Текст книги "Емма"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 34 страниц)

Отакою протягом півгодини була розмова, перервана лише одного разу, коли місіс Вестон, турбуючись за пасинка, вийшла спитатися, чи він, бува, не приїхав. Вона трохи хвилювалась, адже були певні побоювання щодо його коня.

Усі примостилися більш-менш зручно в тіні; і тепер Емма змушена була вислуховувати, про що говорили місіс Елтон і міс Ферфакс. А говорили вони про місце роботи, дуже вигідне місце. Місіс Елтон отримала про нього звістку сьогодні вранці і була просто в захваті. Це не було місце в місіс Саклінґ, це не було місце у місіс Бреґґ, але своєю престижністю та поважністю воно поступалося лише їм: це було місце в кузини місіс Бреґґ, знайомої місіс Саклінґ, у дами, відомої в Кленовому Гаю. Чудове, чарівне, прекрасне місце, вищі кола, вищі сфери, знайомства, зв'язки, титули, все, все, все – і місіс Елтон настирливо вимагала, щоби Джейн негайно пристала на цю пропозицію. Вона використовувала всю свою енергійність, емоційність та наполегливість і рішуче відмовлялася прийняти відмову своєї приятельки, хоча міс Ферфакс продовжувала запевняти її, що нині вона не збирається щось починати, і повторювала ті самі аргументи, що Емма їх уже чула раніше. Але все одно місіс Елтон наполягала, щоб їй ввірили право написати листа, де б висловлювалася згода зайняти цю вакансію, і надіслати його завтрашньою поштою. Емма дивом дивувалася – як Джейн могла все це терпіти. Вона і справді виглядала роздратованою, відповідала уїдливо – і, врешті-решт, із незвичною для себе рішучістю запропонувала пройтися. Чому б їм не прогулятися? Чи не бажає містер Найтлі показати їм сади – всі сади? їй хотілося б побачити їх повною мірою. Впертість приятельки стала їй просто нестерпною.

Було жарко; побродивши деякий час по саду розрізненою, неорганізованою групою по двоє чи вряди-годи по троє людей, вони мимоволі опинились – один за одним – у холодку короткої і широкої липової алеї, котра, простягнувшись за сад і не доходячи до річки, являла собою край маєтку. Вона нікуди не вела. Нікуди, хіба що до невисокої кам'яної стіни наприкінці алеї, і ця стіна мала дві високі колони, здається, спорудженими для того, щоби створити враження наближення до будинку, якого насправді там ніколи не було. Попри суперечливий характер такого закінчення, сама по собі алея була чудовою прогулянковою територією, а її завершальна панорама була надзвичайно приємною. Розлогий схил, майже біля підніжжя якого був розташований Донвелл-Еббі, поступово крутішав за межами маєтку; і на відстані з півмилі закінчувався урвищем, суціль укритим лісом; а внизу в затишному місці височіла ферма Еббі-Мілл; її красиво огинала річка, а попереду зеленіли луки.

Це був приємний краєвид – приємний оку і душі. Зелена англійська рослинність, типово англійський культурний ландшафт, англійський затишок – у променях яскравого, але лагідного сонця.

На цій алеї всі зібралися докупи; там їх і застали Емма і містер Вестон; товариство вирушило споглядати краєвид, і Емма відразу ж побачила, що містер Найтлі та Гаррієт потихеньку пішли собі попереду, досить помітно відокремившись од інших. Містер Найтлі і Гаррієт! Це була дивна пара, але Емма з приємністю споглядала її. Був час, коли він погребував би її компанією, проігнорувавши без зайвих церемоній. А тепер, як видно було, вони йшли і приємно розмовляли. Колись був також час, коли Емма стурбувалася б, побачивши Гаррієт так близько від Еббі-Мілл, але нині це вже її не лякало. Тепер ферму можна було споглядати цілком спокійно з усіма її атрибутами добробуту і краси, її соковиті пасовиська, численну худобу, квітучий садок і тоненьке пасмо диму, що підіймалося догори. Вона наздогнала їх біля стіни і виявила, що вони не стільки, розглядаючись довкола, милуються краєвидом, скільки жваво розмовляють. Містер Найтлі розповідав Гаррієт про методи ведення сільського господарства тощо, і Емма спіймала усмішку, яка, здавалося, промовляла: «Це – мої турботи. Я маю право розповідати про них і не бути запідозреним у бажанні нагадати про Роберта Мартіна». Вона й не збиралася його підозрювати. Ця історія давно скінчилася. Мабуть, Роберт Мартін уже й думати забув про Гаррієт. Вони разом пройшлись алеєю туди й назад. Тінь освіжала та бадьорила, тож для Емми це була найприємніша частина дня.

