Текст книги "Зворотний бік темряви"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

2. Коли помираєш – стаєш іншою…

– Як ти могла, дочко? Як тобі могло спасти на думку подібне, скажи? Ти, наймудріша серед світлих безсмертних, таке утнула. Просто віддати темним нашу маленьку Мальву. Вона була майже готова випити з Білобогової чари. Ні, не так. Якби тільки ти наказала, випила б, настільки ця дитина тобі вірить.

Учитель Посолонь, сердитий та блідий, обличчя стало одного кольору з його бородою, ходив метушливо з одного кута в інший великою залою Білобогового Храму. Перед ним стояла Птаха. Руки жінка опустила вниз та склала в замок. Голову не опускала, просто дивилася у вікно, трохи пустим та відстороненим поглядом. Обличчя було того самого кольору, що і в Учителя Посолоня. Вона чекала такої відголосі.

– Хіба ти не могла, дитино, порадитися зі мною? Що ти накоїла? Це ж просто неймовірно – віддати темним майже готову світлу безсмертну. Кинула ягня у зграю до голодних вовків.

Але вона кинула, вона змогла. Зуміла! Переступила через власну вигоду, гординю, жіночу помсту, бажання нашкодити тому, хто хотів її вбити, переступила зрештою й через вигоду для усього Світлого світу. Так, звичайно, вона легко могла переконати Мальву бути світлою безсмертною, і це не вимагало від неї зусиль, майже не вимагало. Але чи це правильно? Мальва сама повинна цього захотіти, усім серцем, щоб потім сумніви не ятрили, не душили, як тепер душать її батька, і любов до світлої безсмертної – лишень каталізатор.

Учитель мусив вибалакатись, довести цю розмову до кінця, а вона повинна була вислухати, не перебиваючи. Тому чемно слухала і думала про своє. Учитель говорив, говорив, говорив. А вона… Вона думала. І зовсім не про Вчителя Посолоня, не про світлих безсмертних, не про рівновагу в світах, яка могла зрушитися від наслідків вчиненого нею. Для того є мудріші голови, такі як Посолонь чи Род, от нехай і обмірковують. Вона, хай і безсмертна, однак жінка. І думала зараз про іншу жінку. Про Мару, яка стала останньою краплею в рішенні віддавати Мальву темним чи ні. Точніше, дозволити Мальві трохи пожити у світі її справжнього батька.

Птаха сиділа на березі колись великої ріки. То був світ її Остапа. Тут завжди добре думалося. Вона часто втікала сюди від усіх і від себе також. Від себе надто правильної, аж до оскоми на зубах, до хрускоту в пальцях. Мертва річка котила мертві води. Точніше, нічого не котила, то її щедра уява вимальовувала дев’яті вали та буревії зі смерчами. А насправді буревії вирували у неї всередині, і вона мусила з кимсь ними поділитися, щоб не розірвало. А з ким поділитися так, щоб не нашкодити? Тільки з мертвим світом, з мертвим…

Пустеля, велике ніщо довкола. І вона зі своїм болем, гризотами посеред цього. Так, після Біловоддя вона не повернулася відразу додому, а прийшла сюди. Йшла від себе, щоб повернутись до себе. Отямитися і отямити.

Оглянула свої руки. Цілі. Згадала біль і той момент у Біловодді, коли не змогла пригадати бодай свого імені. Вона дивом вціліла і дивом змогла торкнутися найсвятішого місця для кожного безсмертного. Ні, не дивом. Див не існує, як і магії та чар. То все омана, облуда, яка легко заплутує і яку легко розвіяти вірою, але насправді не має нічого спільного з реальністю. Біловоддя було справжнім. І її туди приніс той, хто хотів, щоб вона жила. Її врятували. Хто? Вона не знала, але той, хто це зробив, шепотів їй на вухо: «Кохана!» Вона це добре пам’ятала. Ох, людська пам’ять така вибіркова, обличчя не пригадає, зате слова… «Ко-ха-на». Коханими всіх підряд не називають. Той, хто врятував її, мусить бути досить сильним безсмертним, настільки, щоб знайти дорогу в Біловоддя. Ні серед темних, ані серед світлих безсмертних таких досі не зустрічала. Так, лишень води Біловоддя могли повернути до життя людське тіло безсмертної після того, як Стрибог майже вбив її.

