Текст книги "Зворотний бік темряви"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

Вони йшли старою стежкою найглибшого болота. Це його частину милоградці називали Безмір. Тут тільки схибиш на півсантиметра вбік – відразу затягує, і шансів вибратися жодних. Дорога була неблизька. Кілька разів зупинялися на спочинок, бо Мирослад скаржився на біль у нозі. І, коли сонце вже перебігло позначку пополудні та ввійшло у вечорову фазу, Птаха зрозуміла, що назад вони сьогодні повернутися не встигнуть. Отже, заночують на болоті. Учитель майже всю дорогу мовчав. Птаха чекала, що він нарешті першим розпочне розмову. Може, стане переконувати її повертатися додому або знову читатиме нотації. Однак Учитель вперто мовчав, лишень інколи скаржився на біль у нозі. Почали вкладатися спати, коли сутінки майже накрили довкілля. Посеред болота віднайшовся невеликий острівець із твердим ґрунтом. На ньому щедро росли бузина та чорниця. Кущі бузини тут якраз у поміч – комарі їх не дуже люблять. І хоча одяг Птахи та Учителя був добре вимочений у трав’яному відварі, який ненавиділа комашня, та все ж за день брьохання в мокрому тванищі майже весь відвар з одягу змився. Повечеряли та вклалися спати. Під голову мішки, які брали для трави, накрилися зверху зорями. Втома була сильнішою за холод, і Птаха миттєво заснула.

Розбудило її страшне та немилосердне завивання на болоті. Зірвалася на ноги. Учителя поруч немає. Почала його кликати. Дуже сильно не галасувала, щоб не накликати на себе того звіра, що так страшно ревів десь зовсім поруч. У Милограді матері часто розповідали своїм дітям страшну казку про Болотяника Хрумача, який поїдає на болоті гріхи тих, хто без дозволу мами попхався туди чи заблукав там посеред ночі. А оскільки чемні діти навряд чи без дозволу дорослих туди підуть, а отже, й не заблукають, то їм боятися нічого… Як на підтвердження зі сторони болота знову почулося завивання. І Птаха готова було вже повірити в цю казку. Легенда ожила. Завивання не припинялося, зуби у дівчини дрібно цокотіли – чи то від напруження, чи від холоду, чи від страху, чи від усього відразу.

Не могла зосередитися на тому, що вже має свій тотем та може спробувати перевернутися. Крила не росли, хижість всередині враз перетворилася на лагідну та налякану домашню кішечку. Та раптом серед моторошної непроглядної темряви загорілися два червоних лихих вогні. Вони стали наближатися, а разом з ними і відчайдушно-жорстокий крик. Дівчина почала задкувати, дійшла майже до краєчку острівця, далі йти не було куди – бо темно і стежок на болоті не видно. А жахливий несамовитий крик не припинявся. І от вже ті жахливі вогні поруч – майже в два кроки від неї. Далі події розгорталися блискавично. Багата уява та спогади про Болотяника Хрумача зробили свою лиху справу. Вогні стали надто реальними та живими, як і рик. Уява намалювала лиховісного посіпаку, схожого на суміш андрофага та ведмедя, який за мить розірве її. І вона, з переляку та від бажання жити, блискавично перетворилася на пантеру і, коли звір болотяний вже був готовий до нападу, накинулася першою, зіштовхнувши його в болото, перед тим боляче вкусивши. Солодкий смак крові наповнив її люттю. Вона помститься за смерть Учителя, бо те чудовисько, напевне, його з’їло. Вона вб’є ту почвару, щоб не сміла більше нікого на болоті зачіпати. У той самий момент хмари, які закривали місяць, вітер відсунув убік, і вона глянула в очі страховиську. Перелякані людські очі дивилися на неї благально. У руках Учителя, що тонув у болоті, стримів згаслий факел. На шиї Мирослада багряніла кров… Це тривало наче вічність і наче мить – болото булькнуло, і Вчителя не стало. Птаха навіть не встигла поворухнутися, не те що перетворитися знову на людину.

Довго розповідати, що пережила вона тоді, звинувачуючи себе у смерті чоловіка, який для неї так багато важив. Оскаженіле ричання та волання на болоті продовжувалося цілу ніч, хоча ніхто більше її не зачіпав… Бо то вона сама і ревіла, і скавуліла, і завивала від горя.

Вранці Птаха збагнула, що навряд чи неври зрозуміють та пробачать їй смерть старійшини роду, Повелителя, якого вбила чужинка. Брехати вона не вміла, а правда виглядала безглуздою. І Птаха втекла додому, втекла до Вчителя Посолоня. Позірно втекла. Як не дивно, але дорогу до воріт вона якимсь дивом пригадала. Очевидно, страх має великі очі, і ті очі допомогли віднайти дорогу. Ворота Невридії легко випустили її, на прощання тужливо кигикнувши.

