Текст книги "Зворотний бік світла"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

Натка заходилася поправляти на Горпинці ковдру, та перехопила її руку:

– Мамо, дайте тій пані те, за чим вона прийшла. – Мати здивовано дивилася на доньку (що вона таке каже?). – Я бачила страшну істоту в її утробі, то – не людина. Гірше, аніж у найстрашніших казках.

Міська пані стояла, перелякано дивлячись на обох. Тоді Горпинка переповіла мамі, як вміла, затинаючись та збиваючись, все, що з нею сталося на призьбі. Натка повірила своїй дитині й самостійно зварила чужинці трунок. Жінка жила у них ще два дні, поки не народила. На світ з’явилося насправді жахливе створіння, навіть страшніше за те, що його описала мала. Коли жінка їхала додому, мама не взяла з неї ні копійки.

– Пані Юлю, я маю вам дещо сказати, – мала Горпинка серйозно дивилася на красиву жінку, яка йшла від них. – Киньте курити, бо, якщо ви цього не зробите, вам доведеться через пару літ знову прийти до нас. Правда, вже з іншого приводу.

Жінка кивнула:

– Обіцяю і дякую тобі.

Мама печально дивилася вслід жінці, яка йшла сільською вулицею, не озираючись, тоді взяла Горпину за руку, подивилася пильно в очі:

– Ти не помилилася, доню, і той, хто відкрив твої очі, також. Потвор найчастіше народжуємо ми самі, як покарання чи божий докір. Ти отримала великий і страшний дар, дитино моя. Будь мудра, бо він тебе може вбити, будь обережна, бо тебе стануть спокушати ним, будь смілива, бо ним володіють тільки сильні.

Той дар мала її бабуся, вже пізніше, коли Горпина виросла, мама про це розповіла – торкаючись до людини, бачила її вади, не завжди тільки внутрішні. З того часу багато води спливло. Спокуси вона свої зуміла обійти, бо при кожній нагоді, так би мовити «впіймати жар-птаха за хвоста», не прагнула отримати наче задурно щось вагомо-матеріальне. Пам’ятала, просто так нічого нам не дається – ні добро, ні зло не минають безслідно. І їх не виміряти пачками грошей чи золотими цяцьками на пальцях рук. Часто вона згадувала свою маму і її слова: «Те, чого не купиш за всі скарби світу, то совість. Те, чого не об’їдеш найшвидшим та найпрудкішим конем, то мудра думка. Те, без чого не проживеш правдиво у світі людей, то честь. Те, що маєш найцінніше і що завжди при тобі, – твоя душа, не розгуби її, вона – і тендітна квітка, і міцний дуб. Та без сонця й води квітка не буятиме, а без сили землі дуб змарніє».

Горпина старалася дотримуватися маминих обітниць. Дар, що отримала, не був простим. Кожного разу вона наче вмирала від дотику до хворого. Тільки-но відчувала хвору людину, як її зачинали бити дрижаки, мов у пропасниці. Вся її внутрішня сутність, сутність живого тіла, благала – не чіпай його чи її, не торкайся, бо знову доведеться вмирати. Та душа не слухалася. Приречено клала руку на голову хворого, на спину, на живіт чи на рамена, здається, руки самі знали, куди слід вкластися. Приречені на смерть непрощенними заклинаннями, підпоєні мертвою водою, прокляті до сьомого коліна, привороти-відвороти, майже ніколи не приходили звичайні хворі. Ті або поправлялися самі, або їх виліковувала сучасна медицина.

Болячка – наслідок неправильних дій людини чи попередніх поколінь. Говорила своїм пацієнтам і діяла, як хірург. Недарма закінчила медучилище, а тоді ще три курси медінституту. Не довчилася, бо зрозуміла, що й цього досить для того, щоб не перетворитися на «хімічного» лікаря (знову вислів мами). Що вона могла, як допомагала? А багато чого. Слова, що мали вбити, осідали всередині на тіло, яке є щитом для душі. Тому воно і хворіло. Часто-густо було й таке, що людина сама своїми вчинками творила собі лихо: сльози матерів, образи слабших – і виразка шлунку на підході. Трав’яні збори допомагали, але… Пробувала роз’яснити пацієнту, що він має змінити не тільки режим харчування, а насамперед мусить змінитися сам, подивитися на себе збоку, зрозуміти причину своєї хвороби. Тому що хтось зверху зараз надавав шанс людині продовжити її земне життя, виправитися, стати ліпшим, а її пахуче зілля чи цілющі настоянки – лиш маленький поштовх до дії і тільки. Не всі то розуміли, на жаль, і тому не всім зуміла допомогти.

