Текст книги "Бікіні"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Максин Паетро
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 24

У Швейцарських Альпах Хорст Вернер сидів у м'якому кріслі у своїй бібліотеці. У каміні стрибали язики полум'я, а флуоресцентні енергозберігаючі лампочки освітлювали восьми-футову масштабну модель німецького лінкора «Бісмарк», яку Хорст зробив власноруч. Усі стіни були уставлені книжковими полицями, але кімната не мала вікон. Натомість під панелями з вишневої деревини вона мала свинцево-сталеву обшивку три дюйми завтовшки.

Бункер Хорста був зв'язаний із навколишнім світом через витіювату мережу Інтернету, яка створювала йому враження, що він сидів у центрі Всесвіту.

Дюжина членів «Альянсу» були зареєстрованими членами кодованої інтернет-мережі, і всі вони більш-менш добре володіли англійською. Коли на екрані з'явилися їхні «живі» зображення, Хорст швидко перейшов до головної теми зборів.

– Один американський приятель нещодавно прислав Яну фільм – для розваги. Мене дуже цікавить ваша реакція.

Дванадцять поєднаних між собою екранів заповнило біле мерехтливе світло. Потім зображення прояснилося – то камера сфокусувалася на ванні, що нагадувала джакузі. У ванні, заповненій водою приблизно на чотири дюйми, лежала навзнак темношкіра гола дівчинка. Вона була зв'язана – руки та ноги скручені ззаду мотузкою, обмотаною також навколо горла.

На відео був також якийсь чоловік, що стояв спиною до камери. Коли він повернувся боком, то один із членів «Альянсу» стиха проказав: «Та це ж Анрі!»

Анрі сидів на краю ванни, а його обличчя приховувала пластикова маска. Він заговорив у камеру:

– Бачите, тут мало води, але якраз достатньо. Не знаю, від чого швидше помре Роза. Або вона задихнеться, або потоне. Зараз побачимо.

Дівчинка плакала, не перестаючи, задихаючись і хапаючи ротом повітря щоразу, коли її ноги безсило опускалися і мотузка на шиї натягувалася. «Мамо!» – раптом зойкнула вона, її голова безсило упала на дно ванни, і її останній видих вийшов бульбашками на поверхню води.

Анрі торкнувся дівчачої шиї і знизав плечима.

– А все через ці мотузки, – сказав він. – Що ж, вона покінчила життя самогубством. Яка прекрасна трагедія! Саме те, що я й обіцяв.

Він посміхнувся, і екран згас.

– Хорсте, це ж порушення контракту! – обурено озвалася Джина.

– Узагалі-то в його контракті йдеться лише про те, що Анрі не може брати ту роботу, яка перешкоджатиме йому виконувати його обов'язки перед нами.

– Можна подумати! Так, він формально нічого не порушує. Просто робить, що забажає. Бач, вільний художник знайшовся!

У гучномовцях почувся голос Яна:

– Та отож. Ви що, не бачите, що він скрутив нам дулю в кишені? Це неприпустимо.

Утрутився Рафаель:

– Так, він важка людина, але визнаймо, що Анрі – просто геній. Нам треба продовжити співпрацю. І підписати з ним новий контракт.

– І про що ж у цьому контракті йтиметься?

– Певний час Анрі виготовляв нам короткометражні фільми на кшталт того, який ми щойно побачили. Ось моя пропозиція: нехай зробить нам… документальний фільм.

Ян аж підскочив від збудження.

– Прекрасно, Рафі. Повнометражний фільм. Щось на кшталт «Рік із життя Анрі», еге ж? Ну і, звісно, оплата й преміальні залежно від якості матеріалу.

– Саме так. І це буде фільм виключно для нас, – додав Рафаель. – Анрі вже розпочав роботу: натурні зйомки про прибуття батьків дівчини в бікіні.

Члени «Альянсу» обговорили деталі й додали до контракту певні обмеження та санкції за недотримання його умов. Формулювання цього додатка забрало небагато часу, і після голосування Хорст відразу ж зателефонував на Гаваї.

Розділ 25

Коли на острів опустилися сутінки, я й досі сидів із Макденіелсами у барі «Тайфун». За годину, що минула, Барбара, немов досвідчена репортерка, вичавила мене, як лимон. Коли ж вона пересвідчилася, що я – правильний пацан, то ввела мене в курс життя їхньої родини з емоційністю та природним талантом, якого я не чекав від шкільної вчительки математики й точних наук.

