Текст книги "Емма"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 34 страниц)

– Це, мабуть, краще, що я не мала можливості з вами поговорити. Якби вас не оточували друзі, то я б відчула спокусу почати розмову, ставити запитання і говорити більш відверто, ніж це дозволяла б пристойність у точному значенні цього слова. Тоді б я неодмінно сказала щось недоречне.

– Ні в якому разі! – вигукнула Джейн, спалахнувши сором'язливим рум'янцем, який, на думку Емми, личив їй більше, ніж уся елегантність її звичної стриманості. – Вам не треба було нічого боятися, крім того, що я сама могла вам набриднути. Ви втішили мене надзвичайно тим, що виявили інтерес до моїх справ. Дійсно, міс Вудхаус, – говорячи уже більш стримано, – при всьому моєму розумінні своєї хибної поведінки, дуже хибної поведінки, мене особливо тішить, що ті з моїх друзів, чию добру думку мені надзвичайно важливо зберегти, не відчувають відрази настільки сильної, щоб… я не маю достатньо часу, щоб сказати й половину того, що я хотіла б сказати. Я прагну вибачитися, висловитися, сказати щось на своє виправдання. Я просто мушу це зробити. Але, на жаль… коротше кажучи, якщо ваше співчуття не поширюється на мого друга…

– Та буде вам! Ви занадто скрупульозні, бігме! – емоційно скрикнула Емма і взяла її за руку. – Ви не мусите переді мною вибачатись, а всі, перед ким ви збираєтеся вибачатись, такі задоволені, перебувають у такому захваті, що…

– Ви такі люб'язні, але я-то знаю, як я з вами поводилася. Так холодно і неприродно! Мені завжди доводилося грати роль. Це було сповнене обману життя! Не сумніваюся, що викликала у вас огиду.

– Благаю, не кажіть нічого більше. Я гадаю, що це мені треба вибачатись і тільки мені. Давайте раз і назавжди пробачимо одна одній. Ми маємо зробити все, що належить, якомога швидше, доки у нас є таке бажання. Сподіваюся, ви отримали приємні відомості з Віндзора?

– Дуже приємні.

– Мабуть, наступні новини сповістять нас про те, що незабаром нам доведеться розстатися з вами – саме тоді, коли розпочалося наше справжнє знайомство.

– Ой, стосовно всього цього ще рано про щось говорити. Я буду тут, доки мене не покличуть полковник і місіс Кемпбелл.

– Може, й дійсно ще рано про щось говорити, – відповіла Емма й усміхнулася. – Але ж вибачте мені, про це вже час думати.

– Ви абсолютно праві; і про це вже подумали. Зізнаюсь вам, вірю – ви нікому не скажете, що наше проживання з містером Черчіллем в Енскумі – справа вирішена. Принаймні три місяці триватиме глибокий траур, але коли він закінчиться, то далі відкладати не буде вже причин.

– Дякую вам, дякую. Саме в цьому я хотіла пересвідчитися. Знали б ви, як мені подобається все визначене і відверте! Що ж, до побачення.

Розділ 17

Всі друзі місіс Вестон вельми зраділи, коли вона благополучно розродилась, а ще більше зраділа цьому Емма, коли довідалася, що та стала матір'ю дівчинки. Вона ще раніше вирішила, що бажає народження саме місВестон. Вона нізащо не призналася б, що хотіла так тому, аби в майбутньому організувати її шлюб з одним із синів Ізабелли; просто була переконана, що дочка краще влаштує і батька, і матір. Для містера Вестона було б великою втіхою у старості (бо хтозна – навіть містер Вестон через десять років може постаріти) – сидіти біля каміна й радіти з розваг та пустощів, дивацтв та примх дитини, яку ніколи не заберуть із рідної домівки; стосовно ж місіс Вестон, то ніхто не сумнівався, що донька була б для неї більш бажаною; зрештою, було б просто шкода, якщо тій, що так добре уміла навчати й виховувати, не довелося б знову скористатися своїми талантами.

– Вона мала ту перевагу, що колись відпрацьовувала своє уміння на мені, – казала Емма, – як баронеса д'Альман на графині д'Осталіс із «Аделаїди і Теодори» мадам де Жанліс, тепер же ми побачимо, чи вдасться їй дати своїй маленькій Аделаїді більш витончене виховання.

– Інакше кажучи, – відповів містер Найтлі, – вона панькатиме її навіть більше, ніж вас, будучи водночас переконаною, що не панькає взагалі. Саме в цьому полягатиме єдина різниця.

– Бідолашна дитина! – вигукнула Емма. – Якщо буде дійсно так, то якою ж вона виросте?