Були такі, що тільки ствердно кивали і все. Бачила, відчувала – хвороба повернеться через декілька років, бо людина не зміниться, але тоді вже буде надто пізно.

І коли маленька семимісячна Мальвочка стиснула Горпинин пальчик своїм кулачком, вона раптом побачила те, чого досі осягнути не може. Та дитина була найбільшим світлом, яке їй доводилося коли-будь бачити в людині, навіть у святенниках у монастирях, у тих, хто більшу частину свого життя проводив у безконечних молитвах і вмів зцілювати душі словом. І водночас дитина мала в собі стільки ж темного. Темрява була напрочуд глибока, що коли надто довго занурюватися в неї, то можна пропасти. На очі наверталися сльози. Колись її онуці доведеться робити вибір, вибір між тими двома світами, що поки що мирно спали всередині маляти. Як кажуть гуцули – одна сторона «жасна», друга – «красна». І від неї, бабусі малого янгола, і від батьків, і, можливо, від тих, хто приніс ту дитину в світ теперішній, також залежало багато, залежало те, на якому боці захоче залишитися Мальвочка.

Горпина щоранку молилася двічі, двічі складала руки, складала їх по-різному – молилася до неба і молилася до землі. Жінка стояла навколішки на маленькому горбику за городом. Вона майже кожного дня зустрічала тут сонце. Навіть у дощову погоду, в сніговії, коли небо було повністю закутане хмарами, знала – коли воно сходило, відчувала це. То наче всередині тебе щось вмикалося і зачинало гріти. Жінка простягнула дві руки до неба, задерла догори голову і зашепотіла слова прадавньої молитви, може, не все мовлене вона розуміла, але ті слова звучали так сильно й мудро, що несила було сумніватися в них. Сонце зійшло. Горпина вклонилася йому. Тоді молитися йшла до хати, до Христа, до образів, до Матері Марії. Хрестилася на образ Матінки Божої, складала перед собою побожно й покірно долоні, опускала долі голову і змовляла церковні молитви, і лиш тоді йшла до роботи. Так її навчила мама, а ту – її мама…

А сьогодні їй наснився дивний сон. Після молитви згадала його. Дивний край, де є велика вода, може, море, і скеля висока над водою. Її онука стоїть на тій височенній скелі і тримає в піднятих до Сонця руках дві кулі – в одній світиться білим сяйво, в іншій – чорний туман вирує в коловороті. Над головою блукають важкі перисті хмари. А її онука вагається, не знає – до якого берега пристати. Раптом у небі з’являється веселка, незвичайна, небарвиста, а сплетена тільки з одної барви та її відтінків. Із зеленої.

Горпина після молитви встала з колін, підійшла до маминої скрині, де тримала нехитрий та дорогий серцю скарб – рушники, сорочки, обруси, відчинила. Підняла вишитий чорним та червоним свій весільний рушник, що власноруч вишивала на щастя та вишила на долю і тільки для себе. Під ним лежала тоненька зелена стрічка. Пригадала той день, коли Мальва у п’ять років заблукала у їхньому лісі і таки зуміла вибратися з нього, принісши з собою цю стрічку. Горпина провела по ній пальцями. Стрічка не була простим куснем тканини, знала це. Прийшов час повернути її Мальві.

16. Ми і я

З’ява сина Сварожого, оберіг, розповідь мами про дивну Жінку-Птаху, ключ-варган, вміння бачити слова – це все відбувалося в житті Мальви водночас і надто стрімко, і разом з тим – вчасно. Якщо вона і незвичайна, тобто в чомусь особлива дитина, то хтось дуже мудрий, щоб тіпа галімо не випендрювалася, «зробив» її такою, якою вона зараз є, тобто дав на виховання теперішнім її мамі та татові. Дивилася ніжно вранці за сніданком на своїх батьків, і її розпирала гордість, що вони у неї такі – люблячі.

Згадувалося завжди тільки хороше. З нею ніколи ж просто не було. Добре це знала.