А Левон ледь міг зв'язати докупи пару речень. Не те, щоб він погано говорив чи не хотів говорити. Просто він подумки був деінде. Я побачив, що він надто затиснутий страхом і стурбований за життя своєї доньки, щоб зосередитися на розмові. Але його рухи та жести були дуже виразними – він то стискав кулаки, то відвертався, ховаючи сльози, що виступали на очах, часто знімав окуляри й притискав долоні до очей.

– Як ви дізналися про зникнення вашої доньки? – спитав я Барбару.

І цієї миті задзвонив телефон Левона. Він поглянув на дисплей, піднявся й відійшов до ліфта.

Я почув, як він спитав:

– Лейтенанте Джексон? Не сьогодні?! Але ж чому? – А після паузи сказав: – Гаразд. О восьмій ранку.

– Схоже, завтра вранці ми таки матимемо рандеву з поліцією. Приходьте разом із нами, – сказала мені Барбара. Вона записала номер мого телефону й поплескала мене по руці. А потім цьомкнула в щоку.

Я побажав їй доброї ночі й ще раз замовив газировку. Без лайму та без льоду. Поки я сидів у зручному кріслі, насолоджуючись потрясаючою панорамою узбережжя, атмосфера в барі «Тайфун» встигла істотно пожвавитися.

Симпатичні свіжо-засмаглі відвідувачки в білому, як сніг, напівпрозорому прикиді позаймали місця вздовж поруччя тераси, а одинаки та одиначки повсідалися на стільцях біля довгої стійки бару. Сміх здіймався й падав, як хвилі на узбережжі, як пориви легкого вітерцю, що ледь куйовдив зачіски й піднімав краї коротеньких спідниць.

До рояля «Стейнвей» підійшов піаніст, відкрив кришку, сів півобертом до публіки й, імітуючи стиль Пітера Аллена, заспівав «їду в Ріо». Публіка прийшла в захват.

Над баром я помітив камери стеження. Кинувши на стійку кілька купюр, я зійшов сходами вниз й обігнув басейн.

Потім рушив повз купальні кабінки, повторюючи маршрут, яким, здогадно, пішла Кім дві доби тому.

На пляжі майже нікого не було, а ніч була досить світлою, щоб побачити берегову лінію, яка обрамляла острів Мауї й нагадувала кружальце довкола Місяця під час затемнення. Я уявив собі, що йду позаду Кім тієї ночі в п'ятницю. Мабуть, вона йшла, схиливши голову, вітерець тріпав її русяве волосся, а шум прибою поглинав решту звуків.

Тож до неї запросто міг підкрастися ззаду якийсь негідник і гепнути каменем по голові. Або підстрелити. Чи придушити.

Я йшов по втоптаному піску повз готелі, що виднілися праворуч, порожні шезлонги та похилі грибки парасольок, що тягнулися вздовж берега стільки, скільки сягав мій погляд.

Пройшовши десь із чверть милі, я звернув із пляжу й рушив стежиною, що огинала «Чотири пори року» – іще один п’ятизірковий готель, де за вісімсот доларів за добу можна було винайняти хіба що номер із видом на автостоянку.

Пройшовши крізь розкішний мармуровий вестибюль готелю, я опинився на вулиці. За п'ятнадцять хвилин я вже сидів у своєму орендованому шевроле, що стояв під розлогим тінистим деревом побіля готелю «Вейлі Прінсес», і слухав, як шумить у водоспаді вода.

Якби я був убивцею, то кинув би жертву у хвилі прибою або поніс би на плечах до свого авто. І постарався б зробити так, щоб ніхто мене при цьому не помітив.

Легко, як два пальці об асфальт.

Розділ 26

Увімкнувши двигун, я поїхав туди, де висів над берегом місяць, – до «Стелла блюз», веселенького кафе в Кігай. То було приміщення з високою й гострою конічної стелею та барною стійкою, яка йшла по всій окружності. У цю годину кафе гуло натовпом місцевих мешканців та туристів, що зійшли з круїзних суден і насолоджувалися своїм першим вечором у порту. Замовивши віскі «Джек Деніелс» та смажену рибу махі-махі, Я зайняв столик на двох у внутрішньому подвір'ї.