А якби вбив, то що? Чи прийшла б по неї Мара? Чи прилетіла б Птаха-Магура по її душу і куди б понесла для ще одного переродження? О, скільки разів вона бачила, як це відбувається з іншими!

Вона не просто відновилася у водах Біловоддя, а враз ясно згадала все. І навіть те, ким була до того, як відродилася у світі Чотирьох Сонць. Зрештою, тут і цікавого наче нічого нема – вона була Птахою. Птахою Славою, Магурою, але тоді найчастіше її звали Птахою-Перуницею. Чому вона тоді пішла на переродження? Смерті не пам’ятала. Запитувала себе і поки не знаходила відповіді. Але відповідь обов’язково прийде, коли настане пора. Поки це не на часі. Померла, народилася, тобто відродилася, вкотре помирала і вкотре відроджувалася… Коло завжди замикалося, і ось вона знову Птаха, а коли настане днина летіти у вирій разом із Магуркою, вона полетить і повернеться: так було і буде завжди. Закон Всюдисущого єдиний для всіх.

І вона не боялася смерті. Бо безсмертя це вирок для всіх, хто має душу.

Біловоддя. Дуб. Алатир. Там спокій, там вічність, там мир. Навіть коли ще не було творця і матері Земун, Біловоддя існувало… Вона тепер це знала, бо їй дозволили напитися білої води з долонь Вічності. Хто ж створив Біловоддя? О, думкою далеко кинеш. Далеко!

Прадавня пам’ять до неї поверталася поволі – по краплі складалася в струмок, а потім він ставав річкою. І її знання мали врешті перетворитися на море і затопити її усю. По краплинці збирала вона ту воду в собі. І знала, що рано чи пізно вона пригадає того, хто врятував її, не дав померти. Бо десь на денці прокидалося щось до болю знайоме, щемливе, тепле та затишне і зовсім не гидке чи примарне, а навпаки – наче квіточка, що от-от має розтулитися і заквітнути. Бо воно у пам’яті правічній жило завжди. І вона згадає, рано чи пізно. Бо п’янкий запах неба перед грозою не так легко забути.

Встала з застиглої неживої землі. Навіть не так. Із поверхні встала. Тут усе таке мертве, бо навіть гола земля в інших світах жива, а тут вона справді мертва, загнана людьми в штучно створену труну. Стояла і вдивлялася в далечінь. Згадала інший запах та інший голос. І слова дошкульні й пекучі, мов шматки розпеченого заліза, яким насильно таврували душу.

– Сама напросилася, – лють та ненависть у голосі чоловіка, ще вчора коханого. І в її бік летить згусток смерті. А вона бачить тільки його очі, очі коханого. І там морок.

Зітхнула. Усе закінчено. Вона не стане зараз плакати. Хіба зрадник вартий твоїх сліз, жінко? Звичайно, ні. «А те, що жило поміж вами, Стрибом та Птахою, купу літ та робило вас кращими?» – запитував внутрішній голос. Відмахнулася від нього, наче від докучливого дзижчання мухи. Вистачить! Уже не одну годину думки шаленіють у голові. Час повертатися в Яроворот, додому. Бо, якщо довго її не буде, направду можуть подумати, що вона мертва. Отоді й почнеться справжня війна. Новонароджена безсмертна Мальва, яка по праву крові належить темним, раптом опинилася у світі світлих, а інша світла безсмертна мертва, і в її загибелі винен син Повелителя Темного світу. Темні лютують, вимагаючи віддати їм Мальву, світлі, звісно, не віддаватимуть і добре її заховають, відповідаючи помстою.

Ох, не один світ постраждає від тих поборювань. Вона мусить повернутися, мусить бути поряд із Мальвою. Вона й досі відповідає за неї. Ні, не так. Вона завжди відповідатиме за неї, як і за Остапа. Вони її діти. І нехай вона їх не народжувала, але любить їх не менше, аніж рідна мати.

Зітхнула. Рушила в бік мертвого міста Ольвії. Тут немає запахів, зовсім нічого немає.

Брела дорогою, дивлячись собі під ноги. Раптом щось примусило зупинитись. Вклякла, відчуваючи в пустці мертвого світу живу присутність. Підняла очі, навпроти, зовсім поруч, рукою подати, стояла жінка. Птаха відразу впізнала її.

– Іменням Сварожого кола вітаю тебе, піднімаючи вгору руки, світла безсмертна Птахо!

