Текст книги "Зворотний бік темряви"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

– Та я ж, той… Тільки той, – почала виправдовуватися, відчувала на зубах та в роті землю, випльовувала її. Прокашлялася: – Та я ж хотіла тільки квітку зірвати і все.

– Що? – Тут чоловік уже не на жарт розгнівався. – Не ти її садила, щоб рвати. А ще Посолонь тебе травницею називає. Ти добре знати маєш, що можна чіпати, що ні. Я ж у твоєму світі у твоєму саду квіти не смію рвати. Ото вже мені морока з тими йолопами. Щоразу одне і те ж. Думаєш, що якщо тебе Перемінником нагородили, то ти вже можеш робити що захочеш. Тільки не тут, мала, чуєш? Ще одна такий виверт і… я тебе з халепи не витягуватиму. Хай тебе, дурепу таку, ліпше хробаки з’їдять…

– Але ж я… – заткнулася, спіткнувшись об грізний погляд чоловіка.

– Давай без я, добре? У нас не прийнято багато галайкотіти. У нас прийнято уважно слухати і виконувати приписи.

Не накази, а приписи. І вже спокійно попереджаю. Без дозволу нічого не чіпати, навіть напівкрока вліво чи вправо не відходити, якщо заборонено. Квіти не рвати, траву без потреби не топтати, ходити обережно та тихо, наче по шклі йдеш. Тут усе живе довкола: і в землі, і у воді, і в небесах мешкають творіння божі. Ота лілія, яку ти хотіла зірвати, зовсім не бажала твоєї смерті – вона просто боронилася, захищалася від нападника. А ти, недолуге творіння, не здогадалася розчепірити пальці та випустити стебло рослини. От вона тебе і потягла за собою у свій сховок. Затям собі, мала: у світі смертних неврів ти стаєш також смертною. Забудь тут про свою вищість, характерництво, магію. Тут вони майже безсилі. У Невридії діє власне чародійство – химородництво природи. Це єдність всього живого і неживого також. Бо й камінь має душу. Так вважають неври. І не сперечайся, поки не зрозумієш, правда це чи легенди. Закарбуй на своєму безсмертному носі, дорогенька: тут ти без моєї допомоги та без допомоги мешканців Невридії не виживеш. Коли навчишся хоча б трохи правильно ходити, думати, дихати, чути, слухати, бачити, то, може, і доживеш до того дня, коли тобі світ неврів дозволить отримати власний тотем. А поки, невдахо, ти лишень лялечка в коконі. І, до речі, мешканець кокону не завжди стає метеликом. Чого розсілася? Вставай, а то нас зачекалися вдома.

Птаха ледве стримувала сльози. Ноги просто нестерпно боліли, як і душа. З нею ще ніколи ніхто так не розмовляв. Її ніколи не називали невдахою. Була найкращою. А тут цей смертний бовдур сміє їй, великій безсмертній, вичитувати. Та хто він такий? То він невдаха, а не вона. Болотний довбень! Але той смертний бовдур, може, і не вмів читати думки, але те, про що подумала Птаха, зрозумів:

– Що? Образилася? Звикай. І не дивися на мене вовком. А ліпше слухай уважно, запам’ятовуй кожне слово, бо здохнеш тут. І не думай втекти назад. По-перше, втонеш у болоті, бо дороги не запам’ятала. А по-друге, якщо навіть пощастить і припустити, що не гав дорогою ловила і зможеш доплентатися до воріт, то знай: наші ворота тебе не випустять. Бо ти не маєш печаті тотему на чолі, ти наразі порожня, як моя баклажка зараз.

І він перевернув порожню дерев’яну фляжку, показуючи, що в ній і справді немає ані краплини.

Птаха мовчала, вона хоч і була розгубленою, сердитою і трохи наляканою, але не слабкою. Краєм ока помітила, що на ліс опускалися сутінки, отже, у відключці після купелі у болоті вона пробула півдня. Ні, вона так легко не здасться, вона мусить тут вижити, хіба вона не донька своєї матері, хіба вона не Птаха?

– Пробач за невігластво, – казала чітко, карбуючи кожну голосну в слові та дивлячись простісінько в очі Миросладу. – Надалі старатимуся виконувати слухняно всі твої накази. А тепер можна і в дорогу. Сутеніє…

Мирослад блиснув задоволено очима. Так, мала була не з простих чи випадкових. Посолонь мав слушність, коли казав, що з нею поводитися жорсткіше, бо всесильність навіть найдобріше серце може перетворити на твердий камінь та черствий позаторішній хліб.