Коли свічка моєї цнотливості зашкварчала й згасла, я зателефонував Аманді. Ми з Амандою Діас зустрічалися ось уже два роки. Вона молодша за мене на п'ять років, працює кухаркою в ресторані і зве сама себе «коза-байкерша». Це означає, що інколи на вихідні вона сідлає свого антикварного «харлея» і мчить автострадою Пасифік Коуст, щоб трохи остудитися від кухонної спеки. Менді не лише розумненька та гарненька. Коли я дивлюся на неї, то всі оці рок-н-рольні пісні про серце, що гуде в грудях, та про кохання до смерті починають здаватися мені сповненими глибокого сенсу й абсолютно правдивими.

Мені страшенно захотілося почути голос моєї крихітки – і вона мене не розчарувала: відповіла після третього гудка. Після віртуальних обіймів та ляскання високо піднятими долонями і після мого прохання вона розповіла, як провела свій черговий день в «Інтермецо».

– Бенджі, це був День байбака. І Ремі вже вкотре вигнав Рокко, – відповіла Аманда, імітуючи французький акцент. – Що б мені такого сказати, щоб ти на секунду відчув себе шеф-кухарем? Уяви собі цукати. Вони схожі на застиглі козячі котяшки. Рокко з ними явно перестарався. І вони стали ну ду-у-уже схожі на козячі горіхи.

Аманда розсміялася й додала:

– А за десять хвилин шеф знову взяв його на роботу. Як зазвичай. А тут іще я пересушила крем-брюле. «Щоб ти скисла, Амандо! Хочеш, щоб я через тебе в дурку потрапив?» – Вона знову розсміялася. – А ти як, Бенджі? Як твоя історія? Просувається?

– Я зустрівся з предками зниклої дівчини. Вони не стали мене шугати, і ми добре поговорили.

– Ой, як цікаво. Ну і що – важко було? Вони, напевне, вбиті горем?

Відчувши, що Менді це дійсно цікавить, я розповів їй про інтерв'ю з Барбарою, про те, що мені дуже сподобалися Мак-деніелси й що це подружжя має ще двох дітлахів – хлопців, усиновлених із російських сиротинців.

– їхній найстарший син перебував ледь не в ступорі через брак догляду, коли петербурзька поліція знайшла його. А в молодшого – синдром «п'яного зачаття». Кім вирішила стати педіатром саме через своїх братів.

– Бене, любий, ти мене добре чуєш?

– Угу. А що, я пропадаю?

– Та ні, я чую тебе прекрасно. А ти мене?

– Теж прекрасно.

– Тоді слухай сюди. Остерігайся, чуєш?

Я відчув у її голосі легеньке роздратування. Аманда мала напрочуд розвинену інтуїцію, але особисто я не відчував, що мені загрожує якась небезпека.

– Остерігайся чого?.

– Пам'ятаєш той випадок, коли ти забув у ресторані свою валізку з паперами до справи Донато?

– Знову ти про своє.

– Сам напросився.

– Дурненька, то ж я був під владою твоїх чарів. І геть про все забув, бо думав про тебе. Якби ти була зараз зі мною, то повторилося б те саме…

– Та отож. Тому я тобі це й нагадую, бо голос у тебе точнісінько такий, як і тоді.

– Та невже?

– Авжеж. Точнісінько такий. Тому остерігайся, добре? Не втрачай пильності й до всього придивляйся.

За десять футів від мене двійко закоханих дзенькнули келихами і взялися за руки. «Молодята», – подумав я.

– Я дуже за тобою скучив, – сказав я.

– І я за тобою скучила. Тепла постіль чекає на тебе. Не барися, скоріш приїжджай додому.

Я послав своїй дівчині в Лос-Анджелесі телефонний поцілунок і побажав їй доброї ночі.

Розділ 27

О сьомій п'ятнадцять ранку Левон побачив, як до парадного входу «Вейлі Прінсес» підкотив чорний седан. Гокінс із Барбарою всілися ззаду, а Левон забрався на переднє пасажирське сидіння і ввічливо сказав Марку, щоб той відвіз їх до поліційного відділка в Кігеї.