3. Яке їхало – таке й везло…

Обурена, зла, голодна та сердита Мальва навіть не пішла на вечерю. Та пішли вони всі… І батько, і Мор, і весь тупий та гіркий, мов полин, Темний світ. І хай її зараз виверне, і хай її всі кишки повилазять, але вона от у цю саму хвилину нізащо не сяде з темними за один стіл. Мальва чортихалася про себе так, що їй здавалося, навіть місячної давнини сніданок зараз з неї гидливо полізе… Хай, хай її зараз фізично мучить, і це буде гарним виправданням, чому вона не за спільною вечерею, де будуть славу Чорнобогу співати, а потім… розпитуватимуть про успіхи. Не дочекаються.

І справді їй було погано, дуже погано. Біль всередині просто паралізував, судомило все тіло. Коли врешті останній приступ нудоти минув і зрозуміла, що може рухатися, почала спускатися вниз сходами. Назустріч їй піднімався один із безсмертних, здається, Припекалом його Мор називав. Чолов’яга мав трохи дивний вигляд. Як на світ темних, то гламурненький. Сьогодні був вбраний у червоне. Червоні штани, червоні чоботи, червона сорочка, напевне, шовкова, і пахнув чомусь валер’янкою. Мальву скривило від запаху. Нудотний рефлекс досі бунтував. Чорноокий та русявий, довге волосся мав зібране у хвіст на потилиці, він різко біля неї зупинився. Чоловік співчутливо дивився на зелений колір її обличчя. Тим часом пролунав дзвін до вечері. Мальва ще раз чортихнулася і знову скорчилася в конвульсіях.

– Ага, тобі, голубонько, не до вечероньки. Ех, молоденьке-зелененьке. Ну хіба так важко стримуватися і не говорити тих покручених словечок, дівчинонько? Сама до кімнати дійдеш чи довести?

Хитнула заперечливо головою, ледве видавивши з себе: «Сама, а ви передайте той…»

– Мовчи-мовчи, солоденька, передам вістоньку, передам. Йди відпочивай, серденько. Ця божевільна баба, тобто Навія, кого хоч доведе. Знаю добре цю лиху су…

Приклав долоні до рота, прикривши слово, яка мимоволі ледь не вистрибнуло з нього. Мальва навіть кволо посміхнулася.

– Будемо вважати, що я цього не говорив, а ти нічого не чула, лебідонько, – і він по-змовницьки підморгнув Мальві. – Тобто я про пані Навію, а точніше, стару каргу Навію. Вона ще мене з твоїм батьком учила. Уявляєш, стара, як піраміди у світі Єдиного Бога. Ей, проклятий, друже наш, де ти там забарився? Твоя ґаздинонька ледве ногами перебирає, а ти мов слимак позаду плентаєшся?

Перед ними, наче нізвідки, вичаклувався знічений та переляканий проклятий. Припекало гидливо окинув постать проклятого, зморщив носа, квапливо відвів погляд убік, наче навіть звичайне споглядання почвари могло його чимсь образити чи забруднити.

– Проклятий, оце ж підеш на кухню. Чув? Скажеш, що від мене. Та принесеш пані Мальвусі вечерю.

– Дякую. – Мальва кволо пролепетала. – А ви не боїтеся, тобто вам за це не той, не влетить тобто?

– За що? – І він театрально потер долоні одна об одну, наче обтрушувався від чогось гидкого та брудного. Тоді їй по-змовницьки підморгнув: – Я ж нічого не зробив. – Тоді пошепки додав: – Ваш батько, дівчинко люба, мій найліпший приятель. Ми вчилися разом, і я добре пам’ятаю, як мені хриново, так, здається, у вас кажуть, було, коли я сюди вперше потрапив. З чужого світу в невідомість. Я тебе розумію, маленька, і чим можу допоможу. Звертайся. На моїх дверях отаке намальоване.

Припекало щось там витворив у повітрі, наче малював пальцем, і враз сірі пилинки, що метушилися в повітрі, склалися в орнамент:

– Е-е-е-е! Той, – втомлена та здивована Мальва ледве видавила з себе. Нічого собі чувак пальцями в повітрі махає… – Це типу шо?

– Ох, «типу шо», – передражнив Мальву Припекало. – Ледацюга! Прочитай Чорнобогів Тестамент. Бо тут всюди знаки. То як абетка, поки не вивчиш букви, йтимеш через ліс не стежкою, а чагарниками. Стежкою ліпше, повір.