Пригадалося дитинство. Коли тільки-но почала розмовляти, сама того не пригадує, тато переповідав, то замість особового займенника «я» називала себе особовим займенником «ми». Так і говорила: «Ми – пішли», «Ми хочемо їсти». Батьків це трохи бентежило. Дільничний педіатр заспокоювала – прийде час і дитина сама змінить «ми» на звичне «я», а поки що не варто дратуватися чи нервувати через це. З донькою ж все гаразд – добре росте, здорова, немає уявних друзів, всі – справжні, жодних психічних розладів, гарно розвивається, бешкетує, як усі діти, хитрує, як усі діти.

З часом батьки настільки звикли до Мальвиного «ми», що це навіть тішило, особливо тата-історика. «Наша доня – Ваша Величність, а Королівні негоже називати себе просто – я». В п’ять рочків, перед школою, Мальва пішла в дитячий садочок. На цьому наполягав Назар, так би мовити «адаптація» перед школою. В садочку Мальві подобалося все, навіть денний сон та ходіння в туалет «за розкладом» не дуже дратували, бо це все компенсувалося гарним веселим товариством дітлахів-однолітків. Мальва – компанійська дитина, тому в гурті почувається завжди комфортно. І все було б гаразд, якби не нова поважна вихователька, яку їм дали взамін Оленки, тобто виховательки Оленки. Всі дітлахи так її називали – наша Оленка, а не Олена Сергіївна, як того вимагав етикет. Оленка пішла працювати в школу… А замість неї з’явилася солідна старша пані з високою фризурою на голові, в мештах на доволі-таки, як на її поважний вік, крутих підборах та з поважним педагогічним сорокарічним досвідом за плечима. Останнє п’ятирічна Мальва запам’ятала особливо добре. Бо то навіть стіни в садочку про це знали: «Ет, голубонько, у мене прецінь сорок років педагогічного стажу, я краще знаю, яким має бути це поводження!» – говорила вона, вичитуючи когось з тих нездар, хто мав необережність сперечатися з нею. Мальва навіть подумала, що «стаж» – то щось ну дуже-дуже важливе, типу татової дисертації, яку той, судячи з маминого бурчання, «вже півжиття» пише і ще півжиття дописуватиме. А в нової виховательки того добра аж сорок штук. Тож скільки тре’ мати життів і якою мудрою слід бути, щоб таке учинити. Ого-го!

Нелюбов нової виховательки до Мальви почалася з того, що дівчатко ну ніяк не могло запам’ятати предовгого її імені по-батькові. А звали поважну пані – Саломеїна Охрімівна. Ні, не – Соломія, це було б доволі просто, в групі ж є Соломійка Гринчишин, а якраз Саломеїна, і не Хрінонівна, а Охрімівна. Добре запам’ятала дівчинка той день, коли вона нову виховательку назвала цілком випадково Салою Хріновою. Бо ж отакезне ім’я й по-батькові завчити неможливо. Саломеїна Охрімівна цього малій не простила, тому що з того сала і з того хріну-хрону довгенько реготав весь садок!

Тож коли нова вихователька дотумкала, що Мальва, крім гарного імені, більше нічого, так би мовити, вагомого за душею не має, тобто багатих родичів та високоповажних зв’язків, то почала завзято присікуватися до дитини. Особливо не подобалося старшій пані оте наївне Мальвине «ми», яке дитина вживала частенько. Одного разу вона поставила Мальву перед дітками групи і зачала шпетати та принижувати гарно підібраними літературними висловами. Говорила Саломеїна Охрімівна багато і натхненно, правда, Мальва з того геть нічого не пам’ятає, точніше вона і не прагнула запам’ятовувати чи бодай звертати на це увагу. Дівчинка спокійно стояла, втупивши очі в стіну навпроти, і розглядала уважно плакатика, на якому була намальована барвиста веселка, а під нею різнокольорові метелики. Їй здавалося, що ті метелики не стоять на місці, а весело пурхають, і тому вона ніяк не може їх порахувати. Мальва рахувала, збивалася, посміхалася весело сама до себе і знову починала спочатку. Коли Саломеїна це помітила, то просто оскаженіла…

Тобто змінила тактику. Весь негатив та бруд полився на маму Мальви, яка зазвичай забирала дитя із садочка. Мамі Олі було настійливо запропоновано показати дитину психіатру, а ні, то Саломеїна Охрімівна, заслужений вчитель України з сорокарічним стажем, буде змушена звернутися в компетентні органи опіки, оскільки батьки в Мальви безвідповідально ставляться до психічного здоров’я власної дитини. Вона говорила, говорила, говорила. А мама чомусь її слухала, перелякано киваючи. «І де той плакатик з метеликами, – думала Мальва, – коли він так зараз потрібен?»

