Текст книги "Емма"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 34 страниц)

Розділ 12

Тільки тепер, коли над нею нависла загроза втрати, Емма збагнула, наскільки великоюмірою її щастя залежало від того, що для містера Найтлі вона була першою,першою щодо зацікавленості її справами, першою за симпатіями. Будучи задоволеною з цього і вважаючи таке ставлення за належне, вона насолоджувалася ним, не надто при цьому замислюючись. І тільки вжахнувшись, що її хтось може витіснити, збагнула вона всю невимовну важливість тієї ролі, яку містер Найтлі відігравав у її житті. Довго, дуже довго почувалася вона першою; бо за відсутності близьких родичів жіночої статі лише Ізабелла могла змагатися з нею за його увагу, але вона знала міру його любові й поваги до Ізабелли. Усі ці роки була вона для нього першою. Це була незаслужена першість: вона часто бувала недбалою або противною, нехтувала його порадами чи навіть навмисне задерикувато суперечила йому, не усвідомлюючи навіть і половини його чеснот, сварилася з ним, бо він не хотів миритися з її хибними судженнями чи зазнайством; але все ж таки із сімейної прихильності та через звичку, а також від широти і шляхетності своєї натури, він завжди любив її, і з її дорослішанням як ніхто інший намагався справити на неї позитивний вплив, турбувався, щоб вона чинила правильно. Вона знала, що, попри всі її недоліки, він душі в ній не чує, що вона – дорога для нього; а може, навіть дужедорога? Та Емма не могла тішитися тими слабкими відгуками надії, що з'явились у неї в цей момент. То нехай Гаррієт Сміт сподівається на те, що вона єдина є гідною палкого кохання містера Найтлі. Вонаж не могла собі дозволити такі фантазування. Емма не могла лестити собі думкою про безрозсудність почуттів містера Найтлі до неї.Недавно вона отримала ще один доказ їх безпристрасності й раціональності. Яке неприємне враження справила на нього її поведінка щодо міс Бейтс! Як різко, як суворо вишпетив він її з цього приводу! Не надто суворо, щоб образити, але надто різко, щоби припустити, що за цим ховалось якесь інше почуття, крім невблаганної справедливості та вимогливої доброзичливості. Тож вона не мала надії, нічого, що заслуговувало б назватися надією, що до неї плекатимуть те почуття, про яке йдеться; та одну надію вона все ж таки мала (часом сильну, часом – слабку) – а може, Гаррієт обманює себе, може, вона перебільшує його почуття до себе? Нехай би отак воно й було, нехай би й вона лишилася ні з чим – аби тільки містер Найтлі заради свого ж блага, на все життя лишився одинаком. Коли б вона і справді була в цьому впевнена – в тому, що він ніколи не ожениться, – то це б, як їй здалося, цілком би її вдовольнило. Нехай для неї, для її батька і для всього світу він залишиться тим самим містером Найтлі, що і завжди. Нехай між Донвеллом і Гартфілдом лишатимуться ті ж самі дорогоцінні стосунки дружби і довіри – тоді її спокою і щастю нічого не загрожуватиме. Мабуть, заміжжя – це не для неї. Воно було б несумісним з її обов'язком по відношенню до батька, з почуттями до нього. Ніщо не має розлучити її з батьком. Вона не вийде заміж, навіть якщо її руки попросить сам містер Найтлі.

Усім серцем своїм Емма бажала Гаррієт невдачі і сподівалася, що коли знову побачить їх разом, то принаймні отримає змогу оцінити її шанси на успіх. Тож віднині вона має спостерігати за ними якомога пильніше; щоправда, вона так нещасливо обманулася навіть у тому, що досі бачила на власні очі, що вже була непевна, – а чи не помилиться вона і тепер? Повернення містера Найтлі очікували щонайближчим часом. Незабаром вона зможе випробувати свою спостережливість, і це жахливе «незабаром» прийде ще швидше, якщо її побоювання виявляться правильними. А до того часу вона твердо вирішила уникати зустрічей з Гаррієт. Подальше обговорення цієї теми не пішло б на користь ні їм обом, ні самій темі. Вона вирішила ні в чому не переконуватися, доки є можливість сумніватись, однак не мала права заперечувати ту впевненість, яку відчувала Гаррієт. Подальші розмови спричинилися б тільки до роздратування. Тому Емма написала їй листа, де твердо, хоча й ввічливо, попрохала поки що не приходити до Гартфілда; наполягаючи на власній переконаності, що краще було б уникати розмов на певнутему, і висловлюючи сподівання, що коли через декілька днів вони зможуть зустрітися знову – якщо їм не доведеться зустрітися раніш у компанії (бо вона була проти лише зустрічі тет-а-тет), – то вони поводитимуться так, наче зовсім забули про вчорашню розмову. Гаррієт скорилася, погодилась і висловила вдячність.

