Текст книги "Емма"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 34 страниц)

Вона усвідомлювала свої можливості надто добре, аби виходити за межі того, що здатна була виконати бездоганно; ті невеличкі популярні твори, які вона збиралася зіграти, не потребували ні особливого смаку, ні натхнення, а акомпанувати собі Емма вміла добре. При виконанні однієї з пісень вона була приємно здивована, що хтось їй підспівав – тихим, але правильним другим голосом; це був Френк Черчілль. Одразу ж по закінченні пісні він, як і належить, попросив її пробачення, після чого сталися звичні речі: його звинувачували в тому, що він має чудовий голос і прекрасно знається на музиці, – Френк усе це відповідним чином заперечував, відверто заявляючи, що на музиці він не знається і що ніякого голосу в нього немає. Після цього вони ще поспівали, а потім Емма поступилася місцем міс Ферфакс, чия виконавська майстерність – як вокальна, так і інструментальна, – була незрівнянно вищою за її, вона навіть і не намагалася це від себе приховувати.

Трохи відсівши від натовпу навколо інструмента, вона слухала – зі змішаним почуттям. Знову співав Френк Черчілль. Виявилося, що двічі чи тричі вони співали разом у Веймуті. Але незабаром Емма угледіла серед найстаранніших слухачів містера Найтлі, він заволодів доброю половиною її уваги, і думки її, час від часу переривані приємними звуками вокального дуету, мимоволі сконцентрувалися на підозрах місіс Вестон. Її настроєність проти одруження містера Найтлі не зменшилася аж ніяк. Нічого, окрім зла, вона в цьому не бачила. Це стало б великим розчаруванням для містера Джона Найтлі, а значить – і для Ізабелли. Відчутна шкода для дітей – надзвичайно принизлива переміна і матеріальна втрата для всіх них; величезний удар по щоденному спокою його батька – а що стосувалося її самої, то їй була гидкою сама думка про те, що Джейн Ферфакс мешкатиме в Донвелл-Еббі. Вона стане місіс Найтлі, а всі вони будуть змушені їй коритися?! Ні! Містеру Найтлі ніяк не можна одружуватися. Малий Генрі мусить залишитися спадкоємцем Донвелла.

Незабаром містер Найтлі обернувся, підійшов і сів біля Емми. Спочатку вони розмовляли лише про виконавську майстерність. Він і справді щиро захоплювався грою та співом міс Ферфакс, однак Еммі здалося, що якби не місіс Вестон, то це захоплення не здалося б їй якимось особливим. Однак вона кинула пробний камінь – заговорила про його добрий вчинок: перевезення тітки та племінниці, і хоча відповідь свідчила про небажання розвивати цю тему, їй здалося, що це є лише ознакою його небажання говорити про власну доброту.

– Мене часто непокоїть, – сказала Емма, – що я ніяк не можу наважитися на використання нашоїкарети в таких випадках. Не те щоб мені не хотілося цього робити; але ж ви знаєте, наскільки негативно сприйме мій батько залучення Джеймса до такої справи.

– Звичайно ж, про це і мови не може бути, – відповів містер Найтлі, – але я певен, що таке бажання виникає у вас досить часто.

І, висловлюючи це переконання, він усміхнувся з таким задоволенням, що Емма поспішила вдатися до наступного кроку.

– Це фортепіано від Кемпбеллів – жест надзвичайно люб'язний, – сказала вона.

– Дійсно, – відповів він без будь-якої видимої ніяковості. – Але краще б вони попередили про нього. Сюрпризи – це дурість. Задоволення не стає більшим, зате спричинювані незручності часто бувають значними. Я очікував од полковника Кемпбелла більшої розважливості.

З цієї хвилини Емма могла поклястися, що містер Найтлі й не збирався дарувати фортепіано. Що ж до цілковитої відсутності в нього якихось особливих почуттів до міс Ферфакс, якоїсь особливої до неї уваги, то відповідь на це запитання надійшла дещо пізніше. Під кінець другої пісні, котру співала Джейн, її голос сів.

