Текст книги "Зворотний бік світла"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

10. Помста

«Очікування битви – гірше, аніж сама битва…» – промовляла його свідомість голосом Птахи. Це була не просто битва, то починалася війна.

Ще ніколи йому так не боліло. Майже задихався від того болю. І найгірше, що то не фізичний біль, боліло геть в іншому місці. Здалося – помирає. Та, кого найдужче кохав і, попри свою теперішню ненависть, продовжував кохати, зрадила. Підло, підступно, вишукано, довершено. О, вона завжди все робила довершено…

Коли це сталося між ними і чому? Кохання перетворилося на ненависть. Пригадує, мов крізь пелену, її слова – колючі, болючі, мов гостре каміння, що влучає простісінько в душу, наче то хтось чужий, а не його Птаха їх вимовляла. Наговорила всякого, довела до шаленства. Голову наче закутала пелена люті. І він уже не контролював себе. Не пригадає зараз, як це сталося. Він ударив Птаху одним з тих проклять, які вражають навіть безсмертних і які відомі не всім безсмертним, тільки тим, хто безсмертний не в одному поколінні, і ті заклинання передаються з роду в рід. Так-так, він готовий був її в той момент вбити. Ті заклинання заборонено застосовувати, але зараз байдуже, що йому буде за це, він стояв на початку якоїсь страшної та небезпечної дороги, звідки не вертаються, тому що… Тому що вона тепер ніколи не стане його, а що потім діятиметься з його життям без неї – то вже дрібна історійка. «Птахо! Птахо! Чому? – простогнав всередині смертельно ранений звір. – Сама напросилася, сама». О, яка вона була лиха та прекрасна в тій своїй люті: очі горіли вогнем, щоки палали безумством, слова ненавистю. Називала його вбивцею, зрадником, ґвалтівником. Звинувачувала, мстила, як проста смертна жінка. Чому, чому, Птахо, ти раніше це шаленство в собі стримувала? Воно ж таке справжнє і несамовито прекрасне. Якби ти хоч інколи дозволяла собі ставати простою жінкою, а не еталоном, богинею, то чи подумав би зрадити тебе? А вона говорила-говорила-говорила. І про те, що то він убив її батьків. Невже не пам’ятає Арату та Світ Чотирьох Сонць? Але він справді не пригадував того світу, бо скільки їх було, тих випалених ущент світів. А Птаха вперто стояла на своєму – пильно дивилася в очі одним з тих своїх поглядів, коли брехати несила. Він не пригадував. Вона напосідалася. Запитувала, чому тоді, коли він ґвалтував її світ, залишив живою маленьку семилітню дівчинку, придавлену поламаним возом? Чому не добив її? Якби ж то знати! Інколи на нього находило, так на нього – на Стрибога, жорстокого та безжального, посеред бою заповзало в серце якесь шаленство, і він робився милосердним до ворогів, до друзів, до простих смертних, яких він завжди недолюблював, навіть коли став Стрибом, нічого з тим вдіяти не міг. Така слабкість тривало недовго, і Стрибог знову перетворювався на немилосердного та жорстокого.

Приклав руку до грудей, усередині в шаленому танці гупотіло серце. Закрив очі, намагаючись приборкати той ґвалт. Натомість стало ще гірше, бо голову заполонили барвисті картинки – мальви в Яровороті під вікном, перса його Птахи, які пахли завжди вітром. Шовк чорного волосся між пальцями, шелестіння пелюсток-вуст, присмак ванільний від поцілунків. Божевілля, жодна з тих смертних дуреп її не замінить, уже пробував не раз, а вона… Вона того не розуміла, його тілесні зради – тільки тілесні і не більше, одна з глупуватих спроб мати життя без неї, без її тіла. Ненавидів себе за таку аж нестерпну залежність від жінки. А Птаха? Вона йому цього не простить, не простить закляття, яким він її ледве не вбив. А може, і вбив, того він не знає, бо хтось в останній момент вихопив тіло жінки з-під його носа, ставлячи надійний захист. Це міг зробити тільки хтось дуже сильний. Стриб рятівника не впізнав. Та й був настільки лютим, що майже нічого не усвідомлював. Відразу зрикошетило й потрапило в один з островів у Світі Єдиного Бога. Здається, Японія чи щось таке? Було байдуже, хай! На тому острові нічого ж цінного немає – хіба що якась мільйонна шопта смертних ідіотів, які й так помруть рано чи пізно, виконуючи типу велику місію. Ага, місію вони виконують! Живуть одним днем, місіонери срані.

