Текст книги "Зворотний бік темряви"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

Що могла відчувати тварина, знаючи про свій кінець? Уява вимальовувала жахливі картини. Тим часом переляканий здоровий глузд шепотів: «Якщо ти не будеш чемною, Мальвочко, станеш комизитися, то наступною після тушки оленя на жертовник можуть покласти і твою, попередньо акуратно відпиляну, голову». А барабанний ритм продовжував звучати, обволікаючи маною, забираючи в полон. І вже Мальва відчувала нестримне бажання приєднатися до тих людей, повністю довіритися їм, розчинитися в єднанні з темною вічністю. Вона добре відчувала силу, яка витала довкола. Усі тут щиро молилися однаковими словами. Була впевнена, нічого не просячи для себе. Просто віддаючи своєму покровителю і свої життя до крихти, і всі помисли до слова. Сердечно дякуючи йому за ласку, яку він їм дарує щодня, – ласку жити та служити батьку Чорнобогу. Як вони щойно розчленували цього оленя, так, напевне, легко віддали б і своє життя за Чорнобога.

Десь на денці душі та темна сила, що завжди жила в ній, уже не просто спиналася на ноги. Вона там гордо стояла, сміливо приглядаючись, цілячись у беззахисне серце, щоб і його заполонити. І враз їй не захотілося нічого – ані боротися, ані кохати, ані поважати. Єдине бажання володіло єством – скоритися. Темна сила чулася в ній майже як вдома, вона множилася, вона дихала одним повітрям віри з батьком та дідом. Та хіба це диво? Адже Мальва мала з ними одну кров у жилах, і та кров також прагнула влитися в цівочку на жертовнику, змішавшись із кров’ю вбитого оленя.

Та світло всередині вперто не здавалася. Стій, Мальво! Твоя мама не була ніколи темною! Отямся! Струсила з себе намарене видиво, уважно розглядаючись довкола. Тим часом кожен із учасників ритуалу, навіть не відкриваючи очі, викинув перед собою ліву руку, перед тим піднявши рукав сорочки. Губи й далі шепотіли слова молитви. І раптом Мальва побачила, як із витягнутих рук покапало додолу щось схоже на кров. Люди різали собі руки – впевнено та натхненно. Кров скрапувала вниз, стаючи на камені спочатку плямою. Потім та пляма збільшувалася і нарешті задзюркотіла до джерела, щоб злитися з ним воєдино. Напевне, останній проблиск свідомого не дав Мальві розкраяти і собі руку, хоча у правій руці, невідомо звідки, з’явився ніж. Відкинула гидливо його вбік і просто до хрускоту в пальцях вчепилася в своє плаття з зашитою у ньому мушлею.

Ху! Попустило.

На ноги зіп’явся чоловік у чорному каптурі та усьому чорному. Він весь час стояв перед жертовником. Мальва впізнала Мора. «Коли він встиг перевдягнутися?» – запитувала себе. Він же наче нікуди не відлучався чи відлучався? Вона втрачала усвідомлення реальності, і їй ставало страшно, і вона вже не було впевнена, чи зможе пережити цей обряд, тобто залишитися після нього собою. Мор продовжував щось бубоніти. Підійшов до статуї Чорнобога, низько вклонився, взяв з-під ніг Чорного бога велику чару. Ще раз уклонився. І коли всі струмочки злилися в один над тим місцем, де впадали в джерело, щось заклекотіло, забулькало. Кров і людей, і жертовного оленя потекла у воду. Тоді Мор нахилився над джерелом, зачерпнув у ньому мертвої води, змішаної з кров’ю. Дикий крик торжества та жаху вирвався з грудей чорного чоловіка. У Мальви затремтіли коліна, заворушилося на голові волосся. Їй хотілося, дуже хотілося і самій впасти навколішки в трепетному жаху перед фігурою Чорнобога, перед чорним чоловіком Мором. Ох, те темне і жахливе, що зіпнулося на ноги усередині дівчини, вишкірило зуби і готувалося вилізти на світ божий з похмурої печери, в якій досі вона його вправно утримувала. Вилізти та вчепитися зубами в її душу. Втупилася в очі мертвого оленя, переконуючи себе, що з нею таке ж зроблять, що з її рідними можуть темні таке ж вчинити, бо кров людська для них – лише водиця…

Рука стискала Остапову мушлю. Трималася з останніх сил, запитуючи себе: «А чого вони в жертву не приносять смертних?» Відповідь знала, вона лежала на поверхні. Вони приносять. Просто сьогодні, очевидно, винятковий понеділок.

