, відкидалося. Карета для прогулянки цілком могла вважатися знаряддям для тортур, а їжа з гартфілдівської комори – отрутою. Тепер вона все зрозуміла; і тією мірою, якою її розум міг абстрагуватися від несправедливості та егоїзму роздратованих почуттів, вона не могла не визнати, що Джейн Ферфакс цілком заслужила і своє нове становище, і своє щастя. Але бідолашна Гаррієт була провиною набагато серйознішою! Ніхто так не заслуговував на співчуття, як вона. Емма дуже боялася, що друге розчарування стане для Гаррієт набагато сильнішим ударом, ніж перше. Принаймні так мало бути, якщо зважити на дуже високе становище останнього об'єкта поклоніння і якщо судити з того явно сильнішого впливу на свідомість Гаррієт, результатом якого стала стриманість і самовладання. Однак вона мусить повідомити болісну правду якомога швидше. У словах, мовлених містером Вестоном при розставанні, прозвучало веління таємничості: «Поки що цю справу потрібно тримати в секреті. На цьому наполягав містер Черчілль на знак поваги до його щойно померлої дружини; і всі зійшлися на тому, що це не більше, ніж належний декорум». Емма пообіцяла йому дотримуватися таємничості, але все одно – для Гаррієт потрібно буде зробити виняток. Це був її першочерговий обов'язок.

Незважаючи на своє роздратування, Емма не могла не відчувати сміховинність ситуації, бо вона мала по відношенню до Гаррієт виконати такий же неприємний і делікатний обов'язок, який місіс Вестон тільки-но виконала по відношенню до неї. Відомості, що з таким збентеженням повідомили їй, вона мала тепер повідомити іншій. Її серце затріпотіло, коли вона почула голос Гаррієт і її кроки; отак, подумалось їй, почувалася, мабуть, і сердешна місіс Вестон у Рендоллзі, зачувши її кроки. От якби ще й результат оголошення таємниці був таким самим! На жаль, на це не могло бути ніяких сподівань.

– Ну як вам остання новина, міс Вудхаус? – вигукнула Гаррієт, майже вбігши у кімнату. – Хто б міг подумати?

– Про які новини ти говориш? – відповіла Емма, нездатна з вигляду чи голосу здогадатися, чи Гаррієт дійсно щось уже прочула.

– Про Джейн Ферфакс. Чи ви чули коли-небудь таку дивину? Ой, не бійтеся поділитися цим зі мною, бо містер Вестон сам мені про це розповів. Я тільки-но його зустріла. Він сказав, що це має бути великою таємницею; тож я подумала, що не скажу про це нікому, крім вас, та він сказав, що ви вже знаєте.

– Про що розповів тобі містер Вестон? – спитала Емма, все іще почуваючись спантеличеною.

– Ой! Він розповів мені все: про те, що Джейн Ферфакс і містер Френк Черчілль мають побратись і що вони тривалий час були таємно заручені одне з одним. Все це так дивно!

Все це справді було дуже дивно. Поведінка Гаррієт була настільки дивною, що Емма відмовлялася зрозуміти її. Схоже, що в неї абсолютно помінявся характер. Здається, що це відкриття не викликало в неї ані збентеження, ані розчарування, ані якоїсь стурбованості. Емма дивилася на неї, втративши дар мови.

– Ви могли собі уявити, – вигукнула Гаррієт, – що він її кохає? Ну ви, може, й змогли б. Ви – змогли б, – спалахнувши рум'янцем, – бо здатні бачити душу іншої людини, але навряд чи хтось інший міг би…

– Даю слово, – відповіла Емма, – що я починаю сумніватись у наявності в мене такого таланту. Ти серйозно питаєш мене, чи не припускала я, що він кохає іншу, коли водночас я обережно – якщо не відверто – заохочувала тебе дати волю власним почуттям? До останньої години я не мала ані найменшої гадки про те, що містер Френк Черчілль має якесь відношення до Джейн Ферфакс взагалі. Можеш не сумніватися, що коли б я мала якісь підозри, то неодмінно тебе попередила б належним чином.