Він – не тільки покинутий, а й вишукано одурений тією, яку обожнював, заради кого був готовий геть на все – тільки б вона того захотіла. Свароже, як вона могла, як вона так могла! Батько його попереджав, жінка годиться тільки для ліжка, а коли їй дозволити керувати долями та світами, вона стає навіженою, зухвалою, впертою та свавільною. От і Птаха! Помстилася – вишукано та достоту досконало. І ті світлі ще щось темним закидають! Сімнадцять літ ховати від нього його доньку, знати сімнадцять літ, що у її коханого є дитина, яка росте без батька. Як не дивно, він добре пам’ятав матір Мальви – горду, вперту, вольову. Вона так йому нагадувала Птаху, але мала в серці забагато самопожертви, щоб надовго залишатися його, і до всього – була смертною. Дитина, його донька. От ім’ячко дібрали. Цікаво, чия ідея? Напевне, Птаха постаралася. Любила жінка мальви! І він також їх любив, вони від ніжного доторку його Птахи ставали особливими. Мальва – як квітка. Ну, що це за безсмертна з таким ім’ям? Цар-Мати точно так по-дурному власну онуку ніколи б не назвала. Та хай, бо це не найгірше. Донька його ненавиділа, читав то в її очах. Але він ніколи не посмів би проти власної дитини зробити щось підступне. Це все Птаха, Птаха. Нечувано – дитину безсмертного, онуку безсмертного, правнуку безсмертного виховували якісь прості смертні йолопи з отого дурнуватого міста, обтиканого кам’яними левами, у Світі Єдиного Бога.

Стрибог стояв на Високому замку і дивився на Львів. Він зневажав це місто, його мешканців, себе в ньому. Те місто посміло з майбутньої темної безсмертної почати ліпити світлу. Батько б його зрозумів і підтримав. Він поверне собі Мальву, щоб йому це не коштувало! Зараз її слідом йдуть найкращі батькові помічники, вони наздоженуть. Але на що заслуговує це місто? На смерть – болісну і повільну.

Підняв руку на рівні очей, розчепірив пальці. Говорив сам до себе, була п’ята година ранку, коли ще тільки-но сіріє, порожньо, смертні сплять:

– Що тобі подобається більше, Стрибоже, буревій, смерч чи вода, щедро приправлена тифом або холерою? А може, щось інше придумаєш, більш гуманне, але більш жахливе?

Він не жалів ані міста, ані тих, хто там унизу в ньому жив, бо зараз відчував себе богом, страшним темним богом, а ті, що там внизу, – мурахи, дрібнота, порошинки.

Думки перемкнулися на пошуки гідної помсти. Раптом чиясь легка і водночас рішуча рука лягла йому на плече:

– Тільки попробуй, любий! – голос звучав м’яко та стримано.

Озирнувся, поруч за спиною стояла сердита та грізна Мара. Велика володарка смерті. Вона ніколи близько не підходила до нього. Інколи поруч відчував її присутність, інколи відчував навіть її допомогу, чомусь і такі моменти траплялися, але ніколи вона з ним не розмовляла. Птаха з Марою були на ти, знав то добре. А тепер – ось Мара стояла поруч, невже прийшла помститися за Птаху? Очі володарки смерті горіли лихим вогнем. Учорашній Стриб, може, і злякався б того її вогню, але не теперішній Стрибог.

– О, маєш, і хто ж то такий гуманний тут з’явився? Невже та почвара, що сама життя забирає і сентиментами при цьому кидається? Попробуй, кажеш? – майже засичав. – Попробую! І що ти зробиш? Мені начхати на наслідки, йди краще покарай свою колежанку Птаху, то вона винна у тому, що відбувається. Відійди, Маро, вбік, ти – така ж сама безсмертна, як і я. Я влаштую тобі великий бал – море трупів та неоплаканих душ, бери – веселись. Ти ж любиш це! І не погрожуй мені. Віднині ніхто мені не указ, крім батька – він би мене зрозумів.

Мара пильно дивилася на Стриба. Була одного росту з ним – висока, ставна, вродлива. Він міг добре розгледіти чорні, як ніч, очі, довгі вії, брови-стріли, уста, зібрані в бутон. Мара сердилася, дуже. Несподівано вхопила Стрибога за руку, стиснула її:

– Батько, кажеш? О, так, Мор тільки те і робить все своє безглузде життя – зваблює, обдурює, вбиває, мстить. Тому я колись від нього й пішла, заплативши за волю, як бачу, надто велику ціну.

