Текст книги "Зворотний бік світла"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

5. Світ Чотирьох Сонць

Тоді вона думала, що померла. Так – померла. Тіло затерпло, не могла поворушити ані рукою, ані ногою. Здавалося, що й повіки не слухаються, як не пробувала заплющити – не вдавалося. Стояла, безпомічно дивлячись перед собою. Очі перестали бачити, якась круговерть з кольорових плям миготіла перед ними. Враз уся перетворилася на згусток енергії, яку закували в кам’яній брилі тіла. Стала мертвою і слухняно-байдужою. Знала, що якщо зараз не заплаче, то просто не зможе те все пережити: серце не витримає і душа також. Неймовірним зусиллям волі примусила себе задерти голову до неба. Дажбогів диск був майже в зеніті. Постаралася сфокусуватися на ньому. Дивилася, аж доки сльози горохом не покотилися з очей…

Хто вона тепер? Лишень звичайна зраджена жінка, одна з багатьох? Зраджена… Ні – не просто зраджена. Розтоптана її гідність, її – безсмертної, яку проміняли на звичайних смертних і, схоже, не вперше і не один раз.

Ще на початку їхнього подружнього життя Птаха говорила коханому, що так легко впустити чоловіка в своє тіло, набагато складніше впустити його в свою душу, бо туди може попасти лишень той, єдиний, особливий. А зараз, зараз, коли застала його з тою, застала в чужому тілі… Відчувала себе зґвалтованою. Чому? Сама ж сплела таку дурницю, тож тепер насолоджуйся. Плакала, божевільно ридала, як проста смертна, бо в таких питаннях немає зовсім ніякого значення – смертне чи безсмертне твоє тіло, кохаєш та ненавидиш однаково кволо чи міцно, бо ти насамперед людина, справжня людина, і тобі нестерпно болить душа. Але як він міг? Вона і вимислити собі не могла чогось подібного, а він…

Цього разу простежила за Стрибом до Забутого озера, хотіла зробити приємність коханому та вибачитися. Перед тим вони трішки посперечалися і вона, здається, перегнула палицю – бо спалахувала, мов ватра. Стриб розсердився, грюкнув дверима та відправився у звичні мандри, на так звані «лови вітру».

От що означають його мисливські «лови вітру»! Краще б вона того не знала. Але чи краще?

Вони зі Стрибом сперечалися частенько. Ота їхня несумісність просто спалювала обох живцем і водночас тримала міцно одне біля одного, не відпускала. Стриб все залишив заради неї, мала пам’ятати про це. Він зрікся свого імені, батька, друзів, обов’язків, рідного світу, віри, обітниць. Став клятвовідступником, і все це – через кохання до чужинки. Казав, що не міг нічого вдіяти зі собою, бо сама думка про те, що він залишиться жити без неї, вбивала. То вже ліпше смерть. А для безсмертного жадати смерті – гірше за саму смерть…

О, так! Кохання – воно не тільки дарує крила, щастя, радість, насолоду, воно вміє й терзати, особливо коли це кохання між однаково рівними та однаково сильними. Знала, він не може довго без неї. День, два, тиждень розлуки, а тоді завжди вертає. Падає навколішки, віддано дивиться в очі, вимолюючи прощення: «Я задихаюсь без тебе, Пташко моя кохана, прийми мене назад». І вона приймала. Бо знала, що стала його повітрям, його. А він? Він став її небом. А чи може довго Птаха без неба? Загине, вмре від туги.

Стриб. Хто він для неї, для світлої безсмертної? Темний, повелитель небезпечних небесних стихій – вітрів, буревіїв, цунамі, сніговіїв, шторму на морі чи закоханий чоловік, який заради свого кохання зрікся рідного світу і перейшов на її бік? Ні, не на бік світла, того ніколи не трапиться, була певна, він перейшов саме на її бік, тільки й усього. Страшний і жорстокий воїн у чорних обладунках зумів перетворитися на просто воїна. Вона ніколи нікому не розповідала про їхню першу зустріч, навіть Стрибові. Її не зрозумів би ніхто – ні свої, ні чужі. І, певне, не простили б.

Що ж, Птахо, ти також маєш свій зворотний бік, і він не цілком світлий, правда ж?

