Текст книги "Зворотний бік світла"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

Від почутого Остапу стало не по собі. Першим його бажанням було зірватися на ноги і бігти до Вчителя й усе йому переповісти, але не міг залишити Мальву зараз одну, бачив же, що вона не при собі. О, скільки ночей він провів, марячи нею! Йому колись здавалося, що більше, аніж він любить Птаху, нікого не зможе полюбити, але згодом зрозумів – це зовсім інша любов, як любов до Бога чи до матері. І тут раптом життя його, простого смертного, перетинається з дорогою майбутньої безсмертної. Так, він виконував чемно всі приписи, які давалися смертним щодо їх поводження з безсмертними, але та дівчина була настільки звично реальною, справжньою, що ніяк не виходила йому з голови. Снилася, у мареннях розмовляла з ним. Не смів навіть вірити, що ще коли-небудь побачить її, тільки мріяв та в тих мріях сподівався. І ось – вимріяв таки.

Мальва знову заговорила. Розповіла Остапу все-все, що пережила з того моменту, як він з Перемінником з’явився в її житті. Він слухав уважно, не перебиваючи. А вона? Вона просто мала комусь то переповісти, комусь такому, хто б зрозумів, хто б зумів на ту всю заплутану ситуацію подивитися неупереджено. Бо добре знав отих безсмертних, дуже добре знав.

Коли вона закінчила, Остап раптом взяв її за руку. Так, він, скільки себе пам’ятає, живе поміж безсмертними і є чудовим слугою. Тихим, догідливим, спокійним, слухняним, мовчазним, але не глухим. Він знає дуже багато і про безсмертних, і про їхні світи, і про кожного з них. Бо він не тільки слухав, а ще й чув.

– Мальво! Тихенько, дівчинко. Твій Перемінник – це не вирок. Це нагорода твоїй душі, тобто тобі за шпетність помислів, вчинків, діянь, це нагорода душі за зрілість. Ти можеш прийняти світлий бік, ти можеш вибрати й темний, але ти можеш не приймати жодного, залишаючись безсмертною, і, врешті, тобі дозволено навіть зняти Перемінника, відмовитися від нього, хоча для твого смертного тіла тоді це стане присудом. Ти поки що на роздоріжжі, але не поспішай, благаю. Маючи такий дар, ти можеш багатьом допомогти.

Мальва наче вперше побачила Остапа. Сьогодні той не падав перед нею на коліна як перед божеством, наче подорослішав раптом, став іншим. Таким, яким би хотіла бачити справжнього чоловіка. Розважливим та мудрим, не імпульсивним (бо імпульсивності у ній аж забагато). Чи то Яроворот його робив таким упевненим у собі, чи то ті події, які раз за разом перекочувалися світами? Він наче говорив і просто, але так, що її розпач, неприязнь, нерозсудливість та ненависть враз кудись ділися, натомість з’явилася зосередженість.

– Стрибог – мій батько. Мій батько – темний, а мама – звичайна людина, – сказала буденно. – Темний, що вбиває.

Остап гірко посміхнувся сам до себе. Своїх батьків він не пам’ятав, не знав. Але через роки зрозумів інше:

– О, так, батьки, Мальво! Ті люди, яких не вибираєш? А може, воно не так, навпаки – вибираєш! Інколи мені здається, що батьківство – це випробування не для щойно народженої дитини, це випробування для тих, хто стає батьками. І то випробування на зрілість. Пан Стриб, чи, як ти кажеш Стрибог, своє випробування поки що завалив. Він мешкав тут, у Яровороті, разом з Птахою. Я був їхнім слугою. Вона, Птаха, його кохана і дружина. А він? Він зовсім-зовсім непоганий. Він і далі кохає її. Не можу повірити, Мальво, що історія цих двох уже закінчена. Бачиш, як воно буває! Печально і прекрасно. А ти гризешся тим, що твій батько темний. Він, як і ти, поки що на роздоріжжі. Може, допомагаючи собі, ти допоможеш і йому…

– Але, але… Все не так, Остапку! Він убив її, сама то чула, – простогнала Мальва вже не так впевнено.

