Текст книги "Зворотний бік темряви"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

Частина друга

1. Навія

«Як у тупому романі все. Можна тільки повторити слідом за класиком: «День не обіцяв нічого хорошого!» От гидота! Повна лажа, блін! Знову нудить. Ну все, не буду більше. І вилаятися, як годиться, тепер не можу, бо навіть від подумки сказаних типу брудних слів стає нестерпно боляче. Влипла ти, Мальвочко, аж по «нехо». Добре, що хоча б на нормальні слова не спрацьовує рефлекс тупого дяді Мора. Ніколи його дідусем не називатиму, хай навіть стріляють мене чи прокленуть. Не дочекаються, гади. Ага, виховання нагайкою – це круто, то не пряники від Птахи».

Отак міркувала собі Мальва, поки сумно пленталася за проклятим на свій перший урок. Піднялися на третій поверх Чорнобогового Храму. Тут розташування дверей нагадувало картинку на другому. Вервечка дверей тягнулася вздовж довгого коридору. Єдине, що різнило їх між собою, – це невеличкі таблички, завбільшки як стандартний номер квартири на дверях багатоповерхівок. Тільки замість цифр якісь дивні знаки. Перед дверима зі знаком вони зупинилися.

– А це що ще за фі… – ледве стрималася, щоб не лайнутися. От дожилася – і запитати нікого. Шось, напевне, мудре, якщо воно намальоване на дверях її класу. Треба буде потім зазирнути в Чорну Книгу, мо’, проясниться. Бо чомусь була більш аніж впевнена: зайві теревені пізнавального характеру на теми, що не стосуються мети уроку, тут з нею не провадитимуть. Проклятий відступив убік, низько схиливши голову, наче говорив: «Уже прийшли. Заходь!»

Мальва й так усе зрозуміла. Вдавати, що вона типу не знає, що до чого, було безглуздо. Якусь мить думала, стукати чи просто так зайти? Але не встигла прийняти рішення, бо двері навстіж розчинилися, і з них, разом із запахами травостою та чогось горілого, полилися звуки – щось тріщало, ламалося, скреготало. Кімната всередині була оповита якимсь зеленуватим сяйвом і здавалася просто безкрайньою. Добре розгледіти, що там углибині, Мальва ще не встигла, однак те, що це оранжерея чи сад, – знала напевне, бо все, що вихоплювало око, зеленіло, буяло, квітнуло. Це дуже здивувало. Відсутність барв на вулиці чи в кімнатах Храму, жодного букетика чи найзачуханішого вазонка – і раптом така розкіш поруч. Тупцяла на порозі, але її ніхто не зустрічав. Зітхнула, зрозумівши, що ніхто її ані припрошувати, ані силою тягнути досередини не збирається. Доведеться самій влізати в кролячу нірку. Підняла ногу і зробила крок вперед. Навіть не озиралася назад. Лишень відчула, як за її спиною гучно зачинилися двері.

Уважно роздивлялася довкола. Скільки сягало око – кущі, дерева, чагарники. Вона і справді потрапила наче в сад, але порядкував у ньому якийсь божевільний садівник. Бо понатикувано тут було всього і впереміж, тобто безсистемно-хаотично. Спертий запах від того, що називається парниковим ефектом, стояв нестерпний. Мальва відчула, що її тіло вкривається потом, на лобі зрадливо виступили крапельки роси. Обтерлася рукою і зрозуміла, що звуки, котрі їй вчувалися ще з коридору, раптом кудись зникли, ніби хтось перемкнув канал у радіоефірі, й тепер з’явилося недобре передчуття небезпеки.

Дівчина любила ліс. Бабуся Горпина навчила. Уміла розрізняти рослини, дещо знала й про те, коли і як їх збирати. І кожна квіточка чи кожне стебельце в поліському лісі тягнулися радісно до світла та до її рук, коли гладила їхні голівки, гуляючи ліском чи допомагаючи бабусі. А тут усе живе зело здавалося нашпигованим надто активною живою енергією, котра поки не вирішила, як її сприймати, і тільки насторожено сканувала.

– Що стоїш, мов задеревіла? Заходь, коли прийшла. Випадкових відвідувачів двері в ці хороми не впускають. – Десь з-за густого бузинового куща почувся низький жіночий голос.