Птаха народилася у Світі Чотирьох Сонць. Хоча і була примусово забрана з того світу, коли мала лишень сім літ, та багато що пам’ятає. І свою маму, жрицю Арату, завжди усміхнену, добру та красиву. Батька не пригадує добре, як би себе не силувала. Хіба що його сильні руки, які підкидали її вгору до Сонця, і вона реготала голосно, захлинаючись сміхом, і летіла додолу якусь мить, мов справжня Птаха, а там її зустрічали сильні руки тата.

Птаха добре пам’ятає й запахи, які її огортали в тому світі, – полин, чебрець, м’ята, роман-зілля, волошки, ружі, любисток, зібрані в пучки трави або заплетені у віночки в їхній величезній сонячній світлиці на стінах, на столі, на підлозі. Величезний пшеничний сніп-Дід посеред кімнати в День Народження Сонця.

А ще – красивий та величний жертовник посеред оселища Дива, біля Дівич-гори: здоровенний сваржень з білого каменю викладений на землі, а на ньому жертовна чара, оточена сімома фігурками жінок, виточених з такого ж каменю. Мала Птаха зачаровано дивиться, як її мама вичакловує щось, промовляючи, ніби мантру, слова:

 
І се повінчаємо Небо і Землю, і справимо весілля їм,
Де Чоловік є Сварожень і напроти нього – жона його…
 

О, так, Птаха має певний сентимент до того часу, уривки-спогади трохи кволі, але такі яскраві, мов озимина, що визирає ранньою весною з-під снігу. Чотири Сонця на глечику, з якого мала Птаха п’є молоко, Чотири Сонця на чотирьох боках її ліжечка; О, Дажбог; Чотири Сонця на весільному короваї; О, Дажбог; Чотири Сонця на жертовнику; О, Дажбог; Добрі теплі символи-знаки. Ті Чотири Сонця народжувалися не тільки в небі, а й у молитвах тих людей, які ставали одним цілим з небом, стоячи ногами на Землі, підпираючи руками небо та дякуючи Великій Матері за світло, за вміння його творити, бачити, відчувати Дажбоговими очима, через вітер та дощ, через вічне бажання бути, народжуватися, любити, вмирати і знову бути, народжуватися, любити, вмирати і знову бути… Коловорот Сонця в небі, вічність життя на землі, яка піднімає жертовну чашу до неба.

– Пташко моя маленька! – ніжні руки мами.

– Я – лечу, мамо, дивися – лечу.

Тато підкидає малу Птаху вгору, і їй перехоплює подих. Бо вона Птаха – і то її небо, вона має крила і вміє літати.

То був не край – то був рай, її ирій, світ, замкнений у сонячному колі, світ, який хіба що приходить тепер до неї у снах та мріях. І можливо, тому що для Птахи дуже рано почалося доросле нове життя – життя безсмертної, коли Жінка в білому, з серпом у косі, торкнула її чоло своєю рукою. Але ті дитячі спомини будуть завжди світлом, яке зігріває та дає надію… Пам’ять мудрої безсмертної майже стерла багато чого темного і непривітного – і несподіваний набіг кочовиків зі сходу на оселище, і вбиті понівечені тіла тих, хто любив її і кого вона любила-недолюбила. Пам’ятає добре: скрегіт металу, дзвін і жахливі та страшні люди-круки в чорному довкола, мов холодні тіні з вирвища. Вони наскочили раптово, вранці. Вгризлися в її землю, сплюндрували та збезчестили, змели все на своєму шляху до шкуринки, до ниточки. Їх не стримали ані обереги, виставлені жрицею Аратою, ані обереги Великої матері, бо тут діяла інша сила – темна й ворожа. Чотири Сонця у чорному вогні, білі стіни хатинки зафарбовані в жар, і мала нажахана дівчинка вибігає з хати та сполохано ховається від чорнокрилих під возом. Та віз потрощено, бо щось у ньому небезпечно скрегоче і він валиться на малу, притискаючи своєю вагою тендітне тільце до землі. Біль, страшний біль заповзає всередину тіла, там щось ламається з хрускотом. А вона не може ані поворушитися, ані закричати – жах заціпив її волю, замкнув вуста, і мала дівчинка скалічена, накрита зламаним возом, схарапуджено дивиться, як помирає її світ.