– Мене?! – здивовано скрикнула Гаррієт і почервоніла. – А навіщо вам треба було попереджати мене? Невже ви думаєте, що мене якоюсь мірою цікавить містер Френк Черчілль?

– Я в захопленні від того, що ти розмовляєш про це з такою байдужістю, – відповіла Емма і всміхнулася. – Але ж ти не будеш заперечувати, що був час – і не так давно, – коли ти давала мені всі підстави гадати, що він-таки цікавить тебе?

– Хто, він?! Та ніколи! Люба міс Вудхаус, – засмучено відвертаючись, – як ви могли так помилитися в мені?

– Гаррієт! – скрикнула Емма після секундної паузи. – Про що ти говориш? Боже праведний! Що ти маєш на увазі? Я – і помилилася в тобі?! Значить, у такому разі я маю припустити, що?…

Далі говорити вона була просто не в змозі. Утративши дар мови, Емма присіла, з острахом чекаючи на відповідь Гаррієт.

Гаррієт, що стояла, відвернувшись, трохи віддалік, спочатку не сказала нічого. А коли заговорила, то голос її був так само схвильований, як і в Емми.

– А я й не думала, – почала вона, – що ви неправильно мене зрозумієте! Я пам'ятаю, що ми домовилися ніколи не називати його по імені, але враховуючи, що він є настільки кращим – безмежно кращим – за інших, я й гадки не мала, що можна було мати на увазі когось іще. І до чого тут містер Френк Черчілль! Та в компанії ніхто б на нього й не поглянув. Сподіваюсь, я маю кращий смак, ніж думати про містера Френка Черчілля, який поруч із нимвиглядає просто жалюгідно. Узагалі дивно, що ви могли так помилитися! Але ж якби ви не поставилися схвально і майже заохочувально до мого почуття, то я б і думати про нього боялася, вважаючи це надмірним нахабством зі свого боку. Якби ви з самого початку не сказали мені, що трапляються й дивовижніші речі, що бували й більш нерівні шлюби, – саме так ви і сказали, – то я б не посміла дати волю своїм почуттям, я б не зважила це за можливе. Але якщо навіть ви,хто знав його так довго…

– Гаррієт! – скрикнула Емма, рішуче беручи себе в руки. – Давай усе з'ясуємо, щоб не робити помилок надалі. Ти маєш на увазі… містера Найтлі?

– Звичайно ж. Ні про кого іншого я ніколи й не думала – і вважала, що вам відомо про це. Коли ми говорили про нього, то це було ясно, як божий день.

– Я б не сказала, – мовила Емма з напускною байдужістю, – бо все, що ти мені тоді говорила, начебто стосувалося зовсім іншої особи. Я майже впевнена, що ти назвалаім'я Френка Черчілля. Мені здавалося, що, говорячи про послугу, ти мала на увазі те, що він урятував тебе від циган.

– Ой, міс Вудхаус, як ви могли забути?

– Люба моя Гаррієт, я прекрасно пам'ятаю суть мовленого мною з цього приводу. Я сказала, що твоє кохання мене зовсім не дивує, що воно, зважаючи на ту послугу, яку він тобі надав, є річчю цілком природною. І ти з цим погодилась і згадувала про цю послугу з великою вдячністю, навіть описувала свої почуття, коли побачила, що він збирається прийти тобі на допомогу. Це запам'яталося мені дуже добре.

– О Господи! – скрикнула Гаррієт, – тепер я розумію, що ви мали на увазі, але під час тієї розмови я думала зовсім про інше. Я думала не про циган – і не Френка Черчілля я мала на увазі. Зовсім ні! – Дещо піднесено: – Я думала тоді про більш цінні для мене обставини: про те, як містер Найтлі підійшов і запросив мене до танцю, коли цього не схотів робити містер Елтон. Це був вияв доброти, це була шляхетна поблажливість і великодушність; саме ця послуга змусила мене думати, наскільки кращим він є за будь-кого іншого.