– Ну досить, – промовив містер Найтлі, коли пісня скінчилася. – Ви й так співали досить багато як для одного вечора, а тепер помовчіть.

Однак невдовзі почулись умовляння заспівати ще одну пісню. «Ще одну – це ж зовсім не буде обтяжливо для міс Ферфакс, ну будь ласка, лише одну!» Всі чули, як Френк Черчілль сказав:

– Гадаю, ви упораєтеся без особливих зусиль; для першого голосу ця пісня така легка! Вся її складність припадає на другий голос.

Містер Найтлі розлютився.

– Цей молодик, – сказав він обурено, – тільки про те й думає, щоби продемонструвати свої власні вокальні дані. Це неподобство. – І, доторкнувшись до міс Бейтс, що якраз проходила поруч: – Міс Бейтс, ви що – з глузду з'їхали, дозволяючи вашій племінниці співати таким хрипким голосом? Підіть і розберіться. Вони ж її зовсім замордують.

Міс Бейтс, не на жарт перелякавшись за Джейн, забула навіть висловити свою чергову подяку; вона протиснулась уперед і поклала край всіляким подальшим співам. На цьому й закінчилася концертна частина вечора, бо з усіх дівчат грати та співати вміли лише міс Вудхаус і міс Ферфакс. Але невдовзі (через п'ять хвилин) пропозицію влаштувати танці, що надійшла невідомо звідки, з такою жвавістю підтримали містер та місіс Коул, що все стали швиденько прибирати, аби забезпечити достатньо місця. За рояль сіла місіс Вестон, цариця контрдансів, і заграла запальний вальс; до Емми з чарівливою галантністю підступив Френк Черчілль, взяв її за руку і повів зайняти місце попереду.

Очікуючи, поки вся молодь розіб'ється на пари, Емма, попри отримувані нею компліменти щодо її голосу та смаку, знайшла все-таки час озирнутися довкола і подивитися, чим же займається містер Найтлі. Оце й буде вирішальне випробування. Зазвичай містер Найтлі не танцював. Якщо ж він зараз кинеться запрошувати Джейн Ферфакс, то це вже про щось свідчитиме. Але наразі нічого подібного не трапилося, ні; він розмовляв із місіс Коул і безтурботно озирався довкола; хтось інший запросив до танцю Джейн, а він усе ще продовжував розмовляти з місіс Коул.

Емма перестала непокоїтися за малого Генрі; поки що його інтересам нічого не загрожувало, і вона відкрила танці з непідробним натхненням і радістю. Набралося не більше п'яти пар, але сама несподіваність цієї події, а також те, що танці влаштовувалися дуже рідко, додавали веселості надзвичайної; до того ж їй випав прекрасний партнер. Вони були напрочуд гарною парою.

На жаль, з огляду на час їм випало лише два танці. Година вже була пізня, і міс Бейтс поспішала потрапити додому, непокоячись за свою матір. Після декількох невдалих спроб отримати дозвіл іще трохи потанцювати, вони змушені були подякувати місіс Вестон, і, засмутившись, піти собі геть.

– Може, це й на краще, – сказав Френк Черчілль, проводжаючи Емму до її карети. – Інакше мені довелося б запросити міс Ферфакс, а після вас її млява манера танцювати мені явно не сподобалася б.

Розділ 9

Емма не жалкувала, що зголосилася піти до Коулів. Завдяки цьому візиту вона мала наступного дня багато приємних спогадів; і все, що могла втратити, залишившись у гордій самотності, тепер неодмінно повернеться сторицею завдяки блиску її популярності. Певна річ, вона викликала захват у Коулів – людей достойних, гідних того, щоб зробити їм приємність! І залишила після себе славу, яка не скоро піде в небуття.