Мальва пройшлася в напрямку куща та зупинилася. Зовсім поруч почулися легкі та впевнені кроки, і перед нею з’явилася володарка голосу. Це була ще не стара жінка, вбрана в довге зелене плаття, майже одного кольору із садом, яка мала також зелене волосся та зелені очі. Її можна було назвати й красунею, якби не лихі бісики в погляді та гірка печать незадоволення на лиці.

– Йменням Сварожого ко… – почала було Мальва звичне для всіх світів.

– Стули пельку, – сердито гаркнула жінка. – Будеш перед Мором та його сином цяцьки-пацьки корчити та гратися в чемність. Я ж знаю добре, яка ти. Нутром чую. Як і те, що горбатого тільки могила вирівняє. Гарна в моєї сестри внучка росте, нічого не скажеш. То зі смертною шваллю запанібрата, то зі світлим непотребом валандається. Я пропонувала Мору зв’язати твої сили. Маленьке сімейне закляття – і ти золота, а тоді провести обряд зневільнення. Так ні, навіть нагримав на мене. Ох, дістали всі своєю чесністю. Добра воля мусить бути, бачите-но. Бо це ж безсмертна, і не проста тобі безсмертна, а з глибинним корінням. Тьху. Коріння у неї. Що дивишся, пуцьвірку, наче привида побачила? Я Навія. Твоя Учителька. Не бійся, поки не чіпатиму. Мор дав розпорядження навчати тебе. Та хіба можна навчити хоч чомусь бездарне тупе створіння?

Навія обійшла довкола Мальви, прискіпливо оглядаючи її з усіх боків. Дівчина стояла трохи ошелешена таким «теплим» прийомом, навіть крутішим за прийом Мора. Однак не дуже здивувалася. Церемонитися з нею тут точно ніхто не збирається. Уже дали зрозуміти. Зрештою, вона не з лякливих. Тому:

– Я, може, й тупе створіння, шановна, але то виключно для вас. Ані Мор, ані Стрибог так не вважають, бо коли б вважали, то зі мною не цяцькалися б. Думаєте, що так легко залякати того, хто має Перемінника та статус безсмертного? Я вас не боюся!

Зеленокоса ошелешено витріщилася на дівчину:

– Ти ба, он як! Ти вмієш говорити? Ого! Така ж зухвала, як твоя бабка Мара. Хе, хіба можна в дитини з такими генами вимагати поваги до старшого і до його статусу Учителя? Слухай, диво дивнеє, а може, напоїти тебе одним зі своїх відварів, щоб тиждень-другий без голови походила?

– Стоп-стоп! Тпру! Посваритися ще встигнемо! – Мальва нашорошилася. Вона щойно почула таке, що було набагато важливішим, аніж сварка з цією недалекою не то відьмочкою, не то перезрілою безсмертною. – Ви сказали «твоя бабуся Мара»? Тобто як це? Я її онука? Тобто Мор і Мара – чоловік та дружина? Тобто вони батьки Стрибога? Офігіти…

Останнє слово явно було зайвим, бо зайшлася в шаленому кашлі. Коли заспокоїлася, не менш здивована Навія, склавши перед собою руки, закліпала своїми довгими віями:

– Обережно зі словами, зіллячко! Тут вони мають силу і вагу. А втім, співчуваю. Також би не стрималася. Таке почути! – Раптом настрій Навії перемінився на вдавано доброзичливий. – Так, не поталанило тобі, малявочко. Родичів просто неймовірних маєш, всі як на підбір, один від іншого кращий. Зрадники, зозулиці, смертні, пройдисвіти… Навіть співчуваю трохи. Що, не знала про Мару? За що ж ти її так не любиш? Не любиш, не любиш… Не ховай очі, добре бачу, що не любиш, і знаю, що не скажеш, за що. Це добре, що ти її ненавидиш. Я також її ненавиджу. Безсмертна хвойда. Перемінники вона роздає. Про що думав творець, коли довірив таку відповідальну справу хтозна кому? А Чорнобог куди дивився? Ох, радила я Мору, коли вона втікала з нашого світу, не пустити її, зв’язати прокляттям та зачинити в одній із темниць вежі на верхніх поверхах аж до скону віку. Вона заслужила на вічні муки, на самотність, на забуття. Так ні! Не послухали мене! Бо побоялися гніву Велесового. А що б він зробив? А нічого. Ми тут, а він – далеко. То тільки в легендах до Чорноводдя рукою подати, а насправді воно за межею розуміння. Та про що це я? Ага. Про Мару! Хвойда, твоя бабка, хвойда. Знай це.