Тоді загинули всі – і старі, і малі, і тато, і мама. Відчувала це єством, бо раптом все світле і яскраве зі світу щезло, а навколишнє затягли сутінки. Сутінки були всюди – небезпечні та липкі на дотик, мерзенні та холодні, гидкі. І тоді вперше вона побачила його, винуватця того всього дійства. Відчувала внутрішньо – то він привів сюди круків, хоча, може, й нічого не робив сам особисто, але спостерігав, радив, спрямовував.

Чоловік стояв на Дівич-горі, задоволено оглядаючи згарище оселища Дива. Гордо піднята голова, складені перед собою на грудях руки, жорстокі колючі очі, намальований знак на шиї у вигляді Сварги смерті і посмішка майже щасливої людини на устах. Але то не була людина, бо людина не змогла б отримувати втіхи від смерті, від болю неворогів, тих, хто тобі нічого поганого не вчинив. Був зодягнений у щось чорне та лискуче. Мала дитина знала, що зараз його страшні та колючі очі знайдуть її під поламаним возом, який став прихистком та пасткою водночас, і дадуть наказ крукам – вбити останню зі славного роду Арати.

Знала, що має спробувати утекти, та не могла – пастка не випускала, навіть спробувати заховатися за колесом не сміла, бо біль ножем вдаряв у серце, і тому сиділа пригвинчена до сплюндрованої землі, дивилася на цього жахливого чоловіка й чекала кінця. Він таки помітив її, якусь долю секунди дивився здивовано на мале зарюмсане дівча, яке тулило руку до того місця, де дуже боліло, і від того біль наче трішки завмирав, хоч і не минався зовсім. Птаха також не відводила свій погляд від нього, стараючись чи то виблагати ласку залишитися живою, чи ласку скоріше померти та піти вслід за батьками. Чоловік раптом опустив очі долі, наче щось обмірковував, тоді знову подивився пильно на неї, навіть наче підморгнув, від того вже не здавався таким жахливим, притулив палець до уст, даючи зрозуміти, щоб вона сиділа мовчки, можливо, її і не помітять. Потім розвернувся і пішов геть, не озираючись, розчинившись у сірих клаптях диму від згарища.

Того чоловіка Птаха впізнає пізніше, коли стане безсмертною, коли поверне в цей край боронити його дітей і зіткнеться з темними. Тим чоловіком буде Стрибог, який згодом стане її Стрибом. І вона йому простить – і смерть батьків, і жорстокість, і ненависть, і злість, і сльози, бо кохатиме й нічого з цим вдіяти не зможе. А кохання прощає все. Чи майже все? Ще не знала.

Чорні круки ще довго кружляли над оселищем, але так і не знайшли малої. Через роки Птаха зрозуміла чому: той у чорному поставив заслона. Тоді вона помирала на згарищі села, покинута вбитими мешканцями Дива, остання з роду Арати, не знайдена ворогами… А потім, потім її голодну, холодну, обпечену, з поламаними ребрами, ледве живу знайшла та, яка зазвичай приходить за мертвими, Жінка в білому, із серпом у косі, сама Мара. Взяла її на руки, поцілувала в чоло, почепила на шию срібний ланцюжок з Перемінником і віднесла до Східної брами Яроворота.

Птаха ніколи не запитувала Стриба, чи пам’ятає він маленьку дівчинку з оселища Дива, зі Світу Чотирьох Сонць, Світу Дажбожого, яку пожалів і не дозволив вбити. Навіщо? Він робив тоді багато чого такого, про що тепер хотів якнайшвидше забути, а той спомин лишень один з багатьох. Тоді ще Стрибог, а не Стриб, певне, і не здогадувався, що темрява теж має свій зворотний бік. Так, не здогадувався, але він його вже тоді мав. Птаха знала про це, тому і зуміла пробачити…

Як і пробачала згодом коханому його зради. Правду кажуть, що будь-яка людина – нема значення, смертна чи ні, – пізнає саму себе ціле життя і навіть не відає, що заховано у ній, поки якісь прикрі події не дозволяють відкритися по-новому.

Птаха заховалася тоді від усіх на довгі два місяці у Світі Замерзлого Сонця. Знала – там ніхто їй не заважатиме плакати, ревнувати, думати, хвилюватися, марніти, перероджуватися. Світ Замерзлого Сонця не був цікавим ні для світлих, ні для темних. Пустеля, мертва безодня. Тут можна зустріти хіба що заблудлі та нещасні душі, які нікого, крім себе, не помічають. Попросила Учителя передати Стрибу, що у неї термінові справи, а коли повернеться – невідомо. Учитель нічого не розпитував, здавалося, він усе розумів без пояснень, лишень поцілував її в чоло по-батьківськи, благословив.

