Текст книги "Зворотний бік темряви"

Автор книги: Дара Корний

– То ваші полонені, що з ними станеться, якщо?…

– Не має нічого гіршого, аніж потрапити в полон до андрофага. Це гірше від смерті. Смерть у бою для невра то честь, бо він насправді не помирає, а стає частиною світу своїх дітей, онуків, дідів, прадідів. А в полоні у тебе мало шансів повернутися додому, бо андрофаги спочатку тебе підступно оглушать, тоді дадуть напитися напою з ягід забуття, коли ти і рухаєшся, і говориш, а свідомість маєш замкнену, зв’язану. То робиться спеціально, щоб ти не скористався даром переверництва.

– А тоді?

– А тоді тебе приносять у жертву жорстокому богу.

– Богу?

– Так. Андрофаги мають свого бога. Вони вважають, що їхній бог живе не на небі, не під землею чи в болоті. Їхній бог живе всередині андрофага. І, щоб втішити його, завоювати приязнь бога, слід принести кровну жертву. З’їдаючи свого ворога, ти забираєш його силу, даруючи її і собі, і богу. О жінко, що знає прадавню мову, ти не мусиш з цього приводу журитися. Ти так багато для нас зробила. Помолімося нашому Роду, і він, якщо матиме для цього сили та натхнення, допоможе полоненим знайти дорогу до рідної Невридії.

Так, вона знала ту мову, якою говорив її світ та багато світів. І тут уперше вона зрозуміла важливість не тільки мовчання, а й слова. Воно лікує у повній тиші й, напевне, може й убивати.

Проте таких заклинань вона не знала та й не хотіла знати.

Вранці Птаха веліла старійшині зібрати усіх мешканців Невридії, які були в Милограді. Попросила щось з одягу чи речей вбитих та похованих у болоті андрофагів. Із тим було важче. Усі речі тих істот охайні та забобонні неври скидали в болото, щоб не накликати до себе назад лиха. Однак усе ж дещо вдалося роздобути. Це череп людини, який був на шиї одного з убитих андрофагів, мов прикраса чи, може, рангова відмітка. Як би там не було, однак той череп, коли переносили до болота мертві тіла, випадково зачепився за огорожу одного з крайніх будинків поселища. Його знайшов маленький трирічний хлопчина і використовував для забави. Мати це помітила, однак ще не встигла викинути в болото. Але череп міг належати і не андрофагу. Тож коли його принесли Птасі, то, звісно, переповіли їй ці побоювання.

Вона гидливо взяла до рук череп. Закрила очі. У голові яскраво постала картинка: зарослого старого андрофага вбиває його син, стинаючи тому голову чимсь схожим на меч. Андрофаги поїдали не тільки полонених, яких приносили в жертву богу, тобто собі. Андрофаги поїдали і своїх рідних, тих, кого вважали вже старими та немічними, тягарем для племені, однак такими, що багато знають, і для того, щоб знання не пропадали, ті з’їдалися. А череп батька ставав для сина оберегом. Птаха бридливо скривилася, однак не стала про це розповідати неврам. Лишень повідомила куцо: «Підходить».

А потім вона поклала на жертовник сухої глиці, дубових та букових гілочок, які довго горять. Поверх цього – череп. Перед жертовником намалювала знак:

Запалила вогонь на жертовнику, крикнула всім стати навколішки і простягнути руки до неба. Сама ж вступила в центр намальованого символу і заговорила майже нечутно:

 
Боги говорять тобі: геть від ликів наших.
Громовик говорить тобі йти від душ наших.
Закриває очі ворогам, затуляє вуста ворогам,
Замикає сили у темниці ворогам.
Поки горить жертва ця, поки чути, як грім будить небо
Поки чути, як дощ лиє з неба…
 

Люди не посміли навіть слово мовити чи голосно зітхнути. Майже побожно вслухалися в дивну мову жінки, якої не розуміли, бо говорила вона прамовою перших. Небо враз закрили хмари. Десь удалині загудів грім. І гроза, і грім, і блискавиці не зачепили Милоград, йшли боком. А Птаха шепотіла й шепотіла, задерши голову до неба. Здається, всі втратили лік часу, але коли отямилися, то раптом перед очима відкрилося таке. Знак, який намалювала червоною глиною Птаха біля жертовника, був наче випечений чимсь гарячим. Сама дівчина лежала в центрі того знаку з розпростертими руками та широко відкритими очима. Жертовник погас. На ньому залишився тільки попіл.