Мальва мало слухала теревені сердитої Навії, вона думала своє. Мара – Повелителька Смерті та мати Стрибога. А Стрибог ніколи чомусь при Мальві рідної неньки не згадував. Чому? Птаха теж про це на казала. Чи знала вона? Може, й ні. Ото наплутали. У кожного свої скелети у шафі. У декого вони просто мерзенні.

– Але чому Стрибог ніколи не говорив мені про те, що Мара його мати? Чому? – Мальва запитувала саму себе вголос, не сподіваючись на відповідь.

Тим самим перебила Навію на півслові, яка натхненно продовжувала вигадувати різні небилиці і про Мару, і про Птаху, і про Мора. То згадувала «старі добрі часи», жаліла за ними, белькотіла щось про вкрадені надії, мрії та позичену планиду. Та почувши Мальвине запитання, спинилася на півслові. І навіть не образилася, що Мальва обірвала її монолог. Хмикнула весело:

– Та тут усе просто, голуб’ятко! Мара залишила твого батька ще зовсім малим, зреклася і його, і темного світу, і чоловіка. Вона угоду уклала з Мором. Цікаву дуже угоду, мушу сказати. І Мор її відпустив на всі чотири сторони. Умова угоди така – воля взамін на сина: ніхто ні з смертних, ані з безсмертних не знатиме, що Мара – мати Стрибога. А малій дитині легко вкладеться в голову таке: ненька померла в тяжких муках, народжуючи його. Купа літ минула. Ніхто ні про що не здогадувався, аж поки не з’явилася ти і не стала між двома світами. От і закрутилося знову…

– Ви також донедавна нічого не знали про Мару та її материнство? – Мальва запитала скоріше для годиться.

– Я? – Навія хитро посміхнулася, наче тримала за пазухою щось жахливе та небезпечне. – Та ні, серденько! Я знала все від початку. Я рідна сестра Мари. Однак мовчала, бо пообіцяла Мору. А у нас тут, коли обіцяєш, то слова дотримуєш. Як-от щодо тебе: пообіцяла ж навчати – і навчатиму, хоча мені це гидко, неприємно, прикро. Бо дуже вже ти схожа на свою бабку, а не на діда. Ще не прийшла, а вже ґедзаєшся, коверзуєш.

У Мальві вирувало нерозуміння. Чи закінчаться коли-будь сюрпризи для неї у світі темних? Навія їй здавалася огидною. Оце зеленокосо-зеленооке диво, яке її, ще не знаючи, наперед шалено ненавидить, також наче родичка кревна? От сімейка так сімейка! Хоч тікай із дому. Дідько лисий взяв би таких родичів, ото обтьопалася! Гнівалася і на батька, і на Птаху. Хоча остання навряд чи бодай щось про це знала. Маючи на обличчі шори із самопожертви та любові, так легко не помітити під носом явного. Ну все, Мору вона обіцяла бути чемною, бо той багато чого вміє, сама бачила, але цій язикатій тріпачці вона не терпітиме.

– Слухайте, Навіє, а ви мене не боїтеся? – запитала спокійно, безбоязно та з притиском.

Ошелешена почутим, зеленокоса якусь мить витріщалася на дівчину, ніби вирішувала, чи не причулося випадково, чи то вважати жартом і починати вже сміятися, чи те мале гидке каченя і справді так вважає:

– Гик, – раптом різкувато гикнула. – Гик. То ти мені? – нарешті здоровий глузд Навії взяв гору. – Боятися, тебе, я? З якого дива? Ти ж ніц не вмієш, тільки вчишся. То я тебе можу на жабу перетворити і будеш тут у мене в саду за дохлими мухами наввипередки з павуками бігати, поки мені той зоопарк не набридне. А можу знесилити та в землю закопати, аж поки тебе черв’яки живцем не зачнуть їсти. І нічого мені ані Мор, ані Стрибог не зроблять, коли поясню, що роблю це винятково з виховною метою. Ги-ги! Розсмішила. Гик. Я тебе боюся?