Безупинно сновигала берегом Застиглого моря, блукала закинутими доріжками Скам’янілих садів, сиділа на руїнах колись квітучого та багатого міста Ольвії. У цьому світі люди самі себе знищили, піддавшись на спокуси, підкинуті щедро сірими, так легко переконати незрілий розум у його винятковості та всемогутності – техноцивілізація в руках бездушних невіруючих умів перетворилася на смертельну зброю. Сірі мали тоді добре жниво – стільки понівечених та втрачених душ, хочеться вірити, що не назавжди. Якось в один мент люди почали вважати себе богами-творцями, бо навчилися керувати дощами, морями, володіли енергією води, сонця, вітру. Не просто використовували їх енергію, ні – керували нею. А надмірна самовпевненість завжди породжує самозакоханість. Хизування витворами людського інтелекту витісняли зі світу прості речі – звичайна трава здавалася анахронізмом, бо штучно створена пластикова стала вважатися кориснішою, далі на черзі були – квіти, дерева, все замінювалося витворами умів людських. Настав такий день, коли колись квітучий запашний світ зробився витвором пластикового генія людини – несправжні яблука, штучні квіти й сади, штучні пахощі; небезпечні для людей тварини щезли як помилкова гілка еволюції, вся морська солона вода стала прісною, зрошувальні канали були прокладені найбільшими пустелями, у світі штучно підтримувалася комфортна для людей температура, звісно, через це вимерло багато видів тваринного та рослинного світу. Та це не зупиняло смертних сірих людей, котрі думали, що стали богами, які мають право змінювати за власними бажаннями геть усе, не керуючись жодними законами. Навіть Сонце вони зуміли перетворити на мертвий кавальчик – звичайну лампочку, що вмикалася та вимикалася за бажанням злого генія людини. Ніч та день заново створені. І так далі, аж до безглуздя. Одного разу Земля просто не витримала такого знущання над собою. Вона скинула тоді з себе людей, як зайвий вантаж, легким порухом власної плоті – мертві вулкани пооживали, тектонічні плити в прісному океані зарухалися… У світ повернулися пустун-вітер та солона вода, але ображена Земля відмовлялася ставати живою. Сірий пласт пилу від згарища накрив колись прекрасний світ тонкою ковдрою. Птаха пам’ятає, якою печальною повернулася Жива в Яроворот, коли пробувала оживити воду та ґрунт у Світі Замерзлого Сонця. На Вчителеве німе запитання сказала тільки, що люди мають вимолити у Землі прощення за наругу, яку їй завдали. Але яким чином то зробити? Остап – єдине живе врятоване дитя з того світу. Птаха, коли пластиковий світ вмирав, буквально останньої миті вирвала-винесла на собі цього маленького хлопчика.

Світ Замерзлого Сонця нагадував Птасі її настрій, теперішній внутрішній стан. Вона також була сплюндрована. І вже коли не було сил ані на сльози, ані на відчай, прийшли сни, а разом з ними забуття. Дивне забуття.

6. П’яті ворота

Сни приходили такі дивні, ніби вона заблукала в темному дрімучому лісі у сутінках і ніяк не може з нього вибратися. Зазвичай Птаха у снах літала. А тут – стоптані до мозолів ноги, синці та подряпини від постійного ходіння-бродіння чагарниками. Навіть уві сні відчуваєш біль. День минав хутко, а в часи сну – все котилося шкереберть. Засинала доволі швидко, однак спокійно спати не могла. Все йшла-брела тим лісом – щось чи хтось привів її сюди, привів і не відпускав. На третій тиждень своїх поневірянь сном-лісом Птаха між гілками дерев раптом запримітила сріблясту постать. Кинулася наздоганяти: «Агов, чуєте! Я тут! Заждіть, заждіть, будь ласка». Намарно. Не наздогнала. Довга накидка закривала фігуру втікача з ніг до голови, і він, мов вітер, просто щезав. Та постать вивела Птаху на залиту місячним світлом галявину, на якій було видно наче в похмурий день. Посередині галявини навколо вогнища сиділо троє. Птаха підійшла ближче. Сивочолий дідусь з розкішною довгою бородою та вусами мав на очах сіру пов’язку, по правий бік від нього сиділа жінка, яку добре розгледіти було неможливо, оскільки всю її – згори-донизу, і обличчя також, огортала знайома срібна напівпрозора накидка. От хто вивів її з того лісу. Зліва сидів молодий чолов’яга, великі очі, довге світле волосся, нижче рамен, та туга сіра пов’язка на устах, він тримав у руках залізну палицю-стожар і шпортав нею в багатті, від чого воно потріскувало то сердито, то жалібно, а вогонь тим часом з лілейно-синього перетворювався на золотий.

