Текст книги "Зворотний бік темряви"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

11. Безталанний

Сказати, що Остап був спантеличений усіма тими подіями, що падали на його голову останнім часом, то нічого не сказати. Здається, якби небо врешті не витримало людського свавілля і смертного, і безсмертного, вирішивши впасти на землю й придушити усіх, то менше був би вражений, аніж від того щоденного шквалу оказій, які щедро сипалися на нього.

Уже навіть жалкував за тими часинами, днями, коли в його житті були тільки Птаха, Стриб, Учитель Посолонь, Яроворот із його мальвами та звичним укладом життя. Добрі сусіди, квітник під хатою, плантація з павуками-ткача-ми, лови вітру, які він любив чи не більше від порання на квітнику. Ні-ні, він ніколи не полював на тварин, він не зміг би навіть заради захисту підняти руку на безпомічне створіння, яке має таке саме право на життя, як і людина. Тому дивну любов Стриба до вбивства безпомічних тварин, яку не поділяла й Птаха, списував на той темний бік у душі господаря, який мусив якось проявлятися. Чоловік мав кудись подіти лють у серці, яке час від час кровоточило нею. Остап про це добре знав, навіть ліпше від Птахи. Бо від дружини Стриб волів це приховувати, намагаючись бути для неї довершеним. Коли Стрибог дивився в очі жертві й та вже знала, що на півкроку від кончини, то аж тремтів від збудження. Казав тоді малому служці, що інколи це навіть крутіше від ночі кохання з жінкою, солодше, дужче, п’янкіше. Запах чужого страху збуджував… Остап того шалу не розумів, але ніколи не залишав свого господаря в такі моменти наодинці. Бо інтуїтивно відчував, що він, звичайний смертний, той маленький острівець, постійне нагадування про Птаху. І це не дозволяло Стрибу вже зовсім скотитися в безодню темного шалу. Із часом Остап почав розуміти, наскільки крихкий той стан між темним та ледь-ледь світлим у душі Стрибога. Однак кохання безсмертного темного до світлої Птахи було настільки великим та могутнім, що цього вистачало для того, щоб тримати темряву замкненою.

В один день усе змінилося. Ні-ні, не в один день. Остап себе дурив. Так не буває, то наче повінь навесні. Вода щораз прибувала й прибувала, й врешті дамбу рве. Спочатку пішла його Птаха, кинула їх зі Стрибом наодинці. Птаха не витримала зрад, брехні, ошуканства. І Остап змирився, хоча і журився дуже, але не вважав це кінцем світу. Вірив: вона повернеться. А Стриб? Той просто збожеволів. Остап жалів чоловіка, досі не уявляючи, що можна страждати аж так. Птаха була жива і здорова, а той оплакував її, мов небіжчицю. А може, він оплакував тоді мертве кохання, яке врешті впало, змаліло під тягарем Темного світу, який таки взяв гору в душі чоловіка. І Стрибог також пішов. Остап залишився в Яровороті, чекаючи на повернення Птахи. А потім…

Його серце, душу, помисли заполонила юна дівчина з дивного світу Єдиного Бога, дівчина з неймовірно красивим ім’ям Мальва. Непередбачувана, кусюча, мов оса, котра навіть розмовляла словами-жалами, але робила це не зі зла, просто так у її світі було прийнято розмовляти. І Остап закохався. Вона впала в його долоні зіркою. Несподівано, мов сонячний зайчик. Спочатку в долоні, тоді – в душу. Досі такого з ним не траплялося. Бо він з першого погляду, з першого слова, мовленого нею, зрозумів: то назавжди. Мрія про далеку-близьку Квітку-Мальву дарувала наснагу, вона розгойдувала сни, гріла долоні, гоїла серце. Думав тоді: якщо комусь і судилося стати його судженою, то так воно і буде. Однак чи любитиме він її настільки сильно, як ту, яку лишень раз побачив і вже не забув. Наче знав її до того тисячу літ, наче вона вже колись належала йому, а він їй. І то не було схоже на жодне тілесне шаленство, про яке любили теревенити сусіди-чоловіки. Це було геть інше. Коли вона для тебе – то всі світи відразу і темні, і світлі. Рідна, найрідніша… І байдуже, чи він коли-небудь зможе до неї торкнутися, важливіше інше – він знає, що вона є, і тільки тому варто жити. Вона часто приходила у його сни, а вранці він тужив, бо сон закінчився і приходило розуміння: вона ніколи не полюбить такого, як він, – простого смертного з уже давно неіснуючого світу. Бо вона безсмертна, обрана служити світам та світовому порядку. А він? Ким він може стати для неї? Може, другом? Зрештою, він і на це згідний, бо коли любиш по-справжньому, то вистачає знати, що вона, хай і без тебе, але жива та здорова. Можна тільки допомогти їй у цьому – стати щасливою.