Чара, наповнена по вінця, пішла по кругу. Кожен із темних безсмертних робив маленький ковток, мліючи від щастя та задоволення. Мальва була останньою в колі. Чара наближалася.

Тим часом Мор крикнув на все горло, перекрикуючи звуки барабанів. Ті трохи стишилися, наче злякалися того поклику:

– О, Чорнобоже, батьку наш! Сину великого творця! Прийми від дітей твоїх люблячих ще дві пожертви, омиті кров’ю оленя та прокляттями мислимими та немислимими. Хай свічки недостойних рабів твоїх згаснуть назавжди. Візьми їх душі собі, запали чи спали – знаєш ліпше. Бо ти велике зло, ти великий син свого вітця, ти з хаосу виріс і в хаосі живеш, ти говориш всіма мовами й усіма мовами мовчиш. Ти знаєш і водночас ти найбільший неук. Ти рівновага, і ти ніч, з якої народжується день. Ти сутінковий світоч і безчасся син. Без тебе не буде світла, бо ти його запалюєш і ти його гасиш. О, батьку великий наш! Прийми ті недодуші, як велику покуту смертного тіла, гріховної плоті та лукавої душі, яка посміла дух, даний творцем, осквернити.

Від почутого Мальві легше не стало. Вона з жахом чекала продовження ритуалу. Уже навіть не знала, чи ще довго вона зможе це переносити. Знову загупав відчайдушно тулумбас, його вереск підхопили литаври. Мальву ледве не знудило.

Перед вівтарем, наче нізвідки, виринули дві постаті проклятих. Стояли сумирно та незворушно. Мор не переставав шепотіти слова клятви та прокльонів на прамові. Мальва добре цю мову знала, але зараз було ліпше її не знати. Тому сердито відключила розум і тільки очі пильнували. Мор підвів постаті проклятих до жертовника, поклав їх руки на камінь. Сам відійшов вбік, не перестаючи вимовляти слова якогось прокляття чи замовляння прамовою.

Раптом довкола постатей проклятих та вівтаря звідкись взявся вітер та закрутив маленький смерч. Мор продовжував говорити, прискорюючись у словесному ритмі, й що швидше він читав, то швидше загвинчувався вітер. Врешті смерч заметляв у такому шаленому танку, що не можна було розгледіти ані того, що відбувалося в його середині, ані того, що відбувалося за ним. Барабани не стихали, тож через те гупання і не вдавалося добре розчути слова Мора. І це, очевидно, на щастя для Мальви.

Вітер стих, смерч вгамовувався, слова стишилися також. І Мор теж зупинився, вмовк. Разом із ним і барабани.

Біля вівтаря валялися кинуті як-будь каптурі проклятих. Прокляті істоти просто щезли. Мальва розуміла прамову і навіть попри те, що не хотіла чути та слухати, попри шалений ритм тулумбасів, все ж дещо розчовпала. Клубок відчаю, огиди, страху та розпуки підступав до горла. Тим часом жертовна чаша з кров’ю дійшла до неї. Вона мала випити. Хтось із темних безсмертних майже втиснув чару дівчині в руки. Мальва витріщилася на неї. Стояла, тремтячи мов осиновий листок. Мор тим часом заверещав, мов навіжений:

– Діти мої, батько прийняв нашу пожертву, Помолі-і-і-і-мося.

Так, він прийняв. Хто сказав, що душа безсмертна? Вона також може вмерти, без жодного шансу на… Вона щойно була присутня на страті, на її очах стратили дві душі. Може, це не так жахливо, як фізична страта, бо немає крові, криків та слів про помилування. Лишень спецефекти з вітром і все таке, але… Тут душа помирала безповоротно. Паморочилося в голові. Бачила, як над нею нахиляється ніжний та лагідний Припекало. О, він допоможе дівчинці напитися, бо вона така збентежена та заскочена щойно побаченим. Це ж уперше, воно й не дивно.

Згадала вчорашню пересторогу від проклятого про напій від ворога та друга. А Припекало продовжував мило щебетати та вкладати у свої слова та жести якнайбільше прихильності та турботи.