Мальва знизала плечима, не сперечаючись. Сили на це не мала.

– То дійдеш до своєї кімнатки, золотце? – ще раз перепитував для годиться. – Тоді я пішов, бо вже й так спізнююся, доведеться скласти легенду про те, як допоміг тобі до кімнати доклигати. Ти ж отруїлася чимсь у Навії, правда? Усі повірять, бо кожен із нею мав якісь негаразди. Не здаси?

Мальва заперечливо махнула головою.

– Знаю. Ти твердиня. Ну шо, мала, бувай. І давай без того «Йменням Батька-Чорнобога», якщо поруч нема нікого, добре? Реверанси розвели…

І Припекало, змінивши напрям подорожі, наспівуючи собі під ніс якусь мелодію, впевнено та трохи розв’язно попрямував сходами вниз.

«Ото вже язикате диво. Солодяточко, золотячко, дорогесенька і малесенька! Фу», – Мальва поморщилася. Солодкавість у розмові Припекала її трохи дратувала.

Відчинила свою кімнату та, навіть не роздягаючись, бухнулася на ліжко. Вкрай ока помітила, що на столі вже на неї чекали наїдки.

– Ей, проклятий. Налий мені води, – говорила наче кімнаті, хоча була впевнена: той, до кого зверталася, чує.

За мить в її руках була вода. Випила залпом. Лежала навзнак, збираючи докупи думки. Ото номер вона викинула. Цікаво, що їй за це буде? Ні, не цікаво. Вона про це подумає тоді, коли її витівку розсекретять. Що Мор з нею зробить? Хробакам Навіїним згодує? Ну і хай. Їй і так тут гидко та гірко. Ліпшого не жде, а до найгіршого готова. У роті досі гірчило. Навіть вода не перебивала смак. І це все через те пійло. Ні, вона його не пила. Досить того, що надихалася випарів та наслухалася слів заклинань. Добре, що Перемінника встигла про захист попрохати, бо хтозна, чия б була зверху.

Бе-е-е-е. Таки воно гидке. Згадала те пійло, яке зварила і заставила хитрістю стару Навію спожити… Ага, приворотне зілля вони варили! Та ідіотка Навія навіть не підозрювала, що існують і смертними придумані рецепти того варива. І хоча бабуся Горпина заборонила їх вживати й сама ніколи не використовувала, але єдину онучку таки навчила різним премудростям. А мало що? У житті всяке трапляється, мо’, і знадобиться. Зрештою, щоб приготувати відворот, треба ж знати, що таке приворот.

Ге. Поморщилася. Ото вже рецептики від темних. Хіба то мудро отаке витворяти – колоти себе в палець лівої руки голкою, яка перед тим у жаб’ячій крові добу мокла. А слова замовляння які тупі:

 
Пий, допивай, їж, доїдай
Мою кров ковтай!
Мою кров поглинай —
Своє життя міняй!
Моя кров не вода —
Твоя слабкість вона!
Ти по крові мій раб,
Я – царівна твоя…
 

Господи. Як тупий примітивний реп. Ага, і то ще не все. Там купа такої бридоти словесної, запрограмованої на власній крові. То все замішувалося з пійлом якимсь та давалося жертві випити. Коли він пив, то слід було ще таке мурижити про себе: «Як ця кров у мені живе, так і я тепер у твоїм серці житиму довіку».

Ги. Хтозна, чи довіку, але лунатизм тому, кому робилося, гарантований. А ще купа різних хвороб тілесних на додачу, типу діабету чи астми… Тож, коли людина ніколи астмою не хворіла і тут раптом почала, треба замислитися чому. Так, поглинання крові. Майже вампіризм. Смак заліза на язиці. Бр-р-р-р-р… І наостанок ще слід було… Тьху-тьху-тьху, ні, вона не стане навіть згадувати, хоча на диво просто і швидко всі ці слова замовлянь та заклинань запам’ятовувалися.

А відмовляння яке! О, пісня просто. Свою кров з кров’ю того, хто тебе «замовив», слід було змішати, замовляння навиворіт проказати і дати об’єкту випити. Побічний ефект – любов перетворюється не на байдужість, а на ненависть. Бо кров людська набагато сильніше програмується словами, аніж навіть вода.

