Текст книги "Бікіні"

Автор книги: Джеймс Паттерсон

Соавторы: Максин Паетро
сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 114

Через чотири години після посадки в Парижі я вийшов із потяга на Центральній станції в Амстердамі, де зателефонував Ван дер Хойфелю з громадського телефону. Перед тим, як виїхати з Парижа, я зідзвонився з ним і домовився зустрітися якомога швидше. Цього разу він спитав мене, чому така поспішність, і тепер я розповів йому:

– Анрі Бенуа прислав мені відео, яке, на мою думку, вам слід переглянути.

Запанувала довга тиша, а потім Ван дер Хойфель дав мені вказівки, як добратися до мосту через Кайзерграхт Канал за якихось кілька кварталів від залізничної станції.

Я зустрів Ван дер Хойфеля під вуличним ліхтарем. Він стояв і дивився у воду каналу. Я упізнав його з того відеосюжету з Копенгагена, де журналюги накинулися на нього, щоб він прокоментував убивство Міке Гельслоот.

Сьогодні на ньому був чепурний костюм із сірого габардину, святкова біла сорочка й чорна, як смола, краватка з шовковистим відблиском. Пробор на його зачісці був такий чіткий, наче його прорізали ножем, і це лише підкреслювало його й без того кутасті риси обличчя.

Я представився йому письменником із Лос-Анджелеса.

– А звідки ви знаєте Анрі? – поцікавився Ван дер Хойфель після довгої паузи.

– Я пишу історію його життя. Його автобіографію. Це Анрі замовив її написати.

– Ви зустрічалися з ним?

– Так, зустрічався.

– Дивно все це. Це він сказав вам, як мене звати?

– У видавничих колах така книга зветься «відверта розповідь». От Анрі й розповів мені все.

Видно було, що на вулиці Ван дер Хойфель почувається надзвичайно некомфортно. Він довго придивлявся до мене оцінюючим поглядом, явно вирішуючи, продовжувати цю зустріч чи ні, а потім сказав:

– Я зможу приділити вам п'ять хвилин. Мій офіс тут неподалік. Ходімо.

Я пройшов за ним через місток до красивого п'ятиповерхового будинку в районі для заможних мешканців. Він відчинив парадні двері й сказав, щоб я йшов першим, і я піднявся чотирма прольотами сходів на горішній поверх. Поки я піднімався, мої надії посилювалися з кожною сходинкою.

Цей Ван дер Хойфель був слизький, як вуж. Будучи учасником «Альянсу», він, безумовно, ніс повну відповідальність за численні вбивства, наче вбив усіх цих людей власними руками. Та хоч яким огидним не був цей архітектор, я потребував його сприяння, і тому мав стримувати свій гнів, приховувати його від нього.

Якщо Ван дер Хойфель зможе вивести мене на Анрі Бенуа, то я отримаю ще один шанс завалити цього психа.

І цього разу я не схиблю.

Голландець провів мене крізь дизайнерську студію – просторе, позбавлене претензійності приміщення, що світилося нефарбованим деревом, склом та сонячними променями. Він запропонував мені незручне на вигляд крісло навпроти себе біля довгого креслярського столу коло високого панорамного вікна.

– Химерно, що Анрі розповідає вам історію свого життя, – мовив Ван дер Хойфель. – Уявляю, що він вам набрехав. Сміхота та й годі.

– А наскільки смішним вам здасться ось це? – спитав я, завантажуючи свій переносний комп'ютер. Повернувши його екраном до голландця, я натиснув кнопку «Play», щоб він побачив останні хвилини життя Джини Працці.

Не думаю, що голландець уже встиг побачити це відео, але поки воно йшло, вираз його обличчя жодного разу не змінився. Коли кліп скінчився, він сказав:

– Смішно те, що він… мені здається… що він кохав її.

Я натиснув кнопку «Стоп», і Ван дер Хойфель запитально зазирнув мені у вічі.

– До того як стати письменником, я був копом, – сказав йому я. – Наскільки я розумію, Анрі робить зачистку. Тобто вбиває людей, які знають, хто він такий. Допоможіть мені знайти його, пане Ван дер Хойфель. Я – ваш найкращий шанс залишитися живим.

Розділ 115

Ван дер Хойфель стояв спиною до високого вікна. Його довгаста тінь упала на жовтувато-білий стіл, а над його головою вечірні промені утворили німб.

