Текст книги "Зворотний бік темряви"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

– Супер, тобто добре, – Мальва не вірила тим словам, які говорив впевнено та трохи зухвало Стрибог.

Так, він не дурив її, бо вірив у те, що каже. Але воно не було правдою. Може, свого творця ті, що мешкають зараз у Мертвій ріці, колись і любили, але не теперішніх темних. Щось тут у тій історії нечисто, відчувала це, натомість вголос сказала інше:

– Гарна історійка, позитивненька вся така. І це я ще не зайшла. Але все решта – просто супер-пупер, зашибісь, тобто гарно все.

І Мальва сміливо зробила кілька кроків у бік навстіж розчинених воріт.

То був геть інший світ. Зовсім не схожий на ті, які їй доводилося бачити. Оселище Відтіні. Для себе вона це пояснювала так – поселення, очевидно, народилося від тіні, відповідно тіні мати не може, бо саме є нею. Відсутність сонця робило свою лиху справу, бо вічний похмурий день висів над поселенням. Запитувала себе, чи бувають тут зорі і чи бачать тут люди хоча б інколи місяць, і що тут тримає небо? О так, небо. Потім вона зрозуміє, що саме, коли добреде до центральної площі Оселища і побачить Чорнобогів Храм.

Світ Відтіні і справді був особливим у всьому. Прямі, мов стріли, вулички, вимощені чорною бруківкою. Звісно, це не дивовижа, бо у світі, з якого вона прийшла, вулички також здебільшого прямі, але ці були мов під лінійку вирівняні й не мали зовсім бічних відгалужень. Маленькі, крихітні безликі халупки тулилися близько до дороги. Тут росло щось схоже на траву та дерева, але розглядати прискіпливіше їх зовсім не хотілося. Бо воно не милувало око, просто заповнювало вільний простір. Щоб світ не видавався пустирищем. Однак це не дуже допомагало. Бо світ все одно був безликим. Стенула здивовано плечима. Що ж, люба, то тобі не світ Вередів чи Яроворот та й навіть не рідний світ Єдиного Бога.

Було якось незвично тихо. Не співали пташки, не шелестіло листя на деревах, не шурхотіло каміння під ногами, не було чутно людського звичного для поселень галасу, тільки гучно та чітко карбувалися по бруківці кроки. Тук-тук, тарах-тарах. І все, бо за півмиті і це гучне бамкання з’їдала тиша. Липка тиша, але не порожнеча, бо була заповнена. Те, що вони тут не одні, – відчувала. Приклала руку до Перемінника, промовила кілька слів прохання і враз чітко побачила попід пісними халупками щось схоже на людей, але безлике, як увесь довколишній світ. Їх не було багато. Вони всі як один побожно і геть злякано спостерігали за тим, як йдуть широкою вуличкою двоє – чоловік та юна дівчина. Однаково безликі лиця, не могла розгледіти бодай одне чітко. Наче на портреті художника, написаному олійними фарбами. Фарба ще не висохла, а хтось пройшовся по портрету рукою, і людський лик стерся до невпізнання. Істоти мали невисокий зріст, нижчі навіть за Мальву. Вони перелякано відводили від Мальви свої очі, відчуваючи: вона їх бачить. Дивна дівчина, зовсім не така, як ті, що тут живуть. Безсмертна з купою світла у собі. Істоти похапцем ховали голови в плечі, бо те світло лякало їх. «Що вона забула у цьому Темному світі?» – запитували вони мовчки. Мальва читала їхні думки. Доволі просто, зовсім не напружуючись. Деякі з них, коли надто довго дивилися на неї, починали згадувати себе колишніх, інші лякалися цього і поспішали заховатися за дверима халупки. Найсміливіші підходили впритул до дороги, проводжаючи її довгими стражденними поглядами, стараючись запам’ятати якнайкраще, закарбувати в собі світле видиво, бо вони колись також були такими чи принаймні чимсь схожими на цю світлу людину.

