Текст книги "Емма"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 34 страниц)

Більше вона на них не дивилася. Серце її палало гнівом, і вона боялася, що й обличчя – також.

І тут в око їй упала приємніша картина – містер Найтлі вів Гаррієт до групи танцюючих! Ніколи вона не була такою здивованою й майже ніколи – такою задоволеною, як у цей момент. Вона відчувала і вдячність, і радість – як за Гаррієт, так і за себе, їй дуже хотілося подякувати йому; і хоча до них було надто далеко, щоб розмовляти, вираз її обличчя сказав дуже багато, коли їй вдалося знову спіймати його погляд.

Танцював містер Найтлі так, як Емма і сподівалася, – винятково гарно; можна було б вважати, що Гаррієт надзвичайно поталанило, якби не те жорстоке приниження, якого вона недавно зазнала, і та нестримна радість та добре усвідомлення зробленої їй честі, якими світилося її щасливе обличчя. Вона належним чином оцінила його шляхетність і підстрибувала вище за всіх, далі за всіх вискакувала на середину, і не переставала радісно всміхатися.

Посоромлений, як сподівалася Емма, містер Елтон ретирувався до картярської кімнати. Їй здавалося, що він іще не став таким же жорстокосердим, як його дружина, але незабаром мав її в цьому наздогнати. Сама ж місіс Елтон висловила деякі зі своїх думок, звернувшись до свого партнера так, аби почули усі:

– Найтлі пожалів сердешну маленьку міс Сміт! Яка зразкова добросердість, Господи!

Оголосили, що вечеряти подано. Усі заметушились; і в цей момент почувся голос міс Бейтс; і він лунав безперестанно, аж поки вона не всілася за стіл і не взяла ложку.

– Джейн, Джейн, де ти є, серденько Джейн? Ось твій палантин. Місіс Вестон благає тебе вдягнути палантин. Вона каже, що побоюється протягів у коридорі, хоча про все належним чином потурбувалися. Одні двері забили гвіздками. Багацько постілок… Ну прошу тебе, Джейн, – вдягни палантин! О, містере Черчілль! Ви надзвичайно люб'язні! Ви так спритно його накинули! Дуже вам за це вдячна! Ото були танці! Так, моя люба, я збігала додому – як і казала, – щоб допомогти бабусі влягтися спати, а потім повернулася, так що ніхто мене й не кинувся шукати. Я подалася, не сказавши ні слова, – як я і казала. Бабуся була в доброму настрої, вона провела прекрасний вечір із містером Вудхаусом – добряче погомоніли, пограли у триктрак. Чай готували внизу, а перед її відходом подали печиво, печені яблука та вино. Під час гри їй декілька разів дуже поталанило – карти випали надзвичайно вдало; вона багато про тебе питалася – чи весело тобі, хто був твоїми партнерами. «О! – відповіла я. – Хіба ж за нею можливо встежити! Коли я збиралась іти, то вона танцювала з містером Джорджем Отвеєм; вона залюбки все розкаже тобі завтра сама; її першим партнером був містер Елтон, хто запросив її потім – не знаю, мабуть, містер Вільям Кокс… Шановний добродію, ви надзвичайно ласкаві… Може, хтось іще потребує вашої допомоги? Мені вже допомагають, дякую. О, сер, ви надто люб'язні – ви тільки погляньте: Джейн обіруч із цього боку, а я – з того! Зачекайте, зачекайте, трохи відступіть назад, дайте пройти місіс Елтон; серденько місіс Елтон, як вишукано вона сьогодні виглядає! А яке оздоблення! А тепер усі разом ходімо за нею, наче свита. Ну прямо королева балу! А ось і коридор. Тут дві сходинки, Джейн, обережно – тут дві сходинки! Ой, ні! Лише одна. А мені здалося, що дві. Оце дивина! Я була твердо переконана, що дві, а, виявляється, лише одна. Нічого подібного за стилем і комфортом ніде не бачила… Усюди свічки… Я розповідала тобі про бабусю, Джейн. Так от – трапилося невеличке розчарування: печиво та печені яблука – це, звичайно ж, дуже смачно, але спочатку подали ніжне фрикасе із солодкого м'яса та спаржі, а добрий містер Вудхаус, визнавши спаржу недостатньо провареною, все це відіслав назад. А бабуся ж так люблять солодке м'ясо та спаржу! Тож вона була трохи розчарована, але ми зійшлися на тому, що нікому про це не скажемо, бо боїмося, що про це дізнається шановна міс Вудхаус і дуже засмутиться!.. Яка краса! Я просто в захваті! Хто б міг подумати! Така витонченість і достаток! Так… А де ми сядемо? Де ж ми сядемо? Де завгодно, аби тільки Джейн не потрапила під протяг. Не має значення, де сяду я.Ага! Ви рекомендуєте з цього боку? Добре, містере Черчілль, – ви такі люб'язні, – як скажете. Всі ваші вказівки в цьому домі просто не можуть бути хибними. Люба Джейн, тут стільки страв, що ми й половини з них не зможемо згадати, коли розповідатимемо бабусі. І суп також! Боже праведний! Його подали надто швидко, але він так смачно пахне, що просто не можу стриматися.»

