Текст книги "Зворотний бік темряви"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

«Клітка для зрадників готова. Ласкаво просимо до мого раю, Птахо!»

Але вона не померла. Хтось дуже добре опікувався нею. Розплющила очі – довкола глупа ніч. Прискіпливо вдивлялася в темряву, слухала свої інстинкти. Зовсім чуже, незнайоме місце. Темно та непривітно. Роззирнулася. Трохи бачити у темряві – один із талантів безсмертних, хоч кольори і втрачають свою сутність, та внутрішня наповненість речей завжди залишається незмінною. Стало не по собі. Таки передчуття не обдурювали. Вона на геть чужій території. Так, саме на чужій, а не на ворожій, і хтозна, чи це козир у рукаві, чи навпаки. Бо звички ворога ти знаєш, а от невідомість може стати як запеклим ворогом, так і близьким приятелем. Спасибі за те, що жива. Так, жива, бо дихала і майже без напруги пересувалася. Тобто могла стати, зробити кілька кроків, хоча чомусь нестерпно пекли руки.

Прискіпливіше вдивлялася в темряву. Так. Чужий ліс, зовсім інший, не схожий на ліс, де жили неври. Нашорошилася. Ні, не помилялася. Ворожнечею чи ненавистю тут і не пахло. О, ліс був не ворожий. Він нагадував оте старе болото, прадавнє, яке просто собі жило, не впускаючи на свої терени нікого, бо давно вже не мало ані ворогів, ані друзів. Дух його міцно спав. І таке, схоже, відбувалося і з цим лісом. Приклала вухо до землі, тоді до дерева, погладила його ніжно. Старий дуб. Відчула: ліс спить, але хтозна, чи до ранку не прокинеться і як сприйме з’яву тут людини. Чи не поведе себе, як старе болото? «Треба звідси вибиратися, – думалося їй. – Це не болото. Тут більше шансів перетворитися на птаху чи пантеру».

Зовсім поруч почула людський стогін. О Свароже, вона, безсмертна дурепа, замість роздивитися під ногами, витріщалася на дерева. Кинулася на стогін. Неподалік лежало зігнуте в дугу тіло чоловіка. То був той, хто вже вдруге врятував її. Знайомий запах грози легким серпанком витав довкола тіла.

Поклала свою долоню на його чоло. Холодне, майже крижане. Торкнула руки. Чоловік від болю застогнав, погладила ніжно і зашепотіла: «Тихо, тихо. Усе гаразд, я поруч».

– Пи-ти, – по складах прошепотів слово.

– Так-так, пити. Потерпи трохи, я зараз.

Ще раз вслухалася в ніч. Ху, крім прадавнього лісу, який прокидався, – нікого. Значить, ті, що заманили їх сюди, поки не знайшли місця, куди жертви впали. Ті? Ні, не ті, а той. Стрибог. Чого від неї хоче? Очевидно, її рятівник виявився набагато сильнішим, аніж передбачалося нападниками. Відкинула вбік здогади про те, що мало статися, проте не сталося, й заходилася навпомацки вивчати тіло рятівника. Щойно торкнулася його голови, то наче чітку картинку побачила: вона майже втонула і вже не чекає порятунку, міцні дужі руки тягнуть її вгору, до сонця (от чому долоні так печуть), а тоді ті ж руки огортають її, як і тоді, коли занесли в Біловоддя. Ті самі руки. Вони летять, і враз… Щось небезпечне та липке вдаряє її рятівника. Ще один удар. Чоловік не може ані поставити захисту, ані боронитися, бо надто цінна ноша в його руках. Останнє, що він встигає зробити, якимось дивом викресати зі свого тіла блискавиці. От звідки запах грози! І це допомагає. Принаймні вони встигають упасти не там, де нападники замислили, а в іншому місці. Нападники їх більше не атакують і не наздоганяють. І вони падають. Він тримає її над собою, як найбільшу коштовність, з якою не повинно нічого трапитися, і весь удар приземлення бере на себе. І світ гасне. Непритомність.