Щойно це питання було вирішено, як прийшла гостя й дещо відірвала Емму від думок про одне і те ж, що поглинали її – уві сні чи наяву – протягом останньої доби. Це була місіс Вестон. Вона навідувалася до своєї майбутньої невістки, і зайшла до Гартфілда на зворотному шляху. Тим самим виконала свій обов'язок перед Еммою і зробила собі приємність, а заодно і розповіла подробиці такої цікавої зустрічі.

До помешкання місіс Бейтс її супроводжував містер Вестон, який зі своєю роллю впорався винятково добре. Потім вона запросила міс Ферфакс на прогулянку, під час якої довідалася про набагато більше новин, до того ж про набагато більше новин приємних, аніж це було можливо протягом тих п'ятнадцяти хвилин, що вони провели в передпокої, почуваючись дуже ніяково і незручно.

Це було Еммі не надто цікаво; тому вона щосили намагалася зобразити зацікавленість, слухаючи розповідь своєї подруги. Місіс Вестон, вирушаючи в гості, дуже сильно хвилювалася; спочатку вона взагалі не хотіла йти, доки не настане слушна нагода, і натомість збиралася просто написати міс Ферфакс листа й на деякий час відкласти цю урочисту процедуру відвідин, доки містер Черчілль не звикнеться з розголошенням таємниці заручин; до того ж, зваживши на всі обставини, вона дійшла висновку, що про цей візит неодмінно дізнаються. Але містер Вестон мав іншу думку: йому кортіло якомога швидше виявити свою повагу до міс Бейтс і її родини, і він вважав, що ніяких підозр не виникне, а якщо вони і виникнуть, то це не матиме великого значення, бо «подібні речі», зазначив він, «врешті-решт неодмінно стають відомими». Емма всміхнулася й подумала, що містер Вестон мав усі підстави так казати. Коротше кажучи, вони прибули з візитом – і він явно викликав у Джейн розгубленість і сум'яття. Від хвилювання вона й слова не могла мовити, всім своїм виглядом і поведінкою демонструючи, як сильно страждає від ніяковості. Тиха, душевна радість старої господині, бурхливий захват її дочки, яка від радості говорила менше, ніж звичайно, – все це являло собою надзвичайно приємну і навіть зворушливу сцену. У своєму щасті вони заслуговували на всіляку повагу, вони були настільки безкорисливі в кожному своєму почутті, настільки мало турбувалися про себе, настільки багато – про Джейн та інших, що неможливо було не відчувати до них співчуття й симпатії. Хвороба міс Ферфакс дала місіс Вестон слушний привід запросити Джейн на прогулянку; спочатку та не схотіла і відповіла відмовою, але потім, після умовлянь, погодилася. Своїм ненав'язливим заохоченням місіс Вестон змогла подолати розгубленість і ніяковість міс Ферфакс і схилила її до розмови на дуже важливу тему. Спочатку з боку Джейн пролунали неодмінні вибачення за позірно неввічливе мовчання в перші хвилини візиту й найпалкіші висловлення поваги, яку вона завжди мала до неї та містера Вестона. Після того, як скінчилися ці виливи почуттів, вони багато говорили про нинішнє та майбутнє заручин. Місіс Вестон була переконана, що ця бесіда принесла її співрозмовниці величезне полегшення, бо та надто довго тримала все це в собі. Вона була дуже задоволена тим, що міс Ферфакс сказала з цього приводу.

– Вона схвильовано розповідала про ті страждання, що їй довелося пережити протягом багатомісячного приховування правди, – продовжила місіс Вестон. Таким було одне з її вражень. «Не скажу, що відтоді, як ми заручилися, я не мала щасливих моментів; але я з певністю можу твердити, що з тих пір мені не пощастило мати хоч одну спокійну годину». Тремтячі уста, з яких злетіли ці слова, Еммо, були найкращим свідченням правдивості сказаного, і я відчула це всім своїм серцем.

– Бідолашна! – мовила Емма. – Значить, вона вважає, що вчинила недобре, погодившись на таємні заручини?

