Текст книги "Бікіні"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Максин Паетро
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 49

Анрі відчув у своїх венах потужний приплив крові. Йому було гарно, як ніколи, він повнився адреналіном і подумки вже відрепетирував сцену, яка мала невдовзі розігратися.

Він іще раз уважно обдивився околиці: спочатку дорогу в обох напрямках, а потім – берегову лінію, скільки сягало око. Пересвідчившись, що довкола не було ані душі, він схопив із заднього сидіння свою незмінну торбу, відніс її під кущі, а потім повернувся до авто.

Після цього Анрі обійшов свій повнопривідний седан, нахиляючись біля кожного колеса й спускаючи в ньому тиск із вісімдесяти до двадцяти фунтів. Проходячи повз багажник, він поплескав його кришку, а потім відчинив передні пасажирські дверцята. Відкривши бардачок, він скинув звідти на підлогу договір на оренду авто й дістав свій десятидюймовий мисливський ніж. Він був наче природним продовженням його руки.

Висмикнувши ключі, Анрі відімкнув багажник. На Барбару й Левона впало бліде місячне сяйво. Анрі, і досі вдаючи із себе Ендрю Хогана, спитав:

– Чи комфортно вам їхалося в моїй кареті?

Барбара видала гортанний нерозбірливий крик. Вона кричала доти, поки Анрі не нахилився й не притиснув ножа їй до горла.

– Ну чого ти, Барбаро? Не верещи. Ніхто тебе не чує тут, окрім мене та Левона, тому припини свої істерики, добре? Мені це не подобається, якщо чесно.

Крик Барбари перетворився на сиплий хрип, а потім – на плач.

– Що це, в біса, означає, Хогане? – сердито спитав Левон і викрутився так, щоб побачити обличчя їхнього поневолювача. – Я мисляча раціональна людина. Тож поясни мені, будь ласка.

Анрі підставив два пальці собі під ніс, зображаючи вуса. А потім низьким басовитим голосом відповів:

– Аякже, поясню, містере Макденіелс. Ви – мій пріоритет номер один.

– Господи милосердний! Ти – Марко! Ти удавав із себе Марко! Неймовірно! Хіба ж можна так лякати людей. Чого ти хочеш?

– Я хочу, щоб ти, Левоне, поводився пристойно. І ти, Барбаро. Якщо ж будете викидати коники, то мені доведеться вдатися до жорстких заходів. Будьте розважливі – і все буде чин чином. Згода?

Анрі перерізав нейлонові мотузки на ногах Барбари, допоміг їй вибратися з багажника й посадив на заднє сидіння. Потім повернувся до Левона, теж перерізав мотузки на ногах і провів на заднє сидіння. Після цього він пристебнув їх обох ременями безпеки.

Всівшись на місце водія, Анрі захлопнув дверцята, увімкнув лампочку на стелі і, простягнувши руку до дзеркала заднього виду, увімкнув відеокамеру.

– Можете звати мене Анрі, якщо бажаєте, – сказав він Макденіелсам. Ті не зводили з нього немигаючих очей. Анрі засунув руку в кишеню своєї куртки, видобув звідти елегантний годинник у формі браслета й простягнув уперед, демонструючи своїм невільникам.

– Бачите? Як я й обіцяв. Годинник Кім. «Ролекс». Упізнаєте його?

З цими словами Анрі засунув годинник до нагрудної кишені куртки Левона.

– А тепер, – продовжив він, – мені хотілося б пояснити вам, що насправді відбувається й чому мені доведеться вбити вас. Утім, наразі я можу відповісти на ваші запитання – якщо вони у вас є.

Розділ 50

Того ранку я прокинувся й увімкнув місцеві теленовини, а там скрізь – Джулія Вінклер. Фото її до болю прекрасного обличчя, а під ним – біжучий рядок крупним курсивом: Знайдено вбиту супермодель.

Як так? Невже Джулію Вінклер справді вбили?