Узявши пачку цигарок із шухляди, він запропонував мені одну, а потім закурив сам. І сказав:

– Якби я знав, де його знайти, то проблема давно уже відпала б. Але Анрі має геніальний талант безслідно щезати. Я не знаю, де він зараз. І ніколи не знав.

– Попрацюймо над цим разом, – запропонував я. – Обміркуємо якісь ідеї. Мусить бути щось таке, що ви знаєте і що здатне вивести мене на нього. Я знаю про його ув'язнення в Іраку, але «Брюстер-норт» – це приватна компанія, щільно замкнена й непроникна, як підвал. Мені відомо про його знайомого в Бейруті, який займається підробкою документів. Але не знаючи імені цього чоловіка…

– О, та це вже не абищо – для початку, – розсміявся Ван дер Хойфель. То був поганий сміх, бо йому й справді стало смішно: я здався йому несерйозним. – Він – психопат. Невже ви його так і не розкусили? Він схильний до самообману. Це – нарцис, який любить брехати й перш за все – самому собі. Анрі ніколи не був в Іраку. Немає в нього знайомого підроблювача. Він сам – підроблювач. Зрозумійте ось що, містере Гокінс. Анрі вихваляє себе перед вами й розповідає вигадану історію свого життя. Ви – як той маленький песик, якого приманюють шматочками…

– Слухайте! – гримнув я і, ляснувши по столу, скочив на ноги. – Не робіть із мене дурня. Я прийшов сюди, щоб знайти Анрі. Мені начхати на вас, на Хорста Вернера, на Рафаеля дос Сантоса і решту вашої компанії хворих на голову вилупків. Якщо ви мені не допоможете, то я не матиму іншого вибору, як піти до поліції й усе їм розповісти.

Ван дер Хойфель знову розсміявся і сказав мені заспокоїтися й сісти. Я був шокований до мозку кісток: невже голландець щойно пояснив мені, навіщо Анрі ця книжка? Щоби прославити себе і своє життя?

Ван дер Хойфель розкрив свій лептоп і сказав:

– Два дні тому мені прийшло електронкою повідомлення від Анрі. Це вперше, коли він зв'язався зі мною напряму.

Хотів продати мені відео. Але ви показали мені його безплатно. Так кажете, ми вас не цікавимо?

– Ви всі мені й на фіг не потрібні. Мені потрібен лише Анрі. Він загрожує моєму життю й життю моєї родини.

– Можливо, ось це допоможе вам.

Швидко пробігаючи пальцями по клавішах свого комп'ютера, Ван дер Хойфель сказав:

– Анрі Бенуа, як він себе називає, є недорозвиненою кримінальною потворою. Тридцять років тому, коли йому було шість, він задушив у колисці свою маленьку сестру. – Вочевидь, на моєму обличчі відобразилося потрясіння, бо Ван дер Хойфель ствердно кивнув, струсив попіл у попільницю й підтвердив, що це правда.

– Такий собі маленький гарненький хлопчик. З пухкенькими щічками. З великими оченятами. І вбив немовля. Йому поставили діагноз: психопатичний розлад особистості. Дуже рідко буває, коли мала дитина має всі ознаки захворювання. Його послали до психіатричної лікарні – «Клінік дю Лак» у Женеві.

– А це зареєстровано документально?

– Звісно. Я зробив розвідку, коли вперше з ним зустрівся. Як свідчить головний психіатр, доктор Карл Обст, ця дитина багато чому навчилася за дванадцять років перебування в психушці. Навчилася, як мавпувати поведінку нормальних людей, ясна річ. Хлопець вивчив там кілька мов і здобув фах. Став друкарем.

Невже Ван дер Хойфель розповідав мені правду? Якщо так, то тепер ясно, чому Анрі так легко перевтілювався, підробляв документи і, здавалося, міг при бажанні прослизнути в будь-яку щілину.

– Вийшовши з психлікарні у віці вісімнадцяти років, наш хлопчик зайнявся тим, що убивав або грабував. Навіть якось поцупив «феррарі». Про інші його «звитяги» мені невідомо. Та коли чотири роки тому він зустрів Джину, йому більше не довелося перебиватися з хліба на воду.

Ван дер Хойфель розповів мені, що Джина «зачарувала» Анрі, що він відкрився їй і розповів, що любить секс і що встиг накоїти багато лиха. А ще він зізнався їй, що хоче мати купу грошей.