Жінка стояла з простягнутими до порожнього неба руками. Що тут тримає небо? Напевне, пустка й тримає, стовпи в кожному світі свої. А може, й слова таких-от, як вони з цією жінкою, і тримають.

І собі підняла вгору руки, долоням до неба:

– Хай благословить тебе Сварог, Маро! І я йменням нашого творця вітаю тебе!

Жінки вклонилися одна одній.

– Як ти мене знайшла? – чи то запитувала, чи то швидше дивувалася Птаха.

Мара сумно посміхнулася у відповідь.

– Печать смерті від прокляття, Птахо. Воно ледве тебе не вбило, тому й шлейфом тягнеться досі за тобою. Він зараз майже розвіявся, той шлейф, але я досі його бачу. То ніби тінь від сонця в погожу днину.

– Печать смерті? – чи то запитувала, чи то стверджувала для себе Птаха. – Певна річ. Я мала померти, навіть безсмертні помирають, і я це знаю тепер, і знаю чому, і знаю як. Ти ж не прийшла запитувати, як я почуваюся, правда, Маронько?

Мара дивилася вдавано спокійно, однак Птаха надто довго її знає, щоб не зауважити зміни, ледь помітної, в очах Повелительки Смерті. Там розгубленість. Звісно, Мара знала, що Птаха вижила, але ж чомусь її присутність кілька днів поспіль не відстежувалася ані в світі темних, ані світі світлих, ані серед живих, ані серед перероджуваних. Птаха просто випала з усіх світів відразу і тепер стоїть перед нею жива-живісінька, зовсім не ушкоджена, ніби нічого й не трапилося. Жодних шрамів на тілі, навіть знаків немає. От і тінь смерті майже щезла з її світлого лику. Наче це просто наклеп якийсь зведений на Птаху, і насправді жодних спроб її вбити не було. Але, переглядаючи óбрази в голові сина, Мара добре бачила, що прокляття таки влучило в Птаху, і якщо й не вбило, то мало скалічити до невпізнання. Хтось жінку врятував. І не просто врятував, а й вилікував. І ось зараз неушкоджена Птаха, впевнена і трохи печальна, стоїть перед нею. Навіть не так. Надто мудра, такою Мара ще ніколи Птаху не бачила. Сталевий блиск в очах. Згадала дурну приказку смертних: те, що не вбиває, робить сильнішими. Ще не знала, чи стала Птаха сильнішою, але іншою – так.

Лишень сьогодні вранці Мара відчула печать смерті на безсмертному тілі Птахи, ледь помітну, яка через кілька миттєвостей також розвіється. Ледве встигла взяти слід. Ні, Мара не стане розпитувати Птаху, хто врятував її, як зцілював та де переховував. Бо хіба безсмертні про таке запитують? Вона тут для іншого.

– Так, Птахо-Славо! Я не з цікавості тебе шукала. Бачу, ти жива та здорова.

– Якщо заради того, щоб когось через мене карати, Маро, то не варто було приходити.

Мара згідливо кивнула головою:

– Інших слів я від тебе й не чекала. Бо ти Птаха. Але… – Жінка тільки на мить перечепилася на слові й продовжувала: – Маю до тебе розмову, і вона тобі може видатися дивною, а намагання бути почутою безглуздим, бо за того, за кого прошу, не повинна просити. Те, що він накоїв, не має виправдання.

– Ти хочеш, щоб я пробачила Стриба? Як? Чому? Тобто ти за нього просиш? Але, Маро, до чого тут ти?

Мара затулила обличчя долонями. Птасі навіть здалося, що та зараз розплачеться. Але це була Мара і вона доволі швидко опанувала себе. Птаха нічого не розуміла. Мовчки спостерігала за Марою, чекаючи пояснень, а та тим часом продовжувала:

– Хочу розповісти тобі дещо про себе. Може, тоді ти мене зрозумієш, бо ти також жінка.

Поруч стояла мертва пластмасова лава. Якби це було дерево, то його вже давно з’їв би час. Але пластик у пласти-ковому мертвому світі продовжував жити.

– Давай сядемо, Маро! Думаю, що ця твоя розмова не дуже коротка. І я слухатиму уважно і постараюся тебе почути. Оповідай.

Жінки сіли, і Мара почала розповідь. Говорила про свого чоловіка Морока-Мора і про сина Стрибога, і про те, як і чому вона пішла від них, і про те, що дуже втішилася, коли раптом її син покохав Птаху. Думала, що він зміниться й не перетвориться на свого батька. І він справді довго залишався нормальним. І Мара тоді дуже пишалася своїм сином, намагалася часто бувати поруч, коли мала час. Вона зараз говорила як любляча мати, а не жорстока та справедлива Повелителька Смерті, Володарка Перемінників.