– Та, що говорить прадавньою мовою, – покликав її обережно старійшина. – Ти жива? Ми можемо встати?

– Жива, – відповідала тремтячим голосом Птаха. – Можете встати та йти зустрічати полонених. Тих, кого андрофаги не з’їли…

14. Оракул

Стрибог і сам не розумів до кінця, що відбувається з його душею. Отою безсмертною, отою чорною-пречорною. Ніяка вона не чорна, як би там батько не старався його, а ще більше себе, в цьому переконати чи навертати, ставити обличчям до безодні. Це була вже не душа того страшного та жорстокого Стрибога, котрий колись не знав Птахи, який ще не вмів кохати, мав серце замкнутим, запечатаним. Смертні називають душу, яка подорожує у снах, вед-огнем. Його душа разом із тілом уже давно є суцільним вед-огнем, бо, здається, він сам нічого не контролює. Наче хтось робить це за нього: веде, наказує, примушує, карає. Завжди хтось: батько, мати, Птаха, а тепер ще й оце чарівне й рідне комаша – його донечка Мальва. Так, ця мала бешкетниця, нестерпна, язиката, вредна, надто категорична, що несподівано з’явилася у його житті і, здається, так вчасно. З’явилася й заповнила собою ту пустку, яку залишила Птаха, коли пішла, коли зрадила.

Мальва. Сірооке мишенятко, вертке та неспокійне, відкрите і водночас настільки втаємничене, що навіть найсильніший серед темних, батько Мор, не може її прочитати. Єдине нині живе створіння, заради якого ладен на все. Навіть сумнівався трохи, чи добре зробив, що привів її у свій світ. Вона не дуже вписувалася в нього. Так, мала в собі багато темного, бо хіба може бути по-іншому, вона ж донька темного, онука та правнука темного. Але мала в собі і стільки світлого, що аж хотілося замружитися, коли надто довго дивився в її очі. Правду кажуть, світло найліпше видно в темряві, й отой дисонанс, який внесла вона у світ Відтіні, коли з’явилася, не помітити було неможливо. Батько Мор пообіцяв сину, що все виправить. Він ще не такі світильники вимикав. Правда, за допомогою насильства, але… Чи можна погасити сонце без наслідків для того, хто намагається? Питання. Зрештою, це випробування Мальві таки на користь, як і знання, що вона отримає у світі темних.

Сьогодні йому наснилася Птаха. Стояла мовчазна, далека, чужа. Чи то була та сама жінка, яку він палко кохав? Запитував себе. Ні, не так. Він досі кохає. І несподівано для себе зрозумів, що вже давно простив їй те, що вона ховала від нього багато літ Мальву, те, що пішла тоді, не попрощавшись, і те, що дозволила йому так ницо впасти. І ось він тепер мов паралітик безпомічний, бо врешті зрозумів, що не вміє жити без неї. Він розучився і не хоче починати знову. Усі його намагання, дії, вчинки, на які спромігся після Птахи, якийсь беззмістовний феєрверк невдач, безглуздя, дурощів і тільки…

Птаха. Ідеально-правильна жінка, яка може належати і душею, і тілом лишень одному чоловіку. Казала йому, що народилася ще й для того, щоб запізнати справжнього кохання. І її справжнє кохання – то Стриб. Її коханий Стриб. Коли згадував ці слова, ставало соромно. Він так легко їй зраджував, переходив з одного світу в інший, з одного боку на інший, від одної жінки до іншої, правда, тільки тілесно, та все ж… Тепер знав, що і це неправильно. А вона? Вона однолюбка в усьому. Ненавидів себе ще дужче за слабкість таке думати.

Шалена думка влітала в голову: а якби він її вбив тоді у квартирі смертних батьків Мальви, чи було б йому зараз легше і його вед-огонь нарешті перестав би блукати вночі? О, було б ще гірше! Добре, що не вбив. Хтось сильний та владний вихопив її з-під дії закляття в останню мить.