– Сили небесні! – вигукнула Емма, – яка непростима, яка гідна жалю помилка! Що ж робити?

– Значить, ви б не стали мене заохочувати, якби зрозуміли правильно? Що ж, якби це була інша людина, то було б так погано, що далі нікуди; тепер же – цілком можливо,що…

На кілька секунд вона замовкла. Емма втратила дар мови.

– Зовсім не дивно, міс Вудхаус, – продовжила Гаррієт, – що ви усвідомлюєте ту велику нерівність, що існує між мною або кимось іншим та цими двома. Ви, напевне, вважаєте одного з них у п'ятсот мільйонів разів кращим за іншого. Але я сподіваюся, міс Вудхаус, що коли припустити… що коли… яким би дивним це не здавалося… Але ж ви самі казали, що траплялись і дивовижніші речі, шлюби більшнерівні, ніж той, що міг відбутися між містером Френком Черчіллем і мною; тому якщо подібні речі траплялися раніше і якщо мені невимовно поталанить настільки, що містер Найтлі не прийматиме до уваги нерівність між нами, то сподіваюся, міс Вудхаус, що ви не будете налаштовувати себе проти цього і не намагатиметеся цьому протидіяти. Але я не маю жодних сумнівів, що ви – вище такої поведінки.

Гаррієт стояла біля одного з вікон. Емма обернулася до неї і, ціпеніючи від жаху, похапцем промовила:

– І ти гадаєш, що містер Найтлі поділяє твою симпатію?

– Так, – скромно, але впевнено відповіла Гаррієт. – Гадаю, що поділяє.

Емма відразу ж відвела погляд; декілька хвилин вона сиділа непорушно й розмірковувала. Цього часу їй вистачило, щоб прислухатися до власного серця. Раз уже в розум, такий, який мала вона, закралася підозра, то він починав працювати дуже швидко. Вона доторкнулася до правди, вона з нею змирилася, вона її усвідомила. Чому буде набагато гірше, коли Гаррієт кохатиме містера Найтлі, а не Френка Черчілля? І чому ця біда так страхітливо посилювалася тим, що Гаррієт плекала певні надії на взаємність? Та тому, що містер Найтлі мусить одружитися тільки з нею, і більше ні з ким! Зі швидкістю стріли ця думка промайнула крізь її мозок.

За ті ж самі декілька хвилин вона – як і серце – побачила також і власну поведінку. Емма побачила її з такою ясністю, з якою не вдавалося зробити це раніше. Як нерозважливо поводилася вона з Гаррієт! Діяла наче в якомусь безумстві, якомусь засліпленні! Емма вжахнулася від власних вчинків і ладна була схарактеризувати їх щонайгіршими, які тільки є, словами. Однак незважаючи на всі ці страхітливі промахи, якась частина її самоповаги, якась турбота про власну репутацію, а також сильне почуття справедливості по відношенню до Гаррієт (бо дівчина, якій наверзлося, що її кохає містер Найтлі, не потребувала ніякого співчуття,але згідно з цією справедливістю Емма не мусила засмучувати її зараз жодним виявом холодності зі свого боку) дали Еммі сили сидіти й далі сприймати ситуацію зі спокоєм і навіть позірною доброзичливістю. Їй же самій вигідніше було дізнатися, наскільки далеко сягають сподівання Гаррієт; до того ж Гаррієт не зробила нічого, щоб позбутися поваги та турботи, які вона їй виявляла, і тим більше не заслуговувала на погорду від людини, чиї поради жодного разу не пішли їй на користь. Тож відірвавшись від міркувань і придушивши свої емоції, Емма знову звернулася до Гаррієт і вже більш заохочувальним тоном поновила розмову; що ж до теми, з якої ця розмова почалася, то про казкову історію Джейн Ферфакс швидко забули і втратили до неї інтерес. В обох на думці був лише містер Найтлі й вони самі.

