Текст книги "Зворотний бік темряви"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

Мара важко зітхнула, плеснула у долоні.

Картинка змінилася. Під розкішною квітучою вишнею стояв невеликий дерев’яний стіл, на ньому – глечик, горнята та у мисці запашні калачі, які парували теплом. Біля стола зручні крісла. Мара простягла руку, запрошуючи Мора сідати:

– Я думаю, чоловіче, надійшов час нам з тобою порозумітися. Спільне горе об’єднує набагато ліпше, ніж спільна радість.

Мор, погоджуючись, кивнув головою. Підійшов до одного крісла, відсунув його від стола, запрошуючи Мару сідати. Вона кивнула у відповідь, наче дякувала. Нізвідкіль на столі з’явилися конвалії. Мор сумно посміхнувся. Вона любить ті квіти, він це добре пам’ятає. Мара навіть трохи зашарілася, мала вигляд заскоченої зненацька чимось приємним жінки.

У вишневому квіті гомоніли бджоли, втішаючись сонячною дниною, весняним теплом. Вони зовсім не переймались людських горем. А люди сиділи за столом одне навпроти одного та говорили. Вони, перейшовши та переживши не одне століття, так і не зуміли ані забути, ані простити, ані відпустити біль, смуток, себе. Вічність не завжди потребує надто палких зусиль, інколи їй достатньо чистого блакитного неба, сонячної днини, пахучого квіту вишні та двох людей під нею, які згадують минуле та п’ють медовуху.

5. Порозуміння

– Як ти міг, Миросладе? Навіщо? Чому? – слова зависають десь аж попід небесами, а потім спадають додолу кавалками криги.

Тепер вона мудра, сформована, незалежна, запитує, не просто запитує, вимагає пояснень. А Мирослад мовчить, бо добре знає, що рано чи пізно се мало трапитися. У розкішних сивих вусах ледве втримує посмішку, опускає додолу голову, наче присоромлений юнак. Він отримав від Посолоня послання про повернення Птахи. Готувався. Тому краще помовчати, хай набалакається. Жінкам це конче необхідно, бо простори, якими вони керують, набагато ширші від чоловічих.

Вона змінилася. Полохлива, налякана, спочатку аж надто самовпевнена, потім навпаки – зовсім не впевнена в собі, надто наївна та категорична дівчинка перетворилася на цілісну, вперту, сильну, вольову. Він завжди цікавився її долею, як і долею всіх своїх учнів.

Нарешті вмовкла. Стоїть, пропікає очима. Що він має відповісти? Те, що склав собі в голові:

– Це все для твого блага робилося, Птахо, – далі йдуть безглуздо-розумні пояснення того, чому він так жорстко повівся.

Змушений був так чинити, тобто вимислювати обставини для її повернення додому.

– Повертатися ти ж не хотіла, щоразу вигадуючи нові та нові причини?

Птаха недовірливо слухає. Він навіть не сподівається отримати вибачення за свій вчинок: юна дівчина вважала, що вбила невинного, і довго несла на собі тягар відповідальності. Мирослад старається переконати Птаху, що мусив так вчинити. Для її ж блага. Бо вона ж покликана, як безсмертна, для набагато більшого, аніж просто скніти цілу вічність в убогому та сумному болотяному світі неврів.

Птаха сумно киває головою. І зараз Мирослад не добере – згідна чи ні вона з його поясненнями, бо ж очі жінки горять якимсь неясним вогнем. Мовить:

– Що ж. Докази твої та виправдання наче розумні. Але… Можна було спочатку спробувати словами, Учителю, переконувати дитя нерозумне. Тобі важко уявити, що пережила сімнадцятирічна дівчинка, несучи на серці такий тягар – убивство невинного. Зрештою, правда таки відкрилася, і я невимовно тішуся з того. Однак ніколи б не посміла повертатися сюди на розмову, якби не обставини. Так-так, заради себе ніколи. І це не гордість, це звичайне небажання ворохобити рани, Учителю Миросладе.

