Текст книги "Зворотний бік темряви"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

6. Світлиця з вікном на сонце

Тож після змістовної розмови з темним сердиту та роздратовану Мальву Стрибог повів на другий поверх Чорнобогового Храму. Її відіслали, що називається, від гріха подалі. Бо продовжувати бесіду стало безглуздо: вона могла наговорити Мороку чогось не дуже пристойного. Зрештою, він теж за словом у кишеню не ліз, і очевидно, що поводився з нею ще досить коректно, роблячи скидку на брак виховання, молодечу наївність та обмеженість. До того ж, якби не її важливість для темних і генетична близькість з древнім темним роду, то з нею б розмовляли набагато жорсткіше. Це тобі не панібратство світлих. Німа покора, закони писані одні для всіх. Немає значення, хто ти така і чи є в тебе власна думка. Запхай її собі… Нє. Вона краще не казатиме куди. Ага, зараз уже навіть у думках старалася не вимовляти дошкульні слова. Бо так кепсько їй ще ніколи не було. Вона вкрай ока бачила реакцію інших темних на свої муки, коли корчилася від болю після свого не дуже коректного спічу, адресованого Мору. Темні насолоджувалися її колючою безпорадністю. Більше такого вони від неї не дочекаються. Вона зуміє стримуватися. Варто тільки згадати еталон досконалості – світлу Птаху з її переконливою манерою висловлюватися, підказувати, втішати, наказувати. Легко, невимушено і завжди гідно.

Дорогою Стрибог щось там лепетав про послух, про те, що їй слід намагатися ставати кращою, оскільки вона є вибраною для якоїсь там великої місії самим Чорнобогом. І в жодному разі не сердити Мора, бо навіть те, що вона його онука, не рятує від покарання в разі непослуху. І далі по тексту моралізаторське бла-бла-бла.

Вона мовчки краєчком вуха слухала чоловіка, роздивляючись довкола. Не раз пожалкувала, що сама нав’язалася темним. Але вже вироблена звичка довіряти Птасі говорила про те, що Учителька, відпускаючи її сюди, мала на це якісь вагомі причини. Якби Птаха тільки натякнула чи показала своє невдоволення тим, що дівчина типу хоче ближче запізнати рідного батька та його світ, Мальва, звісно ж, залишилася б. І справа тут не лишень в авторитеті Птахи. Ніяк із голови не могла викинути Остапа, та й не хотіла, зрештою. Остапа, простого смертного хлопчину, що розумів її, як ніхто. Може, тому, що були вони майже однолітки, може, тому, що долі мали схожі. Він теж сирота, його також ростили чужі. Але й то не найвагоміша причина. Бо вона, здається, закохалася. І її коханий залишався у Світлому світі. І це було ще однією вагомою причиною не ставати темною.

Йшли сходами. Мальва далі продовжувала слухати нарікання та скімлення Стрибога.

Батьки, яких не вибираєш.

Вони, здається, всі однакові – і смертні, і безсмертні. І звичайні, і напівбоги, і боги. Завжди усім невдоволені. Однак таки мала зважати на його балачки. Та хіба ти дуже прислухаєшся до шелесту трави в ногах, коли буревій от-от відкрутить голову. А втім, інколи варто.

Погляд байдуже ковзнув по хитромудрому плетиву залізних перил гвинтових сходів. Зрозуміла без пояснень: усі людські вади-гріхи творець цього дива вплів у метал. І ті вади, очевидно, мали стосуватися за задумом лишень смертних, однак… Вади мають не тільки смертні, вона вже знала це. Журно посміхалася сама собі. Ті, що зневажають смертних, простих людей, рідко, очевидно, дивляться на себе коханих збоку. А дарма. Інколи варто зазирнути в свою безсмертну душу. Що в ній? Очевидно, не тільки троянди пахнуть.

Стояла на останній сходинці перед входом у коридор на другому поверсі. Задерла голову догори, гвинтові сходи губилися у височині. Нарахувала п’ятнадцять поверхів та й лишилася того ровера. Здавалося, що тим поворотам, вигинам немає кінця. Невагомість там, угорі. То те саме, що рахувати зорі у небі в літню погожу ніч у горах.

