Текст книги "Бікіні"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Максин Паетро
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 56

Того ранку під час відпливу випадковий бігун помітив, як із води виринув дах затонулого авто – наче панцир велетенської морської черепахи. Колії він здогадався, що то таке, то відразу повідомив поліцію, і та прибула у великій кількості на берег океану.

Нарешті кран опустив наповнений водою автомобіль, і пожежники, рятівники та копи стояли й дивилися, як із салону витікає Тихий океан.

Один із копів відкрив пасажирські дверцята й гукнув:

– Тут два трупи, пристебнуті ременями безпеки. Я упізнав їх – це ж Макденіелси, Господи милосердний! Батьки Кім!

Моя душа в п'яти пішла. Даючи вихід своєму роздратуванню – щоб, бува, комусь у пику не зацідити і щоб притамувати нудоту, що підкотилася до горла, – я вибухнув довгою й полишеною сенсу тирадою матюків.

Едді Кеола стояв поруч зі мною біля жовтої стрічки футів зо тридцять завдовжки, що бігла від викинутої на берег колоди до шматка лавової породи. Кеола був не лише моїм пропускним квитком до місць скоєння злочину та до внутрішньої інформації слідчих. Мені він уже почав здаватися молодшим братом, якого в мене ніколи не було.

Узагалі-то між нами не було нічого схожого, окрім одного – ми обидва були схожі на двох мерзенних безпорадних гівнюків.

Під'їхало ще кілька автомобілів, декотрі із сиренами, декотрі без них; вони скреготіли гальмами на подовбаній асфальтовій дорозі, яка йшла паралельно до пляжу і яку певний час тому закрили на ремонт.

Це нове поповнення флоту автомобілів правоохоронців складалося з чорних джипів, на яких прибули люди в куртках із написом «ФБР».

До нас підійшов полісмен, знайомий Едді, і сказав:

– Єдине, що можу повідомити, це що Макденіелси вечеряли в гуртожитку «Камеамеа». З ними був якийсь сивочолий білий чоловік в окулярах, приблизно шість футів на зріст. Вони поїхали разом із ним, і це все, що ми наразі знаємо. Якщо виходити з опису зовнішності типа, з яким вони вечеряли, то це міг бути хто завгодно.

– Дякую, – сказав Едді.

– Нема за що, а тепер, хлопці, вам і справді доведеться забиратися звідси.

Ми з Едді поволі побрели пологим піщаним схилом до його джипа.

Якщо чесно, то я був радий піти.

Мені не хотілося бачити трупи тих двох добрих людей, чиєю бідою я так перейнявся. Едді відвіз мене назад до Маріотту, і ми трохи посиділи в авто на стоянці та побазікали.

Убивство кожного, хто мав стосунок до цього дикого вибуху насильства, було обдумане заздалегідь, ретельно сплановане й майже артистично виконане. Це була робота дуже розумного й досвідченого вбивці, який не залишив по собі жодного сліду. Мені стало шкода людей, яким доведеться розслідувати цей моторошний злочин. А тут іще Аронштайн вирішив перервати мою гавайську відпустку, повністю оплачену видавництвом.

– Коли твій літак? – спитав Кеола.

– Близько другої.

– Хочеш, підвезу? Я б із радістю.

– Та ні, бо я брав авто напрокат. Але все одно дякую.

– Мені страшенно шкода, що все так склалося, – мовив Кеола.

– Це буде одна з тих справ, яку якщо й розкриють коли-небудь, то хіба що років через сімнадцять. Коли вбивця зізнається на смертному ложі, – сказав я. – Або хтось зі спільників «розколеться».

Трохи згодом я попрощався з Едді, зібрав манатки й виписався з готелю. Я повертався до Лос-Анджелеса пригнічений та невтішний, почуваючись так, наче залишив на Гаваях великий шмат самого себе. І я був на сто відсотків певен, що ця історія скінчилася – принаймні для мене.

Але я знову помилився.

Частина третя
Кількість трупів зростає

Розділ 57

Дуже привабливий білявий джентльмен ішов коридором із червоними шовковими шпалерами. Коридор закінчувався просторим вестибюлем, де гуляв легенький вітерець. У дальньому кутку приміщення з підлоги виріс кам'яний реєстраційний столик. За ним сидів молодий клерк. Він приязно посміхнувся й опустив очі.

