Текст книги "Емма"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 34 страниц)

Еммі подумалося, що їїпослання заслуговувало на кращу відповідь; але безглуздо було суперечити записці, тремтливий почерк якої так виразно демонстрував небажання, тому вона подумала тільки про те, як би найліпшим чином подолати це небажання приймати допомогу і з'являтися на люди. Тож усупереч такій відповіді вона послала за каретою і поїхала до місіс Бейтс, сподіваючись, що це спонукає Джейн приєднатися до неї – але надаремне; міс Бейтс підійшла до дверцят карети, уся з себе – сама чемність, вона з готовністю погодилася з тією думкою, що свіже повітря стало би хворій у великій пригоді, усе це міс Бейтс обіцяла переказати Джейн – але марно. Міс Бейтс довелося повернутися ні з чим; ніякі умовляння Джейн слухати не хотіла – здається, що від самоїпропозиції кудись поїхати їй стало ще гірше. Емма хотіла побачитися з нею, щоб самій спробувати її переконати, але не встигла вона натякнути на таке бажання, як міс Бейтс дала зрозуміти, що пообіцяла своїй племінниці ні під яким виглядом не пускати до неї міс Вудхаус. «Мабуть, і справді бідолашна Джейн нікого й близько не хоче бачити – зовсім нікого, може, хіба що тільки дозволить пустити до себе місіс Елтон, і місіс Коул на цьому наполягала, і місіс Перрі також – але окрім них, Джейн і справді нікого не бажає бачити».

Емма воліла, щоб її не ставили на одну дошку з усякими там місіс Елтон, місіс Перрі та місіс Коул, які пролізуть у будь-яку шпарину; не хотіла вона також, аби для неї робився якийсь виняток, тож скорилась і тільки й зробила, що поцікавилась у міс Бейтс апетитом і дієтою її племінниці, котрій вона так хотіла допомогти. Стосовно цього сердешна міс Бейтс була дуже засмученою та дуже балакучою: Джейн не їсть майже нічого, хоча містер Перрі порекомендував поживну їжу; але все, що вони їй тільки не пропонували – а з такими турботливими сусідами їм усього вистачає, – видається їй несмачним.

Діставшись додому, Емма відразу ж покликала економку, щоб та пошукала в комірчині чого-небудь смачного; і незабаром міс Бейтс надіслали певну кількість арроруту якості надзвичайно високої, супроводжувану запискою з дружніми запевненнями. Через півгодини аррорут повернули в супроводі численних подяк з боку міс Бейтс, бо «бідолашна Джейн не заспокоїлася, доки його не відіслали назад; вона не їсть такого, більше того – вона наполягала, щоб переказали, що їй нічого не потрібно».

Коли трохи згодом Еммі розповіли, що бачили, як Джейн Ферфакс прогулювалася луками віддалік від Гайбері того ж дня, коли під приводом нездужання вона так безапеляційно відмовилася проїхатися з нею в кареті, у неї вже не залишилося ніяких сумнівів. Склавши докупи все побачене й почуте, вона зрозуміла, що Джейн рішуче налаштувалася не приймати ніяких послуг саме від неї. Їй стало сумно, дуже сумно. Їй було неймовірно гірко за людину, незавидне становище якої здавалося ще гіркішим від такої дратівливості, непослідовності дій і явної неадекватності можливостей. Емму глибоко пригнічувало те, що так бездумно погребували її щирими почуттями і визнали недостойною бути подругою; але її втішало те, що наміри її були щирими та добрими, те, що вона могла сказати собі: якби містер Найтлі був утаємничений в усі її спроби допомогти Джейн Ферфакс чи навіть заглянути їй у душу, то він не побачив би там нічого такого, за що їй можна було б дорікнути.