Перед нею відкривався довгий неширокий напівтемний коридор, який освітлювали смолоскипи. Коридор вів до безлічі дверей по обидва боки. Кожні двері були особливі, мали не тільки свій колір, а й властиве тільки їм оздоблення. Її були блакитні. Чомусь відразу зрозуміла, що за ними її кімната. Навіть не запитувала батька, чи правильно вгадала. На дверях милувався символ:

Німе запитання стояло в очах. Стрибог побачив одразу:

– Це оберіг. Вужич. Символ зв’язку з предками. Він об’єднує теперішнє та майбутнє. Це цілісність єства людини: тіло, душа, дух та совість – одне.

– О-о-о-о! – Все, що змогла промовити у відповідь Мальва. Вона легко штовхнула перед собою двері, і вони відчинилися.

Зайшла в кімнату, роззирнулася. Здивовано побачила, що Стрибог чомусь тупцює перед порогом:

– Що? – пхикнула невдоволено. – Може, зайдеш?

– Не можу, – відповідав сумно Стрибог. – Поки не запросиш – не можу.

– Ого, це через знак на дверях? Хи, а це мені подобається, – хитро примружилася Мальва. – Тобто це виключно моя територія?

– Твоя, – погодився Стрибог.

– Круто, – притакнула Мальва, навіть жертвуючи власним здоров’ям, бо слово саме зісковзнуло з язика. – Заходь, тобто запрошую, Стрибоже! Заходь.

Обдивлялася. Невеличка, але доволі приємна на вигляд кімнатка. Маленьке вікно навпроти дверей, завішане білою напівпрозорою шматиною. Під вікном звичайний дерев’яний стіл, біля нього крісло. Схоже на те, на якому вона сиділа внизу. Тільки замість шкіряного сидіння якесь блискуче, може, й атласне. Батько зайшов до помешкання, щільно прикривши за собою двері. І раптом світ оповила тиша. Мальва доволі різко відчула контраст. Тиша. Аж підстрибнула від несподіванки. Шепотіння, шурхання зосталися за дверима. Просто мертва тиша обступала звідусіль.

– На дверях висить дзеркало, Мальво, якщо тобі випадково треба буде той, то… – знайомив тим часом з усім найнеобхіднішим дочку Стрибог.

На дверях і справді висіло доволі велике дзеркало, завішане блакитною драперією. Стенула плечима здивовано:

– А чому дзеркала у вас завішані? То звичай такий чи що?

Вона звернула увагу, що навіть внизу, в головній залі, їх позавішували. Можливо, тому, що дзеркала не були звичайними, темні використовували їх як підсвітку. Через дзеркало в кімнату лилося світло. Може, їх закривання – це бажання приглушити аж надто яскраве світіння? Та чомусь відчувала: причина в іншому.

– У нас дзеркала це не тільки можливість бачити своє відображення чи освітлення приміщення, – відповідав серйозно Стрибог. – У Темному світі дзеркала – це викривлені двері в інші світи. Тож без нагальної потреби не варто зловживати тими дверима. Вони не тільки спотворюють, вони можуть і красти твою силу. Звідси погані сни, навіювання, недобрі думки, які можуть перетворюватися на реальність. Так, у Задзеркаллі існують свої світи. Однак це не паралельні світи, як може видатися на перший погляд непосвяченому, вони спотворені, тобто покручі. А ця тонка гардина на дзеркалі – це досить міцні ворота, щоб у наш світ не потрапило спотворення.

Мальва якось скептично помацала тканину – легку, досить ніжну на дотик. «Теж мені ворота!»

Стрибог це помітив:

– Не завжди найнадійнішим є те, що міцне та важке з вигляду. Інколи найлегше буває найнадійнішим.

Справа від ліжка розташовувалися ледь помітні двері. Стрибог кивнув у їх бік:

– Туалетна кімната, Мальво. Ванна і все таке. Оскільки жінки в товаристві темних безсмертних – рідкість, то вони завжди отримують виключне право на власну територію. Он і обереговий знак на дверях тому підтвердження. Якщо перекласти на доступну мову те, що він каже, можна почути щось приблизно таке: «Хто зуміє зрозуміти, той і зможе володіти». А хто може зрозуміти тебе? Це неможливо. Ти сама себе не розумієш. Тому сюди потикатися – усім зась. Коли жінка довго перебуває одна в певному замкненому середовищі, то накопичення її сили відбувається незалежно від того, хоче вона цього чи ні. Стіни, стеля, підлога, предмети, яких торкаєшся руками чи поглядом, беззастережно служать тобі. А коли та сила – то ще й енергія безсмертної, то тоді це вбивча зброя. Вона в стовідсотково їй належному середовищі доволі легко блокує здібності та можливості чоловіка, хай і безсмертного. Тому в твою кімнату маю право заходити і то виключно з твого дозволу тільки я, навіть Повелитель Мор не може це зробити. Йому заборонено, як і решті темних. Ці та інші правила, про які ти дізнаєшся пізніше, записані в Чорній Книжці Тестаменту Чорнобогового, тобто Книзі Чорнобоговій.

