Текст книги "Бікіні"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Максин Паетро
сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 98

Відео відкрилося спалахом світла та надзвичайно крупним планом обличчя Анрі, розмитого цифровим способом. Він обернувся й підійшов до ліжка під балдахіном у номері, вочевидь, дуже дорогого готелю. Я звернув увагу на витончені меблі й на традиційні європейські візерунки з королівськими лілеями; цей візерунок повторювався на оббивці, килимі та завісах.

Мій погляд притягнуло ліжко, де я побачив голу жінку, що лежала долілиць із простягнутими вперед руками. Вона посмикувала мотузки, якими її кисті були прив'язані до бильця.

«О ні, тільки не це!» – подумав я.

Анрі ліг поруч із жінкою, і вони про щось невимушено заговорили. Я не міг розібрати, про що саме, аж поки жінка різко не підвищила голос, вимагаючи розв'язати її.

Цього разу щось було не так, як на попередніх відео.

Мене здивувала відсутність страху в її голосі. Може, вона просто дуже добра акторка? Чи, може, іще не второпала, чим усе це скінчиться?

Я натиснув кнопку «Пауза» й зупинив відео.

Півторахвилинний ролик зі стратою Кім Макденіелс спалахнув у моїй пам'яті в найменших деталях. Мені ніколи не забути посмертного виразу обличчя Кім: наче вона й досі кривилася від болю, хоча голова її вже була відрізана від тіла.

Я не хотів додавати ще один витвір Анрі Бенуа до репертуару своєї пам'яті.

Мені не хотілося це дивитися.

Унизу, на Трекшн-авеню, ішов своїм звичайним ходом звичайний недільний вечір. Я почув, як вуличний гітарист грає «Доміно», а туристи йому аплодують, як шипіли шинами авто, проносячись під моїм вікном. Кілька тижнів тому я міг запросто спуститися й випити пару пляшок пива в ресторані «Моуз».

Мені й зараз дуже хотілося це зробити. Але я не міг вийти.

Я натиснув кнопку – і відео на екрані мого комп'ютера знову ожило: Анрі сказав жінці, що та дбає лише про власне задоволення і, сміючись, додав: «Усе має свою ціну». Потім він узяв пульт й увімкнув телевізор.

Спочатку на екрані мелькнула реклама готелю, а потім ведучий Бі-бі-сі розповів останні спортивні новини, головним чином футбольні. Потім з'явився інший ведучий із новинами з царини міжнародних фінансових ринків, після чого пішли екстрені новини про двох дівчат, нещодавно вбитих на Барбадосі.

Тим часом на комп'ютерному екрані Анрі вимкнув екран телевізійний. Усівшись верхи на оголену жінку, він обхопив руками її шию, і я вже не сумнівався, що він збирається задушити жінку, – але потім Анрі чомусь передумав.

Псих розв'язав їй руки, і я полегшено зітхнув, протерши кулаками очі. Він відпустив її – але ж чому?

На екрані жінка сказала Анрі: «Я знала, що ти цього не зробиш», її англійська була з акцентом. Схоже було, що ця жінка – італійка.

Може, то Джина?

Вставши з ліжка, вона підійшла до камери, посміхнулася в об'єктив і підморгнула. То була красива брюнетка років тридцяти з гаком, може – сорока. Вона пішла до сусідньої кімнати, мабуть, ванни.

Анрі теж встав із ліжка, простягнув руку й дістав із торби пістолет, схожий на 9-міліметровий «Рюгер» із глушником на стволі.

А потім пішов слідком за жінкою і випав із кадру.

Почулася приглушена розмова, а потім характерне «пуф-ф-ф», «пуф-ф-ф». Так стріляє через глушник пістолет. Поріг ванної на мить перетнула тінь, і почувся глухий звук важкого падіння. Пролунали ще два постріли, а потім зашуміла вода.

Окрім порожнього ліжка, це було все, що я почув та побачив наостанок. Екран згас.

Тремтячими руками я знову увімкнув відео. Цього разу я уважно придивлявся до найменших деталей, намагаючись вирахувати, де був Анрі, коли вбив цю жінку. А те, що він її вбив, не викликало в мене жодного сумніву.

І під час третього перегляду я таки угледів те, чого не помітив спочатку. Коли Анрі увімкнув телевізор, я зупинив зображення, збільшив картинку й прочитав рекламу з назвою готелю.

