Текст книги "Бікіні"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Максин Паетро
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 70

Леонард Загамі відхилився на спинку крісла, злегка погойдався пару хвилин, пригладив рукою сиві залишки своєї шевелюри, а потім поглянув на мене в упор. Коли він заговорив, то в його голосі почулася розпачлива щирість, і в мене від неї защеміло серце.

– Ти знаєш, як я тебе люблю, Бене. Ми з тобою знайомі ось уже – скільки? Дванадцять років?

– Майже п'ятнадцять.

– Отож. Цілих п'ятнадцять років. Тому я, як твій друг, не буду дурити тебе й вішати спагеті на вуха. Ти заслуговуєш на правду.

– От і добре, – сказав я, але мій пульс загупав так, що я ледь чув, що каже Лен.

– Я зараз кажу вголос те, що хороший бізнесмен може лише думати, тому не ображайся, Бене. Ти мав перспективну, але не сенсаційну кар'єру. Тому зараз тобі здалося, що ось вона – книга, що забезпечить прорив, книга, яка підвищить твій статус у видавництві «Рейвен-Воффорд» і серед видавців загалом. Я правильно кажу?

– Гадаєш, це – трюк? Гадаєш, що це я з відчаю? Невже ти серйозно таке подумав?

– Дай мені скінчити. Ти ж знаєш, що сталося, коли Фріц Келлер видав так звану «справжню історію» Рендольфа Грехема?

– Знаю. Вона виявилася туфтою.

– Спочатку були «вражаючі рецензії», потім – тележурналісти Матт Лауер та Ларрі Кінг. Опра Вінфрі вводить Грехема до свого книжкового клубу – і тут починає просочуватися правда. Грехем не був убивцею. А лише дрібним бандюком із непересічними письменницькими здібностями, котрий прикрасив історію свого життя. А коли все це вибухнуло, то уламки накрили й Фріца Келлера.

Потім Загамі розповів, що Келлеру погрожували пізно вночі по телефону, а на мобільний безперервно дзвонили ТБ-продюсери. Скінчилося це тим, що акції його компанії впали нижче плінтуса й у Фріца стався серцевий напад.

Моє серце теж почало нервово тіпатися. Леонард подумав, що або Анрі бреше, або я роздуваю матеріал, що тягне щонайбільше на газетну статтю.

Хоч так, хоч сяк, а він давав мені відкоша.

Невже Леонард не почув, що я сказав? Анрі пригрозив убити мене й Аманду. Лен зупинився, щоб перевести подих – і я скористався цим моментом.

– Лене, зараз я скажу тобі дещо вкрай важливе.

– Давай, бо, на жаль, у моєму розпорядженні лишилося всього-на-всього п'ять хвилин.

– Я теж спочатку засумнівався. Думав: а може, Анрі – не вбивця, а просто талановитий шахрай, що зібрався з моєю допомогою провернути найбільший у своєму житті трюк і заробити грошей.

– Отож-бо, – зауважив Лен.

– Так от: Анрі – це серйозно й насправді. Я тобі можу це довести.

І з цими словами я поклав на стіл флешку.

– Що це?

– Усе, що тобі треба знати, і навіть більше. Я хочу, щоб ти сам зустрівся з Анрі.

Лен вставив флешку, і на екрані його комп'ютера з'явилася темнувато-жовта кімната, де горіли свічки, а під стіною стояло ліжко. Камера показала напливом тендітну молоду жінку, що лежала на ліжку животом униз. Вона мала довге біляве волосся, на ній був червоний купальник-бікіні й чорні туфлі з червоними підошвами. Вона була зв'язана «по-свинячому» вишуканими вузлами. Здавалося, вона спить чи перебуває в наркотичному трансі, але, коли в кадрі з'явився чоловік, дівчина заплакала.

За винятком пластикової маски на обличчі та синіх латексних рукавичок, чоловік був голий.

Мені не хотілося знову дивитися це відео. Підійшовши до скляної стіни, я зазирнув у колодязь атріуму. З висоти сорок третього поверху люди, що копошилися внизу, здавалися маленькими мурашками.

