Текст книги "Зворотний бік світла"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

– Дяку… – не встигає договорити дівчинка.

Голова автоматично повертається в той бік, куди зараз всі поспішають і де валяється купа битого скла, смердить паленим і надривисто голосить жінка.

Перелякано ковтає слину, в горлі геть пересохло, тільки зараз зрозуміла, щойно ледве не загинула. Якби не та зеленоока, від Мальви лишилася б на асфальті хіба що мокра пляма.

Роззирається, щоб подякувати. Нікого. Розчаровано стенає плечима. Навіть не сказала, як минулого разу про «плавання»: «Слухай, мала, навчись літати, чи що?»

А зі скинутих на землю навушників тихенько долітає щойно наврочене:

 
Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі…
 

Частина друга

1. Великий Глас

У найбільшій залі Сонячного Храму Яроворота зібралися світлі безсмертні на Великий Глас. Таке траплялося доволі рідко, оскільки всі важливі питання доручено вирішувати Гласу Старійшин, який обирався один раз на сто літ і в якому вже давненько головує Китоврас. Всі мовчки чекають початку. Раду призначили на першу годину Полудневого часу. В залі майже всі місця зайняті. Лишень поодинокі постаті продовжують наповнювати залу.

Учитель Посолонь сидить по праву руку від Китовраса, зліва – трохи збентежений Переплут. Він раз по раз гладить свою довгі розкішні вуса та сумно зітхає, володар водяних стихій на суші завжди почувається недобре. «Та, – віджартовується на німе запитання Китовраса, – все зі мною гаразд, тільки от ґрунт під ногами муляє».

«Коли Сонячний диск зачепить вершечок Південної брами, в залі не залишиться жодного вільного місця, – подумав Учитель, дивлячись у вікно. – Чи не поспішає Китоврас, скликаючи Великий Глас? Зайва метушня може нашкодити. Та я його розумію: перисті хмари оточили Яроворот. Отже, темні повідомлені про народження нової безсмертної, бо Мара її офіційно позначила».

Пригадав вранішню розмову зі Стрибом, нахмурився. Ні, вони не через Стриба про це дізналися. Хмари з'явилися ще до того, як лист знайшовся. Трохи був сердитий на себе, не вдалося переконати того упертюха. Затявся, мов гора, не зрушити з місця. Посолонь зітхнув: «О, так! Поки що з нами Стриб. Та чи надовго? Він може будь-якої миті піти». Учитель відчував – все доволі стрімко змінювалося, і ні він, ні інші його товариші, ні навіть темні не встигали за тими перемінами. Хіба що Птаха, тільки вона знає більше.

Посолонь сумно подивився на зал, на присутніх чоловіків та жінок, яких знав поіменно, які чесно та віддано не одне тисячоліття виконували свою роботу, даючи лад у доручених їм світах. Перероджувалися не тільки світи, змінювалися разом з ними і безсмертні. Мирне та рівне співіснування безсмертних та смертних, яке сповідують ті, хто перебуває зараз на світлому боці, виявилося ліпшим, аніж неприйняття та ворожість. Дехто з безсмертних пробував підкорити собі смертних, вважаючи їх примітивними комахами, рабами, або взагалі знищити, як зайвий вантаж, що заважає гармонійному розвитку Всесвітів. Потопи, землетруси, виверження давно згаслих вулканів (типу Содома і Гомори чи зниклої Атлантиди), всякі там метеоритні закидання камінням, смерті цілих цивілізацій, що не витримали випробування спокусами, найрізноманітнішими – від техногенних до метафізичних.

Історія смертних світів віражувала, бо на неї завжди впливали деякі безсмертні, знаходячи начебто логічне та мудре пояснення своїм вчинкам. І хто знає, чим би для смертних все закінчилося, якби не…

Так, завжди все впиралося в народження нового безсмертного. Доволі складний процес, і здобуття цього почесного позначення відбувалося й відбувається досі через отримання оберега Перемінника з рук Володарки Смерті. Були лихі часи для смертних, коли Мара перебувала на боці темних. Тоді питання стояло майже риторично – скільки ще проіснують смертні. А безсмертними зазвичай ставали тільки ті, хто народжувався від безсмертних: від темних – темні, від світлих – світлі.