– Не надто поганою. Така доля тисяч дітей. У дитинстві вона буде противною, а коли подорослішає – виправиться. Моя люба Еммо, незабаром противні й зіпсовані діти перестануть дратувати мене взагалі. Всім своїм щастям я завдячую вам,тож чи не буде моє суворе ставлення до таких дітей чорною невдячністю з мого боку?

Емма засміялась і відповіла:

– Але ви допомагали мені тим, що не давали іншим людям панькати мене. Сумніваюся, щоб я змогла виправитися самотужки.

– Невже? А я не сумніваюся. Природа наділила вас розумом, міс Тейлор навчила вас правил поведінки. Ви не могли не виправитися. Моє втручання могло рівною мірою принести і шкоду, і користь. З вашого боку було б цілком природним запитати: «А яке він має право читати мені нотації?» Боюсь, що вам – цілком природно – було не надто приємно їх вислуховувати. Я не вважаю, що приніс вам користь. Користь я приніс лише собі, зробивши вас об'єктом своїх ніжних почуттів. Я не можу думати про вас, не відчуваючи водночас, що я душі у вас не чую – при всіх ваших вадах і помилках; і, пізнавши так багато ваших недоліків, я вас кохав усе одно відтоді, як вам виповнилося тринадцять чи десь близько того.

– А я впевнена, що ви зробили для мене добро! – вигукнула Емма. – Ви часто справляли на мене виховний вплив – набагато частіше, ніж я могла тоді зізнатись. Я аж ніяк не сумніваюся в тому, що ви наставили мене на вірний шлях. А якщо сердешній крихітці Анні Вестон теж судилося стати зіпсованим дитинчам, то виявіть людяність – зробіть їй стільки ж добра, скільки ви зробили його мені, з тою різницею, що закохуватися в неї, коли їй виповниться тринадцять, не потрібно.

– Як часто, коли ще були дівчинкою, ви казали мені із задерикуватим поглядом: «Містере Найтлі, я збираюся вчинити так чи так; тато мені дозволяють, або – міс Тейлор не проти», – і ви знали, що це мені не сподобається. В таких випадках моє втручання давало вам два неприємні відчуття замість одного.

– Яким же «милим» створіннячком я була! Не дивно, що ви надовго зберегли такі зворушливі спогади про мої висловлювання.

– «Містер Найтлі». Ви завжди називали мене «містер Найтлі» – і це звучало не надто формально, бо увійшло в звичку. Але все одно таке звертання є формальним. Я хочу, щоб ви називали мене якось по-іншому, але не знаю – як саме.

– Я пам'ятаю, що колись назвала вас «Джордж», коли у мене був задерикуватий настрій, – це сталося десь років із десять тому. Я вчинила так, бо думала, що це образить вас, однак ви не заперечували, тож мені стало нецікаво і я більше цього не робила.

– А чому б вам знову не звати мене «Джордж»?

– Це неможливо! Я ніколи не зможу називати вас інакше, як «містер Найтлі». Я навіть не обіцяю вам зрівнятись у витонченій стислості з місіс Елтон і називати вас «містер Н». Але обіцяю вам, – додала вона невдовзі, сміючись і червоніючи, – я обіцяю, що колись один раз я назву вас на ім'я. Не скажу коли, але ви можете здогадатися, де саме: в будинку, де люди єднаються, щоб бути разом і в радості, і в печалі.

Емма жалкувала, що не може відкрито віддати належне тій пораді, котру він дав їй як людина більш розважлива. Якби вона до неї прислухалася, то це убезпечило б її від найгіршого, суто жіночого глупства – примхливої дружби з Гаррієт Сміт, але це була тема надто делікатна. Вона не наважувалася про це заговорити. У своїх розмовах вони згадували Гаррієт дуже рідко. З його боку це могло спричинятися просто відсутністю думок про неї, але Емма скоріше схильна була пояснювати це його делікатністю і здогадками про те, що дружба їхня поволі доходила свого кінця. Вона сама розуміла, що розстаючись за якихось інших обставин, вони б неодмінно листувались, і що їй не довелося б – як це було нині – у своїх відомостях про Гаррієт покладатися майже виключно на листи від Ізабелли. Він міг помітити, що саме так воно й було. Біль, якого їй завдавало це вимушене замовчування, був майже такий сильний, як і біль від усвідомлення, що саме вонаспричинила до тих нещасть, яких зазнала Гаррієт.