І Навія розреготалася аж до сліз. Мальві здалося, що хихотить не тільки зеленокоса, а й весь її сад гигоче. Чи то луна така була у цьому глухому місці, чи то бурхлива уява намалювала таку зловісну картину? Коли Навії врешті набридло зубоскалити і вона, задоволена собою, взялася витирати руками сльози, заговорила Мальва:

– Я б не була такою впевненою, Навіє. Ви, може, і непоганий Учитель, але ваше призначення – то трава, каструлі, вариво, трав’яні замовляння. Я ж дитина свого батька і єдина спадкоємиця Повелителя Морока. І я походжу зі старого та давнього роду, в якому з уст в уста, без посвяти в суть справи різних там недолугих травниць, передаються закляття та прокляття, від яких немає жодних протидій і жодна трава з тих, які ви знаєте, не допоможе. Треба народитися дитиною свого батька та онукою свого діда, щоб отримати такий спадок. Тому, дорогенька пані Навіє, давайте не будемо сваритися і ви припините нариватися. А то завченим від батька прокляттям, яке ледве не вбило Птаху, я зітру вас з лиця землі, а ще краще зроблю проклятою… Перевіримо?

Ошелешена Навія заплямкала нервово губами. Навіть її сад-парк стих, налякано спостерігаючи за своєю господинею. Безсмертна все ще пробувала боронитися:

– Ти як смієш так говорити зі мною, мала заразо? Ах ти ж поганко зухвала! Ти спочатку закінчи навчання, наберися розуму, пройди до кінця темною дорогою і аж тоді той… погрожуй! Ох-ох, непрощені закляття вона знає. Тьху і розтерти. Подивися на себе в дзеркало. Та в тобі світла так багато, що тре’ бути зовсім сліпим, щоб не зрозуміти: ти не станеш ніколи темною. Тому не лякай мене. Я тебе не боюся.

– А я і не лякаю, лишень попереджаю. Може, не станемо перевіряти, знаю я закляття чи ні? Га?

Навія, розбита та вражена тим, як це мале язикате створіння розклало її на атоми, майже приречено, для годиться, видихнула:

– От розповім твоєму дідові, що ти мене не слухаєш, тоді побачимо, чия візьме. І обов’язково розповім йому, як ти мені погрожувала.

– Ага, розкажіть і обов’язково додайте ще таке. Я думаю, він дуже втішиться, коли почує, що його єдина внука врешті захотіла стати темною безсмертною та дійти аж до рівня вивчення родинних заклинань. А я йому, звісно, переповім, якими влучними словами ви, шанована, згадували його сина, його самого та його дружину. Може, він і також думає про Мару не ліпше, але тільки він має право так думати, а не якийсь там допоміжний персонал.

Навія розгублено мовчала, збираючи докупи думки. А Мальва продовжувала:

– То що, шановна пані Учителько, може, врешті почнемо навчання? І без вивертів, домовилися?

Навія злісно тріпнула головою. Так сильно, що волосся на її голові підстрибнуло вгору. От шмаркачка, вона ще сміє їй наказувати! Ледве стримувала злість, але давати волю гніву не ризикувала. Дівка мала слушність: вона донька Стрибога та онука Мари й самого Морока. Звичайно, цій тупій теличці з роду смертних усе з рук зійде, а вона може і постраждати. Тому запхала всю свою злість та гординю досередини, приберігаючи до ліпших часів, й майже примирливо заторохтіла:

– Що? Які там виверти? Будеш гарно поводитися і уважно слухати – я відповідатиму чемністю. Усе-таки я і старша, і мудріша. Чи тебе не вчили поважати старших? А тим паче своїх учителів. Любе дитятко! Ти надто молода, щоб дорікати мені. От поживеш з моє, тоді й поговоримо. Бо, як кажуть у нас, що відкрито посвяченому, то не дозволено додолі. Ти тільки позначена Перемінником, але поки не приймеш обітниці та не вип’єш із Чорнобогової чаші, принісши йому в жертву власну кров, ніколи не станеш кращою від смертних.

Мальва скептично посміхнулася:

– Ну-ну, це ще ми побачимо. А зараз, шановна Навіє, може, врешті злізете з п’єдесталу та поясните неофітці Мальві, що вона тут у вас забула і чого з мудрого та корисного ви здатні її навчити?