Телевізор був знятий під гострим кутом, і мені було до біса важко розібрати літери, але я таки примудрився їх записати, після чого зайшов в Інтернет, щоб подивитися, чи існує таке місце.

Виявилося, що існує.

Я дізнався, що «Шато де Мірамбо» – це у Франції, у виноробній місцевості поблизу Бордо. Цей готель було збудовано на підвалинах середньовічної фортеці, заснованої ще в XI сторіччі. Фортецю реконструювали на початку XIX століття й перетворили на престижний та дорогий будинок відпочинку. На веб-сайті готелю виднілися соняшникові поля, виноградники й сам палац – вишукана, майже казкова споруда з кам'яними склепіннями, башточками над внутрішнім подвір'ям та садом у класичному стилі.

Я знову понишпорив в Інтернеті й знайшов рахунки футбольних матчів та завершальні показники фондових бірж, які я бачив на екрані телевізора в номері Анрі.

Виявилося, що те відео було знято в п'ятницю, того ж вечора, коли Аманда принесла додому диких курчат і коли я дізнався про смерть Сари та Венді.

Я помацав датчик, приліплений до моїх ребер, і відчув, як калатає серце. Тепер мені все стало ясно.

Два дні тому Анрі був у Франції, приблизно за п'ять годин їзди від Парижа. Наступного тижня починався вересень. Анрі якось сказав мені, що у вересні він завжди їздив до Парижа.

Тепер я досить добре уявляв собі, де він міг бути зараз.

Розділ 99

Я з ляскотом закрив кришку свого комп'ютера, наче це могло так само закрити ті жахливі картини, які залишив Анрі в моїй уяві.

А потім зателефонував Аманді і все швидко пояснив, кидаючи речі у свою валізу.

– Анрі прислав мені відео, – сказав я. – Схоже, він убив Джину Працці. Можливо, він робить зачистку. Позбувається людей, які знають, хто він і чим займається. Тому, Менді, виникає запитання: коли книгу буде закінчено, що він зробить із нами?

І я поділився з нею своїм планом. Менді заперечувала, але останнє слово залишилося за мною.

– Я не можу сидіти тут просто так. Я маю щось робити.

Я викликав таксі, а коли ми поїхали, я віддер стрічку з грудної клітки і засунув датчик стеження під заднє сидіння.

Розділ 100

Я встиг узяти квитки на безпересадковий рейс до Парижа. Місця були посеред салону, поруч із вікном. Як тільки я опустив спинку крісла, мої очі міцно заплющилися. Я пропустив кіно, готову їжу та дешеве шампанське, зате поспав аж дев'ять годин і прокинувся лише тоді, коли літак пішов на посадку.

Моя торба ковзнула до мене багажним жолобом так, наче страшенно за мною скучила, і за двадцять хвилин після посадки я вже їхав на задньому сидінні таксі.

Звернувшись до водія своєю ламаною французькою, я пояснив, куди мене відвезти: до готелю «Сінґ Верт», що французькою означало «Зелена мавпа». Я вже там бував раніше, тому знав, що то – двох-із-половиною-зірковий заклад, популярний серед журналістів, що довго працювали в Місті Вогнів.

Увійшовши крізь вестибюльні двері, де не було швейцара, я проминув вхід до бару під назвою «Жак-Амерікен» й опинився в темному внутрішньому вестибюлі з потертими зеленими кушетками, стосами газет всіма мовами світу та великою вицвілою аквареллю з африканськими зеленими мавпами, що висіла за реєстраційним столом.

«Жорж» – було написано на причіпній бирці консьєржа. То був кволий п'ятдесятирічний тип, явно невдоволений тим, що через мене йому довелося перервати телефонну розмову. Після того як Жорж зняв гроші з моєї кредитної картки й замкнув мій паспорт у сейфі, я піднявся сходами на третій поверх і знайшов свій номер у кінці коридору з потертою килимовою доріжкою. Номер розташовувався в тильній частині готелю.

Кімната була прикрашена столистими трояндами та дощенту напхана столітніми меблями, що тягнулися по всьому периметру. Але ліжко було заслане свіжими простирадлами, на столику стояв телевізор, а поруч знаходилося гніздо для підключення до швидкісного Інтернету.

Я кинув свою торбу на стьобану ковдру і взяв телефонний довідник. У Парижі я пробув уже годину і, перш ніж щось робити, я мав роздобути пістолет.

