Текст книги "Бікіні"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Максин Паетро
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Джеймс Паттерсон, Максин Паетро
Бікіні

Моїм рідним, команді «господарів поля», присвячується: Сюзі та Джону, Брендану і Джеку

Пролог
Просто факти

Я знаю те, чого знати не хочу.

Справжній убивця-психопат – це вам не якийсь там пересічний душогуб. Не переляканий грабіжник, що легко впадає в паніку й розряджає свій пістолет у неповороткого продавця горілчаного магазину, не розлючений клієнт, який вривається в офіс біржовика, щоб рознести йому пострілом голову, і не знавіснілий чоловік, що задушує свою дружину через справжню чи надуману зраду.

Психопатами рухає не кохання й ненависть, не страх або ж лють. Цих емоцій вони не відчувають.

Вони взагалі нічого не відчувають – повірте мені на слово.

Гейсі, Банді, Дамер, жорстокий мучитель Деніс Редер та інші «зірки» з вищої ліги схиблених убивць – усі вони не лютували й не казилися від злості. Ними рухала жага сексуального задоволення або приємний трепет у передчутті убивства. Якщо вам подумалося, що ви побачили розкаяння в очах Теда Банді після того, як він зізнався у вбивстві тридцяти молодих жінок, перехрестіться: то вам просто наверзлося. Бо психопати відрізняються від інших убивць тим, що їм абсолютно байдуже. їм байдуже до життя їхніх жертв. Байдуже до їхньої смерті.

Але ж психопати – вони вдають, що їм не байдуже. І в них це добре виходить. Вони імітують людські емоції, щоб сховатися непоміченими серед нас і вистежити свою здобич. Підбираючись до неї чимраз ближче й ближче. А після убивства – уперед, до нової жертви, до нового, сильнішого, трепетного відчуття, що не знає табу та кордонів!

Мені казали: сильний апетит до якогось приємного відчуття є настільки всепоглинаючим, що психопати зрештою партачать і лажаються.

Інколи вони припускаються грубих помилок.

Якщо пам'ятаєте, навесні 2008 року Кім Макденіелс, модель, що рекламувала бікіні, викрали прямісінько з пляжу на Гаваях. Жодної вимоги викупу так і не прозвучало. Місцеві копи були нетямущі, неповороткі та бундючні. Вони не мали жодної зачіпки та жодного інформатора, який навів би їх на слід викрадачів цієї красивої й талановитої молодої жінки.

На той час я був колишнім копом, що перекваліфікувався на письменника трилерів. Та оскільки моя остання книга мало не відразу ж потрапила з картонних постачальницьких ящиків на полиці з нерозпроданими залишками накладу, то мені так само швидко довелося взятися за жанр, максимально наближений до халтурної пригодницької белетристики.

Я почав писати кримінальні репортажі для «Лос-Анджелес таймс», і оптимістичним нюансом цього факту було те, що так само починав колись і Майкл Конелі. Тепер він – знаменитий письменник.

Добу по тому, як зникла Кім, я сидів за своїм робочим столом, продукуючи чергову трагічну історію про нещасний випадок на дорозі, коли до моєї кабінки зазирнув редактор Даніель Аронштайн, сказав «Лови!» і кинув мені квиток до Мауї.

Мені тоді було під сорок, писати про нещасні випадки та вбивства мені осточортіло, але я й досі переконував себе, що моя посада є ідеальною можливістю вивудити якусь оригінальну ідею нової книги, яка допоможе мені ще раз радикально змінити життя. Я вірив у цю брехливу ілюзію, бо вона підтримувала мою слабку надію на краще майбутнє.

Дивно, але коли мене покликала дійсно нова й значуща ідея, то я так і не почув її голосу.

Куплений Аронштайном квиток до Гаваїв став украй доречною й надзвичайно потрібною зміною. Я вже смакував байдикування в п'ятизірковому готелі, і в моїй уяві постали бари на океанському узбережжі та напівголі дівчата. Я змагатимуся з іншими претендентами на їхню симпатію, а за все це розплачуватиметься газета «Лос-Анджелес таймс».