Птаха обмацала тіло рятівника, тоді обійшла лісову територію довкола і задоволена повернулася з оберемком трав. Зовсім поруч жебонів маленький струмок. Стала навколішки, попросила в духу води дозволу напитися. Вода радісно забулькала. З листка лопуха зробила мисочку і принесла в ній води для чоловіка. Він пив пожадливо і просив ще. Разів п’ять ходила. А тоді, коли вгамована була спрага, Птаха взялася за тіло рятівника. Вона знайшла в прадавньому лісі все необхідне для того, щоб повернути чоловіка до життя. Ліс спав, і будити його побоялася, тому просила дозволу в рослин скористатися їхньою силою для того, щоб допомогти живому. Одні байдуже хитали головами, наче не розуміли того, що від них хоче та дивна жінка і взагалі що вона тут забула, як сміє турбувати своєю присутністю їхній спокій та сон. Інші трепетно та радо відповідали, ті, хто ще пам’ятав прадавню мову, на якій колись розмовляло все живе. Та жодної відмови Птаха не отримала, на щастя. Примочки, мазь із кореня живокосту, роса медунки, сльози Магури, а ще – кров безсмертного в жилах її рятівника. І він на очах зцілювався.

Пов’язки на рани свого рятівника зробила з плаття, порвавши його на шматки. Зовсім не думала в той момент про долю каменя-плавунця, який не послухався її та ледь не втопив. Тоді була сердита на Мирослада, думаючи що то один із його жартів. Тепер добре розуміла: чоловік тут ні до чого. Темні знають як та вміють майже бездоганно впливати на речі, які не мають душі. А той камінь тільки-но став власністю Птахи і тому доволі легко скорився потужному натиску темної сили.

Старалася не думати про Стрибога. Тому що боляче. А ще вчора вона себе запитувала: «Чи буває любов колишньою?», і от маєш відповідь: «Так, буває, коли вона стає ненавистю». За що він її ненавидів настільки сильно, що готовий був убити? І стало зрозуміло, чому він знищив той світ. Лють настільки заполонила-затопила його серце, що могла розірвати на кавалки, якби він її з себе не випустив.

– Чи буває любов у минулому часі? – запитувала себе вголос.

І всоте, і втисячне. Крапали сльози з очей Птахи-Магури, коли вона робила живильну мазь для свого рятівника.

– Не буває, – шепотів вітер у неї над вухом.

– Не буває, – блимали зорі у небі, дивуючись з такого запитання.

– Не буває, – говорив серпик місяця, кволо моргаючи.

А вона не вгавала і питала-питала себе. І плакала, омиваючи слізьми і рани пораненого, і свої рани всередині тіла. Добре, що її рятівник не чує і не бачить того, що з нею коїться, як вона оплакує зараз себе, колишню. Її рятівник знову попросив води. Принесла. Він випив, навіть не розплющуючи очей, та відразу міцно заснув. Погладила його ніжно по голові.

І…

І несподівано в один момент до неї дійшло – це і справді кінець. Бо буває кохання у минулому часі. Більше вороття назад не буде. Ніколи…

Заплющила очі, думала, що не засне, однак відразу провалилася у забуття, надто багато всього відбувалося зараз, щоб терзати ще й змучене тіло безконечними розмислами… Так і заснула, оплакуючи себе колишню, згорнувшись калачиком поруч із тілом свого рятівника.

Прокинулася від пташиного співу. Ніжного та щасливого. Очей не відкривала. Лежала, згадуючи, де вона. Коли згадала, то пташиний спів уже не став видаватися таким чудесним. Крім звуків лісу відчувала ще щось. Очі, чийсь погляд, щирий, захоплений, ніжний та теплий. Зачаровано лежала, хоч той, хто на неї так дивився, мабуть, здогадався, що вона вже прокинулася. Однак очей не відводив убік, продовжуючи й далі так само ніжно дивитися. Той чоловік кохав її, не просто був закоханим, а кохав по-справжньому, до самопожертви, до скону. І Стрибог також кохав її, і вона його кохала. І та любов мала стати щасливою, бо була взаємною, але не стала. О так, Стрибог кохав її, добре знаючи, що вона його також любить, що вона нікуди не дінеться, що рано чи пізно повернеться. Бо любов прощає все, бо коханим прощається все. Коли ж він врешті зрозумів, що не все?

Зрадлива сльоза скотилася обличчям. Думки, знову ці злидарі-думки. І враз зрозуміла, що кохати насправді можна аж до ненависті.

Чоловік помітив її сльозу, вона це знала. Але сприйняв це як даність, продовжуючи дивитися, зачудований видивом сльози з ока коханої жінки.

Набралася мужності. Кого вона зараз перед собою побачить? Відкрила очі. Чисті блакитні озера навпроти.