Навія хтиво скривилася, навіть облизалася. Мальва гидливо поморщилася, бо це не обіцяло їй нічого доброго. Однак вона Навії не боялася. Якщо тобі на роду написано втопитися, то ти не помреш, випивши любовного зілля…

2. Як дика кішка

П таха поверталася у світ Білих Вурдалаків. Стояла перед зачиненою брамою і чекала – відчиниться чи ні? Згадувала свій останній візит і те, як втікала, налякана тим, що накоїла. Думалося тоді: невритяни не простять нізащо, навіть Птасі-Магурі не пробачать. Бо прадавні закони порушувати не дозволяється нікому. Якою розгубленою та втраченою тоді була. Думки чорними хмарами сновигали в голові. Через неї загинув невинний, смертний, загинув її Учитель Мирослад, один із старійшин роду, Повелитель. Вона вбивця! І хоча то не навмисне вбивство, все трапилося випадково, але хто слухатиме чужинку? Бо прадавні закони беріг не тільки час, їх пам’ятали та дотримувалися люди. Неври не любили, коли в розмірений ритм їхнього життя втручалися чужинці. Майже ніхто з чужих сюди не заходив. Бо добре пам’яталися старі часи, коли вільно сновигали між світами взад-вперед різні поторочі, приносячи в Невридію багато сум’яття. Можливо, було щось і позитивне, та воно знівельовувалося під дією негативу. Нові традиції чи нові віяння породжували розгубленість у головах неврів, які вже мали встановлений світогляд, віру, філософію, творили самобутній світ, і чужинські закони та традиції могли тільки нашкодити. Тому вхідну браму в Невридію, на прохання старійшин світу Білих Вурдалаків, Рать Голів світів вирішила запечатати. І тепер, щоб потрапити до Невридії, потрібно або бути невром, або мати спеціальний дозвіл.

Дозвіл на входини – то ціле дійство. Приносилася жертва з вогню та води на жертовнику. Палився вогонь, розпалений від блискавки. Інколи доводилося довгенько чекати. Однак традиція є традиція. Той вогонь вважався небесним, тому священним, як і вода з того дощу, що проливався в день, коли вдаряла блискавка. Якщо вогонь горів рівно, не вирував – знак вважався добрим, тобто людина може зайти. Потім вода лилася на вогонь, гасячи його. Отут слід було старійшинам дивитися добре. Якщо мало шипіння від гасіння і дим розвіється швидко, Невридія приймала чужинця, даючи обіцянку батьку Роду поводитися з ним чемно, якщо тільки він шануватиме закони світу Білих Вурдалаків. Коли ж знаки були зловісними, тобто багаття горіло нерівномірно, поривчасто, гілля недобре тріщало у вогні, язики полум’я розбігалися хто куди, а потім ще й дим від загаслого шматувався та вода зловісно шипіла, це було прикрою ознакою: слід остерігатися такого гостя, і його не впускали у Невридію.

Птаху впустили. Батько Род хотів, щоб вона увійшла в цей світ й отримала те, за чим прийшла. Звичайні неври довго вважали її посланцем якогось із сусідніх племен. Термін «сусідні світи» тут майже не вживався. Для чого засмічувати голову різним непотребом? Неврам вистачало їхньої віри та філософії. Пригадує, як одного разу надто палко сперечалася з Миросладом, наводячи аргументи щодо вищості світлих безсмертних. Той скептично відмахнувся: «Ви – дві руки одного велета. З одної галявини ягоди». Переконати його в протилежному не могла. Ох, ця його любов до примовлянок!

«Вищість духу не робить тебе вищою від найнижчої травинки».

«Щоб стати кращою, важливо знати не лишень те, що та як слід робити, важливіше пізнати інше – чого не слід робити».

«Ти, безсмертна жінко, на початку дороги. Ти, як нерозумне маля, наразі заковтуєш все, що тобі дається. Коли зрозумієш, що не все годиться для поживи, – станеш такою ж мудрою, як неври».

І вона, очевидно, стала непоганою ученицею. Дух Невридії поволі та впевнено наповнював її своєю сутністю. Вона споживала його пригорщами, зовсім не опираючись, навіть забуваючи інколи, що це тимчасово, що доведеться повертатися в реальний світ Яровороту. Так, вона була молодою і надто запальною. Вміла захоплюватися аж до самозречення. Бо раптом ще вчора ненависний світ Невридії став перетворюватися на ідеальний. І наступив такий момент, коли вирішила назавжди залишитися у світі Білих Вурдалаків. Бо, на відміну від Мирослада, що мав тут лишень статус смертного старійшини та Учителя, отримала визнання від усього роду неврів, які називали її Птахою-Магурою, а найчастіше «тією, що говорить прамовою». Це надавало ваги і їй, як людині, і її вчинкам. Звичайно, Учителю Миросладу це не сподобалося.