Цікаве звертання. Та, що вже давно перевершила тебе в усьому, не перестає вважати тебе своїм Учителем. Продовжує:

– Якщо ти мене після сказаного і не поріг не пустиш – змирюся, але вислухаєш, бо дещо завинив мені, коли перетворив на відступницю та вбивцю. Знаєш, я, напевне, не один рік провела в роздумах, сльозах та молитвах перед фігурою Білобога, поки змирилася з твоєю смертю. Думаю, якби ти почув мої молитви, то, може, і пожалкував би про те, що не помер, тобто не втопився тоді в болоті. Смертні кажуть, що, якщо живого, вважаючи мертвим, довго оплакувати та молитися за нього, він проживе довге життя. Думаю, Учителю Миросладе, тепер ти житимеш вічно.

Птаха уважно оглядає трохи збентеженого та присоромленого Мирослада, який від неї в землі ховає очі, і враз жінка додає, майже несподівано:

– Але я тут ще з одного приводу. Це стосується і тебе, і твого сина Шепота.

– Що? – Мирослад здивовано підносить очі на Птаху. Вдивляється прискіпливо, чи вона не жартує? – Син? Але ж… Птахо, тобі не личить така помста. Хтось розповів тобі про моє горе, і ти хочеш отак відігратися за образу та?…

Птаха різко обриває Учителя:

– Зупинися, Миросладе, поки знову не вчинив неправильно.

– Зупинитися? Я поки не глухий, дівчино! Ти назвала ім’я мого сина. А Посолонь казав, що ти лишень хотіла домовитися особисто зі мною про навчання одного особливого учня. Я переконував, що процедура потрапляння на навчання у наш світ однакова для всіх. Але Посолонь вперто вимагав зустрічі. Так, звісно, я дещо тобі винен. Тому й погодився. Але, будь ласка, давай не будемо зараз опускатися на рівень «сам дурень», бо розмова закінчиться нічим. Прошу тебе, Птахо-Магуро, не починай про Шепота. Інколи мені здається, що його ніколи й не було, що він і не народжувався. Він пішов і зрікся всього, навіть того імені, яке сам обрав, коли ставав чоловіком. Утім, тобі про це вже розповіли… правда ж?

– Так, розповіли. – Вираз обличчя Птахи зараз зосереджений та спокійний, на відміну від Мирослада, який нервує: – Однак, очевидно, не все дорозповідали. І навіть ти цього не знаєш. У твого си… – затнулася на півслові, тоді поправила себе: – У безсмертного Шепота є син, тому я тут. За древніми законами вашого світу він має спадкове право без чийого-будь дозволу стати учнем найкращого серед Учителів Невридії, без, так би мовити, конкурсного відбору.

Мирослад недовірливо дивився на Птаху, збираючи докупи думки-слова. Він чого завгодно міг чекати від неї зараз, але не такого… Це заборонений удар навіть серед ворогів. Він свердлив її очима, вкладаючи в той погляд всю свою силу, вміння, знання. І даремно це робив, бо безсмертна не брехала. Вона, очевидно, помітила його потуги, бо лишень сумно закивала головою:

– Це трапилося багато років тому, коли помирав світ Сонячної Мушлі, а тепер світ Замерзлого Сонця. Зрештою, пригадуєш Рать Голів світів, на якій ти був в одній зі своїх дурнуватих подоб? Так от, тоді Рать прийняла рішення врятувати одне дитя з того світу. Хоч Оракул і заперечував, говорив, що це порушить цілісність рівноваги. Я вперто доводила протилежне, не знаючи тоді, що рятуватиму твого онука. Слава Сварогу, що є у нас Книга Білобогова, у якій записано, що безсмертні можуть не погоджуватися з волею Оракула, бо Оракул не завжди очі та вуста Сваро-га. Врятувала! Твого онука звати Остап.