З комп'ютера залунали голоси, а потім почулося, як кавкнув Леонард. Я обернувся – і побачив, як він прожогом кинувся до дверей. Коли через кілька хвилин він повернувся, то був білий як крейда, а вираз його обличчя радикально змінився.

Розділ 71

Важко опустившись у крісло, Загамі висмикнув флешку й витріщився на неї так, наче то був змій із райського саду.

– Забери оце, – сказав він. – 1 давай зробимо так, щоб я її більше ніколи не бачив. Не хочу бути непрямим співучасником злочину – чи як там воно зветься юридично. Ти повідомив поліцію? Чи ФБР?

– Анрі пригрозив, що коли я це зроблю, то він мене вб'є. Й Аманду заодно. Я не можу так ризикувати.

– Тепер мені все ясно. А ти впевнений, що ота дівчина на відео – це Кім Макденіелс?

– Так, упевнений. Це вона.

Лен зняв слухавку й скасував зустріч на дванадцяту тридцять, а також усі інші, призначені на цей день. Потім замовив із кухні бутерброди, і ми перейшли до куточка відпочинку в тильному боці його офісу.

– А тепер починай із початку, – сказав Лен. – І не пропусти жодної бісової крапки чи коми.

Так я й зробив. Розповів Леонарду про своє несподіване відрядження на Гаваї, яке я мислив шаровою розважальною поїздкою і яке виявилося загадкою з п'ятьма трупами. Про те, як я заприятелював із Барбарою та Левоном Макденіел-сами, і про те, як Анрі пошив мене в дурні своїми альтер-его: Марко Бенвенуто й Чарлі Ролінзом.

Емоції хапали мене за горло й заважали говорити, коли я розповідав Лену про трупи загиблих, а також коли розказував про те, як Анрі проникнув до моєї квартири, наставивши на мене пістолет, а потім показав зроблені ним фотографії Аманди.

– А скільки Анрі хоче за свою історію? Він цифру тобі називав?

Я пояснив Леонарду, що Анрі мав на увазі багато мільйонів доларів, але мій видавець і оком не змигнув. За останні півгодини він зі скептика встиг перетворитися на учасника контракту. За блиском у його очах було видно, що він уже прикинув потенційний розмір ринку для майбутньої книги. І вже подумки затикав діру в бюджеті свого видавництва купою готівки, яку він збирався загребти.

– А який наступний крок? – спитав він мене.

– Анрі сказав, що вийде на контакт. Я в цьому не сумніваюся. 1 це – наразі все, що мені відомо.

Лен зателефонував Еріку Зону – юридичному консультантові видавництва – і невдовзі до нас приєднався високий, худорлявий і нервовий чоловік років сорока.

Ми з Леном коротко розповіли Еріку про «мільйонну спадщину вбивці», і він відразу ж висунув заперечення.

Зон процитував закон «Сина Сема», згідно з яким убивця не може отримувати прибуток зі своїх злочинів. Вони В Леном згадали про Джері Макдональда, який подав до суду на свого літературного агента, а потім перейшли до книги О. Джей Сімпсона, оскільки родина Гольдманів заявила претензію на гроші з продажу цієї книги, щоб таким чином задовольнити свій цивільний позов проти автора.

– Боюся, – сказав Зон, – що ми будемо нести фінансову відповідальність перед кожним й усіма членами родин загиблих.

Обговорюючи лазівки в законодавстві та його гострі кути, ці двоє геть про мене забули, але я бачив, що Лен відчайдушно намагається відстояти книгу.

Він сказав Зону:

– Еріку, я не кидаю слів на вітер. Це – гарантований супер-бестселер, робота над яким фактично вже почалася. Усім хочеться знати, що відбувається в голові вбивці, а цей убивця розповідатиме про злочини, так би мовити, поточні, бо вони ще не розкриті. Те, що є в розпорядженні Бена, – це не «Якби це зробив я». Воно зветься «Це зробив я, чорт забирай, і не хто інший!».

Зону потрібно було ще трохи часу, щоб обміркувати потенційні наслідки, але Леонард скористався своєю начальницькою прерогативою.