– Бідненька дівчинка наша! Авжеж, авжеж, зі мною ще не таке було вперше. Навіть вирвало, – і Припекало гидливо наморщив носа.

Від згадки про вирвало Мальву замлоїло і… І враз дівчина зрозуміла, що врятована. Принаймні поки що. Адже вона досі на випробувальному терміні та її покари щодо вживання поганих слів ніхто не відміняв. І Мальва солодко вголос випалила всі ті гидкі-осоружні-колючі слова, якими так колись добре володіла і які вже встигла призабути. Хай вони зараз, може, востаннє послужать їй. О Свароже, то справді востаннє, бо вона обіцяє тобі урочисто більше ними не оскверняти свого тіла, принаймні без наглої потреби:

– Охрініти можна. То капєц. Ващє. Хрен повзучий, кранти колючі. Ну ти і влипла, падруга, щоб шляки наглі трафили то всьо. Шо, стрьомно? А як з того вигрібати, скажи? Повтикалися всі, впадло лах… – не договорила. Шалений приступ кашлю та блювоти вибухнув всередині та поліз назовні. Весь її сніданок, укупі з вечерею вчорашньою, а може, й обідом, поверталися назад.

Судомило так, що її ледве відтягли від жертовника, бо Чорнобог міг і образитися таким оскверненням, яке влаштувала онука Мора. Про «напитися з чари» й мови не могло бути.

– О Свароже! – бідкався Повелитель. – Тільки молитва та продовження ритуалу можуть задобрити Чорнобога після такого осквернення.

А Мальва тим часом навіть незчулася, як її підхопили надійні руки проклятого і поволокли кудись вбік, подалі від капища. Бій барабанів стихав, але десь ще з півгодини відчувала, як всередині її розриває, коле, душить, рве на шматки, як корчиться в судомах плоть. Це її остаточно привело до тями. Тепер вона знала найкращі ліки від навіювань темних. Добре ворога бити його ж зброєю. О, за це вона мала подякувати діду. Якби ж він тільки знав, як воно обернеться!

Авжеж, із чари вона так і не випила. Голову розривало від знання й усвідомлення того, що вона щойно ледь не стала темною. Звісно, темне у ній є, і воно лихе, сильне та велике, однак вона не хоче ставати темною, тобто лихою, зловісною паскудою. Нізащо! Бо вона не зможе знищити навіть найбільшого злочинця без права на надію.

«Темрява породжує світло», – згадала слова молитви, яку говорив Мор. Може, вона того поки ще не знає, а може, і ніколи не знатиме, але вже точно темрява не породжує надію… І надію, і любов породжують тільки світло…

А проклятий продовжував волочити її за собою. Вона не чинила спротиву, була прибита щойно пережитим. Свідоме в голові малювало ще одну картинку – назавжди знищених проклятих. Коли тіло втомилося так, що відчула, як почало судомити ноги, лишень тоді більш-менш прийшла до тями і почала роздивлятися довкола. Щойно зрозуміла, що відійшли вони з проклятим досить далеко від Храму Чорнобогового. Не було чути ані звуків барабанів, та й взагалі бодай якогось натяку на присутність живих створінь поруч. Порожньо. Крім неї та проклятого, звісно. Усі були на площі перед жертовним каменем, молилися чи просто боялися. І правильно робили, що були на капищі. Уже бачила щойно, що тут могли вчинити за непослух.

Роззиралася: ані краєвиди, ані планування будинків чи вулиць не змінилися. Йшла в протилежний бік від того, звідки сюди заявилася, однак розмаїття чи бодай якогось натяку на нього не помітила. Несподівано почула якийсь шум. Вклякла на місці, бо то були не барабани. Так могла шуміти тільки вода. «Річка Забута-Незгадана», – здогадалася. Шуміло заклично та спокійно. І Мальва пішла на той шум. Озирнулася. Слідком дріботіла її тінь, проклятий.

– Ну? – трохи надто різко озвалася до нього. – Той, дякую. Ти це знав і попередив – не пити з рук ворога та друга?

Проклятий ствердно кивнув головою:

– Підслухав.

– Молодець, – силувано посміхнулася.

Той чомусь знітився. Мовчки втупився в землю.