Стрибог махнув рукою на стіл, де лежала доволі товста книга в чорній палітурці. Поруч аркуш паперу. Узяла його до рук, покрутила. Розклад занять – прочитала невідомою мовою виведене на папері кучерявим почерком. Здивовано глянула на батька. Той зрозумів по своєму:

– Це розклад твоїх занять та розпорядок дня.

– Бачу, – сухо відповіла. Скрізь одне і те ж – усім кортить її повчати. – Мене інше вразило. На папері написано мовою, яку я не знаю, та її чомусь розумію.

– Це написано прадавньою мовою, прамовою тобто, – відповів чимось дуже вдоволений Стрибог. – Ту мову знає і пам’ятає твоя вічна душа. Ще один доказ того, чому ти безсмертна.

– Прамова?

– Так. Мова, якою говорять усі світи і яку розуміють усі ті, хто має стосунок до вічності, є крихтою вічності. Це мова творця.

– Кучеряво, – хмикнула Мальва.

– Що кучеряво? – не зрозумів Стрибог.

– Нічого, не звертай уваги. Усе одно не зрозумієш. Розкажи ліпше мені про закони для смертних.

– Що? А-а-а, смертні! Тим можна геть усе, бо для них закони не писані. Тобто писані, однак майже ніколи не виконуються ними. Доволі важко смертного змусити ними жити. Але щодо смертних можеш не хвилюватися, бо тут їх немає. – Підбадьорливо подивився на Мальву батько.

– Як це немає? – щиро здивувалася Мальва. – А прокляті, ваші служки? Щойно Мор назвав їх смертними.

– Прокляті? Ну, то геть інші. Вони колишні смертні. І тому найбезправніші у нас, однак легко можуть і заходити, і виходити будь-звідки: тобто куди заманеться і коли заманеться. Та для них існують певні застороги та правила в Оселищі Відтіні. За непослух покара. Тому вони майже ніколи не порушують правил. Вони гарні служки, то правда, безвідмовно і миттєво виконують усі забаганки господаря. Твій служка завжди напоготові. Ти тільки в думках його приклич, накажи, і він відразу явиться, щоб миттєво виконати будь-яке твоє бажання. Підкоряється віднині він виключно тобі, й накази решти безсмертних, крім, звісно, Морока, для нього нічого не значать. Хіба що ти накажеш йому виконати щось для інших безсмертних. Коли ж не послухається чи завинить чим – кажи мені або Повелителю Мору, замінимо на іншого.

– А з цим що буде?

Стрибог мить думав, чи відповідати, і неохоче кинув:

– Ну, кінець завжди однаковий – повне зникнення.

– Круто відповів, таточку. Вислизнув. Добре, не парся, не стану втикатися, здогадаюсь сама, – сказала Мальва.

І вкусила себе за язик, чекаючи нападу кашлю та нудоти. Дивно, але нічого не відбувалося, і жодне слово не застрягло в горлянці, не запекло та не замлоїло.

Стрибог прочитав це в неї на обличчі.

– Так. Це стовідсотково твоя територія, Мальво. Тут можеш розмовляти як завгодно і робити що заманеться. Ніхто не зможе тебе тут зчитувати чи карати. Морова засторога щодо мови залишається за порогом цього помешкання. Тут ти головна.

– Стрьомно, прикинь, – ще раз повторила Мальва заборонене слово і задоволено сама собі посміхнулася. – Ну це вже хоч щось. По ходу круто, ніщяк!

Мальва відхилила вбік білосніжну штору, що прикривала досить величеньке вікно. Здивовано хмикнула, бо там за вікном було сіре ніщо.

– Ось тобі й мальовничі краєвиди! То капєц! – Розчаровано зітхнула.