Розділ 10

Якось уранці, приблизно через десять днів після смерті місіс Черчілль, Емму покликав донизу містер Вестон, котрий «не міг і п'яти хвилин зачекати і хотів перемовитися саме з нею». Він зустрів її на вході до передпокою і, ледь привітавшись із нею нормальним голосом, одразу стишив його так, аби не чув її батько, і спитав:

– Ви можете зайти сьогодні вранці до Рендоллза в будь-який час? Будь ласка, якщо можете – зайдіть. Вас хоче бачити місіс Вестон. Їй необхідновас побачити.

– Вона що, нездужає?

– Та ні, зовсім ні – просто трохи схвильована. Місіс Вестон могла би приїхати до вас каретою, але вона воліє побачитися з вами наодинці,і ви розумієте – чому. – Кивнувши в бік її батька. – Гм! Тож ви прийдете?

– Неодмінно. Якщо хочете – то можу й зараз. Неможливо відмовити, коли ви так просите. Але що могло трапитися? Вона й справді не захворіла?

– Повірте моєму слову, але більше нічого не питайте. З часом про все дізнаєтеся. Це надто неординарна справа! Але – т-с-с-с! Тихіше!

Навіть Еммі неможливо було збагнути, що все це означало. З його вигляду можна було судити, що сталося щось дійсно важливе; але оскільки з її подругою нічого не трапилося, то вона спробувала взяти себе в руки, домовилася з батьком, що піде прогуляється, і незабаром, вийшовши з будинку, попрямувала швидкою ходою разом із містером Вестоном до Рендоллза.

– А тепер, – мовила Емма, коли вони відійшли достатньо далеко від воріт, – скажіть мені, містере Вестон, що все-таки трапилося?

– Е ні, – із серйозним виглядом відповів той. – Не питайте мене. Я пообіцяв своїй дружині, що все зробить вона. Вона повідає вам про це краще, ніж я. Будьте терплячою, Еммо, незабаром ви про все дізнаєтеся.

– Говоріть! – скрикнула Емма, зупинившись і заціпенівши від жаху. – О Господи! Не інакше, як щось трапилося на Брансвік-сквер. Не інакше! Розповідайте, я наказую вам: зараз же розповідайте, у чому справа.

– Та нічого там не трапилося, ви помиляєтеся.

– Містере Вестон, не робіть із мене дурепу. Зважте, скільки моїх добрих друзів перебуває зараз на Брансвік-сквер. З ким із них щось трапилося? Заклинаю вас усім, що є святого, – не приховуйте!

– Даю слово, Еммо…

– Ви даєте слово! Чому ви не кажете – «слово честі»? Чому ви не клянетеся честю, що з жодним із них нічого не трапилося? Боже праведний! Якщо справа не стосується нікого з їхньої родини, то навіщо її приховувати,а не розповісти про неї зараз?!

– Слово честі, – відповів містер Вестон вкрай серйозно, – не стосується. Це не має ані найменшого відношення ні до кого на ім'я Найтлі.

До Емми повернулося самовладання, і вона пішла далі.

– Ніхто нічого не приховує, – продовжив він. – Вам не слід було вживати це слово. Фактично йдеться не про вас – це стосується, як нам хотілось би сподіватися, лише мене. Гм! Коротше кажучи, моя люба Еммо, немає ніяких підстав хвилюватися. Не скажу, що це приємна справа, але могло бути набагато гірше. Якщо ми прискоримо ходу, то швидше дістанемося Рендоллза.

Емма збагнула, що їй доведеться зачекати і що тепер для цього не знадобиться великих зусиль. Тому вона більше ні про що не питала, а просто задіяла свою фантазію; фантазія ж підказала їй: мабуть, це щось таке, що має відношення до якихось грошових проблем, – скажімо, стали відомі якісь неприємні факти фінансового становища родини, щось таке, що виявилося після смерті місіс Черчілль у Річмонді. Її уява працювала дуже активно: можливо, йшлося про півдесятка позашлюбних дітей – і бідолашний Френк залишився без спадщини! Такий факт, яким би небажаним він не був, аж ніяк не змусив би її страждати. Він викликав би лише трохи більше, ніж пожвавлений інтерес.