Ухопивши той квиток, я полетів назустріч найцікавішій історії за всю мою письменницьку кар'єру.

Викрадення Кім Макденіелс було як несподівана пожежа, як свіжоспечений гарячущий пиріг із невідомим терміном придатності. Коли я приєднався до гамірливого натовпу репортерів біля готелю «Вейлі Прінсес», блокованого поліцейською огорожею, усі світові агентства новин уже обсмоктували подробиці цієї історії.

Спочатку мені подумалося те, що подумалося б будь-якому газетяреві: мабуть, Кім хильнула зайву чарчину, її «зняли» якісь погані хлопці, зґвалтували, а потім придушили і десь викинули. Мені подумалося також, що тема «Зникла красуня» протримається серед найгучніших новин іще тиждень-два, а може, і місяць, поки якийсь фанатик знаменитостей чи представник Департаменту внутрішньої безпеки знову не вискочить на перші сторінки з якимось сенсаційним повідомленням.

Але наразі я мав підтримувати свій самообман про епохальну книжку та відробляти гроші на своє відрядження, тож я став проштовхуватися до самісінького центру зловісного та непереборно-привабливого виру, збуреного нещодавнім викраденням.

І при цьому, сам того не усвідомлюючи, став учасником цієї історії, бо мене призначив на цю роль геть схиблений убивця-психопат, котрий теж плекав власну ілюзію.

Книга, яку ви тримаєте в руках, є правдивою історією вправного, невловимого та, як зараз модно казати, «ідеального» монстра, що звався Анрі Бенуа. Як сказав мені сам Анрі: «Джек-Різник навіть мріяти не міг про такий спосіб убивства».

Ось уже кілька місяців я сиджу в одному далекому закапелку й викладаю на папері історію Анрі. У цих краях часто трапляються різкі падіння напруги, тому я призвичаївся до простої друкарської машинки.

Виявилося, що мені прекрасно вдається обходитися без «Ґуґля», бо те, чого немає на плівках та в газетних вирізках, назавжди закарбувалося в моїй пам'яті.

«Бікіні» – це розповідь про неперевершеного схемного вбивцю, який підняв ставки до нових висот, про душогубця, подібного якому не було ані до нього, ані після нього. Під час переказу цієї історії я дозволив собі певні літературні вольності, бо не знав, про що думали Анрі та його жертви в якийсь конкретний момент.

Але не переймайтеся цим навіть на мить, бо те, що переповів мені Анрі особисто, згодом підтвердилося фактами.

А факти кажуть правду.

А правда приголомшує – як приголомшила вона й мене.

Бенджамін А. Гокінс

Травень 2009 року

Частина перша
Улюблениця фоторепортерів

Розділ І

Кім Макденіелс, босонога та в модній міні-сукні в біло-блакитну смужечку, отямилася від удару в стегно, сильного удару, що залишає синці. Вона розплющила очі – і її погляд потонув у темряві, а поверхню свідомості зламали два запитання.

Де зона? Що з нею, в біса, відбувається?

Кім стала борсатися, намагаючись скинути ковдру, накручену їй на голову. Нарешті їй це вдалося, і вона відразу ж усвідомила дві речі. По-перше, її руки та ноги були зв'язані. А по-друге, вона знаходилася в чомусь схожому на вузький пенал. Ще один удар струсонув її, і цього разу Кім скрикнула: – Гей! Зараз же припиніть!

Однак то було марно – її крик всотали в себе темрява тісного пеналу та вібрація двигуна. Вона збагнула, що знаходиться в багажнику автомобіля. Але ж так не мало бути! Це якась дика маячня! «Прокидайся!» – наказала собі Кім.

Проте вона вже не спала, вона прокинулася й абсолютно реально відчувала вибоїни на дорозі. Тож Кім почала борсатися, намагаючись вивільнити зап'ястя з нейлонової мотузки, але та не піддалася. Тоді вона перекотилася на спину і – геп, геп! – почала лупити ногами об кришку багажника. Але кришка теж не піддалася ані на дещицю дюйма.