– Недобре? Мабуть, ніхто нездатен докоряти їй так, як докоряє собі вона сама. «Наслідком, – сказала Джейн, – стали мої безкінечні страждання – і по заслузі. Але незважаючи на все те покарання, до якого призводить погана поведінка, остання все одно не стає менш поганою. Страждання не загладжує вину. Всі ми не без гріха. Я чинила всупереч усім своїм поняттям про добро і пристойність, і моя совість каже мені, що я не заслужила на той сприятливий поворот подій, на ту доброту, якою мене зараз оточили. Не думайте, пані, – продовжила вона, – що я чинила не по правді тому, що мене так навчили. Нехай у вас не виникне жодного сумніву щодо моральних принципів чи дбайливості друзів, що мене виховали. Це була суто моя помилка; і я наполегливо запевняю вас, що, попри пом'якшувальний вплив обставин, в яких я опинилась, я і досі страшенно боюся розповідати цю історію полковнику Кемпбеллу».

– Бідолашна! – знову повторила Емма. – Значить, вона його кохає всім своїм серцем. Коли б не кохала, то ніколи б не погодилася на таємні заручини. Її почуття взяло гору над здоровим глуздом.

– Так, я не маю ніяких сумнівів, що вона до нестями кохає його.

– Боюсь, – продовжила Емма, – що я часто посилювала її страждання.

– З вашого боку, серденько, це робилося зовсім ненавмисне. Але щось подібне вона, мабуть-таки, мала на думці, коли посилалася на непорозуміння, про які нам натякав Френк. Одним із цілком природних наслідків тієї халепи, яку вона на себе накликала, як сказала сама Джейн, було те, що вона стала поводитися нерозважливо.Усвідомлення того, що вона вчинила неправильно, зробило її вразливою до численних негараздів, прискіпливою і дратівливою такою мірою, що це для нього не могло не стати – і стало – просто нестерпним. «Я перестала брати до уваги, _ сказала вона, – хоча мусила брати – особливості його вдачі та його настрою – його завжди піднесеного настрою, тієї веселості, тієї грайливості, котрі при будь-яких інших обставинах завжди справляли б на мене таке ж чарівливе враження, яке вони справили на мене на початку нашого знайомства». Потім вона говорила про вас, про ту велику доброту, що ви їй виявили під час її хвороби; а опісля промовисто почервоніла і попрохала мене при нагоді подякувати вам за всі ваші добрі наміри та вашу доброту – і я сама теж вам невимовно вдячна за це. Їй було соромно, що вона так і не віддала вам належне за вашу доброту.

– Коли б я не знала, що зараз вона – щаслива людина, – мовила Емма серйозним тоном, – а зараз вона, безперечно, почувається щасливою, попри деякі докори сумління, – я б не прийняла її подяки, бо… Господи, місіс Вестон! Якщо порівняти все те добро та зло, що я вчинила міс Ферфакс, то останнє явно переважає! Гаразд, – беручи себе в руки і намагаючись виглядати бадьорішою, – все це – в минулому і все це треба забути. Я дуже вам вдячна, що ви розповіли мені такі цікаві подробиці. Вони виставляють Джейн Ферфакс у надзвичайно вигідному світлі. Я певна, що вона є доброю людиною, і сподіваюся, що буде дуже щасливою людиною. Це надзвичайно доречно, що з його боку буде багатство матеріальне, а з її боку – духовне.

Такий висновок місіс Вестон не могла залишити без відповіді. Вона була гарної думки про Френка майже у всіх відношеннях, до того ж дуже його любила, і тому із завзяттям заходилася захищати. Вона говорила дуже переконливо й дуже емоційно – але цього було замало, щоби привернути увагу Емми: та вже полинула уявою на Брансвік-сквер, в Донвелл і припинила докладати зусилля, щоби прислухатися; а коли місіс Вестон закінчила свою промову фразою: «Ми ще не отримали листа, на який так чекаємо, та сподіваємось отримати невдовзі», – їй довелося трохи замислитись, а потім відповісти навмання, бо вона так і не змогла второпати, про який лист ішлося.

– Еммочко, з вами все гаразд? – несподівано запитала її місіс Вестон.

– О, я почуваюся прекрасно. Я завжди почуваюся добре, ви ж знаєте. Неодмінно сповістіть мене про зміст листа, як тільки його отримаєте.