– Що ти таке верзеш, жінко! Хто ти така, щоб розпікати мого батька, наймогутнішого серед темних?! Мій батько – моя гордість, не смій паплюжити своїм поганим ротом його славне ім’я. Він зради вміє прощати, він не Птаха, він – це моє все сьогодні.

– Та ну, якщо посмію назвати твого батька бараном чи віслюком? Що ти мені зробиш? Навернеш ще одним з отих дурнуватих заклять, яких тебе Мор навчив? А чи навчив він тебе відбивати їх? Я також декілька знаю новеньких-свіженьких, може, позмагаємося. Тільки май на увазі, любчику, це такі, яких тебе не навчено. І знаєш чому?

Стрибог здивовано закліпав очима. Він чув від батька, що Мара колись була на боці темних, але одного разу чомусь пішла від них. Ні, вона не перейшла на бік світлих і не стала сірою. Просто зробилася нічиєю. Є в їхньому світі пара таких недотеп, у Яровороті їх називають спостерігачами. Але слова Мари, що вона знає їхні сімейні прокляття і вміє їх відбивати, трохи його спантеличили. Бачив – вона не обдурює.

– Не буду я тебе чіпати. Йди геть. Чого напосілася? Зачепили твою Пташку? Прийшла, командує, наказує. Яке ти маєш право наказувати мені? Таке право має хіба що батько і все.

– Та ну? – Мара якось трохи сумно посміхалася. – Отой небезпечний маніяк-різник, якого давно вже слід позбавити безсмертя і який зараз просто змушений стримуватися?

– Не смій ображати батька! Чого припхалася? Я тебе кликав? Ще помирати не збираюся.

– Ти не збираєшся, і вони також, – Мара тицьнула пальцем у бік міста. – Гарний син свого батька.

Останні слова говорилися зі зневагою, трохи зі зверхністю. Стрибог стиснув кулаки, лють заполонила його зсередини, ще мить – і він вибухне:

– Мій батько зробив мене таким, яким я є, а ти, а ти…

Мара опустила очі додолу:

– А я? Зробила велику помилку. Не слід було залишати тебе з Мором. Та коли з’явилася у твоєму житті Птаха, зраділа дуже й подумала, що вона зуміє підправити те, що не вдалося мені.

Мара журно посміхалася.

– Чекай, що значить: залишати з Мором? Агов, Маронько, в тебе з головкою все гаразд?

– Я – твоя мати, Стрибоже, та, що народила тебе.

Навіть вчинок Птахи не видавався таким страшним у порівнянні з щойно почутим.

– Ні-ні-ні, не може такого бути, тому що не… – Стрибог почав задкувати, викинувши перед собою руку, мов щит, перечепився ногою за суху гілку і гепнувся. Сидів, розгублено дивлячись знизу вгору на величну постать Мари – володарки смерті.

Вона – його Мати? Обхопив голову руками, в голові панував хаос. Ще трохи, і він здуріє від того всього. Птаха, Мальва, а тепер ще й це… Мара присіла поруч. Він дозволив їй сидіти поруч. Вона поклала йому руку на голову, і він раптом кудись провалився, спочатку то була суцільна темрява, потім розвиднілося і…

Він – маленький семирічний хлопчик. Батьки сваряться в спальні, і вже не вперше. Він не звертає на це уваги. У вітальні заліз під стіл, уявляючи його печерою, в якій мешкає страшний Дванадцятиголовий Змій, а він мусить його побороти. В кімнату вбігає розлючений Мор, слідком – не менш сердита Мара. Хлопця вони, звісно, не бачать. Бо вони зайняті сваркою, власними переживаннями, мареннями.

– Цьому ніколи не бути! Чуєш, жінко? Придумала ж таке: піти і забрати з собою сина? Нізащо, дорогенька, тільки наважся, ти мене знаєш. Що це за вигадана історія про твоє так зване спостерігання? Брехня! Я за вітром пущу всі твої пречудові світики, якими ти опікуєшся. Що, цікаво, тобі наобіцяли, що ти зважилася покинути нас? Це робота світлих, точно!

– Світлі тут ні до чого, Море. Мені набридли твоя жорстокість і постійне маніакальне бажання вбивати, шматувати, нищити. Ще трохи – і не залишиться, крім нас, нікого…

– От і добре, смертні заслуговують на таке поводження. Помилка творіння!