Дорогою Левон упіввуха прислухався до порад Гокінса, як слід поводитися з поліцією. Сенс цих порад полягав у тому, що треба йти з копами на контакт і всіляко їм сприяти, а не поводитися войовничо й налаштовувати їх проти себе.

Левон кивнув, кілька разів промимрив «угу», але думав про своє. Він навіть забув дорогу від готелю до відділка, бо повністю зосередився на майбутній зустрічі з лейтенантом Джеймсом Джексоном.

Коли Марко під'їжджав до невеличкого торговельного центру, Левон повернувся до реальності. Вискочивши з машини, коли вона ще не встигла повністю зупинитися, він швидко підійшов до маленького, як коробка для взуття, відділка, затиснутого між тату-салоном та піцерією.

Засклені двері були замкнені, тому Левон став нетерпляче тицяти пальцем у кнопку. Йому відповів жіночий голос, і він пояснив, що має зустрітися з лейтенантом Джексоном і що зустріч призначено на восьму годину. Почулося дзижчання, двері розчинилися, і вони увійшли всередину.

Левону відділок здався схожим на провінційний пункт Державтоінспекції. Стіни були бюрократичного зеленого кольору, підлогу вкривав зачовганий лінолеум, а по обидва боки вузького, як пенал, приміщення, стояли пластмасові стільці. Кімната закінчувалася віконцем для відвідувачів. Його металева засувка була опущена. Поруч виднілися зачинені двері. Левон сів побіля Барбари, а Гокінс, з чиєї нагрудної кишені стирчав блокнот, вмостився напроти, і вони стали чекати.

О восьмій із копійками металева засувка піднялася й до відділка тоненьким струмком потекли відвідувачі, щоб сплатити за стоянкові квитки зареєструвати авто і таке інше. Серед них були типи з волоссям, заплетеним кісками, дівчата з витіюватими татуюваннями, а також молоді матусі з верескливими дітлахами.

У Левона боляче різало очі, усі його думки були про Кім, про те, де вона зараз, чи не заподіяли їй шкоди і чому це сталося.

Через деякий час він підвівся і став походжати коридором перед галереєю плакатів «Розшукується», вдивляючись у витріщені очі вбивць та озброєних грабіжників. Поруч висіли оголошення про зниклих дітей. Декотрі з фото були видозмінені на цифровій апаратурі таким чином, щоб дати уявлення, як можуть зараз виглядати діти, що зникли декілька років тому. За його спиною Барбара сказала Гокінсу:

– Потрясаюче! Ми вже просиділи тут дві години – й анічогісінько! Вам не хочеться просто взяти й закричати?

Левону теж хотілося закричати: «Де моя донька?!!!» Нахилившись до приймального віконця, він спитався в жінки потойбіч:

– А лейтенант Джексон знає, що ми тут?

– Так, пане, безперечно, знає.

Левон сів поруч із Барбарою й потер перенісся. «Чому Джексон змушує нас так довго чекати?» – подумав він. А ще кін подумав про Гокінса – щось надто швидко подружився він із Барбарою. Левон довіряв інтуїції своєї дружини, але вона, як і більшість жінок, швидко сходилася з незнайомими людьми. Інколи – занадто швидко.

Левон побачив, що Гокінс почав щось писати у своєму блокноті. У цей момент до відділка увійшла якась дівчина-підліток, стала в чергу й заговорила неприємним пронизливим голосом. Від роздратування в Левона ледь голова не луснула.

На десяту п'ятнадцять він уже встиг так завестися, що скидався на вируючий вулкан, що колись, у доісторичні часи, підняв цей острів з океанських глибин. Левон відчув, що ось-ось вибухне.

Розділ 28

Я сидів біля Барбари на жорсткому пластмасовому стільці, коли почулося, як у кінці довгої вузької кімнати відчинилися двері. Левон прожогом зірвався зі свого стільця, і не встигли двері повністю відчинитися, як він уже був лицем до лиця з копом.

Копу було під сорок, він мав густе чорне волосся і шкіру з кавовим відтінком. Частково він скидався на Джимі Смітса, частково – на Бена Аффлека й частково – на острівного короля серфінгу. На ньому були піджак і краватка, а на талії бавовняних штанів висів поліцейський значок. Золотий значок. Це означало, що перед нами – детектив.

Барбара та я підійшли до Левона, і він познайомив нас із лейтенантом Джексоном. Джексон спитав мене:

– А який стосунок ви маєте до Макденіелсів?