Я прожогом вискочив із ліжка, збільшив звук і витріщився на наступний кадр, де Кім та Джулія разом позували для фоторепортажу в «Спортивному житті» – їхні притиснуті одне до одного обличчя випромінювали безмежну радість і насолоду життям.

Потім телеведучі почали переповідати цю сенсаційну новину для тих, хто «щойно увімкнув телевізор».

Не в змозі відірвати очей від екрана, я всотував приголомшливі деталі: тіло Джулії Вінклер знайшли в номері п'ятизіркового готелю «Айленд Брізис» на острові Ланаї. Прибігла на смерть перелякана прибиральниця й повідомила, що знайшла задушену жінку із синцями на шиї, а вся постіль була заляпана кров'ю.

Наступним кадром було інтерв'ю з офіціанткою, Еммою Лоран. Минулої ночі вона обслуговувала столики в барі й упізнала Джулію Вінклер. Сказала, що модель вечеряла з якимось симпатичним чоловіком років тридцяти з гаком. Цей чоловік був білошкірий, мав каштанове волосся та добру статуру. «Він явно спортом займається», – додала офіціантка.

Партнер Джулії Вінклер підписав чек номером кімнати, зареєстрованої на Чарлі Ролінза. Цей Ролінз дав щедрі чайові, а Джулія залишила свій автограф. Й Емма підняла перед об'єктивом серветку з написом: «Еммі від Джулії».

Я знову дістав із холодильника сік, зробив добрячий ковток і став дивитися прямий репортаж знадвору побіля готелю «Айленд Брізис». Скрізь були спецавто та джипи; чулося безперервне скрипіння та скавчання поліцейських рацій. Об'єктив камери вперся в репортера місцевої філії Ен-бі-сі.

Це був досить поважний репортер, Кевін де Мартін, відомий, зокрема, тим, що в 2004 році був прикомандирований до бойового підрозділу в Іраку. А тепер він стояв спиною до бар'єру, схожого на козли для пиляння дров, і йа його бородате обличчя тихо падав дощ. Позаду картинно колихалися пальмові віти.

Де Мартін казав: «Наразі відомо ось що: дев'ятнадцятирічну супермодель Джулію Вінклер, що мешкала в одному номері зі зниклою моделлю Кім Макденіелс, знайшли сьогодні вранці мертвою в номері, зареєстрованому на такого собі Чарльза Ролінза з Аоксагетчі, що у Флориді».

Далі де Мартін розповів, що Чарльза Ролінза в його номері не знайшли, що його розшукують для допиту і що будь-яку

інформацію про цього чоловіка слід повідомляти за номером, указаним у нижній частині екрана.

Я спробував увіпхати цю моторошну історію у свою свідомість. Джулію Вінклер знайдено мертвою, Є підозрюваний, але він зник. Або, як люблять висловлюватися в поліції, «здриснув».

Розділ 51

Біля мого вуха заскреготів телефон і вирвав мене з моторошної реальності. Я схопив слухавку.

– Левоне, ти?

– Це Девід Аронштайн. Твоя грошова дійна корова. Гокінсе, ти вже працюєш над оцією історією, що трапилася з Джулією Вінклер?

– Ага. Працюю, начальнику. І працюватиму й далі, якщо ти не заважатимеш і покладеш слухавку. Добре?

І я знову прикипів очима до телевізора. На екрані знову з'явилися ведучі Трейсі Бейкер та Кенді Коалані. Поруч у квадратику з'явилася ще чиясь пика. Виявилося, що то Джон Манці – колишній фахівець-криміналіст із ФБР. Бейкер спитав у нього:

– Чи можна припустити зв'язок між убивствами Рози Кастро та Джулії Вінклер? Можливо, це робота серійного вбивці?

Оці два моторошні слова – «серійний убивця». Тепер історія Кім стала відомою на увесь світ. Цілий світ тепер прикипить до Гаваїв та до загадкового вбивства двох вродливих дівчат.