– То Джина придумала – щоб Анрі розважав нашу маленьку компанію, Хорст підтримав цю ідею, і так Анрі став нашим секс-працівником.

– І тут на сцені з'являєтеся ви.

– Так. Нас познайомила Джина.

– Анрі сказав, що ви сиділи в кутку й спостерігали.

Ван дер Хойфель поглянув на мене так, наче я був якоюсь екзотичною комахою й він іще не вирішив – чи то розчавити мене, чи то помістити під скло.

– Це ще одна брехня, Гокінсе. Я жарив його в дупу, а він скиглив, як цуценя. Але я хочу наголосити ось на чому, і це правда. Не ми зробили Анрі таким, як він є. Ми лише годували його.

Розділ 116

Ван дер Хойфель знову пробігся пальцями по клавіатурі. А потім сказав:

– Спеціально для вас: швидкий перегляд еволюції нашого парубка.

Він повернув до мене екран, і його обличчя засвітилося задоволенням.

То була колекція одиночних кадрів, узятих із відео. На них були жінки – зв'язані, замордовані, обезголовлені. їхні зображення мелькали на екрані, змінюючи одне одного.

Я ледве усвідомлював те, що бачив, а Ван дер Хойфель прокручував фото, курив і супроводжував пожвавленими коментарями це слайд-шоу. То був абсолютний і неймовірний жах, який мені донині не доводилося бачити.

У мене запаморочилося в голові. Мені почало здаватися, що Анрі та Ван дер Хойфель – це одна й та сама особа. Я ненавидів їх однаково сильно. Мені захотілося вбити голландця, це мерзотне лайно, і я подумав, що мені навіть вдасться уникнути покарання.

Але він був мені потрібен, бо мав вивести мене на Анрі.

– Спочатку я не знав, що ці вбивства – справжні, – тим часом розповідав голландець. – Та коли Анрі почав відтинати голови, тоді, звісно, я повірив… Упродовж останнього року він писав власні сценарії. У нього виникло запаморочення від надміру уваги до його персони. Він став аж надто пожадливим. Небезпечним. До того ж він знав мене та Джину, тому не так то й легко було покласти цьому край.

Ван дер Хойфель видихнув кільце диму й продовжив:

– Минулого тижня Джина збиралася або відкупитися від Анрі, або «зникнути» його. Вочевидь, вона недооцінила цього психа. Вона ніколи не казала мені, яким чином виходить із ним на контакт, і це теж правда, містере Гокінс. Я поняття не мав, де знаходиться Анрі в конкретний момент. Ані найменшого поняття.

– Хорст Вернер виписує чеки Анрі, еге ж? – спитав я. – Розкажіть, як мені знайти Вернера.

Ван дер Хойфель загасив недопалок цигарки. Його радісний настрій як вітром здуло. І він заговорив зі мною з моторошною серйозністю, роблячи наголос на кожному слові й ретельно його зважуючи.

– Містере Гокінс, от із ким вам би не варто було бачитися, так це з Хорстом Вернером. Особливо стосовно вашої проблеми. Йому не сподобається книга Анрі. Ось що я вам пораджу. Ні з ким не діліться інформацією, яку ви маєте. Почистіть ваш комп'ютер. Спаліть касети. І нікому нічого не розказуйте про «Альянс» та його членів. Ціна моїй пораді – ваше життя.

Але чистити мій жорсткий диск було запізно. Я вже відіслав роздруківку інтерв'ю Анрі та загальний план книги до Нью-Йорка, Леонарду Загамі. З роздруківок були зняті копії та розіслані редакторам правничої фірми, яку наймало видавництво «Рейвен-Воффорд». Рукопис буквально ряснів іменами членів «Альянсу». У кінцевому варіанті я планував змінити прізвища, як і пообіцяв Анрі.

І я продовжував напосідати на Ван дер Хойфеля:

– Якщо Вернер допоможе мені, то я допоможу йому.

– У вас замість мозку – тирса, містере Гокінс. Слухайте, що я вам кажу. Хорст Вернер – надзвичайно впливовий чоловік із довгими руками та сталевими кулаками. Де б ви не були, він вас дістане. Ви мене чуєте, Гокінсе? Боятися треба не Анрі – нашу заводну іграшку. Боятися треба Хорста Вернера.

Розділ 117

Ван дер Хойфель зненацька перервав нашу зустріч і сказав, що йому треба поспішати на літак.