– А що то за добродій верхи на коні? – запитала вона, йдучи. Зробила вона це виключно для того, щоб відвернути увагу містера Вестона, аби той сам не проговорився і не видав таємниці.

– Не знаю. Мабуть, хтось із родини Отвей. Це не Френк, ні, запевняю вас. Його ви не побачите. На цей час він уже на півдорозі до Віндзора.

– Ага, значить ваш син приїздив-таки до вас?

– Авжеж! А ви не знали? Ну нічого страшного.

Трохи помовчавши, він додав – тоном набагато стриманішим і серйозним:

– Так, сьогодні вранці приїздив Френк, аби спитатися, як ми почуваємося.

Ішли вони швидко, і незабаром були в Рендоллзі.

– Ось, серденько, – сказав містер Вестон, коли вони зайшли в кімнату. – Я привів Емму, тож сподіваюся, що незабаром тобі стане легше. Залишаю вас удвох. Можете починати відразу, немає сенсу відкладати розмову. Якщо я вам знадоблюся, то буду неподалік. – Емма виразно почула, як він додав, стишивши голос: – Я дотримав свого слова. Вона ні про що не здогадується.

Місіс Вестон виглядала так погано і перебувала в такому явному сум'ятті, що Емма знову розхвилювалась і, тільки-но вони усамітнилися, швидко запитала:

– Що сталося, люба моя подруго? Здається, щось дуже неприємне, скажіть же мені невідкладно – щосаме. Я й так усю дорогу йшла у тривожній непевності. Ми обидві боїмося тривожної непевності, тож звільніть мене від неї. Розкажіть про вашу біду – і вам стане легше, якою б вона не була.

– А ви і справді нічого не знаєте? – тремтливим голосом запитала місіс Вестон. – Чи не здогадуєтеся, моя люба Еммо, щосаме ви маєте почути?

– Авжеж здогадуюсь, якщо це стосується містера Френка Черчілля.

– Ви маєте рацію. Це дійсно його стосується, і я скажу вам прямо. – Вона знову взялася за свою роботу і, здавалося, всіляко уникала підводити очі. – Він був тут сьогодні вранці, причому з приводу абсолютно незвичайного. Наше здивування просто не має меж. Він приїхав до свого батька, щоб поговорити з ним… щоб оголосити йому про свою любов до…

Вона зупинилась, аби перевести подих, а Емма спочатку подумала про себе, а потім – про Гаррієт.

– Взагалі-то це більше, ніж любов, – продовжила місіс Вестон, – це – заручини, справжні заручини. Що скажете ви, Еммо, що скажуть усі, коли дізнаються, що Френк Черчілль та Джейн Ферфакс заручені; і не просто заручені, а заручені вже давно!

Емма аж підстрибнула від подиву, а потім, нажахана, скрикнула:

– Джейн Ферфакс! Боже милостивий! Ви не жартуєте? Ви це серйозно?

– Ви можете дивуватися, —відповіла місіс Вестон, все ще уникаючи дивитися на Емму; вона заговорила жваво і швидко, щоб Емма тим часом змогла прийти до тями. – Ви можете дивуватись, але це дійсно так. Вони були по-справжньому заручені, починаючи з жовтня місяця – це сталось у Веймуті – і цей факт ретельно від усіх приховувався. Крім них, про це не знала жодна жива істота: ні Кемпбелли, ні його сім'я, ні її. Дивно, що сама я прекрасно усвідомлюю цей факт, але й досі не можу в нього повірити. Просто не можу, і все. А я гадала, що добре знаю Френка.

Емма ледве чула, що вона говорить. Її свідомість поділилася між двома думками: про її власні колишні розмови з ним про міс Ферфакс, і про бідолашну Гаррієт; деякий час вона тільки й могла, що вигукувати і вимагати все нових і нових підтверджень.