Хтось!

Хто?

Це також гризло. Не менше ніж те, що Птаха для нього тепер назавжди втрачена. Чи простить вона йому? Напевне, простить. А може, вже й простила. Бо вона ж ідеальна. Справді досконала. Та чи прийме назад після того, що він накоїв? Не прийме. Усе тому, ЩО ВОНА – БЕЗДОГАННА.

А може, він помиляється? Може, Птаха не така вже й довершена, чесна та порядна? Мусить бути й у неї зворотний бік? Часто тішив себе такою ілюзією. Тому й приходив сюди, у світ Загублених, щоб згубитися хоч трохи у собі. А ще сюди його вело бажання віднайти того, хто врятував Птаху. Здавалося, коли він знатиме, хто це був, стане легше. Але чи стане коли-небудь легше від знання того, що хотів смерті тій, котру любить досі. Любить дужче, ніж батька, матір, усі світи вкупі? Чи простить він це собі?

Нізащо!

Ніколи!

Це знав… Як знав й інше. Оце самопоїдання і робило його іншим, не схожим на жодного з темних. Він досі кохав, кохав світлу, попри купу обставин, непередбачуваних подій, власних помилок, образ та недомовок, продовжував любити. Те почуття його виїдало. І тому він зараз тут. Бо чомусь, дивлячись на власну доньку, він думає не про її матір, а про Птаху. Це нестерпно.

Світ Загублених. Світ Оракула. Він уже не раз поривався знайти цього чоловіка. Можливо, він допоможе? Порадою, думкою, пророцтвом… Але щоразу стримувався. Це не дуже добре – зазирати за ширму майбутнього, навіть для безсмертних. Це не дуже добре – копирсатися в ранах минулого, навіть для безсмертних. Бо й Числобогу, який рахує дні наші, не завжди дозволяється відхиляти цю завісу. Зрештою, хто він такий, щоб Оракул відповів на його запитання? Тільки один із безсмертних, навіть не старійшина чи володар світу. Але все одно вперто навідувався у світ Загублених, де мешкає Оракул. Бо також вважав себе загубленим.

Уперше коли сюди потрапив, то був здивований тим, що відкрилося йому. Світ без світу. Велике ніщо, заповнене нічим. Тут немає ні простору, ні часу, ні відстаней, ні реальності. Можна бути водночас тут і можна бути водночас за мільйони світів звідси. Варто тільки правильно скерувати хід своїх думок-бажань, і той, на кого спрямуєш думки, якщо вважатиме за потрібне, з’явиться. Але це буде ілюзія. Майже досконала, однак ілюзія.

Знав й інше. Можна було цілу вічність протупцятися на порозі Оракула, так і не наважившись увійти, а можна було безкінечно його гукати, а він усе одно не відповість, бо твоя загубленість не для тебе. То чому ж він вперто приходить сюди? Стоїть і думає про своє, так і не наважуючись покликати Оракула, поговорити з ним, спробувати віднайти порозуміння, бодай із собою. Бо той, хто не стукає, ніколи не знатиме, чи йому відчинять.

Час тут був так само безликим, як і простір довкола. Ти впадав у нього і випадав із нього. Скільки б тут не перебував, повертався назад, не втративши в реальності ані хвилини.

– Ей, безсмертний! Ти ще скільки беззмістовно будеш сюди приходити та по-дурному стояти? – чийсь голос, хрип луватий та трохи втомлений, зазвучав у голові. – Ти мені вже набрид. Переминаєшся, мямлиш щось там. Скиглиш. Збиваєш з ритму весь світ. Або заходь, або вшивайся. Але ліпше буде, коли зайдеш. Бо, може, тоді врешті відчепишся від мене і від світу мого також. «Загублені шукають порятунку», – кажуть світлі. Погоджуюся, бо тут його знаходять, бо їм тоді дарується мета. Ну то що, надумав?

Стрибог здивовано роззирнувся. Голос, що говорив з ним, міг належати й Оракулу, а міг комусь й іншому. Але хто він такий, щоб його Оракул до себе в гості кликав? Невже це йому видається? Марево! Докотився, як каже Мальва.