– Е, ні! Не все так просто. Подумай про щось особисте, приємне для тебе. Зосередься на вікні й тільки на ньому, перенеси ту картинку в рамку вікна, – порадив тихо Стрибог.

Мальва згадала бабусин Поліський ліс. І літо, і красеня дуба, і простору галявину з чорницями. Втулила то все у рамку вікна… Мить – і за вікном з’явився знайомий з дитинства краєвид. Здається, що вона навіть чула щебетання пташок у лісі й шелест листя на осиці, бо день вона намріяла безвітряний, сонячний, теплий. Сонця вона з вікна не бачила, ілюзія була неповна, хоча його проміння ніжно пестило траву та листя дерев.

– Гарно, – похвалив Стрибог.

Мальва задивилася на батька. Він і досі не став стовідсотково темним, він зараз тут і тепер був щирим. Не мав потреби таїтися, критися. Очевидно, в її кімнаті, поруч з нею, він міг бути тим, ким не наважувався ставати біля власного батька. Можливо, Остап має слушність і не все ще втрачене у нього з Птахою, бо він також любить сонячну днину, зелену галявину, спів пташок та шелест листя. Не переконує ж її замість дерев за вікном поставити пустелю. Цікаво, що у нього за вікном? А може, й хто?

– Картинку в рамі можна змінювати, як заманеться. А на ніч, щоб заснути, просто заштор вікно.

Мальва торкнулася рукою до шибки вікна. Нічого оригінального. Звичайне скло. Постукала пальцем – нічого не змінилося. Здавалося, що вона дивиться через чисто вимиту шибу на пейзаж.

– А якщо його відчинити? То що буде?

– Нічого. Воно не відчиняється. Маленькі кришталики в шибі сприймають твої фантазійні мрії та відтворюють ці малюнки. То як, е-е-е, то як у світі Єдиного Бога телевізор. Тільки транслятор не антена, а ти. Ти – це і є антена. Ти можеш навіть нафантазувати запах квітів та аромат моря, і тобі ці запахи вчуватимуться, коли дивитимешся на картинку, але воно несправжнє – магія, ілюзія.

– Як картина на стіні? – перепитала Мальва. Не зайдеш у неї і не вийдеш.

– Ну, майже так. Тільки картина пахне здебільшого лишень фарбами. А твоя – досконаліша, пахнутиме тим, чим ти захочеш.

Стрибог перевів погляд на шафу.

– Там знайдеш одяг, взуття, постіль, подушку, тобто все для нормального життя. Коли чогось не вистачатиме, лишень побажай у проклятого, і воно в тебе миттєво з’явиться. І, будь ласка, дочко, обов’язково перевдягнися. А то отримаєш прочухана завтра. Сьогодні тебе вже не турбуватимуть. Із завтрашнього дня у тебе почнуться заняття. Маєш бути вранці внизу до сніданку – вбрана та причепурена. До сніданку, як і до обіду та вечері, у нас скликає дзвін. Почула його – поспішаєш у трапезну. Де трапезна – тобі твій служка покаже. Твої заняття з вівторка по суботу. Неділя – вихідний. Понеділок у нас називають Чорнопонеділком. Це Чорнобогів день. Чорнобог отримав свою могутність від батька у цей день, коли творець розділив світло та темряву. Усі темні безсмертні в той день віддають ритуальну шану Чорнобогу: молитву та пожертву нашому заступнику та покровителю. Ти поки що вільна від цієї процедури, допоки не будеш готова. Тепер відпочивай.

– Добре. А той, трапезна не в залі центральній хіба?

– Ні. Це зала сьогодні тимчасово стала трапезною, бо ти до нас прибула, особлива наша гостя, майбутня темна безсмертна.

Натяк про майбутню темну безсмертну Мальва пропустила повз вуха:

– Ага. Тобто сідати завтра за стіл до сніданку я зможу де захочу?

– Ні! Порядок незмінний. Сидітимеш там, де сиділа. І прохання – не дратуй Повелителя, бо ще не таке від нього отримаєш у подарунок. Він любить порядок і безжально карає тих, хто його порушує.

– Е, батьку, – вона чи не вперше так його назвала, однак це вийшло навіть природно, – а не можна той, поснідати тут?

Стрибог заперечливо похитав головою.

– Ну, тоді сісти деінде, подалі від… Від нього, від Мора.