– Оце так, – вимовила вона нарешті, намагаючись прийти до тями, – це така обставина, що мені доведеться міркувати над нею цілий день, аби повністю її збагнути. Як?! Був заручений із нею всю зиму ще до того, як і він і вона з'явились у Гайбері?!

– Заручені, починаючи з жовтня місяця, причому таємно. Це мене образило, Еммо, дуже образило. Не меншою мірою це образило і його батька. Певну частину його поведінки ми виправдати не можемо.

Емма трохи поміркувала, а потім відповіла:

– Я не удаватиму, що не розумію вас; а щоб зі свого боку зробити все для мене можливе, аби якось вас заспокоїти, скажу: його залицяння до менене мали того ефекту, якого ви боїтеся.

Місіс Вестон нарешті підвела очі, боячись повірити в почуте, але вираз обличчя Емми був таким же серйозним, як і її слова.

– А щоб ви швидше повірили моїй гордовитій заяві про нинішню цілковиту байдужість до нього, – продовжила Емма, – я скажу вам більше: був час на початку нашого знайомства, коли він мені дійсно подобався, коли я почувалася налаштованою полюбити його, та де там – навіть любила його; але якимось незбагненним чином це почуття поступово зійшло нанівець. На щастя, воно-таки зійшло нанівець. Певний час, принаймні останні три місяці, мені було до нього зовсім байдуже. Можете вірити мені, місіс Вестон. Ось такою є проста правда.

Зі сльозами радості на очах місіс Вестон кинулася цілувати Емму, а коли до неї повернувся дар мови, то вона запевнила її, що ця заява допомогла їй більше, ніж будь-що на світі.

– Містеру Вестону, мабуть, теж, як і мені, стане легше, – сказала вона, – бо ця новина нас просто вбила. Нашим заповітним бажанням було, щоб ви покохали одне одного, і ми були переконані, що так воно й було. Уявіть собі, як ми почувалися після його заяви.

– Я уникла небезпеки, і те, що я її уникла, є просто якимось щасливим дивом для вас і для мене. Але ж, місіс Вестон, це ніяким чином не виправдовує його;і я мушу сказати, що він дуже винуватий. Яке право він мав з'являтися серед нас, заручений цілком серйозно,а поводитися настільки несерйозно?Яке право він мав на вперті спроби – а вони ж були! – сподобатися іншим молодим жінкам, тоді як насправді він належав іншій? Невже не розумів, яке неподобство він коїть? Невже не розумів, що я дійсно могла покохати його, – це варто всілякого осуду, дійсно всілякого осуду.

– Моя люба Еммо, на підставі того, що він говорив, мені здається, що…

– А як вонамогла терпіти таку поведінку! Гідне всілякого подиву самовладання – спостерігати за безперервними залицяннями до іншої жінки просто в себе на очах – і мовчати! Таку незворушність я відмовляюсь і розуміти, і поважати.

– Еммо, між ними були непорозуміння, і він відверто про це сказав. У нього не було достатньо часу на детальні пояснення. Він пробув у нас лише чверть години, до того ж стан сильного збудження не дав йому можливості цілком розпорядитися навіть цим часом – але про те, що між ними були непорозуміння, він сказав цілком конкретно. Саме ці непорозуміння і спричинилися до нинішньої кризи в їхніх стосунках; і непорозуміння ці були, скоріш за все, викликані його недостойною поведінкою.

– Недостойна поведінка?! О, місіс Вестон, це надто м'яко сказано. Куди гірше, ніж недостойна! Цією поведінкою він так себе принизив, просто впав у моїх очах. Це не гідно справжнього мужчини! Де та горда цілісність натури, те суворе дотримання принципів і правди, та зневага до хитрощів і ницості, котрі справжній чоловік мусить кожним своїм вчинком демонструвати все своє життя?!