Гаррієт, незважаючи на те, що перебувала у владі приємних фантазій, зраділа, однак, коли від них її відірвала заохочувальна манера такого знавця душ і такої подруги, як міс Вудхаус; вона тільки й чекала на запрошення, щоб повідати історію своїх сподівань із захватом та тремтячим від хвилювання голосом. Еммі – коли вона запитувала чи слухала – краще за Гаррієт удавалося приховати власне тремтливе хвилювання, але хвилювалася вона і тремтіла ніяк не менше. Говорила досить упевненим голосом, але розум її був у такому жахливому сум'ятті, до якого тільки й могли спричинити такий самовияв, така несподівана поява загрози, така суміш раптових і бентежливих емоцій. Із великим внутрішнім напруженням, але й з великим зовнішнім спокоєм прислухалася вона до тих подробиць, які викладала Гаррієт. Звичайно ж, марно було сподіватися, що ці подробиці викладатимуться методично, чи добре впорядковано, чи добрим стилем, але вони містили – якщо абстрагуватися від плутанини і повторів – той сенс, від якого настрій її упав, особливо коли вона сама пригадала про обставини, що підтверджували значне поліпшення думки містера Найтлі про Гаррієт.

Сама ж Гаррієт усвідомлювала зміну його поведінки після тих двох вирішальних танців. З цього приводу Еммі пригадалося, що він визнав її набагато цікавішою, ніж очікував. З того вечора або принаймні з того часу, як міс Вудхаус спонукала її до думок про нього, Гаррієт стала помічати, що він почав розмовляти з нею набагато частіше, ніж раніше; і взагалі – містер Найтлі став поводитися з нею зовсім по-іншому: з добротою і ніжністю! Останнім часом вона все більше й більше це усвідомлювала. Коли вони всі разом прогулювалися, він так часто підходив і йшов поруч із нею і так прегарно з нею розмовляв! Схоже було, що містер Найтлі намагався зав'язати з нею знайомство. Емма знала, що скоріш за все так воно і було. Вона часто – і так само виразно помічала цю переміну. Гаррієт повторила сказані ним про неї слова схвалення і похвали, і Емма знала, що вони дуже схожі на те, що вона чула від нього про Гаррієт. Він хвалив її за те, що вона безхитрісна і щира, за те, що має прості, чесні та великодушні почуття. Емма знала, що містер Найтлі вбачав у Гаррієт такі позитивні риси; він часто говорив їй про них. Багато з того, що жило в пам'яті Гаррієт – численні невеличкі подробиці тієї уваги, що він їй приділяв, погляди, фрази, пересаджування з одного стільця на інший, прихований комплімент, – Емма не помітила, бо не підозрювала. Обставини, розповідь про які розтягнулася б на півгодини і які містили численні докази для тієї, котра їх бачила, пройшли непоміченими для тієї, котра про них тепер слухала; але частково Емма сама була свідком тих останніх двох із пригаданих випадків, що приховували в собі найсильнішу надію для Гаррієт. Перший – це коли він прогулювався разом із нею, окремо від інших, уздовж липової алеї в Донвеллі, де вони певний час ішли поруч до того, як прийшла Емма; містер Найтлі навмисне (так їй здалося) постарався відокремити її від інших і з самого початку говорив так по-особливому, як ніколи не говорив з нею раніше, дійсно – як ніколи раніше! При згадці про це Гаррієт не втрималась і залилася рум'янцем. Здавалося, що іще трохи – і він запитає, чи любить вона кого-небудь. Але як тільки міс Вудхаус зібралася приєднатися до них, він змінив тему і почав розмовляти про сільське господарство. Другий випадок – це коли він просидів, проговоривши з нею майже півгодини перед тим, як Емма повернулася зі своїх відвідин; це було саме того ранку, коли він востаннє був у Гартфілді – незважаючи на те, що коли він тільки прийшов, то сказав, що не затримається довше, ніж на п'ять хвилин. А ще він сказав їй під час розмови, що, хоча йому й треба з'їздити до Лондона, полишати домівку зовсім не хочеться; Емма визнала, що це було набагато більше, ніж він сказав їй.Той набагато вищий ступінь довіри, яку він виявив у цьому випадку до Гаррієт, образив Емму надзвичайно сильно.