Голова моя була як каструля-скороварка, що мала ось-ось вибухнути, бо в ній накопичився надмірний тиск. Небезпека для мене зросла вдвічі, і я тепер мав війну на два фронти: якщо я не напишу книгу, мене вб'є Анрі. Якщо ж я напишу книгу, то мене вб'є Вернер.

Я витягнув з-за пояса «Рюгер» і націлив його на голландця. Голосом, хрипким від невимовленого страху та гніву, я сказав:

– Пам'ятаєте, я сказав, що мені байдуже до вас та до «Альянсу»? Я передумав. Тепер мені не байдуже. Аж ніяк не байдуже.

Ван дер Хойфель зневажливо зміряв мене поглядом.

– Знімайте піджак, – наказав я, змахнувши пістолетом. – І решту одягу.

– Що це за коники, Гокінсе?

– Та я просто люблю спостерігати – як і ти. А тепер стули пельку. Знімай усю одіж! Сорочку, туфлі, труси – усе, що на тобі є.

– Ти й справді дурень, – сказав він, але став слухняно роздягатися. – Що ти проти мене маєш? Якусь порнографію в мене на комп'ютері? Це ж Амстердам. Ми – не такі цнотливі целки, як ви, громадяни США. Ти не зможеш начепити на мене цю справу. Ти бачив мене хоч в одному з цих відео? Навряд чи.

Я стояв, тримаючи пістолет обома руками й націливши його на Ван дер Хойфеля. Коли він роздягнувся догола, я наказав йому повернутися й спертися руками об стіну. А потім гепнув його руків'ям пістолета по голові – так само, як колись обійшовся зі мною Анрі.

Залишивши Ван дер Хойфеля непритомним на підлозі, я витягнув із купи його шмаття чорну краватку й міцно зв'язав йому руки за спиною. Його комп'ютер був підключений до Інтернету, і я швидко переслав електронною поштою всі відео Анрі Бенуа собі на комп'ютер. Що ще?

На столі у Ван дер Хойфеля був коробок із маркерами, тож я кинув один із них собі в кишеню.

А потім обдивився бездоганно чисту квартиру архітектора, яка займала увесь поверх. Цей чоловік явно пишався своїм помешканням та був естетом. Він мав багато красивих речей. Коштовні книги. Картини. Фотографії. Його стінна шафа являла собою музей одягу. Мені стало гидко від думки, що цей лихий мерзотник жив так розкішно й невимушено.

Я пішов до прекрасної, як на фото в журналі, кухні й відкрив газові горілки на газовій плиті.

А потім підпалив кухонні рушники та дорогезні скатертини. Коли полум'я сягнуло стелі, спрацювала розташована вгорі розбризкувальна система гасіння пожежі.

У сходовому колодязі задзвонив сигнал тривоги, і я не сумнівався, що такий самий сигнал пролунав і в місцевому пожежному відділенні.

Коли вода вже заливала чудову дерев'яну підлогу, я повернувся до головної кімнати, зібрав обидва комп'ютери – мій та Ван дер Хойфеля – і перекинув їх через плече.

А потім ляснув голландця по пиці, прокричав йому у вухо його ім'я й рвучко поставив на ноги.

– Вставай! Нумо, вставай! – заволав я.

Не звертаючи уваги на його запитання, я вивів його сходами на вулицю. З вікон валив дим, і, як я й сподівався, біля будинку вже встигнув зібратися чималенький натовп свідків: чоловіки та жінки в діловому одязі, старі люди та дітлахи на велосипедах, якими міська влада безплатно забезпечувала місцевих мешканців.

Посадивши Ван дер Хойфеля на бордюр, я витягнув із кишені маркер і написав голландцю на лобі: «Убивця».

Він щось верещав людям у натовпі пронизливим неприємним голосом, про щось їх благаючи, але я зрозумів лише одне слово: «Поліція». З'явилися стільникові телефони, й охочі почали натискати кнопки.

Невдовзі завили сирени, і коли вони наблизилися, то мені захотілося вити разом із ними. Але я все одно тримав Ван дер Хойфеля під прицілом і чекав, поки не приїде поліція.

Коли ж вона нарешті приїхала, я поклав «Рюгер» на тротуар і показав на лоб голландця.

Розділ 118

Швейцарія.