Мама вже вдома, явно приголомшена розмовою з вихователькою, розпочала «серйозну виховну бесіду» з донькою:

– Мальвочко, донечко. Хочу з тобою поговорити про те, як ти до себе звертаєшся, тобто про твоє «ми», не твоє «ми», тобто про не те, щоб «я» і… – почала плутано мама. – Ти вже велика і повинна зрозуміти, що слово «ми» означає не одну особу, а декількох. От зараз тут є ти і я. Разом – це ми. Ми – це тато, мама, бабуся і Мальвочка. Коли щось разом зробимо, то кажемо: «Ми зробили». Зрозуміла?

Мальва ствердно закивала і сказала;

– Татко обіцяв, що ми підемо на морозиво.

– Молодчинка. – Оля задоволено закивала. – А як ти скажеш, коли саменька його їстимеш?

– Ми їмо морозиво.

– Хто ми, донечко? – розчаровано перепитала мама.

– Ми – Мальва. – І дівчинка тицьнула себе пальцем у груди.

– Так говорити не можна, доню. Я ж тобі щойно пояснювала. – Мама розчаровано дивилася на дитину.

– Чому не можна? – перепитала щиро здивована дівчинка.

– Тому що так не говорять.

– А хто не говорить? – Мальві ця гра подобалася.

– Виховані люди, доцю, так не говорять. Будь ласка, кажи – «Я – Мальва. Я їм морозиво». А то інші думатимуть про тебе недобре, а отже, і про нас також.

– А інші люди – то нова пані вихователька? – Мальва спеціально не називала ту на ім’я й по-батькові. Все одно правильно не скаже.

– Так, вона, і знайдуться ще дяді й тьоті. Ну чому ти говориш «ми»? Ти ж велика. – Мама взяла зі столу яблучко. – Скільки яблук я взяла?

– Одне.

– Добре. – Мама взяла ще одне яблуко. – А тепер скільки їх у мене?

– Два.

– Молодчинка. Тобто коли ти одна, то маєш казати – «я», а коли біля тебе мама, чи тато, чи хтось з приятелів, то тоді ти не одна і можна говорити – «ми».

– Мамо, – сказала серйозно Мальва. – Я – не дурна. Ми знаємо, що я – одна, як оте одне яблуко. Просто ми не розуміємо, чому це вчора всім подобалося, а коли з’явилася ота Сала-Матя Хріновіна, навіть тобі не подобається. Це тому, що у неї сорок років дисертацій?

– Що? Як ти сказала? Як ти її назвала? Боже, дитинко моя золота! Вона – Саломеїна Охрімівна, і ти повинна це запа…

Мама не встигла договорити, бо в дверях кімнати, голосно регочучи, стояв тато:

– Мальво, ти – маладца. Олю, перестань скиглити! Ти ж мудра кубіта! Як мала дитина може таку бєлєбєрду вимовити – Саломе (дідько зна хто, бо я вже забув) Охрімівна, точно охрініти можна. Ліпше передай їй, що ми з Мальвою будемо її називати пані Саломея або Соломія, інакше їй доведеться змінити ім’я. Ну, скажи, як дитина в п’ять років втне такенне проглаголити? Тут кандидат наук заледве допетрає. А що то ти, доню, за сорок років дисертацій казала? Що, та ваша Хрінонівна сорок дисертацій написала? Що ж вона тоді в дитсадку робить? Ішла б в академію студентів мучити.

– Господи, яких там сорок дисертацій. Сорок років стажу. Ти як мала дитина, Назарку. Мальва все сплутала, а ти їй потураєш. От скажи, чому вона й досі на себе «ми» каже? Не всім це подобається.

– Не всім, то кому? – Назар, заплівши руки на грудях, дивився серйозно на маму, хоча в очах тата Мальва бачила іскорки-бісики. – Ну-ну, кому?

– Ну, не всім! Новій виховательці, наприклад, і я вважаю, що вже ча…

Назар, серйозно киваючи, підійшов до мами, не дав договорити, а підняв її високо над собою та закрутив у танці. Мальва захоплено заплескала в долоні. Вона обожнювала свого тата.