Повне щастя – навіть у спогадах – річ важкодосяжна; тому було два пункти, стосовно яких вона почувалася досить неспокійно. Сумнівалася, чи не порушила, бува, обов'язок жінки перед іншою жінкою тим, що висловила Френку Черчіллю свої підозри стосовно почуттів Джейн Ферфакс. Мабуть, вона вчинила недобре, але думка про це була настільки сильною і нездоланною, що все одно Емма не змогла б утримати її в собі, до того ж він погоджувався з усім, що вона йому казала, улещуючи таким чином її проникливість і ускладнюючи усвідомлення нею того, що краще тримати язика за зубами.

Інша гідна жалю обставина також стосувалася Джейн Ферфакс; і в цьому Емма аж ніяк не сумнівалася. Вона непідробно і щиро сумувала з приводу недосконалості своєї гри та співу, жалкувала надзвичайно за тим, що в дитинстві віддавалася лінощам, – тож сіла за рояль і енергійно вправлялася півтори години.

Увійшла Гаррієт і перервала її екзерсиси; і якби похвала Гаррієт могла її задовольнити, то вона могла б утішитися досить швидко.

– Просто чудово! От якби я хоч трохи вміла грати так добре, як ви, або як міс Ферфакс!

– Не треба ставити нас в один ряд, Гаррієт. Порівнювати мою гру з її грою – все одно, що порівнювати лампу з сонцем.

– Та що ви! На мою думку, ви граєте краще, ніж вона. Принаймні не гірше. Я б із більшим задоволенням слухала вас. Вчора ввечері всі казали, що ви граєте дуже добре.

– Ті, хто знаються на музиці, мусили відчути різницю. Правда полягає в тому, Гаррієт, що моя гра є якраз настільки гарною, щоб її можна було похвалити, а виконання Джейн Ферфакс є набагато досконалішим.

– Все одно я завжди вважатиму, що ви граєте так само гарно, як і вона, а якщо і є різниця, то така, що ніхто й ніколи її не помітить. Містер Коул сказав, що у вас чудовий смак; і Френк Черчілль теж багато говорив про ваш смак і про те, що він цінує смак вище за виконавську майстерність.

– Та годі тобі, Гаррієт, – Джейн Ферфакс має і те і друге.

– Ви думаєте? Я помітила її виконавську майстерність, але не помітила її смаку. Щось ніхто про це не говорив. І взагалі – я терпіти не можу, коли співають італійською. Не можна зрозуміти ані слова. Між іншим, те, що вона так добре грає, – це не більше, ніж її обов'язок, оскільки вона збирається навчати дітей. Сестри Кокс учора сумнівалися, що їй взагалі вдасться потрапити до якоїсь знатної родини. Як, на ваш смак, виглядали вони?

– Так, як і завжди, – вкрай вульгарно.

– Вони сказали мені дещо, – мовила Гаррієт якось непевно, – але це не має ніякого значення.

Еммі довелося запитати, що саме вони їй сказали, хоча вона боялася знову розмовляти про містера Елтона.

– Вони сказали мені… що минулої суботи з ними обідав містер Мартін.

– Он як!

– Він прийшов до їх батька в якійсь справі, і той попрохав його залишитися до обіду.

– Ага.

– Вони багато говорили про нього, особливо Енн Кокс. Не знаю, що вона від мене хотіла, але запитала, чи не бажаю я знову поїхати до Мартінів наступного літа і там погостювати.

– Що вона хотіла? Вона хотіла продемонструвати свою нахабну допитливість, як і личить Енн Кокс.

– Вона сказала, що в той день, коли містер Мартін обідав з ними, він поводився надзвичайно люб'язно. Під час обіду він сидів поруч із нею. Міс Неш гадає, що кожна із сестер Кокс радо б вийшла за нього заміж.

– Цілком можливо. Гадаю, що вони – поза всяким сумнівом – є найвульгарнішими дівчатами в Гайбері.

Гаррієт щось треба було в крамниці Форда. Емма визнала за розсудливе піти разом із нею. Існувала можливість іще однієї випадкової зустрічі з Мартінами, а для Гаррієт у її нинішньому стані це було б небезпечним.