Птаха слухала уважно. Після Біловоддя, напевне, мало що могло її вразити, і навіть те, що Стрибог син Мари, чомусь не здивувало. Бо в Стриба мала бути мати, крім жорстокого та страшного батька, володаря мороку. Бідний Стрибог не знав своєї матері. На запитання Птахи сумно відповідав, що мати померла, народжуючи його. Батькова легенда… І ось мати-зозуля сидить зараз поруч. Чи засуджувала Птаха Мару? А за що? Безсмертні мають своє призначення і виконують його, бо коли одного разу вип’єш із чари Сварога, то назавжди стаєш чесним виконавцем великої волі творця. І на запитання та заперечення не маєш права. І такого права не мала Мара, не мала Птаха і не буде мати Мальва, коли врешті вип’є з чари, приготованої для неї Сварогом. Чи розуміла Птаха Мару? Наразі ще ні.

Мара гарячково вхопила Птаху за руки і благально зашепотіла:

– Ти пробач, будь ласка, Птахо! Пробач нам. Насамперед мені пробач.

Мара низько схилила голову, і Птаха відчула вологість на своїх руках. Мара плакала. О Свароже! Боги також плачуть. Дивилася здивовано згори вниз на знічену та змалілу постать великої Мари.

– Не треба, Маро! Ти ж велика Повелителька. Не гоже тобі плакати. Не смій! Не вибачайся, ти не мусиш вибачатися, бо нема за що. Стрибог сам зробив свій вибір. Ніхто його не силував до цього.

– Є за що, Птахо. За сина. Він ледве тебе не вбив. І я також у цьому винна, бо покинула його маленьким на поталу батьку-покручу. Тому він таким і став. Але він, він… Ох, серденько, в душі він не батько. Він кращий. Він мій син! Ти ж його знаєш, Пташко! – Мара так і говорила, опустивши голову, ховаючи очі.

Голос звучав приглушено. Кожне мовлене слово давалося Марі важко, наче вона наковталася каміння і зараз випльовує його разом зі словами.

Птаха майже силою підвела голову жінки:

– Ох, Матінко-Маронько! Перестань себе картати. Твій син давно вже виріс. І сам обирає, яким бути. Я жива! Бачиш? І не проси прощення, бо воно не потрібне. Я твого сина майже відразу простила. Так, він міг вчинити по-іншому. Повірити, довіритися, але не зробив цього. І ти тут ні до чого. А знаєш, зрештою, певне, я й сама трохи в усьому винна. Змусити крота любити небо – чи це не занадто? Шукати зорі під землею – хіба не збоченство? Їх там просто нема. Вивела крота на світло – і що? Крота просто почало млоїти від висоти та світла, і він захотів додому, під землю.

Птаха вмовкла, наче щось обмірковувала.

– Так, Пташко, я передбачала, що все може й так закінчитися, – сумно промовляла Мара. – Ти така чиста, а він… Він. Ох, леле! Але ж він має в собі і від мене багато, я ж його мати.

– Він ніколи не був світлим, Маро, ніколи не став би ним, і ти це добре знаєш. Він завжди залишався собою, і за це його у нас одні боялися, але більшість поважала. Я навіть не дорікатиму тобі, чому раніше не відкрилася мені, чому при народженні Мальви втаїла від мене Стрибове батьківство. Очевидно, ти правильно вчинила, бо дурна ревність могла тоді приглушити в мені почуття обов’язку перед творцем та великою Берегинею Рожаницею. І можу навіть зрозуміти те, яким чином ти заманила мене у світ Сарматок через сон, щоб я тобі допомагала.

– Заманила? – Мара здивовано дивилася на Птаху. – Я тебе не заманювала у цей світ. Я вважала, що ти маєш у ньому певні обов’язки, тільки й усього. І скажи, до чого тут мій син Сон?

Птаха нахмурила чоло, відкинула рукою волосся, що впало на очі:

– Одного разу вночі мені наснився твій син Сон, його дружина Дріма та твій онук Угомон. То Сон мене нав… – Птаха затнулася на півслові. Вона зрозуміла тепер, що помилялася, думаючи про Мару як стратега в якійсь грі. Зрештою, чи могла Мара просто так подарувати їй стрілу Перуна? Хто вона така для Перуна? Одна із безсмертних, Повелителька, Володарка Смерті, Перемінника і тільки… А ті стріли можуть тримати в руках тільки їх справдешні власники та володарі царства дрімоти.