– А я, Оленько, вважаю, що саме час сходити на морозиво. Я ж комусь це обіцяв. Одній знайомій Королівні. А з тою вашою-нашою Хріновівною з сорокарічними дисертаціями ми завтра розберемося. Правда, Королівно?

Наступного ранку Мальву в садочок повів тато. Спочатку вони пішли до завідувачки, син якої був татовим студентом, і мала Мальва відразу ж була переведена в іншу групу, до іншого вихователя. Звільнити чи якось вплинути на методи виховання нової старої виховательки було важко. Вона – мати одного з народних депутатів, якій сумно сидіти вдома і вона вирішила, так би мовити, «згадати молодість», влаштувавшись в дитсадок вихователькою. Ліда Іванівна, нова Мальвина вихователька, була молодою, красивою, розумною і з нормальним ім’ям.

– Ах, вона майже така ж гарна, таточку, як наша мама! Правда? – захоплено розповідала Мальва вдома про нову виховательку.

Після почутого мама почала не тільки забирати, а й заводити Мальву до садочка. Тато з Мальвою щоразу, коли заходила мова про Ліду Іванівну, по-зрадницьки посміхалися одне одному.

Ліда Іванівна, як і батьки, не звертала жодної уваги на Мальвине «ми», сприймаючи то за гру. Зате через декілька днів при кожній нагоді захоплено говорила мамі Олі про те, яка у них розумна, талановита та справедлива дитина. Олю аж розпирало від гордощів.

Але Саломеїна Охрімівна так легко не здалася. І коли в садочку проводили для спецгрупи (це дітки з різними фізичними вадами – є така у садочку група) плановий медичний огляд і там були різні фахівці, в тому числі психіатри, то Саломеїна Охрімівна, наговоривши молодій «некомпетентній» Ліді Іванівні купу різних непристойностей, прикритих сорокарічним стажем, силою потягла Мальву до психіатра. Але Ліда Іванівна не здавалася, а йшла за Мальвою назирці і перед самими дверима в кабінет лікаря шепнула на вухо малій: «Мальвочко, сонечко, ти ж мудріша від Хрінонівни, правда. Зроби все правильно». І вона зробила. Бо тоді Мальва зовсім по-дорослому зрозуміла, що немає значення, якими словами ти називаєш те, про що думаєш, найважливіше, що ти знаєш, яким воно насправді є. І вона зробила все правильно, бо таких Хрінонівних у її житті буде багацько.

І як не старалася Саломеїна Охрімівна вивести малу з рівноваги дурнуватими запитаннями, нічого в неї не виходило. Лікар дав малій папір та ручку:

– Намалюй, будь ласка, мені що-небудь, Мальвочко.

Дівча сидить, малює. Він через деякий час перепитує:

– Що ти малюєш, Мальвочко?

– Я малюю сонце, дядечку! – чітко вимовляючи кожне слово, промовила мала.

– А от у мене на картинці в книжечці що дітки роблять?

– Дітки обідають.

– Добре, а якби ти з ними була, то як би ти сказала, що ви робите?

– Ми – їмо, – ідеально правильно відповідала дитина.

– А якби там була на картинці тільки Мальвочка, то як слід говорити?

– Я – обідаю.

– Молодець, яка розумна дівчинка…

Вона вийшла з кабінету лікаря і почула його діагноз, який він озвучив для Саломеїни Охрімівни:

– Вона нормальніша за нас з вами, пані. Невже ви ніколи не були дитиною?

Відтоді займенник «я» став для Мальви рідним. Зараз вона собі пояснює оте колишнє «ми» так. Одна я – та, що міркує, живе внутрішнім своїм світом, друга я – це та, що озвучує для світу те, що наміркувала перша, однак з певними поправками, тобто з поправками під людей. От і виходить – «ми». Заскладно, тож нехай залишаються «я» та «я».