Емма змогла поговорити з містером Найтлі тільки після вечері; але коли всі вони знову опинилися в бальній кімнаті, вона так на нього поглянула, що він просто не міг не підійти і не вислухати подяку. Він емоційно обурювався поведінкою містера Елтона – на його думку, це було непростиме хамство; поведінка і вигляд місіс Елтон теж отримали належну оцінку.

– Вони мали намір образити не тільки Гаррієт, – сказав він. – Еммо, чому так сталося, що тепер вони ваші вороги? – Він поглянув на неї з проникливою усмішкою і, не отримавши відповіді, додав: – їйнема за що на вас сердитись, а ось йому – не знаю, не знаю. Можете ніяк не коментувати це припущення, але зізнайтеся, Еммо, ви хотіли, щоб він одружився з Гаррієт?

– Хотіла, – відповіла Емма, – і вони не можуть мені цього пробачити.

Містер Найтлі похитав головою; але при цьому на його обличчі з'явилася поблажлива посмішка, і він додав лише:

– Я не дорікатиму вам. Полишаю вас наодинці з вашим сумлінням.

– І ви довіряєте мене такому підлесникові? Хіба ж моя марнославна натура коли-небудь зізнається, що я не маю рації?

– Не ваша марнославна натура, а ваша розважлива натура. Якщо перша змушує вас помилятися, то друга, я певен, сповіщає вас про це.

– Мушу визнати, що я жахливо обманулась у містері Елтоні. Йому притаманна ницість, яку ви помітили, а я – ні; і я абсолютно не сумнівалася, що він закоханий у Гаррієт. До цієї впевненості спричинилася низка якихось незрозумілих і дивних прорахунків і помилок!

– Можливо; а навздогін вашому такому відвертому зізнанню я мушу віддати вам належне і заявити, що ви зробили для нього кращий вибір, ніж він зробив для себе. Гаррієт Сміт має деякі винятково гарні риси, що їх абсолютно не має місіс Елтон. Непретензійна, прямодушна і нелукава дівчина – та будь-який чоловік віддасть їй безперечну перевагу перед такою дамою, як місіс Елтон! Я виявив, що Гаррієт набагато цікавіша співбесідниця, ніж я раніше думав.

Емма була потішена надзвичайно. Їхню розмову перервав шум; то містер Вестон знову закликав усіх до танців.

– Нумо, міс Вудхаус, міс Отвей, міс Ферфакс, що ви собі думаєте? Ходімо, Еммо, покажіть приклад вашим приятелькам. Які всі ледачі! Та ви просто поснули!

– Я готова, – відповіла Емма, – як тільки мене запросять.

– З ким ви збираєтеся танцювати? – спитав містер Найтлі.

Якусь хвильку вона вагалась, а потім відповіла:

– З вами, якщо ви мене запросите.