– Ти врятувала!? – чи запитував, чи стверджував Мирослад. О, скільки всього пролетіло обличчям ззовні ще молодого та міцного чоловіка. Лишень очі зараз видавали його вік. Збентеження, зачудування, радість, гнів, сум…

Птаха відійшла вбік, залишивши Мирослада самого з думками, спогадами, збентеженням. Вона не хоче бачити цього сильного чоловіка слабким. Сиділа на тому самому острівці, де кілька віків тому думала, що вбила невинного. І на диво спокійно згадувала кожну деталь тої ночі. Запитувала зараз себе: «Якби не той хитровигаданий вчинок Мирослада, чи стала б вона такою, якою зараз є?» О, як багато вона чула на свою адресу різних слів, наче і гарних, але разом із тим наповнених роздратуванням. Надто часто нервувала людей її правильність, її чесність, порядність, відданість, вірність. Не завжди й свої це приймали, як у випадку з Мальвою. Так, правильність гнітить. Бо жодна жива душа не може таке довго зносити. Але стати іншою Птаха вже не змогла б. Мирослад зробив її такою. Коли повернулася після його «смерті» в Яроворот, то довго оплакувала кончину невинного смертного. Щовечора, коли всі вже розійшлися, довгенько стояла перед фігурою Білобога і наче просила в батька прощення чи підказки: як бути, що далі робити. Отець мовчав, суворо дивився в очі.

Та одного разу наснився їй дивний сон.

Вона учениця самого Білобога, мандрує з ним, так як колись разом із Миросладом. Тільки цього разу Птаха точно знає: це не Мирослад, бо Мирослад мертвий, це сам Білобог. Вона йде болотом, намагаючись втрапляти в його сліди, вона йде лісом, не випускає його з виду. Ліс закінчується, і починається голий степ. А вони все мовчки йдуть та йдуть. Нещадно пече сонце, хочеться пити. Учитель не зупиняється і Птаха також. На зміну пекучому сонцю приходить стужа, зривається сильний вітер, і врешті зачинається злива, яка застає мандрівників посеред порожнього степу, де ні заховатися, ні знайти прихистку. І Птаха не витримує. Всесильний Білобог міг би легко припинити негоду, повернути на небо сонце. Птаха дорікає чоловіку:

– Учителю, ти ж можеш наказувати небу, і воно тебе почує. Чому ж ми маємо через негоду страждати? Якщо ти не хочеш, то давай я спробую її прогнати.

Білобог зупинився, подивився уважно в очі Птахи і відповів:

– Суть не в тому, дочко, щоб вміти наказувати сонцю, хмарам, небу, світам, людям, дощу. Суть не в тому, щоб навчитися підкорювати. Суть в іншому: навчися ходити під дощем…

Вона прокинулася. І нарешті все для себе зрозуміла. І того вечора на жертовній молитві кам’яний Білобог посміхався їй.

– Той, Птахо! – важка рука лягла на плече. Озирнулася. Поруч стояв Мирослад та дивився на неї згори вниз. Вона сиділа на траві з якимось дивним виразом на обличчі, бо чоловік турботливо перепитав:

– Усе гаразд, люба? Тобто я невчасно?

– Ні-ні! – Встала з трави, обтрусилася: – Це ти мені вибач, Учителю! Ти тоді правильно вчинив. Дякую. Я, напевне, ще й для цього мала сюди повернутися. Аби подякувати. І сидячи зараз тут, на цьому місці, де я думала, що навіки втратила тебе, врешті все зрозуміла. Тому дякую тобі щиро.

– За що? Я ж повівся неправильно, підступом виставляючи тебе зі свого світу.

– І все ж, дякую тобі. Бо, якби не той твій вчинок, я ніколи б не знала, як то бути собою.

І Птаха стала на одне коліно та поцілувала поділ плаща Мирослада. У безсмертних так було прийнято, коли учень вважає, що його навчання закінчене і він отримав та прийняв уроки свого Учителя, то в знак поваги цілує поділ його одежі.

Мирослад стояв, збентежений тою переміною, яка бачилася зараз у Птасі. Де ділася та витривала та самовпевнена жінка? Але взяв доволі швидко себе в руки:

– Я радий, що ти все правильно зрозуміла. Але тепер я хотів би більше дізнатися про онука.