Стрибог невесело посміхнувся:

– Морок – твій Учитель і твій дідусь. Він нічого поганого тобі не бажає. До того ж завжди поруч я.

«Авжеж – ТИ, – подумала Мальва. – Безвольний йолоп. Хе, добре, що хоч у цій кімнаті ніхто не старатиметься влізти мені в душу. От же ж, світ, кушмар!!!»

Стрибог тим часом продовжував:

– Що ж, я піду, дитино моя! Хай береже тебе Сварог, серденько, та Чорнобога-сина всевидюче око.

Стрибог склав руки на грудях перед собою навхрест та вклонився Мальві. Вона відповіла схожим жестом. Стрибог вийшов із кімнати. Мальва якуcь мить дослухалася, як коридором ледь чутно віддаляються його кроки.

Озирнулася на стіл. Книга в чорній оправі. Ні, вона не читатиме зараз, може, потім, колись. Здавалося, що тільки-но торкнеться її, як знову станеться якесь паскудство. Паскудства на сьогодні й так забагато. Хоча, знала, мусить ту книгу таки почитати. Бо… Хай йому грець, отим правилам. Кругом одне і те ж, у всіх світах: правила, закони, вимоги… Як там Птаха колись казала: «Перебуваючи в чужому світі треба бути обережним. Намагатися грати за його правилами». Авжеж, особливо, коли ти впіймана здобич. Трохи дивувалася власному спокою. Бо мала б, напевне, божевільно закипати від одного усвідомлення того, що її тут насильно утримують. Звісно, невдоволення є, але й тільки. Вона мусить, вона просто мусить предобре вивчити цей світ, бо це почасти, як би від того не віднєкувалася, і її світ також. Можливо, коли вона добре його вивчить, то врешті зрозуміє, як із нього вибратися.

Поселення чи Оселище Відтіні. Світ батька Стрибога, світ діда Морока… І жодної жінки у тому колі немає з рідних по крові. Мати Стрибога, її рідна бабуся, хто вона? Також зі смертних? Очевидно, що так. Треба буде запитати батька.

Батько. Теж мені, батько. Але сьогодні вперше назвала його так уголос. Звісно, до того, щоб стати татом, йому ще рости та рости, а може, це ніколи й не трапиться. А от батько… Не таке претензійне, і тому язик легко провернув те слово.

Провела рукою по красиво вирізьбленій спинці ліжка. Якийсь рослинний орнамент – листочки, завиточки. Зазирнула в шафу, й очі відразу натрапили на старанно вивішені на дерев’яних плечиках довгі льолі. Різнобарвні суконки, але всі одного крою та фасону. Рукави предовгі, комірець аж під шию. Манжети рукавів, комірець та поділ суконки вишиті чорними та майже однаковими візерунками. Хитромудрий малюнок нагадував Мальві узори на одязі Птахи та всіх смертних і безсмертних у Яровороті. У світі темних вишивка, здається, була певною відзнакою, бо мали її на своєму одязі тільки Стрибог, Мор та ще дехто з темних безсмертних. Поки що вона ще не запам’ятала добре, як кого звати і хто за що тут відповідає. Треба буде як слід вивчити ті символи, що на вишивці і на дверях сусідів також: якщо воно не знадобиться, то вже точно не зашкодить. Ще раз оглянула суконки. Про всяк випадок понишпорила у шафі в пошуках чогось більш оригінального. Знайшла на верхній полиці декілька нічних сорочок. Звичайних – білих. Без вишивок, просто мішкоподібні балахони. Зневажливо цмокнула язиком. Вона такого не носила ніколи та й у такому не спала ніколи. І ось маєш – доведеться звикати…

Зліва внизу в висувній шухляді шафи знайшла декілька пар шкіряних взувачок, дуже схожих на гуцульські постоли. Це, напевне, був єдиний елемент із гардеробу, який їй направду сподобався.

Сходила у ванну вмилася (дуже дивно, але ванна кімната була майже така сучасна, як у неї вдома, у Львові). Вбралася в нічну сорочку. Поки вешталася ванною, хтось невидимий приготував ліжко до сну. Знала хто, та поки вирішила не знайомитися з служкою. Хай, може, завтра. Почувалася втомленою. Важкий день видався, такий довгий день. Вляглася, вкрилася. Подивилася у вікно, намалювала картинку, і там споночіло. Небо над галявиною стояло тихе і погідне, вщерть усіяне зорями. Посміхнулася сама собі. Попри всі її дурнуваті історійки, в які зазвичай сама себе й втягувала, все ще вважала себе щасливицею. Згадала Остапа та їхню останню розмову. Так і заснула, подумки розмовляючи з ним.