Кім гамселила й гамселила ногами, аж поки ступні й стегна не прострелив гострий біль, але відкрити кришку їй так і не вдалося. Вдалося лише завдати собі болю. її охопила паніка, і вона затремтіла від страху.

Її спіймали. Зв'язали. .Кім не знала, як це сталося й чому, але вона була жива та неушкоджена. Значить, треба звідси вибиратися. І вона неодмінно вибереться.

Використовуючи свої зв'язані руки як обценьки, Кім помацала довкола, намагаючись знайти ящик з інструментами, який-небудь ключ або ломик, але так нічого й не знайшла. Вона завмерла, важко хекаючи, – у задушливому тісному багажнику бракувало повітря, та й те було затхле й смердюче.

Як вона тут опинилася? Чому?

Кім понишпорила у свідомості, намагаючись віднайти в ній спогади останнього дня, але мозок її був неповороткий, як слимак. Неначе на нього теж накинули ковдру. Вона могла лише здогадуватися, що її чимось обпоїли. Хтось явно підсипав їй снодійне рогіпнол, що не має ані смаку, ані кольору. Але ж хто? І коли?

– Ряту-у-у-йте! Випустіть мене! – заволала Кім, знову гепнувши ногами в кришку і стукнувши головою об тверде металеве ребро. її очі наповнилися слізьми, а до страху стало додаватися відчуття, що вона ось-ось збожеволіє.

Раптом крізь сльози Кім побачила над собою прут дюймів зо п'ять завдовжки. То мав бути внутрішній важіль для відкривання багажника. «Дякую тобі, Боже», – прошепотіла вона.

Розділ 2

Тремтячими руками-обценьками Кім потягнулася догори, вхопилася кінчиками пальців за важіль і смикнула його донизу. Залізний прут піддався, але з підозрілою легкістю. А кришка так і не піднялася.

Вона повторила спробу, несамовито сіпаючи важіль знов і знов, заглушаючи в собі чітке усвідомлення того, що важіль-відкривач навмисне виведений із ладу: його тросик було перерізано. Аж раптом Кім відчула, що колеса автомобіля з'їхали з асфальту і він покотився плавно. Їй здалося, що по піску.

Він що – до океану їде?

Невже вона потоне, так і не вибравшись із цього багажника?

Кім знову заверещала – гучним безсловесним криком жаху, що перейшов у белькотіння-молитву: «Боже милосердний, не дай мені загинути, дозволь мені вибратися звідси – і я обіцяю Тобі, що…» А коли її крик виснажився й замовк, Кім почула музику, що лунала звідкись іззаду її голови. Співачка виконувала щось схоже на блюз, пісню, яку Кім раніше не чула.

Хто був за кермом авто? Хто скоїв таке з нею? І чому?

Та ось її розум став прояснятися, заглиблюватися в недавнє минуле й швидко гортати, неначе сторінки, картини останніх годин. Кім почала пригадувати. Вона піднялася о третій. О четвертій – макіяж. О п'ятій – на пляжі. Там були вона з Джулією, а також Дарла й Моніка. Була там іще ота розкішно-красива, але якась дивна дівчина, Ейла. Жиль, фотограф, пив каву з персоналом. Поодаль тинялася обслуга й цікаві вранішні бігуни, що захоплено витріщалися на дівчат у тоненьких бікіні, самі собі не вірячи, що їм пощастило прямо отут надибати на зйомку реклами для журналу «Спортивне життя».

Кім відтворила у свідомості момент, коли вони з Джулією позували, а Жиль приказував: «Скромніше посміхайся, Джуліє. Прекрасно. Молодець, Кім, чудово. От розумниця! Очі – в об'єктив. Ось так. Ідеально».

Потім Кім згадала телефонні дзвінки, які пролунали після цього – під час сніданку та впродовж усього дня.