Двоє поліцейських сиділи спереду, я – ззаду, і авто мчало до Венгена – крихітного альпійського містечка, що приліпилося біля підніжжя гори Айгер. Попри заборону на автомобільну їзду в цьому ідилічному лижному курорті, наш броньовик зміївся вузькими звивистими дорогами, вкритими шаром ожеледі. Вхопившись за ручку, я нахилився, вдивляючись уперед. Я не боявся, що авто може перекинутися через бар'єр безпеки й полетіти вниз. Я боявся, що ми не доберемося вчасно до Хорста Вернера.

На додачу до повної збірки відео, що їх зняв Анрі Бенуа, у комп'ютері Ван дер Хойфеля знайшовся його контактний список. Роздруківки зізнань Анрі, які він начитав на касети, я передав поліції. І пояснив зв'язок між Анрі Бенуа – серійним найманим убивцею – та тими, хто йому платив.

У копів відразу ж поліпшився настрій.

Тільки після недавнього вбивства двох молодих жінок на Барбадосі вся низка недавніх жертв Анрі та десятки жахливих убивств, скоєних раніше в Європі, Азії та Америці, вишикувалися в один ланцюжок. І тепер швейцарська поліція була налаштована оптимістично: якщо на Хорста Вернера правильно натиснути, то він неодмінно видасть маніяка. Поки ми мчали до вілли Вернера, правоохоронці брали за сраку членів «Альянсу» в інших країнах. Ці години мали б стати моїм тріумфом, але я перебував у стані непереборної паніки.

Я міг би зателефонувати друзям, але там, де зараз переховувалася Аманда, телефонів не було. Тому я й гадки не мав, скільки годин чи навіть днів пройде, перш ніж я дізнаюся, чи все з нею гаразд. І хоча Ван дер Хойфель й обізвав Анрі заводною іграшкою, кому, як не мені, краще було знати – а останніми днями я дізнався ще більше – про його безжальність, його винахідливість та його нестримну жагу помсти. Анрі хотів, щоб членів «Альянсу», його ляльководів, спіймали, а він би в такий спосіб спекався їх і отримав би можливість жити так, як йому заманеться.

Авто, у якому я їхав, загальмувало, ковзнуло по льоду вперемішку з гравієм і зупинилося під високою кам'яною стіною. Ця стіна огороджувала схожий на фортецю маєток, збудований біля підніжжя пагорба.

Відчинилися й хряснули двері автомобіля, заквакали й затріщали поліцейські рації. Обабіч нас згрупувалися спецназівці в бронежилетах, озброєні автоматами, гранатометами та якимось навороченим причандаллям, назви якого я навіть не знав.

За п'ятдесят ярдів, потойбіч засніженого поля, тріснуло й розбилося скло. То вибили вікно в кутовій кімнаті вілли. Полетіли кулі, і загриміли гранати, вибухаючи в районі нанесення удару.

Під вогнем прикриття десяток спецназівців кинулися на штурм вілли, і я почув тріск і гуркіт – то зірвалися й покотилися вниз купи снігу з крутого схилу за фортецею Вернера. Хтось закричав по-німецьки, знову вибухнула стрілянина, і я уявив, як зараз на ношах винесуть труп Хорста Вернера.

Якщо його вб'ють, то як же ми потім вийдемо на Анрі?

Масивні двері розчинилися. Спецназівці, що притиснулися до стін, націлили на одвірок свої автомати й гвинтівки. І тут я побачив його.

Зі свого кам'яного будинку вийшов Хорст Вернер – утілення зла, особа, яку Ван дер Хойфель схарактеризував як чоловіка з «довгими руками та сталевими кулаками», як того, з ким би він мені не радив зустрічатися. То був широкогрудий тип із козячою борідкою та в окулярах у золотій оправі, вдягнений у синє пальто. Незважаючи на те, що він тримав руки за головою, у ньому вгадувалася військова виправка.

Це був схиблений виродок, який стояв за всім цим страшним бізнесом, головний Підглядач, убивця убивць, Чарівник якоїсь страшної й мерзенної країни Оз, де живуть самі збоченці.

Він був живий – і заарештований.

Розділ 119

Хорста Вернера запхали до броньовика, і позаду нього набилася купа швейцарських копів. Зі слідчими з Інтерполу я сів у другий автомобіль. За годину після захоплення ми прибули до поліційного відділка в Берні, де й почався допит Хорста Вернера.

Я занепокоєно спостерігав за процесом зі спеціальної комірчини з вікном, яке виходило в кімнату допитів.