Коловорот подій закручувався далі. Мальва несподівано виявилася донькою Стриба, яку виховували прості смертні. Пані Птаха про це знала від самого народження Мальви, але чомусь нічого не розповідала Стрибогу. Той просто оскаженів, заледве не вбив ту, яку ще донедавна кохав дужче за життя, за батька, за матір… І все полетіло шкереберть. Все…

Прибита горем Мальва у Яровороті, її рука стискає його долоню, не відпускаючи від себе. І він не знає, плакати чи радіти від щастя. Так, то було справжнє щастя – бачити її біля себе, тримати за руку, гладити по голівці, як маленьку, коли вона прокидалася посеред поганого сну, розповідати казки, завжди добрі, світлі, яскраві… Цілувати подумки її сірі очі, кутики губ, так зухвало випнуті догори. А тоді вона пішла разом із Птахою. Він готовий був до того. Знав, що так станеться, бо вона обрана безсмертна, а він – лишень служка з Яровороту, звичайний смертний.

Ставив на собі крапку. Не вірив у те, що Мальва бодай захоче мати такого друга, як він. Перед нею відкривалися тисячі дверей, а він – навіть не ще одні цікаві двері й навіть не поріг, а просто один із тих, кого безсмертні образно красиво називають травою, яка тримає на собі світи. Коли Мальва йшла, то обіцяла повернутися. Щось незбагненно-рідне читалося тоді в її очах. Не йняв тому віри, переконував себе, що не розуміє тої мови. Бо що він міг їй дати? Він простий смертний: народження, життя, смерть – і коло замикається для нього. А вона безсмертна…

І коли вже нічого доброго не чекаєш, навіть в диво не віриш, зорі якимсь чином стають на твій бік, всі до одної. Навіть не сердився на Птаху за те, що вона не відкрила раніше йому всієї правди про його батьків. Як він міг? Вона врятувала його, прихистивши останнього живого з мертвого світу Замерзлого Сонця у своїй хаті. Вона і батька врятувала, не розповівши світові сірих про такий підлий вчинок одноплемінника. А ще якимсь чином змусила Мару дати і йому Перемінника, зрівнявши з Мальвою у правах. Ох, не вірив він у запевнення Птахи про те, що це закономірно, бо так мало бути. І ось вони тепер із Мальвою обоє безсмертні, обоє мають безсмертних батьків і отримали шанс стати на один бік одного світу.

Скільки сумнівів пробігло його головою за останні дні? Він картав себе за недолугість, вважаючи Перемінник авансом, даним його душі передчасно, і тому старався вдесятеро дужче у навчанні та пізнанні, аніж будь-хто з тих безсмертних, кого він знав. Але що б не робив, як не намагався, увійти в контакт зі світом трав та землею не міг. Чуттєвість кудись дівалася, Перемінник наче не чув потуг його серця чи навпаки – серце тих потуг не чуло, тому й німували на щирі порухи духу. Зв’язок серця, розуму, Перемінника та душі не втримувалися в одному колі. Здається, пані Птаха знала, в чому справа. Пояснювала це так: «Оскільки ти народився у світі, де нічого справжнього не було, то й не маєш вродженого зв’язку з рідною землею». Невже безвихідь? Його батьківщина мертва, а іншої він не має. Після того як повернувся зі світу Замерзлого Сонця та почув оповідь Птахи про свій світ, йому почав він снитися. Поруч зі снами про Мальву прийшли й нелегкі сни про світ Сонячної Мушлі, який люди, його далекі й близькі родичі по крові, перетворили на місце без душі, сонця та духу…