– Не розповідай про сни, не мусиш. – Погодилася доволі швидко Мара. – Це не важливо. І це твоя історія. Але знай: я до неї не маю жодного стосунку. Наша з Мальвою почалася у світі Сарматок. І я направду дуже втішилася, коли раптом поруч із умираючою сарматкою Верхою опинилася ти і допомогла моїй онуці народитися. І якщо за це треба просити пробачення, а не тільки за вибрики мого недолугого сина-телепня, то я також це зроблю.

Птаха сумно захитала головою і зазирнула в очі Марі. Чи не вперше так уважно та прискіпливо вивчала цю велику жінку. Перед нею сиділа не та велична та поважна Мара, Володарка Смерті, яку вона завжди знала, поважала і навіть побоювалася. Зараз це була трохи знічена, втомлена виконаннями великого обов’язку, звичайна жінка. Так, чорні очі, як у сина, проте зовсім не холодні й без натяку на лукавинки, як у Стрибога, теплі, як повітря влітку, і трохи вологі, наче весняна земля після дощу.

– Ох, Маро, Маро! Годі вибачатися, бо наступного разу, коли справді виникне така потреба, слів не вистачить. А тепер скажи всю правду, – Птаха не відводила від Мари своїх очей, – ти не лишень для цього, щоб вибачитися за сина, мене шукала, правда? Ти хочеш, щоб я не забороняла Мальві бачитися зі Стрибом, так?

Мара сумно дивилася на Птаху. Здавалася їй геть іншою, так, це була та сама добра й справедлива жінка, однак вона раптом звідкись набралася досвіду, знань та проникливості, перетворившись на мудру й розважливу.

Мара журно скривилася. Вона не знала, що чекати зараз від Птахи, але, яке б рішення та не прийняла, воно буде справедливим:

– Я прошу тебе не просто дозволити Стрибогу стати справжнім батьком для Мальви, зрештою, тут все залежить від нього, я уклінно прошу тебе, прикликаючи до моїх слів на допомогу всю силу сонця Дажбога, дозволити Мальві піти разом із батьком у його світ. Вона сама, тобто без твоєї допомоги, має розібратися, на чий бік пристати, бо інакше сумніви та почуття провини чи недовиконаного обов’язку терзатимуть її вічність. І тебе через це також. Вона гарна дитина, чиста, ти добре її пильнувала.

Птаха спохмурніла, замислилася. Мара тим часом переконливо запевняла, що це насправді не надовго, а щоб познайомитися зі світом темряви. Зрештою, цим можна буде уникнути сварки з темними і навіть укласти перемир’я у не вельми гарних стосунках, які тривають уже не одну сотню літ, відколи Стрибог перейшов до світлих.

«Наче до того все складалося якнайліпше і ми сперечалися тільки на шахових турнірах», – трохи жорстоко подумала Птаха.

Птаха відповіла майже відразу, наче приймала доволі просте рішення:

– Що ж, Маро, я тебе почула і, можливо, навіть погоджуся, однак… Я хочу тебе про дещо запитати й отримати чесну відповідь.

– Якщо це не похитне рівноваги в світах, то чому б і ні, – навіть не замислюючись довго, випалила Мара.

– Не похитне. Я про таке б і не запитувала. Ти, відповідаючи, не порушиш жодного припису.

Птаха на частку секунди вмовкла, збираючи докупи думки, зосередилася і заговорила:

– Я знаю, що існує Книга Вічності, яку дозволено читати лишень тобі. Це так?

Мара здивовано подивилася на Птаху:

– Звідки ти знаєш, про неї ж відомо тільки…

Затнулась. Вражено дивилася на Птаху. Птаха прочитала зачудування в очах Мари і трохи печально відповіла:

– Звідки? Коли помираєш, Маро, стаєш іншою…

3. Бігла через місточок…

Мальва ступила на міст. Згадала дитячу казочку про козу. Замуркала собі під ніс:

– Бігла через місточок, вхопила кленовий листочок.