– Друг сім'ї, – швидко зорієнтувалася Барбара, а я додав:

– Я – з «Лос-Анджелес таймс».

Джексон пирхнув, зміряв мене уважним поглядом, а потім спитав:

– А ви знаєте Кім?

– Ні.

– Чи маєте ви якусь інформацію стосовно її нинішнього місцезнаходження?

– Ні.

– А цих людей ви знаєте? Чи ви тільки щойно познайомилися, скажімо – вчора?

– Так, ми щойно познайомилися.

– Цікаво, – криво посміхнувся Джексон і спитав Макденіелсів: – Ви розумієте, що в цього чоловіка робота така – газети продавати?

– Ми прекрасно це розуміємо, – відказав Левон.

– От і добре. А щоб вам було ще зрозуміліше, поясню, що кожне слово, мовлене вами містеру Гокінсу, потрапить із ваших вуст прямісінько на першу сторінку «Л.-А. Таймс». Як на мене, то він мені не потрібен. Містере Гокінс, посидьте тут, я покличу вас у разі потреби.

Тут втрутилася Барбара:

– Лейтенанте, ми з чоловіком учора ввечері все обговорили й вирішили ось що. Ми довіряємо Бену, і він має за плечима вагому підтримку «Л.-А. таймс». І тому він зможе зробити для нас більше, аніж ми самі.

Джексон повільно видихнув, вгамовуючи своє роздратування, але, здавалося, погодився/ з цією думкою. І звернувся до мене:

– Усе, що зірветься з моїх вуст, має бути узгоджене зі мною, перш ніж ви вшиєтеся робити репортаж. Ясно?

Я сказав, що ясно.

Кабінет Джексона займав куточок у тильній частині приміщення. Там було одне вікно й шумно гудів кондиціонер. На синюватому гіпсокартоні стін, біля телефону, виднілися записані номери.

Розкривши блокнот, лейтенант показав Макденіелсам на стільці й став записувати основні дані, а я лишився стояти, спершись на одвірок.

Потім Джексон приступив безпосередньо до справи і, виходячи, на мою думку, з припущення, що Кім любила погуляти, почав розпитувати про те, як вона зазвичай проводила вечори, про чоловіків у її житті та про вживання наркотиків.

Барбара відповіла лейтенанту, що Кім – студентка-відмінниця. Що офірувала кошти одній дитині в Еквадорі через Християнський дитячий фонд. Що вона – дівчина дуже відповідальна, і тому це дуже дивно й дуже нехарактерно для неї, що вона й досі не відповіла на їхній дзвінок.

Джексон вислухав усе це з неприховано знудженим виразом обличчя, а потім резюмував:

– Я й не сумнівався, що ваша донька – янгол. Жду не діждуся того дня, коли хтось прийде і заявить, що їхній син – останній бовдур, а донька – дешева шльондра.

Левон скочив на ноги, Джексон теж підвівся, але трохи спізнився, і це забезпечило Левону перевагу. Він штовхонув копа долонями в м'ясисті плечі, і той із гучним тріском гепнувся об стіну. Плакати та фото полетіли додолу. Не дивно, якщо в стіну гепнути тараном вагою приблизно сто вісімдесят фунтів.

Джексон був кремезнішим та молодшим, але в жилах Левона бурхливо вирував адреналін. Не зупиняючись, він простягнув руки, схопив Джексона за петельки і жбурнув об стіну. Знову почувся оглушливий тріск – то лейтенант бебехнувся головою об гіпсокартон. Намагаючись підвестися, він ухопився за спинку крісла, крісло перекинулося – і коп знову полетів додолу.

Сцена була вражаючою – навіть без завершального монологу Левона.

Вирячившись на Джексона, що лежав на долівці, він сказав:

– Доварнякався, сучий сину?!

Розділ 29

Низенька опецькувата жінка-поліцейський прожогом кинулася до одвірку, де я стояв як укопаний, намагаючись вмістити у своїй свідомості те, що сталося: Левон напав на копа, збив його з ніг та ще й сучим сином обізвав.

Джексон уже встиг підвестися, а Левон і досі важко дихав.

– Гей, що тут таке? – верескнула полісменша.