Мирослад повернувся з полону андрофагів разом із іншими полоненими наступного ж дня після здійсненого Магурою ритуалу вороття. Повернулися всі ті, кого андрофаги не встигли з’їсти. Після цього «та, що говорить прадавньою мовою» перестала бути для неврів чужинкою. Із нею радилися, з нею ділилися переживаннями, образами, власними знаннями. Із часом звичаї та обряди неврів для Птахи стали рідними. Навіть з лісом вона навчилася правильно вітатися. І вже будучи в інших лісах, в інших світах продовжувала говорити завченими у Невридії словами:

– Йменням батька Рода вітаю тебе, Зелений Шуме!

– Дякую тобі йменням Сварожого кола за доброту твою та прихисток, Зелений Шуме!

І завжди ліс, Зелений Шум, радісно відповідав їй. Може, він не мав душі, але мав дух, і ліпше мати згоду з тим духом, аніж настороженість чи неприязнь. Вона зуміла домовитися з ним, стати своєю. О, так! Добро завжди породжує добро, а хто вам каже, що то неправда – не вірте, він лукавить. Тоді вчинене ним так зване добро було несправжнім, потворою, маскою.

І навіть з невритянським болотом вона зуміла домовитися. Ні, воно не стало її приятелем, однак тут вона зрозуміла доволі просту істину: повага та дружба не завжди синоніми. Часто повага залишається тільки повагою, і цього цілком достатньо, щоб вижити.

Для неврів болото – це не безвихідне тванисько чи безпросвітна безодня. І шанують його неври не менше, аніж ліс. Болото – то цілий світ зі своїми мешканцями, друзями, ворогами. І воно має дороги, стежки, безодні, западини, острови. Так, і в лісі, і на болоті слід завжди бути напоготові. Відчувати наближення небезпеки, вміти чути землю, воду, повітря, дихання землі. Зуміти відкрити своє серце настільки, щоб світ захотів з тобою говорити.

Одного разу вона спостерігала за вовчим лігвом у лісі. Один з юних вовків був смертельно поранений. Мати-вовчиця з усіх сил зализувала своїй дитині рани, але тій не ставало легше. Маля було приречене. Воно скавуліло та ревло від болю. Дивитися на муки дитини було нестерпно. Птаха жаліла вовчицю, співчувала їй. І тоді мати-вовчиця, яка понад усе любила своє дитя, зробила те, чого юна Птаха не всилі була прийняти та зрозуміти. Мати-вовчиця вбила свого смертельно пораненого сина. Вона відібрала в приреченого життя, але вона звільнила дитя від мук.

То любов – не тільки вміння дарувати життя? Тоді себе запитувала і зараз час від часу запитує… Досі не знайшла відповіді.

Так, вона вільно почувала себе у світі неврів після випадку з андрофагами. Учитель Мирослад продовжував бути її Вчителем. Здавалося, на нього не дуже вплинуло знання того, що це вона допомогла йому вибратися з полону. Він і далі трохи зверхньо до неї ставився, називаючи «недолугою дівкою, яка ніяк не віднайде свого тотему». Це її трохи зачіпало, але доброзичливе ставлення милогородців компенсувало біль від невдач. Мирослад і далі продовжував посилати її «на науку» до лісу, говорячи, що тільки там вона зможе віднайти свою хижу сутність. Бо крила вже має, ті відкрилися їй. І вона чемно шукала. Щодня бродила околицями Милограда, вдивляючись та вслухаючись у шум дерев, у крики тварин, птаства. Слухаючи і свій внутрішній світ, який мав нарешті для неї відкритися криком чи завиванням хижого звіра.

І цього дня також вона відразу після ранішньої молитви попленталася до лісу. Днина була сонячна та гожа, саме для збору деяких трав. І Птаха так захопилася їх збиранням, що й незчулася, як зайшла надто далеко від Милограда.