Розповідь місіс Вестон дала Еммі нову поживу для подальших неприємних роздумів, посиливши співчуття і відчуття провини за ту несправедливість, яку вона вчинила міс Ферфакс. Емма гірко жалкувала, що не прагнула тісніших стосунків із нею, і почервоніла від сорому за те почуття заздрості, котре, безперечно, було – певною мірою – цьому причиною. Коли б вона – як і містер Найтлі – прагнула виявити їй ту повагу, на яку Джейн, безперечно, заслуговувала, коли б спробувала краще її взнати, коли б зробила свій крок до дружніх стосунків, коли б намагалась її, а не Гаррієт Сміт, зробити своєю подругою, то їй навряд чи довелося б так мучитись. За своїм віком, здібностями та освітою Джейн прекрасно годилась їй у приятельки і була б дуже вдячною, коли б нею стала; а хто така була Гаррієт Сміт? Якщо навіть припустити, що вони ніколи б не стали близькими подругами і Джейн ніколи б не довірила їй цю важливу таємницю – все одно – якби вона знала її як слід – і могла б знати! – то у неї ніколи б не виникло отих ідіотських підозр стосовно непристойного зв'язку з містером Діксоном, які вона не тільки по-дурному вигадала і затаїла в собі, але й так непростимо розголосила; Емма боялася, що через легкодумство та легковажність Френка Черчілля ці негарні підозри могли завдати значної шкоди делікатній натурі Джейн Ферфакс. Емма була впевненою, що вона була найгіршим з усіх джерел зла, що оточували останню з часу її прибуття до Гайбері. Мабуть, вона була для неї постійним і незмінним ворогом. Коли вони сходилися утрьох, то Емма безліч разів неодмінно встромляла ножа образ у її почуття, і поїздка до Бокс-хілла була, мабуть, тією мукою, яку їй уже несила було терпіти.

Дуже довгим і сумним був вечір того дня в Гартфілді. Погода додавала поганого настрою. Почався холодний дощ і буревій, і ніщо не нагадувало про липень, окрім зелених дерев та кущів, із яких вітер, немов той грабіжник, зривав листя, та по-літньому довгого дня, завдяки якому лише довше було видно ці неприємні для ока картини.

Через погоду в містера Вудхауса погіршився настрій, і тільки невпинна увага з боку його дочки допомагала підтримувати його у більш-менш терпимому стані, причому ніколи раніше це не коштувало їй таких значних зусиль. Це нагадало Еммі, як вони вперше сиділи й сумували вдвох у той вечір, коли місіс Вестон вийшла заміж; але того разу, незабаром після чаювання, до них зайшов містер Найтлі й розвіяв увесь їхній сум. Який жаль! Але незабаром таким захоплюючим доказам привабливості Гартфілда, як цей візит, може настати край. Намальована нею в той час картина настання зими виявилася хибною: друзі не покинули їх, задоволень і розваг не поменшало. А тепер Емма боялася, що її нинішні неприємні передчуття неодмінно збудуться. Але перспектива, що відкрилася перед нею зараз, була такою загрозливою, що перетворилася майже на реальність, і не було в ній жодного просвітку. Якщо в колі її друзів станеться все, що намічалося, то Гартфілд майже обезлюдніє; а їй тільки й залишиться, що втішати свого батька спогадами про втрачене щастя.

Дитину, якій судилося народитись у Рендоллзі, любитимуть сильніше, ніж її; і серце та час місіс Вестон будуть цілковито зайняті нею. Тому місіс Вестон вони майже не бачитимуть, і її чоловіка, мабуть, також. Френк Черчілль до них більше не повернеться; та й міс Ферфакс, як цілком резонно можна припустити, незабаром покине Гайбері. Вони поберуться й оселяться або в Енскумі, або десь поруч. Все, що було гарного, зникне; а якщо до цих утрат додасться ще й втрата Донвелла, то що тоді залишиться від веселого і розумного товариства, що її оточувало? Містер Найтлі більше не приходитиме до них, аби приємно провести вечір! Хіба без цього можна буде обійтись? А якщо вони втратять його через Гаррієт, якщо виявиться, що він у її товаристві знайшов усе, що йому потрібно, якщо Гаррієт стане обраницею, найсердечнішим другом, дружиною, в особі якої він знайде всі мислимі земні блага, то чи не ятритиме Еммину душу ще сильніше постійна згадка про те, що все це було її власним витвором?

Дійшовши у своїх думках до такої кульмінації, Емма аж здригнулася, потім тяжко зітхнула, підвелась і пройшлася кімнатою. Єдиним джерелом, із якого можна було почерпнути щось хоч віддалено схоже на розраду та спокій, була її тверда рішучість надалі поводитися розважливіше і надія на те, що, якою б нецікавою та нудною не була наступна зима і всі майбутні зими в порівнянні з минулими, вона зустріне їх уже людиною мудрою, яка пізнала саму себе, і менш схильною жалкувати з приводу їх минущості.