Гаррієт, яку все спокушало і в якої буквально півслова могли викликати глибокі сумніви, завжди довго барилася з покупками; і, доки вона задумливо стояла над серпанком, розмірковуючи, як їй вчинити, Емма пішла і стала в дверях, аби якось розважитися. Мало що цікавого можна було побачити серед перехожих та переїжджих навіть у найпожвавленішій частині Гайбері: містер Перрі, що кудись поспішає, містер Вільям Кокс, що заходить до своєї контори, коні від карети містера Коула, що повертаються з прогулянки, або випадковий хлопчик-листоноша на впертому мулі – оце і всі найцікавіші об'єкти, на які вона могла розраховувати. Тож коли на очі їй потрапили лише м'ясник зі своєю тацею, чепурненька бабця, що прямувала від крамниці додому з повним кошиком, дві дворняжки, що погризлися через брудну кістку, і купка лінькуватих дітлахів, що споглядали пряники у віконці булочника, Емма знала, що кращого видовища годі й бажати, і цілком задовольнилася побаченим – якраз достатньо, щоб не відходити від дверей. Розум жвавий і в бездіяльності здатен удовольнитися малим, а речей для нього нецікавих просто не помічає.

Вона поглянула на дорогу, що вела до Рендоллза. Пейзаж пожвавішав: з'явилися двоє людей – місіс Вестон і її прийомний син, що якраз входили до Гайбері, прямуючи, звичайно ж, до Гартфілда. Однак спочатку вони зупинилися біля Бейтсів, чий будинок був ближче до Рендоллза, ніж крамниця Форда, і вже хотіли постукати в двері, але помітили Емму. Тож вони відразу перейшли через дорогу й наблизилися до неї; здавалося, що приємні спогади про вчорашню зустріч зробили приємнішою зустріч нинішню. Місіс Вестон повідомила їй, що збиралася зайти до Бейтсів і послухати, як звучить новий інструмент.

– Бо мій попутник стверджує, – сказала вона, – начебто минулого вечора я точно пообіцяла міс Бейтс, що прийду сьогодні вранці. Я й гадки про це не мала і не знала, що навіть призначила день. Але він каже, що я обіцяла, тож довелося піти.

– А поки місіс Вестон буде з візитом у Бейтсів, я сподіваюся, – сказав Френк Черчілль, – що мені дозволять приєднатися до вашої компанії та зачекати на неї в Гартфілді – якщо ви йдете додому.

Місіс Вестон засмутилася.

– А я думала, що ви підете зі мною. Бейтси були б дуже раді.

– Я? Ятам тільки заважатиму. Але, здається, я і тут заважатиму не менше. Схоже, що міс Вудхаус не потребує мого товариства. Моя тітонька завжди кудись мене відсилає, коли ходить по крамницях. Каже, що я її страшенно нервую; а міс Вудхаус має такий вигляд, що от-от скаже те саме. То що ж мені робити?

– Я тут не у власних справах, – сказала Емма. – Я лише чекаю на свою подругу. Незабаром вона закінчить скуплятися й ми вирушимо додому. А ви пішли б краще з місіс Вестон та послухали, як звучить інструмент.

– Що ж… воля ваша. Але, – з посмішкою, – уявіть, що в полковника Кемпбелла були не надто гарні порадники і фортепіано звучить поганенько – чим я тоді зможу зарадити? Місіс Вестон не буде від мене ніякої користі. Вона й сама зможе прекрасно впоратися. Нехай тоді неприємна правда прозвучить із її вуст, що ж до мене, то я почуваюся найнещаснішою істотою на світі, коли доводиться брехати заради ввічливості.

– Дозвольте вам не повірити, – відповіла Емма. – Я переконана, що в разі необхідності ви здатні бути таким же нещирим, як і всі інші; але немає підстав припускати, що інструмент звучатиме погано. Якраз навпаки – якщо я правильно зрозуміла висловлювання міс Ферфакс учора ввечері.