– Це безглузда розмова, вже всоте повторюємося. Вони – не помилка, як і ми. Чи ти сумніваєшся в мудрості Творця?

– Я не сумніваюся в Творцеві, я сумніваюся в тобі. Не пересмикуй! Малого не віддам і тебе не відпущу.

– Відпустиш, бо знаєш, що не маєш на мене жодної управи. Чи ти хочеш, може, щоб в родинах темних перестали народжуватися нові безсмертні?

Пауза. Мор не хотів цього і далі вже говорив трохи спокійніше:

– О, як ти заговорила? Маніпулюєш мною? Можеш забиратися, якщо так тобі дуже горить, але…

Мор жорстоко посміхався. Мара добре знала, чого можна чекати від чоловіка, бо той коли мстився, то не жалів нікого і нічого.

– Але без Стрибога! А то… Ну, ти зрозуміла!

Опустила очі додолу. Думала якусь мить, та, схоже, вона передбачала, що все може так закінчитися:

– Що ж. Вибір без вибору? Пропоную угоду. Стрибог житиме з тобою, однак віднині я контролюватиму твої дії, Море, щоб наламаних дров було якнайменше. Рівновага, чоловіче, рівновага.

– Добре, – доволі легко погодився Мор.

– О, ні! Ти маєш поклястися, що дотримаєш слова.

Мор трохи розгублено дивився на Мару. Вона була жінкою, але не дурною.

– Добре-е-е-е, той – клянусь!

– Не так, дорогесенький, а сам знаєш як! Пішли до Чорнобогового джерела.

Під столом почулося шелестіння, і звідти виповз переляканий та збентежений хлопчик:

– Тато, мамо, не сваріться, будь ласка. Я вас так люблю!

Мор з Марою перезирнулися спантеличено. Чоловік криво посміхався:

– Дурепа ти, хоч і безсмертна! Пішли до Чорнобога. Але ще одне. Моя клятва взамін на твою клятву. Стрибог віднині забуде про те, що ти була його матір’ю. Що, слабо?

Бліда Мара притулила праву руку до серця, стояла нажахана та розгублена, навіть здавалося, що жінка зараз втратить свідомість, та вона пересилила себе. Говорила спокійно і наче відчужено:

– Готовий йти до кінця, Море? Що ж… Доки ти триматимеш своє слово, держатиму його і я. Чи не забагато хочеш? Бачу, забагато! Тому до нашої домовленості додаємо маленький пунктик. Жодних смертельних невідкуплених заклинань, родових чи непрощенних проклять на голови світлих безсмертних віднині з боку темних. І за це відповідаєш ти! Як тобі таке?

Мор сердито в знак згоди кивнув.

Мара обернулася до сина. Щокою жінки потекли сльози, вона підбігла до хлопчика, почала його цілувати, пригортати, шепотіти якісь ніжні, тільки їм обом відомі слова.

Його мати обміняла його на спокій у світах, велике благо, про яке так любить теревенити Птаха, і тут дістало його. Батько, мати… Що вони сотворили з його життям? Він мав ненавидіти їх обох. Зрештою, він не кращий від них. Син власних гріхів та батьків.

– Чому ти порушила обіцянку, дану Мору? – прошепотів Стрибог.

– Тому, що ти щойно застосував смертельне закляття, яке ледве не вбило світлу безсмертну і не занапастило купу люду в цьому світі, а в нашій угоді з твоїм батьком є пункт – не вбивати світлих безсмертних, бо ми рівні. Клятву порушено.

Стрибог знав тепер, звідки в його душі світло, яке вміло кохати і яке закохалося в Птаху. Ненавидів зараз свою матір і за це. Крикнув, кинув дошкульно в обличчя:

– Невже ви, жінки, всі одинакові? Птаха цього заслужила, чуєш! Вона зрадниця, як і ти. Вона залишила мене, як і ти колись. Вона ховала від мене мою доньку. Вона купу років знала про неї й мовчала. Вона…

– Стій, замовкни, сину. Ти й так задалеко зайшов. Вона се чинила за моїм наказом. Вона спочатку навіть не здогадувалася, що Мальва – твоя донька.

– Що? – ошелешено дивився на Мару.