Мальва здогадувалася, що це за істоти. Однак, щоб пересвідчитися у власній правоті, все ж перепитала батька:

– Це хто, оті люди-тіні, тобто істоти під халупами?

– Люди? Які люди? – Стрибог здивовано дивився на Мальву. – Що? Ти їх можеш бачити? Навіть я не завжди їх бачу, і лишень тоді, коли маю до них якусь справу, вони мені показуються. Як ти це робиш, тобто бачиш їх?

Мальва стенула плечима:

– Не знаю. Просто бачу. То хто вони? Це люди, тобто смертні люди, тобто мертві смертні люди чи не зовсім мертві?

Стрибог розсміявся, і Мальва помітила, як від того сміху люди-тіні кинулися врозтіч, затуляючи руками вуха, ховаючи голови в плечі.

– Майже люди? – Це його дуже веселило. – Ще чого не вистачало – смертних людей з цілими душами в нормальному світі. Найліпше, що можеш вигадати, коли збираєшся загидити і занапастити світ, це заселити його смертними нік чемами, тобто людьми. Бо де є смертні, там обов’язково з’являються і заздрість, і ненависть, і манія накопичування чогось матеріального, не завжди конче необхідного. Для того існує цілий арсенал зброї: грабіжництво, злодійство, вбивства, зради, обдурювання, приниження, холуйство, скнарість, шалене бажання карати, а не милувати, мститися, а не прощати. Список можна продовжувати.

– Але, – не втрималася Мальва, – вони це й самопожертва, і любов, і віра, і щедрість.

– Ти надто мала ще, дівчинко моя! Ти говориш про тих, напевне, що були поруч із тобою, коли зростала. Але ті, хто поза колом впливу Птахи, зовсім інші, жалюгідні та майже всі прокляті, тобто майбутні прокляті. Не криви душею, бо мусиш добре знати, на що вони здатні заради тілесного розкошування. А коли їх усіх зібрати вкупі, гарненька колекція набереться. Ні, смертних у нашому світі нема. А ці – то вже не люди. Ми називаємо їх проклятими. Вони повна протилежність смертних – слухняні, мовчазні. Може, й німі. Принаймні ані я, ані інші безсмертні не чули, щоб вони розмовляли. Вони гарно виконують своє призначення – догоджають господарям.

– Тобто вони зомбі, типу ходячі мертвяки чи шось типу того? – Мальва не розуміла. Адже вона добре бачила, що всередині кожного з тих безликих створінь щось ще жевріє-мерехтить, ледве-ледве помітне та все ж живе.

Стрибог знову розсміявся:

– Та ні. Вони не живі мерці. Це збочення – тримати за слуг мертвих істот, тобто повністю бездушних. На таку гидку справу здатні тільки смертні, за допомогою ілюзорної магії роблячи підвладними мертві тіла. Безсмертні таким не займаються. Це порушення природного ходу подій, норм всесвітньої моралі. Оті безликі почвари, яких ти бачиш, колись були звичайними смертними. Але так шпарко та завзято торгували безсмертною душею, запаскуджували її, що врешті не залишилося майже нічого, тільки на денці. Знаєш, що може бути гіршим за смерть? Бо смерть сама по собі – лиш природний хід буття, тобто це завжди закінчення однієї дороги та початок нової. А от страх перед повним зникненням – справжній. Це знання того, що помираєш назавжди без права переродитися. Коли посудина не просто порожня, а й клеєна-переклеєна, то яка з неї користь? Посудина, в яку нічого не наллєш, бо втече шпаринами. Оті почвари і є тією посудиною. Вони прокляті, які втратили право перенародитися. Тому з них найкращі служки, досконалі. За найменший непослух залишки душі забираються з тіла. Істота зникає назавжди, без права повернутися. Тільки не смій жаліти їх, Мальво. Кожен сам вибирає власну дорогу.