Розділ 13

Весь ранок наступного дня погода залишалася приблизно такою ж, як і раніше, і приблизно такими ж залишалися самотність та смуток, які, здавалося, запанували в Гартфілді. Але після полудня розгодинилося; вітер стих; хмари розвіялися; з'явилося сонце – знову настало літо. Такі переміни завжди сприяють появі бадьорого настрою, тож Емма вирішила вибратися на прогулянку якомога швидше. Ще ніколи прекрасний краєвид, запахи, відчуття природи – спокійної, лагідної і сяючої після бурі – не були для неї такими привабливими. Емма сподівалася, що безтурботність і спокій природи поволі внесуть безтурботність і спокій у її душу; і як тільки невдовзі після обіду до них зайшов містер Перрі, щоб провести вільну часину з її батьком, вона не стала баритись і швиденько подалася до чагарникових насаджень. Там її настрій поліпшився, думки дещо заспокоїлись, і вона кілька разів пройшлася туди-сюди. Раптом побачила, як через садові ворота ввійшов містер Найтлі й попрямував до неї. Це була його перша поява після повернення з Лондона. Перед цим вона якраз думала про те, що він перебуває від неї за шістнадцять миль. У неї тільки й було часу, щоб якомога швидше взяти себе в руки. Вона мусила бути зібраною і спокійною. Через півхвилини він порівнявся з нею. Вони тихо і стримано привіталися. Емма спитала про їхніх спільних друзів – у них усе було гаразд. Коли він виїхав? Тільки сьогодні вранці. Напевне, він промок під дощем? Так. Як виявилося, він прийшов спеціально, щоби пройтися з нею. Він заглянув до їдальні, пересвідчився, що там не потрібен, і вирішив прогулятись. Їй здалося, що виглядав і розмовляв він не надто бадьоро. Її побоювання підказали їй, що найбільш вірогідна причина полягає в тому, що містер Найтлі поділився своїми планами зі своїм братом і був украй незадоволений тим, як він їх сприйняв.

Вони йшли одне біля одного. Він мовчав. Еммі здалося, що він часто поглядає на неї, намагаючись якомога повніше побачити її обличчя. І ця думка спричинилася до появи ще одного страху: не інакше, як містер Найтлі хоче поговорити з нею про свої почуття до Гаррієт; мабуть, він очікує на заохочення з її боку. Але вона не могла і не бажала виявляти ініціативу й розпочинати розмову на цю тему. Нехай він усе робить сам. Однак тиша була для неї нестерпною. При ньому це було зовсім неприродно. Вона трохи поміркувала, прийняла рішення і, силкуючись усміхнутися, почала:

– Тепер, коли ви повернулися, може, вам цікаво буде дізнатися про деякі новини, котрі вас неодмінно здивують.

– Правда? – сказав тихо і спокійно, поглянувши при цьому на неї. – Якого ґатунку новини?

– О! Такі гарні, які тільки можуть бути, – новини про одруження.

Трохи почекавши, наче намагаючись пересвідчитися, що Емма більше нічого йому не скаже, містер Найтлі відповів:

– Якщо ви маєте на увазі міс Ферфакс і Френка Черчілля, то про це я вже чув.

– Як так? – скрикнула Емма, повертаючи до нього свої палаючі щоки; бо не встигла вона це сказати, як здогадалася, що по дорозі він міг зайти до пансіону місіс Годдард.

– Сьогодні вранці я отримав записку від містера Вестона про парафіяльні справи, в кінці якої він коротко розповів про те, що сталося.

Еммі відлягло від серця, і, трохи заспокоївшись, вона сказала:

– Мабуть, вибули менш здивовані, ніж усі ми, бо вже раніше щось підозрювали. Я не забула, як ви намагалися мене застерегти. Шкода, що я не прислухалася до ваших слів… – засмученим голосом і тяжко зітхаючи. – Мабуть, я була приречена на якесь засліплення.

На якусь мить запанувала тиша, і їй здалося, що її слова не викликали в нього ніякого особливого інтересу, але раптом містер Найтлі взяв її руку, притис до свого серця і тихо, з притиском, мовив:

– Моя люба Еммо! Час залікує рану. Ваше гідне подиву почуття… ваші зусилля заради батька… я знаю, ви не дозволите собі… – Він знову притис її руку і додав переривистим і притишеним голосом: – Найпалкіші дружні почуття… обурення… Який жахливий негідник! – А потім, уже гучніше і спокійніше: – Незабаром він поїде. Невдовзі вони мешкатимуть у Йоркширі. Мені шкода її.Вона заслуговує на кращу долю.