– Бене, ти тепер – літературний агент Анрі. Якщо хтось скаже, що бачив тебе в моєму офісі, поясни, що приходив до мене запропонувати нову книгу. 1 що я її відхилив. Коли Анрі вийде з тобою на зв'язок, передай йому, що ми обговорюємо деталі угоди, яка йому має сподобатися.

– Це означає, що ти згоден?

– Так, я згоден. Уважай, що ми домовилися. Це буде наймоторошніша книга, яку я коли-небудь брався видавати, і мені не терпиться надрукувати й якомога скоріше.

Розділ 72

Наступного вечора, коли ми повернулися до Лос-Анджелеса, нереальна реальність не лише нікуди не поділася, а навіть посилилася. Поки Аманда готувала «п'ятизіркову» вечерю у своїй малесенькій кухні, я сидів за комп'ютером і порпався в Інтернеті. Картини звірячого вбивства Кім Макденіелс не йшли в мене з голови, як незмивне чорнило, і це привело мене до численних веб-сайтів, де йшлося про аномалії особистості. Я швидко знайшов там матеріал про серійних убивць.

Близько десятка експертів зійшлися на думці, що серійні вбивці майже завжди вчаться на своїх помилках. Вони розвиваються. Еволюціонують. Усе розкладають по поличках, і чхати їм на страждання їхніх жертв. Вони постійно підвищують градус небезпеки, щоб посилити захват і задоволення.

Тепер я розумів, чому Анрі мав такий щасливий і самовдоволений вигляд. Йому платили шалені гроші за те, що йому подобалося робити, а книга про його пристрасть мала стати чимось на кшталт кола пошани – як у бігуна-переможця.

Я гукнув Менді, і вона з'явилася в кімнаті з дерев'яною ложкою в руці.

– Не барися, бо соус підгорить.

– Я хочу дещо тобі зачитати. Це нотатки психіатра – ветерана в'єтнамської війни, який присвятив чимало своїх студій проблемі серійних убивць. Ось послухай, будь ласка. «У кожному з нас сидить убивця – тою чи іншою мірою. Але, опинившись на краю легендарної безодні, кожен із нас має знайти в собі сили зробити крок назад. Ті ж, хто вбили й убивають знову й знову, уже стрибнули в ту безодню і перебувають у ній роками».

– Але ж, Бене, ти не подумав, як тобі буде працювати з отим… з отією потворою?

– Якби я міг цього уникнути, Менді, то я б кинувся навтьоки. Кинувся навтьоки, повір.

Менді поцілувала мене в маківку й повернулася до свого Соусу. Через хвилину задзвонив телефон. І я почув, як Аманда відповіла:

– Стривайте, я його покличу.

І вона подала мені слухавку з виразом на обличчі, який можна було описати, як «абсолютний жах».

– Це тебе.

Я взяв слухавку й мовив:

– Алло.

– Ну і як пройшла наша суперважлива зустріч у Нью-Йорку? – спитав мене Анрі. – Маємо контракт на книгу?

Моє серце ледь із грудей не вискочило. Щосили намагаючись не виказати свого мандражу, я відповів:

– Процес пішов. Треба проконсультуватися з багатьма людьми, бо ти запросив велику суму грошей.

– Дуже жаль таке чути, – сказав Анрі.

Загамі дав мені зелене світло, і я міг би сказати про це Анрі, але за вікнами було вже темно, і мені стало цікаво, де він зараз і як дізнався, що ми з Амандою вже вдома.

– Ми маємо зробити цю книгу, Бене, – продовжив Анрі. – якщо Загамі не зацікавився, то нам доведеться запропонувати її іншому видавцеві. Але в будь-якому випадку пам'ятай про свою дилему: зроби або помри.

– Анрі, ти мене неправильно зрозумів. Ми із Загамі домовилися. Контракт перебуває в процесі підготовки. Паперова робота, юристи… Потрібно визначитися із сумою й зробити зустрічну пропозицію. Це – велика корпорація, Анрі.

– Гаразд. Відкоркуй шампанське. Коли ми матимемо остаточну пропозицію?

Я відповів, що очікую дзвінка від Загамі через кілька днів і що після цього буде контракт. Це була правда, але моє серце охопив неспокій.

Бо то мало бути партнерство з великою білою акулою, убивчим механізмом, який ніколи не спить.