– Тоді почнемо? – запитав він, подаючи їй руку.

– Почнемо. Ви продемонстрували, як добре вмієте танцювати, і ми з вами не настільки брат і сестра, щоб це виглядало непристойно.

– Брат і сестра? Оце вже ні!

Розділ 3

Це невеличке з'ясування стосунків із містером Найтлі дуже втішило Емму. Воно стало одним із приємних спогадів про бал і займало її думки наступного ранку, коли вона прогулювалася галявиною. Особливо її радувало те, що вони повністю порозумілися щодо Елтонів і що їхні думки як про містера Елтона, так і про місіс Елтон були такими схожими; особливу ж приємність робила їй похвала містера Найтлі на адресу Гаррієт і його прихильне до неї ставлення. Нахабство Елтонів, котре протягом кількох хвилин загрожувало зруйнувати залишок вечора, несподівано виявилось одним із його найкращих наслідків; і Емма з нетерпінням очікувала ще одного вкрай позитивного наслідку – вилікування Гаррієт від її згубної пристрасті. Та манера, в якій Гаррієт згадувала про цей випадок, коли вони виходили з кімнати для танців, давала Еммі вагомі підстави на це сподіватися. Здавалося, що вона раптом прозріла й отримала змогу переконатися, що містер Елтон – зовсім не та бездоганна людина, якою вона його вважала. Лихоманка кохання минулась, і Емма могла вже майже не боятися, що в Гаррієт від образливої поштивості пришвидшиться пульс. Вона не сумнівалася, що злостиві почуття Елтонів принесуть нові образи у вигляді цілеспрямованого ігнорування, котре посприяє остаточному вилікуванню. Гаррієт прийшла до тями, Френк Черчілль – не надто закоханий, а містер Найтлі не бажає з нею сваритись – яке щасливе літо в неї попереду!

Того ранку їй не судилося побачити Френка Черчілля. Він сказав їй, що не може дозволити собі приємність заїхати до Гартфілда, оскільки мав повернутися додому до середини дня. Вона не надто й жалкувала.

Розібравшись з усіма цими справами, ретельно їх обдумавши і зробивши відповідні висновки, вона якраз поверталася до будинку в настрої вже достатньо гарному, щоби ввірити себе турботам про двох племінників та про їхнього дідуся, коли великі залізні ворота відчинились, і ввійшли двоє людей, яких вона менше за все сподівалася побачити: Френк Черчілль і Гаррієт, що спиралася йому на руку – так-так, саме Гаррієт! Одна мить – і Емма встигла переконатися, що трапилось щось надзвичайне. Вигляд у Гаррієт був блідий і переляканий, він же намагався її підбадьорити. Від воріт до парадного входу було не більше двадцяти метрів, тож незабаром вони опинилися в холі, Гаррієт відразу ж опустилася в крісло і знепритомніла.

Молоду особу, що знепритомніла, необхідно привести до тями; на запитання потрібно дати відповіді, а незрозуміле – пояснити. Такі події збуджують інтерес і занепокоєння, але ненадовго. За декілька хвилин Еммі стало ясно все.

Міс Сміт і міс Бікертон, теж пансіонерка із закладу місіс Годдард, яка також була на балу, вийшли разом і пішли по річмондському шляху, котрий, попри свою достатню для безпеки багатолюдність, усе ж таки завів їх у халепу. Десь за півмилі від Гайбері, за крутим поворотом, густо затіненим берестами, починалася досить довга і глуха ділянка шляху; і коли дві дівчини заглибились у неї, то недалеко від себе – на порослій травою галявині обабіч – несподівано вгледіли гурт циган. Дитинча, що стояло насторожі, підійшло до них і почало канючити. Міс Бікертон, злякавшись надзвичайно, гучно скрикнула і, закликавши Гаррієт рухатися за нею, видерлася на крутосхил, гайнула через невисокі кущі на його вершині й хутко подалася найкоротшим шляхом до Гайбері. Але бідолашна Гаррієт не могла бігти слідом. На танцях вона підвернула ногу, і її перша ж спроба подолати крутосхил спричинилася до такого болю, що вона стала зовсім безпомічною – і в такому стані, страшенно налякана, вона змушена була залишитися.