17. Світло і тіні

Після отримання оберега Мальва ще пару днів щиро насолоджувалася чи розважалася кольоровими словами, які випурхували з уст людських. Могла легко довідатися, правду чи брехню говорять власники цих хмарок. Однак, коли постійно слухати майже під вухом, навіть уночі, чуже бубоніння, це набридає до чортиків, а ще та барвистість – від якої паморочиться в голові. З радіо чи теликом простіше – можна вимкнути, а тут… А чому б і ні? Можна спробувати. Торкнулася рукою оберега – звуки вмовкли, видиво зникло. З часом навчилася лише думкою вмикати чи вимикати, як його назвати правильно – процес, явище, талант, можливість. Фіг з ним, просто навчилася цим керувати і з ним жити. Можливо, якби поруч був учитель, який це все витлумачив, то скоріше б і дійшло, та чи цінувалося б.

Тож півтора місяця Мальва чемно вчилася, доволі обережно поводячись з тими «талантами», що впали на неї, мов сніг на голову. Важливим відкриттям для дівчини стало виявляти тих, хто не зчитувався, тобто нелюдей. Зовні – людина, всередині – вже ні. Вони вільно жили поруч, ходили, їли, спали, любили, дружили, ненавиділи, виконуючи при тім якусь тільки їм знану місію. Не лізла до них, знала – між ними також не так все просто. Зберігала нейтралітет, нічим не проявляючи себе. Бо відчувала: поки що немає ані досвіду, ані права на це.

Найболючішим та найприкрішим стало відкриття існування недолюдей, покручів. Це не ті, кого для себе називала «нелюдьми». З ними якраз все зрозуміло – просто нелюди, що маскуються зовнішньо під людей. Але ці – то геть інше. Та, напевне, все за порядком… Трапилося це одного весняного дня, коли батьки поїхали на дачу.

Слава Богу! Нарешті! Воля! Батьки чухнули на вихідні за місто. Дача – то маленька чепурненька дерев’яна халупка (чотири на чотири) і шість сотиків ґрунту між Грибовичами та Львовом. Мама кохалася в тих сотиках. Дитя асфальту, як вона себе називає, безконечно закохана в землю і все, що завдяки людській праці, наперекір здоровому глузду та логіці (поливав то все добро тільки дощ та зібрана в старі діжки небесна вода, бо ані джерельця, ані водогону поруч нема), росте-пре з неї та рясно родить. Там, на тих нещасних шести сотиках, всього понатикувано. Інколи Мальва дивується, як воно там усе поміщається, мов у дідовій рукавичці (і ведмеді, і миші): і квіти, і фрукти, і ягоди, і овочі, і дерева, і кущі, і навіть гриби. Весна в цьому році трохи припізнилася, березень видався геть паскудним, а квітень ще гірший. Тож прихід теплого травня сприйняли як благословення Господнє. І мама, запрігши до праці не тільки тата, а ще кума та куму, так би мовити резерв, кинула всі сили на польові роботи. Мальву ж оминула на цей раз «чаша сія», бо оскільки дитя у випускному класі, то в голові у нього має бути виключно навчання, підготовка до іспитів, тестувань і все таке. «Ура, слава тестам і амінь». Правда, вголос Мальва то не проказала, тільки подумала, натомість зробила виключно страждальницьке обличчя. Типу – вона з більшим задоволенням звалила б з родаками на дачку і саджала б петрушку, бульбу та буряк, аніж скніла за підручниками.

Вранці, спровадивши батьків, спускалася східцями свого під’їзду, в холодильнику масло закінчилося і батон батьки з собою забрали. Сергій у такому випадку сказав би: «Може, й не миш, а тарган точно у холодильнику повісився». Внизу на сходах, майже при виході, зіткнулася ніс до носа із сусідкою з першої квартири, бабою Валею. Якось так складалися обставини, що Мальва давненько старої не бачила, хоча та любила з ранку до ночі сидіти біля під’їзду на лавці, роблячи перерви на обіди-вечері та серіали, і обмовляти кожного, хто потрапляв на очі.

– Доброго ранку, бабо Валю, – чемно кинула дівчина і підняла на стару очі.

Баба Валя мала паскудний вигляд. Не дивно, що Мальва її давно не зустрічала. Обличчя в старої геть зелене, завжди гарно доглянуте волосся жінки, яке вона в холодну пору ховала під мохеровою шапкою і яке кокетливими срібними кучериками вибивалося з-під неї, а в теплий час нагадувало розкішну білу кульбабку, раптом перетворилося на гидоту кольору гнилої трави. Баба Валя вдавано щиро посміхалася. Ліпше б вона того не робила. Гнилі криві зуби щирилися на дівчину.

– О, Господи, – не втрималася Мальва.