– Ти ж цього не бачила, Мальвочко, тільки чула, – Остап говорив упевнено і вдумливо. – А чуткам вірити не годиться, особливо чуткам, які розпускають вороги. Я люблю Птаху як матір. Вона мене врятувала, коли гинув мій світ. Вибрала серед мільярдів немовлят чомусь мене, а випадковостей, як кажуть безсмертні, таки не буває. Отож… поки не побачу мертвого тіла Птахи чи не почую оті слова про її кончину з уст того, хто бачив це на власні очі, не повірю. Це ж Птаха, Велика Магура, Матір-Слава, вона вміє і знає таке, що вартує знань усіх темних, складених докупи, її знання – це її покара, не лише гордість, бо забагато знати – означає стати Богом, вершителем доль чужих. А це непросто. Бо так легко з Бога перетворитися на тирана.

Мальва уважно слухала спокійні слова хлопця, і їй від цього ставало легше, надія поверталася назад, та надія, що раптом покинула її на Магурі в Карпатах. Остап помітив переміну в погляді та очах дівчини і впевнено продовжував:

– Птаха врятується, я знаю. Інше зле – тебе шукають. Що ж, поміркуємо й про це. Вони тебе загубили на Магурі? Ага! А та гора невипадково так називається. Птаха колись розповідала, що назви просто так ані горам, ані людям не даються. Магура їх трохи затримає. До того ж Яроворот обгороджено сильними чарами, які здолати не так просто.

Остап підняв угору голову, слідком за ним це зробила й Мальва. Над ними у небі кружляли перисті хмари.

– От їх слід остерігатися. Німі вісники. Вони тебе відразу запримітили, тільки-но ти з’явилася в Яровороті. І через якийсь час долетять до того, хто їх приставив шпигувати за світлими. Пару днів фори ми маємо. За цей час наші безсмертні щось вигадають. А ще над селищем висить парасоля із захисних чар-оберегів, такий собі чароврат, тож не думаю, що темні посміють з неба атакувати. Тільки через ворота. Ключами темні не користуються, ті їх не слухають. Так-так, ключі – то не простий собі музичний інструмент, Мальво, то жива світла енергія. Навіть мене вона ледве не вбила, хоч я і не з темних. Тому не все так і зле. Однак мусиш переповісти те, що розповідала щойно мені, Учителю Посолоню, він у нас у Яровороті наймудріший. Якщо, звісно, ти не передумала і не хочеш до батька.

Мальва заперечливо захитала головою. Остап спеціально не називав зайвий раз ім’я Стриба, бо не знав, як зараз його називати, чи господарем, як раніше, чи темним Стрибогом.

– Йти зможеш? – уже турботливо зазирав Мальві в очі. Та кивнула, погоджуючись, відчувши тільки зараз смертельну втому.

Вони йшли Яроворотом. Мальва вчепилася в руку Остапа, наче боялася, що той її відпустить і з нею тоді трапиться якесь лихо. Наприклад, з’являться нізвідки оті, що її переслідували в Карпатах, а вона просто не зможе опиратися, бо вкрай знесилена тими пригодами, несподіванками та відкриттями, що градом посипалися на неї. А град виявився дошкульним, завбільшки з куряче яйце, і влучив точно – в душу.

Схоже, що в Яровороті вже всі знали про прибуття незнайомки, бо з-за воріт, розкішних кущів чи квітників визирали цікаві голови та стежили чужі очі, але нічого, крім допитливості чи стурбованості, вони не випромінювали. Мальва несподівано зробила приємне відкриття, тут і справді немає недоброзичливості чи темних помислів. Лишень багато квітів, квітів, квітів, особливо мальв. Якби була менше зайнята собою, то це б мало її вразити. А так, лише ковзала очима по барвистих плямах і насилу переставляла ноги, простуючи за Остапом дивними круглими вуличками.

На широкій площі перед величезною будівлею зупинилися.

– Храм Сонця, – шепнув на вухо Остап.

Вона вже тут була. Впізнала ту площу, хоч будівлю тоді не встигла розгледіти, бо разом з усіма вперто витріщалася в небо.

Велична триповерхова будівля з круглими очима-вікнами. Храм Сонця! Цей будинок недарма так назвали. Він, здається, палав у променях світила і ледь чутно вібрував. Той Храм був живим, сама будівля жила. Від побаченого Мальві запаморочилося в голові. Вона ледве не впала, але Остап спритно перехопив дівчину, обережно опускаючи на дерев’яну лаву.