– Ходімо зі мною, будь ласка, – попрохала місіс Вестон, – якщо це не буде для вас надто неприємно. Прослуховування не займе багато часу. А потім ми вирушимо до Гартфілда. Справді, я так хочу, щоб ви пішли зі мною! Вони це сприймуть, як вияв величезної поваги. Мені завжди здавалося, що саме це ви й хотіли зробити.

Френк більше не мав що сказати, тож – зі сподіваннями на Гартфілд як винагороду – йому довелося повернутися разом із місіс Вестон до дверей місіс Бейтс. Емма прослідкувала, як вони зайшли всередину, а потім повернулася до Гаррієт, що стояла біля того ж самого згубного прилавка, і всією силою свого розуму спробувала переконати її, що коли їй потрібен простий серпанок, то нічого задивлятися на візерунчастий, і що блакитна стрічка, якою б гарною вона не здавалася, все ж таки ніколи не пасуватиме до жовтої викрійки. Нарешті всі справи було вирішено, навіть місце призначення пакунку.

– Пані, може, мені надіслати його місіс Годдард? – запитала місіс Форд.

– Так… ні… авжеж, надішліть його місіс Годдард. Але ж викрійка мого плаття – у Гартфілді… Ні, краще надішліть, будь ласка, до Гартфілда. А як же місіс Годдард? Вона неодмінно захоче подивитися… А викрійку плаття я завжди зможу забрати додому. Але стрічка знадобиться мені сьогодні ж – тож її краще надіслати до Гартфілда – принаймні стрічку. Тоді зробіть, будь ласка, два пакунки, місіс Форд.

– Гаррієт, не варто завдавати місіс Форд клопоту з двома пакунками.

– Не варто – значить, не варто.

– Та який там клопіт, пані, – мовила ввічлива місіс Форд.

– Але мені дійсно буде краще мати все в одному. А потім, будь ласка, надішліть усе це до пансіону місіс Годдард… не знаю… Ні, я гадаю, міс Вудхаус, що краще нехай його надішлють до Гартфілда, а ввечері я заберу його додому. Що ви порадите?

– Щоб ти ні секунди більше про це не думала. Будь ласка, до Гартфілда, місіс Форд.

– Авжеж, так буде найкраще, – задоволено сказала Гаррієт. – Я й не хотіла, щоб його надіслали місіс Годдард.

Біля крамниці почулися голоси: скоріше голос був один, а жінок – двоє; на порозі їх зустріли місіс Вестон і міс Бейтс.

– Шановна міс Вудхаус, – мовила остання, – я оце хутенько прийшла, щоби благати вашої ласки зайти та посидіти трохи з нами, а потім висловити свою думку про наше нове фортепіано – разом із міс Сміт, звичайно ж. Як ся маєте, міс Сміт? Дякую, дуже добре… Я умовила місіс Вестон піти зі мною, щоб вона допомогла мені умовити вас.