Із приводу першого випадку вона, трохи подумавши, обережно поставила таке запитання: – А може… а може бути так, що, питаючи про твої сердечні уподобання, містер Найтлі робив натяк на містера Мартіна – може, він мав на увазі інтерес містера Мартіна?

Але Гаррієт задерикувато відкинула таке припущення.

– Містер Мартін?! Боже борони! Ніхто й гадки не мав про містера Мартіна. Не така я тепер простачка, щоби побиватися за містером Мартіном чи давати підстави підозрювати мене в цьому.

Виклавши свої свідчення, Гаррієт звернулася до своєї дорогої міс Вудхаус, аби та сказала, чи має вона якісь підстави для сподівань.

– Раніше я б ніколи не наважилася про це подумати, – сказала вона, – коли б не ви. Це ви сказали, щоб я придивлялася до нього і брала приклад із його поведінки, – тож я так і вчинила. Але тепер мені починає здаватися, що я можу бути гідною його; і якщо я стану його обраницею, то було б чудо з чудес.

Ця промова викликала болісні почуття, і були вони такими сильними, що Еммі довелося докласти чималих зусиль, аби спромогтися на отаку відповідь:

– Гаррієт, єдине, що я можу сказати, це те, що містер Найтлі буде останнім, хто дозволить собі демонструвати якійсь жінці почуття сильніші, ніж він має насправді.

Здавалося, що Гаррієт готова була обожнювати свою подругу за таку обнадійливу фразу. Від бурхливих виявів захвату і вдячності, котрі в цьому випадку перетворилися б на жахливі тортури, Емму врятував звук батькових кроків. Він прямував через залу. Гаррієт почувалася надто збудженою, щоб із ним зустрічатися. Вона не встигне взяти себе в руки – і містер Вудхаус розхвилюється, тому краще їй піти. Тож за енергійного сприяння своєї подруги вона вийшла через інші двері. Тільки-но вона вийшла, в Емми вирвалося мимоволі: «О Господи! Краще б я ніколи її не зустрічала!»

Решти дня і вечора, що прийшов йому вслід, не вистачило Еммі для роздумів. Вона почувалася зовсім спантеличеною, перебувала в сум'ятті від усього того, що звалилося на неї за останні декілька годин. Кожна мить приносила нову несподіванку, і кожна несподіванка несла з собою приниження. Як у всьому цьому розібратися?! У чому причина того самообману, який вона напустила на себе і серед якого жила?! Які жахливі помилки, яке засліплення розуму і серця! Вона то сиділа непорушно, то походжала – і в кімнаті, і серед чагарників; і в кожному місці, кожному положенні усвідомлювала, що вся її поведінка була хиткою і непослідовною: вона піддавалася принизливому впливу інших людей, ще принизливіше піддавалася впливу власних ілюзій; Емма вирішила, що вона – людина вкрай нещасна і що з цього дня життя її буде являти суцільне нещастя.

Спочатку була спроба зрозуміти власну душу – і зрозуміти добре. Для цієї мети було витрачено всі вільні від догляду за батьком хвилини, кожний момент мимовільного безділля.

Відколимістер Найтлі став таким дорогим для неї, про що свідчило тепер кожне її почуття? Коли почався його вплив, саме оцейвплив? Коли йому вдалося досягти такої міри її симпатії, яку вдалося колись – хоч і ненадовго – досягти Френку Черчіллю? Пригадуючи минуле, вона порівняла цих двох чоловіків – такими, якими їх завжди оцінювала відтоді, як познайомилася з останнім із них. Вона мусила зробити це значно раніше, але – який жаль! їй ніколи раніше не спадало на думку порівнювати! Вона збагнула, що завжди вважала містера Найтлі незрівнянно вищим за інших, завжди його увага і повага були для неї безкінечно дорогими. Вона побачила, що, переконуючи себе в протилежному, фантазуючи, чинячи на зло, перебувала під впливом самообману, зовсім не прислухалася до власного серця – коротше кажучи, ніколи по-справжньому не любила Френка Черчілля взагалі!