Остап добре знав Дужа з Яроворота. Також безсмертного, позначеного Перемінником, але зовсім безталанного, як його поза очі називали навіть смертні. Він був добрим хлопцем, однак зовсім без талантів, які мають зазвичай усі обрані. Навіть варган його не слухався. Учитель Посолонь казав, що в Дужі є сили, але вони поки сплять. А коли прокинуться, ніхто не знає, бо Мара ніколи не помиляється, ніколи нікому Перемінники так просто не дарує. Тепер Остап знав, що це не зовсім правда. Принаймні приклад із Дужем промовисто говорив про це. Невже і він стане таким самим безталанним, як Дуж? Чекати моменту прокидання сили – це наче посеред пустелі чекати на дощ, який може і не впасти ніколи. Та, схоже, пані Птаха вважала по-іншому. Завжди дивувався силі духу, котрим була сповнена ця тендітна жінка. Вона не стала чекати дощу посеред пустелі, вона заходилася накликати цей дощ, зганяючи хмари. І де тільки вони не бували в пошуках того ключика, який відчинить Остапове серце.

І врешті сьогодні, коли вони повернулися зі світу Єдиного Бога, від бабусі Горпини, вона йому майже урочисто повідомила:

– Сьогодні й завтра можеш відпочити, Остапку, від наших занять. Допоможеш Учителю Посолоню в Храмі Сонця. А післязавтра будь готовий до кропіткої та наполегливої праці. Я так сподіваюся, що у мене все вийде.

Не звик розпитувати і ставити зайвих запитань. Вважав Птаху досконалою, коли буде необхідність – вона сама все розповість. І безсмертна кудись щезла на два дні. Повернулася надвечір, коли сонце опустилося майже до краю західного горизонту. Остап з Учителем саме прибирали перед вечірньою молитвою біля жертовника.

– Йменням Сварожого кола вітаю вас, – змучено вичавила з себе.

Остап з Учителем повернулися на голос. Посолонь відповів, піднявши вгору руки, як і годиться:

– Хай Сварог дарує тобі світлі дні та світлі ночі, безсмертна!

Остап повторив за Учителем весь ритуал.

– Як усе пройшло, дочко? – заклопотано запитував Посолонь, співчутливо дивлячись на Птаху. Жінка мала зморений вигляд.

– Добре пройшло. Уже все гаразд. – Птаха кволо посміхнулася. Було видно, що навіть говорити через втому їй важко. – Учителю, ви вже розповіли Остапу про Мирослада, як і домовлялися?

Учитель спокійно відповів:

– Ні. Я ж не знав, яка буде відповідь.

– Ви сумнівалися в Миросладі чи в мені? – легка печать розчарування ледь-ледь торкнула її бліде личко.

Учитель Посолонь відразу відповів:

– У собі. Ти зробиш це краще. Яка відповідь, дочко?

– Звісно, відповідь позитивна, – відповіла спроквола. Тоді перевела очі на Остапа:

– Повелитель світу Білих Вурдалаків Мирослад, Остапе, твій рідний дідусь і майбутній Учитель.

– Що? – Остап просто не вірив в почуте. – Як це? Тобто той…

Птаха кивнула, погоджуючись:

– Так. Невридія – твоя друга чи перша, не знаю, як воно правильніше, тобто Невридія – твоя батьківщина.

Головою хлопця промчало тисячі думок та запитань, але жодне з них так і не сформулювалося чітко в голові.

– А зараз я йду відпочивати. Усі запитання завтра, Остапе, гаразд? Надто важкими були перехід та повернення. Усе-таки зустріч із минулим, не надто сонячним.

Птаха стала на коліно перед жертовником, нечутно зашепотіла. То були слова молитви. Посолонь та Остап мовчки спостерігали за жінкою. Тоді вона підвелася з землі, вклонилася сонцю, Учителю та Остапу, побажала їм приємного відпочинку, приклала варган до уст та заграла. Після перших нот усе довкола жінки почало вібрувати, видозмінюватися, перетворюючись на розмите полотно, а потім раптом Птаха розчинилася в повітрі, залишивши по собі слід тремтячої мелодії дримби.

– Учителю, це правда? Пані Птаха нічого не наплутала, тобто я не сумніваюся, що не наплутала, та все ж? Ви ж розумієте, яка це відповідальність для такого, як я, – бути і сином, і онуком безсмертного, – Остап несміливо запитував, підбираючи слова.