Або ще один із тридцяти способів, які вони сьогодні з Навією «розглядали». Попри чудні заскоки навіженої безсмертної, вона таки майстер своєї справи, не гірша від бабусі Горпини. Тільки її бабуся добра, а ця – справжній вивертень із пекла. Мальва тріпнула головою, наче скидала з себе запалений ненавистю погляд зеленокосої. М-да, Навія її ненавиділа і того навіть не приховувала. Тридцять способів, щоб «зневільнити» людину. Для чого? Один із них взагалі повний відпад – помістити в глиняну посудину спійманого в місячну ніч, найліпше коли місць уповні, кажана. Ту посудину поставити біля мурашника в лісі, а ще ліпше на сам мурашник. Через три дні повернутися. І те, що залишиться після об’їденого живцем кажана… Мальву ледве знову не вивернуло, цього разу від спогаду. Ну, ні… Це просто жах. І всі способи просто божевільно-жорстокі та гидкі, але зі стовідсотковою гарантією.

Наступного тижня будуть замовляння на смерть. Мальва дуже хотіла б, щоб Навія до наступного заняття не оклигала, тобто після її жартику.

Згадала бабусю Горпину і її спосіб привороту. Сама собі тепло посміхнулася. Бабусин спосіб. Воно якось не по-людськи когось до себе привертати, тобто закохувати, зате як красиво.

– Ей, проклятий! – покликала неголосно. – Ходи сюди, послухаєш, якого колись замовляння мене моя бабуся навчила. Це тобі не жахи від Навії.

Навіть не шукала проклятого очима. Відчувала, що прийшов на поклик і зовсім поруч спостерігає та слухає. Продовжувала:

– Коли місяць росте, щоб з’єднати дві душі разом, слід зробити наступне. Замісити тісто на хліб, звичайне пісне тісто на борошні, джерельній воді та дріжджах. Поки тісто місите, поки руки його торкаються, треба на нього 9 разів подумки або пошепки вимовити заклинання:

«Врожайнице, злата лугового блуднице, тут міситься не добром, а відступом повертається. Не розділяється, а з’єднується. Замішу, перемішу плоть раба твого з плоттю рабині твоєї, змішую хіть, пристрасть невгамовні, змішую на врожайність, на тілоблуддя, не на пиху, а на любов твою».

Коли хліб вже спікся, то його ставили під зростаючий місяць на одежу того, кого замовляли. І обгортався одежею той хліб, і знову говорили, співали, розмовляли і з хлібом, і з місяцем… Звісно, слід було потім тим хлібом того, кого хочете причарувати, нагодувати. Усе ліпше, аніж людською кров’ю поїти чи з кістками мертвого кажана мати справу… Ти мене слухаєш, правда ж?

Проклятий мовчав. Мальва ж знала: слухає.

– А даремно ти зі мною всередину не зайшов. Може, тоді стримав би від тих дурощів, що я наробила. Та я зовсім не шкодую. Ще чого? Треба було тій старій заразі менше про мою маму всякої гидоти казати та Птаху обзивати. Хіба вона варта хоч крихти з їхнього столу? Старе стервисько. Жабою мене погрожувала зробити. Ну-ну! Смачного, дорогенька!

І Мальва зареготала на всю кімнату.

– Яке їхало, таке здибало, – згадала стару приказку. І додала весело: – От скажи мені, проклятий, якого вона мене стала врікати? Ніби я теперішня. Але, як каже бабуся Горпина, хто запускає лихо, хай чекає, що воно повернеться сторицею. І знаєш, що я зробила? Ги. Тільки тобі скажу. Дозволила себе вректи. А поки вона там жаб-ропух своїх годувала, я тихо ті вроки зняла. А знаєш, оцей спосіб мені найбільше подобається. Умиватися водою, при цьому промовляючи: «Уроки колючі, поробленнє болюче! Ци ви си стали з свєта, ци з вітру, ци з роботи, я хочу вас викликати із сімдесятьох сімох кісточок, із сімдесятьох сімох жилочок. Уроки колючі, поробленнє болюче! Викликаю вас із шкіри, з мнєса, з кісток, із серця, з чирок, з голови, з очей, з носа, з рота, з єзика, із зубів! Йдіть собі лісами, горами, водами, ріками аж до Чорного моря; на краю Чорного моря є висока гора, а на тій горі є скала, а на тій скалі є дев’ять когутів перваків, дев’ять котів перваків, дев’ять псів перваків. Єк ти не схочеш піти по волі, то підеш по неволі. Єк я тебе догоню – золотим мечом тобі голову здойму. Тебе когути видзьобають дзьобами, коти вигребуть лабами, пси вигризуть зубами! Щезни, пропади! Ти до сего тіла не маєш діла!»