Таким був її висновок після першої низки роздумів. Отаке знання про себе отримала вона як відповідь на перше запитання при вивченні власної душі; їй не знадобилося на це багато часу. Вона була засмучена й обурена; вона соромилася всіх своїх виявлених при «дослідженні» почуттів, крім одного – почуття до містера Найтлі. Всі інші власні думки викликали в неї огиду.

Із неприпустимим і нестерпним марнославством вона вважала себе здатною проникнути в таємниці чужих душ; із непростимою самовпевненістю намагалася розпоряджатися чужими долями. Усі її погляди виявилися помилковими; їй не вдалося досягти нічого – нічого, крім негараздів. Вона накликала біду на Гаррієт, на себе і – не доведи Господи – на містера Найтлі. Якщо цьому найнерівнішому із нерівних шлюбів судилося здійснитися, то вся провина за спонукання до нього мусить лягти на неї, бо його симпатія могла виникнути лише внаслідок усвідомлення ним симпатії з боку Гаррієт. І навіть якщо це не так, то все одно – він ніколи б не познайомився з Гаррієт, якби не її дурна примха.

Містер Найтлі і Гаррієт Сміт! Перед таким єднанням меркнуло будь-що! У порівнянні з ним кохання Френка Черчілля і Джейн Ферфакс стало здаватися чимось пересічним, банальним, застарілим, чимось таким, що не викликає подиву, про що нема чого ні сказати, ні подумати. Містер Найтлі і Гаррієт Сміт! Яке підвищення становища з її боку! Яке приниження – з його! Еммі навіть подумати було страшно про те, як низько він упаде в очах оточуючих; вона вже бачила презирливі посмішки, злостиву радість і кепкування; приниження і відразу його брата і незліченні неприємності для себе. Чи можливо це? Ні, ніколи. Але ж нічого неможливого немає. Хіба це рідкість, коли чоловік неабияких здібностей і становища потрапляє в тенета особи зовсім його недостойної? Хіба це дивина, коли хтось, кому, можливо, просто бракує часу шукати собі пару, стає надбанням дівчини, котра займаєтьсятакими пошуками? Хіба вперше в цьому світі зустрічаються нерівність, непослідовність, невідповідність, несумірність і несумісність? Хіба вперше випадковість і обставини (як другорядні причини) скеровують долю людини?

Господи, і навіщо вона звернула свою увагу на Гаррієт! Залишила б її там, де їй місце, – а саме про це віні говорив! Якби вона зі своєю невимовною дурістю не завадила їй вийти заміж за достойного молодого чоловіка, який забезпечив би їй щастя і повагу в тій лінії життя, яка їй випала, то все було би прекрасно, не було б таких страхітливих наслідків.

Яке нечуване нахабство з боку Гаррієт – спрямувати свої погляди на містера Найтлі! Як вона насмілилась уявити себе обраницею такого чоловіка, ще не знаючи про це напевне! Але Гаррієт уже не була такою тихенькою скромницею, як раніше. Здавалося, вона вже мало переймалася тим, що є не надто розумною і не надто родовитою. Здається, що колись її сильніше турбувало, чи зболить містер Елтон узяти її за дружину, ніж тепер – аналогічне бажання з боку містера Найтлі. Який жаль! Та хіба ця пихатість теж не є її власним витвором? Хто, як не вона сама, щосили старався прищепити Гаррієт поняття власної значущості? Хто, як не вона, навчив її прагнути високого становища, твердив про всі підстави вдало вийти заміж і потрапити до найвищого товариства? Якщо колись Гаррієт була скромною, а тепер – марнославною, то це – теж її «заслуга».