Невідомо, як би повелися волоцюги, коли б дівчата виявили більше сміливості; але вони просто не могли встояти перед таким відвертим заохоченням до нападу; і невдовзі до Гаррієт підступили півдюжини дітей під проводом огрядної жінки та високого хлопця, всі горласті, нахабні – не стільки на словах, скільки на вигляд. Все більше лякаючись, вона відразу ж пообіцяла їм грошей і, діставши гаманця, дала їм шилінга і почала благати, щоб не забирали більше і не чинили з нею зле. Після цього вона якось спромоглася пошкандибати, і хоч повільно, але все ж таки стала віддалятися від них; та її страх і її гаманець викликали надто сильну спокусу, і цигани пішли за нею, потім оточили всією юрбою й почали вимагати більше грошей.

Саме в такому стані і знайшов її Френк Черчілль: вона тремтіла і благала, вони – поводилися шумливо і нахабно. Завдяки щасливому збігу обставин його від'їзд із Гайбері затримався, і тому він зміг прийти їй на допомогу в такий небезпечний момент. Ранок був пречудовий, і це спонукало Френка пройтися пішки, в той час як кучер з кіньми мали поїхати іншою дорогою і зустріти його за милю чи за дві від Гайбері. Крім того, сталося так, що минулого вечора Френк попрохав у міс Бейтс ножиці і забув їх повернути, тож йому довелося зупинитися біля її дверей і на декілька хвилин зайти: тому він і запізнився. Оскільки Френк рухався пішки, то вся ватага не могла його бачити, аж доки він не підійшов зовсім близько. Жах, який жінка і хлопець нагнали на Гаррієт, тепер вселився в них. Від страху вони заціпеніли, а Гаррієт радісно кинулася до нього. Ледь здатна розмовляти, вона мала снаги тільки для того, щоби дійти до Гартфілда, а потім сили остаточно покинули її. Це Френк вирішив привести її до Гартфілда: ніяке інше місце не спало йому на думку.

Ось у цьому і полягала вся історія – з його слів та зі слів Гаррієт, тільки-но вона прийшла до тями і здатна була говорити. Побачивши, що їй стало краще, він не наважився залишатися, бо через ці декілька затримок він уже не міг утрачати ані хвилини. Узявши з Емми обіцянку повідомити місіс Годдард про те, що Гаррієт перебуває в цілковитій безпеці, а містера Найтлі – про те, що в околицях з'явилася ватага циган, Френк вирушив у путь, супроводжуваний вдячними напутніми побажаннями йому й собі, що їх спромоглася вимовити Емма.

Пригода, подібна цій – коли таким чином сходяться прегарний молодик і чарівлива дівчина, просто не могла не наштовхнути на певні думки навіть найхолодніше серце і найнезворушніший розум. Так принаймні думалося Еммі. Який мовознавець, який граматик, який, зрештою, математик міг бачити те, що бачила вона, бути свідком їхньої появи удвох, чути їхню розповідь про те, що трапилось, – і не відчути, що силою самих обставин їм судилося стати цікавими одне для одного? А скільки поживи ця подія мусить дати для міркувань і передбачень такої нетерплячої фантазерки, як вона! Особливо, коли для таких передчуттів у її свідомості вже була закладена основа.

Це було щось абсолютно незвичайне! Наскільки пам'ятала Емма, нічого такого ніколи раніше не траплялося з жодною дівчиною в окрузі: ні такої зустрічі, ні такої небезпеки; і ось воно трапилося з конкретною людиною в ту саму годину, коли інша цілком конкретна людина випадково проходила мимо і врятувала її! Усе це дійсно було дуже незвично! А якщо врахувати відомий їй душевний стан кожного з них, то це ставало ще дивнішим! Він намагався позбутися своєї прихильності до неї, вона – тільки-но почала одужувати від своєї одержимості містером Елтоном. Здавалося, що всі ці обставини навмисне поєдналися, щоб спричинитися до дуже цікавих наслідків. Ця подія просто не могла не підштовхнути їх сильно одне до одного.