– Правда, – відповідав трохи журно Учитель.

І помітивши збентеження в очах хлопця, поважно додав:

– Птаха повернулася зі світу Білих Вурдалаків. Вона мала нелегку розмову з Миросладом, але зараз не про це, бо то зовсім інша історія, яка не стосується ані тебе, ані мене. Щодо тебе – тут усе гаразд. І, схоже, завтра на тебе чекає дорога додому. А зараз давай закінчимо роботу.

Остап не міг відразу заснути, думаючи про те, що почув сьогодні. Світ Білих Вурдалаків – його світ. Батьківщина. Так, край його батька, тобто і його край. Виходить, він один із неврів. Не просто безсмертний, якого ті вчитимуть своєї майстерності, а по праву крові невр. Неври! Незвичайні люди, які час від часу навідувалися в Яроворот на великі свята, куди їх завжди урочисто запрошували. Неври, яких поважали у всіх світах – темних, світлих, сірих – і навіть трохи побоювалися великі безсмертні. Неври, які вміють змінювати своє тіло і навіть сутність, перетворюючись не тільки в тварин, птахів, комах, змій, вони вміли ставати деревами, річкою, вітром, хмарою. Спочатку розкладаючи себе на крапельки, потім збираючи те все докупи та перетворюючись. Як він заздрив тому вродженому вмінню звичайного смертного невра! Він мав нагоду на власні очі бачити це диво.

Це траплялося раз на рік, коли святкували народини Ярила, весняного сонця, і в Яроворот з’їжджалися гості з сусідніх дружніх світів. Найкращі майстри переверництва зі світу неврів показували свою майстерність на центральній площі перед Храмом Білобога. Які тільки істоти не тішили око глядача – дракони, змії з кількома головами, жар-птахи, білі вовки, ведмеді, лисиці, слони, дикобрази й дрібнота різна, як хом’яки, змії, мурахи, горобці, хробаки… Це дійство творилося перед очима глядачів, але, як воно насправді ставалося, – ніхто не міг пояснити… Таїна. А завершував те дійство найстарший серед неврів, Повелитель Вурдалацької раті. Звали його Миросладом. Він починав своє переверництво із найдрібнішого, проте не найлегшого. Ставав спочатку травою. Трава починала рости – і от замість неї вже милує око крислатий дуб. Здіймався довкола дуба вітер, закручував його у танці-коловороті, мить – і вже з’являється білий вовк, а тоді білий крилатий кінь. Кінь підіймався в небо, перетворюючись у польоті на білу хмарку. І ось вона на очах починає темніти, рости, збільшуватися та гупати раз по раз громовицею, а згодом навіть вогонь викрешувати з себе. Тільки він не падав донизу блискавкою, а весело мерехтів у небі, сплітаючись у веселку. Закінчувалося це дійство тим, що з хмари падав дощ, але не звичайний, а солодкий – марципановий. Глядачі божевільно плескали в долоні та ловили краплі-соло-дощі на льоту, підбирали навіть із землі, бо смачнішого, здавалося, зроду не їли. Дощ припинявся, хмарка розсіювалася. І посеред площі, в оточені щасливих яроворотців, котрі кричали «ура» та «слава», стояв, хитро посміхаючись, Мирослад. О, як всі хлопці та чоловіки з Яроворота та й гості з інших світів тоді заздрили вмінню начебто звичайного чоловіка, його майстерності. Зрештою, заздрили усім похмурим та неговірким майстрам зі світу Білих Вурдалаків, про яких ходили просто неймовірні чутки, легенди, що наче ті половину свого життя проводять у тваринній подобі, а відтак ані житло, ані обробіток поля їм непотрібні. Казали, що в родинах вурдалаків народжуються тільки хлопчики, а для того, щоб не дати роду закінчитися, вони змушені шукати наречених в інших світах. Часто вони тих наречених просто викрадають, так легше, бо з доброї волі рідко хто зважиться на таку долю – вічне животіння в гнилому болоті, без батька-мами і того, що було колись для тебе рідним.

Мирослад – його рідний дід? Хіба це не щастя? Хай у нього немає батька, рідної матінки, але у нього є такий дід!