7. Світ Сонячної Мушлі

Птаха застала Остапа за дрібною домашньою роботою. Хлопець метушився подвір’ям, даючи лад нехитрій господарці. Якусь мить уважно спостерігала за ним. Хлопчина робив усе швидко та справно. Любила вона цього малого, з ранніх літ прив’язавши його до себе і прихилившись до нього також. Що ж, поки не знала, чи правильно чинить, нараявши для хлопця таку долю. Чи могла його минути чаша сія? Напевне, ні, бо не вона складала Книгу Вічності, не вона вписувала в неї імена. Та хтось таки дослухався до її бажань і сталося так, як мало статися. А може, Мара доклала зусиль? Але це не її розуму діло. Якщо і Мара, то, очевидно, має на це право.

– Остапку, – гукнула хлопця жінка. – Іменням Сварожого кола вітаю тебе, хлопчику мій!

Той розвернувся на голос.

– І я вітаю вас, пані Птахо!

Небесні очі Остапа дивилися на неї чисто та відкрито.

Мала до нього серйозну та довгу розмову. Не звикла відкладати все на потім. І розмова назріла, і все складалося так, що нарешті настав час для неї.

– Маю до тебе справу. Але перед тим мусиш дещо знати. Мальва пішла з батьком в Оселище Відтіні. Я їй дозволила це зробити. Вибач, що вона не попрощалася з тобою, але, можливо, то й на краще.

– Вона попрощалася, – сказав трохи сумно хлопець. – Попрощалася й обіцяла повернутися.

– Остапку, – вдихнула і видихнула, беручи для себе ще одну маленьку паузу. – Синку, ти знаєш добре, що я люблю тебе, як рідну дитину, і ніколи не посміла б вчинити такого, що могло тобі нашкодити. Тому, прошу тебе правильно витлумачити те, що зараз від мене почуєш.

Остап такий обережний вступ Птахи зрозумів по-своєму:

– Якщо ви про те, що Мальва мені не пара, то можете і не напружуватися, пані Птахо. Не допоможе. Я люблю її. А серцю не накажеш. Ота мова серця, пані Птахо, про яку ви колись оповідали, винна в усьому. Із першої хвилини, як побачив, уже забути не міг. Хіба ви змогли переконати своє серце не кохати Стрибога? Так, ви гарна людина. Ви постійно були добрі до мене і до мого життя. Я завжди пам’ятатиму, що живий тільки тому, що ви врятували мене. Але від Мальви не відмовлюся нізащо. І не просіть. І, якщо мені доведеться вибирати між Яроворотом та Мальвою, я виберу її. Я смертний і тому можу вибирати, я нікому не присягався і тому вільний, мов вітер.

Птаха не перебивала хлопця, даючи йому виговоритися. Так, вона не дуже хотіла, щоб симпатія її любого Остапа до Мальви перетворювалася на щось більше. Але… Хіба можна поставити запобіжники, коли справа стосується кохання?

Підійшла до хлопця впритул, взяла за руку.

– Добре-добре, любий, не гарячкуй. Сердечні справи – то справи твого серця. Я можу тільки радити, а як правильно чинити – тільки воно знає. Мова зараз про інше. Пригадуєш, ти раніше все намагався вивідати, чому я лишень тебе врятувала з вмираючого світу Замерзлого Сонця, вибрала одного-єдиного з мільйонів немовлят?

– Ви читали мої думки? Але чому? – Остап вражено дивився на Птаху. Він вирвав свою руку з її, відступив назад і втупився в неї своїм блакитним поглядом. Йому малому колись здавалося, що він кохає цю жінку. Він волів би й життя за неї віддати. Потім із часом зрозумів, що та його сердечна любов, то зовсім не любов чоловіка до жінки, а щось набагато щемливіше. Може, любов сина до матері? Бо вона таки замінила йому матір. Були і казки на ніч, і роздряпані коліна, і побиті лікті, і роз’юшений ніс. І завжди уважна та турботлива Птаха поруч. А тут зараз таке відкривається. У світі світлих заборонено читати чужі думки, навіть думки смертних.