Птаха розповіла Миросладу і про Шепота, який попросив її врятувати дитину, і про прохання, з яким вона звернулася до Мари щодо Перемінника для Остапа. О, в той момент Мирослад аж плечі розправив від задоволення. Його онук також безсмертний – це похвально для роду.

– Твій онук Остап, Учителю Миросладе, дуже добра дитина, здібна і уважна, але його вроджена сила спить. Світ Замерзлого Сонця нічого йому не дав. А батьківського коріння він ніколи не знав. Для смертного то не біда. Смертні доволі легко звикають до перемін. А от у безсмертного Остапа проблеми…

– Не мати майбутнього? – сумно перепитував Мирослад.

– Так, не мати майбутнього, – підтвердила-повторила Птаха.

– Сила землі його розбудить, – здається, до себе говорив Мирослад.

– Він має згадати, хто він, а тоді… – почала Птаха.

Подивився прискіпливо на жінку:

– Що тоді, Птахо? Я вже звик, що безсмертні просто так нічого не роблять, прикриваючись гаслами: велика місія, велике покликання. І в мого онука також вони є, чи не так?

– Не забувай, Миросладе, що сімнадцять літ він був майже моїм сином. Тож велика місія чи, як ти зневажливо кажеш, покликання – у нього в крові. Покинутий батьком, зраджений власним світом, він мав біля серця тільки Яроворот. Довго вважаючи його своєю батьківщиною, а себе сиротою…

Мирослад мить про щось думав, тоді враз запитав:

– Він знає про батька, тобто про те, що у нього є батько? Птаха гордо підняла голову. У цей момент вона здавалася вищою від його світу, від нього.

– Учителю Миросладе, він знає. Бо я завжди кажу правду! Нарешті хочу почути твоє рішення. Ти приймаєш його за учня? Право крові дає йому привілей навчатися тут, навіть залишитися мешкати. Чи, може, ти сумніваєшся в моїх словах і захочеш перевірити правильність сказаного?

Останнє сказала для годиться, хоч знала, що цим може трохи образити Мирослада. Він справді образився:

– Ну ти і правильна, Птахо! Аж до нудоти. Могла і не запитувати. Ти ж знаєш, бачиш, відчуваєш, як я сприйняв твою вістку. І, сподіваюся, тобі відомо, що в мене на серці. І жаль, і туга, і радість велика, і сподівання, що мій онук стане кращим, аніж його батько. Може, я помилився в чомусь, виховуючи сина, і це мій шанс все виправити. Тому, Птахо, приводь Остапа, ми його розбудимо. Рідна земля допоможе.

Мирослад провів Птаху до воріт. Вони розпрощалися як давні добрі друзі. Коли Птаха стояла вже на порозі, в момент переходу, озирнулася та запитала:

– А чи може таке бути, що Невридія так і не розбудить первісної сили Остапа?

Мирослад впевнено та вперто відповів:

– Не може такого бути, жінко! Бо він за покликом крові невр! І ще, маю для тебе маленький подарунок, Птахо! Затримайся на хвильку. Це часу багато не забере.

6. Горпинині жалі

Горпині не спалося. Відколи Мальву забрала Птаха, жінка погано спить. Багато молиться, ще більше думає про те, звідки прийшла ця дивна Птаха, як і звідки прийшла її маленька Мальва та куди її від неї забрали. Чи назавжди? Птаха майже нічого не пояснювала, коли забирала Мальву. Лишень кинула: «Так треба».

Зітхнула. Продовжувала сортувати траву, знайшла ще минулорічну літню під лавою. Взяла до рук, а вона перемішана вся. От і роботу для рук знайшла – добра трава направо, шкідлива – наліво. Може, хоч ця дрібна робота від думання відсторонить. Не допомагає. В’ються в голові думки, не дають спокою. Назар з Олею також тужать за Мальвою, побиваються, однак далеко не так, як Горпина. Бо мають одне одного і скоро їх буде троє: чекають народження дитини. Сьомий місяць вагітності в Олі. Час летить швидко, майже непомітно… Мала б думати про народження онука, була переконана – народиться хлопчина, однак думки продовжували снуватися довкола Мальви. Було чомусь дуже тривожно і неспокійно. І той неспокій з’явився не відразу. Сон їй наснився, страшний темний сон.