Та все змінилося в один момент, коли Мара покинула темних. І відразу після цього у смертних з’явився шанс, бо безсмертні стали з’являтися й серед смертних, отримуючи з рук Мари Перемінника. Мара не стала ні на чий бік, просто продовжувала чесно виконувати своє призначення, залишаючись незмінною володаркою смерті та оберега Перемін. Так, ця гоноровита пані тоді перекроїла все на свій лад. Посолонь захоплювався цією жінкою. Вишукано втерла носа всім. Темні, звісно, намагалися противитися спочатку цьому. Наївні, хіба можна диктувати щось самій Марі? Опиратимешся – гірше ж для тебе. Було сказано Марою доволі просто: «Ні – то ні. Однак якщо ні, то діти темних не отримають жодного Перемінника». А це означало, що тоді вони переходять з касти обраних у касту смертних. І темні мусили прийняти нові правила. Отож з цього часу безсмертні і зі світлого, і з темного боку завжди народжувалися та починалися як прості смертні. Бували випадки, хоча й доволі рідкісні, коли в родині безсмертних народжувалися малюки, що не ставали безсмертними. З обраними в родинах безсмертних все було наперед вирішено. Звісно, існувало трохи химерне право вибору, але воно завжди залишалося тільки умовністю, все одно рідна матір ліпша за найчарівнішу мачуху.

Зі смертними обраними було складніше, завжди складніше. Зазвичай вигравала та сторона, яка першою дізнавалася про позначення безсмертного серед смертних. Цього разу світлі випереджали темних, тобто Птаха всіх випереджала. Тому, очевидно, темні і скаженіють. Мало того, що забрала у володаря темного Світу Морока його єдиного сина, так ще й чисту безсмертну тепер намагається схилити на світлий бік. І перисті хмари, Посолонь був упевнений, то тільки квіточки.

Стриб, Стрибог. Великий темний, з діда-прадіда, син, онук, правнук темних. О, ні, він не просто безвинно полишив своїх, як ото колись вчинила Мара, тоді не так образливо було б, не так чіпляло, він пішов до світлих, до ворога, зрушивши клятву, обітниці і, найжахливіше для темних, вижив. Такого ще не траплялося. Стовідсотковий син темних закохався у світлу безсмертну Птаху, батьки якої звичайні смертні. Кохання Птахи здолало клятвопорушництво? Багато хто в це вірить. Посолонь – ні. Так, кохання – сильне почуття, але в такому випадку одного його таки замало. Мусить бути ще якась причина.

Птаха, колись смертне дитя, з тих смертних, яких безліч, і раптом серед них віднаходиться чиста душа. Стати обраним серед смертних не означає бути гіршим від тих, хто народився від безсмертного. Бо хто може з впевненістю сказати – Птаха гірша від Стриба? Ця жінка, яку Посолонь виховав мов рідну, сьогодні найсильніша в Яровороті. Учитель упевнений, його вихованка сильніша й від нього: невідомі навіть йому сили слугують їй, до кінця осягнути їх міць неможливо. А її загравання зі снами, вона навіть не здогадується, що Посолонь про це знає. Птасі давалася велика сила – вона отримала дозвіл сміливо втручатися в минуле та в майбутнє. Їй довіряли, бо знали – вона без нагальної потреби нічого не змінюватиме. А таке собі панібратство з Володаркою Смерті? Мара рятує Птаху від смерті, а згодом продовжує опікуватися нею. Дурні язики плетуть нісенітниці, називаючи дівчину донькою Мари. Якщо чогось не вповні розумієш, то вигадуєш пояснення, хай навіть безглузде. «Моя Пані Досконалість», – називав Птаху жартома Стриб. Вона й справді досконалість в усьому, і для неї передусім – закони, благо й устрій світів, а потім – все решта, в тому числі особисте. І що з того тепер вийде? Учитель зітхнув. Він зовсім трішки співчував Стрибу і засуджував свою ученицю.

До зали зайшов служка Стриба та Птахи Остап. Посолонь задивився на хлопця. Остап заклопотано когось видивлявся, водячи уважно по залу очима. Тоді, запримітивши того, кого шукав, рушив у його бік. От тобі приклад доброго смертного. Гарну та чисту душу має юнак. При переродженні, якщо її не змарнує та не засмітить дріб’язком, може стати добрим безсмертним. Посолонь згадав слова батька Хорса: «Творець у нас один. Вб’єш брата чи сестру – загинеш сам…» У родинах безсмертних рідко народжуються діти. Он Птаха зі Стрибом скільки вкупі прожили, а дітей нема! Якби були, то, можливо, все склалося б по-іншому – справжні квіти мають давати плоди. Але ж усе ніколи – обов’язки то в одного, то в іншого, відкладання на потім. Посолонь – один з небагатьох щасливих винятків. Мати – Влада, батько – Хорс.