Емма зрозуміла його; і як тільки змогла взяти себе в руки після припливу приємного здивування, відповіла, схвильована таким ніжним співчуттям:

– Ви надзвичайно люб'язні, але ви помиляєтесь, і я мушу вас поправити. Я не потребую вашого співчуття. Моя сліпота стосовно того, що відбувалося, змусила мене чинити по відношенню до них так, що мене за це завжди пектиме сором; я не втрималася від дурної спокуси і сказала та зробила багато такого, що запросто могло зробити мене об'єктом неприємних припущень, але я не маю ніяких інших причин жалкувати, що не дізналася про цю таємницю раніше.

– Еммо! – вигукнув він, радісно поглянувши на неї, – ви й справді? – але відразу ж стримався. – Гаразд, гаразд, я розумію вас – я задоволений уже тим, що ви сказали. Так він не є об'єктом ваших жалкувань! Сподіваюся, що невдовзі ви зможете збагнути це не тільки вашим розумом. Слава Богу, що ваша симпатія не переросла у щось серйозніше! Зізнаюся, що з вашої поведінки я ніяк не міг визначити міру ваших почуттів – я міг лише бути певним, що ви віддаєте йому перевагу, хоча я завжди вважав, що він на неї не заслуговував. Він ганьбить ім'я чоловіка. І хіба ж він вартий такої винагороди, як ця прекрасна молода жінка?! Джейн, Джейн, якою нещасною ти будеш!

– Містере Найтлі, – мовила Емма, намагаючись виглядати бадьорою, та насправді чимало знітившись, – я потрапила в надзвичайно двозначну ситуацію. Я не можу дозволити вам уперто триматися вашої помилки, однак оскільки в результаті моєї поведінки створилося саме таке враження, то я маю стільки ж підстав соромитися визнати, що я ніколи не любила зазначену особу, скільки б їх цілком природно мала і жінка, яка б зізналась у протилежному. Але я його ніколи не любила.

Він вислухав її й нічого не сказав. Емма хотіла, щоб він заговорив, але він продовжував мовчати. Їй здалося, що вона мусить сказати ще щось, аби заслужити його поблажливість; однак це означало ще більше принизити себе в його очах. Але вона продовжила:

– Мені майже нічого сказати на виправдання власної поведінки. Його залицяння сподобалися мені, і я не приховувала свого задоволення. Звичайнісінька, стара, як світ, історія, що нічим не відрізняється від тих, що траплялись і траплятимуться із сотнями представниць моєї статі раніше. Але від цього вона не стає більш простимою для тих, хто, як і я, прагнуть, аби їх зрозуміли.Численні обставини спричинилися до цієї спокуси. Він – син містера Вестона, він постійно приїздив сюди, він завжди подобався мені – і дуже подобався – коротше кажучи, яких би хитромудрих і численних виправдань я тут не наводила, всі вони, зрештою, зводяться до одного: він утішив моє марнославство і я з задоволенням дозволяла йому залицятися. Щоправда, з якогось часу, і вже досить давно, у мене почало складатися враження, що його залицяння позбавлені будь-якого сенсу. Для мене вони перетворилися на звичку, просто жарт, на щось таке, до чого не варто ставитися серйозно. Так, він справив на мене сильне враження, але не зачепив мої почуття. Я ніколи не кохала його. Тепер же я досить добре розумію його поведінку. Він і не мав бажання викликати в мене симпатію до себе. Це була просто ширма, за якою він ховав свої справжні почуття до іншої. Його метою було ввести в оману всіх, і ніхто не здатен був піддатись їй так швидко, як я. Однак мене не вдалосьобманути, доля вберегла мене, тож – так чи інакше, але він не зміг на мене вплинути.

Емма сподівалася, що в цьому місці вона дочекається відповіді – декількох слів про те, що принаймні тепер її поведінка стала зрозумілою, але він мовчав, поглинутий, як їй здалося, роздумами. Нарешті він – більш-менш спокійним тоном – сказав:

– Я ніколи високо не ставив Френка Черчілля. Однак, може, дійсно недооцінив його? Я його майже не знав особисто – так, декілька дріб'язкових розмов, і все. І навіть якщо моя оцінка була правильною, він має можливість виправитися. З такою жінкою, як Джейн Ферфакс, він має добрий шанс. Я не маю підстав бажати йому зла, навпаки: заради неї, чиє щастя залежатиме від його доброї вдачі та поведінки, я, звичайно ж, бажаю йому добра.