Повідомлення Ізабелли про їхню гостю були такими ж заспокійливими, як і очікувалося. Спочатку їй здалося, що відразу ж по своєму прибутті Гаррієт була не в гуморі, і це було цілком природним, бо на неї очікував візит до зубного лікаря; але по завершенні Гаррієт стала такою ж, як і раніше. Звичайно ж, Ізабелла не вирізнялася здатністю швидко й тонко щось підмічати, але коли б, скажімо, Гаррієт не схотіла бавитися з дітьми, то це б вона помітила обов'язково. Емма була надзвичайно втішена цими новинами і продовжувала сподіватися, що Гаррієт залишиться у них довше – її два тижні перетворяться принаймні на місяць. Містер і місіс Найтлі мали приїхати до них у серпні, і вони попрохали її залишитися, щоб потім забрати з собою.

– Джон навіть не згадує про вашу подругу, – сказав містер Найтлі. – А ось його відповідь. Якщо хочете – прочитайте.

Це була відповідь на повідомлення про його намір одружитись. Емма швиденько вхопила листа, зі жвавим нетерпінням поспішаючи довідатися про думку брата з цього приводу й відразу ж забувши, що той зовсім не згадує про її подругу.

– По-братськи Джон поділяє мою радість, – продовжив містер Найтлі, – але ж він не має схильності роздавати компліменти. Я знаю, що він теж відчуває до вас щиру братерську симпатію. Але настільки далекий од того, аби вдаватися до пишних фраз і квітчастих висловів, що незнайомій із ним молодій жінці його реакція може видатися надто стриманою. Та я не хвилююся з того, що ви прочитаєте написане ним.

– Видно, що це писала розумна людина, – підсумувала Емма, – ознайомившись зі змістом листа. – Віддаю належне його щирості. Він зовсім не приховує своєї думки, що від цих заручин виграла тільки я, але сподівається на те, що з часом я стану такою ж гідною вашої любові, якою ви вже тепер мене вважаєте. Якщо б він висловився по-іншому, то я б йому не повірила.

– Еммочко, нічого подібного на увазі він не має. Він лише хотів сказати, що…

– Ми мало різнимося щодо нашої оцінки одне одного, – перебила вона і всміхнулась, але усмішка в неї вийшла не надто доброзичливою, – мабуть, набагато менше, ніж він здогадується; а неодмінно здогадався б, доведись нам відверто і без зайвих церемоній поговорити на цю тему.

– Моя люба Еммо…

– А знаєте, – додала вона вже трохи веселіше, – якщо вам здається, що ваш брат про мене не надто високої думки, то дочекайтеся, доки про цю таємницю не дізнається мій татусь, а тоді спитайтеся його думки. Повірте мені, про васвін буде думки ще нижчої. Він вважатиме, що від нашого шлюбу виграєте лише ви і що на вашому боці буде все щастя і всі вигоди такої партії, а на моєму – лише мої чесноти. Дуже сподіваюся, що я не відразу стану для нього «бідолашною Еммою». Це – та межа, якої може досягти його ніжне співчуття до ображеної доброчесності.

– Та ото ж! – вигукнув містер Найтлі. – От якби вашого татуся можна було так само легко, як і Джона, переконати, що ми маємо всі підстави, які тільки здатна забезпечити однакова доброчесність, жити разом і бути щасливими! Ви помітили, що мене здивувала одна частина Джонового листа – це та, де він говорить, що моє повідомлення не захопило його зненацька і що він уже був готовий почути щось у цьому дусі.

– Якщо я правильно зрозуміла вашого брата, то він говорить лише про ваш намір одружитися. Про мене він не знав нічого. Схоже, що він був до цього абсолютно не готовий.

– Авжеж, але мені дивно, що він зміг так глибоко проникнути в мої почуття. З чого ж він судив? Я не помітив якихось змін у своєму настрої чи манері говорити, котрі могли дати йому підстави вважати мене більш схильним одружитися саме зараз, а не в якийсь інший час. Однак саме так і сталося. Але стривайте – наступного дня після мого приїзду переміна таки мала місце. Здається, я бавився з його дітьми менше, ніж зазвичай. Пам'ятаю навіть, як одного разу ввечері сердешні хлопчаки казали: «Тепер наш дядько завжди каже, що почувається втомленим».