Так, проклятий. Стовідсоткова гарантія від бабусі Горпини: тобі не те що полегшає, а мінімум рік ніяке зле око не чіпатиме. А воду треба вилити під сухе дерево чи кущ або на роздоріжжя. А я, знаєш, куди вилила? У Навіїн чай. Вона собі відварчику з полину зварила. По запаху чути було. Мо’, туди і молодильних яблук кинула, нелегко ж при такому злі в серці залишатися молодою лицем, тут без допомоги магії ніяк. Ну, вона і випила – одним ликом весь компотик. Мені пощастило, що одним ликом. Рецептура така. Тільки її те питво відразу звалило, на місці. Спочатку навіть подумала, що на смерть кубіту втруїла. Та де там! Просто заснула, зараза. Так під столом її й залишила лежати. Ніц їй не буде. Ага, а ще коли я виходила, то з кліток павуків, змій та жаб повипускала. Знаю, вона це спецом вигадала, зоопарк поруч навчального столу влаштувала, щоб мене позлити. Ну-ну, хай не думає, що я білим по білому вишиваю. Добра донька свого батька, кажете? Хе, ворога можна бити і його зброєю. Лихо інколи довго повертається. Навіїне повернулося швидко.

Мальва спустила ноги з ліжка, сіла, роздивляючись кімнату. У куті, на своєму звичному місці, стояв проклятий. Здивована Мальва почула, що проклятий наче трохи підсміюється. Вдала, що не помітила, підійшла до столу, зняла накривку з миски:

– О! Що там сьодні кухарі наварили? О, кнедлики зі сметанкою та грибами. Смакота. А я таки голодна. – У животі по-зрадницьки загурчало. – І аж сім штук кнедликів. Йой! Ну ти і вимагач, проклятий. Так багато вициганив. Я стільки не подужаю. То ти можеш доїсти, якщо захочеш, звісно.

Мальва навіть не озиралася, коли говорила. Вона взяла знизу тарілку, на якій стояла миска, кинула собі три з половиною кнедлики, додала сметани, грибів та всілася вечеряти. Око впало на чорну обкладинку Книжки Чорнобогової. Після їжі вона почитає. Припекало має рацію, ліпше навіть найтемнішим лісом блукати тоді, коли хоч і не знаєш дороги, та все ж рухаєшся стежкою, а не проваллями.

Глянула у вікно. Там висіли сутінки. Намалювала в уяві сонце, яке заходить, і несподівано для себе заговорила, піднявши вгору руки:

– Благослови, Свароже, ту їжу і той день, в якому сьогодні живу. Благослови моїх рідних і всіх добрих людей, яких я люблю і які мене люблять. Благослови заблудлу грішну душу проклятого, який дуже добрий до мене. Благослови, Свароже!

У вікні з’явилося сонце, що заходить. Посміхнулася своїм словам, сонцю і тим, хто зараз думав про неї. Вона знала: є кому її любити та думати за неї. Всілася за стіл.

– Смачного, безсмертна! – ясно почула слова у своїй голові.

Багато страху та переляку чулося в голосі. Бо хіба прокляті вміють говорити? Тут її запевняли, що ні. Добре знала, що якщо розвернеться та подивиться у очі проклятого, котрий так несміло вперше промовив ті слова, то може більше й не дочекатися інших. Тому не стала озиратися чи дивуватися. Вона знала, що цей проклятий рано чи пізно озветься. Ох, не просто так він тут. І у ньому всередині, хай на денці, та все ж досі тьмяно горить вогник. Тому відповіла так само, як і почула, подумки:

– Дякую тобі за все! Особливо за те, що ти зараз поруч.

4. Лють

Лють заполонила його серце, розум, душу. Ревнощі перетворилися на шаленство. І вона винищувала його, спопеляла. Не знав, як взагалі зумів вибратися самотужки зі світу Загублених? Ноги здавалися чужими, майже не слухали, розум вимкнувся зовсім, вели його лишень інстинкти. Це знищувало волю, бажання думати, здоровий глузд. Натомість барабанним набатом гепало безглуздя в голові, наче майстер-каменяр сидів там і гамселив відбійним молотком. Це не давало можливості ані важко зітхнути, ані розплющити очі. Ще ніколи аж так не боліло, фізично ніколи так зле не чувся. Біль душі від непоправного, тої правди, що відкрилася несподівано. Підозри та найпохмуріші сни ставали реальністю. І скалки від розбитого на друзки серця впивалися крижаними гострими списами, терзали плоть. Колись хтось сказав, що розбите серце може склеїти тільки те, що його розбило. Та тільки не цього разу! Бо після візиту до Оракула зрозумів: ці скалки надто дрібні. От-от перетворяться на порох…

До безтями зажадалося непритомності. Добре було б викинути з голови та з душі кілька століть пережитого поруч із цією жінкою. Може, тоді серце знову зробиться цілим? О, так! Як хотілося повернутися в той день і в ту годину, коли він вперше побачив її. Якби ж то мав тоді знання про те, що вона зробить з його життям, на кого перетворить? Галайда, перекотивітер… Чомусь чорнота всередині робилася дедалі густішою та густішою, і навіть світлі спогади про спільне життя з Птахою розтанули, мов пізній сніг під уже теплим сонцем.