– А що далі буде, скажи? Вони ж наступного разу таки примусять випити чи піділлють до чаю, чи напустять ману, і я нап’юся? Що дивишся? Тепер я добре завчила всі уроки. І знаю, що не хочу бути темною, чуєш, не хочу. Я не хочу нікого вбивати – ані тебе, ані тих, хто схожий на тебе. Так, уже, напевне, ви колись були покидьками, але… Чи давала я тобі душу, щоб її в тебе забирати? Мовчиш? Не мовчи, будь ласка, не мовчи.

Сіла навпочіпки і заплакала. Проклятий стояв поруч і мовчки гладив її по голові. Вона відчувала: зараз він, той що майже втратив душу, також плаче. І не тому, що він за себе боїться. О Свароже! Він жалів її. Її. Майже мертвий жалів її – повну життя, сили та майбутнього. Проклятий жалів безсмертну.

– Річка, – прошепотіли губи проклятого. – Вона для тебе порятунок.

Ці ледь чутні слова привели до тями. Обтерла рукавом обличчя. Роздерла плаття на грудях та витягла на світ божий маленьку мушлю. Вона була тепла на дотик. Поцілувала її, погладила кінчиками пальців. У голові очі Остапа заступили видиво мертвих проклятих.

– Що ж, ми ще подивимося, хто кого!

Підняла вгору очі. Небо було, як завше, сірим та порожнім. «Завжди за хмарами є сонце», – згадала слова бабусі Горпини. А в серці її воно точно живе. Не згасив його ніхто, але, коли вона ще тут типу «повчиться», точно загасять.

– Річка, – настійливіше повторив проклятий.

– Ти не просто так привів мене сюди. Йти до річки, так? – питально зазирала в очі.

– Так.

Різким рухом пішла в бік ріки. Діяти, діяти, діяти – молоточками стукало в голові. Вода наближалася. Відчувала її. Маленький пагорб закривав її від річки. Видряпалася на нього й остовпіла. Перед нею відкривалася широчезне плесо, протилежного берега навіть добре видно не було. Вирішила пройтися вздовж течії. Несподівано очима вперлася у високу стіну, яка просто виростала посеред ріки, ділячи її на дві частини, а далі зовсім закриваючи від очей.

То та сама річка, що витікає з-під ніг Чорнобога? Звісно, ні! Хіба мале джерело може дати стільки води? Згадала те, що казав їй батько. Мертва вода з джерела змішується з іншими джерелами підземними по дорозі й утворюються води річки Забутої-Незгаданої. Стояла й дивилася з пагорба вниз. Спуск був доволі крутий, тож якби надумала спуститися ним необережно, то легко могла скотитися у воду. Відчайдушна думка влізла в голову. А може, спробувати? Хто її зупинить? Усі безсмертні моляться, привидів-проклятих також нема. А що, як вона спробує переплисти? І проклятий на це натякає. До того ж вона незле плаває.

Пригадала той момент на морі, коли ледве не втопилася, і якби не Птаха… Жінка врятувала тоді дівчину, винесла на собі з води. Даючи тверду настанову: «Слухай, мала, навчися літати, чи що? Ой, леле, тобто плавати, бо наступного разу я просто не встигну, ненавиджу пірнати». І Мальва навчилася. Навіть дуже добре плавала. То що, можна спробувати, бо гірше вже точно не буде.

– Гірше не буде, – луною повторив проклятий.

Тьху, заговорила вголос, так замислилася.

Так-так, батько щось там говорив про небезпеку надто довгого перебування біля води. Але то могли бути тільки тупі погрози і все, а насправді вона може спробувати. Ні, не може. Вона мусить… Переляк всередині вкупі зі здоровим глуздом шепотіли стиха, що мусить бути обачною, бо Стрибог любить свою доньку, тобто єдину доньку, тому і бажає їй тільки добра. Ага, добра. Де ж той добренький татусечко зараз, цікаво? Скидала з себе гидливі сумніви. Ненавиділа їх, шалено ненавиділа. Тому ще більшою впевненістю наповнила серце, думаючи про те, що вчасно отримала назад варган та тільки-но їй вдасться перебратися на той бік, відразу ним скористається. Це тут можна і не пробувати. Якось підслухала випадково розповідь Вогневиці про одного безсмертного телепня-учня, який вкрав у світлих варган і бавився тут ним. Нещасного розірвало на шматки, навіть зібрати докупи не могли. Вона не хотіла бути розірваною.