– Доброго ранку, Пташко! Свароже коло і ранок прегарний світу Невридії вітають тебе! – Спокійний та впевнений голос. – Трави, сльози Магури, замовляння та твоя присутність допомогли. Рани загоїлися, кістки зрослися. Дякую, моя хороша. Відпочила? Може, ще поспиш, серденько?

Оперлася на лікті, сіла. «Моя хороша!» – так буденно і так ніжно звучить.

Дивилася на чоловіка. Незнайомець, зовсім чужий для неї, наче ніколи досі його не бачила, не зустрічала, але він із безсмертних, це точно. Навіть не так, він із могутніх вибраних безсмертних, із тих, хто знає дорогу в Біловоддя. Щось невловиме, думка, як павутинка, що восени літає над полем і яку важко впіймати, хіба що вона сама впаде тобі в руки чи заплутається у волоссі, кружляла в її голові. Той чоловік був їй не чужий, зовсім не чужий, добре знала це.

– Доброго ранку і тобі. І коло Свароже хай і тебе тримає у своїй ласці та опіці. – Відповіла урочисто, встаючи на ноги та кланяючись чоловіку в пояс. – І ще дякую щиро, великий безсмертний, що вже не вперше рятуєш мене. Насправді я вже двічі мала загинути, але ти якимось дивом чи благодаттю творця опиняєшся поруч.

Чоловік посміхався одними очима. Був високим, ставним, широкоплечим. Дуже схожий за поставою на картинки з Білобогової Книги, на яких малювали світлих верхніх безсмертних – богів – довершених як і ззовні, так, очевидно, й усередині. Вони були таким собі еталоном, взірцем для всіх світлих безсмертних. Вони рідко коли з’являлися перед очима простих безсмертних, бо мали такі обов’язки та зобов’язання дані самим творцем, що звичайним безсмертним і знати не треба. Тож її рятівник дуже нагадував Птасі одного з тих диво-героїв із Книги. Навіть посміхався так само щиро. І у відповідь на поклін також відповів поклоном.

І Птаха могла його тепер ще краще роздивитися. Відкрите обличчя, сиве волосся, що ледь-ледь сягає рамен, довгі пишні вуса. І маленький шрам на правій щоці у вигляді гілки дерева. Вчора у темряві, коли вона лікувала його, чомусь цього не помітила.

І враз від свого відкриття Птаха застигла на місці. Ні, той чоловік не просто був схожим на один із малюнків із Білобогової Книги. Той малюнок писався з нього.

Ох і недотепа ти, Птахо! Безсмертна недотепа! Чи то вона так сильно вдарилася головою, коли падала, що нафантазувала собі, ніби той чоловік закоханий у неї. От же ж. Цікаво, чи він прочитав такі її думки? Який сором, Птахо! Він, очевидно, лиш виконує якесь призначення. Хіба б вона не стала допомагати людині, яка тоне в болоті чи яку хочуть убити? Птаха опустила голову вниз, ставши перед богом на одне коліно. Так учив її Учитель Посолонь:

– Могутній боже! Во славу твою хай горить на небі та на землі священний вогонь. Хай…

Не договорила. Чоловік міцно тримав її за руку:

– Упізнала? Вставай із колін. Не пасує Птасі-Магурі бити поклони перед рівнею. Сподівався, що відразу мене признаєш чи навіть згадаєш. Та щось уже аж надто ти перейнялася долею того темного безсоромника. Дівчинко моя, він не вартий і волосини з твоєї голови. Ще трохи – його і свої проклянуть. Вставай, моя хороша, нам є про що поговорити. Це добре, що ти мене впізнала, тільки погано, що не серцем, Птахо моя! Перунице люба! Ох, не серцем.

– Серцем? – Вона здивовано та зачудовано дивилася на чоловіка, не поспішаючи підводитися з колін.

Той силою поставив її на ноги.

Він дивився на неї з болем в очах, з ніжністю, трепетом, теплом… І страшно, і водночас щасливо почувалася під тим поглядом. О, так, вона безсмертна, одна з найсильніших молодих безсмертних у своєму світі, але вона і жінка, звичайна жінка. І хіба можна бути нещасною, навіть якщо тобі загрожує смертельна небезпека, коли на тебе дивиться закоханими очима сам бог?

Бог.

Він дивився та посміхався. І чужий світ довкола зникав. І для них зараз нічого та нікого більше не існувало. Тільки він та вона. Двоє в цьому світі. Тільки він…

Бог тримав її долоні в своїх, зазирав в очі, і вона ховала свої у його… І вона розчинялася в них. Ніжна блакить, волошкова барва. Летіла… Співала… Кохала… Летіла…

Крила, мої крила!