– Та нічого, Міллі, – відповів лейтенант. – Просто я втратив рівновагу. Треба буде новий стілець придбати. – І махнув їй рукою, щоб вона вийшла. А потім повернувся спиною до Левона, який став кричати:

– Невже ви не розумієте? Я ж вам учора ввечері все пояснив. Нам до Мічигану зателефонував якийсь виродок. Сказав, що викрав нашу доньку, а ви тут натякаєте, що Кім – шльондра!

Джексон розправив піджак, потім краватку й випрямив крісло. Його обличчя скривилося від злості й почервоніло.

– Макденіелсе, ти просто здурів. Ти розумієш, що ти щойно скоїв, ти, вилупок собачий? Хочеш, щоб я тебе закрив? Ти цього хочеш? Гадаєш, що крутий? Хочеш, покажу тобі, який я крутий? Зараз заарештую тебе, засранця, і ти в мене сядеш за те, що накоїв – тобі ясно?!

– Давай, кинь мене за ґрати, чхати мені на це! Давай – а я розповім усьому світові, що ти за гнида.

– Левоне, Левоне, – підскочила Барбара, благаючи свого чоловіка. – Припини, Левоне, – сказала вона, вхопивши його за руку. – Тримай себе в руках. Будь ласка, вибачся перед лейтенантом.

Джексон важко сів, підсунув крісло до столу і сказав:

– Макденіелсе, не здумай мене хоч пальцем торкнути. Дякуючи тому, що мені на тебе начхати, у своєму звіті я зведу до мінімуму сьогоднішній інцидент. А тепер сідай, а то передумаю й заарештую тебе.

Левона й досі тіпало, але Джексон кивнув на стільці, і Барбара з чоловіком нарешті повсідалися.

Лейтенант торкнувся маківки своєї голови, потер забитий лікоть і сказав:

– Дуже часто, коли зникає дитина, один із батьків знає, що насправді сталося. Інколи знають вони обоє. Мені треба було пересвідчитися, що ви за люди.

Левон та Барбара отетеріло витріщилися на нього. І раптом вони – і я – усе збагнули: Джексон навмисне спровокував їх, щоб поглянути на їхню реакцію.

Образно кажучи, то був тест. І вони його пройшли.

– Ми розслідували цю справу з учорашнього ранку. Я ж вам сказав про це, коли телефонував, – злобно зиркнув Джексон на Левона. – Ми зустрілися з персоналом «Спортивного життя», а також з обслугою готелю та бару. Але наразі це нам нічого не дало.

З цими словами Джексон висунув шухляду свого робочого столу й дістав звідти стільниковий телефон – такий собі тоненький пристрій ледь не з людськими здібностями, який і фотографію зробить, і пошту відішле, і скаже вам, скільки бензину залишилося в бакові.

– Це – телефон Кім, – пояснив він. – Ми знайшли його на пляжі поблизу «Вейлі Прінсес». Ми скачали з нього дані й виявили кілька телефонних дзвінків від чоловіка на ім'я Дуг Кагіл.

– Кагіл? – перепитав Левон. – Дуг Кагіл колись зустрічався з Кім. Він мешкає в Чикаго.

Джексон похитав головою.

– Він телефонував Кім із Мауї. Набридав їй доти, доки поштова скринька не переповнилася й припинила приймати вхідні дзвінки.

– Так ви кажете, що Дуг зараз тут? – спитала Барбара. – Тут, у Мауї?

– Ми знайшли його в Макені, працювали з ним упродовж двох годин, а потім він заявив, що без адвоката з нами не спілкуватиметься, що Кім не бачив, бо вона відмовлялася з ним говорити. А затримати ми його не мали права, бо не мали проти нього жодних доказів, – сказав Джексон і сховав телефон Кім назад у шухляду. – Ось так, Макденіелсе. Це все, що ми маємо. Крім того, маємо дзвінок із повідомленням, що Кім потрапила до лихих людей, і телефон самої Кім. Ми навіть не знаємо, чи був скоєний злочин. Якщо Кагіл сяде на літак, то ми не зможемо його затримати через відсутність доказів.

Я помітив, як сіпнулася Барбара, як на її обличчі з'явилася гримаса болю.

– Дуг – не той, ким вам слід займатися, – мовив Левон. Джексон різко підняв брови.

– А чому це?

– Я знаю голос Дуга. Той, хто нам телефонував, – то був не Дуг.