Тим часом робила кроки… Перший, другий, третій…

– Бігла через гребельку, вхопила водиці кра…

Не договорила, бо раптом дика та незбагненно шалена паніка обступила її, відібрала мову. Руки дрібно тремтіли, ноги здавалися ватяними. Але рухалася далі, змушувала себе йти. Правою рукою вчепилася в перила, щоб втримати рівновагу, і майже поривчасто відсахнула від них руку. Вони аж пашіли. Зупинилася, повернулася перекошеним від болю обличчям до Стрибога, замахала обпеченою рукою:

– І шо то за фіговина така, срань Господня, щоб йо… – вкусилася за язик, вона ж пообіцяла щойно говорити чемно. – Це світ темних так ніжно мене зустрічає? Типу хліб-сіль, капучіно?

– О Свароже! Ти знову розмовляєш крученими словами? Будь ласка, стримуйся. І до Темного світу ми ще не дійшли. Це лишень міст, Мальво! Забув попередити: ні до чого тут не торкайся. Коли не знаєш, як воно на тебе діятиме, ліпше не рухати. Невже Пані Довершеність тебе цьому не навчила?

Мальва пропустила крізь вуха зауваження Стрибога. Ще чого? Як вона захоче – так і говоритиме! Пообіцяти старатися говорити правильно не означає пообіцяти взагалі не виражатися. Це вона поруч із Птахою намагалася бути кращою, а з цими… Гарна зустріч – жахлики в голові та розпечене залізо. Відразу згадала світ Вередів та райські молодильні яблука і те, що вона одне заледве не з’їла, і якби її Птаха не зупинила, то довелося б усі її пригоди відкласти на 17 років.

– Пані Довершеність? – посміхнулася майже крізь сльози. Рука нестерпно боліла, вкриваючись пухирцями. – Ги! Зрештою, тобі ж видніше. Бо вона твоя дружина. Ох, як пече. Гарно ж світ темних мене зустрічає – розпеченим залізом.

Стриб сердито свердлив очима Мальву. Ну чому їй так подобається виводити його з себе? Може, тому, що знає: він нічого їй поганого не зробить, не каратиме. Прочуханами прихильності не здобудеш.

– Вона не моя дружина, Мальво. – Сказав з притиском на кожному слові і додав, поправляючи себе: – Тобто вона вже не моя дружина.

– Ага. Не будь таким впевненим. Як кажуть у Львові, тобто у моєму рідному світі, світі Єдиного Бога, дружини колишніми не бувають.

Мальва продовжувала дратувати Стриба, отримуючи за попечену руку хоча б таку компенсацію і з задоволенням стаючи на улюблені мозолі чоловіка.

Стрибог мовчки підійшов до дівчини, запихаючи своє роздратування глибоко всередину. Усе одно не переговориш. Узяв її за обпечену руку, легко затиснув між своїми долонями і подивився Мальві просто в очі:

– Давай з Птахою ми самі розберемося, гаразд? Це наша війна чи наш мир. Не втручайся, добре? А щодо світу Єдиного Бога, то не він є твоєю батьківщиною. Маєш це прийняти. Не будь упертою, як віслюк. Бо ти, дочко, все ж одна з нас, щоб там собі не казала.

Біль у руці минув, але Мальва не поспішала висмикувати свою руку з долонь чоловіка. Вона не відводила від його бездонно-чорних очей свої сірі. Подивимося, хто кого передивиться.

Говорила спокійно, принаймні дуже старалася, щоб так виглядало:

– Що, тобто я одна з вас? Ха! Розмріялися! Я не одна з вас. І не одна посеред світлих, і, аби ти знав, світ Птахи мені набагато симпатичніший, ніж твій. Я позначена Перемінником, але не випила з чаші і досі не вибрала жодної зі сторін. Зрештою, можу той оберіг повернути назад Марі. Ой, знаю-знаю, це можливо тільки ціною власного життя. А тому… Я досі проста людина, із племені смертних, яка, на відміну від вас, безсмертних, має право вибору. Долею випадку, не знаю навіть, чи є це моїм найбільшим нещастям чи найбільшим щастям, я твоя донька, але й донька смертної також. Наберися терпіння, типу батько, і постарайся зробити так, щоб світ темних не здавався мені клоакою. Поки що я зрозуміла таке: торкатися до будь-чого у вашому світі не можна, поки не запитаєш дозволу, бо воно кусається. Скажи, а дихати хоч можна чи також через раз?

Після сказаного Мальва різко висмикнула руку з долонь батька. Оглянула її. Ціла. Без пухирців та натяку на опік. Мда, а він також дещо корисне вміє, той Стрибог. Не тільки язиком чесати та людей вбивати.