Кохала?

Кохала…

Слово втікало, вона наздоганяла.

Кохала?

Кохала!

Наздогнала!

Безжальний вітер ламає крила… Блакитне небо затуляють темні хмари. Круки чорні, жорстокі, потворні, кусючі. І вона загублена, і вона чомусь одна в чужому небі…

Крик підбитого птаха. Останній крик. Голосить душа.

Небо починає падати: вгору вниз, вгору вниз. Небо розгойдує зорі. Завиває безжалісно вітер, шматує хмари, роздирає крила. І вже вони її не слухають, і вона падає вниз… Чорне провалля от-от проковтне її…

… і ковтає…

Птаха померла. Її більше немає.

Обличчям жінки течуть сльози. Вона згадала, вона все згадала. Опадають крила, ридає серце. Вона тремтить, вона замерзлий кусень льоду, бо вона мертва… Знову мертва… Ноги підкошуються, він хапає її, пригортає до себе. І вона вже не стримується більше. Бо вона, вона…

– Тихо-тихо, Пташко моя маленька. Тихо-тихо, не плач. Я більше ніколи, чуєш, ніколи не дозволю тобі впасти.

І крізь дощ його очі. І крізь пелену – його тепло… Чисте небо та чиста криниця.

Хіба буває кохання колишнім?

От і маєш відповідь на своє запитання.

Бо ти так часто питала. Отримуй!

– Я кохаю тебе, Птахо! Я завжди кохатиму тільки тебе, – він шепоче не лише губами, він промовляє серцем.

І вона відповідає, бо вона вже не знає, хто тепер вона:

– А я?

Бо вона, бо вона…

Вона все згадала.

Вона згадала його.

11. Тече річка невеличка

Сьогодні понеділок – Чорнобогів день. Усі темні безсмертні та всі прокляті Оселища Відтіні урочисто вирушають на велику молитву та ритуал жертвопринесення до капища на Площі Чотирьох доріг, що перед Чорнобоговим Храмом. Мор вимагав її присутності та участі в ритуалі. Мальва знала: якщо стане комизитися, силою притягнуть. Бо тут не цяцькаються: дисципліна не для обраних, дисципліна для всіх.

Напередодні увечері, після трапези, Мор самим лишень поглядом наказав їй залишитися. Вона зосталася, всі мовчки вийшли, жодної бодай маленької підбадьорливої думки в очах тих, хто щойно сидів з нею за одним столом, не читалося. Тільки Припекало кумедно підморгнув їй. «Єдиний позитивний персонаж у цій темній клоаці», – влетіла в голову думка, і несподівано для себе Мальва зрозуміла, що її трохи не знудило при цьому. Видно, слово «клоака» тут вжила не за адресою. Яким чином покарав Припекала Мор за спілкування з нею, не знала, але чоловік і далі продовжував за будь-якої ліпшої нагоди підбадьорювати її. Може, залишив Повелителя розпусти без полунички? «От, Мальво, тут попереду важлива розмова, а ти жартуєш», – майже серйозно говорила сама собі і посміхалася у відповідь.

Стояла навпроти Мора і дивилася йому в очі. Хай їй повилазить, але вона не відведе погляд першою, це принципово. Вона його не боїться, і нехай зараз вона живе за його законами, але ніколи не скориться, ніколи. Її душа – то її скарб, і тільки. І та нелегка наука, яку вкладали їй і в голову, і в душу темні Вчителі, не робила її слабкою. Знати свій темний бік треба, бо він навіть у Птахи є. Але знати його і скорятися йому – різні речі.

Мор напустив на себе якнайповажнішого вигляду. Мальва ледве стримувалася, щоб не розреготатися. Ото вже пихатий дідуган, який не впорався ні зі своїм сином, ні з онукою і який чомусь себе переконав, що це легше, аніж керувати Темним світом та долями мільйонів. І він зараз стане їй мораль читати? Але, видно, іскорку іронії та недовіри він все ж прочитав в її очах. Бо враз передумав. Опустив очі вниз, тоді підвів їх на неї і трохи зарізко мовив:

– Завтра вранці мусиш бути на церемонії. До повноцінної участі в ритуалі ти ще не готова, однак прийняти його вже можеш. Не запізнюватися, поводитися пристойно. Одяг святковий, думки також. Перші литаври, і ти на площі. Це все. Можеш іти.