– Сподіваюсь, що місіс Бейтс і міс Ферфакс…

– Почуваються дуже добре, спасибі за вашу люб'язну турботу. Моя матінка – у доброму здоров'ї, а Джейн учора ввечері не застудилася. А як містер Вудхаус? Дуже рада чути, що з ним усе гаразд. Місіс Вестон сказала мені, що ви тут. Тож я і кажу тоді – це ж треба бігти через дорогу та благати її зайти до нас; моя матінка буде така рада її бачити – а коли в нас таке гарне товариство, то вона не зможе відмовити. «Авжеж, покличте її неодмінно, – сказав містер Френк Черчілль. – Думка міс Вудхаус про інструмент варта уваги». Але, кажу, я почуватимуся певнішою, що мені вдасться запросити її, коли хтось із вас піде зі мною. «Ой, – сказав він, – зачекайте півхвилини, доки я не закінчу роботу». А сам – уявіть собі, міс Вудхаус, – щонайлюб'язнішим чином на світі зголосився полагодити заклепку в окулярах моєї матінки. Ця заклепка, уявіть собі, відпала сьогодні вранці… Це так люб'язно з його боку. Інакше моя матінка не змогла б користуватись окулярами, не змогла б їх надіти. Мабуть, вірно казала Джейн: треба мати двоє окулярів. Я хотіла їх віднести до Джона Сондерса при першій же нагоді, але щось мені цілий ранок заважало: то одне, то друге і взагалі – невідомо що. А тут іще підійшла Петті й сказала, що треба потрусити сажу в комині на кухні. О Господи! – сказала я, – Петті, мені цього лише не вистачало! Ось бачиш – відпала заклепка в окулярах твоєї хазяйки. Потім принесли печені яблука, їх прислала місіс Волліс зі своїм хлопчиком; Волліси завжди ставляться до нас надзвичайно чемно та люб'язно, завжди. Я чула, як дехто казав, що місіс Волліс інколи поводиться нечемно і може відповісти дуже грубо, але ми від них не знали нічого, крім величезної турботи й уваги. Навряд чи вона улещує нас як покупців, бо скільки там ми того хліба купуємо? Нас лише троє – щоправда, тепер із нами ще й люба Джейн – тільки вона взагалі майже нічого не їсть: бачили б ви, що вона снідає, так неодмінно перелякалися б. Я боюся сказати матінці, що вона їсть дуже мало: то те скажу, то се, і якось вона не помічає. Але десь близько опівдня в неї з'являється апетит, і більше за все на світі вона полюбляє печені яблука; вони надзвичайно корисні – я одного разу питалася в містера Перрі, коли випадково зустріла його на вулиці. Узагалі я й раніше не мала в цьому сумнівів, бо часто чула, як печені яблука рекомендував містер Вудхаус. Наскільки мені відомо, містер Вудхаус взагалі вважає, що корисніше всі овочі споживати в печеному вигляді. А ще ми дуже часто їмо яблука, запечені в тісті. Петті готує їх просто чудово. Ну що ж, міс Вудхаус, сподіваюся, що я вас умовила і ваших супутниць також, тож зробіть ласку, ходімо до нас.

Емма «зраділа неймовірно і висловила готовність скористатися нагодою та прислужитися місіс Бейтс і товариству», тож нарешті вони вийшли з крамниці, хоча міс Бейтс не забула ще раз ненадовго затриматися:

– Здрастуйте, місіс Форд! Вибачте, я вас раніше не помітила. Чула, що маєте широкий асортимент нових стрічок, які отримали з міста. Джейн повернулася від вас учора просто в захваті. Спасибі, рукавички пасують прекрасно – тільки от трохи широкуваті в зап'ясті, але Джейн їх бере.

– Про що я там говорила? – спитала міс Бейтс, коли всі вони вийшли на вулицю.

Еммі стало цікаво, на чому ж з усієї безладної купи сказаного вона зупиниться.