Мальва слухала уважно і більше не запитувала. Вона просто мовчки роздивлялася тих, що колись були справжніми повноцінними людьми. Вона згадала бабу Валю зі свого під’їзду у Львові, згадувала пологовий будинок з неймовірно щедрим плетивом доль-страждань, а далі подумала про своїх знайомих, приятелів і те, як вони живуть і чи зуміють, коли настане випробування, опиратися спокусі. Вона б для кожного з них організувала сюди екскурсію, щоб показати, що буває, коли… Спіткнулася на думці. Коли що? Ніхто ж не запихав силою отого дідка, що зараз ховає своє обличчя за рукав дірявої сорочки, сюди. Він заслужив перебування тут… І це не пекло, бо з пекла можна повернутися, споку-тавши, а звідси повернення немає. Це приреченість, але ті істоти і за неї чіпляються щосили, намагаючись хоч на краплину продовжити своє існування. Так, існування, бо життям то не назвеш…

– А яка місія у темних, Стрибоже, – запитувала ледве чутно, але трохи зарізко, відвівши очі від істот-тіней, що тулилися попід парканами. – Місія перетворення звичайних смертних на проклятих?

Їй боліло те, що бачила, дуже боліло.

Стрибог різко зупинися, вхопив Мальву за руку.

– Що? Ну і за… – ледве стримався, щоб зайвого не бовкнути. Перевів подих і продовжив: – О, ні, люба! Надто все просто, якщо так розмірковувати. Якщо ж декількома словами: то місія геть проста і така ж, як у світлих. Робити кращими смертних людей, вдосконалювати їх душі, пере…

– Що, вдосконалювати? – Мальва запитанням різко обірвала батька. – Яким чином? Спокусами, облудою підштовхувати до гріхопадіння?

Стрибог щиро дивувався:

– А чому б і ні, Мальво? Лишень справжні, тобто сильні духом, не піддаються. Чи ти волієш їсти хліб із куколем всередині? Але давай нашу розмову перенесемо на потім, бо вона може стати безкінечною. Зрештою, нас уже зачекалися. Розумію, дитино, тобі все цікаво, і це чудово, однак якщо ми надто часто зупинятимемося, то й до кінця вічності до Храму не добредемо.

Мальва на знак згоди хитнула головою. Чи змогла б вона подолати всі свої спокуси, якби її припнули до стіни та перетворили на прокляту? Птаха колись їй сказала, що її душа була обрана стати безсмертною: «Та, що володіє смертю, знає, чи достойна твоя душа врешті перейти поріг безсмертя, чи має ще вкотре переродитися в тлінному тілі, щоб наповнити чару свого єства мудрістю та глибиною пізнання, не піддаючись спокусам та облудам. Кожне таке переродження жорстоко починається з чистої сторінки і тільки найчистіші душі витримують випробування, приготовані творцем. Твоя душа витримала». То, виходить, темні – це і є ті випробування? Запитувала себе. Шкода, що поруч немає Птахи, вона вже починала за нею скучати…

Тим часом вуличка закінчилася широчезною площею, роздоріжжям, від якого розходилися хрестовиною чотири дороги.

– Майже прийшли. Площа Чотирьох доріг. А на ній – Храм Чорнобогів.

Прекрасне і разом з тим жахливе видиво вставало перед Мальвою.

– Срань Господня! Тобто капєц! Карочє, вибач, е-е-е, – потрібних літературних слів-синонімів зараз вона дібрати не могла. Бо те, що тримало небо у світі Відтіні, було страшним, жорстоким і неправильно-гарним водночас.

4. Кохання і Любов

– Птахо, дочко, ти хоч мене слухаєш? – Учитель зупинився перед Птахою.

Жінка перевела свій відсторонений погляд з вікна на Посолоня, ледь помітно кивнула головою, даючи зрозуміти, що слухає. Учитель продовжував:

– Ти розумієш, що вчинила недобре. Так-так, право крові і все таке – це я вже не один раз чув, але ж існують винятки, розумієш? Винятки. Ти стільки труда вклала у це дитя і так легко відступила.

Птаха кинула швидкий погляд через вікно на небо. У чистій блакиті висіло усміхнене сонце. Наразі у світах панував мир. Зітхнула, перевела очі на Вчителя.