– Сам ти марево! Ну, – голос нетерпляче загудів. – Може, припиниш забивати голову дурними сумнівами. Поки не наважишся їх озвучити вголос, не знатимеш, чи існують на них відповіді. То що? Заходиш, чи далі я слухатиму одноманітну балаканину вмираючого сумління? А в тій твоїй теперішній агонії можна вмерти й відразу, а можна мучитися вічність. Сам знаєш. Ну то що?

Сказав перше, що прийшло на думку:

– Можна увійти?

– Нарешті, – хриплий голос затремтів від задоволення. – Заходь. Бо без цих слів я не можу тебе до себе затягти і підказувати не можу, хіба що натякати. Очі заплющ і в голові порахуй до трьох.

Стрибог порахував. І стояв, тупо чекаючи наступних вказівок.

– Ну, шо стоїш, мов баран? Тепер маєш зробити крок вперед та відкрити очі.

Стрибог так і зробив і далі стояв мов вкопаний із заплющеними очима.

– Ну? Я що тобі сказав? Очі розплющ. Як мала дитина, а не бог.

Розмружився.

Стояв посеред величезної білої зали. Сліпуча білість просто видряпувала очі. Придивився. За спиною, в кількох кроках від нього, стояло два крісла – одне навпроти іншого. На одному з них сидів старий чоловік. Довге сиве волосся, така ж борода, довгі білі шати, які закривали повністю його тіло. Довгі рукави тоги повністю приховували руки, які міцно тримали в руках білу патерицю. Стрибог ковтнув слину. Це місце було незнайомим. Але не відчував тут жодної тривоги чи агресії, навпаки – зробилося затишно і спокійно. Підійшов до чоловіка. Той мав задоволений вигляд. Обличчя вщент помережене зморшками. Кажуть, що кожне зроблене Оракулом пророцтво залишало на його обличчі борозну. Скільки тих борозен отримав той чоловік? Без ліку. Очі в старця не мали очного яблука, тільки білкова оболонка. Оракул був сліпий. Стрибог німо дивився в очі цього діда і не міг відвести від них свої. Замість того, щоб задуматися над тим, що він Оракула питатиме, Стрибог безсоромно того розглядав. Знову першим озвався Оракул:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертний, – сухі губи, зверху та знизу щедро помережені зморшками, неголосно заплямкали. Голос старого вже не здавався таким хрипким, як тоді, коли звучав в його голові: – Ну, що там у тебе?

– Е-е-е-е, той! – і Стрибог вмовк. А що там у нього? Розгубився, бо сам вже не знав, що хотів і чого прийшов.

– Ага, тепер уже й сам бачу. – Старий наче розмовляв із собою. Дивно плямкав губами, наче здирав з них луску. – Добре бачу. Розбите серце безсмертного. Розбите серце бога. О, хлопче-хлопче, ще ніколи я не зустрічав розбитих сердець богів. Це вперше. Розбите серце бога. І ти сам собі його розбив. І добре знаєш про це. Правда ж, знаєш? Бачу, що знаєш! Хоча звинувачуєш у цьому невинного. Точніше, невинну.

Старий замовк. Стрибог, докладаючи надзусиль, врешті відвів погляд від білих очей чоловіка.

– Що стоїш? Сідай. – Старий кивнув у бік ще одного крісла, навпроти. – Спеціально для тебе поставлено. Розмова може бути короткою, а може стати й довгою. Невідомо. Її може взагалі не бути або триватиме вічність. Сідай. Не люблю, знаєш, дивитися знизу вгору, не люблю, знаєш, дивитися і згори вниз. Люблю дивитися в людину. Тому сідай.

Стрибог чемно всівся. «Чим там він має дивитися? – думав Стрибог. – Хіба сліпці бачать?»

Старий почув його думки:

– Сліпці не бачать, а от сліпі бачать ліпше, аніж зрячі, бо дивляться не тілесним органом, вони зорять душею.

Стрибог збентежився. Почуте клав до серця, а те шалено калатало. Не розбите воно, наче старалося всім повідомити. Досі ціле.

– Так, хлопче, коли розглядати серце як частину фізичного тіла, то воно ціле. – Старий легко читав думки бога. – А суть? Найлегше всі свої негаразди перекласти на чужі плечі. Але ти ж не за тим сюди припхався, щоб чути те, що й так без мене знаєш. Запитуй.