Колишній агент ФБР Джон Манці задумливо почухав за вухом і сказав, що зазвичай серійні вбивці вирізняються тим, що мають власний почерк, тобто віддають перевагу якомусь одному способу вбивства.

– Розу Кастро також задушили, але мотузками, – зауважив він. – Хоча насправді вона захлинулася. Не поговоривши із судмедекспертом, я можу лише покладатися на показання свідків, що Джулію Вінклер задушили руками. Тобто хтось убив її, стиснувши за горло.

– Іще рано стверджувати, – продовжив Манці, – що ці вбивства скоїла одна й та сама особа, але про задушення руками я можу сказати, що це особистий почерк. Задушення дає убивці більше задоволення, аніж, скажімо, вбивство за допомогою пістолета, бо жертва помирає не відразу.

Кім. Роза. Джулія. Це випадковість чи закономірність, що загрожувала перерости в епідемію вбивств? Мені захотілося негайно поговорити з Левоном та Барбарою, перш ніж вони побачать у новинах повідомлення про Джулію, якимось чином підготувати їх до найгіршого, але я не знав, де вони.

Учора вранці Барбара зателефонувала мені й сказала, що вони з Левоном їдуть до Оаху перевірити одну – можливо, фальшиву – наводку, і відтоді я від них нічого не чув.

Прикрутивши звук на ТБ, я набрав номер мобільного Барбари, а коли той не озвався, зателефонував Левону. Він також не відповів. Я залишив їм повідомлення і спробував зв'язатися з їхнім водієм. Мій дзвінок був переадресований на голосову пошту; я залишив Марко своє повідомлення, сказавши, що справа невідкладна.

Прийнявши душ, я швидко вдягнувся. Збираючись із думками, я відчув щось невловиме і важливе, на що мені слід було звернути особливу увагу, але мені ніяк не вдавалося встановити – що саме. Воно було схоже на ґедзя, якого ніяк не вдається прибити. Або слабкий запах газу, що витікає невідомо звідки. Що ж це таке?

Я знову спробував зв'язатися з Левоном, і коли в мене знову нічого не вийшло, я подзвонив приватному детективу Едді Кеолі. Хто-хто, а він мусив знати, як знайти Барбару та Левона.

Бо то була його робота.

Розділ 52

– Слухаю, – гаркнув детектив.

– Едді, це Бен Гокінс. Ти новини бачив?

– Гірше того. Бачив не лише по телевізору, а й вживу.

І Кеола розповів, як прибув на острів відразу по тому, як поліції повідомили про смерть Джулії Вінклер. Він був присутнім при винесенні трупа й говорив із копами на місці вбивства.

– Убили сусідку Кім по готельному номеру, уявляєш? – сказав він.

Я розповів йому, що мені не вдалося зв'язатися з Макденіелсами та їхнім водієм, і спитав Едді, чи не знає той, де зараз можуть бути Барбара з Левоном.

– У якомусь ганделику на східному березі Оаху. Барбара сказала мені, що не знає назви.

– Може, я перебільшую, – сказав я детективу, – але мені лячно. Уникати спілкування – це на Макденіелсів не схоже.

– Зустрінемося біля їхнього готелю за годину, – сказав Кеола.

Я прибув до «Вейлі Прінсес» якраз за кілька хвилин до восьмої і вже рушив до реєстраційного столика, коли почув, як мене гукнув Едді Кеола. І швидко, підтюпцем підбіг до мене мармуровою підлогою. Його вибілене волосся було мокре й скуйовджене вітром, а обличчя зморене.

Черговий по готелю виявився молодим парубком у габардиновому піджаку з чепурненькою стодоларовою краваткою. На його лацкані висіла табличка: «Джозеф Кейсі».

Коли він скінчив говорити по телефону, ми з Кеолою ввели його в курс нашої проблеми: ми не можемо знайти двох постояльців готелю «Вейлі Прінсес» і їхнього водія, спеціально найнятого готелем. Я додав також, що нас серйозно непокоїть безпека містера та місіс Макденіелсів.