Наступною переміною місця став перехід до будинку; усім треба було зайти й попоїсти, тож усі всілись і заходилися наминати їжу, а Френка Черчілля все ще не було. Місіс Вестон виглядала його, але надаремне. Його батько намагався не виявляти свого хвилювання і кепкував над її побоюваннями, але вона ніяк не заспокоювалась і все бідкалася, що Френк не розстався зі своєю вороною конячиною. Щодо свого приїзду він висловився з великою мірою впевненості. Його тітоньці стало настільки краще, що він не мав ніякого сумніву, що зможе до них вибратися. Багато хто поспішив нагадати місіс Вестон, що стан здоров'я місіс Черчілль мав схильність до частих змін, і одна з них цілком могла захитати наинепохитнішу впевненість її племінника. Врешті-решт, місіс Вестон переконали – принаймні на словах, що, напевне, якесь різке погіршення здоров'я місіс Черчілль позбавило його змоги приїхати. Доки це питання обговорювалось, Емма поглядала на Гаррієт: та поводилася дуже добре і не виявляла ніяких емоцій.

Із холодними закусками було покінчено; і товариство знову зібралося на прогулянку, щоб подивитися те, на що залишалося подивитись, – старі рибні ставки біля маєтку; можливо – пройтися аж до конюшинового поля, яке збиралися косити наступного дня, чи просто мати приємність погрітися на сонці, а потім – знову десь відпочивати в тіні. Містер Вудхаус, котрий уже зробив свою невеличку прогулянку в найвищій ділянці саду, де навіть він не міг уявити собі присутності річкової вологості, вже не хотів більше виходити; а його дочка вирішила залишитися з ним, аби містер Вестон зміг переконати свою дружину пройтися і, змінивши обстановку, поліпшити свій підупалий настрій.

Містер Найтлі зробив усе, що міг, аби розважити містера Вудхауса й дати йому змогу скоротати ранковий час. Для свого давнього приятеля він приготував альбоми з гравюрами, шухлядки з медалями, камеями, коралами, мушлями та всілякими іншими родинними реліквіями, що зберігались у шафах; його доброту було оцінено по заслузі. Містеру Вудхаусу все це сподобалося надзвичайно. Місіс Вестон спочатку показувала ці фамільні колекції йому, а тепер він збирався показати їх Еммі; добре, що містер Вудхаус нічим більше не нагадував дитину, крім цілковитої відсутності смаку в оцінці побаченого, бо до того ж він був неповороткий, клопітливий і скрупульозний. Однак перш ніж почалися повторні оглядини, Емма вийшла до передпокою, щоб іще раз на самоті, коли їй ніхто не заважав, побіжно оглянути вхід до будинку і план його першого поверху; але тільки-но вона встигла вийти, як перед нею наче виросла Джейн Ферфакс, що хутко вискочила із саду з таким виглядом, наче за нею хтось гнався. Спочатку вона аж сіпнулася, не очікуючи так швидко зустріти міс Вудхаус, але Емма була саме тією людиною, яку вона розшукувала.

– Прошу вас, будь ласка, – почала вона, – коли за мною спохватяться, скажіть, що я пішла додому, добре? Я збираюся піти відразу ж. Моя тітонька не помічає, що вже пізно і що нас уже надто довго нема вдома, але я певна, що на нас уже чекають, тому вирішила піти зараз же. Я нікому про це не сказала. Не хочу нікого турбувати і нікому завдавати клопоту. Хтось пішов до ставків, а хтось – до липової алеї. Доки вони не повернуться, про мене ніхто не згадає, а коли згадають, то скажіть їм, будь ласка, що я пішла, добре?

– Авжеж, якщо ви так хочете – але невже ви збираєтесь іти до Гайбері сама?

– Так – а що зі мною трапиться? Ходжу я швидко. За двадцять хвилин я буду вдома.