Розділ 101

У французів ставлення до пістолетів дуже серйозне. Дозволи на них видаються обмеженому колу осіб: поліцейським, військовим та нечисленним співробітникам служби безпеки. І вони мусять тягати їх із собою в кобурах, та ще й так, щоб їх усім було видно.

Однак у Парижі, як і у всякому великому місті, ви можете роздобути пістолет, якщо це вам вкрай необхідно. Цілий день я вештався в Золотій Краплині – місцині навколо Базиліки Сакре-Кьор, де зазвичай збиралися наркоділки.

І врешті-решт за двісті євро придбав старий тупоносий револьвер 38-го калібру – дамський пістолет із дводюймовим стволом та барабаном на шість набоїв.

Коли я повернувся до «Зеленої мавпи», Жорж зняв мені ключ із гачка на дошці й кивнув підборіддям на якусь маленьку купку на одному з диванів.

– У вас гість.

Я далеко не відразу збагнув, що перед собою бачу. Второпавши нарешті, що то жінка, я підійшов до неї, посіпав за плече й погукав.

То була Аманда. Вона розплющила очі й потягнулася, поки я вмощувався поруч із нею. Оповивши руками мою шию, вона поцілувала мене, але в мене якось не виникло бажання поцілувати її у відповідь. Бо вона мусила зараз бути вдома, у Лос-Анджелесі, щоб не наражатися на небезпеку.

– Ти ба! Хоча б придурився, що радий мене бачити! Ясна річ, Париж – для коханців, – сказала Аманда й обережно посміхнулася.

– Менді, що ти собі думаєш, скажи заради Бога?

– Знаю, це дещо необачно з мого боку, але ось послухай. Я маю дещо тобі сказати, Бене. Бо це може вплинути на геть усе.

– Говори по суті, Менді. Що ти маєш на увазі?

– Я хотіла б поговорити тет-а-тет.

– І через це взяла й прилетіла сюди? Ідеться про Анрі?

– Ні…

– Тоді вибач, Менді. Тобі доведеться повернутися додому. І не заперечуй мені. Ти – слабка ланка, невже не розумієш?

– Дякую на добрім слові.

Й Аманда надула губи. Це траплялося нечасто, але я знав, що чим далі я на неї наїжджатиму, тим упертішою вона ставатиме. Вона тупнула ногою, і я відчув, що запахло смаленим.

– Ти вже поїв? – спитала вона мене.

– Я не голодний.

– Зате я голодна. Ми – у Парижі, а я, до речі, спеціалізуюся на французькій кухні.

– Ми тут не у відпустці, – заперечив я.

Але з годину ми з Менді вже сиділи у надвірному кафе на вулиці Ру де Пірамід. Був теплий вечір. Сутінки вже здолали сонячне світло, але нам було добре видно Святу Жанну на коні в тому місці, де наша бокова вулиця перетиналася з вулицею Ру де Ріволі.

Настрій Менді радикально помінявся на піднесено-оптимістичний. Принаймні, мені так здалося. Вона замовляла французькою, уминала страву за стравою, описуючи й оцінюючи салати, паштети та морепродукти.

Я ж задовольнився крекерами із сиром і чашкою міцної кави. Мій розум напружено працював над тим, що я надумав зробити, і я фізично відчував, як блискавично спливає дорогоцінний час.

– Ти лишень попробуй, – сказала Аманда, простягаючи мені ложку з кремом-брюле.

– Чесне слово, Амандо, – сказав я зі щирим відчаєм у голосі. – Тобі не слід тут бути. Не знаю, що ще тобі сказати.

– А ти просто скажи, що кохаєш мене, Бенджі. Я ж буду матір'ю твоєї дитини.

Розділ 102

Я витріщився на Аманду – тридцятичотирирічну жінку, що виглядала на двадцять п'ять, у лазуровій жакетці з гофрованими манжетами та комірцем, і з посмішкою, точнісінько як у Мони Лізи. Вона була на диво гарною, особливо зараз, у цю мить.

– Будь ласка, скажи, що ти радий, – попросила Аманда.

Я взяв ложку в неї з руки й поклав на її тарілку. Підвівшись, обхопив її обличчя долонями й поцілував. А потім знову поцілував.

– Ти – найшаленіша дівчина, яку я тільки знав. Просто потрясаюча. Як там французькою – trèsétonnante.