Посеред площі височіла велична фігура сивобородого чоловіка, витесана з білого мармуру. В правій руці ціпок, ліва піднята вгору, долонею до неба. Голова чоловіка також дивиться вверх. Біля кам’яної фігури навколішки стоїть його копія: так ж велична й сивочола.

– Це Вчитель Посолонь, – Остап киває в бік сивобородих, маючи на увазі, очевидно, живу копію пам’ятника.

Мальва тихо перепитує:

– Який з них? Вони ж однаковісінькі.

Здатність пускати шпильки навіть при смертельній втомі дівчину не полишила. Остап вражено витріщився на Мальву й посміхнувся сам до себе. Це влучне порівняння він чув не вперше. Та слова дівчини, хоч і говорилися тихо, схоже, почув чоловік, що стояв навколішки. Він поважно звівся на ноги, повернувся до них обличчям і лагідно промовив:

– Ім’ям Сварожого кола вітаю тебе, Мальво! Ласкаво просимо в Яроворот. Я – Посолонь. А це, – кивнув з поклоном у бік пам’ятника, – наш Учитель та покровитель Яроворота Білобог. Радий, що ти успішно переправилася у наш світ. Запрошую до Храму Сонця.

Вчитель Посолонь шанобливо вклонився, припрошуючи помахом руки йти за ним. Мальва вчепилася в руку Остапа і попленталася за хлопцем.

Перед входом до Храму стояли ще дві кам’яні фігури, чоловіча та жіноча. І чоловік, і жінка вбрані в довгі аж до землі туніки, схоже, тут мода на таке, навіть у статуй. У людей на шиях висять якісь медальйони із символами-знаками. Їх Мальва вже десь бачила. Треба буде Птаху розпитати про це якось при нагоді. Їй подобалося думати, що Птаха жива, і вона гнала геть з голови інші думки.

Зайшли в Храм. Величезна простора Зала, великі круглі вікна, що впускають усередину багато сонця. Мальва аж трохи розгубилася. Погляд зачепився за великий білий камінь, що обрисами нагадував стіл, який знаходився якраз навпроти вхідних дверей. На ньому якесь начиння – горщики, гладущики, чаші. Над столом висить золота сварга. То вона співала, то її Мальва чула знадвору. Тепер знала це напевне. Ледве відвела від неї погляд, бо та вабила, притягувала. Остап тягнув її кудись убік. У Залі пахло травами, особливо любистком та м’ятою. Справа – неширокі дерев’яні сходи, що ведуть кудись нагору. Вони ж завернули вліво, пройшли вузьким коридором. Посолонь провів їх у невелику та затишну світлицю. Кімната вміщала в себе нешироке ліжко, застелене гуцульським ліжником, принаймні схожим на нього. Біля великого круглого вікна, майже на всю стіну, стояв високий стіл, на ньому купа різноманітних за розміром та вмістом пляшечок. Біля столу три дерев’яних стільці. Посолонь рукою запросив сідати. Остап хотів піти, залишивши Мальву наодинці з Учителем. Безсмертні мають порозумітися без його втручання, бо хто він такий? Звичайний собі смертний. Мальва це відчула і двома руками міцно вчепилася в хлопця, благаючи поглядом залишитися. Вчитель посміхнувся, помітивши це, і на знак згоди кивнув.

Мальва все розповіла Вчителю. Коли вона переповідала слова своїх переслідувачів про смерть Птахи, вчитель Посолонь зблід, навіть Остап мужніше виглядав після почутого. Однак старий швидко опанував себе, бо його запитання, які він час від часу ставив Мальві, здавалися розважливими.

Після бесіди Вчитель сказав Мальві та Остапу, що має терміново зібрати Глас Безсмертних, оскільки темні переслідують дівчину, вважаючи її безпідставно своєю здобиччю. Тож зараз важливо діяти. Про долю Птахи Учитель промовчав, наче недочув те, про що щойно оповідала Мальва. Дівчині Посолонь простягнув невеличку пляшечку брунатного кольору, одну з тих, що стояли на столі. То був напій із сонним трунком, який відновлював сили та повертав віру людині. Так і сказав: «Випий, Мальво. Він відновлює сили і вертає на дорогу». Допомогло, принаймні поки що в першому. Мальва ще за столом заснула. А сон, як відомо, то найліпші ліки від утоми.