– Ваш номер люкс готовий, пане Мейлі. Ласкаво просимо назад до «Прадха Хану».

– Дуже радий тут бути, – відповів Анрі. Піднявши свої рогові окуляри на лоба, він підписав квитанцію про сплату кредитною карткою. – Ти все для мене приготував, Рапі?

– Аякже, пане. Хіба ж можна розчаровувати нашого дорогого гостя!

Анрі відчинив двері розкішного люксу, роздягнувся в пишній спальні й кинув свою одіж на здоровенне ліжко під сіткою від москітів. Загорнувшись у шовковий халат, він став смакувати шоколад і сушене манго, дивлячись «Всесвітні Новини Бі-бі-сі» й відчуваючи приємний захват від останніх повідомлень на тему: «Дикі вбивства на Гаваях – поліція й досі спантеличена».

«Ото порадіють Підглядачі!» – подумав він.

Розділ 58

Заслужений відпочинок Анрі продовжився в Бангкоку, одному з його найулюбленіших міст в усьому світі.

На нічному ринку він зустрів дівчину-шведку. Вона якраз намагалася перевести бати в евро, щоб вирішити, купувати маленького дерев'яного слона чи ні. Його шведська була досить гарною, і дівчина говорила з ним своєю рідною мовою, аж поки Анрі не розсміявся й не сказав:

– Я вичерпав усі свої знання шведської.

– Тоді спробуймо поговорити ось так, – відповіла дівчина бездоганною англійською з британським акцентом. Вона представилася як Май-Бріт Ольсен і сказала, що приїхала на відпочинок зі своїми однокурсницями, студентками Стокгольмського університету.

Дівчина була вражаюче вродливою, років дев'ятнадцяти-двадцяти, під шість футів на зріст. її пряме лляне волосся опускалося до плечей, підкреслюючи красиву граціозну шию.

– Ви маєте дивовижні блакитні очі, – зазначив Анрі.

– Ой, та ну що ви… – грайливо протягнула дівчина й комічно закліпала віями. Анрі розсміявся. Шведка помахала слоником і заявила: – Мені також хотілося б купити мавпочку.

Вона взяла Анрі під руку, і вони пішли вздовж рядів мальовничо освітлених торгівельних яток із фруктами, біжутерією та солодощами.

– Ми з подругами ходили вчора на слоняче поло, – сказала йому Май-Бріт. – Узагалі-то ми волейболістки. Братимемо участь в Олімпійських іграх 2008 року.

– Правда? Фантастика! Чув, що спортивний палац, де відбудуться змагання з волейболу, просто потрясаючий. Я ж завтра змушений відбути швидкісним літаком до Каліфорнії.

Май-Бріт розсміялася.

– Хочете, вгадаю? Ви летите до Лос-Анджелеса в бізнесовій справі.

Анрі весело вишкірився.

– Здогадка правильна. Але то буде завтра, Май-Бріт. А сьогодні – ви вже повечеряли?

– Та так, трохи під'їла на базарі.

– Тут неподалік є місце, про яке мало хто знає. Винятково цікаве й навіть трохи небезпечне. Ви готові до пригоди?

– Ви запрошуєте мене на вечерю? – спитала Май-Бріт.

– А ваше запитання слід розуміти як згоду?

Уздовж вулиці тягнулися ресторани на відкритому повітрі. Май-Бріт та Анрі пройшли повз шумні бари та забігайлівки на Селекам-роуд і вирушили до майже непомітних дверей, що вели до японського ресторану «Ідомай».

Хазяїн закладу провів Анрі та Май-Бріт до яскраво освітленого приміщення з інтер'єром, оздобленим пляшково-зеленим склом і розділеним на секції акваріумами з діамантовими рибками – від стелі до підлоги.

Раптом шведка вхопила Анрі за руку й разом із ним зупинилася, щоб краще придивитися – чи не наверзлося їй?

– Що це вони роблять?

Витягнувши вперед шию, вона ошелешено витріщилася на голу дівчину, що граціозно лежала на суші-барі, а тим часом якийсь клієнт щось пив із чашкоподібної впадини, утвореної стиснутими стегнами дівчини та її лобком.

– Це називається wakesame, – пояснив Анрі. – Означає «плаваюча водорість».

– Ха! Я такого ще не бачила! Це щось новеньке, – зазначила Май-Бріт. – А ти таке робив, Поле?