Десять придуркуватих, обридливих дзвінків, аж поки вона не вимкнула телефон.

Їй телефонував Дуглас. Він переслідував її, супроводжував її, крався за нею, доводячи до сказу. То був Дуг!

А ще їй пригадалося, як того ж дня, після вечері, вона сиділа в готельному барі з художнім керівником, Делом Свеном. Його робота полягала в тому, щоб наглядати за зйомкою, а опісля – супроводжувати Кім. Але Дел спочатку пішов до туалету, а потім він та Жиль, весело про щось базікаючи, кудись зникли.

Кім пригадала також, що Джулія розмовляла біля стійки з якимось хлопцем, що вона кілька разів намагалася привернути увагу Джулії, але та увесь час відводила очі вбік… тож Кім пішла одна на берег океану прогулятися… і більше вона не пам'ятала нічого.

її стільниковий телефон висів пристебнутий на ремінці, але був вимкнений. Кім спало на думку, що то Дуглас, втративши над собою контроль, став викидати коники. Від схильності до нападів шаленої люті, часто притаманної алкоголікам, він перейшов до таємного переслідування, а тепер, напевне, комусь заплатив, щоб підсипати їй у напій якусь снодійну гидоту.

Тепер фрагменти головоломки почали складатися докупи.

Значить, її мозок працював добре.

– Дугласе? Дугі? – скрикнула Кім.

І раптом, неначе сам Господь зачув нарешті її благання, у тісному просторі багажника гучно озвався мобільних.

Розділ 3

Кім затамувала подих і прислухалася.

Так, телефон дзвонив, але то був не її ринґтон. Якесь пискляве дзижчання, а не чотири акорди з «Беверлі Хіллз» Візера. Якщо той телефон був як і решта, то він був запрограмований переадресувати виклик на голосову пошту після трьох дзвінків.

Треба будь-що цього не допустити!

Де ж він є, цей чортів телефон?

Руками, зв'язаними мотузкою, вона незграбно попорпалася в ковдрі. Потім простягнула руки, понишпорила на підстилці – і, нарешті, намацала якусь ґульку скраю, під заворотом ковдри, але відразу ж незграбним рухом мимовільно відштовхнула знахідку в дальній куток багажника… Ні, тільки не це!

Прозвучав другий дзвінок, зазвучав був уже й третій, і серце Кім шалено закалатало. Вона несамовито сіпнулася – і дотягнулася-таки до телефону, дебелої старомодної штуковини, міцно вхопивши його спітнілими тремтячими пальцями.

Кім побачила висвітлений на екрані номер абонента, але імені на екрані не було, та й сам номер вона бачила вперше. Але байдуже, хто то був. Головне, що був. Хоч хтось.

Кім натиснула кнопку «Відповідь», піднесла телефон до вуха й хрипко гукнула:

– Алло! Алло!? Хто це?

Та замість відповіді почувся спів, цього разу – Вітні Х'юстон: «І will always love you-ou-ou», – почулося зі стерео-динаміків авто, але тепер – гучніше й розбірливіше.

Ага, він телефонував їй із водійського сидіння! Перекриваючи голос Вітні, Кім заволала:

– Дугі! Дугі, якого чорта? Відгукнися!

Але він не відгукнувся. Тремтячи від страху й люті, Кім лежала в тісному багажнику, скручена мотузкою, наче курка, і спітніла, як свинюка, а в голосі Вітні неначе почулися глузливі нотки.

– Дуг, що ти собі дозволяєш!?

І раптом вона збагнула. Він хотів провчити її, продемонструвати їй, що відчуває людина, коли її ігнорують. Та все одно в нього нічого не вийде. Вони ж усе одно на острові, чи не так? Усе одно він не зможе далеко заїхати.

Тому Кім використала гнів як прискорювач для свого непересічного розуму, котрий колись дозволив їй вступити на підготовчі курси медичного коледжу. Вона почала метикувати, як надурити Дугласа. їй доведеться підіграти йому, сказати, що дуже його жаліє, лагідним голосом пояснити, що не вона винувата в тому, що так сталося. Кім подумки прокрутила їхню майбутню розмову.