Схоже, він і зараз за нами стежив.

Стежив за нами весь час.

Розділ 73

Анрі не дав мені пункту призначення, коли розказував про мій маршрут. Просто сказав:

– Виїжджай на автостраду номер 10 і рушай на схід. Потім я скажу тобі, що робити.

У моїй валізці-дипломаті були документи – контракт від «Рейвен-Воффорд» із позначками «підписувати тут» і дозволи на публікацію. Я мав із собою також магнітофон, блокноти й портативний комп'ютер. А в застебнутій на «блискавку» кишені валізки, поруч із блоком живлення комп'ютера, лежав мій пістолет. Я покладався на Господа, що в разі потреби я встигну його вихопити.

Я сів в авто й рушив до швидкісної автостради. Ситуація була настільки химерною й дикою, що мені мимоволі захотілося розсміятися, хоча насправді нічого смішного в цьому не було.

Я мав контракт на «гарантований супербестселер», якого я прагнув і про який мріяв роками, та от у чому була заковика: цей контракт мав дуже буквальний пункт про його дострокове припинення.

Напиши або помри. Виглядало, як пункт про дострокове припинення життя.

Чи мав хоч якийсь письменник у сучасній історії контракт на написання книги, що йшов, так би мовити, «у пакеті» зі смертним вироком? Я не сумнівався, що це була єдина у своєму роді угода, яка стосувалася мене й тільки мене.

Був сонячний суботній день середини липня. Виїхавши на автостраду, я додав газу, час від часу позираючи в дзеркало заднього виду – чи немає часом за мною хвоста, але так нічого й не помітив. Зупинившись на заправці, я підкріпився бутербродом і кавою, а потім рушив далі.

Через п'ятдесят миль і годиною пізніше задзвонив мій мобільний.

– З'їжджай на один-одинадцять до Палм-Спрінгс, – скомандував Анрі.

Я намотав іще двадцять миль на спідометр, перш ніж побачив поворот на автошлях 111. Звернувши, я їхав цим шосе, аж поки воно плавно не перейшло в під'їзну дорогу Палм-Біч Драйв.

Знову озвався телефон, і знову я отримав вказівки від мого «компаньйона».

– Коли дістанешся центру міста, повертай праворуч на Таквіц-каньйон, а потім – ліворуч на Белардо. І не вимикай телефон.

Я зробив, як було сказано, відчуваючи, що під'їжджаю до місця нашої зустрічі, і тут Анрі сказав:

– Тепер ти сам бачиш, куди тобі треба – «Брістоль готель». Значить, ми зустрінемося в публічному закладі.

От і добре. Я відчув полегшення. А за мить – навіть піднесення.

Зупинивши авто біля готелю, я здав ключі швейцару на вході до цього старого люксусового будинку відпочинку, знаменитого своїми першокласними послугами.

– Рушай до ресторану, що біля басейну, – мовив Анрі мені у вухо. – Там замовлено столик на моє ім'я – Анрі Бенуа. Сподіваюся, ти вже зголоднів, Бене.

Оце вже справжня новина.

Він сказав мені своє прізвище. Не знаю – справжнє чи вигадане, але це вразило мене як своєрідний прояв довіри.

Я пройшов через вестибюль до ресторану, думаючи: «Так, цього разу зустріч має обійтися без ексцесів».

Відкоркуйте шампанське.

Розділ 74

Ресторан «Троянда пустелі» був розташований під довгим блакитним навісом біля плавального басейну. Білі кам'яні плити внутрішнього подвір'я віддзеркалювали сонячне світло, і я прикрив долонею очі, захищаючись від сліпучого сяйва. Я сказав метру, що маю обідати з Анрі Бенуа, і той відповів:

– Ви прибули першим.

Мене провели до столика з прекрасним видом на басейн, готель та стежину, яка огинала його й вела до автостоянки. Я сів спиною до стіни й поставив праворуч свій портативний комп'ютер.

До столика підійшов офіціант і спитався, що я питиму, запропонувавши мені, серед іншого, фірмовий напій – коктейль із гранатового сиропу та фруктового соку. Я замовив пляшку «Сан Пелегріно» і, коли її принесли, пропустив аж цілу склянку, а потім знову наповнив її і став чекати, коли з'явиться Анрі.