– Тепер, може, кілька слів скажеш мені про міст, а то якось навіть незручно бути тут і нічого не знати про це місце.

Стриб невдоволено закрутив головою:

– Скажи мені, дочко, від кого ти набралася такої колючості та насмішкуватості? І жодної поваги до старших. Твоя ж мама була добра і ніжна. Та й твої смертні доглядальники наче нічого…

– Доглядальники? Фі, як некрасиво! Батьки, Стрибе, батьки! – різко поправила чоловіка Мальва. – Ті, що вчили мене любити, вірити, надіятися.

– Добре, хай, батьки. Називай, як хочеш. Бачиш, я навіть не сперечаюся зараз з тобою і тому прошу, будь ласка, зроби і ти мені назустріч хоч півкроку. Ми мусимо з тобою порозумітися та навчитися співіснувати. Ми живемо в одній площині – ти, яким би це тобі бридким не видавалося, моя донька, і я люблю тебе вже лише за це. І нікуди ані ти від мене, ані я від тебе не дінуся.

– Ти мене любиш, Стрибе? Ой! Темні вміють любити? Капєц! А мою маму ти також любив? Оту ніжну та добру. Ти взагалі її хоч пам’ятаєш, чи просто чемно почнеш мене переконувати – авжеж, пам’ятаю, вона була особлива і те-де і тепе. Не бреши!

– Мальво, дівчинко! Не починай знову. Ходимо по колу. Ти ж була в світі Сарматок і знаєш, що ті жінки вчиняли з чоловіками і для чого їх використовували?

– Так, я була у світі Сарматок і знаю набагато більше, аніж ти собі думаєш. Тому перед тим як станеш брехати, то спочатку подумай, чи варто. Бо можеш тільки нашкодити. Я познайомилася у світі Сарматів зі своєю рідною бабусею Вітрою. Отам моя справжня батьківщина, я відчувала це кожною клітинкою свого тіла. Так, я там народилася. Багато мені бабуся розповідала і про маму, і про тебе. Але й це не все. Земля має пам’ять, Стрибе, і вона також мені багато повідала й про тебе теж. Набагато більше, аніж могла знати бабуся.

Стрибог нервово сіпається. Підносить руку вгору, наче щит:

– Ну все, досить, Мальво, досить. Якщо чогось не розумієш, то не варто вважати це чимсь аморальним, неправильним чи збоченим. І ще одне. То навіть не прохання. Вимога. Я не Стриб. Перестань мене так називати. Не хочеш казати «батько», не кажи, але затям: я не Стриб. Той чоловік помер тоді, коли ти народилася, коли та, що дала мені це ім’я, стала зрадницею, – він говорив майже з болем у голосі.

– Ні. Він не помер. Він заблукав і просто чекає нагоди знайтися. – Мальва зітхнула: – А та, що зрадила, врятувала твою доньку. Пам’ятай про це. Добре вже, називатиму тебе Стрибогом, хоч горщиком, якщо захочеш.

– Горщиком? Яким ще горщиком? – Стрибог здивовано витріщився на Мальву.

Та розсміялася:

– Ага, розумію. З почуттям гумору в темних проблеми. Моя бабуся Горпина любить казати: «Назви хоч горшком, та в піч не пхай!» То образне, розумієш, крилатий вислів типу?

Стрибог продовжував розгублено кліпати очима.

– Ну, все! Типу розібралися. Ох, відчуваю, важко мені доведеться з вами. Що ж, Стрибоже, давай припинимо нашу безглузду перепалку. Якщо заліз у кошик, то називайся грибом. – Несподівано розсміялася, дивлячись, як Стрибог старається зрозуміти, про які такі гриби вона йому товкмачить. – Доступною мовою, типу для наймудріших. Кажу, якщо я сама постукала та зайшла в ці темні двері, тобто у двері Темного світу, і якщо вже тут, то мушу йти далі. Що ж, кілька слів, пане гіде, тобто проводирю, про цей міст, сподіваюся, таки почую?