12. Виняткова невинятковість

Тобі сімнадцять, і ти вже звикла до своєї винятковості. Бо отримала Перемінник у сім років і вже тому особлива. І ти починаєш вірити, що купа світів лежать не те що перед тобою, а в твоїх ногах – вибирай та керуй ними. І тоді спокуса вищості над іншими, винятковості потужно стукає в двері незміцнілого розуму. Як втриматися та не відчинити їй двері? Здається, безсмертні для цього придумали гарні ліки. Такі, що міцно ставлять на землю, даючи можливість зрозуміти насамперед себе.

Птаха була гарною ученицею. Їй доволі легко давалися всі науки та знання, які вона отримувала у Яровороті. Травництво мала у собі, замовлянь та відбивань заклять вчили Лада та Жива і не могли натішитися ученицею. Посолонь розповідав про устрій у світах, темних також, про силу, яка рухає тими світами, і яким чином опиратися, коли її спрямовують проти тебе. Учили її приборкувати стихії – і добрим словом, і добрими символами, складеними в небі з зір, хмар чи блискавиць. Учили подорожувати за допомогою варгана-ключа і грати на тому диво-інструменті. Бо він не просто вмів перенаправляти, він міг і рятувати заблудлі душі, відганяти зло. Уся нечисть боїться його диво-мелодії, і треба мати потужну силу, щоб їй протистояти.

А потім настав час навчитися переверництву. Це наче поставити крапку в процесі навчання. О, як вона прагнула цього навчитися! Це вмів робити кожен із посвячених безсмертних, однак найвищої віртуозності в цьому досягли майстри зі світу Білих Вурдалаків. Їх називали ще менестрелями. Бо тільки вони вирішували, який ти отримаєш захист-тотем. І без їхнього благословення наука-пізнання своєї єдності з Всесвітом не могла вважатися закінченою.

О, ця диво-наука! Вміння безболісно міняти людську подобу, переводячи її в політ птаха чи біг звіра, або навіть у краплю дощу, чи в маленьку золоту рибку в морі. Птаха несамовито прагнула тих занять, навіть марила ними. То їй снилося високе-високе небо та золоті крила, які вона отримує. Аякже! Найкраща учениця великого Вчителя Посолоня може мати тільки золоті крила і перевертатися лишень на жар-птаху. А щодо тварин, то часто їй снилася струнка лань, і все здавалося, що тільки така сутність може бути у жар-птахи… Так, тотем. Оберіг з боку Матері-Землі. І вона може отримати його тільки з рук Володаря Невридії – Мирослада. Знала, що в Невридії мешкають лишень смертні. І тільки в цьому світі смертні мають право навчати безсмертних, а ті, відповідно, мусять німо скорятися усім наказом не лишень Учителя-невра, а й кожного з його мешканців. Володарем світу неврів незмінно був Мирослад. Із чуток, які ходили Яроворотом, вона знала, що то не той самий чоловік, бо одних навчав білявий та синьоокий, інших – чорноокий і смаглявий. Видно, така традиція була в світі Білих Вурдалаків – називати усіх своїх Повелителів Миросладами.

Учитель Посолонь провів її до Східних воріт, сказавши, що варганом користуватися у світі Білих Вурдалаків заборонено. Відповідно, зайти-вийти у світ неврів можна тільки через ворота. І пересуватися, відповідно, тим світом дозволяється лишень природним шляхом, тобто на своїх двох. А в чужому світі треба коритися законам того світу, до якого втрапила. Тому Птаха має бути чемною і в усьому слухати у світі Білих Вурдалаків свого наставника. Учитель її чекатиме на тому боці. Можливо, ним стане і звичайний смертний, а якщо пощастить, то сам Мирослад. Найчастіше безсмертних навчав саме він. Це трошки насторожило юну Птаху та остудило її голову. Хе, звичайний смертний вчитиме її, не Повелитель? Ну-ну, ще побачимо, хто кого вчитиме. Свій варган вона залишила Посолоню.