– Хто врятував Птаху від смертельного закляття? – сказав те, що зараз гризло його.

– Тобто ти хотів мене запитати, хто врятував Птаху від твого смертельного закляття, яке мало її вбити? Легке запитання. Що, не задоволений результатом? Каєшся, що вона досі жива, і тому хочеш повторити спробу? – старий трохи насмішкувато перепитував.

«Знущається», – подумав Стрибог, але цього разу Оракул вдав, що не дочув.

– Птаха! – Оракул загадково посміхався беззубим ротом. – Надзвичайна навіть для світлої. Пригадую, як вона мене не один раз до шалу доводила. Для неї ослухатися пророцтва – це те саме, що в одну й ту саму воду ріки двічі вступити. Скажена та досконала. То ж треба мати талант такий і не просто ослухатися, а й решту безсмертних на свій бік прихилити. Незбагненно мудра жінка! Прекрасна жінка. А ти, дурисвіте, хотів її вбити? Телепень, а не чоловік. Вона незнищенна. Хоча, знаєш, на моїй пам’яті вже помирала і не раз. Та постійно поверталася до життя. Любить її батько Сварог, бо вона особлива. Хочеш знати, хто її врятував? Не пожалкуєш, що про таке запитуєш? Інколи ліпше не знати.

Стрибог заперечливо захитав головою, наче відповідав – не пожалкую ніколи, тому й прийшов, щоб запитати.

Оракул закрив і так незрячі очі, забубонів щось нерозбірливо під ніс. То тривало якусь мить, тоді, не піднімаючи повік, прорік:

– Її врятував чоловік.

– Знаю, що не кінь, – злісно випалив Стрибог. – Але хто і чому? Як його звати?

Оракул, не відкриваючи очей, говорив далі:

– Так, врятував чоловік. Справжній чоловік, її чоловік. Він досі кохає. Вона призначена для нього була, як ти тепер призначений для неї.

– Що ти таке говориш, старий? Хіба таке може бути? Тобто вона, тобто як її чоловік? – Стрибог важко дихав, розбите серце вистрибувало з грудей. – Я її чоловік! Яка така «призначена для нього». Кажи, не мовчи, старий.

– Не нервуй, хлопче. Куди тобі поспішати? Ти вже скрізь встиг. Встиг втратити та знайти, встиг покохати та вбити, встиг народити і закопати в землю…

Стрибог то стискав, то розтискав кулаки, ледве стримуючись, щоб не злетіти з місця і не надавати по пиці цьому старому пришелепі. Древній брехун. Теж мені, провидець. Чув дзвін, та не знає, де він. Треба забиратися звідси, поки справді не дав тому старому під зад. Намагався підвестися, та крісло не відпускало, силою тримаючи його при собі.

Хриплуватий булькаючий звук донісся зсередини старого. Стрибог здивовано витріщився на нього, розгублено розуміючи, що то сміх:

– Сиди, дурню. Коли вже прийшов, то треба слухати господаря, а не поводитися наче харцизник. Слухай уважно, що кажу, бо я тобі не батько, щоб сто разів повторювати, і не мати, щоб сопельки підтирати. Ще раз переказую для недалеких. Її врятував той, хто палко та вірно кохає Птаху. Він не дозволить її скривдити ніколи і нікому, тому що вона завжди належала йому. Знайдеш її, знайдеш і його. Він завжди поруч, пильнує. А коли їй загрожуватиме небезпека, він легко може потрапити в пастку, якщо ти будеш розважливим та розумним, а не ревнивим дурпеликом. Темрява закутала розум:

– Зрадниця, негідниця, – Стрибог скаженів від люті. Він рогатий віслюк. Вона його зраджувала, мала іншого. Тобто він дарма тільки гризся сумлінням щодо своїх тілесних утіх, вважаючи Птаху ідеалом.