Остап на руках переніс дівчину в одну з кімнат Храму Сонця, де зазвичай зупинялися гості. Він поклав її на ліжко, яке пахло незабудками та любистком, накрив турботливо коциком. Мальва спала. Остап примостився поруч з ліжком, вона так і не відпускала його руку, вчепившись у неї мертвою хваткою. Вчитель Посолонь зазирнув на мить у світлицю, хотів поцікавитися, чи все гаразд, але, побачивши таку милу зворушливу картину, мовчки посміхнувся сам до себе.

Мальва проспала три яроворотські дні. І всі ці дні біля її ліжка незмінно чатував Остап. Він на підлозі постелив собі ряднину і не відходив від дівчини ні на мить. У сні вона час від часу шукала його руку, метаючись у різні боки, шепочучи: «Не чіпай мене, я не здобич» або «Верни Птаху, чуєш! Верни Птаху». Заспокоювалася тільки тоді, коли чула лагідний голос Остапа. Не розкриваючи очі, стискала його руку і не відпускала ще довго. А він співав їй тих пісень, яких навчила його Птаха, яких співали у Світі Чотирьох Сонць, розповідав історії, котрі в Яровороті переповідали батьки своїм малятам, навчаючи тих любити добро, творити добро, шанувати людей.

12. Біловоддя

Отямилася на березі великої води.

Лежала з заплющеними очима, пригадуючи, хто вона, звідки і чому тут. Нічого не згадувалося. Безнадія. Відкрила очі. Блакитне чисте небо. Кліпнула, картинка не змінилася. Зрозуміла, що її бентежить. Ні, зовсім не чисте небо, а тиша. Її вухо не вловлювало жодного звуку. Спробувала поворушити рукою чи ногою. Біль тисячами голочок впивався в тіло, в кожну клітиночку. Так не боліло з того часу, як вона лежала причавлена поламаним возом посеред випаленої Арати. Арата? Звідки її пам’ять вихопила те слово, якщо вона навіть імені свого зараз не пригадає? Зібравши всю волю в кулак, оперлася на руки і сіла. Завила від болю. Той стогін розрубав тишу, розкраяв її і доволі швидко згас. Де вона? Роззирнулася. Небо над головою вже видивила. Зліва – ліс, густі зелені дерева, здається, клени, дуби, явори, справа – річка з білою водою, а між зеленим та білим стрічка жовтого піску, і вона лежить на тій стрічці ледве жива, а чи вже мертва? Ні, все таки жива, бо відчуває біль. Заплющила очі, намагалась пригадати бодай щось. Нічого не допомагало, пам’ятала лишень страшний біль та Арату, її світ, випалений якимось пройдисвітом зі спаскудженою душею. Відкрила очі, опустила їх донизу, оглядаючи себе. Біле довге плаття, брудне та порване, з-під нього визирають худі босі ноги. Перевела очі на руки, що впиралися в пісок. Поруч стояла дерев’яна скринька, могла закластися, що ще мить назад її тут не було, але… Зрештою, хто зна. Вона зараз така роззявкувата, могла й не запримітити. Уважно розглядала знахідку. Звичайна собі скринька, грубо витесана, може, навіть з тих кленів, що недалечко росли і навіть не шелестіли, бо не було вітру. Скриньку слід відкрити, намагалася підняти ліву руку, допомогти собі. Знову завила від болю. Ліва рука була геть чорна, смоляні вуглинки замість шкіри висіли клаптями. Вона її зовсім не слухала, а від марних намагань поворушити нею нестерпно боліла. Знемога і страх укупі з розпачем блукали тілом. Правою рукою, пересилюючи кволість та біль, відкинула вбік віко скриньки, витягнула з неї аркуш хрусткого білого паперу, складений вдвоє, та маленьку пляшечку з прозорою рідиною. Розгорнула папір, витріщилася на нього. Вона вміла читати, бо розуміла все, що там писалося.

«Птахо! Випий те, що знайдеш у пляшечці, а потім – скупайся у річці. Нічого не бійся, нікого не бійся, тут ти у безпеці. З річки можна й попити – вода у ній справжня».