Вони розпрощалися з Учителем Посолонем. Птаха стала на поріг Східних воріт, зробила крок вперед і… Не встигла й кліпнути, як перемістилася в інший світ. Довкола стояла мертва тиша. Жодних звуків. І весь простір заповнював густий та вологий туман. Посеред того туманного мороку ледве-ледве прозирала людська постать. Вона заговорила:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, ученице Птахо! Піднімаю вгору руки та уклінно прошу всі сили світу Невридії не шкодити тобі, пильнувати тебе. Прошу заступництва в сил лісів, боліт, рік, вод, трави, хмар, туманів, стихій. Бережіть це дитя яроворотське, учіть його, напучуйте, не ображайте, більше давайте, аніж забираєте.

Птаха, як учив її Вчитель Посолонь, стала навколішки, піднявши вгору руки, долонями верх, а потім три рази низесенько, аж головою до землі, вклонилася. Останній раз – поцілувавши землю. Потім встала з колін, підійшла до найближчого дерева, на яке впало око і яке заледве проглядалося в тумані. То була берізка. Зняла з голови блакитну стрічку й почепила на гілці дерева, потім скинула й пояс, власноруч сплетений, оберіг-посланець, та оперезала ним стан берізки:

– Хай частина моєї вроди буде з твоїм світом, берізко. Хай частинка моєї сили буде у твоєму тілі, берізко.

Тоді раптом згадала, що забула про постоли. Зняла їх з ніг, поставила під деревом та пролепетала:

– Хай босі ноги мої зробляться добрим знаком. Бо я не стану топтати стовпів твоїх, Невридіє, не ламатиму серця твого, не плюватиму в душу твою. Прийми мене в своє лоно, Невридіє, відкрий знання свої, ті, які ти можеш відкрити непосвяченому чужинцю. Прийми в тіло твоє, в кров твою, в обійми твої…

Вмовкла. Стояла, слухаючи тишу, чекаючи хоч якогось знаку, і враз… Тишу розірвало галасом, шумом, наче сухий лист гучно тріснув, наче хтось натиснув на важіль та все ввімкнулося. Повернулися звуки, туман почав розсіюватися. У небі засяяло сонце, і перед ясні очі Птахи явився високий широкоплечий чолов’яга – синьоокий та світло-русявий. Довге волосся було зібране на потилиці у хвіст. Він напівсхилив голову в поштивому поклоні і відрекомендувався:

– Я Мирослад, твій наставник у світі смертних, у світі Невридії. Ласкаво просимо у світ смертних неврів, безсмертна.

Чому вона тоді вирішила, що він також смертний? З вітання, напевне, бо запросив її до смертного світу. А може, й через чутки, які ходили Яроворотом. Чи з непевних напучувань Учителя. Сам Мирослад ніколи не казав їй, що також смертний. Лишень повідомив, що є Учителем у світі смертних неврів. Тоді, здається, вона сама себе й ошукала. Бо не була дуже уважною до дрібниць, деталей, як того завжди вимагав Учитель Посолонь. Ох, та чому не була? Вона й зараз неуважна…

Отак вона й познайомилася з Учителем Миросладом, який майже рік вчив її у світі Білих Вурдалаків не тільки вмінню переверництва, а й вправності завжди залишатися звичайною людиною, незважаючи на те смертна ти чи безсмертна.

Це був благоліпний світ – зелений, багатий на красу та щедрий на віддачу.

Вона звикла багато говорити, запитувати. Учитель Посолонь та й інші її Учителі завжди охоче відповідали на запитання. У Невридії вона зіткнулася з геть іншим ставленням до слова. Воно тут було, направду, на вагу золота. Мовчазні, заглиблені у власний світ неври доволі скупо відповідали на питання, найчастіше просто не чуючи їх. Спочатку це її ображало, вона думала, що ті люди вороже налаштовані до неї, ігнорують її, та згодом зрозуміла – помиляється. Для спілкування не завжди потрібні слова, інколи вчинків достатньо.

Ох, на початку в світі невритському чулася зовсім чужою. Мов штучно принесений з якоїсь тропічної країни в помірні широти екзотичний квіт. Його силою тицяють у холодний непривітний ґрунт, а він, замість того, щоб почати адаптовуватися, вимагає усіх підлаштуватися під нього. Згодом вона зрозуміє, що на початку поводилася зовсім неправильно. Бо вважала свою вищість над смертними, тобто безсмертя, не простим даром неба, а чимсь неординарним. Бо вона краща від кожного в цьому задрипаному смертному світі, розумніша та й сильніша. Свята простота. Тут, напевне, ще не таких ставили на місце!