– Радий, що не скиглиш, але навіть якби скиглила, то це тобі не допомогло б. Зазвичай більшість ваших уже в перший день просяться додому. Знай, я не жартую зараз, якщо захочеш насправді отримати знання – учися чути, інакше… Згинеш, якщо не в баговинні, то дикі звірі в пущі розірвуть, бо їм насправді наплювати безсмертна ти чи смертна. Вони відчувають твою сутність, а вона поки що чужа для них. Мусиш стати своєю, і тоді цей світ не тільки подарує тобі тотем, а й відпустить додому.

Птаха навіть половини зі сказаного не второпала, однак про всяк випадок запам’ятала. І недаремно.

13. Невридія

Сутеніло. Темрява опускалася на світ Білих Вурдалаків як cкрадливий злодій, щойно було видно – і враз очі заслонило млою. Птаха майже забула, що таке ніч, тому що з того часу, як потрапила в Яроворот, з нею не бачилася. Але не боялася її. Бо спомини про цей час доби в світі Чотирьох Сонць були приємними. Аметистове небо, всіяне блискітками, мамині казки про перемогу добра та про притичини великих воїнів. Мама любила повторювати, що сутність бога схожа на нічне зоряне небо. Якщо навчишся дивитися на світ тисячами зірок-очей, то станеш ним. Та ніч у світі Білих Вурдалаків, яка мала от-от наступити і до її приходу готувалося все живе і неживе, видавалася їй вже не такою добросердою панею. Птаха мовчки й насторожено брела за Миросладом, зігнувшись навпіл над його слідами, намагаючись трапити у них. І, може, добре, що настільки прискіпливо вдивлялася собі під ноги, не помічаючи вогників з двох боків, які раз по раз блимали. Одні заклично загравали з нею, і якби не була заглиблена у сліди, то могла б навіть спокуситися на їх мелодію, а ті, що зліва, збоку лісу, в який вони знову повернули з болота, були не такими добросердими, навпаки – блимали грізно… Несподівано Мирослад зупинився мов вкопаний перед невисоким пагорбом, зарослим ялинником та густим ожинником. Приклав долоні собі до рота та викликально загорланив, мов пугач. Йому відповів хтось із гущавини вовчим виттям, і раптом нізвідки поруч взялися двоє здоровенних, у людський зріст, білих вовків. Перелякана Птаха кинулася по захист до Мирослада. Серце голосно гупало, в горлі пересохло, вона згадала попередження про те, що якщо не навчиться ставитися з повагою до світу неврів, то її загризуть дикі звірі. Але ж це несправедливо, не за правилами, адже вона щойно нині в світі неврів з’явилася і навіть не пробувала пожити за правилами цього світу. Вона хоче жити, дуже хоче жити. І раптом у себе над вухом почула сміх Мирослада. Чекала будь-якої реакції з його боку, але не такої. Він обережно розтулив руки дівчини, які залізними кліщами тримали його за пояс. Поставив її поруч з собою, взяв за руку:

– Знайомся, Птахо. Це діти Невридії – звичайні смертні вовкулаки, оборонці входу у Милоград – головне поселення світу Білих Вурдалаків.

Птаха перелякано роззиралася. Вовками виявилася рослі чоловіки, зодягнені в шкури білих вовків.

– Йменням Сварожого кола вітаю вас, – пробелькотіла тремтячим голосом Птаха.

– Хай береже тебе батько Род, безсмертна, і тебе, старійшино роду Миросладе! І дарує вам життя довге і життя погідне, – майже в один голос відповіли чоловіки.

Тоді один із них витягнув звідкись з-під довгої вовчої шкури мисливський ріг, можливо, ріг тура, і затрубив у нього, затрубив не просто гучно. Бо в тій мелодиці Птасі вчувалася своя тільки в цьому світі знана давня мова, давніша від мови символів, мови людського голосу. І враз просто на очах пагорб, що, здається, затуляв півсвіту, почав рухатися. Тепер вона розуміла: те, що спочатку здавалося горою, на якій і за якою лишень непролазні хащі, було добре замаскованим входом у поселення неврів.