– Та ні ж бо, шановна Еммо, тут я мушу стати на його бік; бо, попри його неправоту в цьому випадку, я знаю Френка достатньо давно і добре, аби заявити, що він має багато, дуже багато добрих рис і…

– Боже милостивий! – скрикнула Емма, не звертаючись безпосередньо до місіс Вестон. – А місіс Смоллрідж! Ще трохи – і Джейн доведеться їхати працювати гувернанткою! Що означає ця його жахлива байдужість? Допустити, щоб таке трапилося, допустити, щоб вона навіть подумала про таку роботу!

– Він про це нічого не знав, Еммо. Стосовно цього звинувачення я його повністю виправдовую. Це було її особисте рішення, про яке вона не повідомила йому або принаймні не повідомила так, аби він у це повірив. Він сказав мені, що до вчорашнього дня перебував у повному невіданні щодо її планів. Вони звалилися йому як сніг на голову, не знаю, звідки він довідався про це – може, з листа чи через якусь вістку… Саме ця новина про її найближчі плани і змусила його відразу ж у всьому зізнатися, розповісти всю цю історію своєму дядькові, полишивши себе на його милість, і покласти таким чином кінець отому жалюгідному стану таємничості, що існував так довго.

Нарешті Емма почала прислухатися пильніше.

– Незабаром я отримаю від нього звістку, – продовжила місіс Вестон. – Коли ми розставалися, він сказав мені, що незабаром напише; і з його розмови я зрозуміла, що йтиметься про численні подробиці, які він не міг повідати зараз. Тож давайте дочекаємося, доки прийде його лист. З нього ми, можливо, дізнаємося про деякі пом'якшуючі обставини. Багато чого він зробить простимим і зрозумілим, хоча зараз воно таким не виглядає. Давайте не судити суворо, не поспішаймо звинувачувати його. Будьмо терплячими. Я не можу не любити його, і тепер, коли виявилась одна обставина, одна дуже важлива обставина, я дійсно хочу, щоб усе скінчилось якомога краще, і сподіваюся, що так воно й буде. Напевне, вони самі сильно страждали від своєї системи таємності і приховування.

– Щось не видно, щоб віндуже страждав, – сухо відповіла Емма. – Ну а як усе це сприйняв містер Черчілль?

– Щонайсприятливіше для свого племінника – дав згоду майже без заперечень. Ви тільки уявіть собі, які переміни відбулись у цій родині протягом одного лише тижня! За життя бідолашної місіс Черчілль не було, як мені здається, ніякої надії і ніякої можливості, але не встигли її тлінні останки спочити в сімейному склепі, як її чоловіка переконують діяти всупереч її бажанню. Яке це благо, коли недобра воля помирає разом зі своїм володарем! її чоловіка не довелося довго умовляти.

«Ага! – подумала Емма, – значить, із Гаррієт було б так само».

– Цю справу вирішили вчора ввечері, і Френк виїхав сьогодні вранці на світанні. Мені здається, що у Гайбері він якийсь час побув у Бейтсів, а потім – сюди; але він так поспішав повернутися до свого дядька, якому він зараз потрібен як ніколи, що не зміг побути з нами й чверті години. Він був дуже збуджений, такий збуджений, що здавався зовсім іншою людиною в порівнянні з тим, яким я його будь-коли бачила раніше. До всього іншого додалося ще й потрясіння від того, якою хворою він її застав – а він про це не мав і щонайменшої гадки; було добре видно, як сильно він переживає.

– А ви впевнені в тому, що їхні заручини були оповиті таким суцільним покровом таємничості? Кемпбелли, Діксони – невже ніхто з них про це не знав?

Вимовивши прізвище Діксон, Емма мимоволі злегка почервоніла.

– Ні, ніхто. Він так і сказав – жодна людина, крім них самих, про їхні заручини не знала.