Що залишалося? Несамовитість, лють!

Лють, яка розбила серце і тепер розривала душу. Відчував, що якщо зараз не випустить її з себе, то вона роздере його… А він не може бути розірваним, не може собі цього дозволити, бо… Бо має помститися. Помститися тій, яка так вишукано брехала, так досконало все придумала. Фальшиві слова про кохання… Чи вона любила його колись по-справжньому, чи тільки використовувала, переманивши на бік світлих? Згадав запах її волосся, ніжний погляд завжди весняних очей. Так, він досі її любив, але так само сильно ненавидів. У цьому двобої брала гору ненависть, вона випікала, вона породжувала шал… Він помститься, обов’язково помститься… І наплювати зараз йому на всі приписи, закони безсмертних. Вона має померти. Бо коли вона помре, то разом з нею помре і кохання до неї. Свято вірив у це. А коли помре кохання, то помре і ненависть. Та сама, що породжує лють, яка випікає зсередини.

Замкнене коло.

Поки, щоб хоч трішки приборкати свій шал, влетів, мов навіжений, у перший зі світів, що трапився на дорозі. Було зараз байдуже, що то за світ, чий він – сірий, світлий, темний, нейтральний.

Так він давненько не шаленів і не розважався. Зазвичай брудну роботу виконували смертні, він тільки радив, як краще, використовуючи їхню несамовитість, ненависть, кригу серця.

Небо затягнули чорні хмари, здійнявся шалений вітер, океанські хвилі сягали хмар, тремтіли вулкани, випльовуючи з себе вогонь, тремтіла від жаху земля, наполохана таким втручанням, і гинуло все живе довкола: люди, тварини, птахи, комахи, острови, дерева, трава…

О, Птаха має відчути агонію цього світу, якщо не своїм єством, то відчути фізичним болем тих смертних, за яких так палко завжди вболіває. Прокляття одне за одним зривалися з уст та падали то в море, то в небо, то на гори…

Не знав, як зупинитися, здавалося, що шал ніколи зсередини не вийде і безкінечно падатиме на голови смертних…

Але в одну мить усе припинилося. Світ загас, пропав, Стрибог наче кудись провалився. Чиясь потужна воля вирвала його з світу горя та біди. У вуха вдарила тиша. Глибока і безмежна. Не стало нічого – зникла лють, перестало боліти і в голові, і в серці. Навіть зажмурився від зачудування. А коли відкрив очі, то здивовано побачив перед собою батька.

– Батьку, ти? Повелителе Море? Навіщо втрутився?

Перед ним стояв оскаженілий та сердитий Мор. Однак Стрибог, замість того, щоб стушуватися, перелякатися чи знітитися, як то зазвичай бувало, коли батько сердився, навпаки, саркастично посміхався. Шал повертався до нього. Він, можливо, нікуди й не подівся, просто від несподіваного втручання збоку принишк, зачаївся.

– Навіщо, батьку? – запитував майже байдуже. – Чи тобі є діло до тих смертних покидьків унизу? До їхніх світів? Ти ж їх так само щиро ненавидиш, як я тепер. Куди ти мене закинув? Поверни назад.

Мор стояв напружений та зосереджений, готовий на все. Кулаки чоловіка стискалися та розтискалися аж до хрускоту. Стрибог це бачив, однак його це зараз мало турбувало. У відповідь він лишень криво шкірився.

– Що ти робиш? Стрибоже, сину мій, що ти робиш?

– Хіба ти не хотів мати такого сина, батьку? Хіба ти не мріяв про жорстокого, сильного, впевненого у собі сина? – говорив неголосно, чітко карбуючи слова. – Чи ти думав, що я досі твоя безлика тінь? Бачиш, я не просто виріс. Я тебе переріс.

Стрибог і досі тримав на вустах щось схоже на посмішку, тільки зараз вона нагадувала вишкір звіра, хворого на сказ.

Мор відсахнувся від синової посмішки.