– Милоград, – сказав із гордістю в голосі Мирослад.

І перед збентеженою та здивованою Птахою, яку важко було чимсь новим вразити, бо вона вже бачила і світ Вередів, і світ Безконечного Океану, відкрився зовсім інший світ, не схожий на ті, в які вона потрапляла. Ще не знала, як той світ поведеться з нею, але зустрічав він її, чужинку, не зовсім лагідно.

Вони йшли темними вуличками Милограду. Де-не-де у невеликих круглих віконцях низьких біленьких хатинок, що тулились одна до одної, горіло тьмяне світло, наче від свічки чи каганця. Подумала Птаха про перо жар-птахи, яке одне могло освітити все селище. Але мовчала, бо, здається, мовчання тут і справді було золотом. Мирослад привів її до одної з осель, майже в центрі селища.

– Це моя хата. В одній кімнаті ночуватиму я. Інша, через сіни, тепер твоя. У ній знайдеш усе необхідне. А зараз спати. У нас рано лягають і рано встають, разом зі світлом. Навіть раніше від сонця. Завтра твій перший день у Милограді.

– Завтра перший день навчання, – для чогось пробубоніла собі під ніс. Мирослад почув.

– Ні, дорогенька. Другий. Твоє навчання вже розпочалося, тільки-но ти ступила на землю Невридії. Завтра продовжимо…

Птаха зайшла до невеличкої кімнати. Десь три на чотири метри – не більше. Маленьке віконце, низька стеля. Подумала, що Мирослад, напевне, головою впирається в неї, якщо навіть Птаха, коли захоче та гарно підстрибне, зможе дістати стелі. Долівка мазана глиною, стіни – білим вапном. Дерев’яна широка лава вкрита сіном, а те рядном, подушка набита сіном. Ще одна ряднина складена на дерев’яному стільчику. Напевне, замість ковдри, здогадалася дівчина. «А хто казав, що буде легко?» – запитував внутрішній голос. Ніхто не казав. Вона просто думала, що до неї й тут, як в інших світах, будуть ставитися з повагою, наперед знаючи, що вона безсмертна. Розуміла тепер, чому жоден безсмертний, котрий колись був тут на навчанні, не любив згадувати-розповідати про вишкіл у світі Вурдалаків. Навіть більше: люди уникали цих спогадів. Неврам було байдуже, обрана ти чи ні, світла ти чи темна. Світ Білих Вурдалаків мав свої закони, і вони вважалися непохитними, мов віра про вищий порядок, що тримає всі світи на собі…

Хоч і ноги нестерпно пекли, та все ж сон та втома миттєво зморили Птаху, тільки-но її голова торкнулася подушки. Уранці прокинулася від жахливого болю в ногах. А біля ліжка її вже чекав глиняний горщик з їдкою смолянистого кольору сумішшю всередині. Ткнула туди палець. Здогадалася. Почала ту мазюку втирати в ноги, і, на диво, біль доволі швидко відступив.

– Ліпше б черевики приніс чи шо, – пробубоніла під ніс.

– І тобі доброго ранку, дитино! – почувся від дверей голос Мирослада. – Не можу черевики дати, хоч би й хотів. У нас усі ходять босі, чому ти маєш бути кращою від інших? За старим повір’ям неврів, першу людину батько Род створив зі складки на своїй ступні. Тому в нас не прийнято на місце, де є присутність істини та сили, чіпляти пута. Звикай ходити босою.

– А чому батько Род? – здивувалася Птаха. – Сварог наш творець.

– Так, – спокійно погодився Мирослад. – Сварог наш творець, а Род – батько неврів.

Дивним, незатишним, похмурим видавався на перших порах Птасі світ Білих Вурдалків, хоча сонця та чистого неба у ньому вистачало. Поклонялися тут і Сварогу, але найбільше шанували та поважали батька Рода та Берегиню Рожаницю. Їх жертовники стояли посеред Милограда. Й усі його мешканці – старі, дорослі, малі починали та закінчували свій день біля капища в молитві. Усе робилося мовчки, кожен просив про своє, кладучи на жертовний камінь те, що вважав достойним богів, які мали охороняти та оберігати роди. Лісові ягоди, гриби, мед, віночки з трав, букети лісових квітів. На Птаху, як не дивно, жодної уваги ніхто не звертав. Наче вона тут не чужинка, а завжди жила, і було звичайним зустрічати її зранку та ввечері біля жертовного каменя, навіть більше: її старалися не помічати. Можливо, її присутність у Милограді вважалася природним станом речей.