– Ні, що ти, серденько. Як би я могла? Невже ти про мене такої поганої думки, Остапчику? Ти, коли спиш, дуже голосно думаєш, тобто у сні розмовляєш. От я й випадково підслухала одного разу, коли нишком зайшла в твою кімнату, хотіла поміняти квіти забуття, щоб тобі добре спалося.

Остап полегшено зітхнув. Він і сам здогадувався, що розмовляє у сні. «Ох і балакучий ти, хлопче, коли спиш. А так і не скажеш. Інколи з тебе й слова не витягнеш» – так казав Учитель Посолонь. Він доглядав Остапа, коли той після подорожі з варганом занедужав.

– Вибачте, пані Птахо, що таке міг про вас подумати. Я просто…

Зашарівся. Який він недотепа! Що тепер про нього подумає ця свята жінка, а що, як Мальві розповість?

– Ні-ні, не вибачайся. То нормально мати підозри, хоча не думаю, що я заслуговую на них, принаймні досі у наших стосунках із тобою темних плям не було. І, сподіваюся, не буде. Тому я вважаю, що прийшла нарешті пора дізнатися тобі всю правду і про твій рідний світ, і про твоїх батьків, і про те, чому ти і чому так. Ти готовий?

Остап ствердно гойднув головою.

– Тобто вже зараз і тепер той… – він трохи нервово заметушився, поправляючи на собі одяг, та раптом остовпів, витріщаючись на свої босі ноги:

– Так, Остапку, взуй щось на ноги. А я чекатиму тебе отут на гойдалці. Скільки треба, стільки й чекатиму. Не поспішай.

Птаха знала, що почуте щойно трохи збентежило хлопця, і відправила його по взуття спеціально. Хай наодинці з собою прийде до тями, бо не кожного дня тобі відкриваються нові двері.

Через півгодини Остап вийшов серйозний та зосереджений. Він не тільки взув черевики, а й перебрався у святковий одяг. Стояв перед Птахою, міцно стискаючи щось у руці. Птасі раптом захотілося обняти хлопчину, пригорнути до себе, як колись у дитинстві, коли він падав та боляче вдарявся, а потім прибігав до неї, ковтаючи сльози та чекаючи, ні, не співчуття, а вияву любові, підтримки. Так важливо знати, що тебе люблять. Так, можна, напевне, прожити без любові, але чи варте таке життя – життя? Птахи також безкрилими бувають, але хіба це справжні птахи?

– Ось, пам’ятаєте, пані Птахо? – Остап простягнув перед собою на долоні те, що стискав міцно в руці.

То була невеличка мушля. Птаха й забула про неї, якось воно стерлося з пам’яті. Її жінка знайшла в складках одягу хлопчини, коли його перевдягала вже вдома, після щасливого порятунку. Коли Остапу виповнилося десять, він майже перестав запитувати про свого батька та маму. Змирився, чи що. І Птаха на уродини хлопця, вона не знала справжньої дати його народження, умовно нею вважався день, коли вона його врятувала, тож на його уродини чи урятовини подарувала хлопцю цю мушлю. Як знак його світу. Колись на стягах світу Замерзлого Сонця, ще до того, як той світ здурів та перетворився на технодосконалий, зображали на синьому тлі Сонце і під ним майже таку саму мушлю. І чисте небо, і океан, який складав десь четверту частину територій того світу, були блакитними. Із води на сушу вийшло життя, а Сонце, як добра матуся, зігріло та виплекало його. А потім той світ здурів і замість матусі, ніжної, доброї, лагідної, завів собі мачуху, вкатрупив Сонце та вкрутив замість нього лампочку. І зорі гаснуть від нелюбові, хто сказав, що вони не мають душі? Сонце просто померло, а тодішньому світу, точніше роду людському, це було байдуже. Воно вміло все, як йому тоді здавалося, воно знало все. Людство не просто робило що хотіло, воно вбивало жорстоко і нещадно тих, хто сотворив його. Океан висушили, вбиваючи не тільки його мешканців, а й поступово руйнуючи себе так званим удосконаленням – електрочіпи в голові, контроль над душею. Чи готовий Остап зараз це побачити і почути правду? Готовий, Птаха впевнена, зараз готовий.