За ті нечисленні хвилини, протягом яких Емма встигла поговорити з Френком, – доки Гаррієт ще тільки поволі приходила до тями, – він устиг розповісти, з гумором і захватом, про її страх, її наївність, про той запал, із яким вона схопилася за його руку і притиснулася до нього; а під кінець, після розповіді самої Гаррієт, він у найенергійніших виразах висловив своє обурення огидною дурістю міс Бікертон. Однак усе мало йти цілком природно – без спонукання і допомоги. Вона не поворухне і пальцем, не зробить жодного натяку. Досить із неї втручання. Це буде просто план, який нікому не зашкодить, звичайний план, не призначений для дії. Ні в якому разі не вийде вона за його межі.

Спочатку Емма вирішила, що не розповість своєму батькові про те, що сталося, знаючи, яке збентеження і тривогу це може викликати; але незабаром відчула, що подальше приховування стає неможливим. За півгодини ця новина облетіла весь Гайбері. Це була саме та подія, що цікавить найбільш говірливих – молодь і людей низького походження; і незабаром уся молодь і вся челядь в окрузі, не тямлячи себе від щастя, базікали про жахливу новину. Здавалося, що цигани від сунули вчорашній бал на задній план. Бідолашний містер Вудхаус сидів і тремтів, і, як і передбачала Емма, мало вдовольнився їхньою обіцянкою більше ніколи не заходити за чагарникові насадження. Певною втіхою для нього було те, що протягом решти дня багато людей питали, як він та міс Вудхаус почуваються (сусіди знали, що він любить, коли про нього питають), а також, як міс Сміт. Містер Вудхаус відповідав залюбки, що вельми погано. Це не зовсім відповідало істині, та Емма воліла не втручатися, хоча вона почувалася чудово, а Гаррієт – не набагато гірше. Для дочки такого чоловіка, як містер Вудхаус, Еммі явно не поталанило зі здоров'ям, бо вона з трудом уявляла, що то є – нездужання; і якби він не придумував для неї хвороб, то в повідомленнях про стан здоров'я вона мала б просто жалюгідний вигляд.

Цигани не стали чекати, доки за них візьмуться представники закону і хутко зникли. Гайберійські дівчата, не встигши до пуття перелякатися, знову отримали можливість безперешкодно походжати, а вся історія невдовзі всохла до дріб'язкового інциденту – але не для Емми та її племінників. В їхній уяві вона зберегла свою значущість, а Генрі та Джон іще довго щодня просили Емму розповісти їм історію про Гаррієт і циган, та вперто виправляли її, якщо вона хоч у якійсь найменшій подробиці відхилялася від початкової розповіді.

Розділ 4

Після цієї пригоди минуло кілька днів, і одного ранку до Емми прийшла Гаррієт із невеличким пакунком у руці; вона присіла, трохи повагалася, а потім сказала:

– Міс Вудхаус… якщо ви маєте вільний час… я хочу вам дещо сказати… зізнатися, чи що… і тим самим покінчити з цією історією.

Немало здивувавшись, Емма попрохала Гаррієт висловитися. У манері й так само в словах Гаррієт відчувалася серйозність, і це приготувало Емму до чогось незвичайного.

– Я вважаю своїм обов'язком – і таким є моє бажання – говорити з вами на цю тему без будь-яких обмежень. Оскільки в певному відношеннія, дякувати Богові, уже стала іншою людиною, то було б надзвичайно доречно, щоб ви мали приємність про це дізнатися. Я не казатиму більше, ніж необхідно, – мені надто соромно, що я отак безоглядно дала волю своїм почуттям; сподіваюсь, ви розумієте мене.

– Так, – відповіла Емма, – здається, що розумію.