– Ти теж не абихто, – сказала Менді, сяючи від щастя.

– Як же ж я тебе люблю!

– Moi aussi. І я теж. Я кохаю кожну часточку тебе. А ти, Бенджі? Ти щасливий?

Я повернувся до офіціантки й сказав:

– У нас із цією красунею буде дитина.

– Первісток?

– Так. І я кохаю цю жінку так сильно, я такий радий, що в нас буде дитина, що готовий злетіти до Місяця й кружляти навколо нього.

Офіціантка сліпуче посміхнулася, цьомкнула в щоку мене та Аманду, а потім зробила загальну заяву для відвідувачів у кафе, яку я спочатку не зовсім зрозумів. Та коли офіціантка стала робити махальні рухи руками й гості за сусіднім столиком розсміялися, до мене дійшло. Інші відвідувачі теж стали сміятися й плескати в долоні, вигукуючи поздоровлення та «браво!».

Посміхаючись незнайомим людям, я вклонився обожнюваній Аманді й відчув несподіваний приплив нестримної радості. Ще недавно я дякував Господу, що в нас немає дітей, а тепер світився від радості, що та скляна піраміда Йо Мінь Пея в Луврі.

Я сам не вірив своєму щастю.

Менді народить нам дитя!

Розділ 103

Та не встигло щодалі сильніше кохання до Менді запустити моє серце на Місяць, як мою радість затьмарив іще сильніший страх за її безпеку.

Поки ми йшли з Амандою до нашого маленького готелю, я пояснив їй, чому їй слід покинути Париж наступного ж ранку.

– Поки ініціатива на боці Анрі, нам постійно загрожуватиме небезпека. Я мушу стати розумнішим за нього, а це не так просто, Менді. Наша єдина надія в тім, що я зможу випередити його. Будь ласка, довірся мені в цьому й не заперечуй.

Я розповів Аманді, що Анрі описав мені, як вони з Джиною гуляли Вандомською площею.

– Це все одно, що шукати голку в декількох копицях сіна, але внутрішній голос підказує мені, що він десь тут, – пояснив я.

– Навіть якщо це так, то що ж ти тоді робитимеш, Бенджі? Ти й справді хочеш убити його?

– А ти маєш кращу ідею?

– Та десь близько сотні, не менше.

Коли ми піднялися сходами до нашого номера, я сказав Аманді, щоб вона трималася позаду, а сам витягнув револьвер і відчинив двері. Я перевірив усі шафи та ванну, повідхиляв усі штори й визирнув у провулок – мені ввижалися потвори, що вистрибують звідусіль.

Пересвідчившись, що кімната безпечна, я сказав:

– Повернуся через годину. Щонайбільше – за дві. Сиди й нікуди не рипайся, гаразд? Дивися телеящик. Дай слово, що не вийдеш із номера.

– Облиш, Бенджі. Краще тоді виклич поліцію.

– Люба, скільки можна повторювати. Вони нас не захистять. Нас не можна захистити. Від Анрі – не можна. А тепер пообіцяй мені.

Менді неохоче підняла руку з трьома стиснутими пальцями – мовляв, присягаюся. А потім замкнула за мною двері.

Я встиг зробити деякі приготування. У Парижі була лише якась жменька першокласних готелів. Анрі міг зупинитися в «Жорж V» або «Плаза Атене». Але я зробив ставку на інший.

До готелю «Рітц» на Вандомській площі було зовсім недалеко. Кільканадцять хвилин пішки.

Розділ 104

Анрі вперся кулаками в заднє сидіння таксі «мерседес», яким він їхав з аеропорту Орлі до Ру де Ріволі, і звідти – до Вандомської площі. Він був голодний і злий, а тут, як навмисне, потік машин повз, як черепаха, повільно вибираючись із мосту Пон Рояль на Ру де Пірамід.

Поки таксі стояло на світлофорі, Анрі, скрушно похитуючи головою, міркував про помилку, яку він зробив. Це ж просто аматорський промах: приїхати сьогодні вранці до Амстердама й не знати, що Ван дер Хойфеля в той момент не буде в місті! І замість негайно вшитися, Анрі прийняв на ходу непродумане рішення.

Він знав, що Ван дер Хойфель наймає секретарку. Одного разу він бачив її і знав, що наприкінці робочого дня вона замикатиме офіс Ван дер Хойфеля.