– Але ж це досить далеко, дійсно далеко, тож краще б ви не йшли сама. Нехай із вами піде служник мого батька. Давайте я скажу, щоб подали карету. Вона буде за п'ять хвилин.

– Вельми дякую, але не треба – ні в якому разі. Я краще піду пішки. Щоб я – та боялася іти додому сама! Я, кому, можливо, незабаром доведеться оберігати інших!

Вона промовила це дуже емоційно, тож Емма співчутливо відповіла:

– Це не може слугувати причиною наражатися на небезпеку зараз.Я неодмінно скажу, щоб подали карету. Небезпеку може становити навіть спека. А ви маєте втомлений вигляд.

– Так, – відповіла вона, – я втомилась, але це не та втома – швидка хода збадьорить мене. Міс Вудхаус, всі ми інколи зазнаємо втоми душевної.Скажу правду, мені вже несила терпіти. Найбільша ласка, що ви мені її можете виявити – це дати мені змогу чинити на власний розсуд і сказати лише – в разі необхідності, – що я пішла додому.

Емма не могла більше сказати і слова проти. Вона здогадалася, в чому справа, і, перейнявшись її почуттями, допомогла їй негайно залишити будинок і провела з такою ревністю, наче вона була їй добра подруга. При розставанні Джейн кинула на неї вдячний погляд, а слова, що вона мовила наостанок: «Знаєте, міс Вудхаус, іноді так хочеться побути на самоті!» – здавалося, вирвалися з глибини переповненого серця; вони продемонстрували, яку терплячість їй безперервно доводиться виявляти навіть до тих людей, які люблять її понад усе.

«Оце так домівка! Оце так тітонька! – мовила Емма, коли знову повернулася до передпокою. – Шкода мені тебе, справді шкода. Вони й дійсно такі жахливі! Тож чим більше ти демонструватимеш свою відразу до них, то тим більше мені подобатимешся».

Не минуло й чверть години після того, як пішла Джейн, і ледь вони встигли переглянути деякі малюнки з видами на площу Святого Марка у Венеції, як до кімнати ввійшов Френк Черчілль. Емма про нього не думала – вона вже й одвикла про нього думати, але дуже зраділа його появі. Нарешті місіс Вестон заспокоїться. Ворона кобила тут була ні при чому – мали рацію ті, хто вказував на місіс Черчілль як на можливу причину. Він був змушений затриматися з огляду на тимчасове загострення її хвороби – це був нервовий напад, що тривав декілька годин. Молодий чоловік уже майже зневіривсь і до останньої години не був певен, що зможе виїхати. Знаючи, що на нього чекає поїздка в спекотну погоду і що як би він не поспішав – усе одно неодмінно запізниться, Френк сумнівався, чи варто їхати взагалі. Спека була неймовірна; йому ще ніколи не доводилося так потерпати – він уже майже пожалкував, що не залишився вдома, бо ніщо не пригнічувало його так, як спека, – він здатен був витерпіти будь-який холод і все таке, але оця спека була просто нестерпною! Френк відсів якомога далі від іще жевріючого вогню в спеціально для містера Вудхауса розтопленому каміні; його нещасний вигляд викликав співчуття.

– Якщо ви сидітимете непорушно, то незабаром охолонете, – сказала Емма.

– Як тільки я охолону, подамся назад. Мене ледве відпустили – але ж моєму приїзду надавалося таке значення, що я не міг не прибути! Здається, незабаром усі ви підете додому і компанія розпадеться. Я вже зустрів декогопо дорозі – в таку-то погоду! Справжнє безумство, їй-богу!

Емма слухала, придивлялась і незабаром збагнула, що стан Френка Черчілля можна визначити влучним виразом «бути не в гуморі». Деякі люди завжди зляться, коли їм жарко. От, мабуть, і в нього така ж конституція; вона знала, що часто добрим засобом проти таких несподіваних негараздів може виявитись їжа чи питво, тож Емма запропонувала йому перекусити; у їдальні всього цього було повно, і вона співчутливо показала йому, в які двері треба йти.

Ні – він не буде їсти. Їсти він не хоче, бо від цього йому стане ще жаркіше. Однак через дві хвилини Френк змилувався над собою і, щось бурмочучи про хвойне пиво, вийшов. Емма знову всю свою увагу приділила батькові, а про себе мовила: «Як добре, що я його розлюбила. Хіба ж може подобатися людина, що так легко втрачає над собою контроль через те, що їй жарко. Це тільки Гаррієт із її лагідним поступливим характером змогла б таке терпіти».