– Господи, як можна було так довго себе обдурювати! – з жаром скрикнула Гаррієт. – Це схоже на якесь безумство! Тепер він мені зовсім не видається якимось незвичайним. Мені нині усе одно – зустріну його чи ні… хіба що з них двох найменше я б хотіла бачити саме його… Дійсно обходитиму його десятою дорогою, і дружині його тепер аніскільки не заздрю. Я не захоплююся нею і не заздрю їй, як це було зі мною раніше: так, вона вродлива, чарівлива і все таке інше, але, на мою думку, дуже зла і неприязна – ніколи не забуду її поглядів того вечора! Однак запевняю вас, міс Вудхаус, я не бажаю їй зла, ні. Навпаки – нехай їм щастить разом, але це мене більше ані на мить не схвилює. А щоб переконати вас у правдивості моїх слів, я збираюся знищити те, що мені треба було знищити вже давно, те, що мені ніколи не слід було тримати при собі, – я зрозуміла це тільки тепер. – При цих словах Гаррієт зашарілася. – Однак зараз я все це знищу, і хочу зробити це саме у вашій присутності, щоб ви переконались, якою розважливою я стала. Як ви гадаєте – що всередині цього пакунку? – із сором'язливим поглядом спитала вона.

– Не маю щонайменшого уявлення. А хіба він тобі щось дарував?

– Ні – я не можу назвати це подарунками; але ці речі були для мене дуже дорогими.

Вона простягнула їй пакунок, і Емма прочитала на ньому слова «Дорогоцінні скарби».Це викликало її жвавий інтерес. Гаррієт розгортала пакунок, а Емма з нетерпінням спостерігала. Щедро загорнутою у фольгу була, як виявилося, маленька танбріджська скринька; Гаррієт відкрила її: зсередини скринька була обшита найніжнішою бавовняною тканиною, але, крім бавовни, Емма побачила лише маленький шматочок липучого пластиру.

– Ось, – мовила Гаррієт, – ви не можете не пам'ятати.

– Але ж я справді не пам'ятаю.

– Як же так! А я й не думала, що ви забудете про історію з пластирем, що трапилась у цій ось кімнаті в один із тих останніх разів, коли ми в ній були! Буквально за кілька днів до того, як у мене сталася ангіна, саме перед приїздом містера Джона Найтлі та його дружини, здається, того ж вечора. Невже ви не пам'ятаєте, як містер Елтон порізав пальця вашим новим складаним ножиком, а ви порекомендували йому скористатися липучим пластирем? Але оскільки ви пластира при собі не мали, а в мене був, то ви попросили поділитися; тож я дістала свій і відрізала йому клаптик; але цей клаптик виявився завеликим, і він відрізав менший, а з тим, що залишився, трохи побавився і віддав мені. А я ж по своїй дурості взяла та й зробила з нього скарб – зберегла, щоб ніколи ним не скористатись, а поглядати на нього час від часу, отримуючи величезну при цьому насолоду.

– Гаррієт, серденько! – вигукнула Емма, рвучко підвівшись і закривши рукою своє обличчя. – Я просто не знесу цього сорому. Чи пам'ятаю я? Так, тепер я все це згадала; все, крім того, що ти зберегла цю реліквію, – до цієї хвилини я про це нічого не знала, – але пам'ятаю порізаний палець, свою пораду щодо липучого пластира, пам'ятаю, як я сказала, що не маю його при собі! О, гріхи мої тяжкі! А в самої було повно в кишені! Це була одна з моїх хитрих штучок! До скону мені судилося червоніти від сорому. Ну що ж, – сідаючи знову. – Давай далі!

– А ви і справді мали при собі пластир? Ніколи б у житті не подумала, це вийшло у вас так природно.

– І ти взяла і зберегла оцей пластир заради нього! – мовила Емма, забуваючи про свій сором і починаючи відчувати здивування пополам із цікавістю. А про себе подумала: «Свят, свят! Щоб я – та й приховала шматок пластира, що ним користувався Френк Черчілль?! Ніколи б до такого не додумалася».