– Що? Кажеш, ти мене переріс? Ага, переріс, – Мор не втримався і зірвався на крик. – Ти ідіот, а не мій син. Чи я тебе цьому вчив? А де твоя мудрість? Де бажання ставати не руйнівником, а богом? Бажання все зруйнувати та знищити – це бажання смертних. Чи хотів би я, щоб ти всі світи перетворив на руїни? Звичайно ні! Вони мають підкорятися нам, а мертві вони кому цікаві? Ти ж не хочеш панування, сину, ти хочеш знищення? Що з тобою? Ти не знищуєш світи, ти нищиш себе.

Мор махнув рукою праворуч, і перед ними в повітрі наче відкрилося віконце, а в ньому – те, що залишилося від світу, щойно знищеного Стрибогом.

Руїни, вогонь, хмари диму, океан, який агресивно поглинав сушу…

– Цей світ ставав нашим. Ми його майже підкорили. Добре знаєш про те, як не одне століття ми боролися з сірими за владарювання. А ти всі наміри звів нанівець. Чому? Не розумію. Коли ти був зі світлими, це якось пояснювалося логічно: кохання, жінка, розумна й вродлива. Та, хвала батьку Чорнобогу, ти отямився, повернувся додому, став таким, яким я тебе хотів бачити. І ось тепер це!

Стрибог сердито обірвав Мора:

– Тобто чемним бараном хотів мене бачити? – Перекривив Мора: – Став? Ха! Ніким я не став. Я завжди був таким. Самодостатнім. О, як цікаво! Повелитель Темного світу зараз розмовляє словами світлої безсмертної? Тьху! Батьку! Чому ти говориш її словами? «Будь собою, не ховайся за мене». Звикли командувати: ти, вона, Посолонь, мати… Плювати я хотів на вас усіх.

І Стрибог сердито плюнув убік…

– Що? Плювати? На рідного батька, на матір? Як ти смієш? – Мор майже миттєво стулив долоні рук докупи, і нав коло них завирувало щось чорне та недобре. Тоді сердито відштовхнув цю чорноту від себе в напрямку сина, бурмочучи щось прамовою.

Стрибог наче чекав цього, бо миттєво поставив щит, не роблячи жодних рухів, одним лишень поглядом. Чорний пелех завис у повітрі, наче замислився, що йому далі робити, потім мляво закружляв угорі та розсипався в повітрі.

– Ну, і що далі? Ти, Море, забув, що я твій син і про наші родові прокляття знаю все. Забирайся краще звідси, старче, поки я ще чого зайвого тобі не набовкав чи не зробив! Я молодий, дужий, тому сильніший та спритніший від тебе.

Мор стояв розгублений. Ні, вже не був роздратованим чи сердитим, як того разу, коли син дременув до дівки, зрадивши темний бік зі світлою… Зараз якийсь невидимий ворог сидів всередині Стрибога і використовував його божественну силу у власних інтересах. То не були світлі, з тим його азартом покінчено назавжди, бо за останніх півроку син і словом не обмовився про Птаху. І поводився майже нормально. Виконував чемно всі його розпорядження, піклувався про доньку, хіба що забагато мовчав. І раптом така переміна? За знищений світ Стрибог відповідатиме перед Раттю Темних світів. Що він скаже старійшинам, чим виправдає поведінку сина? Так, Море, візьми себе в руки і згадай, що він не просто один із великих темних безсмертних, він, насамперед, твій син…

– Синку, – вичавив із себе, навіть гіркота вчувалася в голосі. – Вибач, але ти сам мене довів. Не стримався. Що з тобою відбувається? Ти мій єдиний син. Не тримай у собі те, що мучить тебе, розкажи, поділися з батьком. Згадай про свою доньку. Який приклад для наслідування ти їй подаєш?

– Що? Приклад? Ой! У нас вся сімейка така – одні ідеальні зібралися: і ти, і мати. Приклад, кажеш? А стирання дитині пам’яті, відбирання матері – це приклад чи неприклад, татунечку? О Чорнобоже, це необхідність! Звісно! Велика мета, грандіозні цілі! Богу Мору можна все задля великого. – Стрибог шаленим поглядом пропікав Морока. Тоді рішуче додав: – Твій син виріс, і йому на вас усіх начхати. Тому, не пішов би ти…

Стрибог розвернувся до Мора спиною, крутнувся на нозі й просто щез.

Майже в той самий момент поруч з Мором нізвідки з’явилася Мара.

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе!

Від несподіванки Мор аж підстрибнув:

– Ну, тебе тільки тут не вистачало. Наче у мене клопотів мало? Що тут забула?