– Що ж, – мовила Емма. – Гадаю, що поступово ми звикнемо до цього факту, і я бажаю їм щастя. Але мене ніколи не покине думка, що це був украй огидний вчинок. Що це було, як не система лицемірства й обману, хитрощів і підступності? Приїхати до нас, удаючи відвертість і прямодушність, аби потім, ніби якісь змовники, судити-рядити про всіх нас! А ми, як ті довірливі бовдури, цілу зиму й весну уявляли, що на рівних засадах правди і честі спілкуємося з тими двома серед нас, які запросто могли порівнювати свої враження і виносити судження про почуття і слова, що ніколи не призначалися для їхнього слуху. І якщо їм довелося почути про себе щось не дуже приємне, то так їм і треба!

– Щодо цього я цілком спокійна, – відповіла місіс Вестон. – Я впевнена, що жодному з них не сказала про іншого нічого такого, щоби хтось із них не чув.

– Вам поталанило. Ваша єдина помилка обмежувалася моїм слухом, коли вам здалося, що один наш друг кохає вищезазначену даму.

– Дійсно. Але оскільки я завжди мала винятково гарну думку про міс Джейн Ферфакс, то ніколи, як би не помилялася, не змогла би сказати про неї якось недобре, що ж до нього, то тут я теж спокійна.

У цей момент трохи осторонь від вікна з'явився містер Вестон, явно очікуючи на запрошення. Місіс Вестон знаком покликала його, і коли він рушив, додала:

– А тепер, моя люба Еммо, благаю вас і словами, і виглядом своїм заспокоїти його серце, щоб він налаштувався на добре ставлення до цього шлюбу. Давайте ставитися до нього тільки добре, бо й справді: що поганого можна сказати про Джейн Ферфакс? Нічого. Партія, дійсно, не надто вдала, але якщо це не турбує містера Черчілля, то чому мусимо турбуватися ми? А для нього, я маю на увазі для Френка, якраз може стати щасливою обставиною те, що він полюбив дівчину з таким твердим характером і світлим розумом. Я завжди віддавала їй належне за це – і віддаю й тепер, попри оте єдине значне відхилення від правил пристойності. А в її становищі навіть для такої помилки можна знайти так багато виправдань!

– Дійсно багато! – схвильовано вигукнула Емма. – Якщо кого й можна виправдати за турботу лише про себе, то це жінку, котра опинилась у становищі Джейн Ферфакс. Думаючи про таких людей, як тут не пригадати фразу: «Весь світ для них чужий, чужий його закон».

Емма, зустрівши містера Вестона з посмішкою, вигукнула:

– Гарненький жарт ви утнули зі мною, нічого не скажеш! Цією хитрістю ви, напевне, хотіли насміятися над моєю допитливістю й перевірити мою здатність до здогадок. А натомість дуже мене налякали. Можна було подумати, що ви втратили принаймні половину свого майна. А виявилося, що йдеться не про співчуття, а про поздоровлення на вашу адресу. Тож я від усієї душі вітаю вас, містере Вестон, із перспективою отримати в невістки одну з найкрасивіших і найвихованіших дівчат в Англії!

Погляд, яким містер Вестон обмінявся зі своєю дружиною, засвідчив, що виголошена промова йому сподобалась, і що вона справила негайний і підбадьорливий ефект на його настрій. У його обличчі й голосі з'явилася звична для нього жвавість; він емоційно і вдячно потис Еммину руку, а потім, повертаючись до теми, почав говорити таким чином, що стало ясно: ще трохи часу і трохи умовлянь – і він згадуватиме про ці заручини не без задоволення. Його співбесідниці говорили тільки те, що применшувало нерозважливість Френка чи згладжувало заперечення; і на той час, коли вони встигли переговорити про це разом, а потім – з Еммою на зворотному шляху до Гартфілда, містер Вестон уже повністю примирився з тим, що сталось, і вважав ці заручини ледь не найвидатнішою з витівок Френка.