Мальва тільки на мить забарилася, а Мор уже супив брови, наче вона йому щось паскудне витворила. Щоб не наганяти хмар, Мальва кивнула Мору, погоджуючись, та стрімголов кинулася з кімнати. Якби озирнулася, то помітила б задоволену посмішку на пиці Мора. Ту посмішку бачив крізь розчинені двері Мальвин проклятий, що чекав її перед дверима, і та посмішка зовсім йому не сподобалася.

Увечері, коли готувалася до сну, раптом помітила, що проклятий наче не поспішає її полишати. Завжди робив це без нагадування, а тут стояв, стовбичив перед порогом. Єдиним створінням у тому світі, яке хоч трохи прагнуло її зрозуміти, був її майже німий служка. Після того разу з їжею він уникав довгих балачок з нею. Наче чогось боявся. А вона і не примушувала. Значить, ще не час. Усім серцем прагнула йому допомогти. Однак знала: її допомога могла зараз тільки нашкодити. Тож для себе постановила: коли втікатиме, візьме його з собою. Відчувала до нього ще більшу прихильність, аніж раніше. Він уже не здавався їй покидьком, який заслужив такого поводження з собою. Вона дуже хотіла дати йому шанс жити далі. На її очах темні безсмертні надто жорстко поводилися з проклятими. Вона цього не розуміла і не зрозуміє ніколи. Як можна бити лежачого? Того, хто впав і підвестися не може.

Мальва, очевидно, надто прискіпливо розглядала проклятого. Бо той низько опустив голову, однак із місця не зрушив і звичних слів прощання та побажання гарних снів не проказав.

– Ти хочеш мені щось сказати?

Він хотів, ледве помітно ствердно гойднув головою, загорнутою в каптур.

– Тоді кажи. Тут нас ніхто не чує.

Власник каптура підняв руку, відкинув із дзеркала завісу. Мальва різко повернула голову в бік свічада і ледве не впала – з дзеркала на неї дивилися очі. Але то були не її очі. Наче через пелену, наче через густий-прегустий туман. І вона б упізнала їх із мільйонів. То були рідні очі, вона їх любила навіть більше, аніж мамині, вона нічого не могла з цим поробити, але то було правдою:

– Бабусечко, серце моє, бабусенько, рідненька! – Мальва майже цілувала дзеркало. – Як же так? Ти знайшла вікно в Задзеркаллі? Бабусю, я хочу додому! Люба моя, найдорожча моя бабусю, я так хочу додому.

– Довго не можна говорити, – ледь чутний голос проклятого за спиною. – Темні слідкують. Довго ні.

– Онученько. І я сумую за тобою. Але…От така халепа. Слухайся проклятого. Не ображай його, дитино. Він свій, з нашого світу. То я його прислала. Не питай, як то, часу на це немає. Я люблю тебе. Відчуваю, що темрява от-от впіймає нас, тому закривай дзеркало, і я вірю, що ми скоро побачимося.

– Зелена стрічка, бабусю, вона мені не привиділася? – здогад впав у голову.

– Так, зелена стрічка, дитино моя люба! Не привиділася. То мій зв’язок із проклятим. Гарний зв’язок. Та стрічка привела його до тебе. Добре, що темні так щиро зневажають проклятих, що ніколи не перевіряють, як ті опиняються у їхньому світі. Тобі проклятий дещо розкаже і дещо дасть. Він не пропаща душа, тепер я це знаю. Помолися за нього, доню. Він заслуговує прощення. Я майже від початку стежу за тобою. Та за твоїм дзеркалом дуже пильнують, і тому тільки сьогодні зважилася на розмову. Бо завтра особливий день. Мор замислив лихе. Я випадково втрапила у дзеркало в його кабінеті. Підслухала.

– Бабусю, тут нестерпно. Ні тебе, ні тата з мамою, ні Птахи, ні Остапа. У мене таке відчуття, що темрява от-от схаває, тобто зжере мене. Що робити? Ага, і завтра ще той дурнуватий ритуал. Страшно навіть думати, чим вони на ньому займаються, які жертви приносять. Брррррррр.