– Була недалеко. Душі убієнні збирала, яким ще не час помирати. Ви що тут витворяєте, темні? У власному ж світі майже все знищили?

Мара сердито свердлила Мора своїми темними очима.

– То не ми. То зробив твій син, шановна! Твій син. У нього наче здоровий глузд відібрали. Бачиш-но…

Мор, здається, навіть втішився, що має тепер на кому зігнати злість, тому його понесло.

Він розмахував руками, кричав, погрожував. Мара стояла спокійна та зосереджена на чомусь своєму, наче й не чула його.

І, коли Мор втомився кричати, здувся, мов кулька, Мара зовсім спокійно запитала:

– Закінчив? То ти Стрибога до цього довів чи хто?

Мор сердито підняв вгору руку. Кинуте звинувачення йому не просто не сподобалося. Здавалося, ще мить і він ударить Мару. Та продовжувала спокійно дивитися на Володаря темних. Стояла наче статуя, жодний м’яз на обличчі не видавав її емоцій. Вона його не боялася:

– Тільки спробуй. – Говорила тихо, але Мор її добре чув. – Твоя погроза – це навіть не намагання зруйнувати світ, не створений тобою. Це ще гірше. Хочеш підняти руку на безсмертну? А я думаю, від кого в синові стільки ненависті та гордині? Що можна чекати від дитини, яку виховував такий батько?

– І що можна чекати від дитини, якої зреклася така мати, – парирував відразу Мор.

Замовчали. Очевидно Мара чекала від чоловіка гучніших та дошкульніших образ. Та той німував, уважно вивчаючи своє взуття.

– Слухай, Море, – несподівано згідливо обізвалася Мара. – Давай зараз хоч на трохи забудемо наші суперечки. У сина проблеми, це ж видно. Тож не треба ображати одне одного, а спробувати йому допомогти. Чи ти вмиваєш руки?

Мор відірвав очі від землі. В очах чоловіка, крім звичного металевого блиску, читалося ще щось, і воно пом’якшувало той блиск, робило завжди жорстокого та самовпевненого бога людиною:

– Я люблю свого сина і тому ще досі тут з тобою теревені справляю, замість повертатися додому та влагоджувати ним сотворене. Ти у свій час багато принесла болю, смутку і розчарувань у моє життя. Але я сильний і впорався.

– Ти сильний? Ти просто нікчемний, безжалісний, самовпевнений, самозакоханий бевзь, Море. Недарма ти Володар Темного світу. Аякже. Ліпшого не знайшли. Решта ще гірші! Легко звинувачувати в усіх бідах жінку. Типова чоловіча поведінка, однакова як для смертних, так і для безсмертних.

Мор напружився і напнувся, мов тятива лука, готовий був зараз на голову цієї клятої жінки вимовити таке, але несподівано, замість образливих чи непотрібних злих слів, сказалося геть інше:

– Пробач, то від безвиході. Коли ти пішла, зачинивши за собою двері, жодна жінка не була в моєму ліжку, ні смертна, ні безсмертна. Коли ти пішла, для мене єдиним порятунком від самотності стали велика місія, місія Володаря Темного світу та місія батька… Бо кохання – це руйнівне почуття, любов до жінки розхолоджує, розум перестає логічно мислити. Коли ти пішла і я відчув, що це назавжди, не було й одного дня, щоб тебе не згадував. Я ненавидів себе за це. Тільки тепер розумію, що замість ненависті мусив у серці поселити байдужість, тоді б ти мене відпустила. Бо ненависть так само робить людину залежною, як і кохання. Тому нашому сину я дозволяв усе – повно жінок, смертних, безсмертних, напівтіней, отже, в серці – жодної. Тішився з того неймовірно, бо бачив його сильну душу, не заплямовану коханням… Але потім з’явилася вона – ця клята світла. Це все через неї… І він пішов до світлих. Темний став світлим! Де це бачено? Син темного Володаря став світлим! Знаю-знаю, він ніколи світлим не був, він просто був поруч зі світлою, з тією, яку кохав. Та сталося диво, точніше, закономірність: мій син повернувся додому. Я радів і був найщасливішим батьком. Навіть тебе став рідше згадувати. Звісно, ти не віриш. Чого б це раптом я про таке заговорив, коли стільки століть німував? Але я кажу це не тому, що хочу виправдатись чи, може, здаватися кращим. О, ні! У нас із тобою є те, що об’єднує міцніше від клятв, обітниць та великих призначень. Це син. Наш Стрибог. Бачиш, кажу не мій, а наш! Я згоден, він зараз сам не свій, і тільки ми з тобою, як батько і мати, можемо його зрозуміти, пробачити і прийняти.