Мальва почала спускатися вниз до річки, кілька разів перечепилася та заледве не зірвалася вниз, але якимсь дивом в останній момент вдавалося вчасно зачепитися руками за каміння, що стирчало з пагорба чи руками до болю вгризтися в сиру землю. Ось і ріка, можна рукою торкнутися води. Стала на невеличкий камінь, що наче спеціально для неї тут був прилаштований, ховаючись за пагорб, згори й не побачиш. Стояла, вдивлялася в плесо. Поруч проклятий. Той на диво швидко та самостійно спустився, навіть трохи їй допомагав.

Ху. І зовсім та вода не страшна, і зовсім вона не така вже й погана. Чи переконувала себе навіюванням, чи справді тоді так вважала, не знала. Однак участь у так званому ритуалі, жах від щойно пережитого на площі перед Чорнобоговим Храмом, майже переконали: гірше вже не може бути. Слухала воду. Бо коли стояла на містку Калиновім, то чула, що у ріці хтось живе – хтось сильний та величний. Той, кому до неї байдуже. Той, хто ненавидить усіх темних. І це їй подобалося, бо вона їх також починала ненавидіти. Тут вони схожі: ворог мого ворога – мій друг? Запхала руку у воду. Там зараз порожньо. Жодної присутності, хоча б когось.

Вдихнула глибоко й видихнула.

Заплющила очі. Перша картинка, що з’явилася в голові, – пустельний світ. Без води, без дерев, навіть гірший від світу темних, зовсім мертвий, і її Остап посеред цього світу. Нажахано відкрила очі, серце шалено гупотіло. Остап у небезпеці, її Остап у реальній небезпеці. І вона має забиратися звідси якнайскоріше, бо… Бо що? Світу світлих нічого не загрожує, Мальво! Здоровий глузд аж надто голосно її переконував. Ох, і любить та її надто мудра половина погомоніти. Так, вона знає. Птаха не дасть свого любого слугу Остапчика кому-будь образити, він і справді в безпеці. Але чи в безпеці Птаха? І звідки те видиво? Стискала в руці мушлю. Тільки тепер запитала себе: чому мушля. Чому Остап передав їй мушлю, казав, що це найдорожче, що має, звісно, крім неї та спогадів про неї. Чому мушля і чому її Остап у пустельному світі стоїть один? Обертом голова. Може, то вода такі думки нездорові навіює?

Ох, згадала:

– То мушля з його світу. Останнє, що зосталося від світу.

Отже ж, як вона могла забути. Світ Замерзлого Сонця – то він був у неї в голові. Але… Але мушля здавалася живою. Справжньою. Остап подарував Мальві те найдорожче, що залишилося йому в спадок від батьківщини.

Намагалася взяти себе в руки та перестати думати похапцем:

– Нам час? – наче запитувала проклятого і вже для себе додала: – Час.

Бо ще трохи постій та повагайся, то в отих навіжених, що біля жертовного капища товчуться, закінчиться ритуал, і вони почнуть тебе шукати, щоб покарати. Ні, вона не дозволить себе впіймати.

Востаннє глипнула вивчально на воду, зазирнула у неї, вмикаючи у собі всі таланти. Нічого. Жодного натяку на ворожість чи загрозу, принаймні поки. Отже, можна спробувати. Уже гірше не буде. Темні все одно її не випустять звідси. Тобто такою, якою вона сюди прийшла. А ставати однією з них, поторочею, котра п’є кров собі подібних, вбиває душі, мерзенно поводиться, вона не хоче. Згадала мертві очі оленя. Стало гидко. А як тобі обряд душопринесення, голубонько? Стало ще гидкіше. Подивилася на своє довге плаття, зрозуміла, що навряд чи зможе плисти в ньому. Скинула його з себе та зіпхнула у воду. Хай темні думають, що вона втопилася. Плаття повільно почало втягувати у себе воду, не поспішаючи тонути, течія ледь помітно зсунула його з місця та закрутила у танку. Туди ж полетіли й постоли. Отже, течія тут не швидка. Мушлю вчепила на шнурок, поруч з варганом. Мушля мала невеличку дірочку, наче на замовлення. Підняла ногу над водою, опустила обережно, намацала дно. Піщане, де-не-де невеличкі камінці, які не боляче впивалися в шкіру. Зробила крок, другий, третій. Поволі почала заходити у воду. Дивно, однак вода не була холодною, досить комфортною для плавання.