Анрі підморгнув їй у відповідь і витягнув стілець для своєї нової подруги, яка була не просто красива, а й смілива, бо виявила бажання скуштувати сашимі з конини та ідомай – сиру мариновану рибу, на честь якої й дістав свою назву ресторан.

Анрі вже встиг закохатися в Май-Бріт – як раптом помітив, що чоловік за сусіднім столиком вперся в нього поглядом.

То був шок – наче хтось кинув йому за комір шматок льоду. Карл Обст. Чоловік, з яким Анрі познайомиш я багато років тому, сидів тепер неподалік зі своїм коханцем-проституткою – витонченим, елегантним траснвеститом, чиї послуги коштували дуже дорого.

Анрі був певен, що його власна зовнішність змінилася настільки, що Обст не зміг би його впізнати. А якщо зможе, то це буде дуже погано.

Увага Обста знову переключилася на його сердешного приятеля, й Анрі невимушено відвів свій погляд від Обста. Він був упевнений у своїй безпеці, але його гарний настрій як вітром здуло.

Дивовижна дівчина, незвичайна обстановка й сюрреальна атмосфера – усе це враз поблякло, і він подумки полинув у час, коли він помер, але якимось чином усе одно примудрився вижити.

Розділ 59

Анрі колись сказав Марті Швітцеру, що бути в ізоляторі – це все одно, що потрапити до власної дупи – так само темно й смердюче. Але на цьому аналогія закінчувалася. Бо нічого з того, що Анрі міг почути, побачити чи уявити, не йшло ні в яке порівняння з цією огидною дірою.

Усе почалося для Анрі ще до того, як терористи завалили вежі-близнюки. Його завербували до фірми «Брюстер-норт» – приватного військового підрядчика, навіть більш потаємного та небезпечного, аніж сумнозвісна охоронна фірма «Блеквотер».

Якось він вирушив на розвідку з чотирма іншими аналітиками-розвідниками. Анрі, як лінгвіст, був серед них критично важливою ланкою.

Його підрозділ відпочивав у потаємному явочному приміщенні, але їхнього вартового, що охороняв вхід, «зняли», а всю групу захопили, побили до півсмерті, а потім кинули до якоїсь невідомої в'язниці.

Наприкінці свого першого тижня в цьому пеклі Анрі вже знав імена своїх поневолювачів, їхні звички та пристрасті.

Один із них, Ґвалтівник, часто співав пісень, підвішуючи в'язнів за зв'язані над головою руки, мов павуків, і вони висіли так годинами. Пожежник, той полюбляв гасити цигарки об шкіру полонених. Бурулька ж зазвичай топив в'язнів у крижаній воді. Анрі подовгу розмовляв з одним солдатом на ім'я Динаміст, який мучив нещасних тим, що обіцяв їм дати можливість зателефонувати рідним та близьким, написати їм листа або навіть випустити на волю.

Були серед охоронців типи відверто жорстокі, були більш витончені, але всі вони були садистами. Слід було віддати їм належне: ці недолюдки любили свою роботу.

Одного дня розклад Анрі помінявся.

Його витягнули з камери й заштовхали в куток глухої кімнати – разом із трьома ще живими членами його підрозділу. Усі вони були скривавлені, з переламаними кістками та відкритими ранами, з яких витікала сукровиця.

Спалахнули яскраві світильники, і коли очі Анрі нарешті призвичаїлися до сліпучого світла, то він побачив півдюжини чоловіків, що стояли вздовж стіни. їхні голови були вкриті ковпаками.

Один із цих людей схопив Марті Швітцера – його друга й сусіда по камері – витягнув його на центр кімнати і рвучко поставив на ноги.

Швітцер відповів на їхні запитання – що він із Канади, що йому двадцять вісім років, що його батьки та дівчина живуть в Оттаві і що він – військовий оперативник. Так, він шпигун.

Як від нього й вимагалося, він збрехав, що з ним обходилися добре, а потім один із чоловіків у каптурах швиргонув Швітцера на долівку, підняв його голову за волосся й полосонув по шиї зубчастим ножем. Бризнула кров, і почувся хор радісних вигуків: «Аллах акбар! – Аллах наймогутніший!»

Анрі був ошелешений легкістю, з якою відрізали голову Марті Швітцеру лише кількома ударами леза. То був акт безконечно довгий і водночас – надзвичайно швидкий.