Поглянувши на годинник, я побачив, що просидів лише десять хвилин. А мені здалося, що принаймні вдвічі довше. Озирнувшись, я зателефонував Аманді і сказав, де я. А потім через телефон пошукав в Інтернеті згадки про Анрі Бенуа.

І не знайшов жодної.

Зателефонувавши до Нью-Йорка Леонарду Загамі, я сказав, що чекаю на Анрі. Зв'язок був паршивий, і я витратив щонайменше хвилину, щоб розповісти Лену про свою поїздку до прекрасного готелю в пустелі і про свій настрій.

– Я починаю відчувати щось на кшталт творчого захвату, – сказав я. – Сподіваюся, що він підпише контракт.

– Остерігайся, – попередив мене Загамі. – Прислухайся до своєї інтуїції. Мені дивно, що він спізнюється.

– А мені не дивно, хоча це мені теж не подобається.

Я відлучився до туалету, а потім із трепетом повернувся до столика. Я побоювався, що, поки мене не було, Анрі вже встиг приїхати і тепер сидить напроти мого порожнього стільця.

«Може, він знову в когось перевдягнувся? Утнув іще одну метаморфозу», – подумав я. Але його стілець і досі був порожній.

До мене підійшов офіціант і повідомив, що містер Бенуа зателефонував і попередив, що затримується і що можна починати без нього.

Тому я замовив обід, зупинивши вибір на супові з тосканських бобів та капусти. Покуштувавши макарони «пенне», я став їсти, не завдаючи собі клопоту смакувати тонкощі чудових страв. Коли я замовляв каву-еспресо, задзвонив мій стільниковий телефон.

Якусь мить я дивився на нього, а потім відповів, долаючи нервозність:

– Гокінс слухає…

– Ти готовий, Бене? Тобі доведеться проїхати ще трохи.

Розділ 75

Місто Коачелла, що в Каліфорнії, розташоване за двадцять вісім миль на схід від Палм-Спрінгс і має приблизно сорок тисяч населення. Кожного року на пару днів у квітні ця кількість різко зростає завдяки щорічному музичному фестивалю. Щось типу міні-Вудстока, але без багнюки.

Коли концерт закінчується, Коачелла знову стає пласким провінційним містечком серед пустелі, притулком для молодих латиноамериканських родин, мігруючих робітників та водіїв-дальнобійників, що зупиняються там перепочити.

Анрі сказав, щоб я шукав готель «Лакшері-інн», і знайти його було легко. Він поодиноко бовванів на довгому відрізку автостради і являв собою класичний підковоподібний мотель із басейном.

Я під'їхав із тильного боку, як і було сказано, щоб знайти кімнату номер 229.

На автостоянці було два авто. Одне з них – чорний орендований «мерседес» останньої моделі. «Напевне, саме на ньому приїхав сюди Анрі», – подумав я. Іншим авто був синій пікап «форд» із причепленим до нього пошарпаним житловим трейлером близько двадцяти п'яти футів завдовжки.

Вимкнувши двигун, я взяв валізку з документами й відчинив дверцята.

Наді мною на балконі з'явився чоловік. То був Анрі, і він мав такий самий вигляд, як і під час нашої останньої зустрічі. Йото каштанове волосся було зачесане назад, він був чисто виголений і без сонцезахисних окулярів. Коротше кажучи, такий собі симпатичний «містер Картоплина» – пластмасова дитяча іграшка, чию зовнішність можна було міняти за допомогою набору різноманітних очей, вух, вусів та бейсболок.

– Бене, ти б залишив свій дипломат в авто, – сказав він.

– Але ж там контракт…

– Я сам принесу твою валізку. А зараз вибирайся з авто і залиш, будь ласка, свій мобільний на водійському сидінні. Ось так. Добре.

Одна частина моєї свідомості волала: «Вшивайся звідси! Дави на газ і паняй!» Але їй заперечував внутрішній голос, який наполягав, що коли я зараз вшиюся, то це нічого не дасть. Усе одно Анрі буде десь поруч. І зможе вбити мене та Аманду будь-якої миті – лише за те, що я не послухався його.