Менеджер похитав головою і сказав:

– Ми не маємо ніяких штатних водіїв і нікого не наймали спеціально для родини Макденіелсів. Ані Марко Бенвенуто, ані когось іншого. Ми ніколи так не робимо й ніколи не робили.

Я ошелешено роззявив рота. А Кеола спитався:

– А чому ж тоді цей водій сказав Макденіелсам, що ваш готель найняв його возити їх, заплативши наперед?

– Я не знаю, хто це такий, – пояснив менеджер. – Поняття не маю. Самі його спитайте.

Кеола показав йому своє посвідчення, сказав, що його найняли Макденіелси, і попросив провести його до їхнього номера.

Коли начальник охорони готелю перевірив дані Кеоли, Кейсі погодився. А я тим часом узяв телефонний довідник і вмостився у вестибюлі в м'якому кріслі.

На Мауї було п'ять служб, що здавали в оренду лімузини, і на той момент, коли Кеола важко опустився в крісло поруч зі мною, я встиг перевірити їх усі.

– Ніхто й ніколи не чув ні про якого Марко Бенвенуто, – сказав я йому. – І взагалі – він ніде на Гаваях не значиться.

– Номер Макденіелсів порожній. Наче їх там ніколи й не було, – сказав Кеола.

– Як таке, в біса, могло статися? – спитав я. – Левон і Барбара виїхали з міста, а ти не дізнався, куди вони подалися?

Це звучало як звинувачення. Я не хотів цього робити, але на той момент моя тривога переросла в паніку і її інтенсивність уже добиралася до критичної позначки, як вода під час повені. Гаваї вирізнялися низьким рівнем злочинності. А тут за якийсь тиждень убили аж двох дівчат. Кім і досі не знайшлася, а на додачу кудись зникли її батьки та їхній водій.

– Я казав Барбарі, що краще мені самому поїхати на Оаху й перевірити оту наводку, – відповів Кеола. – Оті лігвища для «диких» туристів із рюкзаками є досить небезпечними. Та Левон відговорив мене. Сказав, що мені краще залишитися тут і шукати Кім.

Кеола нервово сіпав манжет, прикусивши нижню губу. І ми, два копи у відставці, міністри без портфелів, відчайдушно намагалися придумати хоч щось із нічого.

Розділ 53

У вестибюлі зчинився гармидер. Він став схожим на цирк із трьома аренами, де відбувалися одночасні вистави. Біля реєстрації скупчився натовп німецьких туристів, поруч ватага дітлахів благала садівника дозволити їм погодувати золотих рибок у фонтані, а за тридцять футів від них відбувалася справжнісінька презентація туристичних принад Гаваїв за допомогою слайдів, фільмів та автентичної місцевої музики.

Ми з Едді стали фактично невидимими. Ніхто в наш бік навіть не повернувся.

Я почав перелічувати й групувати факти, пов'язуючи Розу з Кім, Кім – із Джулією та водієм Марко Бенвенуто, який збрехав мені та Макденіелсам, які теж кудись зникли.

– Що ти про це думаєш, Едді? Бачиш тут який-небудь зв'язок? Чи то я просто роздмухую полум'я своєї і без того вже розпеченої уяви?

Кеола шумно зітхнув і сказав:

– По правді кажучи, Бене, у мене голова обертом іде. Не дивися на мене так. Я зазвичай займаюся чоловіками, що зраджують своїх дружин. Страховками. А ти що собі думаєш? Мауї – це не Лос-Анджелес.

– Попрацюй зі своїм приятелем, лейтенантом Джексоном. Чому б ні?

– Обов'язково. Я спонукну його зв'язатися з відділком поліції на Оаху, щоб вони розпочали серйозний пошук Барбари та Левона. Якщо він цього не зробить, то я буду діяти в обхід його. Мій батько – суддя.

– Це може стати в пригоді.

– Та отож.