Наче з квітучого та сонячного саду якийсь недобрий чоловік тихцем вночі викрав найкращу квітку – білу Мальву. Вирвав з того ґрунту, де вона щасливо квітнула, і силоміць заніс у чужий сад – темний, лихий, непривітний.

Ох, ті сни. Прокинулася перелякано вранці, ввімкнула світло, глипнула на стару ікону на куті, перехрестилася.

Сиділа сумна та тиха біля вікна, наче чекала якогось знаку чи доброї вістки від Остапа чи від Птахи, чи бодай від свого післанця.

Зима. Сніг сипав та сипав. Замітав село, дороги, стежки. Пережили Різдво, Стрітення. Та все журно. Односельчани якщо і навідуються до неї, то лишень за травами від застуди чи грипу. Усі чекають весни, чекають її приходу, чекають точних ознак того, що вже скоро, що вже от-от… І Горпина також. Може, з поверненням сонця на літо щось перевернеться на добре і в тих світах, які забрали Мальву.

Коли усвідомила, що довкола її онуки темні, світлі, якісь дріб’язкові інтереси здебільшого приземленого характеру, стало моторошно… От і маєш безсмертний світ! Але чи він набагато ліпший від людського смертного? Поки що не бачила різниці. Згадувала хлопчину Остапа, якого приводила Птаха. Горпина тримала його руки в своїх долонях, зазирала в очі, пробувала зазирнути ще глибше. Давався просто, не захищався і навстіж розчиняв двері. Щирий, добрий, ніжний. Зрозуміло стало, чого до нього так вабило Мальву. Таких, як цей хлопчина, майже не залишилося, принаймні серед людей. Хіба що малі діти бувають такими.

Остап і справді був чистий. Ні, не світлий чи темний, просто чистий. Усі помисли відкриті, душа відчинена, душа радісна. Ох-ох! Такий нецікавий – ані своїм, ані чужим. Звісно, не цікавий всім, крім Птахи. Тільки з висоти пташиного лету можна розгледіти справжню силу тієї наївності. Горпині чомусь здавалося, що Птаха розуміє хлопчину як ніхто, тому що сама колись була такою ж. Може, недовго, але була. І досі пам’ятає стан ідеальності, правильності: коли вбивство є вбивством, тому немає йому виправдання, чим би вбивця не прикривав сотворене: високою метою, розумом, владарюванням. Вона, може, єдина серед світлих та темних, хто досі пам’ятає це… І Остапу дуже пощастило, що саме ця жінка трапилася йому на дорозі. Відчувала, Остап любить її, як матір. Птаха відповідала схожими почуваннями – материнською опікою.

О, так! Здається, пощастило не тільки Птасі. Цей хлопчина любив її онуку. Говорив про це просто, звичайно, без пафосу, якихось порожніх обіцянок чи обітниць. Горпина йому вірила. Як віриш дню, тому що світло на вулиці, чи як віриш ночі, тому що темрява зачиняє очі. Малий не вмів бути нещирим. Горпина трохи зі страхом сприймала його незахищеність. Таки служкою при Птасі йому було безпечніше, аніж безсмертним серед справжніх почвар. Серед тих, хто владарює світами, вирішуючи їхню долю.

Ох, той її післанець! Чи могла вона просто так відпустити свою любу онуку в небезпечну мандрівку? Не могла. От і приставила до неї наглядача. Чи міг він допомогти? Напевне, ні. Але він не шкодив – і то добре. Один раз на тиждень на кілька хвилин відхиляв завісу дзеркала у кімнаті Мальви чи в залі темного Храму і вона могла зазирнути в нього через криве Задзеркалля води у поліському Проклятому озері. Навіть взимку вода у ньому не замерзала. Усі живі створіння обходили це місце стороною. Тільки не вона. Бо якщо вода у цій ріці вміє вбивати, то це не значить, що вона німа та мертва.