Тому Анрі став стежити, чекаючи, коли Міке Гельслоот, гарненька мініатюрна дівчина в шнурованих черевичках, стане рівно о п'ятій замикати великі парадні двері контори Ван дер Хойфеля. А потім він пішов слідком за нею крізь порізаний водними каналами район. Стояла напружена тиша, яку порушували тільки церковні дзвони та крики чайок.

Анрі тихо крався за якихось кілька ярдів позаду Міке. Перетнувши канал, дівчина звернула у звивисту вуличку. У цей момент Анрі вигукнув:

– Перепрошую, можна вас на хвилинку? – Міке різко обернулася й поглянула на нього.

Він вибачився і, пішовши крок у крок поруч із нею, пояснив, що бачив, як вона вийшла з офісу Ван дер Хойфеля й цілі два квартали намагався наздогнати її.

– Я працюю над секретним проектом для пана Ван дер Хойфеля, – пояснив Анрі. – Та ви ж мусите пам'ятати мене, Міке. Я – мсьє Бенуа. Одного разу ми з вами бачилися в офісі.

– Можливо, – мовила дівчина із сумнівом у голосі. – Але нічим не можу вам допомогти. Пан Ван дер Хойфель приїде лише завтра.

Анрі сказав, що загубив номер стільникового телефону пана Ван дер Хойфеля й був би дуже вдячний, якби йому пояснили, чому той переплутав дату їхньої зустрічі. Й Анрі продовжив у такому ж дусі, аж поки Міке не зупинилася перед парадними дверима своєї квартири.

Він задумливо поглянув на неї. Дівчина витягнула ключ, і на її обличчі відбилося легке роздратування, але через чемність та бажання допомогти своєму босу вона впустила Анрі до своєї квартири, щоб він подзвонив від неї Ван дер Хойфелю.

Анрі подякував за сприяння, всівся в м'яке крісло у двокімнатній квартирі Міке, розташованій під сходами, і став вичікувати слушної нагоди вбити її.

Поки дівчина промивала два келихи, Анрі окинув поглядом спадисті книжкові полиці, журнали мод та дзеркало над каміном, майже повністю вкрите фотографіями симпатичного кавалера Міке.

Згодом, зрозумівши, що він збирається робити, вона стала голосити:

– Ні, ні, ні! – благала вона. – Будь ласка, не треба! – Вона ж не зробила йому нічого поганого, вона ніколи нікому не скаже, слово честі, ані слова.

– Вибач. Ідеться не про тебе, Міке, – відказав Анрі. – А про твого боса, пана Ван дер Хойфеля. Він – дуже зла й лиха людина.

– Тоді при чім тут я? – спитала вона.

– При тім, що сьогодні – щасливий день для Яна. Бо він не приїхав до міста.

Анрі зв'язав їй руки за спиною одним із її ж шнурків і став розстібати свій пасок.

– Ні, тільки не це, – благально мовила Міке. – Я ж збираюся заміж виходити.

Та Анрі не став її ґвалтувати. Після сексу з Джиною він не мав на неї настрою. Тому він сказав Міке, щоб та думала про щось приємне. Важливо, щоб останні миті свого життя людина мала приємні думки.

Він накинув другий шнурок їй на шию і став затягувати його, упершись коліном у вигин талії. І затягував доти, поки Міке не припинила дихати. Провощений шнурок був міцний, як металевий дріт, і він прорізався крізь її тонку шию. І дівчина, вмираючи, стекла кров'ю.

Опісля Анрі примостив тіло гарненької Міке під ковдру й поплескав по щоці.

І подумав, що був такий злий із того, що не застав Яна, що навіть забув зняти убивство на відео.

Утім – Ян зрозуміє сенс цього повідомлення.

Й Анрі втішився цією думкою.

Розділ 105

І досі сидячи в таксі, що застрягло в безконечному потоці машин, що повз зі швидкістю слимака, Анрі подумки повернувся до Джини Працці. Йому пригадалися її очі, що ледь на лоба не вилізли, коли він встрелив її. «Цікаво, чи встигла вона второпати, що насправді сталося?» – подумав він. Це було по-справжньому важливо, бо Джина стала першою людиною, яку він убив просто для власного задоволення відтоді, як він задушив оту дівчину в причепі майже двадцять років тому.

А тепер він убив із тієї ж самої причини й Міке. Зовсім не заради грошей, ні.