– Учителю, я чиню правильно. Вірте мені. Я це знаю. Мальва – донька та онука темних. І привілей рідної крові – це також одне з неписаних правил, які ми не можемо порушувати. Бо тоді ми нічим не кращі за них.

Учитель звів здивовано догори сиві кошлаті брови:

– Що? Кращі? А ми і не маємо бути кращими чи гіршими, люба! Це не змагання, не суперництво. Це лишень бажання отримати рівновагу. Звичайно, Мальва за походженням із батькового боку з темних, але душа у неї світла та чиста. Це видно відразу. Може, тому, що мама у неї була звичайна світла смертна, а може, тому, що ти завжди поруч. Зрештою, світлі люди її ростили. Я розмовляв із нею, бачив її, чув. Вона не темна. Ох, дочко-дочко! Це жахлива помилка – віддати Мальву темним. То те саме, що кинути курча в пащу хижого вовка.

– Вона не курча, Учителю. – Птаха боронилася. – Вона його донька. І вона також цього хотіла і рано чи пізно мала побувати на тому боці. А бажання безсмертної не обговорюється, а виконується.

– Але ти могла її переконати не чинити так, тобто не йти до темних, – Посолонь і далі був роздратованим і не міг ніяк ані зрозуміти свою ученицю, ані щось уже змінити.

– Так. Я знаю. Могла. Але не стала. Навпаки, підштовхнула її до цього.

Говорила чесно і відверто. Хай, Посолонь має знати всю п ра вд у.

– Що? Підштовхнула? – Учитель ледве стримувався, щоб не зірватися на крик. Птаха залишалася спокійною. – Дочко, що ти наробила? А якщо темних стане більше й сила їх зросте, і рівновага у світах зрушиться? Стрибог перекинувся, а тепер ще й Мальва. Ти не думала, що обставини не випадково так складалися і Мальва стала майже світлою. Ні, дитино, я таки не розумію тебе. Я ж думав, що ти врешті змогла перебороти свої почуття до того чоловіка і зрозуміти, що є щось вище, аніж кохання. А ти он як. Чому? Досі його кохаєш? Він хотів тебе вбити.

Стояла бліда, далека та чужа, майже не дихала. Учитель сказав те, що мав сказати, і вона почула. Зібрала себе докупи і сумно відповіла:

– Ні. Не так, Учителю. Він не хотів мене вбити. Він мене вбив. Я по-справжньому була мертва. Бо коли отямилася, то не пам’ятала навіть свого імені. А тоді… Народилася знову і, повірте, тепер стовідсотково знаю, що чиню. Щодо помсти Стрибога і його бажання позбутися мене, то… Я сама трохи винна. Бо не варто дратувати зраненого звіра, він може не тільки руку відкусити, а й голову відірвати. – Птаха перевела подих. Вона дуже старалася говорити спокійно й тихше, ніж Посолонь. – Учителю!

Наша розмова зараз мені нагадує бесіду глухого з німим. Ви мене не розумієте, а я вас не чую. Зрештою, останній мій аргумент такий: поганий мир завжди ліпший, аніж добра війна. Чи, може, було б краще, якби знову почалася кривава бійня між світлими та темними? Чи вартує нова безсмертна, яка й досі не вибрала своєї дороги і невідомо ще, до якого берега припне свого човна, такої борні? Мальва не легка здобич, Учителю. Думаю, усім тим, хто на темному боці, буде складно з нею, і я знаю напевне, не питайте тільки звідки, вона повернеться.

Посолонь із сумнівом кивнув головою і вже не так гаряче відказав:

– Ти стала провидицею, Птахо? У Долі хліб забираєш, – голос пом’якшав. – Стрибог пішов, ми ледве тебе не втратили, а тепер ще й Мальва… Що ж будемо робити з рівновагою?