– Радий, Птахо, що нарешті втрапила туди, куди вже давно мала б прийти. Ми зачекалися, бо витримки, дівчино, маєш аж забагато, – загомонів м’яким спокійним голосом старший чоловік.

– Хто ви? Що ви робите у моєму сні? – мовила трохи роздратовано Птаха. Її чекали, тут, у її сні, чекали на неї?

– Аякже, аж три тижні, люба, – прошелестіло в голові, бо хтось читав її думки.

Ого! З думками тут слід бути обережним. Це ж не Яроворот, де таке неприпустимо. Це лишень її сон, але… Сама собі сказала: «Припини нарікати. Що ж тут дивуватися, це ж – сон, жінко, і тільки сон. Де корови літають і оси співають по-солов’їному».

Птаха роззирнулася. Галявина величезна, обступлена довкола соснами. Прислухалася до звуків. Нічого: ні звичних звуків лісу, ні шурхоту, ні шелестіння, ні галасу. Довкола стояла глупа тиша, яку порушувало лишень мляве потріскування багаття. Одначе тиша не здавалася зловісною, як то зазвичай малюється в уяві, коли потрапляєш в чужу місцину. Ця тиша була сонною, бо дерева, кущі, трави та всі ті, хто жив на них чи під ними, тобто мешкав у тому лісі, навіть нічні птахи та тварини, спали. І Птаха враз зрозуміла, хто перед нею.

– То ви і є… – затнулася.

Старий усміхнувся.

– Так-так, здогадалася, Пташко. Я – Сон. Жінка в сірій намітці, та, що привела тебе, – моя дружина Дріма. Мусили її за тобою послати, а то хтозна-скільки довелося б ще тебе ждати. Хлопчина з пов’язкою на устах – наш син Угомон. Сідай до нас, дівчино, поговоримо. Ти ж здогадуєшся, що потрапила сюди недарма?

Сон показав у бік порожнього пенька, запрошуючи Птаху сісти. Сіла. Старий продовжував говорити:

– Що ж, напевне, відразу до справи. Доста часу змарновано й так. Синку, – Сон повернув голову в бік Угомона, – докинь у вогнище сухої глиці, а то щось полум’я на очах марніє.

Угомон докинув у вогнище ломаччя, й довкола солодко й терпко запахло. До сухої глиці хтось домішав сухого полину. Тим часом Сон вів розмову далі:

– Нічні марення – не завжди те, що дарую я. Інколи – то послання для твоєї душі від чиєїсь душі – загубленої, закоханої, ненавидячої, люблячої. Ті сни мають силу, майже завжди готові до дії. Так легко заблукати в лабіринтах нічних сновидінь, коли не увійдеш у ворота або увійдеш. Не кожен зуміє увійти, ще більше не зможуть повернутися. А ти, Птахо? Чи готова прийняти дар, який доручено тобі передати, – входити безкарно у ворота Сну, в мої ворота? Поміркуй добре! Ти ж розумієш, про що я, правда? Певен, Учитель Посолонь щось таки розповідав про сім воріт Сну.

Нічогенько собі. Чи є хтось у світах видимих та невидимих, хто б Посолоня не знав? Так, колись розповідав. Птаха пригадала ці балачки. Вчитель ніколи нічого не нав’язував, здебільшого він просто оповідав. Птаха звикла до такої манери научання і навіть не сумнівалася в тому – чи вартує чути те, що мовиться, а чи можна тільки слухати.