Коли Птаха розповіла всю правду про Мальву, її справжніх батьків, про те, як на очах Мальви Стриб ледве не вбив світлу безсмертну, була готова того покидька власноруч задушити. І як вона, красива та мудра, могла стільки років кохати таку погань? Ні, не так. Вона досі його кохає. Очі жінки про це говорять промовисто. Ох, і для чого воно те кохання? Більше спалює, аніж додає, більше знищує, аніж народжує? Не їй судити. І таке почуття, очевидно, потрібне. Не розуміла тільки, чому Птаха кинула Мальву в пащу голодному леву. Горпина знала, що її онука дуже сильна, інколи темний бік тієї сили не просто панічно лякав, а й наводив на жінку трепетний жах. Але в малій був і світлий бік, не менш яскравий та могутній.

Чи каялася Горпина в тому, що зараз робила? Поки ні. Жодної покаянної молитви ні єдиному Богу, ані Сварогу не зронили її уста. Досі продовжувала молитися, як і молилася. Досі починала день з молитви і закінчувала його молитвою, ховаючи в серці таємницю, про яку знало тільки сільське кладовище, цвинтар Проклятих, Прокляте озеро і, може, ще небо та зорі у ньому.

Коли Птаха все їй розповіла і про Мальву, і про те, що вирішила відпустити її до батька, не мала спокою. І враз згадала те, чого спеціально не навчала її мати, те, що знала ще її бабуся, і вона випадково чи, може, не випадково дізналася про це. Дізналася про існування проклятих. Людей, які втратили душу, а тому вже не можуть зацікавити ні рай, ні пекло. О, є такі створіння. Торгуючи душею, так легко втратити її, бо, продаючи такий крам, насправді нічого не отримуєш. Сам себе ошукуєш. І знаходилися такі, що торгували, продавали та… Доторгувалися до того, що вже нічого було продавати. І гинули. Прокляті, усіма забуті. Ховали тіла цих істот зазвичай не на цвинтарі, а за ним. Де не відспівували священики, хрестів не ставили, свічок пам’яті не запалювали, могилок на місці поховання не робили, і ніколи живі про них не згадували. Заривали цих істот потайки, вночі, щоб випадково не осквернити світло дня. Закопували, як непотріб. Так, непотріб, бо душа їхня давно розтринькана, продана в найми чи розірвана на шматки. І найгірше, найгидкіше та найпаскудніше – дрібні залишки тої душі безповоротно залишаються при тілі. І коли прийти на цвинтар Проклятих, то, якщо дуже захотіти, здійснивши певний обряд, можна ті душі побачити.

Горпині колись здавалося неправдоподібним оте знання, яке мали її мама, бабуся і про яке не прийнято було говорити вголос. Бо навіщо воно, бо хіба воно могло бодай у чомусь допомогти, хіба що нашкодити. Якби то знаття, що в кума пиття… А бачиш, знадобилося. Отже, недарма передавалося поколіннями з уст в уста. Бо якщо можна побачити, то можна і відчути.

Обряд доволі простий. Піти на роздоріжжя опівночі, коли місяць уповні, прихопивши з собою землі з того проклятого кладовища. Вирити ямку, покласти в неї ту землю, накрапити поверх власної крові, відійти вбік так, щоб місячне проміння торкалося тої проклятої землі, зрошеної твоєю кров’ю. Тоді промовити певні слова. Наговорену й омиту місяцем землю повернути назад на той самий цвинтар, звідки земля бралася, тримаючи при собі тільки маленьку крихту, яку в жодному разі не можна до хати заносити. Повертатися додому слід не озираючись, щоб не почула, щоб не відчула, розсипаючи за собою дорогою мак. А наступного дня, прихопивши наговорену землю, звичайну повну маківку та череп кота, повернутися назад до опівночі на кладовище, найліпше між восьмою та одинадцятою годинами.