– Рівновага? А що з нею станеться? Та пані собі раду дасть. До того ж досі на світлому боці більше було сонця, аніж тіні. Зрештою, усім відомо, що Стрибог ніколи не був світлим. Рано чи пізно його справжня сутність вилізла б нагору, бо, скільки вовка не годуй, він усе одно до лісу втече. І не треба дивитися на мене таким осудливим поглядом. Я йому не нянька. Стрибогу час вилюдніти. І нарешті стати справжнім, а не тільки біологічним, як його називає Мальва, батьком. І не озиратися на авторитети – то на батька Мора, то на мене. Він врешті сам має стати авторитетом, принаймні для своєї віднайденої доньки.

– Ти його досі кохаєш! Так? – Посолонь взяв за руку Птаху. Він чи то запитував, чи то стверджував. – Кохання – велике та сильне почуття. Воно робить сильними, але воно робить і слабкими.

Птаха ковтнула слину. Вона згадала свою обвуглену руку, жах від наближення чорної липкої кулі, випущеної з рук коханого, ненависть та гіркоту в його чорних очах, куди раптом розхотілося падати, бо вони провалля, котрі не рятують, а спустошують. Порожнеча, а не очі.

Учитель чекав. Він чекав відповіді. Але що вона могла відповісти? Що любов буває різною – до людей, до ближнього, до світу, до дитини, до землі, до неба… А кохання? Кохання буває тільки одним-єдиним, назавжди. Ти можеш стати його обраницею, отримати від Долі в дар, а можеш отримати як випробування, покару. А ще можеш розминутися з ним. Вона не розминулася і отримала. Тільки досі ще не знала – дар це чи покара. Те, що каже Посолонь, – над силу і над слабкість.

Сказала геть інше:

– Не знаю, Учителю. Така мудра, а цього не знаю, бо… Чи буває кохання колишнім? Це ще не відкрилося мені, Учителю. Інколи я Стриба ненавиджу так само сильно, як і кохаю. Часто, виправдовуючи, кохаю так само сильно, як і, зневажаючи, ненавиджу. Знаю одне напевне: я його досі не відпустила від себе і, мабуть, ніколи й не відпущу, бо ненависть, як і кохання, прив’язує людину до тебе назавжди. І не запитуйте більше мене про це, гаразд, бо я гублюся у відповіді – кат чи коханий він для мене, прокляття чи нагорода. Я досі жива, всупереч тому, що мала таки померти від руки темного Стрибога. І я вважаю, що правильно чиню, відпустивши Мальву до нього. Бо, коли я прив’язую до себе людей, вони чомусь перетворюються на слабких та безвольних.

– Безвольних? Ох, дарма таке кажеш. Ти наговорюєш на себе, дочко! Так, ти, хвала Сварогу, жива. Хоча, направду, ні я, ані решта безсмертних не розуміємо, як ти змогла вижити після удару смертельного прокляття. І я не вимагаю відповіді від тебе. Бо на все мудра воля творця. Але, переконаний, ти кажеш набагато менше, аніж знаєш. Та я не стану випитувати. Ти мудра дівчина і знаєш міру в тому, що, кому і скільки словесно давати. Що ж… Тепер про офіційне. – Посолонь безвільно махнув рукою. – Глас Старійшин я зумів якимось дивом переконати, що ти мала слушність, коли відпускала Мальву. Хвала Сварогу, для цього існує Білобогова Книга, де описана і така ситуація. І згідно правил та приписів, вказаних у Книзі, ти вчинила правильно. Але, пригадуєш, я тобі вже казав це: чинити правильно не завжди означає чинити мудро. Тому переконати мене важче, аніж Старійшин. Я повинен передати тобі зараз їхню волю. Якщо Мальва не повернеться до нейтрального світу Єдиного Бога через чотири переродження сонця, тобто через рік, то світлі лишають за собою право повернути її силою. Мені дуже не хотілося б, щоб війна все-таки розпочалася. А вона може розпочатися. Бо я добре знаю методи впливу Великого Морока на юні уми. Ми дуже ризикуємо, дочко. Тим більше, що нас зараз менше і ми виглядаємо слабшими, принаймні кількісно.

– Ні. Не погоджуюся з вами, Учителю! Я не думаю, що темним буде легко. Вони не врахували, що мають справу з новою Птахою. Майже вбитою, але досі живою. Бо коли помираєш, то вже точно стаєш сильнішим.