– Подивися на себе. На кого ти схожий? Грабіжник з великої дороги. Мстити, палити, забавлятися з жінками, вбивати, грабувати – цього тебе добре навчив батько. Що ти міг дати Мальві, окрім чорноти, яка й без тебе, живе у її душі? Так, це я відправила Птаху в світ поляниць, щоб урятувати дитину. Якби не Птаха, то Мальва не народилася б. Спочатку Птаха допомогла Мальві народитися, а потім… Потім вона знайшла суху мальву зі свого саду в пелюшках маляти і все зрозуміла. Горбатого могила виправить, так кажуть, здається, у цьому світі про таких, як ти. Я заборонила приносити немовля в Яроворот. Забагато світла для доньки темного безсмертного – це також небезпека. А тут й ревнощі твоєї Птахи зіграли мені на руку. І Мальва замешкала у цьому доволі нейтральному світі, де є все – і світле, і темне, на рівних.

– Але ж вона моя донька, мамо! І ми, темні, маємо першочергове право на неї.

– Що, право? Ти ж купу літ жив у Яровороті, і тебе там не з’їли. Навпаки – навіть поважали. Я пишалася тоді своїм сином! Що ж ти таке кажеш: «Мальва – темна»? Дурниці! Вона не товар, сину! Вона – жива безсмертна і сама обиратиме свій бік.

Стрибог був відкрив рота, щоб заперечити, та Мара сердито глипнула на нього і він заткнувся.

– Вона не тільки твоя дочка. Вона й моя онука, чи ти забув? А ще – вона дочка смертної жінки. Сме-р-тно-ї… Благаю тебе, любий, опам’ятайся! Хіба ті роки, що ти прожив у Яровороті, зробили тебе калікою?

– Це геть інше. Це було відступництво, зрада, і її я спокутуватиму все своє життя, – говорив майже пафосно.

Мара посміхнулася.

– Ой-ой-ой! А ти пригадуєш той момент, коли давав клятву біля Чорнобогового джерела? Чи всі твою клятву прийняли?

Стрибог розгублено дивився на Мару.

– А ти звідки про це знаєш?

Сумно посміхнулася:

– Я все бачила. Чорна голубка на голові Чорнобога, пам’ятаєш? Чи могла я пропустити таке? Так що ти не клятвовідступник, сину. Ти й досі вагаєшся, бо Сварог клятву тих, хто на роздоріжжі, не приймає.

– Я не вагаюся. Чуєш? – сердився на себе, на Мару. – Я зробив вибір, а ця історія з Яроворотом тільки помилка і я за неї розквитаюся сповна, якщо приведу до батька його онуку, мою доньку, майбутню темну безсмертну.

– Помилка, кажеш? Скажи чесно, якби Птаха не залишила тебе, то чи повернувся б ти до Мора? Ніколи, бо ти в Яровороті був щасливим, поруч з нею, з її коханням. Тебе ж не силою там утримували. Птаха й так задовго терпіла. Якби мені у свій час твій батько посмів щось таке утнути, то…

Злий вогник блиснув в очах Мари. Стриб з переляку навіть ковтнув слину. Добре, що його Птаха не така, як його матір. А він який? Ото вже має батьків, а вони ще й дивуються сину.

Мара вела далі:

– А доньку тобі тепер доведеться впрошувати піти з тобою. Я так розумію, Мор тебе назначив її Учителем від темних?

– Так, мене, але тоді ми ще не знали, що вона по праву народження наша. І про яке впрошування ти говориш? За нею зараз стежать найкращі темні воїни, і, поки я розмовляв з Птахою, вони кинулися наздоганяти її.

– Наздогнали? – Мара іронічно запитувала.

– Вони не можуть користуватися варганами-ключами, тому це їх трохи затримує, – виправдовувався Стриб.

– Та невже? Вона ж темна, по крові чи по чомусь там, що ти собі ще вигадав. Як же вона посміла взяти до рук світлого ключа і при тому залишитися неушкодженою? О, Свароже, ти копія свого батька, сину. Мальва отримала Перемінник і тепер самостійна у виборі власного шляху, але, думаю, без згоди Птахи й кроку в твій бік не зробить. А якщо почує, що ти вчинив із Птахою? Тобі дуже пощастить, якщо Магура житиме. Хтось дуже хоче, щоб вона жила.

– Хто? Ти? – ледве вичавив з себе холодним голосом.

– Ні, не я! Це той, кому вона не байдужа і хто багато на що готовий піти заради того, щоб вона просто залишалася живою…

11. Погоня

Мальва скористалася ключем, зробила так, як її вчила Птаха. Повторювала в думці й навіть устами шепотіла слова: «Магура! Магура! Магура!» Вона хотіла втекти, заховатися у райському саду, де живуть диво-птахи, і там, у спокої, обміркувати все, що з нею зараз відбувається. Натомість, коли притулила губи до дримби та загуділа в неї, в голові картинка не з’являлася, тільки слова «Магура! Магура!»