Зробила як заказувала. І таки вернулася. Дивилася на цвинтар через очі черепа кішки.

Горпина їх бачила. Вони сиділи на тому спеціально відведеному для них клаптику землі – проклятому клаптику, на якому трава не росла, птахи не співали. Навіть люди обходили його боком, підсвідомо, не запитуючи себе чому. Те місце на все живе наводило не те що жах, о, жах буває доволі цікавим, а інші почуття: огиду, сором, біль, тугу, страшну невпевненість і бажання померти.

Ці створіння сиділи на певній відстані одне від одне одного, ніколи не бачила їх укупі – сірі, безликі, нецікаві. Лишень обрисами нагадували живих. Напівтіні, напівлюди… Не звертали на неї жодної уваги, лишень інколи зітхали, вже нічого не чекаючи. Вони були прокляті, вони були назавжди забуті, назавжди покинуті, за ними ніхто ніколи не плакав, не тужив, не молився, за ними ніколи ніхто не сумував, жодна душа не проронила з жалю за ними ані сльозинки, не пом’янула навіть у ненависті півсловом. Вони були забуті-загублені, вони були прокляті. Кладовище Безнадії, цвинтар Проклятих – жалюгідне, моторошне місце. Прокляті душі, точніше те, що від них залишилося. Не були фантомами, тобто відбитками-тінями справжніх душ, які мали емоцію та вміли діяти. Прокляті жили в забутті, вже нічого не чекаючи. Чи може бути гірше, аніж не знати радості, смутку чи навіть ненависті та горя, не знати нічого і просто животіти, бо ані добро, ані зло, ані середина одного й другого тебе не потребують?

Горпина приходила сюди в час повного місяця і журно дивилася на це жалюгіддя. Жінка творила довкола себе коло з маку, шепочучи при цьому слова-обереги. Знала, прокляті не вчинять їй нічого поганого, обереги ставилися від інших. Для тих, хто приходив сюди забирати проклятих. Подумки називала їх санітарами. Вона не могла їх бачити, швидше відчувала присутність десь поруч, поки що безпечну для себе присутність, хоча була впевнена, що це до пори, до часу. Мала бути обережною. Бо якщо вона буде захоплюватися спогляданням проклятих, її помітять.

Безликі санітари виконували тут певну місію. Про них говорив подих холодного вітру, який дмухав завжди однаково сильно, закручуючись у маленький смерч, тривав якихось кілька секунд, після цього з цвинтаря обов’язково зникав один проклятий. Вона добре знала, хто забирає ці створіння. Відчувала інтуїтивно, серцем бачила це. Морок може служити тільки мороку. І хоч прокляті час від часу зникали, на їхнє місце приходили інші, так само непритомно-непотрібні нікому. Звідки бралися нові прокляті? Знала, що серед живих, простих смертних, є особливі люди, котрі мають певне призначення. Навіть коли тіло проклятого випадково поховають на звичайному цвинтарі, вони те тіло з нього мають забрати, щоб не оскверняло землю цвинтаря, благословенного щирими сльозами, молитвами, прощеннями, любов’ю, божою ласкою. Бо місце проклятого серед таких, як він, – забутих та нікому не потрібних.

Досі сама не знала, що її приводило сюди, все виглядало дуже сумно і безнадійно. Аж поки на п’ятий раз повного місяця не зустріла його. То був один із проклятих. Чому вона раніше його не зауважила? Адже він таки відрізнявся від решти. Хоча б тим, що сидів ледь помітно похитуючись з боку на бік. Підійшла ближче, майже впритул, стискаючи аж до хрускоту в пальцях маківку та квітку туї, найнадійніші обереги. Воно схлипувало. Тихенько покликала:

– Ей, не плач, хочеш мати шанс вирватися звідси?

Одоробло замовкло, перелякано заховавши голову в плечі. Навіть тремтіти перестало. Проклятий її чув. Це був гарний знак. Горпина кинула непомітно поруч із ним свою картату носову хустину. У кишені завібрував телефон. Отже, незабаром опівніч, треба звідси забиратися. Жінка розвернулася та пішла геть, не озираючись, тому не могла бачити, як майже всі голови проклятих дивилися жалісно їй услід.