Вона завжди була хорошою ученицею, тому постійно чемно слухала, а отже, й чула. Пригадалося Вчителеве: «Існує сім воріт, через які можна потрапити у сни, в край, у якому живуть осібні Закони, і коли ти їх відмовляєшся виконувати, то можеш бути жорстоко покараним самим Сном, сином Велеса та Мари, добрим і щедрим Богом. Перші ворота пройдеш – навчишся бачити, тобто спостерігати за собою, мов у дзеркалі, та свідомо повертатися в той бік, у який хочеш дивитися. Багато смертних і безсмертних щоночі входять і виходять через ці ворота, не усвідомлюючи цього. Другі ворота – це уміння бачити сон усередині сну. Таке утне багато хто, інколи й іншим розповідаючи про свої дивні сни, у яких могли бачити ще один сон, навіть не підозрюючи, що зуміли увійти у другі ворота. Треті ворота…»

Думку-спогад обірвав м’який голос жінки:

– А в треті ворота, Птахо, ти щойно ввійшла, – знову її прочитали, вже навіть не гнівалася, бо нічого ж крамольного не подумала. Голос продовжував: – Правда, зробила це у дивний спосіб, ставши зрадженою та непокинутою, ображеною та обдарованою. Коли увійдеш через треті ворота, можеш дивитися на себе збоку, згори, знизу, як завгодно. Так, то трішки важкувата праця для кволого розуму, але не для безсмертної, правда ж?

Дріма говорила просто, не соромлячись називати Птаху зрадженою та ображеною. Птаха після почутого занервувала. Її біль – то тільки її біль, і ніхто не сміє пхатися до цього. Та на це, здається, ніхто не зважав чи принаймні вдавали, що не зважають.

– Четверті ворота, – далі продовжував Сон, – подорож у те місце реальності чи нереальності, в якому хочеш опинитися. Це може бути місцина твоєї уяви, вигаданий світ, у якому немає нікого і де тобі добре. Але тут маєш бути обережною, бо у твої четверті ворота легко можуть впхатися ті, хто уміє керувати п’ятими, шостими, сьомими. І коли ти навчишся входити у п’яті ворота, то все втаєне твоїми ближніми може стати явним, якщо матимеш тільки бажання на це і можливість пірнути в ті місця. Та слід бути уважним з такими охотами, інколи краще нічого не знати про заховані таємниці своїх рідних, вірити, довіряти, але не перевіряти.

Сон звівся на ноги. Птаха уважно розглядала невисоку постать старого чоловіка. Його борода сягала землі, а вона думала, що то така довга сорочка. Він майже не торкався трави, бо, коли рухався, ніщо не шелестіло, не тріщало під ногами, він плив повітрям. Син Мари. Добра знайома Мара і її діти. Син володарки смерті та володаря Нави, добрий друг багатьох світлих та багатьох темних. Сон наблизився впритул до Птахи, незважаючи на те, що мав затулені очі, очевидно, добре усе бачив. Нахилився до її вуха й зашепотів. Чути його могла тільки вона:

– П’яті ворота, Птахо, – то незвичні ворота. Якщо через ці ворота увійдеш, то отримаєш можливість не тільки проникати у сни інших, а й подорожувати різними світами в часі – вчорашнім чи майбутнім, без різниці. Хто-будь туди не втрапляє, думаю, ти це розумієш. Тільки ті, кому дається. Зараз ти отримаєш можливість та дозвіл на вхід у ці ворота.

– А чому ми говоримо пошепки? – Птаха також чемно зашепотіла, навіть нахилилася до вуха старого.

– А тобі й невтямки? Що за диво існує у світі, яке маємо щоразу і майже постійно? Воно об’єднує всіх-всіх-всіх сущих на землі, сотворених на подобу божу. Лишень не народження і смерть, боронь боже, вони ж бо трапляються не так часто. А той дар маєш щастя отримувати постійно, якщо у тебе все гаразд з головою, звісно.

– Кохання, – майже нечутно прошелестіли вуста Птахи.

– І що могла відповісти закохана жінка? – трохи глузливо і вже вголос сказав Сон. – Добре поміркуй, про що може говорити старий чоловік. Бо чи всі ту любов мають, чи знають, що воно таке, чи втрафлять берегти, чи не буває такого, що гублять, забувають, відмовляються… А мій дар приймають усі, бо їх ніхто не запитує, чи хочуть вони його мати.

Він зробив паузу, даючи можливість Птасі відповісти.

– Сон, – трохи невпевнено зашепотіла Птаха.

– Сон, правильно, – Сон також шепотів. – А в снах можна зустріти не тільки друзів, тому й шепочемося. Нас можуть підслуховувати ті, хто легко входить і виходить воротами Сну, і не завжди то твої приятелі. А зараз ти отримаєш від мого сина Угомона дозвіл заходити в п’яті ворота, не знаю тільки, для чого це безсмертній. У тебе й так все начебто є. Та мене попросили за тебе ті, хто відмов не приймає, тому ти зараз тут.