Озирнулася:

– Давай зі мною. Ну ж бо, – зверталася до проклятого.

Вона вчора йому пообіцяла і собі також, звісно, що не залишить його тут одного.

Він заперечливо захитав головою.

– Ні. Не можу. Вода мене вб’є.

– Не вб’є. Спробуй. Мені також казали, що може вбити, але бачиш – нічого.

– Ти інша, – говорив сумно. – Навіть якби воно мені не шкодило, все одно ні.

– Але чому, – запитувала здивовано. – Чому? Скористайся тоді тим особливим місцем, звідки ти сюди перемістився. Бабуся тільки радітиме твоєму поверненню.

– Ні, – казав уперто. – Я залишуся тут і прикрию тебе, щоб ти встигла утекти. І Горпину я не стану видавати. Вона неймовірна душа. Темні шукатимуть тебе, нишпоритимуть повсюди. Я скажу, що ти втопилася у мене на очах. Темні повірять. Бо для них ця вода – смерть. Бо для них я тільки зневажений ниций раб. І плаття та постоли у воді – доказ.

– Але ж вони тебе за це, що відпустив мене та відразу не доповів… – спіткнулася на півслові, згадуючи ранковий ритуал жертвоприношення.

– Я не боюся. Дякуючи тобі та Горпині я навернувся. І тепер я смерті не боюся. Бо це можливість почати все спочатку.

Проклятий скинув, чи не вперше, з голови каптур. На неї дивилися світлокарі очі ще нестарого чоловіка. Чому ж він ховав від світу своє лице? Відповідь відшукалася сама по собі. Темні.

Проклятий підняв праву руку вгору. Прощався. Рука також мала більш-менш нормальний колір. Вона змінилася.

– Прощай, безсмертна. Прощай, дівчино-квітко! Я люблю тебе. За мене не журися. Гірше, аніж було, вже не буде. Ти змінила мене. Повернула не тільки голос. Тепер мені не соромно ходити без каптура. Ти дала мені надію. Ліпшого дару проклятій душі годі жадати. Пливи. Я затримаю їх. І хай береже тебе Сварог та твоя любов до світу, безсмертна!

Мальва вже знала, вона його не переконає. Та чомусь враз спокій наповнив її серце. Бо проклятий, схоже, знав, що робить.

– Бувай, – сказала сумно. – Дякую за все! Скажи лишень на прощання, як тебе звати, друже? Ти ж пам’ятаєш, правда? Згадав?

– Боривітер, – відповів миттєво. – Я згадав, згадав.

Проклятий посміхнувся і майже щасливо додав:

– Найбільше на світі щастя, Мальво, це вміти любити. Темні про це й не здогадуються. Щоб це зрозуміти, інколи варто побути проклятим. Пливи, дівчинко моя! Пливи!

– Надінь каптура, Боривітре! Щоб вони тебе не могли розгледіти! Хай і тебе береже Сварог! Тебе і твою безсмертну душу! Я тебе також люблю, друже! Дуже люблю!

І вона попливла. Спершу не кваплячись, а потім щораз жвавіше та жвавіше віддалялася від берега. Пливла навмання, відчуваючи навіть азарт від того, що робить. Тіло наповнилося адреналіном. Нестрімка течія надавала впевненості, що рухається у правильному напрямі, просто треба вправно керувати процесом, тобто плисти не за нею і не проти, а впоперек. Поки ніяких орієнтирних предметів на горизонті не з’являлося. Вода, вода, вода. Наполегливо працювала руками та ногами, рухаючись тільки вперед. Прийде час, і орієнтир з’явиться, впевненість додавала наснаги. Десь за півгодини плавання попереду наче щось зачало вимальовуватися. То пагорб, справді пагорб, невисокий, ледь помітний.