Отже, її звати Птаха. Дивне якесь ім’я, нелюдське. Глянула знову в небо. Там порожньо – ні птахів у ньому, ані комашні набридливої, як і довкола. Не світ, а пустка. Хоча і не здається мертвим. «Гірше вже не буде», – подумалося. Правою ж рукою піднесла до обличчя пляшку, всередині диміла блакитна суміш чогось такого, що мало б їй допомогти. Зубами відкрила пляшку й осушила її залпом, довго не розмірковуючи ані про смак, ані про те, що вона п’є. Пару секунд здавалося, наче нічого не відбувається, і враз… Усередині наче хтось щось вимкнув, тобто вимкнув біль. Спочатку поворушила ногами і руками. Болю не стало. Значить, той, хто поставив поруч ту скриньку, бажає їй лише добра. Довго не вагаючись, встала на ноги і пішла в бік води. Вода цікава у річці: біла, як молоко. Спочатку подумалося, що дно тут білоглинне і вода через це здається сніжною. Стояла, вражено витріщаючись перед собою. Вода і справді була біла. Не роздягаючись, так і увійшла у воду: в довгій брудній сукні, з обгорілою вщент рукою.

Лишень торкнула ногою поверхні води, відразу відчула – та кличе її. Безвільно посунула вперед. Не чулося під ногами – ані шелестіння піску, ані плюскоту води. Тепла вода ніжно огортала тіло, пестила, мов лагідні мамині руки. Занурилася у воду по шию, тоді вирішила пірнути. Голова щезла під водою, а коли знову з’явилася над плесом, то світ усередині заполонили картинки. Птаха все пригадала.

Сиділа на березі великої білої води і згадувала. Фізичний біль щез, натомість з’явився інший. Той другий був набагато гірший від першого. Вона вціліла після смертельного закляття, посланого її коханим прямісінько в серце. Воно мало вбити, щось таке, як з рукою, мало статися з душею. Як він міг? Від кохання до ненависті, виявляється, ближче, аніж від землі до неба.

Чорний згусток чогось липкого та брудного у вигляді кулі вилітає з рук Стриба. Птаха розуміє, що це. Та не може повірити, що він, коханий, її чоловік, зважиться на таке. Стоїть розгублена, спантеличена, не ставлячи ані щитів, ані захисту. Смерть наближається. Вона дивиться в очі свого ката. А там – порожнеча. Ой, леле, чи варто жити, якщо той, хто ще недавно був для тебе всім, раптом зважився на таке? Мить – і настане забуття…

Міцні сильні руки вихоплюють її. Куля зачіпає тільки краєчок рукава та ліву руку. Тріщить у вухах, несамовито захлинається плачем птаха Магура, і враз все закінчується.

Тиша.

– Не помирай, Пташко, моя кохана! Не помирай, – чийсь шепіт над вухом, наче знайомий і разом з тим забутий, чужий.

Відкрити очі несила. Птаха тільки слухає, як калатає його серце біля вуха, як сильні руки пригортають її і несуть кудись. Так затишно в тих обіймах, хочеться спати, і перед тим, як провалитися кудись у безодню забуття і потім отямитися на березі цієї води, Птаха вловлює запах, чомусь їй знайомий, – запах неба перед грозою.

Сиділа на березі білої ріки і пригадувала. Небо над головою залишалося таким же безжурним, чистим, волошковим, без натяку на хмари. Молочне плесо ріки за горизонтом плавно ставало небом, зливаючись з ним у дивну суміш – блакитно-білого. Біла ріка не шульпотіла хвильками, не хлюпала, як то зазвичай ведеться у річок, німувала. Дуби, сосни, клени, липи, горобина, ясени, кущі глоду, калини, терену, шипшини в лісовому вінку здавалися картинними, вони не шелестіли, не гойдали гілками, не перешіптувалися листям. Тут напрочуд легко дихається, але все здається якимсь не таким. Ні – воно найсправжнісіньке, але якесь таке, наче намальоване талановитим художником, що виловив мить і зафіксував досконалу красу на полотні.

Біла річка зцілила її, повернувши до життя. Знала, що навіть жива вода не рятує від такого лиха. Хтось приніс її в цей дивокрай та врятував. Той хтось стежив за нею, тому встиг вчасно. Ні. Він не просто врятував від забуття, він знав, як порятувати, зняти смертельне закляття з безсмертного, послане безсмертним, яке не знімає ніщо та ніхто у відомих їй світах. Хто він?

Думки перестрибували одна через одну, хаос панував у думках.

Де вона?

Знову задерла голову до неба. Що її так бентежить там, угорі? Що? Небо як небо, і в Яровороті воно майже завжди таке – безхмарне та чисте, глибоке і… сонячне. В Яровороті воно завжди сонячне. В цьому ж небі немає сонця. Аж дух перехопило від несподіваного відкриття. Небо яскраве, але без сонця. Воно саме випромінює світло. Як вода й дерева дарують життя.