Поки Вернер чекав на свого адвоката, його обличчя вкрилося рясними краплями поту. Я знав, що в кімнаті навмисне підвищили температуру, що передні ніжки стільця, на якому сидів Вернер, були коротшими за задні і що капітану Фолькеру, який вів допит, наразі не вдалося витягнути із затриманого хоч якусь важливу інформацію.

За моїм стільцем стояв молодий полісмен і перекладав для мене:

– Пан Вернер каже: «Я не знаю Анрі Бенуа. Я нікого не вбивав! Я тільки дивлюся фільми, але не роблю нічого лихого».

Капітан Фолькер вийшов ненадовго з кімнати й повернувся з чимось схожим на CD y руці. Потім він поговорив із Вернером, і перекладач пояснив мені, що цей диск знайшли в DVD-програвачі; у бібліотеці затриманого в спеціальній схованці було знайдено ще кілька дисків. Коли капітан Фолькер вставив диск у програвач, обличчя Вернера напружилося.

Що ж то було за відео? Убивство Джини Працці? Чи якісь досі не відомі вбивства, які скоїв Анрі?

Я повернув стілець так, щоб можна було бачити екран, і глибоко вдихнув.

На екрані з'явилася нахилена голова якогось чоловіка. Мені було видно його від маківки до середини футболки, у яку він був вдягнений. Коли він підняв своє опухле й скривавлене лице, то відвернувся від камери – і від мене.

З того, що я встиг побачити, було видно, що йому – за тридцять і риси його обличчя є звичайними й непоказними.

Допит явно був у розпалі. Я напружено дивився в екран. Поза камерою чийсь голос сказав – нарочито в ніс: «Анннрііі, скажи правду».

Моє серце підскочило. Невже це – він? Невже Анрі спіймали?

Скривавлений полонений відповів своєму допитувачу:

– Я – не Анрі. Мене звуть Антуан Паскаль. Ви не того схопили.

– Це ж неважко сказати, Анрі, – мовив голос за кадром. – Тільки скажи потрібні слова, і ми, можливо, відпустимо тебе.

– Кажу вам, я – не Анрі. Моє посвідчення – у моїй кишені. Принесіть мій гаманець.

Нарешті в кадрі з'явився допитувач. На вигляд йому було двадцять із гаком, він мав темне волосся, татуювання павутиння на шиї, яке тягнулося аж до лівої щоки. Він повернув об'єктив так, що стало видно всю голу, глуху кімнату. То явно було підвальне приміщення, освітлене лише однією лампочкою. Допитуваний був прив'язаний «по-свинячому» до спинки стільця.

Татуйований сказав:

– Гаразд, «Антуане». Ми проглянули твої документи, і ми просто в захваті від твоєї здатності перевтілюватися. Але мені вже набридла ця гра. Скажеш ти чи не скажеш, а я рахую до трьох.

Татуйований чоловік узяв довгий зубчастий ніж і, стукаючи лезом по своєму стегну, почав рахувати. А потім сказав:

– Час скінчився. Здається, ти завжди цього хотів, Анрі. Пізнати отой момент між життям та смертю. Я правильно кажу?

Голос, що я почув від полоненого, видався мені знайомим. Як і вираз блідо-сірих очей. То дійсно був Анрі. Тепер я в цьому не сумнівався.

Раптом на мене накотився страх – я збагнув, що зараз має статися. Мені захотілося гукнути до Анрі, висловити почуття, яке я й сам до пуття не розумів.

Я вже давно був внутрішньо готовий убити його, але до такого способу вбивства я був явно неготовий. Неспроможний. Мені було моторошно дивитися на екран.

Анрі плюнув в об'єктив, і татуйований міцно вхопив його за каштанове волосся. І смикнув так, що шия Анрі вигнулася й напружилася.

– Кажи, що від тебе вимагають! – загорлав він.

А потім чотирма потужними помахами розрізав шию. Фонтаном бризнула кров і заляпала все довкола. Й Анрі. І його вбивцю. Й об'єктив камери.

Я мимоволі позадкував, але не міг відірвати очей від екрана. Мені здалося, що Анрі дивиться з монітора крізь скло прямо мені у вічі. Його очі й досі були розкриті. І раптом він кліпнув. Так-так, він справді кліпнув.

Кат нахилився до об'єктива. З його підборіддя стікали краплі поту й крові. Самовдоволено посміхаючись, він спитав:

– Ну як – усі задоволені?