Коли кат підняв толову вбитого до об'єктива камери, то Анрі побачив, що на обличчі його друга застиг вираз безмежного відчаю. У нього виникло імпульсивне бажання гукнути йому – наче Марті й досі міг говорити.

Було ще одне, що назавжди залишилося в пам'яті Анрі: чекаючи, що ось-ось помре, він відчув приплив якогось дивного збудження. Він не міг раціонально пояснити це відчуття, не міг його описати й зафіксувати. Коли він лежав на підлозі цієї бойні, то йому здалося, що він навіть відчув піднесення через те, що невдовзі позбудеться своїх страждань.

А може, то він просто збагнув, хто він є насправді і яким є його істинне єство.

Він отримував трепетну насолоду від смерті – навіть від власної.

Розділ 60

У ресторані «Ідомай» йому долили свіжого чаю – й Анрі повернувся до реальності, механічно подякувавши офіціантові. Він відсьорбнув із чашки, але спогади не відпускали його.

Йому знову пригадався вдягнений у каптури трибунал, обезголовлене тіло чоловіка, який був колись його другом, і липкість підлоги у цій людській бойні. У той момент його чуття надзвичайно загострилися; він навіть чув, як дзижчить електричний струм у світильниках.

Він не зводив очей із решти людей із його підрозділу, коли їх одного за одним тягли на страту. Раймонд Дрейк, колишній морський піхотинець з Алабами, волав, благаючи Господа, щоб той урятував його. Інший хлопець, Лонні Бел, колишній «морський котик» із Луїзіани, був настільки шокований, що жодного разу не скрикнув й ані слова не вимовив. їх обох обезголовили під екзальтовані крики, а потім до закривавленого центру кімнати витягнули й Анрі. З темряви поза світильниками почувся голос:

– Скажи в об'єктив, хто ти й звідки.

І він відповів арабською:

– Я чекатиму на вас озброєний – у пеклі. І передайте Саддаму моє безмежне презирство.

Кати розреготалися. І стали перекривляти Анрі, мавпуючи його акцент. А потім зав'язали йому очі смердючою ганчіркою. Він чекав, що його ось-ось кинуть додолу, але натомість йому на голову накинули грубу ковдру.

Напевне, Анрі знепритомнів, бо коли він прийшов до тями, то виявив, що лежить, зв'язаний, у багажнику автомобіля, у якому його везли кілька довгих годин. А потім викинули на сирійському кордоні.

Він боявся повірити, але це була правда.

Він був живий. Він і справді був живий.

– Розкажи американцям, що ми зробили, невірний. Що ми будемо з ними робити. Ти хоч намагався говорити нашою мовою.

Хтось боляче копнув його важким черевиком під сраку – й авто помчало геть.

Анрі повернувся до Сполучених Штатів через таємну низку дружніх явочних квартир у Сирії та Бейруті, де він роздобув собі нові документи. З Бейрута до Ванкувера він добрався вантажним літаком. Діставшись автостопом до Сіетла, він поцупив там авто й доїхав на ньому до маленького шахтарського містечка в штаті Вісконсин. Але Анрі не став контактувати зі своїм старшим у фірмі «Брюстер-норт».

Він більше не хотів бачити Карла Обста.

Одначе «Брюстер-норт» зробила для Анрі багато доброго. Наймаючи його на роботу, вони «стерли» його минуле, ретельно видалили його справжнє ім'я, відбитки пальців, усю зареєстровану біографію. Тепер він уважався загиблим.

Й Анрі на це покладався.

А мила Май-Бріт, що сиділа напроти нього в ексклюзивному японському ресторані, швидко помітила, що подумки Анрі подався далеко-далеко від неї.

– З тобою все гаразд, Поле? – спитала вона. – Ти, мабуть, сердишся, що той чоловік так витріщається на мене?

Вони провели поглядами Карла Обста, коли той покинув ресторан зі своїм дорогим трансвеститом. І навіть не обернувся.

Анрі посміхнувся й відповів:

– Та ні, усе гаразд. Я не серджуся.

– От і добре, бо мені зараз подумалося – може, ми продовжимо наш вечір у більш інтимній обстановці?