Де вона?

Що за це за світ? Живий – і разом з тим не зовсім. Поки купалася у воді, дерев’яна скриня, єдина зачіпка, кудись щезла. Йшла вузькою смужкою піску босоніж, плаття висіло на ній рваними стьожками. Ліс закінчився, і перед очима відкривався безкінечний степ, вдалині бовванів білий пагорб, на якому росло височезне дерево. Пагорб здавався зовсім лисим, без краплі домішок інших барв – чи то зеленого, чи будь-якого барвистого, квіткового тобто. Вже звикла, що під її ногами не чутно жодних звуків. Ноги самі повели до того горба. Підходила до нього все ближче й ближче і вже розуміла, що то не пагорб зовсім, а камінь. Великий, білий. Наблизилася зовсім впритул і вже могла добре розгледіти його окреслення. Обійшла довкола. Він нагадував формою білу ружу.

І Птаха все зрозуміла. Обімліла, зробивши відкриття. Впала перед білим каменем на коліна. Дивилася побожно на дуба, що ріс на тому камені, серце в грудях тріпотіло пташкою. Вдихнула на повні груди, перетворилася на Магурку і злетіла над каменем птахою. О, так! То не просто камінь. Це Алатир – священний камінь Творця, а дерево на ньому – то величне прадерево життя, біля підніжжя якого горить Живий вогонь, а під ним – Безсмертя душі людської заховано. Біла вода, яка її зцілила, – то вода Творіння, яка витікає з-під Алатира. Та ріка з’єднує небо та землю, беручи свій початок аж на молочній небесній дорозі, яку залишила священна корова Земун, Велика Берегиня. То вона позапалювала зорі-сонця ясні в безконечних світах, напоюючи Всесвіти своїм молоком. А Творець вдихнув у ті зорі і в ту дорогу Життя…

Птаха здогадалася, де вона. Біловоддя. Сюди всі безсмертні прагнуть потрапити, щоб пізнати істину. Але нікому це не вдається. Облетіла навколо дуба, не наближалася надто близько до нього. Могла нашкодити і Вічності, і собі. Опустилася на землю. Хотіла торкнутися рукою до Алатира. Чи насправді він такий гарячий, як про нього повідають, та й заразом хотіла перевірити себе. Але вчасно зупинилася на півдорозі. Бо якщо її сюди принесли напівмертвою, щоб врятувати від безвісті, то вже не для того, щоб вона зараз згинула. Чи була такою вже безгрішною, чистою, щоб не згоріти від доторку до каменя правічної мудрості, щоб прочитати його сторінки і пізнати їх? Ні, точно не була. Стриб, Мальва, Мара, Посолонь, світлі безсмертні, темні безсмертні, а ще світи, світи, світи… Ті, що від неї залежать, ті, від кого залежить вона, і багато, багато всього замішаного на ній, замішаного у ній. Чи стане ліпше комусь від того, що вона враз зникне назавжди, нехай натомість отримає велике знання від самого Творця чи навіть від Великої Берегині. Чи то добре знати все, тобто те, що знають вони? Зітхнула, відсахнулася від каменя. Вона і не хоче, для її душі ще зарано. Розвернулася і пішла геть. Камінь полегшено зітхнув. Робити вибір між всемогутністю та любов’ю так непросто.

«…І тут Зоря Червона прийшла до нас, як дружина благая, і дала нам молоко, щоб твердість і сила наша збільшилась вдвічі, бо Зоря звіщає Сонце…» – заспівав за спиною камінь. Птаха навіть не озирнулася на той спів, бо співало тільки в її голові, посміхнулася сама до себе. І встала мов вкопана. Камінь повернув їй сміх разом з другим життям, даючи ще один шанс на Безсмертя.

І знову йшла в бік білої води, не озираючись, не вдивляючись у небо чи під ноги. Птаха поверталася туди, де багато запитань чекають на відповіді, де ненависть та любов ходять, узявшись за руки, де її чекають і вірять у неї, де загублені шукають порятунку, а врятовані – мети. Вона поверталася. Бо з Біловоддя вело багато доріг, а в Біловоддя – жодної. Але той, хто приніс її сюди, знав таки дорогу, і вона відтепер, здається, також.