Птаха зробила паузу. Перевела подих і знову заговорила:

– Учителю, ще одна зовсім несподівана новина. Зрештою, може, лишень для мене це новина. Може, ви це і знаєте? Володарка Смерті Мара – мати Стрибога і, звісно, дружина Мора. Вона залишила його в світі темних зовсім крихітним. Пам’ять дитині заблокували, і Стрибог донедавна вважав, що його мати померла, народжуючи його. Це було зроблено наче з благими намірами, щоб приборкати кровожерливість Мора, який поклявся кров’ю своєю на жертовнику Чорнобога, що темні не вживатимуть непрощених заклять та проклять взамін на сина. Та Стрибог, застосувавши проти мене одне з сімейних реліквій-проклять, порушив домовленість, зрушив клятву… Тому правду вже ніхто не замовчує.

Посолонь випустив руку Птахи зі своєї. Напевне, якби зараз впало на землю небо, це б його менше здивувало:

– Мара – рідна мати Стрибога? Слово честі, я нічого не знав.

– Ніхто цього не знав, – сказала Птаха.

– Вона тебе за нього просила, так?

– Так, не заперечую, просила, бо вона його мати, Учителю. Просила прощення.

– Так, мати. – Учитель закрив очі, наче збирав докупи усі думки, і, не розплющуючи їх, додав: – Але це ще не все. Правда ж? Ох, чує моє серце – це ще не все.

Птаха сумно усміхнулася і відповіла:

– Не все. Мара просила передати мною Перемінник для майбутнього безсмертного, бо той майбутній безсмертний мешкає зараз у нашому світі.

Посолонь відкрив очі й зачаровано втупився в Птаху. Такого повороту він не чекав:

– Що? Ти торгувалася з Марою? І Мара погодилася на це. Тобто тобі якось вдалося переконати саму Володарку Смерті. Тобто Володарка Смерті послухала тебе, а не здоровий глузд і не законів, які її тримають припнутою за руки, ноги, голову, душу… Жінко, що ти зробила з нашою Птахою? Хто ти?

Птаха незворушно дивилася в очі Посолоню, і той продовжував:

– І хто він, той, кого позначила Мара? Уже ніщо мене не здивує… Чи то я надто високої думки про себе?

Птаха сумно посміхнулася.

– По-перше, я не торгувалася з Марою. Я просто попросила їй ще раз дуже уважно подивитися в… – затнулася. Зробила паузу: – Подивитися туди, де записано перелік усіх позначень доль безсмертних – минулих, теперішніх та майбутніх. Чи ви знаєте, що іноді позначення, які досі не були вписані творцем, дописуються ним пізніше? І Мара щиро відгукнулася на моє палке прохання, тобто ще раз зазирнула туди.

– Ага. Палке прохання, кажеш? Неперевершено образно звучить. І що? – Учитель вдавано суворо дивився на Птаху.

– Усе гаразд, Учителю, – відповідала вона. – І зараз саме час вам познайомитися з новим безсмертним та моїм новим учнем.

Птаха підійшла до входу в залу Храму та гукнула:

– Заходь, новий безсмертний, сміливо заходь. Ти тепер один із нас.

У залу зайшов юнак, Посолонь ошелешено витріщався на з’яву. Він був ладен побачити кого завгодно, але не того, хто зараз стояв перед ними, – трохи знічений і схвильований. І майже через силу витиснув з себе, піднявши руки долонями вгору:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, підіймаючи вгору руки, новий безсмертний!

Тоді не стримався і в бік Птахи майже пошепки сказав:

– То ти зі мною згідна, ученице, що кохання робить нас слабкими?

– Так, але робить і сильними, Учителю! Тому Мороку я зараз зовсім не заздрю. Ми ще подивимося, чия візьме. І ще одне. Ви казали, що є щось набагато сильніше від кохання?

– Так, є.

– І я навіть знаю що. Любов, Учителю. Просто любов.