– Внученько, крихітко моя! Ти світла дівчинка, ти моє сонечко! Я люблю тебе! Усе буде добре. Слухай своє серце. Проклятий знає як…

Мальва стояла біля дзеркала, вдивляючись у бабусині очі, натомість добре бачила тільки свої – налякані та мокрі. Голос бабусі ставав слабким і раптом зовсім пропав. Видиво туману та очей посеред нього розтануло. Натомість яскраво постало відображення кімнати та її обличчя на все свічадо. Проклятий підбіг до неї, легко відштовхнув від дзеркала, опустив гардину різким рухом і саме вчасно, бо за гардиною почулися якісь різкі звуки та розчароване зітхання.

Мальва, почувши це, перелякано відсахнулася від свічада. Зашепотіла:

– От тобі й Задзеркалля. Шпигунські маневри Мора. Ось чому батько просив тримати дзеркало постійно закритим. Ох! Вони нас не бачать, а чи можуть підслухати?

Проклятий заперечливо захитав головою. Підняв виворітний бік гардини, що накривала дзеркало. Мальва нахилилася і побачила шматок чогось зеленого, зашитого в рубчик:

– Стрічка?

Проклятий ствердно кивнув головою.

– Ти?

Він ще раз ствердно кивнув головою.

– Чому ти мені допомагаєш?

Проклятому непросто було говорити, вона це відчувала, слова давалися йому важко, наче кроки босій людині, що йде розпеченим вугіллям. Говорив майже по складах.

– Сон-це. Світ-ло.

– Ти віриш?

– Ві-рю.

І Мальва рвучко притягнула до себе проклятого, пригорнула й заплакала. Вона хотіла додому, вона так хотіла додому. Що ці кляті безсмертні зробили з її життям – і світлі, і темні? Ліпше жити з бабусею в Залютцях, ціле життя збирати трави та допомагати людям, аніж володіти світами, знаючи майже все про світобудову та не маючи найважливішого – любові в серці до рідних, заміняючи ту любов любов’ю до чогось незбагненно великого, ідеї, віри, великого покликання. Нащо їй ті покликання? Вона ще маленька дівчинка, вона тільки починає жити. І зараз вона ненавиділа Птаху за те, що відпустила сюди, ненавиділа батька Стрибога, який привів її у чужий світ і залишив тут саму. Ох, та хіба то для нього вперше – зраджувати і залишати тих, хто його любить? Проклятий гладив її по голові, а вона все плакала і не могла зупинитися. Тепер вона знала стовідсотково, що її не підслуховують, тому сміливо плакала.

Коли вже й сліз не стало і вона перестала схлипувати, то враз відчула важку втому в ногах та у всьому тілі.

– Спати, – прошепотів проклятий.

Вона німо погоджувалася, ледь помітно кивнувши. Він стягнув із неї, мов із маленької, одяг, накрив ковдрою.

– На, візь-ми… – Проклятий у руці простягав їй варган. Німе запитання застигло в очах. Відповів, не замислюючись: – Вкрррр-ав.

– Але ж вони тебе покарають. Уб’ють.

– Ні. Не ба-чи-ли. Ні-хто. Я тут де-що вив-чив.

Взяла, почепила на шию.

– Спати? – питально дивилася на проклятого, як на старшого, котрий більше пережив і напевне знає, як повинно бути.

– Спати. І ще це взя-ти.

Проклятий простягнув свою чорну кістляву руку. Гидко поморщилася. Такого навіть у фільмах жахів не показують. Він це помітив, але руки не опустив. Їй стало соромно, бо вона таки розманіжена дурепа. Але проклятий продовжував тримати перед собою те, що було його долонею. Мальва вдивилася в неї і роздивилася на ній невеличку мушлю. Раптом згадала свій сон і Остапа, в якому той простягав-дарував їй щось на долоні.

– Але як, звідки? – Вихопила мушлю з руки проклятого, вже не зважаючи ні на колір шкіри на його руці, ні на саму руку.

Цілувала мушлю і знову плакала. «От же ж дурепа! Плаксиве, розманіжене дівчисько», – сварила себе. Але це не дуже допомагало.

– Пе-ре-да-ла во-на від ньо-го, – казав проклятий.

– Бабуся тобто, так. Від Остапа? – крізь сльози запитувала.

– Так, – хитав проклятий ствердно головою.

– То вона його знає? Звідки? – цікаво розпитувала.

Проклятий тільки стенав плечима.

– Передала мушлю ще вдома? – мала знати все.

– Ні. Тут. Через вік-но для без-душ-них. – говорив уже майже не затинаючись. Але наче через силу. – Тобі туди не можна. Гибель.