Ранок у неї починався з того, що в плечі її розштовхував Мирослад, вів до ріки купатися, бо до ранкової молитви брудному тілу не дозволялося приступати. Тоді була ранкова молитва та благословення дня, який наставав, і насущної їжі, яку він мав принести. Снідали тим, що боги та духи лісові послали. Тоді Мирослад вів її у ліс на науку. Дивна то була наука. Він міг посадити її біля мурашника, залишивши на цілий день, та скупо кинувши:

– Дивися на них та вчися у них.

І вона дивилася. Увечері він приходив і запитував, прискіпливо дивлячись у очі:

– Побачила?

А що він хотів від неї почути? Так, побачила. Мурашник як мурашник. Мурахи як мурахи. Кивала просто головою і все. Мирослад сумно посміхався:

– Відповідь неправильна. Завтра дивитимешся знову. І дивитимешся, аж поки не втямиш.

І він приводив її тиждень за тижнем вперто до того клятого мурашника, поки вона не вивчила майже всіх його мешканців. Деяким навіть імена дала. З часом почала розуміти, як вони всередині свого мурашиного світу живуть, створивши ідеальну модель суспільства, яка не дає збою. Правильна організація праці, правильні однакові маршрути та визначені чітко обов’язки для мурахи-воїна, мурахи-будівельника, мисливця, пастуха, наглядача, носія, двірника, санітара, вихователя, мурахи-робітника. І коли той мурашник їй врешті почав нагадувати людський світ з власним укладом та порядками, з тим, що бувають і в ньому певні збої, які самі ж мурахи владнують, і вона вже була готова поділитися з Миросладом тим знаннями, той сам до неї заговорив:

– Ну нарешті, дотумкала. Навіть до безсмертної дійшло.

Вона не стала заперечувати. Бо таки дотумкала, второпала, чого хоче від неї світ Невридії. Розуміння.Вона мусить зрозуміти його, повинна сама назустріч йому рухатися, а не чекати, що він до неї прибіжить.

Потім були осині гнізда, бджолині рої, лисячі нори, підземні та надземні поселення бобрів… Дні складалися в тижні, тижні в місяці. Кожного разу Вчитель її запитував, що зрозуміла вона, наче й нічого не вчив, даючи їй можливість самій пізнати, взяти те, що лежало на поверхні цього мудрого та багатого світу.

І несподівано для себе Птаха збагнула: вона змінюється. Їй починало подобатися тут. Може, спочатку і не вистачало товариства людей, спілкування, не було з ким і словом перекинутися, та з часом вона звикла до мовчання, до скупості казаного. І прийшло розуміння того, наскільки цінним може бути мовчання, доволі часто набагато ціннішим від пустопорожньої балаканини. Інколи Вчитель щезав із поселення. Він мав крім забав із безсмертною купу обов’язків, як звичайна смертна людина, член суспільства, перший у Милограді. І тоді Птаха сама тинялася поселищем, шукаючи для себе заняття. І знаходила. Тут уже вона спостерігала не за мурахами, а за укладом та життям звичайних невритян.

Мисливство та риболовля – основні заняття мешканців. Чоловіки зранку до ночі полювали чи ловили рибу, зводили нові будинки, оборонні вали, жінки виховували дітей, варили їжу, шили одяг із шкур впольованого звіра. Була в поселенні і власна кузня. Коваль у медвежій шкурі зранку до вечора бамкав молотом, виковуючи то ніж, то стріли, то меча. Жили тут і умільці, котрі майстрували нехитре дерев’яне знаряддя чи найпростіші меблі.

Воїни, яких Птаха, що набралася знань від мурах, тепер легко розпізнавала, носили обладунки зі шкіри зубра та були добре озброєні сокирами, булавами та луками зі стрілами. Мисливці відрізнялися від воїнів, хоча кожен із них у разі необхідності легко перетворювався на ратоборця.