Кеола сказав, що зателефонує мені, і пішов, а я лишився сидіти з телефоном у руці, уставившись крізь вестибюль на темно-аквамаринове море. Крізь ранковий серпанок виднілися обриси Ланаї – невеличкого острівця, де з Джулії Вінклер вичавили життя.

У Лос-Анджелесі була тільки п'ята ранку, але мені конче треба було поговорити з Амандою.

– Що с-с-сталося, мій котику? – сонно промимрила вона н слухавку.

– Нічого доброго, моя кицько.

Я розповів їй про останню шокуючу новину, про те, що я почуваюся так, наче павуки влаштували на моїй спині широку автостраду для своїх перегонів, і що – ні-ні! – за останні три дні я не пив нічого міцнішого за гуавовий сік.

– На цей час Кім уже з'явилася б, коли б могла, – пояснив я Аманді. – Не знаю, як, де й коли з нею оте сталося й хто до цього доклався, але, здається, я знаю, що саме з нею трапилося, їй-богу, моя рибко.

– «Серійний убивця в раю». Саме на таку історію ти й чекав. Може, з неї вийде книга.

Я її майже не чув. Той невловимий факт, що увесь час крутився в моїй голові відтоді, як я увімкнув телевізор, нарешті спалахнув у моїй уяві яскраво-червоною неоновою вивіскою. Чарльз Ролінз. Ім'я чоловіка, якого останнім бачили з Джулією Вінклер.

Я ж знав його ім'я!

Попрохавши Аманду трохи зачекати, я витягнув зі своєї задньої кишені гаманець і тремтячою рукою перебрав у ньому бізнесові візитки, які я запхав за пластикове віконце.

– Менді?

– Я чую тебе, любий. А ти мене?

– На місці вбивства Рози Кастро до мене підійшов фотограф на ім'я Чарльз Ролінз. Сказав, що працює на журнал «Ток Віклі» з Локсагетчі, що у Флориді. Копи вважають його останнім, хто бачив Джулію Вінклер живою. І його ніде не можуть знайти.

– Ти з ним говорив? Ти можеш його впізнати?

– Мабуть. Зроби мені послугу.

– Увімкнути комп'ютер?

– Так, будь ласка.

Я став чекати, притиснувши мобільника до вуха так міцно, що міг чути, як сусіди моєї подруги спускають воду в унітазі. Нарешті Аманда озвалася.

Злегка прокашлявшись, вона пояснила:

– Бенджі, у «Ґуґлі» цілих сорок сторінок із Чарльзами Ролінзами, аж дві тисячі чоловіків на це ім'я, сотня – у Флориді. Але жодного разу не згадується журнал «Ток Віклі». Ні в Локсагетчі, ні в жодному іншому місці.

– Тоді давай спробуємо про всяк випадок послати йому імейл. – І я продиктував Аманді електронну адресу Ролінза й текст повідомлення.

За кілька секунд Аманда відповіла:

– Повідомлення відфутболили назад, Бенджі. Mailer-Daemon спрацював. Неіснуюча імейл-адреса. Що робити?

– Я тобі пізніше зателефоную. А зараз мені треба сходити до поліції.

Розділ 54

Анрі сидів за два ряди від кабіни пілотів у новому швидкісному літаку. Пасажирів у салоні майже не було. Анрі дивився у вікно, а тим часом елегантний реактивний літачок плавно відірвався від смуги і злетів у біло-блакитне небо над Гаваями.

Відсьорбнувши шампанського, він кивнув стюардесі, щоб та принесла йому ікри та грінок, а коли пілот дав дозвільний сигнал, відкрив свій портативний комп'ютер, що лежав перед ним на столику.

Мініатюрною камерою на дзеркалі заднього виду довелося пожертвувати, але перед тим, як її вивела з ладу морська вода, вона встигла передати бездротовим способом відео на його комп'ютер.

Анрі просто вмирав від нетерпіння – так йому кортіло переглянути відзнятий матеріал.

Він вдягнув навушники й відкрив файл у форматі MPV.