Птаха хотіла запитати – хто попросив? Та змовчала, бо, зрештою, чи не все одно, Сон не зізнається.

– Угомоне, синку, вона твоя, – вів далі старий. – Підійди до хлопця, Птахо. Він має замкнені вуста, тому не говорить, але він предобре бачить, на відміну від мене.

Птаха звелася на ноги і підійшла до Угомона. Зблизька той виявився зовсім юним хлопчиськом. Під місячним світлом його очі здавалися сірими, як і все довкола, але Птаха звідкись знала, що вони у нього блакитні, як безхмарне небо. Він простягнув до неї обидві свої руки долонями догори, наче запрошував її зробити те саме. Птаха перевела погляд на Дріму. Та кивнула. Жінка трохи неохоче простягнула свої руки, подумавши: «Ну і що, нехай, це ж лишень сон і не більше, що поганого може зі мною трапитися тут, пхе!» Для самозаспокоєння, бо ж знала напевне – може. Люди у снах плакали, сміялися, сивіли, згоряли заживо, помирали, народжувалися, сама то не раз бачила.

Долоні лягли в долоні. Доторк був дуже приємним, наче опустила руки в тепле молоко, враз голову заповнило світло і… вибух. Від несподіванки зажмурилася. Бо світло вибухнуло кольорами веселки – червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, голубий, синій, бузковий… Та кольорова метушня тривала лишень хвильку. З тої круговерті на світ вирвався блакитний колір і став рости. Мить – і світ довколишній у голові зробився блакитним. «П’ятий колір білого світла – п’ятий колір воріт», – зашелестів чужий голос. А потім світ закрутився-завертівся. Коли в голові перестало вирувати, Птаха розплющила очі, озирнулася. Угомона і Дріми поруч не було. Дід Сон повільно перевертав ломаччя в багатті.

– Це все?

Сон ствердно кивнув, продовжуючи колупати стожаром у багатті.

– Але я ж нічого не відчула, крім вогників у голові. Хіба щось змінилося? – трохи розчаровано запитала Птаха.

– Змінилося, Птахо, повір, розуміння прийде. То як ліки. Ну що я таке дрібне пояснюю травниці. Потрібна крихта часу, це ж не стріла, яка відразу вражає.

Сон витягнув з вогню свій стожар. Його вістря було розігріте до червоного, і тільки тепер Птаха зрозуміла, що то не просто стожар, а стріла. В ногах старого лежав сагайдак зі стрілами. Їх було багатенько, і всі різних розмірів – довгі й дуже тонкі, короткі й товсті. Птаха не стала розпитувати старого, для чого мирному Сну стріли, хай. Може, то приготування для інших, тобто для тих, кого принесе сюди на своїх крилах Дріма. Одне питання все крутилося у неї в голові, і вона не втрималася, зашепотіла:

– Діду Соне, а чому тільки дозвіл на п’яті ворота, а далі?

Сон підняв голову, повернув її в бік Птахи.

– Тобі що, решти твоїх талантів замало, Птахо? – Сон видавався трохи роздратованим, наче мав пояснювати вкотре одне й те ж неуважному учневі. – Не все відразу, жінко. Невже Посолонь не попереджав про ворота?

– Ну, попереджав. Та у нас не заведено питати, якщо Вчитель вважає за потрібне не все казати. Тоді, певне, ще було зарано почути всю правду.

– Гарно сказала. Молодець. Авжеж, Учителя поважаю і не питаю, а старого бога можна й помучити, – вдавано ображено говорив Сон.

– Пробачте, я не хотіла, – присоромлено відповіла Птаха, хоча вловила в словах діда глузливі нотки. Старий грався з нею.

– А якщо серйозно, Птахо, то… Знаєш, шості і сьомі ворота не є безпечними, навіть для богів. Хоча смертні, дурням закони неписані, часто туди влазять, та от вибратися з того лабіринту вдається не всім… Тому що там не порожньо і там ти вже не вповні господар свого сну, а точніше – зовсім не господар. Божевілля – то тільки маленька розплата за непослух. І ще одне… – Сон став дуже серйозним і настороженим. – Зараз можемо говорити сміливо вголос, без страху бути підслуханими, бо Угомон стереже наш спокій і ніхто ані з друзів, ані з ворогів нас не почує. Але на майбутнє… Думки, спогади, мрії, Птахо, про те, де ти щойно була, про те, де буватимеш, проходячи через п’яту браму сну, ліпше залишай у безпечному місці. Ти ж безсмертна – знаєш, як це зробити. Не мені тебе вчити!