Жінок у поселенні було мало. Здивована Птаха помітила, що всі дітлахи – хлопчики. І жодної дівчинки. Дівчатка в сім’ях народжувалися вкрай рідко. Молоді неври, коли надходив їх час зрілості, мали обов’язково перейти обряд посвячення у чоловіки. Це тримісячне перебування в лісі, наодинці з диким звіром без зброї, без запасу їжі та питної води. А потім випробування вогнем – ходіння босоніж по вуглинах. Далі йшло випробування водою – сидіння годинами в крижаній джерельній воді, аж поки свідомість не відключалася, тіло синіло. Птаха не знала жодного, хто б не пройшов випробування, хоча, як стверджував Мирослад, такі серед неврів також зустрічалися. Коли запитала, яка ж доля тих, хто не прийшов обряду ініціації, Мирослад коротко відповів: «Смерть». То був справедливий природний відбір, тільки загартовані тілом і духом могли вижити у світі неврів. Після того як юного невритянина «прийняли» в чоловіки, йому дозволялося одружитися. І він одружувався. Бозна-звідки приводив у поселення наречену. То була переважно налякана та заплакана молода дівчина. І здебільшого з іншого племені, яку викрадали зі звичного життя і поселяли силоміць у чужому для неї світі. Вона могла не знати мови неврів, однак, щоб вижити, мусила перетворитися на одну з великого роду. Не всі дівчата витримували, бували випадки, коли юнки втікали в ліс чи на болото. Часто не поверталися. Та ніхто й не шукав утікачок – духи лісу та води мали отримувати і кровні жертви.

Дивно, але жодного разу в Милограді Птаха не бачила, щоб на її очах хтось із мешканців займався переверництвом. Інколи їй думалося, що, може, ті вистави в Яровороті, що влаштовували неври, то звичайна собі магія, навіювання. Але коли чоловіки приносили з полювання великі туші ведмедів чи турів, вона розуміла, що магія тут ні до чого, бо переверництво – це не лишень велике мистецтво видозмінювання людської природи. Для невритян це спосіб виживання, їхня дійсність.

Час спливав, а Учитель навіть не натякав Птасі на те, що вона має тут певну місію. Тобто не брався, як їй здавалося тоді, до справжнього навчання. Вона продовжувала ходити до лісу, на болото та спостерігати за тим, як росте мох чи як себе на воді поводить комашня.

Одного разу, коли вони з Учителем повернулися з лісу, в поселенні застали страшний рейвах. Крик долинав із сусідньої, що біля Мирослада, хати. Голосила жінка, але настільки болісно, що від того крику аж волосся на голові ставало дибки. Птаха впізнала той крик: жінка народжувала. Не довго думаючи, вона кинулася в бік хати. Туди Птаху вели інстинкти.

Ніхто їй не заважав. Під хатою, обхопивши розпачливо голову руками, сидів молодий чоловік. Видно було по ньому, що він не просто прибитий горем, він розчавлений. Птаха вже знала, що тут народження дитини це природний процес. Пологи приймає найстарша жінка в поселенні, вміє чи не вміє це робити – інше питання. Бо в той момент у її тіло, за віруванням, вселявся дух Матері-Рожаниці, а тому вона мала всі необхідні для цього знання. Коли ж траплялося непоправне і вагітна, народжуючи, помирала, це не вважалося чимсь протиприродним. Така звична природа речей. Виживає сильніший. Чоловіку дозволялося знайти собі іншу дружину, бо рід має бути цілісним. Бо коли в родині немає дітей, то що це за рід?

Птаха влетіла в сусідську хату. Вечоріло, і ледь жевріюче світло каганця мерехтіло, сумно слухаючи волання породіллі. Та лежала на долівці, посеред кімнати. Поруч сиділа жінка-повитуха, найстарша в поселені «баба», безпомічна й перелякана, та мовчки гладила породіллю по голові. Видно було, що вона змирилася та терпляче чекає, коли та врешті відмучиться та віддасть Родові душу.

Птаха присіла біля породіллі. Приклала руку до живота і вже стовідсотково знала, що робити. Тут одної трави та молитви замало. Вона принесла води, дещо з тих трав, які відчула в лісі, наказала повитусі цю траву заварити. Потім лила через око курячого бога джерельну воду в горня, говорячи слова заклинання, які чула ще від матері. Тією водою напувала жінку. Здається, вона зовсім не помічала, як за нею через вікно спостерігають найстарші чоловіки з роду неврів.