І от вона стоїть на горі, майже на вершині, недалечко в долині звичайне українське село. То Карпати, ніякі там паралельні світи, якими вона мандрувала з Птахою. Світ Єдиного Бога не відпускав. «Трясця йому в боки», – вилаялася розчаровано. Або щось не так зробила, або не про те подумала, що втрафила саме сюди. Роззирнулася. Більша частина гори вкрита лісом. Зараз тут тихо. Немає людей, вони там унизу копошаться, женуть додому з пасовиська худобу, бо вже пізній літній вечір, втомлений спекою, огортає ніжно за плечі і провадить до спочинку. Ніхто на неї не зважає. В траві сюркочуть цвіркуни, трохи набридають всюдисущі комарі, та роса холодить босі ноги. В чому була вбрана у своїй квартирі, в тому і дременула подалі від тих двох – непримиренних чи то друзів, чи то ворогів. Ще не знала, що непримиренними можуть бути й ті, хто по-справжньому кохає, випалюючи і водночас наповнюючи одне одного. Сіла на траву під кущем шипшини, що самотньо бовванів неподалік, обхопила голову руками.

– Вона твоя дочка, – досі слова Птахи бринять у голові. Як і слова про те, що вона насправді небажана дитина, що народилася випадково від жінки, яку її батько зараз й не пригадає, бо у нього їх стільки було! Добре, що Птаха спровадила її в той момент подалі, бо після пережитого всередині заворушився недобрий небезпечний звір, що ненавидів того чоловіка, якого Птаха назвала її батьком.

Жах, який жах! Вона ледве не закохалася у власного тата. Втрафила наче в якусь пастку, не зважала, не чула голосу розуму, готова була йти за Святославом хоч на край світу, а після того солодкого поцілунку – і за край. Бачила лишень його уста і не чула слів, тонула в його темних очах і не хотіла вертати назад, слухала медові слова, і вони були для неї чарівною мелодією, навіть приємнішою від співу птахів з Райського саду. І раптом після слів Птахи щось наче вибухнуло в голові, буквально на очах розлетілося на друзки, розбилося. Мана…

Птаха їй мусить усе пояснити. Тепер усе, бо… «І вона ж обіцяла. Так, обіцяла! – говорив здоровий глузд. – Якщо тільки зараз ті двоє не повбивають одне одного». Струснула головою.

Поруч під кущем щось зашурхотіло. Стрепенулася від несподіванки, мокрий ніс тицьнувся в її руку, і почулося жалібне: «Ме-ме-ме…» То було манюньке козенятко, чорненьке з невеличкими ріжками на голові. «Загублене, як і я», – подумалося Мальві. Десь знизу гори хлоп’ячий голос виводив жалісливо:

– Цигане, хлопчику, ходи-но сюди! Ади, хлопчику! Агов.

– То, певне, тебе шукають, малий? Загубився, як і я. Та з тобою все зрозуміло. Пішли, відведу тебе до мами чи принаймні до тих, кому ти небайдужий, а тоді поміркую, як чинити далі.

Звелася на ноги, ішла на голос, озирнулася, козенятко бігло за нею.

Десь на півдорозі до низу наткнулася на десятилітнього заплаканого хлопчика. Він часто шморгав носом та рукавом витирав сльози, розмазуючи їх по обличчю брудними хвилями. Босі ноги, закороткі штани, з яких певне ще позаторік виріс, майка, яка, може, колись була й білою, але тепер швидше нагадувала шмату для миття підлоги.

– Ей, малий! – покликала його Мальва, побачивши, що той зібрався повертати в інший бік, уздрівши чужинку. – То не твоя згуба за мною волочиться? Мекає та кумекає, мами шукає.

Мальва відступила вбік, за її ногами заховалося мале козеня.

– Ой, моя. Дякую. Коби його не здибав, то вітчим з мене б три шкури зогнав. А я шо? Тіко скупався разочок з хлопцями, – малий від радості, що згуба знайшлася, сипав словами, мов горохом.

– Так, його мама, – тицьнув пальцем у мале козеня, яке притулилося до ноги Мальви і також наче уважно слухало розповідь, – і ще трійко кіз та сусідська корова і не думали нікуди тікати, а оце мале… Шибеник, шибеник. Усе кудись завіється, а ти шукай.