І ледь не охнув від задоволення. Картини, що з'явилися на його екрані, були такі захоплююче-прекрасні! Інтер'єр авто освітлювала мерехтлива лампочка на стелі салону. її тьмяне світло падало на Левона та Барбару, а якість звуку була бездоганною.

Анрі знаходився на передньому сидінні, тому в кадрі його не було видно. І йому сподобалася ця обставина. Без маски. Голос – не спотворений. Просто його голос, відокремлений від тіла. Часом голосом Марко, часом – голосом Ендрю він постійно урезонював своїх жертв.

– Увесь час, поки я кохався з Кім, я казав, що люблю її, Барбаро. Я дав їй дещо випити, щоб вона не відчувала болю. Ваша донька була прекрасною особистістю, дуже гарною й милою дівчиною. Тож не думайте, що вона якимось своїм вчинком заслужила свою смерть.

– Я не вірю, що ти її вбив, – сказав Левон. – Ти – просто виродок і патологічний брехун!

– Я ж дав тобі її годинник, Левоне… Гаразд, погляньте ось на це.

Анрі увімкнув свій мобільний і показав на його дисплеї фото своєї руки, що тримала відрізану голову Кім за біляве волосся.

– Спробуйте зрозуміти, – пояснив він, перекриваючи нестерпні крики та плач Левона й Барбари. – Це просто бізнес. Клієнти, для яких я працюю, платять мені шалені гроші, щоб подивитися, як помирають люди.

Барбара судомно хлипала й задихалася, увесь час благаючи його припинити, а Левон – то була інша проблема. Цьому чоловіку явно вдавалося врівноважити свій шок та горе бажанням зберегти життя собі та своїй дружині.

Він сказав:

– Відпусти нас, Анрі. Ми ж не знаємо, хто ти є насправді. І тому не зможемо завдати тобі шкоди.

– Річ не втім, що я особисто хочу вас убити. Ідеться про гроші. Еге ж. Я заробляю гроші, убиваючи вас.

– Я дістану тобі грошей! – сказав Левон. – Більше, аніж тобі платять клієнти. Присягаюся!

У цей момент Барбара почала благати його не сир отити їхніх хлопців. Анрі перервав її і сказав, що має йти.

Він натиснув на акселератор, приспущені колеса легко покотилися по піску, й авто, набравши швидкість, в'їхало у хвилі.

Анрі вийшов із салону і йшов поруч, аж поки вода не піднялася до вітрового скла.

Камера на дзеркалі заднього виду записала, як просилися Макденіелси, як хлюпала всередину вода, заливаючи сидіння та руки подружжя, зв'язані за спиною, як марно сіпалися вони, пристебнуті ременями безпеки.

Однак він залишив їм слабеньку надію.

– Я не вимикаю лампочку в салоні, щоб ви могли попрощатися одне з одним, – почув Анрі свій голос на екрані. – Хтось може вас помітити з дороги. І врятувати. Але можете на це не сподіватися. Хоча на вашому місці я за це молився б.

Він побажав їм удачі й пішов до берега, долаючи хвилі. А потім постояв під пальмами, спостерігаючи, як авто повністю зникло під водою за якихось три хвилини. Швидше, ніж він розраховував. І милосердно. Значить, Бог усе ж таки існує.

Коли лампочка в салоні блиснула востаннє і згасла, Анрі перевдягнувся, вийшов на дорогу і спіймав попутку.

Закривши портативний комп'ютер, він допив шампанське і прочитав меню, яке принесла йому стюардеса. Він зупинив свій вибір на качці в апельсинах, вдягнув навушники «Бос» і став слухати Брамса. Такого заспокійливого. Прекрасного. Бездоганного.

Останні кілька днів у його житті були просто винятковими: кожної хвилини – фантастична драма, кожного дня – визначна подія.

Він не сумнівався, що всі його клієнти будуть задоволені.