Через годину все закінчилося. На світ народилося здорове рожеве немовля. Дитині батько сокирою обрубав пуповину та закопав під березою. Молода мати, хоч і була втомлена, бо втратила багато крові, та все ж житиме. Птаха розповіла повитусі, яку траву заварювати і як, щоб породілля швидше набиралася сили.

Сиділа на подвір’ї втомлена та щаслива. Вона щойно врятувала життя і не одне. Може, хоча б за це її Мирослад похвалить, а може, навіть подякує. Чоловіки неподалік довго про щось сперечалися, тоді чомусь сердитий Учитель вхопив її за руку та майже силою поволік за собою:

– Ану йди сюди, нещастя ходяче, – напосідався на неї в хаті. От тобі й слова подяки: – Тобі хто дозволив втручатися в природний хід подій? Га?

– Що? – Птаха не розуміла. Вона ж щойно врятувала життя і не одне. – Як це хто? Мої знання врятували дитину та матір.

– Що? Врятували? Дитину вона врятувала! Ти вже у нас півроку і досі не втямила. Я просив тебе слухати і бачити. Ця жінка та її донька мали померти. А ти влізла в природний хід подій. Для чого? Тепер чекай великої біди, дівко, і все через тебе.

– Якої біди, люди! Ви тут божевільні. Гангрену болотом лікуєте, а потім від цього помираєте. Хоча є дієвіші ліки, а ще найпростіші замовляння. Хіба ж народження немовляти для слави роду – це лихо?

– Дурне нездарисько! Дівчатка у нашому світі рідко народжуються, бо то велика спокуса і безлад великий. І ця не мала народитися, розумієш? Сам Род не сприяв цьому. Але народилося, бо ти втрутилася. Думаєш, якщо безсмертна, то вже всесильна. Що тепер накажеш робити з тим дитям? У нас кровні жертви заборонені. Не втручайся ні в що, благаю, не втручайся. Бо ми таки відступимо від законів і принесемо кровну жертву. Вперше за тисячу літ. І нею станеш ти. О Роде! Та я сам тебе готовий хоч зараз викинути з нашого світу, поки більшої гризоти не сталося. Але не можу. Ворота тебе не випустять, а твоя трансформація чомусь не приходить.

– Слухай, – не втрималася Птаха. – Перестань на мене кричати. Дівчинка, бачиш, їм заважає. Тьху. Маленька крихта знання, якою я можу поділитися, не нашкодить твоєму народу. Чого напосівся, скажи?

Мирослад сердито блиснув очима, гримнув дверима так сильно, що ті ледве не вилетіли, і подався кудись, буркнувши під ніс «від гріха подалі». Птаха чи не вперше за все перебування в Невридії за цілу ніч не стулила очей, слухаючи, як десь зовсім поруч виє та гарчить самотній вовк.

А на ранок на поселище напали вороги. Воїни були напоготові, вони чинили опір, і тут уперше вона побачила, як на її очах вої перетворюються: хто на зубра, хто на вовка, хто на ведмедя. Милоградці перемогли, але вузькі вулички поселища були рясно всіяні тілами і мертвих, і поранених нападників та оборонців. Долею випадку була спалена хата сусіда, де згоріли й врятоване нею маля, і його мати. Птаха, перелякана і вбита горем, ходила вуличками, згадуючи слова Мирослада про те, що вона втрутилася в звичний хід подій, і майже повірила, що то вона спричинила лихо. Сиділа біля жертовника, вважаючи себе вбивцею, і ледве стримувалася, щоб не заплакати. Тут її сила безсмертної була нікому не потрібна. Світ неврів не хотів приймати її, не дарував навіть тотему, заради якого вона сюди припхалася. І вона може проваландатися в тому світі не один рік, аж поки або світу не набридне, або їй. І тоді вона піде звідси та втопиться з горя в болоті.

На її плече лягла чиясь важка тремтяча рука. Озирнулася. То був один із старійшин роду – Лет.

– Птахо, благаю, врятуй мого єдиного сина. Він щойно оженився, привівши собі молоду дружину, і вона ще не понесла від нього. Коли він помре, то загине мій рід. Бо він у мене один, а я вже надто старий, щоб його продовжити.