Зала була вщерть заповнена. Лишень два крісла сиротливо сумували в першому ряді. Власники їх були відсутні. Птаха не прийде. Стриб не прийде також. У той день, коли прочитав листа Птахи, Посолонь сказав Стрибу, який щойно отямився від прокляття:

– Вона – жінка, вона мудріша від нас з тобою. Вона там, де потрібніша.

Так, тоді ще говорив щось про велике покликання та честь бути Учителем для майбутньої безсмертної, а хто зі світлих найдостойніший мати таку честь – тільки вона, і Стриб має пишатися своєю дружиною і той лист розуміти по-новому, тобто розважливо та мудро це сприймати, а не як ревнивий чоловік. Так, можливо, з деякими моментах вона погарячкувала, однак Стриб сам трішки в цьому винуватий (під «трішки» малися на увазі постійні зради). Та Стриб, здається, не хотів чути. Був одержимий Птахою. І як важко цьому противитися чи перебороти.

Що розумниця Птаха могла знайти в такому, як Стриб, темнішому поміж найчорніших? Це питання Посолонь ставив собі не раз. Скільки довкола достойних чоловіків, з відкритими та чистими душами. Бери – володій. Кожен вважатиме за честь, якщо вона зверне на нього увагу. А вона вибрала його, з запаскудженою душею, зумівши щось світле в отих потемках розгледіти. Ох, жіноче серце – то дивна книга, яку перечитуючи ще раз розумієш: іще менше второпав, ніж коли читав уперше.

Крутнув невдоволено головою. Не може не думати про цих двох, не може. Посолонь дивився через величезні круглі вікна Храму. Сонце стояла над Південною брамою. Час починати.

Хтось боязко торкнув його за плече. Озирнувся.

– Він пішов з Ярово-о-орота, як ви і казали. – Розгублений і збентежений Дуж говорив поспіхом, ковтаючи букви. То був один з його учнів, з тих, хто отримав Перемінника, як син світлих безсмертних, і, звісно, мав силу, але та сила й досі спала всередині хлопця і ніхто не знав, коли вона прокинеться, та й чи прокинеться взагалі. – Чуте, Вчи-елю, Стриб-б-б таки пі-ов. Але як ви з-зали, що він нава-иться? Що-но при-ігав його служ-а. Він довів Стриба до Західної бра-ми, і Рарог прос-о випус-ив його. Ал-л-ле чому, Учителю, ви дали Рарогу такий наказ?

Розмову ненароком почув Китоврас, він підвів свої очі на Дужа:

– А ти й не мусиш розуміти, Дуже. Заспокойся, хлопче! То не для твого сплячого розуму загад. Учитель Посолонь знає, що робить. Мудрість людська не тут, хлопче, – і він постукав Дужа по голові, – а зовсім в іншому місці.

Вчитель кивнув. Чи він був мудрим, чи просто вірив своїй донечці Птасі? Вона для нього стала донькою, ніколи вголос то не казав, але всі й так знали, що любить він її як рідну і рівну. Як там вона написала у листі: «…Мій відхід – це постріл у голову, сподіваюсь що він не смертельний. Попри все, це шанс для мене навчитися жити без тебе, а тобі – без мене». Хай Стриб спробує, це колись мало трапитися, і чому не зараз? «Авжеж, таки вдалий момент!» – саркастично сказав сам собі. Опустив очі долі, на вчетверо складеного листа Птахи. Дуж трохи почекав, сподіваючись на якусь відповідь Учителя. Той, здається, вже й забув про нього. Тоді Дуж ніяково стенув раменами і пішов до виходу.

Посолонь знав, куди подався Стриб. Західні ворота ведуть тільки в один бік. Варганами темні не користуються, інструмент їх просто не слухає. Так, ворота. Прошепотів ледь чутно: «Благословляю тебе, синку! Не схиб!»

Учитель погладив рукою складений аркуш паперу і журно усміхнувся. Йому пригадалася маленька Птаха.

Смертне дитя в сім літ, надто рано, зазвичай то стається після сімнадцяти, отримало власний Перемінник. Мара то спеціально зробила, рятуючи дівчатко, бо якби не Перемінник, то смертне тіло семирічної дитинки не витримало б мук тілесних – поламані ребра, пошкоджений хребет, побита голова, попечене тіло. Мара тоді самостійно вирішила, кому належатиме ця безсмертна. Принесла йому дитя, передала з рук в руки, не сказавши ні слова. Та він й так усе зрозумів, прийнявши майже бездиханне тіло. Птаха замешкала в його хатинці, як його донька, стала вчитися різних премудростей. Найдужче любила гратися з такими ж дітьми, як вона. Ніколи не робила різниці між собою і між смертними, яких не так багато було в городищі, та все ж зустрічалися. Зазвичай то діти врятованих смертних чи тих, що прийшли з власної волі сюди, відшукавши серцем ворота.