– Зовсім усе не так, як тобі здається. Не закипай. – Оракул старався згладити кути. – Вона не зрадниця і справді досконала. Хоча я не є її прихильником, і ти про це знаєш. Лишень кажу завжди правду. Як і вона, до речі. Вона може не сказати, коли не запитують, всієї правди, але ніколи не збреше. Ось ти її коли-небудь запитував: «Чи ти від мене щось приховуєш, Птахо?» Правда ж, ніколи? А коли б запитав, вона б відразу розповіла тобі й про Мальву, і про світ Сарматок. А ти завжди був надто самовпевненим. От і отримав те, на що заслужив. Тож не будь ідіотом.

– Але ж ти сам щойно сказав, що вона належить тому, хто її врятував.

– Ні. Я сказав належала. Тепер ти належиш їй, а вона тобі.

– Отже, вона мені зраджувала.

– Ні, не зраджувала. Не зраджувала ніколи.

– Як не зраджувала? Ти ж сам щойно сказав. Дурня з мене робиш?

– Ох, важко зробити з дурня дурня! Ти не бог, ти глуха тетеря! Хочеш почути те, що виправдає тебе, але не хочеш чути правди.

Старий важко зітхнув. Стрибог не тямився від люті. О, він тепер знає, що робитиме. Він впіймає цього облудника, який посягає на Птаху. Шльондра, найсправжнісінька курва, яка переконувала його, що була незайманою. Чи не переконувала? Замислився. Та яка різниця? Просто сказала, що чекала на нього і що він її чоловік, бо творець, сам творець їй подарував його. То вже він сам собі домислив, що вона безгрішна та чиста всередині та ззовні, правильна в усьому… Ех, він добереться до них, витрусить з неї та з того пройдисвіта, тобто її коханця, всю правду.

– Він належав їй, коли вона ще тебе не знала. Вона належала йому, коли ще була іншою. Кохання – чи не єдина в світі річ, яка все прощає. Бо воно саможертовне, бо воно ніколи не спалить, не зітре, тільки возвеличить, зробить могутнім…

Оракул тягнув своєї. Уже дістав просторікуванням.

– Ото вже заливаєш! Може, не треба зараз про це? Скажи лишень, Оракуле, ти кохав по-справжньому? Ти, що так гарно стелиш і так масно мажеш! Ти кохав?

Оракул сумно посміхнувся:

– Я старіший від тебе, хлопче, від твого батька, від купи світів. Я бачив народження, я бачив і погибель, і не лишень смертних. На моїх очах конали й безсмертні. Мені багато літ. Навіть невмирущі стільки не живуть. Тому моїм словам можна вірити. І я не просто кохав. Я досі кохаю…

– Вона жива?! – чи запитував, чи стверджував Стрибог.

– Вона жива. Але вона пішла, давно пішла і на тому боці чекає. А я? Усе ніяк не зважуся.

– Не зовсім чисте сумління, Оракуле?

– Не твоє діло, парубче, – сердито та різко відповів старий. – Ти хочеш про себе почути, чи я маю тобі розповісти свою біографію?

– Твоя правда. Не моє, – погодився Стрибог. – Хоча… Очевидні речі завжди очевидні. А про мене? Єдине мені не дає життя. І його звати Птаха. Добре, що ти все щиро мені повідав. Зрадниця. Усе одно зрадниця. Чому вона мені нічого не розповіла про своє колишнє життя? Тобто про те, що до мене у неї хтось був чи майже був? Я б зрозумів. А може, він не просто був, а є, тобто паралельно існує?

– Вона не могла сказати, – сумно відповідав Оракул.

– Чому? Як не могла? – Стрибог нічого не розумів.

– Бо не знала нічого про це.

– Як це не знала? – Стрибог ошелешено дивися на божевільного чоловіка з білими проваллями замість очей. – Ти говориш загадками. Кажеш мені – вона була коханкою і належала комусь іншому, і водночас не знаєш кому?

– Ні, не коханкою. Це геть інше. І чому це я не знаю? Я знаю. Але тобі не скажу. Зрештою, чи варто носити в собі, сину мій, стільки люті до тієї, яка насправді ні в чому не винна? Вона чиста перед тобою і чесна перед своїм рятівником. Я бачу це і знаю, чому так. Але безглуздо вкотре пояснювати тому, хто не хоче слухати. Я тебе відпускаю – іди. І знай, що істина насправді завжди одна і треба вміти бачити її серцем.