– Вибач, але не можу. Дуже жаль, але дійсно не можу, – відповів Анрі дівчині, чию граціозну шию можна було порівняти хіба що з лебединою шиєю другої дружини Генріха Восьмого. – Шкода, але не маю часу, – мовив він, беручи Май-Бріт за руку. – Завтра рано-вранці треба поспішати на літак.

– На фіг бізнес! – жартівливо вигукнула дівчина. – Сьогодні вночі ти відпочиваєш.

Анрі перехилився через стіл і цьомкнув Май-Бріт у щоку.

Він уявив, як його руки торкаються її оголеного тіла, – і дав волю своїй фантазії. А потім подумки перенісся до Лос-Анджелеса – він посміхнувся сам собі, уявивши, як здивується Бен Гокінс, коли його побачить.

Розділ 61

Три дні Анрі відпочивав в аеропорту «Шератон» у Лос-Анджелесі, анонімно снуючи поміж численними бізнес-пасажирами. Цей час він використав для того, щоб перечитати всі романи Бена Гокінса та всі газетні репортажі, що вийшли з-під його пера. Він закуповував припаси й робив розвідувальні вилазки до Веніс-біч та до вулиці, де мешкав Бен, – якраз за рогом від Літтл Токіо.

Того дня відразу після п'ятої по полудні Анрі виїхав в орендованому авто на автостраду 105. На бетонні стіни, що огороджували восьмирядний шлях, падало золотисте сонячне сяйво, і в їхню жовтаву поверхню де-не-де вкраплялися то гострі лози червоно-пурпурової бугенвілії, то готичні графіті, витворені ватагами підлітків-латиносів. Ці написи надавали автостраді певного карибського шарму – принаймні так здавалося Анрі.

По автостраді 105 він дістався до виїзду 110 із Лос-Анджелес-стріт, а звідти, час від часу зупиняючись на світлофорах, вибрався на Аламеду – центральну магістраль, що вела до самісінького центру ділової частини міста.

Була година пік, усі поспішали, але Анрі нікуди не квапився. Свої енергію та увагу він зосередив на одній ідеї, яка за останні три тижні встигла кристалізуватися й набрати потенціалу драми, що кардинально міняє життя, драми з до біса захоплюючим фіналом.

Центром цього плану був Бен Гокінс – журналіст, романіст та колишній детектив.

Анрі думав про нього увесь час із того вечора в Мауї, коли побачив, як Бен простягнув руку й доторкнувся до Барбари Макденіелс.

Анрі зупинився на червоне світло, а коли воно згасло, він звернув праворуч на Трекшн – невеличку вулицю побіля залізничної колії «Юніон пасифік», що бігла вздовж річки Лос-Анджелес Рівер.

Прилаштувавшись позаду якогось пошарпаного джипа, Анрі поволі заглибився в затишний мікрорайон Бена з його хіповими ресторанами та крамницями антикварних шмоток, знайшов автостоянку навпроти восьмиповерхівки з білої цегли, де мешкав Бен, і припаркувався.

Вийшовши з авто, Анрі відкрив багажник і дістав зі своєї сумки спортивну куртку. Потім засунув за пояс спортивних штанів пістолет, застебнув куртку й зачесав назад своє каштанове волосся з пасмами сивини.

Увібравшись назад в авто, він знайшов радіостанцію з доброю музикою й став насолоджуватися Бетховеном та Моцартом, поглядаючи на перехожих, що сновигали туди-сюди. Аж поки не помітив чоловіка, на якого чекав.

Бен, у штанях хакі та тенісці, ніс у правій руці потерту шкіряну валізку-дипломат. Він увійшов до мексиканського ресторану «Гей, карамба!», й Анрі терпляче чекав, поки Бен не вигулькнув звідти з вечерею «на винос» у пластиковому кульку.

Вийшовши зі свого авто, Анрі замкнув його й пішов слідком за Беном через вулицю Трекшн аж до короткого прольоту сходів, де Бен почав устромляти ключ у замок.

– Перепрошую, – гукнув Анрі. – Вибачте. Ви містер Гокінс?

Бен обернувся – з виразом легкої настороженості на обличчі.

Анрі посміхнувся й відхилив убік край своєї куртки так, щоб Бен побачив пістолет.

– Я не завдам вам шкоди, – сказав він.

Бен відповів голосом, у якому й досі вгадувався поліцейський:

– Я маю при собі тридцять вісім доларів. Візьміть їх. Мій гаманець – у задній кишені.