– А ось, – знову заговорила Гаррієт, – ось те, що є ще дорогоціннішим, тобто булоще дорогоціннішим, бо колись це насправді належало йому, в той час як пластир не належав йому ніколи.

Еммі кортіло швидше побачити цей найдорогоцінніший скарб. Це був огризок старого олівця; шматочок без осердя в ньому.

– Це дійсно належало йому, – повідомила Гаррієт. – Пам'ятаєте, якось уранці… ні, мабуть, ви не пам'ятаєте. Але якось уранці, точно не згадаю коли – у вівторок чи в середу перед отим вечором,йому знадобилося щось занотувати в блокноті, про хвойне пиво. Містер Найтлі розповідав йому про те, як варять хвойне пиво, і йому знадобилося записати рецепт; але коли він витягнув свого олівця, то в ньому залишилося так мало осердя, що він швидко його списав, і вам довелося дати йому інший олівець, а непридатний для писання огризок лишився на столі. Але я за ним весь час спостерігала, і як тільки з'явилася нагода – поцупила його, і до цієї хвилини ніколи з ним не розлучалася.

– От тепер я згадала, – скрикнула Емма. – Чітко згадала. Розмова про хвойне пиво. Так-так! Ми з містером Найтлі сказали, що полюбляємо його, а містер Елтон, здається, теж виявив бажання до нього приохотитися. Тепер я прекрасно це пам'ятаю. Зачекай: містер Найтлі стояв отут, еге ж? Здається, він стояв саме тут.

– Ой, не знаю. Я не пам'ятаю. Це дивно, але я не пам'ятаю. Я пам'ятаю,що отут сидів містер Елтон, саме тут, де зараз сиджу я.

– Ну-ну, продовжуй.

– Та, мабуть, оце і все. Ні показати, ні сказати мені вам більше нічого – я тільки хочу все це кинути у вогонь у вашій присутності.

– Моя бідолашна Гаррієт! Невже ти дійсно знаходила відраду в тому, що зберігала ці речі та споглядала їх як скарби?

– Отака я була дурепа! Але тепер мені за це просто соромно, і я сподіваюся забути про них із тією ж легкістю, з якою вони згорять. Знаєте, це було моєю великою помилкою, що я зберігала хоч якісь згадки про нього вже після його одруження. Я знала, що це дурість, але мені бракувало рішучості розстатися з ними.

– Але ж, Гаррієт, чи потрібно палити липучий пластир? Я не маю нічого проти огризка олівця, але пластир іще може знадобитися.

– Я почуватимуся спокійніше, якщо спалю його, – відповіла Гаррієт. – Мені навіть дивитися на нього неприємно. Я мушу знищити все. Ось так! Із пластирем покінчено, і, хвала Господу, з містером Елтоном теж.

«А коли ж, – подумала Емма, – почнеться з містером Черчіллем?»

Незабаром у неї з'явилася підстава вважати, що початок уже покладено, і сподіватися, що та циганка, хоча й не пророкуваламайбутнього, все ж визначила долю Гаррієт. Приблизно через два тижні після тієї небезпечної пригоди між ними відбулася – причому зовсім несподівано – розмова, завдяки якій все і з'ясувалося. У ту хвилину Емма про це зовсім не думала, і тому отримана нею інформація була ще ціннішою. Під час якоїсь дріб'язкової розмови вона побіжно зауважила: «От коли ти вже вийдеш заміж, Гаррієт, тоді я пораджу тобі, як чинити» – і вже встигла забути про сказане, та після хвилинної мовчанки почула, як Гаррієт мовила серйозним тоном: «Я ніколи не вийду заміж».

Емма підвела на неї очі і швидко все зрозуміла; трохи повагавшись – промовчати чи не промовчати – відповіла:

– Ніколи не вийдеш заміж? Це щось нове.