– Я не сумніваюся, що разом вони почуваються щасливими, – сказала Емма. – Здається, вони самовіддано і щиро кохають одне одного.

– Йому надзвичайно поталанило! – жваво відгукнувся містер Найтлі. – Коли чоловік обирає собі дружину в такому молодому віці – у двадцять три роки, – він зазвичай робить хибний вибір. У двадцять три роки отримати отакий подарунок! Скільки ж років щастя – у чисто людському вимірі – він має попереду! Поруч із ним – жінка, що його кохає, кохання її – безкорисливе, бо ця безкорисливість є невід'ємною рисою вдачі Джейн Ферфакс; на його благо все: рівність становища – я маю на увазі становище суспільне, рівність у важливих звичках та манерах, рівність в усьому, крім одного – і це одне, оскільки чистота її помислів не підлягає сумніву, лише сприятиме його щастю, бо даватиме йому можливість забезпечувати її всім тим, що їй потрібно. Чоловік завжди бажатиме забезпечити жінці домівку кращу за ту, з якої він її забирає; і той, хто здатен це зробити – а Френк Черчілль здатен це зробити, – неодмінно буде, як мені здається, найщасливішим із смертних. Френк Черчілль і справді є улюбленцем долі. Все обертається йому на користь: він зустрічає на курорті дівчину, добивається її кохання, і навіть його недбале поводження не відлякує її. І ні він, ні його сім'я не змогли б знайти кращої за неї, нехай би навіть вони об'їхали в пошуках увесь світ! На перешкоді стоїть його тітка. І ось вона помирає. Все, що йому залишається, – це переговорити зі своїм дядьком. Його друзі просто рвуться допомогти влаштувати його щастя. Він усіх пошив у дурні, і все ж усі з радісною готовністю пробачають це йому. Нічого не скажеш – він і дійсно улюбленець долі!

– Ви говорите так, наче заздрите йому.

– А я й справді заздрю йому. У певному відношенні він є об'єктом моїх заздрощів.

Емма затамувала подих. Здавалось, іще півслова – і вони заговорять про Гаррієт, тож вона негайно вирішила по можливості змінити тему. Її план був такий: вона заведе розмову про щось зовсім інше: про дітвору на Брансвік-сквер. Але тільки вона розкрила рота, щоб заговорити, як містер Найтлі перебив її такими словами:

– Ви, я бачу, не хочете питати, в чому полягає моя заздрість. Значить, це вас зовсім не цікавить. Ви така розважлива, Еммо, але особисто я не хочу бути розважливим. Зараз я скажу вам те, про що ви не захотіли питати, хоча через мить я можу про це пожалкувати.

– Ой, тоді не треба нічого казати, не треба! – енергійно запротестувала вона. – Трохи зачекайте, подумайте – може, не треба поспішно робити якихось важливих заяв?

– Я дуже вам вдячний, – мовив він глибоко ображеним тоном і більше не промовив ані слова.

Завдавши йому болю, Емма страждала сама. Він хотів довіритись їй, може – порадитися з нею; чого б це їй не коштувало, вона мусила вислухати його. Вона могла б допомогти йому прийняти рішення або схилити його до нього, могла просто похвалити Гаррієт або, зміцнивши його рішучість, визволити його із того стану нерішучості, котра для такого розуму, як у нього, була гіршою за будь-яку альтернативу. Вони підійшли до будинку.

– Ну що, підете додому? – запитав містер Найтлі.

– Ні, – відповіла Емма, якій його все ще пригнічений голос лише надав рішучості. – Я хотіла б іще раз пройтися туди і назад. Містер Перрі ще не пішов. – Зробивши кілька кроків, вона додала: – Я вас щойно так безцеремонно перебила, містере Найтлі, і боюсь, що тим самим завдала вам болю. Але якщо ви бажаєте відверто поговорити зі мною як друг чи спитатися моєї думки про якісь ваші міркування, то як друг я – до ваших послуг. Я вислухаю все, що ви збираєтеся мені сказати. І я не криючись скажу вам те, що думаю.