Обережно зазирнула юнакові в очі. Так. Біль і рішучість вкупі. Добре, дуже добре. Птаха обережно взяла мушлю в свої руки. Мушля досі пам’ятала час, коли була живою. Кінчиками пальців жінка відчувала це. Легке, ледь відчутне поколювання. Мушля хотіла до моря, мушля хотіла додому…

– Бережи її, Остапку. Вважай, не загуби. Мені чомусь здається, що вона не просто так знайшлася, і якщо це знак, то добрий знак. – Птаха повернула хлопцеві назад його скарб.

Той обережно розв’язав мішечок-оберіг у себе на шиї, який йому подарувала Птаха, коли вирушала в мандри на пошуки Мальви. Поклав туди мушлю, зав’язав мішечок.

– Це добре, що ти маєш завжди її біля себе. Вона не лише частинка твоєї рідної землі, вона маленький початок тебе чи продовження твого світу, втраченого світу. – Остап здивовано дивився на Птаху, вона додала: – Ти це зрозумієш. Бо немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…

Гарний хлопчина і так добре все розуміє, не задаючи дурних запитань. Усе чітко й математично точно. Син своєї матері, не останнього вченого-кібернетика з мертвого світу. Птаха трохи знала її, навіть якось пробувала навернути до світла. Та сірість просто поглинула жінку. І не тому, що та була слабка чи немудра. Навпаки – була надто сильна, щоб опиратися впливу і світлих, і темних. Але чи можна опиратися коханню?

– Що ж, бачу, ти готовий, – стверджувала Птаха. – Зараз ми з тобою підемо до Південних воріт і через них помандруємо в світ Замерзлого Сонця. Птаха-Магура швидко нас домчить. Пересуватися за допомогою варгана тобі поки що не можна. Ти пригадуєш, що було минулого разу, коли ти наважився?

Остап пам’ятав. Він ледве тоді не помер. Кивнув на знак згоди.

– Самовпевненість, Остапе, породжує самозакоханість, – спокійно та трохи сумно говорила Птаха. – Тішуся дуже, що ти не такий.

Вони стояли на березі колись великої води. Тут колись було море, тут мешкала вода. Остап ходив світом свого народження, світом, який дав йому життя, і… нічого не відчував. Зовсім нічого. Ус е довкола було мертвим. Навіть мертвих мушель на дні колись активної води не залишилося. Ус е стерлося, знищилося, все заковтнув час. Товща пилу вкривала світ. Мертві сади, мертві міста, мертві ліси, навіть небо здавалося мертвим, якимсь несправжнім, наче зліплене, правда, не дуже якісно, з брудного пластиліну. Сірий смуток над головою, відсутність будь-якого світила і сіра печальна похмурість довкола.

– Тут буває ніч? – навіть не запитував. Скоріше чекав спростування.

– Ні, – тихо відповіла Птаха. – Як і дня, навіть час тут зашерх. Ус е застигло, і все тут мертве.

– Мертве. Але ж… Ви щойно сказали, що немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…

– Молодець. Ти уважний учень, – похвалила хлопця Птаха і додала: – Якщо все тут і спить, то мертвим сном.

– Як же це так, Птахо, і чому? – не втримався і закричав Остап. І від того, що нічого не відчуває, і від розуміння, що зруйнували цей світ його земляки.

– Чому? А тому, що не можна вбивати. Найголовніша та найважливіша аксіома всіх світів, вимірів, галактик, релігій, вірувань, філософських учень та повчань. Бо, коли вбиваєш, пам’ятай, даність завжди повертається. Посієш смерть – вродить смерть, посієш біль – вродять сльози, посієш розпач – народиш горе.

Птаха опустилася на одне коліно. Набрала в жменю пилу й підкинула його вгору. І той кволо, зовсім нерадісно почав опускатися назад.

– Пил замість води… Я привела тебе до місця, де колись шумів океан. Як давно це було. Із води вибралося на сушу життя. Із маленької мушлі все почалося. Почався світ Сонячної Мушлі. Так красиво колись називали цей світ.

– Але ж, як це, пані Птахо? Чому? Ох, чому ви не втрутилися?

Почуте знання боліло, пекло. Остап зараз дорікав усім безсмертним – це вони допустили, не вберегли. Для чого тоді здалося те безсмертя, якщо воно не допомагає?

– Давай все за порядком. Ти добре роздивився все тут і що відчув?