Птаха розгублено дивилася на чоловіка. Що він таке говорить? Мирослад не велить їй втручатися. Ось що сьогодні сталося через це! Видно, її думки надто яскраво світилися на обличчі, бо старійшина їх легко прочитав:

– Ох, дитино. Знаю, що тобі наговорив Мирослад. Але ти тут ні до чого. Ти не винна, що ворог напав. Це не вперше і не востаннє. Андрофаги безжальні та жорстокі створіння. Їх навіть людьми важко назвати. Вони людоїди. А ми для них їжа. Пішли, допоможи, благаю. Принаймні спробуй. Я здогадуюся, хто ти насправді. Ти не просто учениця з сусіднього дружнього племені. Ти одна з них, – і старійшина махнув рукою в бік жертовника.

Птаха сумно посміхнулася. Отже, всі, крім Мирослада, досі вважають учнів, які приходять на навчання у світ Білих Вурдалаків, представниками сусідніх племен? Цікаво. Вона не стала розпитувати, як Лет здогадався, може, колись. А зараз вона має спробувати допомогти. І вона таки допомогла, викинувши всі слова Мирослада про звичну природу речей із голови.

Читала слова замовлянь, на ходу знаходила трави чи зела, які б помагали. Але син старійшини не приходив до тями. Він був такий молодий та дужий. Лежав ще не мертвий, бо відчувала, як душа підбитим птахом тріпоче в його тілі. Справжній воїн, який прикрив своїм тілом матір та кохану, захищаючи їх від стріл. Стала навколішки, склавши руки на грудях, згадуючи молитви та слова замовлянь, які мали б допомогти. Смерті також вона поки тут не чула. Отже, шанс досі є. Враз у голові з’явилася картинка – чисте небо та дужі крила, які кудись її несуть. Відірвалася у своєму видиві від землі, замахала крилами, летіла. Чи бувають сни наяву, коли не спиш і їх бачиш? Не знала. Але не хотілося зовсім, щоб той сон закінчувався. Хтось кликав її радісно і не в один голос: «Птаха, погляньте, вона летить, то Птаха!» Відкрила очі, щоб подивитися на тих, хто так галасує, і обімліла. Вона дивилася на поселення згори. Вона мала крила, вона літала, вона стала Птахою.

І заспівала Птаха голосно, кружляючи в небі, славлячи землю Невридії, бо та подарувала їй крила, просячи у Сварога для цієї землі благословення та опіки. І з очей полилися сльози, сльози радості, сльози горя, розчарування та віри. Спустилася обережно долі і, тільки-но ноги її торкнулися землі, знову стала людиною. Майже інстинктивно все далі робила. Нахилилася над майже мертвим сином старійшини Лета, приклала пальці до своїх ще вологих очей, помазала йому губи слізьми Птахи та промовила: «Птаха Слава-Магура, Оберігачка доблесті воїв, велить тобі жити!»

Хлопчина відкрив очі.

Тоді вона не всім змогла допомогти, бо навіть коли тіло ще живе, а душа вже далеко – це безглуздо. Бо не всіх можна врятувати. Бо, таки вона згідна з Миросладом, існує природний хід речей. І рятуються, зазвичай, ті, хто має бути врятованим. Тоді вона ще не вміла бачити Мари, Володарки Смерті, поруч із вмираючим. Тому мала в собі хист та сили протистояти. Декого просто нагло виривала з її цупких обіймів, дозволяючи прожити ще декілька днів чи тижнів, як кому пощастить. Так, вона тоді ще не знала Мари. Однак відчувала її. Пізніше вона зрозуміє, що холод у подиху ще живого, але вже приреченого, страх в очах, який перестає бути страхом, а перетворюється на значимість, то пазли одної картини – картини вічності.

У той день вона збагнула доволі просту істину. Для того щоб світ для тебе відкрився, мало тупцятися на місці, вдивляючись у його картинки, потрібно і самій зробити кілька кроків назустріч. Кляла про себе Мирослада, який чомусь не пояснив їй такої простої істини. А може, він спеціально то чинив, щоб вона сама дійшла розуміння: мало мати безсмертя, треба залишатися завжди передовсім людиною.