Всередині шлунок стиснувся і готовий був вернути назад все те, чим дівчина вчора вечеряла:

– Бабо Валю, ви добре почуваєтеся?

Перше, що спало на думку, – те і ляпнула.

Натягнута посмішка сповзла з обличчя старої, замість того з’явився звірячий оскал.

– Ти, ти, ти… – затинаючись, просичала стара. – Ти мене бачиш-ш-ш?

– Та бачу ж, бачу, не повилазило ж мені! Ви що, грипою перехворіли? Кепсько виглядаєте. – Мальва недолюблювала бабу Валю через надто довгий язик і тому словесно з нею давно вже не церемонилася. – Вітаміни не пробували їсти: там цибулю, часник, мед, горіхи?

– Ти мене бачиш! – вже не запитувала, а стверджувала стара.

Баба Валя якось дивно себе поводила, і Мальва навіть не встигла ще щось відповісти на повторне запитання, бо стара враз блискавично, незважаючи на поважний вік та теперішній напівтрупний стан, опинилася біля Мальви, схопила дівчину за руку і…

Бабу Валю з силою відкинуло від дівчини, впечатало в стіну навпроти. Стара сповзла долі, жалібно скиглячи.

Мальва здивовано витріщилася на стару. Ту била пропасниця, бо як по-іншому пояснити те, що сталося. А воно й не дивно, баба Валя з вигляду – живий мрець, труп, що розкладається. Про всяк випадок Мальва торкнула пальцем оберега, уважно роздивляючись стару. Навколо голови баби Валі вертілася порожня хмарка. Так-так, не було барв ніяких, навіть сірого. Невже стара з’їхала з глузду чи помирала від якоїсь страшної смертельної хвороби, що виїла її зсередини? Мальва співчутливо, вже зовсім не сердячись, підійшла до баби Валі. Хоч вона й зараза, але самотня, стара. Хто за нею тепер пригляне, он уже й падучу хворобу отримала, ноги не держать.

– Вам допомогти, баб Валю, дійти до квартири? – якомога чемніше завела дівчина.

– Не-не-не торкайся мене, не-не-не торкайся… – баба Валя бурмотіла ледь чутно, перелякано цокаючи зубами. – А-а-а, пече, болить. Ти з них, з тих… Ти-ти, ти прийшла мене забрати? Але ж обіцяно було, що я маю ще цілих десять літ. Я ж заплатила Люцині, чи того мало?

Мальва нічого не розуміла з белькотіння старої. До всіх негараздів стара ще й лупонулася макітрою і, схоже, стратила розум.

– О’кей, я вас не чіпатиму. Та, прошу, послухайте мене. Ви, бабо Валю, – хворі, вам тре’ до лікаря. – Мальва говорила розважливо, мов спілкувалася з малою дитиною. – У вас пропасниця. Он, як щойно об стіну шандарахнуло. А ще, між нами дівчатами, у вас щось з обличчям, волоссям, головою. Ви на себе в дзеркало подивіться, самі все зрозумієте. У вас люстерко вдома є, га?

Баба Валя вхопилася за слова Мальви як за рятівну соломинку.

– Ага, так-так. Захворіла я, добра дівчинко. Піду ліпше додому, приляжу. Я стара немічна жінка, – посипала словами стара. – Тільки ти той, не торкайся мене більше, не треба. Я не буду ніколи того, слово честі, не буду… Тільки не займай.

Стара прикрила голову руками, як щитом. «Бідна, – подумала дівчина, – старість не радість». Згадала свою бабусю Горпину, може, і тій колись хтось допоможе, руку допомоги подасть.

Мальва не могла залишити стареньку просто так. Хоч до квартири доведе. Нахилилася над жінкою, вхопила її за руки, поставила на ноги, розвернула до себе, і… дівчина, мов у сповільненому повторі, побачила, як волосся баби Валі раптом перетворилося в тисячі маленьких тонюсіньких противненьких зміючок, очі стали чорними, мов вуглинки, ніс зробився предовгим, як у казці про Босорканю.

Зазирнула в ті очі і… І побачила там спотворену вивернуту душу недолюдини. Що зробила ця жінка зі своїм життям, як його спотворила? Баба Валя стояла перед сімнадцятирічною дівчиною перелякана та безвладна. Чіпкі очі малої не відпускали. А Мальва дивилася на неї і розуміла, що не може також відірватися зараз від того видива та страшного знання, яке вперше відкривалося перед нею. Навіщо та жінка добровільно це вчинила із собою? Чи вартує примарне щастя такої заплати?