Так-так, від усвідомлення своєї вищості у будь-кого дах знесе і їй тоді зносило конкретно. Учитель Посолонь, який любив Птаху як батько, ніколи цього не помічав. Чи, може, не хотів бачити, що його прекрасна учениця перетворюється на егоїстку. Навіть більше, Посолонь навіть пишався успіхами малої Птахи, яка у свої юні літа була в дечому вправнішою та мудрішою, аніж деякі вже посвячені безсмертні. То після повернення з Невридії до неї прийде чітке розуміння, що смертних не тільки поважати та любити треба, а й навчатися від них не соромно. І тим паче не соромно дякувати щиро за науку.

А поки що вона, вперта та самовпевнена, йшла світом Білих Вурдалаків, слухаючи скупу мову свого теперішнього Вчителя Мирослада. Чоловік говорив куцими реченнями, просто та чесно.

– Це край неврів, Птахо!

Туман розвіявся, і перед очима дівчини відкривався мальовничий краєвид. Довкола шумів густий ліс, співали птахи, десь поруч текла ріка, бо дівчина чула її ніжне та трепетне жебоніння. Чоловік, видно, помітив її реакцію на плюскіт води і тому зауважив:

– Річка поруч. Має ймення Стохід.

Назва Птасі здалася трохи дивною та разом із тим цікавою. Треба буде якось розпитати, чому так назвали. Знала ж, що в тих краях, як і будь-де, сакральним речам звичайних імен не дають. Учитель йшов попереду, показуючи та прокладаючи дорогу. Наказував не відставати і обов’язково ставати своїми ногами в його сліди. Птаха тільки здивовано стенула плечима. Що за дурні накази, але поки вирішила не сперечатися – ще встигне. Йти було не дуже зручно. І не лишень через те, що кроки в Мирослада були більші, аніж її. Птаха часто ходила босоніж, але то було в Яровороті, де земля лагідна, піддатлива для ніг. Тут вона здавалася чужою, мачухою. Чула, що ступні ніг заніміли, шпичаки та гілочки боляче впивалися в шкіру. Тоді вперше пожалкувала, що свої постолики залишила під березою. А оскільки була досить впертою, то не стала скаржитися Миросладу. Ще чого?! Вона терпітиме, хай навіть вічність.

Мала перевести увагу з фізичного дискомфорту на щось інше. Тому пробувала розговорити Учителя, ставлячи йому різні питання. Той сухо відповідав короткими уривками: «Так, ні, ага, може, побачиш згодом, про це пізніше». Це врешті Птасі набридло, і вона заткнулася. Ступні ніг уже навіть не боліли, а нестерпно пекли. Тому мусила знайти собі якусь іншу розвагу, зосередитися ще на чомусь.

Дерева в лісі росли настільки густо, що поміж їх кроною заледве проглядалося блакитне небо та вгадувалося сонячне проміння, яке блукало листочками та гілляччям у верховітті, досить кволо опускаючись додолу. Час від часу зустрічалися великі галявини бурелому. Птаха дивувалася, як упевнено рухається її провідник та знаходить тільки йому відомі напрямки, бо стежкою шлях, яким вони рухалися, назвати було важко. Врешті, коли ноги зовсім задерев’яніли і здавалося, що якщо зробить ще крок, то помре на місці, ліс порідшав. А ґрунт під ногами зробився м’яким, наче тісто.

Мирослад через плече кинув їй:

– Зараз особливо будь уважна, Птахо. Починається болото. Я йтиму повільніше, а ти вважай і ногами ступай тільки в мої сліди.

Птаха згідливо кивнула, хоч Мирослад цього й не міг бачити. У сліди – то в сліди. І так вона за ним телепається, наче прив’язана. Пейзаж довкола змінився. Став набагато цікавішим, інколи навіть несподіваним. Забула навіть про біль у ногах. Зліва відкривалося плесо ріки. На ньому плавали чорні лебеді. Таких вона бачила тільки один раз у житті і то на свято Ярилове, коли приходив час весняного рівнодення та святкувався Новий рік. У Яроворот приїжджали звідусіль гості. Почесними та жаданими вважалися невритяни. Вони обов’язково хизувалися перед гостями в майстерності переверництва. Отоді вона й побачила на тому святі чорного лебедя, в якого перевернувся на очах юрби юний хлопчина. Він стояв посеред натовпу в довгому чорному плащі, з довгими широкими рукавами. Заграла дивна музика вітру, так грав тільки один інструмент, і то була сопілка-колянка, яку привезли ті ж таки неврійці зі своїх країв. Грала вона особливо чисто та пронизливо. Наче позичала голос із того горіхового дерева, з якого була зроблена. Неймовірне видиво. Сопілка грала, юнак танцював. Мить – і вже в небі тріпоче крилами чорний лебідь…