А вранці Горпина прийшла на цвинтар проклятих з лопатою. Знайшла місце, де лежала її носова хустинка. Зачала копати. Земля була піщана та мокра. Три чи чотири рази зупинялася, перепочивала, пила воду і знову копала. Коли яма була величенька і вона майже вся у ній стійма поміщалася, врешті натрапила на залишки тіла. Домовини не було. Схоже, що тіло загорнули в лантух та кинули в яму. Ані натільного хрестика, ані прикрас. Купа кісток та майже зітлілий мішок. І вже коли розчаровано вирішила вибиратися з ями, сердито вдаривши лопатою об дно могили, щось глухо дзенькнуло. Нагнулася, розчистила те місце, де дзвеніло. Там лежав перстень, дешевий, мідний, зчорнілий весь. Коли вдома відчистила його, то могла розгледіти на ньому зображення

Добре знала, що то за знак. І тільки дякуючи йому, схоже, проклятий досі щось відчуває. Тому йому болить, він у собі, хай крихту, але щось таки має. Його посудина була хоч і неповна, але й не зовсім порожня. Згадувала казки мамині про Прокляте озеро, про те, що це не просто проклята вода, в якій усе живе гине, це також ворота в Темний світ, де живуть лихі боги та прокляті люди. І мама вчила її, граючись, певним словам-замовлянням. І вона їх пам’ятала. Пам’ять інколи буває досить дивною, зберігаючи, на перший погляд, абсолютно непотрібні картинки.

І коли її проклятий був готовий до подорожі, Горпина дала йому зелену стрічку, наказавши зачепити на зап’ясток правої руки. Назару та Ользі вона вже не потрібна. Стоячи на березі Проклятого озера, котре пінилося від кровної жертви, яку принесла йому Горпина, накапавши туди власної крові, Відунка відкривала двері для бездушного створіння в Темний світ. Тільки бездушні і мертві могли пройти тими дверима. Перед тим як штовхнути проклятого у вирву, прошепотіла йому на вухо:

– Ця стрічка приведе тебе до дівчинки, яка є її власницею. Раз на тиждень я приходитиму до цього озера і дивитимуся на світ, в якому ти перебуватимеш, через двері, котрі ти для мене прочиниш. І ти виконаєш моє веління, бо в мене є щось твоє і тому ти від мене залежний. Уже пробач. Може, допомагаючи моїй дівчинці, ти допоможеш і собі. Бо віднині я молитимуся за тебе, за порятунок твоєї душі усім богам, яких знаю… І, можливо, темрява народить світло.

Чи каялася вона в тому, що робила неугодне богу, робила те, чого хоч і навчала її матінка, але просила ніколи не чинити? Якщо чесно – ні. Вона не вірила темним, але вона не вірила й світлим. Вона не вірила і проклятому, якого послала на допомогу Мальві. Але мусила щось робити, не могла просто чекати, сподіватися, що все складеться добре, так, як захоче вічність. Вона не мала аж стільки часу в запасі. «Творити майбутнє – притулок для ображених», – так, здається, говорила Птаха, цитуючи свого Учителя. Ні, вона не творила майбутнє, вона просто бажала своїй онуці добра, бо любить її, як звичайна смертна людина може та вміє любити. А любов прощає все, чи не так? І вона дуже сподівається, що творець її простить, бо навіть ті, від яких відвернулися геть усі, все ще мають шанс. Може, надто примарний, та все ж шанс – бути прощеними, хоча, здається, вони цього вже навіть не просять. То треба спробувати попросити за них.

– Бабусю, а творець має однаково сильно любити всіх своїх дітей? – колись запитувала її маленька Мальва, – тобто і маму, і татка, і жабу, і павука, і муху…

– Так, усіх, – не замислюючись відповідала Горпина. – Бо ми всі його діти.