Заметушилася, поплила швидше. Ху, нарешті! Ото її рятувальна крапка, орієнтир. За обрисами пагорб нагадував їжачка. Так-так, їжачка, бо на ньому щось росло. Воно своїми шпилями стриміло вгору. Сосни або смереки. І коли здалося, що пагорб наближається (вже бачила його обриси), сили несподівано почала покидати її. Чи дався взнаки важкий сьогоднішній день, чи то і справді вода потроху ковтала сили. Лягла навзнак на воду, щоб перепочити. Сіре небо незмінно висіло над землею. Жодних перемін у ліпший бік. Враз зрозуміла, що шалено захотілося спати, втома склеювала очі, наче хтось налив свинцю в повіки і ті падають важкі та некеровані майже. О, так можна і втопитися. Запрацювала активно руками та ногами. Попливла. Мальва боролася тепер не тільки з водою, вона боролася з утомою. І знову плила, плила, плила. Згадувала Остапа, батька, матусю, бабусь, Птаху, Боривітра… І злилася, і раділа водночас, тільки щоб не заснути. Підняла очі на пагорб, обімліла. Бо той наче зовсім не хотів наближатися. Може, хіба зовсім трішки. Вона брьохалася у воді, а картинка-орієнтир не додавала оптимізму. Уже ледве пересувала ногами, майже на автоматі все робила. Озирнулася назад. Протилежний берег зовсім зник, до нього повертатися ще далі, і, якби навіть вирішила повернути-доплисти, не змогла б. Надто далеко, а сили от-от закінчаться.

Лягла знову на воду, вирішивши ще трішки перепочити. Не знала, як довго пролежала, однак цього разу встигла навіть замерзнути. Втома ще з більшим ентузіазмом накинулася на неї, тримала в своїх лабетах і вже не відпускала. Що не робила, як не розважала чи не заставляла себе рухатися, байдуже, все дарма… Останні сили покидали тіло.

І враз наче чиїсь лагідні та ніжні руки відчула на своїх плечах. Від того лишень вся стрепенулася, налякано заборсалася у воді. Невже темні її якимсь чином наздогнали? Рвонула щосили вперед, і… ноги зачепилися за щось, чи хтось просто тримав міцно їх, не дозволяючи рухатися. Заборсалася руками. Зупинка. Пірнула, шукаючи того, хто тримав її. А може, то вона вже на мілині та випадково зачепилася за якийсь корч. Очі під водою широко відкриті. Порожньо та глибоко. Нікого. Це ілюзія, обман. То вона сама собі навіювала ті картинки, бо зовсім стратила силу.

Випірнула. Знову шарпнула гаряче вперед. Вона не здасться, нізащо. Пропливла декілька метрів. Вдивлялася в пагорб. Той врешті почав наближатися. Та чиясь присутність поруч відчувалася. Не знала, ворог це чи друг? Але хіба друг тебе стане лякати та топити? Насторожено готувалася до нападу. І… Дочекалася.

Сила різка та могутня тягне її вниз, на видиху. Не встигає навіть заковтнути повітря. І вона починає тонути. Дедалі частіше та частіше заковтувала воду. В очі, вуха, в рот потрапляє вода. Вона останнім зусиллям волі видряпується з міцних обіймів нападника, заковтує повітря, і знову щось чи хтось тягне її вниз. Ще одна спроба випірнути, дати собі лад – невдала. Руки німіють, ноги також… І Мальва майже капітулює, над її головою з’являється товща води, яка робиться щораз більшою, віддаляючи від неї небо. І Мальва розуміє: вона тоне.

І це кінець, бо в легенях не залишилося зовсім кисню, і настав її час прощатися з білим світом. Має просити прощення за всі гріхи вільні та невільні у творця, просити у нього ж берегти тих, кого вона любить, карати тих, хто привів її у Темний світ та кинув у цю річку. І вона ще раз прощально зирить через товщу води у небо… І несподівано для себе бачить там його блакить, світлу сонячну блакить… Сонце і світло в блакитному небі. Отже…

Це вже не світ темних. Вона якимсь дивом з нього вибралася. З останніх сил борсається у воді, але знає, що вже не зможе піднятися на поверхню, надто забагато затратила на те, щоб проплисти. Мушля на шиї огортає теплом, і тоді вона згадує про свій особливий подарунок.

Світ Безконечного Океану, світ світлого безсмертного Переплута і його слова: «Візьми, мала. Віднині вона твоя. Ти її не зможеш ані загубити, ані втратити, ані подарувати. Коли тобі раптом знадобиться у воді допомога когось із морських мешканців, ти тільки згадай про цю перлинку, простягни свою долоню, і вона на ній з’явиться. Погладь її пальчиком та прокажи».

І вона тримає на долоні маленьку чорну перлинку і перед тим, як світ у голові вимкнеться, встигає подумки пролепетати слова…

Кінець другої книги