Вона, напевне, вже давненько спостерігала за Птахою, йдучи крок у крок, вибравши свою жертву за особливими знаками: запахом плоті, силою духу, манерою рухатися. Неври називають тварин-хижаків, які з’їдають тіла своїх жертв, чистильниками. Чистильники разом з тілом забирають собі гріхи жертви, очищаючи при цьому її душу. Тож, коли хтось із неврів випадково гинув у лісовій хащі, це не вважалося жахливою смертю. Скоріше очищенням. І от такий чистильник в образі дикої рисі в погожий сонячний день прийшов по Птаху. Птаха запримітила дику кішку надто пізно: ані втекти, ані заховатися.

Ошелешено застигла на місці. Отак вони і стояли одна проти одної, роздивляючись і чекаючи, котра перша не витримає та зробить помилку. Птаха згадала, як Учитель Мирослад розповідав їй про дивний танець душ.

Коли мисливець та його здобич зустрічаються, то їх душі танцюють. Ти, Птахо, зараз граєш роль жертви і можеш по-справжньому перетворитися на неї чи відмовитися від цього, тобто не бути тим, ким хоче бачити тебе мисливець. Він зазирає очікувально в твої очі. Вдивляється, жде, коли ти схарапуджено відведеш свій погляд. Він шукає в твоїх очах страх, сум’яття, невпевненість… Він гарчить загрозливо, показує свої ікла, наче натякає: я не твій друг і можу тебе розірвати, тож спробуй утекти… О, це провокативний натяк жертві, яка найчастіше клює на цей гачечок і перетворюється на мертву здобич.

«Ніколи не смій повертатися до хижака спиною, як і до ворога. Тим паче втікати. Наздожене і безжально знищить…» Вона добре завчила урок Учителя Мирослада.

Рись гарчала, грізно підходила майже впритул. Чи було тоді страшно? Так, дуже. Але Птаха якнайглибше запхала свій страх досередини і вдавано байдуже спостерігала за поведінкою хижака – роздратованого, небезпечного, але такого красивого. Стояла і слухала себе. І враз відчула, як всередині у ній починає прокидатися дикий звір. Він розкручується з маленької цяточки, звивається спіраллю, росте. Руки стають сильними та міцними, в ноги вливається міць. Тіло повниться шалом та бажанням. Те її перетворення не було схожим на перетворення на Птаху-Магуру. Бо не виростали крила і душа не відривалася від землі, проте й зараз вона прагнула лету. Мить перетворення, коли середину заполонює ніч, всіяна зорями, ніч, у якій немає опори… Очі краще бачать, вуха ліпше чують. Чують звук тріснутої гілки на дереві, сухої травинки під ногами, шерхіт листочка, якого пустун вітер зірвав з дерева і той панічно закрутився в танці. Чують кішку-хижачку, що враз із жорстокого мисливця зачала перетворюватися на когось іншого. Їй відчайдушно захотілося заспівати, як того разу, коли вперше ставала Магурою. І вона зрозуміла: це знак. І вже не стримувалася, відпустила себе.

І заспівала. Жахливо-гучне ричання розірвало спокій лісу, ричання рисі проти нього – то муркотіння кішки. Птаха була всередині цього безжалісного звіра і водночас контролювала його. Вона зараз могла розчавити хижу рись, як мураху. Чи хотіла вона цього? Одна її половина жадала крові, дика і неприборкана, котра на генетичному рівні пам’ятала, звідки вона прийшла, бо оті мільйони років зростання не минули намарно. І наче з-під підвалин добротної будівлі вони говорили з нею. Ти також хижак, досконалий вбивця, ти, сестро, не вища від нас, ти одна з нас і, якщо захочеш, можеш відчинити двері та увійти в Храм Вічності, де межа між тим, що було мільйони літ назад, і тим, що ще не настало, стерта… Пригадуєш, сестро, солодкий смак крові на губах, кров-локриця з гірчичною поливкою в горлі, шум вітру у скронях і ще живе та тепле серце ворога перед очима? Воно стукає, б’ється, тріпоче в розтерзаних грудях жертви, яка навіть не чинить опору, програвши свій танець. А ти продовжуєш його танцювати, танець мисливця і жертви, бо ти зараз ведеш і знаєш куди…

Чорна безжальна пантера.

«Але ти вилюдніла, сестро, – говорить вічність всередині, – за мільйони років змінилася, бо виросла й отримала крім інстинктів ще й міць, щоб керувати ними».

Крок, ще крок у танці і зупинка.