Його не було досить довго, тож, мабуть, він устиг добряче попоїсти; і дійсно: Френк повернувсь у стані набагато кращому; йому вже не було так жарко, манери його знову стали гарними як завжди; він зміг тепер підсісти ближче до них і поцікавитися, чим там вони займалися, і навіть стримано висловити жаль із приводу свого запізнення. Його настрій все ще був не найкращий, але він явно намагався його поліпшити; і нарешті, через деякий час почав приязно теревенити про всякі дрібниці. Вони якраз переглядали малюнки з краєвидами Швейцарії.

– Як тільки моя тітонька одужає, я поїду за кордон, – сказав Френк. – Не заспокоюся, доки не побачу на власні очі деякі із зображених тут краєвидів. Якось ви матимете змогу подивитися мої ескізи, прочитати мої подорожні нариси або поему. Я неодмінно щось зроблю для самовираження.

– Можливо – але не ескізи із видами Швейцарії. До Швейцарії ви ніколи не поїдете. Ваші тітка й дядько ніколи не дозволять вам покинути Англію.

– Їх можна вмовити поїхати разом зі мною. Лікарі можуть приписати їй теплий клімат. У мене є певні підстави сподіватися, що ми поїдемо за кордон разом. Сьогодні вранці я відчув сильне переконання, що незабаром я потраплю за кордон. Мене кличуть подорожі. Я вже стомився від неробства. Мені хочеться перемін. Я не жартую, міс Вудхаус, що б там не уявляв собі ваш проникливий розум, – Англія мені набридла – будь на те моя воля, я полишив би її завтра ж.

– Вам набридли добробут і розваги. Може, для того, щоб вам захотілося залишитися, ви придумаєте для себе якісь труднощі?

– Мені – і набридли добробут та розваги?! Ви глибоко помиляєтесь. Я не вважаю себе ні багатою людиною, ні людиною, котрій весело живеться. Матеріально я відчуваю сильну скруту. Я зовсім не вважаю себе щасливою людиною.

– Однак ви вже не виглядаєте таким нещасним, як під час приїзду. Підіть поїжте і попийте ще трохи – і вам стане набагато краще. Іще шматочок холодного м'яса, іще ковток мадери з водою – і ви почуватиметеся майже так само гарно, як і всі ми.

– Hi – навіть не поворухнуся. Я сидітиму поруч із вами. Ви – мої найкращі ліки.

– Завтра ми їдемо до Бокс-хілла; гайда з нами! Це не Швейцарія, але це буде не абищо для молодого чоловіка, що так прагне перемін. Так що – залишитесь, аби поїхати з нами?

– Звичайно ж, ні. Я поїду додому з вечірньою прохолодою.

– Але ж ви можете повернутися з ранковою прохолодою завтра.

– Ні, не варто. Якщо я повернуся, то знову злитимуся.

– Тоді, заради Бога, залишайтесь у Річмонді.

– Але якщо я залишусь у Річмонді, то почуватимусь іще злішим. Думка про те, що всі ви тут, а я – сам-один, буде для мене нестерпною.

– З цими труднощами ви мусите розібратися самі. Обирайте вашу власну міру злостивості. Я більше вас не силуватиму.

Решта товариства вже повертались, і незабаром зібралися всі. Дехто, забачивши Френка Черчілля, дуже зрадів, дехто – виглядав дуже стримано; але всі збентежились і схвилювалися, коли їм пояснили причину «втечі» міс Ферфакс. Потім вирішили, що всім пора йти і тим самим закрили цю тему. Нашвидкуруч визначившись із планами на наступний день, товариство розійшлося. Небажання Френка Черчілля залишатися без компанії посилилося настільки, що він, урешті-решт, звернувся до Емми з такими словами:

– Гаразд – якщо вибажаєте, щоб я лишивсь і взяв участь у вилазці, то нехай так і буде.

Вона всміхнулась і погодилася; і лише терміновий виклик міг змусити його повернутися до Річмонда раніше завтрашнього вечора.