– Шибеник, кажеш, – Мальва по-зрадницьки підморгнула хлопцеві. – А чого ж ви його Циганом назвали?

– Ну, як чого? – малий, здається, вже заспокоївся і весело відповідав своїй новій знайомій, яка знайшла його пропажу. – Він чорненький весь.

– Чорненький? – Мальву відповідь розвеселила. – То могли назвати його Негром чи Мавром, повір, то було б безпечніше. Бо він тепер себе поводить точно, як Циган. Як назвеш, те й отримаєш.

Зловила себе на думці, що зачинає розмовляти, як Птаха. Аж посміхнулася сама собі від цієї думки.

Малий відкрив був рот, щоб щось відказати, але не знайшов слів і тільки знизав плечима.

– Слухай, молодий чоловіче, а як називається ваше село, що в долині?

– Село? – малий якось здивовано глипнув на дівчину – А! Ти не тутешня. Туристка, мабуть! Заблукала, як і мій Циган? Село наше – Либохори.

Назва села Мальві нічого не казала. І чому це варган її сюди направив?

– Твою-разтваю, ніяких Магурок! – вилаялася вголос.

– Ой, то ти про нашу гору так ніжно? Ну, вона Магура називаїсі, а тобі то нашо? Точно туристка!

– Ага, туристка, – збрехала Мальва. – Шукала своїх, от і заблукала.

– А! – малий повірив. – Тут туристів завжди повно і заблудлі трапляються.

Хоча дівчина здавалася йому трохи дивною, бо вбрана якось зовсім не по-туристичному: надто чисті і дуже короткі шорти, замість нормальних штанів, футболка на тонюсіньких нитках, босі ноги і дримба в руках.

У долині заволала якась жінка:

– Сину, ти де? Агов, сину, до-до-му!

– Ой, нам чєс. То мама нас нашукують, – хлопець узяв мале козеня на руки. А воно й не пручалося зовсім, втомилося, напевне, бідне. Хлопчина вже веселіше защебетав: – Красно дякую тобі! А мо, зі мною, до села, а там у нас повечеряєш, переночуєш, а вранці й твої знайдуться?

– Та ні, – відповідала Мальва. – Я, здається, знаю тепер, де не туди завернула. Ще встигну наздогнати своїх.

Малий стенув плечима:

– Як хочеш! Тоді бувай. Якщо передумаєш, то запитай в селі Кривенчуків, всякий хату нашу покаже.

Мальва кивнула. І пішла в протилежний від хлопця бік. Треба ж було так лоханутися. Вона не знала, що, крім птахів Магур, існують ще й гори з такими іменем, та ще й так близько, зовсім поруч – у Карпатах. Що ж тепер робити? Куди їй податися? Звісно, вона може повернути додому, уявивши в голові обставу своєї кімнати, але чи хоче цього…

За спиною почулися голоси.

– Мамо, я знайшов Цигана. Давай його якось по-іншому назвемо, може, Тишко чи Нишко, га? Я забембався його щовечора шукати.

Лагідний жіночий голос відповідав:

– Ой, Остапку, який ти в мене вигадник! Хай буде Тишко, я не проти. Менше треба з хлопцями у воді борсатися, то й козенята не пропадатимуть.

Голоси віддалялися.

– Остапко? – прошепотіла Мальва сама до себе.

Йшла майже щаслива від щойно зробленого відкриття.

Точно, Остапко, як вона відразу не… Перечепилася через думку. Десь за десять метрів від неї закрутив маленький вихор. Це було дуже дивно, тому що вечір стояв тихий, погідний, безвітряний. Відчула щось недобре. Роззирнулася. Неподалік об’їдений козами кущ глоду, але в сутінках і він міг стати прихистком. Засіла за ним і затаїлася, було якесь недобре передчуття. Вихор перестав крутити, і на його місці вичаклувалися нізвідки дві чоловічі постаті. Мальва не могла їх розгледіти, бо знаходилися задалеко, сутінки ховали їхні думки та обличчя. Чоловіки розмовляли.

– Як ти думаєш, Посвисте, Мор добре зробив, що довірив Стрибогу таку опінію?

– А шо мені думати? Ми – виконавці. Ти ж чув, Стрибог щойно вбив світлу, а прибрати до рук оту малу вивірку, то вже справа проста.

– Та не може такого бути, – перший голос був наче трохи переляканий. – Він же через неї, через ту Магурку, зрікся батька, світу нашого, а ти кажеш, що вбив.