– Тут і таке є, і вдома також таке є, – робила правильні висновки. – Бабусенько, рідна моя! Що я без тебе варта?

Проклятий досі стояв на місці, ніби не все ще сказав. Чекала.

– Не пити завтра з чари: ні з рук друга, ні з рук ворога.

– Що не пити? Що? – перепитувала.

Але проклятий говорив далі, мов завчену мантру:

– Побачиш, бо підступ усе. Мор хоче обдурити. Ману наведе. Коли станеш втрачати себе, затисни в руці це. Любов допоможе. Вона світло. Думай про неї. А тепер спи…

Проклятий простягнув перед собою руку, але цього разу вона ховалася в рукаві.

– Спи. Спи, дитя. Довгий день.

Вона ще хотіла щось запитати, але раптом відчула незбориму слабкість в тілі, свідомість вимкнулася, і весь простір у голові заполонила пісня, яку співала їй малій бабуся у дитинстві. І Мальва майже щаслива заснула.

 
Ой ну, люлі, дитя, спать!
Пішла мати жито жать
Та й вижала три квітки:
Що первую сонливу,
А другую дрімливу,
А третюю щасливу.
Ой щоб воно спало,
Щастя-долю мало
І добрую годину
На малую дитину.
Ой щоб воно спало
І спати хотіло,
Як квіт, червоніло.
 

Ранок почався з литавр. Так щопонеділка Чорнобог скликав усіх своїх підданих та покликаних до себе. Чомусь вчорашні події – і бабуся, і чарівне Задзеркалля, і проклятий, що нарешті наважився на розмову з нею, – видавалися сном. Зірвалася з ліжка, роззирнулася по кімнаті. Було порожньо, проклятого принаймні немає поруч. Підбігла до дзеркала, завішеного гардиною. Боялася відтуляти повністю її, тому закотила ледь-ледь, вишукуючи місце з зашитою в рубчику стрічкою. Зітхнула з полегшенням: зелена стрічка їй точно не наснилася, була на місці. Розсердилася на себе за слабкість, різким рухом скинула з дзеркала гардину, сміливо, навіть із викликом, вдивляючись у свічадо. Навпроти стояло задерикувате дівчисько з синцями під очима та впертістю в очах. Такою вона собі подобалася.

– Ну що ж, ми ще побачимо, чия зверху! – сказала впевнено своєму відображенню. Ледь помітна тінь у кутку свічада якось знічено сховалася. Мальва це помітила, криво посміхнулася і різким рухом з викликом повернула гардину назад на дзеркало, закриваючи його.

Згадала про мушлю та варган. Кинулася до ліжка. Усе лежало на місці, там, де вчора їх залишила.

– Значить, не намарилося, – сказала сама собі.

Вона, очевидно, остання вийшла з Храму на площу. Усі очі людей та істот, які заполонили площу перед Чорнобоговою статуєю, спостерігали уважно за нею. Та Мальва не кинулася бігцем до Мора, який сердито спопеляв її поглядом. Видно, її спізнення стримувало початок церемонії. «Ох, дорогенькі, якщо я для вас таке цабе, то зачекаєте!» – майже дражнилася, ледве не вголос.

Підняла гордо голову і, не поспішаючи, впевнено та з гідністю, вбрана в найліпшу зі своїх суконок, зелену, гаптовану мережкою, направилася в бік діда. Зовсім не хотіла нічого приховувати, тому варган почепила собі на шию поверх плаття. І хай думає, що вона його поцупила, тому й затрималася, і хай він їй за це відкрутить голову, але то буде завтра, бо сьогодні великий для неї день, вона відчувала: або пан, або пропав. І відкручена завтра голова може бути й ніколи не відкрученою.

На капищі зібралися майже всі, кого вона тут чи випадково, чи невипадково зустрічала. І безсмертні, і прокляті.