Розділ 7

Для поїздки до Бокс-хілла день був надзвичайно гарний; усі інші зовнішні обставини, пов'язані з приготуваннями, розміщенням і розпорядком, теж свідчили про те, що вилазка має вдатися на славу. Всім орудував містер Вестон, курсуючи між Гартфілдом і будинком вікарія; і всі прибули вчасно. Емма і Гаррієт приїхали разом; міс Бейтс та її племінниця – з Елтонами; чоловіки – верхи. Місіс Вестон залишилася з містером Вудхаусом. Вистачало всього; лишилося тільки приїхати до Бокс-хілла – і звеселятися. Сім миль пролетіли в передчутті радості, а по прибутті ніхто не зміг утриматися від бурхливого висловлення захвату; але якщо брати день в цілому, то відчувалося, що чогось не вистачає. Була якась млявість, відсутність настрою, брак єдності, і їх не вдавалося подолати. Надто часто товариство розпадалося на групки. Елтони прогулювались одне з одним, містер Найтлі перебрав опіку над міс Бейтс та Джейн; Емма і Гаррієт дісталися Френку Черчіллю. А містер Вестон марно намагався всіх їх гармонійно поєднати. Спочатку здавалося, що такий поділ є випадковим, але за весь день він так і не змінився значним чином. Містер і місіс Елтон не виявили небажання спілкуватись і старалися бути якомога люб'язнішими, але протягом тих двох годин, що компанія провела на пагорбі, розкольницький настрій інших груп був надто сильним, щоб його змогли подолати чудові краєвиди, холодні закуски чи бадьорий настрій містера Вестона.

Спочатку Емма відверто нудьгувала. Ніколи раніше не бачила вона Френка Черчілля таким мовчазним і нецікавим. Він не сказав нічого такого, що варто було б слухати; він дивився – і нічого не бачив, машинально висловлював захоплення, слухав її й не розумів, що вона каже. Оскільки він був таким нудним, то не дивно, що й Гаррієт – теж; обоє вони були просто нестерпними.

Коли вони всі повсідалися, то стало веселіше; на думку Емми – набагато веселіше, бо Френк Черчілль став балакучішим і бадьорішим, зробивши її основним об'єктом своєї уваги. Усі можливі знаки уваги призначались їй. Здавалося, що йому тільки й треба було, аби сподобатись їй і позабавляти її. Емма, рада з того, що її розважають, задоволена тим, що її улещують, сама була веселою та невимушеною, надала Френку всіляке дружнє заохочення і дозволила бути галантним, як це вона зробила колись у початковий і найцікавіший період їхнього знайомства; але зараз усе це для неї не означало майже нічого, хоча на думку більшості спостерігачів їхня розмова виглядала так, що найповніше її не можна було схарактеризувати ніяким іншим англійським словом, крім слова «флірт». «Містер Френк Черчілль і міс Вудхаус відчайдушно фліртували одне з одним». Вони ризикували, що їхню поведінку буде описано саме цією фразою і що саме ця фраза буде міститися в листі до Кленового Гаю від однієї дами, і в листі до Ірландії – від іншої. Не те, щоб Емма була веселою та безтурботною тому, що їй і справді було весело, ні; скоріш це сталося тому, що їй було не так весело, як вона сподівалася. Емма сміялася, бо була розчарована; і хоча він їй подобався через свої залицяння, хоча його увага – спричинена дружніми почуттями, симпатією чи грайливістю – видавалася їй абсолютно доречною, все одно вже не могла знову завоювати її серце. Вона так і вважала його не більше, ніж приятелем.

– Я вам такий вдячний, – мовив Френк, – за те, що ви попрохали мене поїхати сьогодні разом з вами! І якби не ви, то мені в цьому товаристві було б зовсім нецікаво. Я вже був твердо вирішив повернутися.

– Дійсно, ви були дуже злий; і я не знаю, з якої причини, хіба що з тієї, що ви запізнилися і всі найсмачніші полуниці встигли з'їсти ще до вашого приїзду. Я повелася з вами приязніше, ніж ви заслужили. Але ви виявили смиренність. Ви буквально напрошувалися, щоб вам наказали поїхати разом з нами.

– Не кажіть, що я був злий. Я був утомлений. Мене здолала спека.

– Але ж сьогодні ще спекотніше.

– Щось не чутно. Сьогодні я почуваюся прекрасно.