«Розумієш, Дугласе, мені не дозволяється відповідати на телефонні дзвінки. Контракт, що я його підписала, суворо забороняє мені казати комусь про місце майбутніх зйомок, інакше мене виженуть із роботи. Невже ти не розумієш?»

Вона натякне йому, що попри їхнє розлучення, попри те, що він поводився з нею божевільно, – і навіть злочинно, – він і досі залишився для неї любим та коханим.

Її план полягав у тому, що коли Дуг вгамується, то вона, вибравши зручний момент, зацідить йому коліном по яйцях або ж хвицне ногою по колінній чашечці. Кім достатньо зналася на дзюдо, щоб знешкодити Дугласа попри його солідні розміри. Опісля вона кинеться навтьоки, рятуючи своє життя. А потім поліція його просто закопає.

– Дугі! – верескнула вона в телефон. – Відгукнися, будь ласка. Це зовсім не смішно.

Раптом музика стихла.

І знову Кім, затамувавши подих, прислухалася в темряві, долаючи бухкання власного пульсу у вухах. Цього разу з нею заговорив голос, чоловічий голос. Він був приязний, майже ніжний.

– Узагалі-то, Кім, це дійсно досить смішно й досить романтично.

Вона не впізнала голосу.

Бо то був не голос Дуга.

Розділ 4

Новий, досі не відомий страх пронизав Кім холодним сталевим лезом, і вона відчула, що непритомніє. Але їй вдалося взяти себе в руки: щосили стиснула коліна, вкусила себе за палець – і примудрилася-таки не відключитися.

«Це досить смішно й досить романтично».

Вона не знала цього голосу, зовсім не знала.

Усе, що вона собі надумала хвилину тому: обличчя Дуга, його безпорадність та слабкість перед нею, як вона впорається з ним, коли він втратить над собою контроль, – усе це вмить щезло.

Бо реальність виявилася зовсім іншою.

Якийсь абсолютний незнайомець зв'язав її і вкинув до багажника свого авто. її викрали – але ж чому? Що він збирався з нею зробити? Як же ж вона від нього втече? Вона обов'язково втече – але ж як?

Кім мовчки прислухалася, а потім спитала:

– Хто це?

І знову озвався голос – глибокий і спокійний.

– Вибач, що так грубо повівся з тобою, Кім. За хвилину-дві я представлюся. Уже недовго. І не турбуйся. Усе буде чудово.

І телефон замовк.

Кім остовпіла, наче разом із телефоном вимкнувся і її розум. А потім на нього напосіли думки. Заспокійливий голос незнайомця вселив у неї певну надію. І вона вхопилася за неї, як потопаючий за соломинку. Бо її викрадач висловлювався на диво… чемно. Сказав, що все буде чудово.

Авто різко звернуло ліворуч, Кім перекотилася до протилежного боку багажника і вперлася в нього ногами. А потім до неї дійшло, що вона й досі міцно тримає в руках телефон!

Вона піднесла його ближче до очей і втупилася в кнопки. Екран тьмяно світився, і цифри ледь було видно, але Кім усе ж примудрилася набрати 911.

Пролунало три гудки, потім четвертий, і нарешті почувся голос оператора: «Дев'ять один-один. Що з вами трапилося?»

– Мене звуть Кім Макденіелс. Мене…

– Погано чую. Назвіть, будь ласка, своє ім'я по буквах.

Кім перекотилася вперед – авто зупинилося. Потім гепнули дверцята і вона почула, як у замок багажника встромили ключа.

Кім міцніше стиснула телефон, перелякавшись, що голос оператора звучатиме надто гучно й викаже її, але ще більше боялася вона вимкнути його, бо тоді перерветься GPS-зв'язок між нею та поліцією – її єдина надія на порятунок.

Телефонний дзвінок можна відстежити, я правильно мислю?

– Мене викрали! – випалила вона.