Стрибог зосереджено над чимсь замислився на кілька секунд, може, думав, чи слово «гід» є образливим, чи просто згадував його значення, тоді перевів погляд із розчинених навстіж воріт на міст та почав розмову:

– Цей міст не простий. Ну, твоя рука про це вже знає. І ти, очевидно, здогадалася, що його, крім безсмертної магії, бережуть набагато старіші речі. На нього кажуть Калиновий. Найпростіше маскувати небезпечні предмети під щось дуже просте, тому в даному випадку так і зробили. До світу нашого, або Оселища Відтіні, можна потрапити ззовні тільки через ці ворота. Ними заходять друзі, заходять і вороги, якщо є потреба. Але непрошені гості просто згорають на тому містку, якщо вони не з темних безсмертних чи якщо не запрошені.

– Чому ж тоді я так легко пройшла?

– Ти за покликом крові темна. І тобі завжди тут раді, бо світ Відтіні – твій рідний дім. Ворота це знають. Лишень ти поки цього не розумієш, на жаль. Та розуміння прийде з часом, я впевнений у цьому. Щодо перил, які тебе попекли. Я також не люблю до них торкатися, хоча вони мені й не дуже шкодять, але все ж… Тобі нашкодили більше, бо в тобі від Темного світу тільки половина. Ага, ще одне. Цей міст змайстрував Ніян. Ти ще про нього не раз почуєш.

– Блін, прямо наче в казці про Калиновий міст через річку Забуту-Незгадану. Невже за воротами нас чекає хатка на курячих ніжках із Бабою Ягою всередині? – Мальва раптом згадала казку бабусі Горпини про пригоди Оленки та Іванка в темному лісі.

Стрибог здивовано витріщився на Мальву:

– Що, Баба Яга? Ну нічого собі у світі Єдиного Бога казочки дітям розповідають на ніч. Смертні що – й про це вже знають? Треба буде якось Ягілці при нагоді переказати.

– Кому? Ягілці? А вона що – насправді тойво чи не тойво? – Мальва здивовано вивчала Стрибога, чи випадково не насміхається.

– Ага, тойво. Тільки живе вона на тому боці, звідки ми йдемо зараз. Он там її хатинка. – І Стрибог махнув рукою кудись уздовж ріки. – Якщо йти берегом Мертвої річки, то за десять хвилин неквапної ходи набредеш на стежку, а вона тебе виведе простісінько до хати Ягілки. Ну, правда, бабою я б не став її називати.

– Ага. А тепер ще раз для непосвячених. Мертва річка це ота вода, що під мостом, тобто та сама річка?

– Ага, та сама. У вас її називають Забутою-Незгаданою. І досить влучно, мушу сказати. У нас вона Мертва, тобто річка з мертвою водою.

– Офігіти. Тьху, вибач. – Мальва скривилася. – Це вже точно не Яроворот із квітниками-мальвами, барвистими метеликами та розумними павуками. Страшилки, я так розумію, тільки починаються. Цікаво. Може, не все тут уже й так хріново, тобто нудно. Мо’, у вас і зоопарк із драконами є, чисто по приколу, – Мальва відразу виправилася, – тобто випадково?

Стрибог це помітив, усміхнувся тільки очима. Мала йому подобалася дедалі дужче, він впізнавав себе у її бунтарській впертості, в манері говорити, ставити запитання. Цікаво, як дід Мор її сприйме? Зрештою, в старого немає іншого виходу, як прийняти онуку. Рідке золото – гарна назва для того, кого треба буде зробити справжнім загартованим золотником.

– Заходь у ворота, Мальво. Тут уже можеш торкатися руками до усього. І запитувати. Бо не все так зле, як здається, правда ж?

– М-дя! Тобто авжеж, поки що! Якщо не рахувати мертвої води та попечених рук. А чого вода мертва, Стрибоже?

– Мертва, бо пити її не можна, і тому в ній ніхто не живе.

– Не живе? Та невже? – Мальва хитро посміхнулася. – Якщо не рахувати винятків, так? Живуть-живуть і там! Ох, тільки не заперечуй, я це відчула, тільки-но на міст стала. Відчула під собою їхню присутність і те, що вони уважно спостерігають і чомусь байдужі до мене, а от ти їм не подобаєшся. Скажи, а чому вони вас так не люблять, до тебе тягнеться ниточка люті від річкової води?

Стрибог задоволено посміхається:

– Це не лють. Це страх і повага. Я тебе не дурив. Живих створінь у воді насправді немає. Це почвари. Вони нічого лихого не можуть нікому вчинити, особливо тому, хто їх створив. Знаєш, на все свій час. І про мешканців мертвої води ти дізнаєшся, але пізніше. Бо нас уже зачекалися у Храмі Чорнобога.