Підходив час поширити новину й подивитись, як на неї відреагують інші. Як тільки місіс Вестон почала почуватися достатньо добре, щоб витримувати візити містера Вудхауса, Емма, сподіваючись при нагоді скористатись її здатністю до ніжних умовлянь, вирішила, що спершу оголосить новину вдома, а потім – невідкладно – у Рендоллзі. Але як же, нарешті, сповістити свого батька?! Вона призначила зробити це в такий час, коли містера Найтлі не буде, але він незабаром матиме прийти, щоб продовжити розмову, якщо у неї не витримають нерви. Далі відкладати уже не можна було, і Емма просто зобов'язана була про все розповісти, але розповісти – оптимістичним тоном. Вона не мусила говорити з сумом у голосі, бо тим самим лише поглибила б його страждання. Аж ніяк не має вона продемонструвати, що вважає майбутні переміни якимось нещастям. Спочатку, зібравши всі свої душевні сили, вона приготувала батька почути щось незвичайне, а потім скупо сповістила його, що коли він виявить свою згоду і схвальне ставлення, то вони з містером Найтлі збираються побратися і що вона сподівається на його швидку згоду, тому що, на її думку, цей задум принесе щастя їм усім, бо тим самим товариство в Гартфілді отримає поповнення у вигляді людини, котру, наскільки вона знає, містер Вудхаус любив не набагато менше, ніж власних дочок та місіс Вестон.

Бідолашний містер Вудхаус! Спочатку це було для нього сильним потрясінням, і він ревно намагався її відговорити. Еммі неодноразово нагадали про її обіцянку ніколи не виходити заміж, запевняючи, що незаміжній їй було б набагато краще; розповіли про бідолашну Ізабеллу й бідолашну міс Тейлор. Але марно. Емма улещувала його з усією ніжністю – і всміхалась, і повторювала, що саме так і мусить бути, і казала, що він не мусить порівнювати її з Ізабеллою та місіс Вестон, котрим після заміжжя довелося покинути Гартфілд (що було дійсно сумною переміною). Але ж вона нікуди з Гартфілда їхати не збирається, вона залишиться в ньому назавжди; ті зміни в їхній чисельності чи в їхньому комфорті, які вона обстоює, будуть змінами лише на краще; до того ж вона не сумнівається, що коли він звикнеться з цією думкою, то виявить, що буде набагато краще завжди мати містера Найтлі під рукою. Хіба ж він не любить містера Найтлі? Вона не сумнівається, що він не буде цього заперечувати. З ким він завжди радився у своїх справах, як не з містером Найтлі? Хто, як не він, завжди ставав для нього в пригоді, завжди з готовністю писав для нього листи, завжди радо допомагав йому? Хто, як не містер Найтлі, є таким веселим, таким уважним, таким відданим йому? Хіба ж не захоче він завжди мати його поруч? Авжеж захоче. Все це цілком вірно. Містер Найтлі завжди буде тут бажаною людиною; він радий буде бачитися з ним щодня – але ж вони фактично й так бачилися з ним щодня! Чому б тоді не продовжувати так, як раніше?

Виявилося, що містера Вудхауса не так-то й легко вмовити; але найгірше було вже позаду, думка висловлена. Решта – це справа часу і невпинного повторювання. До Емминих благань і запевнень невдовзі приєднався містер Найтлі, чиї сповнені ніжності похвали на адресу Емми навіть додали приємності розмові. Містер Вудхаус незабаром звик до їхніх умовлянь, котрі траплялися з кожної слушної нагоди. Їм усіляко допомагала Ізабелла – своїми листами й надзвичайно схвальним ставленням до ідеї шлюбу, а місіс Вестон не змусила себе довго чекати і при першій же зустрічі розглянула цю справу в найсприятливішому світлі: по-перше, як уже вирішену, а по-друге – як справу добру, бо чудово знала, що і перший аргумент, і другий є однаково важливими для містера Вудхауса. Він погодився з цим – як і можна було сподіватися. Всі, до чиїх слів він звик прислухатися, запевняли його, що це робиться заради його ж блага; він і сам уже став схилятися до згоди, і в нього з'явилася думка, що колись – може, через рік-два – буде не так уже й погано, якщо весілля таки відбудеться.