Мирослад після бою наче крізь землю провалився. Серед убитих його не знайшли. Казали неврійці, що кількох воїв і серед них Мирослада вороже плем’я андрофагів взяло в полон. Багато чужинців полягло від рук неврів. Тут були рани і від сокири, і від булави, та найбільше пошматованих звіром. Вразив Птаху зовнішній вигляд нападників. Ті були покриті густою шерстю, навіть кисті рук та ступні ніг. І те, що спочатку Птаха прийняла за шкури тварин замість одягу на плоті нападників, виявилося просто їх тілом. Очі мали вузькі та маленькі, які заледве проглядалися з-під кошлатих брів. Полонених неврійці не брали, без жалю добиваючи. Тоді усіх мертвих – і своїх, і чужих – зібрали і тихо кинули в бездонну болотну твань. Болото для неврів – то і смерть, і життя, і цвинтар, і колиска. Бо пращури бережуть своїх нащадків, тому болото таке прихильне до неврів.

Увечері на обряді жертвоприношення довкола жертовника було розпалено стільки багать, скільки неврів загинуло. Біля кожного вогнища зібралася купка родичів, які мали скласти Роду подяку за те, що дарував життя, і за те, що вчасно його забрав. Так, вчасно. Неври вірили, що життя і смерть завжди приходять вчасно. Ніхто не плакав, не голосив від горя. Не було тут прийнято показувати перед усіма свою слабкість. Хоч очі рідних, чиї діти чи батьки загинули, видавали їх. Коли молитва була закінчена, неври не розходилися, наче чогось чекали. Усі дивилися на неї. Вона сиділа скраю, на звичному місці. До неї підійшов один зі старійшин роду, Лет, сина якого вона врятувала. У неврів у племені не було одноосібного керівництва, як то спочатку вважала Птаха. Була Рада старійшин, яка вибирала поміж собою наймудрішого. Наймудрішим вважався Мирослад. Однак усі свої дії він завжди узгоджував з Радою старійшин.

– Панно, – звернувся Лет до Птахи, чи не вперше голосно, щоб усі чули. – О велика жінко, та, що говорить прадавньою мовою, тією, якою говорить батько Род. Та, що осідлала велику Птаху-Магуру, Птаху доблесті, слави мирської та немирської, ми чекаємо твого завершального слова, твоєї молитви за убієнних і живих. Тобі було дане слово від великих говорити з нами. Недарма ти прийшла у нашу землю. Ти маєш благословити наш рід піснею слави, і тоді жоден ворог не посміє напасти на наше плем’я і наші рідні, полонені, повернуться живими та неушкодженими. І сказано у пророцтві неврів: «Прилетить біла жінка на крилах Птахи-Слави, омиє рани мертвих живою водою, і оживуть вони, омиє рани мертвих мертвою водою, і зрадіють їхні душі в дорозі до вирію».

– Прошу тебе, жінко, та, що, говорить прадавньою мовою, прамовою, співай!

І вона навіть не стала відмовлятися, просто від згадки про Магуру відчула, як всередині починає народжуватися музика та закручуватися вихор. І з самого серця виростають сильні та могутні крила.

Птаха-Магура співала про доблесть та честь, про силу й відвагу, про те, що всі справжні й відважні вої завжди потрапляють у вирій. І пісня-молитва туди їх спровадить, і вітер ту пісню назад повертає, і впаде та пісня на голови ворогів, і затулить їм очі, вуха, роти, зав’яже ноги та руки. І всі полонені сини повернуться назад до роду, де лежить сваржень жертовний, де чекають на них рідні.

Пісня вмовкла, і неври, піднесені та щасливі, упевнені в завтрашньому дні, розійшлися по домівках.

– Старійшино Лет, – окликнула чоловіка Птаха, бо той також уже збирався додому.

– Ти хотіла мене щось запитати, Птахо-Жінко? Питай.

– Так. Про Вчителя свого Мирослада. Він повернеться, правда ж?

Старий сивочолий чоловік сумно зітхнув:

– Ніхто не знає. Бо мало хто повертається з тих доріг.

– З яких доріг?

– З полону.

– Але ж ви сильні та спритні. Ви вмієте те, чого не вміють андрофаги. Ви володієте мистецтвом переверництва, знаєте краще ліс.

– Не краще. Ліс наш приятель і друг. Однак наші серця припнуті назавжди пуповиною до Милограда. Андрофаги – блукаючі створіння. Вони живуть сьогоднішнім днем, не зазираючи в майбутнє, не озираючись у минуле. Для них домівка – то кущ бузини та крислатий дуб, нора звіра, барліг ведмедя. Вони інші. Їм не потрібно мистецтво переверництва.