Розділ 55

Кілька годин по тому Анрі Бенуа увійшов до туалетної кімнати залу відпочинку першого класу в аеропорту Гонолулу «Інтернешнл». Перший відрізок його подорожі проминув із приємністю, і він сподівався, що його наступний переліт до Бангкоку буде так само приємним.

Він вимив руки й поглянув на свою нову персону в дзеркалі. Тепер він був швейцарським бізнесменом із Женеви. Його біляве волосся було коротко острижене, на переніссі сиділи широкі рогові окуляри, що надавали йому вченого вигляду. На ньому був бездоганний костюм за п'ять тисяч доларів й англійські черевики ручної роботи.

Він щойно послав Підглядачам кілька кадрів про останні моменти життя Макденіелсів, знаючи, що на цей час завтра на його банківському рахунку в Цюріху додасться чималенька сума євро.

Анрі вийшов із туалету, увійшов до кімнати відпочинку, поставив біля себе свою валізку-дипломат і розслабився в м'якому сірому кріслі. По кабельному ТБ транслювали спеціальний випуск сенсаційних новин. Ведуча Глорія Роха розповідала про злочин, що «збурив страх і лють».

– В орендованому будиночку для відпочивальників на Мауї, – повідомила ведуча, – було знайдено обезголовлене тіло молодої жінки. Джерела, близькі до працівників поліції, кажуть, що цю жінку вбили кілька днів тому.

Роха напівобернулася до великого екрана й представила глядачам місцевого репортера, Кей Макбрайд, яка знаходилася в Мауї.

Макбрайд сказала в об'єктив:

– Цього ранку міс Маура Алуна, власниця пляжного табору, знайшла в себе на території відрізану голову та тіло молодої жінки. Міс Алуна повідомила поліцію, що здала цей будиночок по телефону одному чоловікові, який розплатився кредитною карткою. Ми очікуємо, що з хвилини на хвилину лейтенант Джексон із Кігейського відділка поліції зробить офіційну заяву.

Макбрайд на хвилю відвернулася від об'єктива й сказала:

– Глоріє, ось лейтенант Джексон якраз виходить із будинку. Макбрайд побігла, навздогін рвонув її оператор, і зображення на екрані застрибало, Макбрайд вигукнула:

– Лейтенанте Джексон, лейтенанте Джексон, можете приділити нам хвилиночку уваги?

Оператор навів об'єктив на Джексона.

– Наразі мені немає чого повідомити пресі.

– У мене до вас лише одне запитання, сер.

Анрі аж уперед подався, загіпнотизований драматичною сценою, що розігрувалася на великому екрані.

Він був свідком того, як гра закінчувалася в реальному часі. Прямо зараз. Це було так захоплююче, що здавалося нереальним. Пізніше треба неодмінно буде скачати це відео з веб-сторінки телекомпанії і вставити його у свій сюжет. І вийде справжня «Гавайська сага» – початок, середина, потрясаюча розв'язка й ось – епілог.

Анрі придушив у собі бажання сказати пасажирові, що сидів за два крісла від нього: «Ви лишень погляньте на цього копа! На лейтенанта Джексона. Він увесь аж зелений! Таке враження, що він зараз почне блювати».

А на екрані репортерка напосідала:

– Лейтенанте Джексон, це Кім? Тіло, яке ви знайшли, це тіло супермоделі Кім Макденіелс?

Джексон відповів, немов перечіпаючись через власні слова:

– Про це – наразі без коментарів. Ми якраз дещо з'ясовуємо. Треба вжити багато заходів і виконати чималий обсяг роботи. Вимкніть свою камеру. Ми ніколи не коментуємо хід слідства, міс Макбрайд. Ви ж знаєте.

Кей Макбрайд повернулася до камери:

– Наберуся сміливості і скажу, що оце «без коментарів» і є ствердною відповіддю на моє запитання, Глоріє. Наразі ми чекаємо на позитивний результат ідентифікації – що жертва жорстокого вбивства дійсно є Кім Макденіелс. Репортаж із Мауї вела Кей Макбрайд.