У його свідомості щось мінялося.

То було як світло, що просочується попід дверима. І він міг або відчинити їх та постати перед сліпучо-яскравим блиском, або хряснути дверима й кинутися навтьоки.

Забібікали автомобільні сигнали, й Анрі побачив, що їхнє таксі нарешті виповзло на перехрестя Ру де Пірамід та Ру де Ріволі – і знову застрягло. Щоб зекономити пальне, водій вимкнув кондиціонер і відкрив вікна.

Розлючений Анрі нахилився й постукав у перегородку.

Водій відірвався від свого мобільного й пояснив Анрі, що вулиця забита через те, що кортеж французького президента якраз виїжджає з Єлисейського палацу й вирушає до Національної Асамблеї.

– Нічим не можу зарадити, мсьє. Ми зв'язані по руках і ногах. Заспокойтеся.

– А скільки доведеться чекати?

– Може, іще хвилин п'ятнадцять. Звідки мені знати?

Давно Анрі не був такий розлючений на самого себе. То була дурість – поїздка до Парижа як іронічна післямова до вбивства Джини. Не тільки дурість, а й самовдоволене потурання власним примхам, ба навіть самовбивче потурання. «Невже це дійсно так? Невже мені справді хочеться, щоб мене спіймали саме зараз?» – подумав він.

Анрі споглядав вулицю крізь вікно з опущеним склом, з нетерпінням чекаючи, поки проїде кортеж оцього сміховинного політичного блазня – як зненацька почув вигуки та вибухи сміху, що донеслися з ресторанчику на розі.

Він поглянув у той бік.

Якийсь чоловік у блакитній спортивній куртці, рожевій футболці та штанях хакі, явно американець, нарочито комічно вклонився молодій жінці в блакитній жакетці. Люди в надвірному ресторанчику заплескали в долоні, а коли Анрі придивився пильніше – то аж похолов. Цей чоловік здався йому знайомим.

Він не повірив своїм очам. Йому захотілося спитати водія: «Вам видно отой ресторан? Скажіть, а то дійсно Бен Гокінс та Аманда Діас? Бо мені здається, що в мене поїхала стріха».

У цей момент Гокінс підняв догори металевий стільчик, крутнув його в повітрі, поставив униз і всівся на нього обличчям до вулиці. В Анрі відпали останні сумніви. То був Бен. Коли Анрі перевіряв востаннє, Гокінс та його краля були в Лос-Анджелесі.

Анрі моментально повернувся подумки до того суботнього вечора, коли він убив Джину. Він відіслав відео Вену, але не перевірив GPS-датчик. І зробив це лише через два дні.

«Невже Бен здогадався й викинув мікрочіп?»

На якусь мить свідомість Анрі пронизало щось абсолютно для нього нове. То був страх. Він перелякався, що стає незграбним та вайлуватим, втрачає свою важко набуту дисципліну, втрачає таку необхідну хватку. А цього не можна було допускати.

І він цього більше ніколи не допустить.

Анрі гаркнув на водія і сказав, що чекати більше не може. Всунувши йому в руку пачку купюр, він схопив свою торбу, валізу й вийшов прямо на вулицю.

Пройшовши поміж автомобілями, він зробив крюк і повернувся, але вже на тротуар. А потім швидко пірнув під альков між вітринами двох магазинів за якихось десять ярдів від вуличного ресторанчику.

З калатаючим серцем спостерігав Анрі, як Вен та Аманда вийшли з-за столика і, взявшись за руки, рушили на схід по Ру де Ріволі.

Коли вони відійшли достатньо далеко, Анрі прилаштувався позаду, намагаючись не випускати їх із виду, аж поки парочка не дійшла до «Зеленої мавпи» – невеличкого готелю на Пляс Андре Мальро.

Коли Аманда й Вен зникли всередині, Анрі увійшов до готельного бару «Жак Амерікен», прилеглого до вестибюля. І замовив віскі бармену, який активно підбивав клинці до якоїсь брюнетки з довгастим, як у коняки, обличчям.

Посьорбуючи віскі, Анрі спостерігав за вестибюлем через заднє дзеркало бару. Побачивши, що Вен зійшов униз, Анрі крутнувся на стільчику і став дивитися, як він віддає ключ консьєржу.

А потім занотував у своїй пам'яті номер під гачком, на якому повис ключ.