– Хіба ви мене не впізнаєте?

– А треба?

– Уявіть собі, що я ваш хрещений батько, Бене, – відповів Анрі, спеціально понижуючи голос. – Я хочу зробити вам пропозицію…

– …від якої я не зможу відмовитися? Я знаю, хто ви. Ви – Марко.

– Правильно. Ви б запросили мене до себе, друже мій. Нам треба поговорити.

Розділ 62

– Що за фігня, Марко? – скрикнув я. – У вас що, раптом з'явилася нова інформація про Макденіелсів?

Та Марко не відповів на моє запитання. Навіть бровою не повів.

– Я не жартую, Бене, – нарешті мовив він і, ставши спиною до вулиці, витягнув із-за пояса пістолет і націлив мені в живіт. – Двері відчини.

Від несподіванки я й пальцем не міг поворушити і стояв як укопаний, а мої ноги наче приклеїлися до підлоги. Я трохи знав Марко Бенвенуто, певний час провів поруч із ним в авто, а тепер він пошив мене в дурні – зняв свою шоферську кепку, зголив вуса й нап'яв на себе куртку вартістю шістсот доларів.

Я був ошелешений, і мені було соромно за себе.

Якщо я не впущу його до свого помешкання – він і справді вистрелить? Хтозна. До того ж у мене з'явилася ірраціональна думка, що мені таки слід його впустити.

Моя цікавість набагато переважила обережність, але мені хотілося задовольнити свою допитливість із пістолетом у моїй руці. Моя добре змащена «Беретта» лежала в нічному столику, і я був певен, що коли вже я увійду з цим типом до себе додому, то вже якось зможу до неї дістатися.

– Можете прибрати оцю штуку, – сказав я й знизав плечима, коли він посміхнувся роблено-лагідною посмішкою, наче кажучи: «Та ви, напевне, жартуєте, бути не може!» Я відімкнув парадні двері й піднявся трьома прольотами до четвертого поверху. Колишній водій Макденіелсів ішов позаду.

Ця споруда була одним із кількох складських приміщень, які за останні десять років переробили на житлові будинки. Мені тут подобалося. Одна квартира на поверх, високі стелі, товсті стіни. Ні тобі гамірливих сусідів, ні небажаних звуків.

Відімкнувши важезні засуви на дверях моєї квартири, я впустив чужинця до себе. Він замкнув за нами двері.

Я поставив валізку на бетонну підлогу й сказав:

– Сідайте. – А сам пішов на кухню. Удаючи із себе ідеального господаря, я гукнув: – Що вам принести випити, Марко?

Він відповів з-за моєї спини:

– Дякую, нічого. Я – пас.

Придушивши рефлекторне бажання підскочити від несподіванки, я витягнув із холодильника апельсиновий напій, пішов назад до вітальні й сів на край розкладного шкіряного крісла. Мій гість сів на диван.

– Хто ви насправді? – спитав я чоловіка, який уже обводив поглядом моє помешкання, придивляючись до фото в рамці, старих газет у кутку й до кожної назви кожної книги. У мене з'явилося таке враження, що до мене «завітав» дуже пильний оперативник.

Нарешті він поклав свій «Сміт-енд-вессон» на кавовий столик – за десять футів від мене, тому я не міг до нього дотягнутися. Понишпоривши в нагрудній кишені, чоловік витягнув двома пальцями бізнес-візитку й запустив її мені по скляній поверхні столу.

Я прочитав надруковане на картці ім'я – і моє серце майже зупинилося.

Я знав, що то за картка. Я вже читав її раніше: Чарльз Ролінз. Фотограф. Журнал «Ток Віклі».

Я став похапцем гортати спогади. Уявив Марко без вусів, а потім пригадав погано видиме обличчя Чарльза Ролінза тієї ночі, коли з води витягнули понівечене тіло Рози Кастро.

Тієї ночі, коли Ролінз дав мені свою картку, на ньому була бейсболка і, здається, сонцезахисні окуляри. Значить, то був іще один маскарад.

Неприємний холодок на спині підказував мені, що оцей елегантний симпатичний тип, що сидів на моєму дивані, був поруч зі мною – майже так само близько, як і зараз – увесь той час, що я провів на Гаваях. Майже з моменту мого прибуття.

Я й гадки не мав про його присутність, зате він за мною стежив.

Чому?