– Я ніколи не передумаю, це вже напевне. Ще трохи повагавшись, Емма сказала:

– Сподіваюсь, що до цього не спричинився… що це не комплімент на адресу містера Елтона?

– До чого тут містер Елтон! – обурено скрикнула Гаррієт. – Господи, ні! – А потім Еммі здалося, що вона почула: – Це той, кому містер Елтон і в слід ступити не годен!

Тоді Емма задумалася на довший час. Чи продовжувати їй розмову в такому ж дусі? Чи пропустити сказане і зробити вигляд, що нічого не запідозрила? Якщо вона так зробить, то Гаррієт, чого доброго, подумає, що їй байдуже або що вона на неї розсердилася; коли вона взагалі промовчить, то це лише може підвести Гаррієт до думки, що вона хоче почути ще більше; Емма ж, попри недавню відвертість, була налаштована проти продовження такого відвертого і частого обговорення сподівань і можливостей. Їй здавалося, що для неї було б краще довідатись і висловитися про все одразу, про що вона хотіла довідатись і висловитися. Найліпше – це відверта розмова начистоту. Вона ще раніше вирішила, наскільки далеко зможе зайти в подібній розмові; тож чи не надійніше буде для них обох, якщо її власний розум винесе свій розважливий вирок? Прийнявши рішення, Емма заговорила:

– Гаррієт, я не буду вдавати, що не розумію сказаного тобою. Твоє рішення ніколи не виходити заміж – чи скоріше намір не виходити заміж – викликане думкою про те, що людина, яку ти воліла б мати за свого чоловіка, має становище надто високе, щоб звернути увагу на тебе. Я маю рацію?

– О, міс Вудхаус, я і гадки не мала припустити… Я не настільки з'їхала з глузду. Але мені так приємно захоплюватися ним на відстані – і думати, наскільки кращим він є за всіх інших на світі, думати із вдячністю, зачудуванням і благоговінням, що є доречними особливо в моєму випадку.

– Я зовсім не здивована, Гаррієт. Послуги, що він тобі надав, було достатньо, щоб зворушити твоє серце.

– Послуга?! Та мені наче сам Бог його послав! Навіть згадувати моторошно, що я тоді відчувала… і тут іде він… такий шляхетний… а я – така нещасна! І раптом усе змінилося! В одну мить усе змінилося! Від повного нещастя до повного щастя!

– Усе це дуже природно. Цілком природно і достойно. Так, твій вибір і твоя вдячність роблять тобі честь. Але не знаю – чи буде це щасливий вибір, не знаю. Раджу тобі, Гаррієт, не давати волю своїм почуттям. Я зовсім не впевнена в тому, що тобі слід розраховувати на взаємність. Подумай, і подумай добряче. А чи не краще було б приборкати свої почуття, поки ти ще в змозі це зробити? У будь-якому випадку не дозволяй їм узяти над тобою гору, доки ти не пересвідчишся, що подобаєшся йому. Поспостерігай за його вчинками. У своїх почуттях краще керуйся його поведінкою. Я застерігаю тебе саме зараз, тому що більше про це з тобою не говоритиму. Я налаштована рішуче проти будь-якого втручання. Надалі про цю справу я нічого знати не бажаю. Жодне ім'я не мусить злетіти з наших вуст. Одного разу ми вже зробили величезну помилку; тепер нам слід бути обережними. Сумніву немає – він вище тебе за своїм становищем, і можуть дійсно виникнути дуже серйозні заперечення та перешкоди. А втім, Гаррієт, траплялися речі навіть дивовижніші – траплялися й більш нерівні шлюби. Але будь обережна. Я не хочу, щоб ти почувалася надто оптимістичною; однак, чим би все це не скінчилося, будь певна, що раз ти сподіваєшся на нього, то це вже є ознакою гарного смаку, а я завжди вміла цінувати гарний смак.

Гаррієт мовчки погодилась і вдячно поцілувала їй руку. Емма не сумнівалася, що таке кохання не зашкодить її подрузі. Воно лише зробить її розум досконалішим і витонченим і вбереже її від деградації.