Я прибрав руку з валізки й залишив її в авто разом зі стільниковим телефоном. Анрі пристрибом спустився сходами й наказав мені покласти руки на капот. І вправно мене обшукав.

– Руки за спину, Бене, – сказав він. Дуже невимушено, так, майже по-дружньому.

За тим лише винятком, що в мою спину вперлося дуло пістолета.

Минулого разу, коли я повернувся до Анрі спиною, він вирубив мене, луснувши руків'ям пістолета по маківці. Не роздумуючи, я інстинктивно відхилився вбік, щоб крутнутися й натренованим прийомом обеззброїти його. Та замість цього відчув різкий біль, від якого помутніло в очах.

Анрі обхопив мене, як лещатами – і я, злетівши в повітря, сильно вдарився плечем та головою об землю.

Падіння було жорстким та болісним, і не встиг я отямитися, як на мене навалився Анрі, притиснувшись грудьми до моєї спини й обхопивши мої ноги своїми. Його ступні вп'ялися в мене, наче гаки. Наші тіла немов переплелися, і він ледь не роздавив мене своєю велетенською вагою.

Я відчув, як у моє вухо вкрутилося дуло пістолета.

– Більше не маєш якихось оригінальних задумок? – просичав Анрі. – Давай, Бене. Придумай що-небудь. А я подивлюся.

Розділ 76

Цей кидок так мене паралізував, що мені здалося, наче мій спинний мозок перерізали. Жоден аматор-дзюдоїст на таке не спромігся б.

– Я можу легко зламати тобі шию – як сірник, уторопав? – спитав Анрі.

– Так, – прохрипів я.

Він встав, вхопив мене за передпліччя й рвучко поставив на ноги.

– Цього разу поводься розважливо. Обернися й заведи руки за спину.

Анрі надів мені на зап'ястя наручники і смиконув мої руки вгору так, що в мене ледь плечі із суглобів не повискакували. Потім штовхнув мене до авто й поставив мою валізку на дах. Розкривши її, він знайшов там мій пістолет і кинув його в нішу для ніг водія. Потім замкнув авто, схопив мій дипломат і широким кроком повів мене до трейлера.

– Що це, в біса, таке? – спитав я. – Куди ми їдемо?

– Дізнаєшся, коли побачиш, – відказав виродок.

Він відчинив двері трейлера, і я, похитуючись, заліз усередину.

Причіп був старий і пошарпаний. Ліворуч містилася кухня: стіл, прикріплений до стіни, і два стільці, прикручені болтами до підлоги. Праворуч був диван, схожий на розкладне ліжко. Там була ще маленька спальня з туалетним столиком та канапою.

Анрі поставив мене так, що один зі стільців уперся мені ззаду в коліна, і я сів. Мені на голову він накинув чорний полотняний мішок, а ноги зв'язав широкою стрічкою. Потім я почув, як гримнув ланцюг і клацнув замок. То мене прикували до гака в підлозі.

Поплескавши мене по плечу, Анрі сказав:

– Слухай-но, розслабся. Я не хочу завдавати тобі шкоди. Мені більше хочеться не вбивати тебе, а дати змогу написати книгу. Тепер ми – компаньйони, Бене. Спробуй довіритися мені.

Я був прикутий і осліплений. Я не знав, куди Анрі збирається мене повезти. А довіритися йому я ніяк не міг.

Я почув, як зачинилися й замкнулися двері. Анрі завів двигун пікапа. І кондиціонер погнав у треилер прохолодне повітря крізь сопло вгорі.

Ми плавно кудись котилися приблизно годину, а потім звернули на вибоїсту дорогу й зробили ще декілька поворотів. Я намагався втриматися на пластмасовому стільці, стискаючи його стегнами, та мене все одно гепало то об стіл, то об стіну.

Згодом я втратив лік поворотам і відчуття часу. Мене гнітило те, як уміло Анрі стриножив мене й позбавив свободи маневру. І нікуди було подітися від простої та жорстокої правди: начальником був Анрі. Це була його гра. А мене він просто тимчасово взяв у подорожні компаньйони.