– Ви почуваєтеся так, тому що перебуваєте під контролем.

– Вашим контролем? Я не проти.

– Може, мені й хотілося, щоб ви так сказали, але я мала на увазі самоконтроль. Так чи інакше, але вчора ви вийшли за рамки і втратили контроль над собою, а сьогодні знову в нормі – і оскільки завжди з вами я бути не можу, то було б найкраще сподіватися, що ви перебуватимете під власним контролем, а не під моїм.

– Це одне й те ж. Я не можу здійснювати самоконтроль, не маючи до цього спонуки. Ви віддаєте мені наказ незалежно від того – говорите чи ні. І маєте можливість завжди бути зі мною. Ви й так завжди зі мною.

– Починаючи з третьої години вчорашнього дня. Мій безперервний контроль не міг початися раніш, інакше ви не були б у поганому настрої до того.

– Із третьої години вчорашнього дня! Це ви так думаєте, це ваша дата. На мою ж думку, я вперше побачив вас у лютому.

– Ваша галантність просто невідпорна. Але, – стишивши голос, – крім нас, ніхто не розмовляє, тож чи не занадто це – говорити різні дурниці заради розваги сімох мовчазних людей?

– Я не сказав нічого такого, чого міг би соромитися, – відповів Френк із веселим безрозсудством. – Уперше я побачив вас у лютому. Нехай усі на цьому пагорбі знають – на здоров'я! Нехай слова мої полинуть від Міклема до Доркінґа. Уперше я побачив вас у лютому. – Потім він перейшов на шепіт: – Наші компаньйони страшенно нудні. Що б таке зробити, аби їх розвеселити? Гадаю, тут згодиться будь-яка дурниця. Вони у мене обов'язковозаговорять! Пані і панове! Я маю повноваження від міс Вудхаус, котра головує на цьому пікніку, де б вона не перебувала, заявити, що вона бажає знати: що ви собі всі думаєте?

Хтось засміявся, хтось добродушно відповів. Міс Бейтс, як завжди, виголосила довжелезну промову; місіс Елтон набурмосилася від думки про те, що міс Вудхаус головує; але виразнішою за інші була відповідь містера Найтлі:

– А міс Вудхаус і справді хоче знати, що ми всі зараз думаємо?

– Ой, ні! Не треба! – вигукнула Емма, сміючись якомога безтурботніше. – Ні за що на світі. Тільки цього мені не вистачало. Я волію чути все, тільки не те, щови всі зараз думаєте. Однак я не маю на увазі абсолютно всіх. Можливо, є одна чи дві особи, – поглянувши при цьому на містера Вестона і Гаррієт, – про чиї думки я не побоялася б дізнатися.

– Оце якраз і є те, – з пафосом та обуренням вигукнула місіс Елтон, – про що особисто яніколи б не вважала себе вправі питатися! Може, хіба що тільки в якості патронеситовариства – особисто яніколи не була в такій компанії… пікніки… молоді дівчата… заміжні жінки…

Її бубоніння призначалося в основному її чоловікові; тож він пробубонів у відповідь:

– Істинна правда, серденько, істинна правда. Так-так, саме так – це просто нечувано!.. Деякі дами дійсно надто багато собі дозволяють. Краще поверни все це на жарт. Будь вищою за це.

– Так не піде, – пошепки звернувся Френк до Емми, – більшість із них сприйняли це як образу. Я застосую більш чемний підхід. Пані і панове! Міс Вудхаус наказує мені заявити, що вона відмовляється від свого права знати достеменно, що у вас на думці, і вимагає лише від кожного з вас просто чогось дуже цікавого чи розважального. Вас тут семеро, окрім мене, – а міс Вудхаус ужез приємністю переконалася, що я є людиною надзвичайно цікавою, – тож вона просто вимагає від кожного з вас або одну надзвичайно дотепну річ – в прозі чи віршовану, оригінальну чи запозичену, або дві речі помірно дотепні, або ж три відверті дурниці, і бере на себе зобов'язання весело над усіма ними посміятися.

– Ой, прекрасно, – вигукнула міс Бейтс, – в такому разі мені не слід турбуватися. Ага, значить три відверті дурниці. Що ж, це мені до снаги. Варто мені лише відкрити рота – і три відверті дурниці тут як тут, еге ж? – Вона радісно озирнулася довкола, сподіваючись на підтримку всіх присутніх. – Ніхто ж не сумнівається, що мені це під силу?