І от зараз перед нею не людина в подобі птаха, а справжні чорні лебеді.

Чорні лебеді на плесі плавали вільно та, здається, зовсім не зауважували людей. Наче то не люди були, а так – кущі чи дерева, що рухалися. Пройшли якийсь десяток метрів, і лебедів змінили сірі журавлі, потім були гуси, різні види качок. Десь зовсім поруч власною доріжкою пробігла руда лисиця, вгорі на поодиноких деревах вовтузилося птаство. Ліс жив власним життя, не звертаючи уваги на двоногих істот, що йшли своїм маршрутом, наче для нього, цього лісу та його мешканців, це було звичною справою. А можливо, так і було? Це зачарувало настільки сильно, що Птаха враз забула про наказ ступати в сліди і вже брела як-небудь, пожадливо крутячи головою то вправо, то вліво.

І враз Миросладова стежка повела їх майже серединою водойми. Справа та зліва відкривалося широке безмежжя води, а вони йшли ледь помітною смужкою суші, котру вкривала тонким шаром вода. Чап-чалап під ногами. Справа бобри щось там будують. Чап-чалап – зліва неймовірно красиві та граційні трясогузки… Вона розуміла тепер, чому Вчитель мовчав, він хотів, щоб вона менше тратила сили на розмови і змогла краще роздивитися його світ. Бо розмови відволікають.

Учитель Посолонь каже, що людське вухо збудоване так, що може вловлювати шуми відразу з трьох рівнів сприйняття: звичайні розмови, буденні шуми, тоді – повчання та знання і найважливіший рівень – мова духу, яку вміє чути не кожен, але прагнути повинні всі. А дух присутній там, де є прагнення любові. Свій дух мають і ліси, і води, і небо… Птаха прагнула всім серцем почути ту мову. Ех, якби ж то все було так просто!

Справа від стежки відкривалося розцяцьковане білими лілеями плесо. Красиво! Птаха вдихнула на повні груди, однак крім запаху багна нічого не відчула. От якби понюхати хоч одненьку квіточку. То, напевне, неймовірне відчуття! Зупинилася. Вона наздожене Вчителя, от тільки зірве одненьку. Випустила з очей слід Учителя, відступила вбік, досить спритно вхопившись рукою за довге стебло квітки і… Замість того, щоб дати зірвати її, піддатися бажанню дівчини, квітка навпаки потягнула її до себе. Буль…

Вона тонула. Усе відбувалося настільки швидко та несподівано, що незчулася навіть, як стебло лілії також вчепилося в неї і зо всіх сил потягло за собою вниз. Не встигла ані крикнути, ані випірнути, щоб гукнути на допомогу, не здогадалася навіть розтиснути руку. Дівчина занурювалася в твань, опускаючись дедалі нижче і нижче. Уже не вистачало в легенях повітря, вона не могла нічого бачити, бо з’ясувалося, що то і не річка зовсім. То справжнє неврійське болото, покрите зверху водою. Про нього ходили різні побрехеньки Яроворотом: що воно живе, що має душу, що той, хто туди потрапляє, стає або його бранцем, або мертвим, та й ще купа різного. І тепер ті побрехеньки для юної Птахи ставали реальністю. Баговище міцно тримало її в своїх липких обіймах, бруд заліплювало очі, ліз у вуха, до рота. І коли здавалося, що це вже кінець, чиїсь міцні та сильні руки потягнули її вгору, до світла, до неба, до сонця.

Очуняла на зеленій галявині. Мирослад дивився на неї невдоволено та трохи сердито:

– Отямилася? Халепниця, а не безсмертна. Я кому наказував – не виходити з моїх слідів?