В усьому тому, що місіс Вестон сказала містеру Вудхаусу з приводу обговорюваної події, вона була щирою і почуття її були непідробними. Спочатку, коли Емма вперше повідала їй про задум, вона була вкрай здивована, як ніколи, але побачила в ньому лише можливість зробити усіх їх іще щасливішими, і тому щосили і без еківоків почала вмовляти Емминого батька. Вона сказала, що дуже поважає містера Найтлі та вважає його гідним навіть її дорогої Еммочки, що в усіх відношеннях це буде надзвичайно доречний, підходящий і винятково гарний шлюб, а в одному, – вкрай важливому аспекті – такий бажаний, такий виключно вдалий, бо Еммі просто поталанило покохати саме цього – і ніякого іншого чоловіка – і що сама вона виявилася дуже недалекоглядною й лише тому не бажала цього шлюбу раніше. Хіба зміг би хоч хто-небудь із гідних Емми чоловіків проміняти свою власну домівку на Гартфілд?! А хто, крім містера Найтлі, який поважає містера Вудхауса і добре знає його звички, зміг би так прекрасно вписатися в цю схему, зробивши її такою бажаною? Коли вони з чоловіком обговорювали плани одруження Емми з Френком, то подальша доля містера Вудхауса завжди являла собою велику проблему. Врівноваження інтересів Енскума і Гартфілда було тим ускладненням, що завжди стояло на перешкоді, і її це турбувало більше, ніж містера Вестона, але навіть він не спромігся сказати з цього приводу нічого кращого за таку фразу: «Все якось уладнається само собою; молодята знайдуть якийсь вихід». В цьому ж випадку нічого не треба було відкладати з надією на туманне майбутнє. Тут усе було добре, все було відверто й на рівних засадах. Жодна із сторін не робила нічого такого, що навіть віддалено нагадувало б самопожертву. Це було єднання, котре передвіщало лише щастя, й не існувало жодної реальної й виразної перешкоди, здатної йому зашкодити чи змусити відкласти його на майбутнє.

Місіс Вестон, вдаючись до таких міркувань і тримаючи на колінах дитинча, почувалася найщасливішою жінкою на світі. Якщо і могло щось збільшити її радість, так це усвідомлення, що її крихітка скоро виросте зі своїх перших капелюшків.

Новина про майбутній шлюб викликала подив та захват скрізь, де б вона не поширювалася, – викликала вона подив та захват і в містера Вестона – на цілих п'ять хвилин. Але п'яти хвилин вистачило його легкій вдачі для того, щоби звикнутися з цією думкою. Своїм метикуватим розумом він швидко побачив усі переваги цього шлюбу і зрадів їм так само беззастережно, як і його дружина; але чудесність цієї новини незабаром зійшла нанівець; і коли спливла година, він уже ладен був вірити, що завжди мав цей шлюб на думці.

– Я так розумію, що це – таємниця, – зауважив він. – Такі речі завжди є таємницею, доки не виявиться, що про них уже всі знають. Тільки нехай мене сповістять, коли можна буде починати про це говорити. Цікаво, а Джейн що-небудь знає?

Наступного ранку містер Вестон подався до Гайбері, щоб задовольнити свою цікавість із цього приводу. І розказав Джейн про новину. Вона ж тепер йому як дочка, старша дочка, тож як їй про це не розповісти? А оскільки міс Бейтс також була присутньою, то про це, звичайно ж, негайно потому довідалися і місіс Коул, і місіс Перрі, і місіс Елтон. Іншого винуватці торжества і не чекали; вони заздалегідь передбачали, що новина, ставши відомою в Рендоллзі, швидко пошириться й в Гайбері; і тому з надзвичайною проникливістю уявляли, як ця тема стане чудовим вечірнім подарунком для багатьох сімейств.

Загалом прийдешній шлюб було схвалено беззастережно. Одні гадали, що більше поталанило йому, інші – що їй. Одна компанія радила, щоб усі вони перебралися до Донвелла, залишивши Гартфілд Джону Найтлі; інша пророкувала сварки між їхніми слугами; але в основному серйозних заперечень ніхто не висував, за винятком одного помешкання – будинку священика. Там подив не змінився задоволенням від почутого. На відміну від своєї жінки містера Елтона це мало цікавило, він лише висловив сподівання, що «амбіції зазначеної молодої особи нарешті будуть задоволені» і зробив припущення, що вона «завжди хотіла – при можливості – заманити Найтлі у свої тенета», а з приводу спільного проживання у Гартфілді навіть мав нахабство гучноголосо заявити: «От добре, що це спіткало його, а не мене!» Та місіс Елтон зажурилася не на жарт. Бідолаха Найтлі! От сердега! От улип в історію! їй було його дуже шкода, бо попри всі свої дивацтва він мав масу чеснот. І як він міг так купитися? Та яка там любов з його боку – нічого подібного. Горопашний Найтлі! Це означає кінець усім їхнім приємним зустрічам. А як радо він відгукувався на всі їхні запрошення пообідати в них! І ось цьому надійшов край. От бідолаха! Тепер він не зможе спеціально для неївлаштовувати пікніки в Донвеллі. Все, кінець! Така собі місіс Найтлі псуватиме все задоволення. Як прикро! Але вона зовсім не жалкує, що на днях вилаяла його економку. А переїзд до Гартфілда – це ж просто страхіття якесь! Нічого путнього з цього не вийде. Одна сім'я біля Кленового Гаю колись теж спробувала утнути щось подібне, так вони пожили три місяці – й розбіглися.