Ключ повернули – уліво, а потім управо; і в ту дещицю секунди, коли він іще не встиг відімкнутися, Кім похапцем переглянула подумки свій план. Він годився і для цієї ситуації. Скажімо, її викрадачеві захочеться зайнятися з нею сексом. Що ж, це вона якось зможе пережити, але їй доведеться проявити кмітливість та обережність, зробити незнайомця своїм другом, при цьому запам'ятовуючи все, щоб потім розповісти поліції.

Кришка багажника піднялася – і їй на ноги впало місячне сяйво.

І план спокушання викрадача відразу ж вилетів у Кім із голови. Вона зігнула ноги і щосили стусонула незнайомця в стегно. Він відскочив, уникаючи удару, і не встигла Кім побачити його обличчя, як викрадач накинув їй на голову ковдру і вирвав із рук телефон.

Кім огорнула темрява. Відкотившись назад у багажник, вона почула:

– Битися зі мною не має сенсу, Кім. Справа не в тобі чи мені. Ідеться про дещо набагато більше та серйозніше, повір. Утім, з якого це дива ти будеш мені вірити?

Розділ 5

Кім прийшла до тями.

Вона лежала горілиць у ліжку в яскравій кімнаті з жовтими стінами. її руки були зв'язані й прикручені за головою. Ноги ж були прив'язані за кісточки до рами ліжка. Під

її підборіддя було підсунуте біле атласне простирадло, що лежало зібгане між ногами. Кім не була стовідсотково впевнена, але їй здалося, що вона лежала під простирадлом абсолютно гола.

Вона смикнула мотузку, якою були зв'язані її руки, і їй відразу ж привиділися страшні картини того, що могло з нею невдовзі статися. Аж ніяк не схоже, що все буде чудово, як пообіцяв незнайомець. А потім Кім почула гарчання й вереск, які вирвалися з її горлянки. Ніколи раніше не доводилося їй чути від себе таких звуків.

З мотузкою в неї нічого не вийшло, тож Кім підняла голову скільки могла й окинула поглядом кімнату. Вона здалася їй якоюсь несправжньою, як декорації на сцені.

Праворуч від ліжка виднілися два зачинені вікна, завішені тоненькими шторами. Під вікнами стояв стіл, ущерть заставлений запаленими свічками різної висоти та кольору; на ньому лежали також тропічні квіти.

У вазі побіля ліжка настовбурчилися цезальпінії та кореневища імбиру. «Як чоловічі прутні», – подумала Кім.

Вона ще раз окинула поглядом кімнату й узріла дві відео-камери. То були професійні пристрої на триногах, встановлені по обидва боки ліжка.

Кім помітила також лампи на стійках, а над головою – мікрофон на телескопічному держакові, який вона не відразу побачила.

Раптом у її свідомість увірвався шум прибою; такий гучний, що здавалося, наче хвилі гепають у стіни кімнати. А вона лежить у центрі усього цього жаху, нерухомо пришпилена, наче метелик.

Кім увібрала повні легені повітря й заверещала:

– Допоможі-і-і-іть!

Коли її верески поступово стихли, позаду озвався чоловічий голос:

– Припини, Кім. Тебе все одно ніхто не чує.

Вона натужно повернула голову ліворуч, неймовірним зусиллям вигнула шию – і побачила чоловіка, що сидів у кріслі. На ньому були навушники, які він зсунув із голови на ключиці.

Кім уперше побачила чоловіка, який нею заволодів.

Вона його не знала.

Незнайомець мав середньої довжини волосся, і на вигляд йому було під сорок років. Риси обличчя він мав правильні, майже привабливі. Його м'язисте тіло було вдягнене в добре прилягаючу, дорогу на вигляд одіж. На руці виднівся золотий годинник швейцарської фірми «Патек Піліпп», який Кім бачила колись у журналі «Веніті Феа».[1]1
  «Vanity Fair» – «Ярмарок марнославства». – Прим. пер.