– Як друг! – повторив містер Найтлі. – Еммо, мені не подобається це слово… ні, я не хочу… Зачекайте, а, власне, чому я вагаюся? Я й так уже зайшов надто далеко, аби щось приховувати. Я приймаю вашу пропозицію, Еммо. Яким би дивним це не здавалось, я її приймаю і звертаюся до вас як друг. Тож скажіть мені – я маю хоч якісь шанси на успіх?

Він замовк, усіляко намагаючись збагнути те враження, яке справило його запитання. Вираз його очей приголомшив і потряс її.

– Моя найдорожча на світі Еммо, – мовив він. – Бо для мене ви завжди будете найдорожчою, як би не скінчилася наша сьогоднішня розмова. Моя найдорожча, всім серцем кохана Еммо, дайте мені негайну відповідь. Скажіть «ні», коли так судилося. – Та вона не знала, що й казати. – Ви мовчите, – скрикнув він надзвичайно збуджено. – Ви зовсім нічого не сказали! І наразі мені більше нічого не потрібно.

Украй схвильована такою несподіванкою, Емма ледь не зомліла. Мабуть, найвиразнішим її відчуттям був острах прокинутися від щасливого сну.

– Еммо, я не майстер виголошувати промови, – продовжив незабаром містер Найтлі голосом, у якому звучала виразна і щира ніжність, в яку просто неможливо було не повірити. – Коли б я кохав вас менше, то міг би говорити про це більше. Однак ви добре мене знаєте. Від мене ви чуєте лише правду. Я часто докоряв вам, читав вам нотації, і ви ставилися до цього так терпляче, як ніяка жінка в усій Англії. Тож люба моя Еммо, вислухайте правду, яку я вам зараз скажу, так само терпляче, як ви це робили раніше. Може, вам не зовсім подобається сама манера… Бачить Бог, мабуть, залицяльник із мене не дуже-то добрий. Але ви зрозумієте мене. Наразі я лише хочу почути ваш голос, тож не мовчіть, благаю вас.

Поки він говорив, Еммин розум напружено працював і з казковою швидкістю думки устиг збагнути, не пропустивши при цьому жодного слова, точний сенс усього, що відбувалося. Вона зрозуміла, що сподівання Гаррієт були абсолютно безпідставними, – це була помилка, омана, така ж цілковита омана, в якій раніше перебувала й вона сама; що Гаррієт була для нього нічим, а вона – усім; все те, що вона казала, маючи на увазі Гаррієт, сприймалося ним як висловлення її власних почуттів. Вона зрозуміла також, що її схвильованість, її сумніви, її небажання розмовляти містер Найтлі сприймав як намагання розхолодити його, як вияви відсутності симпатії до нього. Емма порадувалася не тільки цим відкриттям, що змусили її щоки рум'яніти від щастя; вона пораділа також з того, що таємниця Гаррієт не встигла злетіти з її уст, і вона твердо вирішила нікому й нічого про це не говорити. Це було тепер єдиною послугою, яку вона могла надати своїй бідолашній подрузі, бо не мала Емма тієї здатності до героїчних почуттів, котрі могли б спонукати її благати містера Найтлі перенести свої почуття з неї на Гаррієт як найгіднішу з них двох чи просто взяти й шляхетно відмовити йому раз і назавжди без пояснення причин, бо він дійсно ніяк не міг одружитися з ними обома. Їй було до болю шкода Гаррієт, вона відчувала щире розкаяння, але ще не втратила голову під впливом шляхетних почуттів і не збиралася діяти всупереч здоровому глузду й тим можливостям, що перед нею відкрилися. Вона завела свою подругу в халепу, і це буде її вічним докором; але сильним, як і її почуття, сильним, як ніколи раніше, було її переконання, котре полягало в тому, що вона мусить засуджувати будь-яку подібну партію як абсолютно для нього неприйнятну, як недостойну і принизливу. Тепер їй нічого не перешкоджало, хоча шлях, який мала пройти, не був гладким. Тож вона заговорила, відгукнувшись на його благання. Що відповіла йому? Те, що і мала відповісти як справжня пані. Вона сказала йому достатньо, щоби продемонструвати відсутність причин для відчаю і щоб заохотити його сказати більше самому. В якийсь момент його дійсно охопив відчай; йому так суворо веліли виявляти обережність і мовчати, що на певний час він втратив усяку надію – вона почала з того, що відмовилася слухати його. Потім сталася раптова переміна; її пропозиція пройтися трохи ще, після чого вона поновила розмову, якій щойно поклала край, – це було так несподівано! Емма розуміла, що вчинила непослідовно, але містер Найтлі милостиво задовольнився сказаним і не прагнув ніяких подальших пояснень.