Мальва наблизилася до Мора. Зупинилася за два кроки від нього. Мор спопеляючим поглядом зміряв Мальву з ніг до голови. Запримітив варган на шиї. І злий блиск очей судомно спотворив його обличчя. Однак він дуже швидко впорався з почуванням. Ще не вистачало на людях сімейної сварки! Натомість, криво посміхаючись, показав рукою на місце, де вона стоятиме, поруч із собою. Мальва чемно зайняла своє місце. Десятки пар очей слідкували уважно за ними – Повелителем та його онукою. Одні з цікавістю, інші неприхованою відвертою ненавистю спопеляли її поглядами. Особливо вирізнялася Навія. Жінка врешті очуняла та вийшла на люди. На обличчя безсмертної спадала напівпрозора темна вуаль. Мабуть, нема в цьому місці людини, яка її більше ненавидить. І та ненависть, плюс до всього, замішана ще й на крові. Знала вже це, Припекало якось випадково обмовився. Чи не випадково? Типу бабуся Мара відбила Мора від Навії. А оскільки Мальву Навія вважала не просто розпещеним вредним дівчиськом, а копією Мари, то, відповідно, палкої любові до неї і не могла мати вже від початку. А після вибрику з приворотним трунком та зі зміями-жабами-павуками, для Навії стало подвигом терпіти поруч сю осоружну дівку. Мальва підморгнула Навії, та огидно скривилася, ніби її вдарило струмом, і поквапно відвела очі вбік. Либонь, ритуал не місце для чвар, і це вже добре.

Отже, тут Мальву ніхто не стане ані шпетити, ані виховувати. А що сказати про решту присутніх? Байдужих серед моря людських очей точно не помітила.

Тим часом Повелитель Мор підняв руки вгору, закрив очі і гучно крикнув:

– Хай почнеться ритуал!

Неждано десь зовсім поруч загуділи-загупали-забили гучно барабани-тулумбаси. Мальва від несподіванки аж підскочила. Захотілося затулити вуха руками і бігти від того рейваху якнайдалі. Але так само раптово, як гучно починалося, так спокійно і навіть лагідно продовжувалося. Тулумбаси з литаврами злилися в одне та несподівано створили навіть приємне музичне тло. Піснею чи якоюсь мелодійною композицією то не назвеш, однак цей речитатив точно мав якесь енергетично потужне наповнення. Бо Мальва навіть фізично відчувала, що все її єство, кожен атом тіла розчахнуло навстіж ритмом, і її середина заполонювалася якоюсь досі не знаною субстанцією. Мальва і не пробувала пручатися, знала, що марно. Люди почали похитуватися в такт звуків, що видавали барабани. Те похитування ставало дедалі чіткішим та ритмічнішим, і вже вся площа мелодійно гойдалася, потрапляючи в один темп.

Музичний такт барабанів змінив свою ритміку, і Мальва лишень тепер зрозуміла, що також піддалася тому чарівному шалу й разом з усіма стоїть зараз навколішки перед жертовником та пам’ятником Чорнобогу. Учепилася міцно рукою в сукню на грудях, куди вранці зашила Остапову мушлю. У голові трохи розвиднилося. І вже могла без зайвого запалу спостерігати за обрядом чи, як його тут називали, ритуалом.

Навколо пам’ятника Чорнобогу навколішки стояли темні безсмертні. Їх було багатенько. Та чомусь здавалося, що це ще не всі. Батька серед них не знайшла. Усі уникали навіть спогадів про нього. Невже він повернувся до Птахи? Тішила себе цим, однак чомусь не вірила. Щось відбувалося зараз між тими двома, і було воно поза її розумінням. Отже, батько не прийшов, як і ще дехто з темних безсмертних. Тих, очевидно, хто мав невідкладну роботу в чужих світах і з поважних причин не встигав повернутися вчасно. Ще одне коло складали прокляті, служки кожного з безсмертних, служки з кухні, прибиральники. А на віддалі, також навколішки, ще з десяток проклятих. Очевидно новоприбулих. Свого проклятого вона не знайшла.

Решта проклятих чемно стояла навколішки та похитувалися в такт музиці. Вони натхненно шелестіли губами. Мальва здогадалася: то типу молитва. Усі молилися із заплющеними очима.

Раптом очі Мальви вперше за весь ранок впали на жертовний камінь. Чомусь лишень тепер глянула на нього. Настільки була зайнята спогляданням людей і того, що з ними робила чаклунська музика, ритмам якої дозволено було увійти в тіло. О Свароже! На чистому камені жертовника лежало тіло мертвої тварини без голови. Мальва, перед тим як похапцем відвести вбік очі, встигла помітити, як кров розчленованого звіра стікала дрібними струменями по каменю жертовника. Вона збиралася в ледь помітний жолобок та тоненькою цівочкою направлялася до джерела з мертвою водою. Тварина за розмірами була величенька. Під каменем валялася акуратно відпиляна голова оленя. Мальва майже вічність не могла відвести погляд від мертвих очей тварини, які холодно та приречено-мертво дивилися на весь цей цирк.