[Закрыть] Чоловік у кріслі видався їй схожим на актора Деніела Крейга, який грав головну роль у найостаннішому з фільмів про Джеймса Бонда.

Він знову причепив навушники на голову, заплющив очі й став слухати. Він її ігнорував.

– Агов, пане! Я до вас звертаюся! – гукнула Кім.

– Гадаю, вам варто послухати ось це, – сказав незнайомець. Він назвав композицію, сказав, що знайомий із виконавцем і що це – перший студійний варіант запису.

Піднявшись, незнайомець підійшов до Кім, узяв навушники й притиснув один із них їй до вуха.

– Класно, еге ж?

План утечі, який вона було придумала, відразу ж випарувався, як роса на сонці. Вона вже проґавила вдалу нагоду спокусити свого поневолювача. «Нехай робить, що хоче, – думала Кім. – Але ж я завжди зможу вимолити в нього життя. Сказати, що йому ж буде цікавіше, коли він залишить її живою». Та після уколу, який він їй зробив, думки Кім переплуталися, у голові в неї паморочилося, і вона почувалася надто кволою, щоб рухатися.

Вона зазирнула в його світло-сірі очі, а він теж поглянув на неї – начебто прихильно. Може, їй вдасться цим скористатися?

– Послухай-но, – сказала Кім. – Люди знають, що я зникла. Впливові люди. З «Лайф інкорпорейтед». Ти чув про них? У мене суворий розклад і мені не дозволяється бути поза домівкою після певної години. Це стосується усіх моделей. Поліція вже шукає мене…

А «Джеймс Блонд», як вона вже встигла охрестити його, відповів:

– Забудь про поліцію, Кім. Я про все добре подбав. – Він сів поруч із нею на ліжко й захоплено та ніжно погладив по щоці. А потім вдягнув голубі гумові рукавички.

Незнайомець зняв щось із гвіздка у стіні, щось схоже на маску. Коли він її вдягнув, то обличчя його спотворилося. І стало страшним. Дуже страшним.

– Що ти робиш?! Що ти робиш?! – заволала Кім, і її крики відлунили рикошетом у маленькій кімнаті.

– У тебе це просто потрясно виходить, – прокоментував чоловік. – Можеш повторити ще раз? Ну що – ти готова, Кім?

Незнайомець підійшов до кожної камери, перевірив через об'єктиви їхнє налаштування й увімкнув. Спалахнули яскраві лампи.

Кім прослідкувала поглядом за блакитними рукавичками, коли ті різко стягнули з її тіла атласне покривало. У кімнаті було прохолодно, але її шкіра вмить вкрилася рясними краплинами поту. Вона здогадалася.

Він зібрався її ґвалтувати.

– Не треба цього робити, – сказала Кім.

– Треба, – заперечив незнайомець.

Кім почала скиглити, а потім скигління перейшло в плач. Вона відвернулася, уставилася поглядом у зачинені вікна – і почула, як упав додолу ремінь, стукнувшись пряжкою об підлогу. Гумові рукавички легенько пройшлися по її грудях, губи незнайомця торкнулися її живота й опустилися до паху. Потім він почав досить грубо входити в неї – і вона нестримно розридалася, напружуючи м'язи й намагаючись завадити йому.

Кім відчула його легкий подих на обличчі, коли він тихо промовив їй на вухо:

– Кім, не пручайся. Просто розслабся й отримуй задоволення. Вибач, але це – робота, за яку мені заплатять купу грошей. Ті, хто зараз за нами спостерігають, є твоїми великими фанатами. Спробуй зрозуміти.

– Щоб ти здох! – відповіла вона й до крові укусила його за руку. Незнайомець сильно ляснув її по одній щоці, потім – по другій. Шкіру вкололи солоні сльози.

Їй захотілося знепритомніти, але куди там – світловолосий ґвалтівник, що бурчав і рохкав, був такий важкий! А прутень – такий великий! Вона щосили спробувала відключитися від усього, окрім шуму хвиль та думок про те, що вона зробить із цим покидьком, коли від нього втече.