– Кажу те, що відаю. Він влучив у неї смертельним закляттям, яке знають хіба що дві людини – Мор та Стрибог, і ніхто, ще ніхто його не зміг подолати. І ти повіриш, що після того вона залишиться живою? Не сміши мене, Пале. Бач, до чого жінка може хлопа довести. Тільки дозволь їм заправляти, вилізуть на голову та й ноги звісять. От тепер почнеться.

– Що почнеться? – перший голос обережно розпитував.

– Як що почнеться? Ти наче нинішній! Думаєш, світлі отак легко нам простять смерть Птахи, на моїй пам’яті то вперше таке трапляється, щоб рівний убив рівного. Та нічого. Нас тепер більше, і головна їхня зброя мертва…

– Зброя – то Птаха?

– А то! Бачив, як Мор торжествує? Ми – сила, нас – більше.

– А чо’ нас більше?

– Ну й дурило ти, Пале! Птаха – безперечно мертва. Стрибог з нами і його мала з нами!

– Як це? Вона ж не того, ще не з нами.

– Тобі твій вогонь уже чисто мізки випалив. Тю на тебе! Вона – донька свого батька. Ще такого не бувало, щоб дитя темних батьків прийняло світлу клятву. Тож давай її шукати, що ти мені допит влаштував, не тре’ було на Раті Голів спати.

– А де її тут знайдеш? Не світ, а блаж якась. Усі якісь шелепнуті, ні світлого, ні темного, вимішано все. Мо’ вона в якомусь зі світлих світів замкнулася, а ти помилився чи твій смерч нас не туди спровадив?

Той, що звався Посвист, сердито заговорив:

– Ой, та ну! Тебе не спитали! Сам Мор накрапав своєї крові на струни буревію, вона – його онука, тож ми йдемо дорогою крові, а се тобі не ромашки рвати та на сопілці грати.

Вони її шукали. Але Мальва вже знала, що робитиме далі. Попри щойно почуте мала тримати себе в руках. Її Учителька мертва, сльози затопили світ, вона закрила очі, втамовуючи біль. Не зараз, тільки не зараз. Вона поплаче згодом, коли матиме час. Спокійно, Мальво, спокійно. Ті двоє не повинні тебе впіймати. В уяві намалювала собі Остапа, того хлопця з Яроворота, слугу Птахи, того, що приніс їй Перемінника. Дивного, але такого рідного, розгубленого, зніченого, з прекрасними добрими очима і з такою ж душею. Знала це. Притулила дримбу до вуст, думала зараз тільки про нього і…

Остап не знав, як втішити дівчину. Тому просто притулив до себе і гладив по голові мовчки.

Мальва оплакувала Птаху. Не могла поки що говорити, просто мовчки плакала. Вона раптом нізвідки з’явилася перед ним, коли хлопець наводив лад на подвір’ї Птахи.

– Остапе, Остапе, ти! Слава Богу! – майже впала безсило в його руки.

Сиділи на гойдалці під дубом. Він чекав, коли вона нарешті виплачеться. Поводила себе не як безсмертна, ще ні разу не бачив, щоб сама Птаха чи хтось з інших безсмертних плакав. А тут – океан сліз від юної безсмертної. Після своєї подорожі у Світ Єдиного Бога надто часто згадував Мальву і лаяв себе за це. Так, згадував цю милу кумедну дівчину, яка говорила незрозумілою мовою та обізвала його «слугою ворожим». Він тоді ледве вижив, Учитель Посолонь самотужки лікував його. Подорожі за допомогою ключа для непосвячених смертних – майже вирок. Ох-ох, якби не Посолонь, хто зна, що б з ним стало? Коли одужав, то розповів Учителю і про листа Птахи, адресованого йому, і про скриньку з червоного дерева, і про Мальву.

І ось така зустріч – маєш. Мальва впала йому просто на голову – ображена, знесилена, розгублена, заплакана. Сиділа зовсім поруч, тулилася до нього, наче просила прихистку, ридала, як звичайна смертна, що пережила велике горе.

Нарешті сльози закінчилися. Мальва подивилася на Остапа й заговорила:

– Остапку, Остапчику, Стрибог убив Птаху. Стрибог – мій батько, і він убив Птаху. Через мене вбив, це я в усьому винна. Я! Чому ти мені приніс того Перемінника? Я ненавиджу те, що ви, тобто вони, зробили з моїм життям і з твоїм життям, напевно, також, – говорила якимсь дерев’яним голосом, наче трохи відсторонено.