– Бачити серцем? – перепитував Стрибог. – Запхай собі його залишки куди подалі. Ти сам сказав, що я чоловік з розбитим серцем. А розбите серце крім болю не годне більше нічого ані відчувати, ані бачити.

Стрибог пішов, голосно гепнувши дверима. Оракул ще якусь мить сидів непорушно, тоді трохи розслабив спину, важко та швидко задихав.

– Хо? Оце виступ! Аплодисменти та овації! А ти часом не перегнув палицю, старий? – пролунав зі стіни насмішкуватий чоловічий голос. Раптом на її білому тлі спочатку чітко вималювався силует, потім він відділився від неї у вигляді тіні, а вже тінь перетворилася на людину.

Чоловік був вбраний у довгий сірий плащ. Невисокий на зріст, коротко підстрижений, блакитноокий. Посмішка робила його обличчя привабливим та доброзичливим, але холодний сталевий блиск в очах говорили промовисто – це ілюзія.

– Але ж я все зробив так, як ми домовлялися.

– О, так-так, звісно. Може, крапелюшечку перестарався, – грайливі нотки в голосі говорили, що білобрисий в доброму гуморі. – Особливо з теревенями про «до» та «після», тобто винна-невинна. Для чого ці сентименти та натяки розводити, друже? Ох, відчування серцем, кажеш? Хай розбирається чоловік сам. Він почув те, що хотів почути, тож не будемо розчаровувати нашого хлопчика.

Оракул нервово сіпнувся. Руки міцно стискали патерицю. Чоловік у сірому всівся навпроти старого, сплів руки, підпер ними голову, втупившись у незрячі очі старця:

– Ти ж знаєш, Оракуле, що він сюди ще повернеться, правда?

Старий плямкнув губами, кивнув. Руки, що стискали патерицю, нервово затремтіли. Білобрисий помітив це та задоволено вишкірився. У посмішці вже не було ані сарказму, ані надуманої доброзичливості. Тільки оскал дикого звіра перед тим, як він проковтне жертву.

– І ти знаєш, шановний Оракуле, що маєш йому сказати, так?

Оракул нервово, погоджуючись, ствердно закивав головою. Зараз у нього тремтіли не тільки руки. Він весь трусився, навіть чути було, як цокотять його зуби.

– Та-та-та-так! З-з-з-наю. При-при-ні-ні-ніс? Да-да-да-ва-ва-ва-йййй!

– Так. Як і домовлялися. Але ти ще можеш передумати, старий! Вона чекає на тому боці, ти ж сам щойно Стрибогу про це так красиво розповідав. Для чого тобі ще кілька століть, хіба не набридла та вічність без неї? Може, варто було відпустити душу на переродження? Чи знову нечисте сумління?

– Що ти можеш знати, хробаче? Що ти знаєш про нас? Ти не Оракул! – старий якимсь останнім зусиллям волі подолав тремтіння в голосі, хоча й говорив дуже тихо. – У вас, у безсмертних, згасання не таке болюче… Я бачив, як помирала дружина, і тому не можу… Я ж не запитую тебе, навіщо тобі, колись світлому, здалися ті сірі? Але скажу, вже не як Оракул, а як друг, сірість сутності захована в пітьмі. Хіба можна в мороці жити?

– Ох-ох! Теж мені друг. У мене немає друзів та ніколи й не буде. Ти не розумієш, старий, простих речей, і в тому твоя біда. – Чоловік поважно став з крісла та дивився на Оракула згори вниз. – До того ж це не твого розуму діло. Гр а йде на великі ставки. Вмієш передбачати майбутнє, то й передбачай. А пасьянс дай розкласти тим, хто володіє мовою вічності.

Білобрисий витягнув із кишені маленьку прозору пляшечку. У ній щось димілося та вирувало. Старий майже відразу вихопив її з рук чоловіка, тремтячими руками відкоркував та залпом випив.

Чоловік з відразою дивився на старого. Той, відкинувши голову назад, якусь мить сидів мовчки, нервово посіпуючись тілом. Тоді враз стрепенувся та промимрив:

– Але ж там, там лишень…

Білобрисий гидливо скривився.

– Тільки чотири, Оракуле! П’ята після того, як усе буде закінчено… П’ята – це молодість.