Емма не втрималася.

– Однак, пані, тут може виникнути одне ускладнення. Вибачте, але ви обмежуєтеся щодо кількості: тільки три відверті дурниці за один раз.

Міс Бейтс, збита з пантелику удаваною церемонністю Емминих манер, не відразу второпала, про що йдеться; але коли це до неї нарешті дійшло, то вона не розгнівалася, хоча й злегка почервоніла, а значить – все-таки образилася.

– Ага! Ясно. Тепер я розумію, що у неї на думці, – звертаючись до містера Найтлі, – спробую притримати свого язика. Мабуть, я стала дуже набридливою, бо інакше вона не сказала б такого давній приятельці.

– Ваш план мені подобається, – вигукнув містер Вестон. – Я згоден, згоден. Допоможу, чим можу. Я загадаю загадку. Чи матиме загадка якусь цінність?

– Боюсь, добродію, що низьку, дуже низьку, – відповів його син, – але ми будемо поблажливими, особливо по відношенню до тих, хто починатиме.

– Ні, зачекайте, – мовила Емма, – ніяку не низьку. Придумана містером Вестоном загадка звільнить від зобов'язання його самого і його найближчого сусіда. Нумо, добродію, починайте, будь ласка!

– Я сумніваюся в тому, що вона дуже дотепна, – сказав містер Вестон. – Ця загадка – надто прозаїчна, але ж слухайте: Які є дві літери абетки, що виражають довершеність?

– Дві літери? Довершеність? Ні, не знаю.

– Ага! Ви ніколи не вгадаєте! – звертаючись до Емми. – Ви – ніколи не вгадаєте, це точно. Тож я скажу вам: M і А – Емма. Зрозуміло?

Було і зрозуміло, і приємно. Якою б неоригінальною ця загадка не була, Еммі вона видалася дуже смішною та цікавою, і Френку з Гаррієт – теж. Здавалося, однак, що на решту товариства вона не справила майже ніякого враження; дехто, нічого не второпавши, кліпав очима, а містер Найтлі мовив:

– Значить, он якої дотепності потребувала Емма! Що ж, містер Вестон так чудово впорався із цим завданням, що іншим тут уже й робити нічого. Не треба було так швидко досягати довершеності,їй-богу.

– А я… я змушена заявити, що мене слід увільнити, – сказала місіс Елтон. – Я справді не можу… Мені такі речі зовсім не подобаються. Колись мені прислали акровірш, придуманий на моє ім'я, і він мені не сподобався абсолютно. Я навіть знаю, хто мені його надіслав. Один украй несерйозний жевжик! Ви здогадуєтеся, кого я маю на увазі, – кивнувши головою своєму чоловікові. – Такого роду розваги годяться на Різдво, коли всі збираються біля каміна, але, на мою думку, вони недоречні під час літньої вилазки. Тож нехай міс Вудхаус мене вибачить, але я не з тих, хто сипле жартами на догоду чиїмось вередливим примхам. Та я і не претендую на те, що я – дотепниця. Я – по-своєму життєрадісна, але дайте мені самій вирішувати – коли мені говорити, а коли – притримати язика. Будь ласка, увільніть нас, містере Черчілль. Увільніть містера Е., Найтлі, Джейн і мене. Нічого дотепного сказати ми не маємо – жоден з нас.

– Так-так, увільніть і мене, будь ласка, – додав її чоловік із напускною скромністю. – Особисто я не маю нічого дотепного сказати ні для міс Вудхаус, ні для якоїсь іншої молодої дами. Я – старий одружений чоловік, що з мене взяти? Може, пройдемося, Авґусто?

– Залюбки. Мені набридло, приїхавши на вилазку, сидіти на одному місці так довго. Ходімо, Джейн, візьми мене під другу руку.

Однак Джейн відмовилась, і подружжя пішло собі геть.