Птаха хотіла заперечити, обуритися: «Це ж неприйнятно. У Яровороті живуть добрі, чесні, порядні та віддані люди! Що собі дозволяє старий, на що натякає?»

Сон почув її думки, підняв угору праву руку:

– Мовчи, жінко. Якщо всього не розумієш, то краще змовчи. Ти добре знаєш, що вміння читати думки дається всім безсмертним від прийняття Перемінника, тобто переродження. І не має значення, хто твої батьки – смертні чи безсмертні. Я пройшов тією дорогою, і пройшов, сподіваюсь, гідно. Так, у сонячних читання думок заборонено, але не в темних. Вони читають твого Стриба як відкриту книгу, навіть на відстані. Він і досі залишається їхнім, як би того не хотілося тобі, а через нього вони знають і про твої думки. Наразі не було що приховувати, бо, чесно кажучи, думки світлих нудні, але то поки що. Всяке може трапитися. Послухайся старого, дитино, так буде ліпше для всіх.

Птаха зрозуміла, що більше ніхто її тут не затримує. Старий простягнув їй стрілу, якою щойно перевертав дерево у багатті:

– Це Перунова стріла. Візьми-візьми, не лякайся. Тільки-но твоя рука торкнеться її, вона стане твоєю. Вона непроста, бо ж Перунова. Відтепер ніхто, крім тебе, не сміє взяти її до рук – відразу спалить, тому ліпшого охоронця годі й шукати. І ще, певне добре знаєш про властивості Перунових стріл – вбивати та народжувати, тому тільки від тебе залежить, якого кольору вона набере – золотистого чи лілейно-синього. Поки що вона звичайна, та все ж легко виведе тебе з лісу.

Птаха взяла до рук стрілу, і та раптом заспівала тонким вібруючим голоском:

 
Слава богові Перунові огнекудру,
який стріли на ворогів пускає і вірних дорогою веде,
адже він є воїнам честь і суд і, златорун, милостивий
і всеправеден.
 

Сон встав зі свого місця, вклонився в пояс Птасі і промовив:

– А тепер, Птахо-Славо, іди, і хай твоя дорога буде тільки твоєю.

Птаха у відповідь шанобливо схилилася у поклоні.

Вона поверталася назад доволі швидко, не блукаючи. Майже відразу намацувала правильний шлях, бо цього разу була впевнена – не заблукає: її вів вогник Перунової стріли. Птаха тримала її перед собою, кінчик горів мов свічка, і пломінь провадив мандрівницю в потрібному напрямку.

Враз лісові сутінки закінчилися і перед очима відкрилося поле, а над ним – передранкове небо. Світанок заливав світ, сірість сповзла, кольори заполонили довкілля. Птаха неквапом підійшла до височезного красивого дерева, відкривши від здивування рота. Дерево росло трішки осібно від усього лісового хвойного масиву. То був дуб. Але здивувало Птаху не це. Могла заприсягтися, цей дуб був копією того, що росте у них на подвір’ї. Он, поверх нижньої гілки, тої, що до неї вчеплена гойдалка на дубі в Яровороті, маленьке дупло. Ого, навіть сліди від гойдалки на гілці залишилися. А внизу, під величезним корінням, маленький лаз, туди Птаха любить залазити, ховатися. Тендітна постать Птахи там поміщається, а от Стриб як не силувався туди заповзти – ніяк не вдавалося, завеликий. Усередині дерева темно, але вона має стрілу, яка їй допоможе. Птаха підняла стрілу перед собою. «Якого ж ти кольору, рідна?» Стріла на очах з сірої перетворилася на золоту. Птаха задоволено усміхнулася, бо знала – це на добро і та стріла ще їй обов’язково знадобиться. Жінка нахилилася і прошмигнула під корінь дерева. От де вона складе всі свої думки, спогади про цей сон, залишить і стрілу, яка, за словами діда Сна, є найліпшою охороною. І, здається, вона тепер здогадується, де її вхід до п’ятих воріт…