– Оце так! Не можу пригадати, про що я говорила. Ага! Про окуляри моєї матінки. Так люб'язно з боку містера Френка Черчілля! «О! – сказав він, – гадаю, що впораюсь із цією заклепкою; я просто в захваті від такої роботи». Тим самим він виявив таку поштивість… І дійсно, мушу сказати, що скільки б добрих слів я про нього не чула і яким гарним та добрим його не уявляла, він набагато перевершив усі мої сподівання… Щиро рада за вас, місіс Вестон. Здається, він уособлює все, про що могли би мріяти люблячі батьки… «О! – сказав він. – Гадаю, що впораюсь із цією заклепкою; я просто в захваті від такої роботи». – Ніколи не забуду, на який манір він це мовив. А коли я принесла з комірчини печені яблука, сподіваючись, що наші друзі не відмовляться покуштувати їх, то він одразу ж вигукнув: «Нема фруктів кращих за яблука, а кращих за ці печені яблука я ніколи не бачив у своєму житті!» Знаєте, з його боку це було так… І по ньому видно було, що це не просто комплімент. Яблука, треба віддати належне місіс Волліс, просто смакота – щоправда, для нас їх пропікають двічі, хоча містер Вудхаус узяв із нас обіцянку пропікати тричі… але сподіваюся, міс Вудхаус зробить ласку і не скаже йому про це. Поза сумнівом, цей сорт яблук найбільш годиться для печення; всі вони – з Донвелла, ними щедро поділився з нами містер Найтлі. Щороку він присилає нам їх мішок; і дійсно – ніякі яблука не зберігаються так довго, як яблука з його садка. Наскільки мені відомо, у нього дві таких яблуні. Матінка каже, що цей садок славився ще в часи її молодості. А днями так приємно мене здивували – якось уранці заходить містер Найтлі, а Джейн якраз їла ті яблука; ми поговорили про них, і вона сказала, що дуже їх полюбляє, а він і питає, чи не закінчується, бува, наш запас. «Мабуть, уже закінчується, – каже він, – тож я пришлю вам іще яблук, бо маю їх так багато, що сам із ними не впораюся. Цього року Вільям Ларкінс залишив мені більше, ніж зазвичай. Я привезу вам іще, поки вони не почали псуватися». Я благала, щоб він не робив цього, бо, попри те, що їх лишилося мало, – хоча не знаю скільки точно, може, десь півдесятка, – всі вони призначалися для Джейн, і цього було б достатньо. Я не могла допустити, щоб містер Найтлі привіз нам іще яблук – він і так був до нас надто добрий; Джейн теж зі мною погодилась. А коли він пішов, то ледь зі мною не посварилася… Та ні, не те щоб посварилася, бо ще ніколи в житті ми не сварилися, але вона дуже засмутилася – навіщо я призналася, що яблука майже закінчилися; вона хотіла, аби я змусила його повірити, ніби їх у нас залишилося ще багато. Ох, моя ж ти дорогенька, – кажу я їй, я і так умовляла його, як могла, не робити цього. Однак того ж вечора прийшов Вільям Ларкінс і приніс великий кошик таких же яблук, не менше, ніж бушель; і я була йому дуже вдячна, зійшла донизу, поговорила з Вільямом Ларкінсом і сказала йому все, що годиться в таких випадках. Вільям Ларкінс – це мій давній знайомий. Я завжди рада його бачити. Однак згодом я дізналася від Петті, що, за словами Вільяма, то були останні яблука цього сорту, котрі мав його хазяїн, і він геть усі їх приніс, і тепер хазяїн більше не має яблук, які можна було б пекти чи варити. Здавалося, сам Вільям цим не переймався, а навпаки – радів, думаючи, що його хазяїну вдалося продати так багато яблук, бо ви ж знаєте, що більше за будь-що Вільям турбується про доходи свого хазяїна. Однак місіс Ходжес, сказав він, була вельми невдоволена, що яблук зовсім не залишилось. Як це так – щоб її хазяїн лишився весною без яблучного пирога! Він розповів усе це Петті, але наказав їй мовчати, щоби про це не дізналися ми, бо часом місіс Ходжес буваєох яка злюча,і коли майже всі мішки з яблуками було продано, то їй буде все одно, хто з'їв залишок. Тож Петті розповіла мені, і я була вражена надзвичайно! Ні за що на світі я не допущу, аби містер Найтлі довідався, що ми знаємо!А то він так… Я намагалася приховати це від Джейн, але, на жаль, і подумати не встигла, як уже все їй розповіла.

Ледь міс Бейтс замовкла, як двері відчинила Петті, і гості пішли нагору, позбавлені необхідності вислуховувати звичні в таких випадках коментарі та лише переслідувані час від часу звуками її люб'язних попереджень:

– Місіс Вестон, будь ласка, обережно, за поворотом – сходинка. Будь ласка, обережно, міс Вудхаус: у нас такі темні сходи! Темніші й вужчі, ніж хотілося б. Міс Сміт, обережно заради Бога! Ой, міс Вудхаус, ви не забили ногу? Міс Сміт, обережно – на повороті сходинка.