– Я не хочу тебе вбивати, – ти промовляєш слова прамовою, яку однаково добре розуміють і люди, і тварини, і трава. – Я твоя сестра. Я також кішка…

Того вечора вона привела в Милоград дику кішку, рись… Неври трохи скоса позирали в її бік. У поселенні тримали собак, кіз та турів, але диких кішок – жодної. Птаха налила рисі в миску козячого молока, погладила по шерсті. Та голосно замуркотіла. Кішка – то тільки кішка, навіть коли вона дика.

– Тут тепер також твій дім, кішечко. Але ти будь-коли можеш повернутися до лісу. Ти вільна. Нікого з людей не ображати, з тварин, що служать тут людям, теж, бо ти відтепер одна з нас.

– Ти знайшла свій тотем, Птахо, – сказав чи запитав її увечері Учитель.

– Так, знайшла. Магура та чорна пантера. То вона допомогла мені знайти мій тотем, – відповідала Птаха, гладячи рись, яка солодко спала у неї на колінах. – Вона також одна з мого тотему… Вона це я?

Запитувала знову чи стверджувала знову.

– І вона це ти, і ти це вона. І світ навколо нас це ти, і світ у тобі це все ти. Немає насправді темного чи світлого боку. Є одне ціле, яке тримає усіх нас в одному і всіх разом вкупі в коловороті. Поділ – це вже справа рук незрілого розуму. Склади дві половинки докупи і отримаєш ціле… Сварогу-Творцю однаково палко підносять молитву і світлі, і темні, і люди, і духи, душі живі та душі ненароджені, і заблудлі душі, і прокляті душі теж.

– Але ж як, хіба то можливо? Протилежності?

– Так. Це дуже просто та дуже складно водночас. В усьому мусить бути рівновага. І ти один із творців рівноваги. І ти вибрала свій бік, і водночас з тобою на іншому боці хтось зробив протилежний вибір. А ЗНАЄШ ЧОМУ? Не тому, що хтось з вас сильніший чи кращий.

Учитель пильно дивився в очі. Вона не знала, що відповісти. Майже не дихаючи, чекала відповіді:

– Рівновага, Птахо, розширює життя, її відсутність – звужує. І твоє навчання завершено. Твій тотем у твоєму серці віднайдено. Ти готова повертатися додому. Бо на твоє місце для навчання має прийти новий учень з іншого боку. Той, хто готовий зробити протилежний вибір.

– Рівновага? – запитала невпевнено.

– Так, рівновага.

Але вона не повернулася додому, не захотіла. Ні, навідріз не відмовлялася, навпаки – наче щоразу, чи не щодня, готувалася, але віднаходилися щораз нові та нові справи для того, щоб відкласти відхід на потім. Тільки не сьогодні, може, завтра або коли невістка Вернигори народить чи син Байченка пройде обряд переродження…

Мирослад більше жодного разу не обмовився про те, що їй час. Навіть, здавалося, змирився з її присутністю. Лишень інколи вона ловила на собі його осудливий погляд. Бо вона, крім того, що допомагала, посіяла й сум’яття в Милограді. Багато молодих чоловіків були б не проти взяти її собі за дружину, бо жінок у поселенні, як завжди, не вистачало. Але примусити ту, що говорить прадавньою мовою, врешті зробити вибір ніхто не смів. Бо гнів батька Рода за таке міг і вбити. Інколи хлопці аж до першої крові сперечалися через неї, хоча Птаха до всіх ставилася однаково байдуже чи однаково прихильно. Миросладу це не подобалося. Він мав рацію, бо лад та спокій у чоловічій половині Милограда зрушився. І саме невчасно захворів один зі старійшин роду неврів – Голот. Настоянку, яка могла продовжити йому життя, робили з кореня трави, котра росла тільки в одному місці – на Гиблому болоті. Дорогу туди знав лишень Мирослад. Але на останньому полюванні він пошкодив ногу, тож мусив взяти із собою помічника. Особливого помічника, який би міг відчути потрібну траву. Тобто не просто взяти будь-яку, а таку, що вже дозріла і готова допомагати. Впоратися з цією місією могла тільки Птаха. І Мирослад взяв її з собою. Вона навіть зраділа. Може, це шанс порозумітися врешті з Учителем, пояснити йому, чому вона не хоче повертатися до Яровороту. І він зрозуміє її і допоможе переконати Учителя Посолоня, що так буде краще для всіх.