– Яка щаслива пара! – сказав Френк, коли Елтони відійшли надто далеко, щоб почути. – Вони так підходять одне одному! їм поталанило неймовірно: побратись, як це зробили вони, – на підставі знайомства, що відбулося в громадському місці! Здається, вони тільки й зустрічалися, що кілька тижнів у Баті! Просто неймовірна удача! Бо щодо реального уявлення про людину, то його ніколи не спроможеться дати ні Бат, ні якесь інше громадське місце. Це не буде справжнє знання. Правдиве враження можна отримати тільки тоді, коли спостерігаєш за жінкою в її власній домівці, серед своїх, у звичній для неї невимушеній обстановці. Якщо цього немає, то все це – гадання навмання, і, як правило, це гадання закінчується сумно. Скільки чоловіків отак поклалося на короткочасне знайомство, а потім гірко каялися все своє життя!

Тут заговорила міс Ферфакс, яка досі рідко розмовляла і то – тільки зі своїми «союзниками».

– Таке, безперечно, може трапитися. – Вона замовкла й закашлялася. Френк Черчілль обернувся до неї, готовий слухати далі.

– Ви щось сказали, – нагадав він серйозним тоном. Вона прокашлялася і заговорила знову.

– Я лише хотіла зазначити, що хоча в такі несприятливі обставини дійсно інколи потрапляють як чоловіки, так і жінки, я все одно не вірю, що таке буває дуже часто. Нерозумна і всепоглинаюча пристрасть дійсно може спалахнути, але ж, як правило, потім завжди буває достатньо часу, щоб від неї одужати. Зрозумійте мене правильно: тільки люди слабкі й нерішучі, чиє щастя завжди залежить від милості випадку, здатні стати жертвою невдалого знайомства, котре мучитиме і пригноблюватиме їх усе життя.

Френк Черчілль нічого не сказав у відповідь; він просто поглянув на Джейн і смиренно поклонився, а потім бадьорим тоном мовив:

– А я так мало довіряю власним судженням, що коли збиратимусь одружитися, то попрохаю когось вибрати мені дружину. Ви мені допоможете? – Звертаючись до Емми. – Я певен, що ваш вибір мені сподобається. Ви ж якось уже одного разу допомогли створенню сім'ї? – Посміхнувшись своєму батькові. – Тож і для мене знайдіть когось. Я не надто поспішаю. Зробіть її своєю приятелькою, займіться її вихованням.

– І створіть із неї свою подобу.

– Будь ласка, я не заперечую.

– Прекрасно. Я беру на себе це доручення. Ви отримаєте чарівну дружину.

– Вона мусить бути надзвичайно життєрадісною і мати карі очі. Це – головне, інше мене мало цікавить. Я поїду на кілька років за кордон, а коли повернуся, то приїду до вас по свою дружину. Не забудьте.

Він міг не боятися, що Емма забуде. Це доручення знайшло щонайсприятливіший відгук у її душі. А що, коли Гаррієт стане тією жінкою, яку він змалював? За винятком карих очей, через два роки вона цілком здатна стати такою, як йому потрібно. Можливо, саме про Гаррієт і подумав Френк у той момент – хто знає? Можливо, її він і мав на увазі, коли загадав про виховання?

– Ну що, пані, – звернулася Джейн до своєї тітки, – може, приєднаємося до місіс Елтон?

– Якщо хочеш, то давай, серденько. Залюбки. Я вже готова. Я ще раніше хотіла з нею піти, але й зараз не запізно. Ми її незабаром наздоженемо. Он вона! Та ні, то хтось інший. Це одна з дам того ірландського товариства, що приїхало найманим екіпажем; вона зовсім на неї не схожа. Оце так!

Вони пішли, а через мить за ними пішов і містер Найтлі. Залишилися тільки містер Вестон, його син, Емма і Гаррієт. Молодику ще додалося жвавості, яка стала майже неприємною. Навіть Емма – і та втомилася від його веселості та лестощів; вона воліла спокійно погуляти з кимось іншим чи просто посидіти на самоті, щоб ніхто не заважав їй споглядати чудовий краєвид, котрий відкривався з пагорба. Поява слуг, що прийшли нагадати про подані карети, порадувала око. Навіть гамір, що супроводжував підготування до від'їзду, і настійне бажання місіс Елтон, щоб карету подали спочатку їй, видалися менш дратівливими перед перспективою спокійної поїздки додому, котрій судилося покласти край вельми сумнівним розвагам цього дня. І Емма сподівалася, що ніякою підступністю її більше ніколи не зможуть заманити в компанію, де так багато непідходящих одне одному людей.