Миготять, мов кадри кінофільму, уривки чужого життя, складаючись у дивну й гірку історію. От перед Мальвою молода Валюшка, котра за розподілом після закінчення технікуму попала до Львова. Валюші подобається місто – після закіптюженого та насупленого малесенького Єнакієвого воно здається казковим, наче зійшло з картинок бурдівських журналів. Поселили її в гуртожитку, разом ще з трьома такими ж молодими спеціалістками, забезпечили такою-сякою роботою, технолог на кондитерці, зарплата невеличка, та й цього нерозбещеній матеріально Валентині вистачало цілком. Трішки заздрила дівчатам-співмешканкам, яким допомагали і грішми, і харчами батьки. Валька ж з багатодітної сім’ї (шестеро братів та сестер), мама – прибиральниця в школі, тато – шахтар, що любить зазирати в чарку і половину своєї зарплатні завше пропиває, списуючи все на важку працю. Злидні ніколи не виходили з їхньої хати. Тож родина згадувала про старшеньку доньку та сестру дуже рідко, як і вона про них. Батьки були щасливі, що позбулися одного зайвого рота і що дитина не клянчить грошей.

У гуртожитку завжди звикли усім ділитися, слово «чуже» тут рідко вживалося, натомість «наше» – то майже молитва. Валюшка мала і модні туфлі на високих підборах, хай одні на весь поверх та все ж, і модне ситцеве платтячко півкльош, це вже на кімнату одненьке, а в кімнаті їх четверо, і хустинка-газівочка французька на шию. І ти розпускаєш своє розкішне довге руде волосся й біжиш щасливо з дівчатами в кінотеатр «Київ» на індійське кіно, мріючи про таке ж кохання і про можливість стати, бути, перетворитися на незаконнонароджену доньку якогось раджі, чи в Стрийський парк у кінотеатр «Львів» на «Фантомаса», і все це на останній сеанс. Або йдеш на Високий замок на печені кури, а потім ви до ранку гуляєте парком і співаєте-співаєте-співаєте, і вам тоді підспівують і хлопці з фабрики, і небо, і місяць, і тоді тобі здається, що вам належить цілий світ, ну принаймні маленька його частина, та, що світиться-мерехтить там внизу, біля підніжжя Високого замку.

Стрімко біг-спотикався-йшов час. Подруги виходили заміж і переїжджали жити до своїх коханих, хто вертався додому, хто перебирався в сімейний гуртожиток, хто в інші міста, села, народжували дітей, розлучалися. А Валюшці не щастило – кохання не приходило і все. Відчувала себе наче обділеною. Кавалерам подобалася ця рудоволоса неприступна гордячка. Не один зітхав сумно, отримавши відкоша. Валюшка ж вперто виходити заміж за абикого не поспішала. Чекала того, єдиного, відкладаючи вбік сумніви, гіркоту. Одного разу її сусідка по кімнаті Галюся, чи не єдина зі старої компанії, яка залишалася незаміжньою, привела до них молодого юнака.

Валя тільки раз глипнула на хлопця й обімліла. То був той, кого вона чекала всі ці роки, не виходячи заміж за обіцянки, казкові слова та великі гроші. Красивий чорноокий Василь, інженер з окремою квартирою і постійною львівською пропискою, був не таким, як усі її кавалери, був геть іншим, наче з іншої планети. Валюшка слухала його розмови-оповіді та мліла від щастя. Серце шалено калатало у грудях від кохання та жаги. Але він був байдужим до неї. Бо кохав Галюсю, малу, кирпату, сіру мишку, її так і називали навіть у очі, «наша Мишка-норушка – Мишка-Галюська». А чим вона ліпша від Валі? Навпаки, в усьому програє. І зовнішньо, і розумом, і як господиня. Ні борщу зварити, ні вареників до ладу зліпити. Зате писала якісь там божевільні, дивні вірші та вечори проводила з книжкою біля вікна, раз по раз витріщаючись у нічне небо. А що там можна розгледіти? Місто зі своїми вогнями заступало зорі, та Мишка щось певно таки там бачила, бо замість тортів пекла для коханого вірші. І те вариво-печиво, схоже, Василю дуже смакувало.