Птаха на льоту схоплювала всі настанови – ліпшого учня годі бажати. Найбільше подобалися їй трави, вона розмовляла з ними, іноді Посолоню здавалося, що і він у відповідь чув якийсь шепіт, але переконував себе в іншому: то листя шарудить чи вітер дме. В дванадцять років Птаха почала робити власні обереги, несмілі для початку і переважно для смертних, але з часом вони вдосконалювалися. Навіть у нього є травний оберіг від Птахи, набір травичок, зібраних у певні дні чи ночі в певних світах, які супроводжувалися правильно сказаними заклинаннями, висушені в певному правильному місці і загорнуті в тканину, яка також не була звичайною конопляною, а вимочена у трав’яному соці. Посолонь переконався, помічнішого оберега годі шукати, коли сумніви роз’ятрюють душу. Птаха наче знала, що настане такий момент, коли той оберіг стане в пригоді.

Птаха була диво-дитиною. Пригадався буденний випадок, коли Птасі виповнилося дванадцять. Юрба малюків з цікавістю розглядала калиновий кущ. Там серед гілок павук мав свою хатинку. Павуки в Яровороті мешкають незвичайні – великі та дужі, вони плетуть такі міцні сіті, що люди часто використовували її в господарстві, як нитки або як шнурки. Так от, випадково в одну з таких павутинних пасток втрапив яскравий жовтий метелик. Він шарпався, бив крилятами, та від того ставало ще гірше – пастка лиш міцніше огортала його. Діти радилися – як допомогти барвистому. До них підійшла і Птаха. Коли найстарший серед малих, то, здається, був той самий Дуж, вже намірився взяти метелика за крила та визволити з халепи, його руку перехопила Птаха. Дівча мовчки витягло з-за пояса ножа, який завжди при ній, це для зрізання трав, та розтяла пута, які тримали метелика. Той пару разів натужливо шарпнувся, махнув крилятами і, зрозумівши, що вільний, полетів. Дуж ображено протестував, виправдовуючись перед товаришами, що то він мав врятувати жовтокрилого, але «те прикре смертне дівчисько вічно пхає носа не у свої справи». Птаха ж нічого не відповіла – зухвало хмикнула, запхала ножа за пояс і пішла собі. Посолонь уважно спостерігав за цією картиною. Увечері він запитав свою улюбленицю, чому вона так вчинила. Та серйозно відповіла:

– Якби я дозволила Дужу вхопити метелика за крила, то він би їх пошкодив своїми незграбними пальцями. Ви ж знаєте – без пилку на крилятах метелик не зможе літати. Загине. Хіба це правильно – врятувати від павука для того, щоб задушити у своїх обіймах?

Посолонь тільки посміхався на слова Птахи і слухав її далі:

– Так, мені було шкода гарної хатки павучка. Та він її до завтра відбудує, а крилята метелику за ніч не відростити, та й не вдалося б це йому – вік цих чарівних створінь надто короткий.

Тоді йому хотілося додати, «як і вік людський». Та він промовчав. Його Птаха і так все розуміла, докопуючись до істини самостійно, бо вміла слухати, чути та бачити. А зустрівши Стриба, навчилася ще й кохати.

Учитель Посолонь думав про жовтокрилого метелика, про Стриба і про ту, яка певне знала, що зробила, і певне знає, що робить.

2. Без вибору

– Хлопче, ану припни свого язика! – Завжди спокійний та врівноважений Посолонь підвищив голос, прикрикнувши на співрозмовника, тоді додав трохи спокійніше: – Благаю, хлопче, не роби того, про що жалкуватимеш.

У Храмі Сонця, якраз перед вівтарем Чотирьох Сонць, стояло двоє. Сердитий Стриб і не менш сердитий Посолонь.

– Учителю, я ніколи нічого у вас не просив. Ви знаєте, де вона, я це відчуваю. Тільки натякніть. Прошу вас один-єдиний раз заради мене порушити правила. Будь ласка, один раз, один разочок. Світлий світ від цього не завалиться, а ви… – Стриб жалібно дивився на Вчителя, – ви, ви врятуєте не одну душу.

Стриб вхопив сивочолого бороданя за руки:

– Вибачте, що розгнівив вас зараз думкою та словом, я в розпачі – не можу ні їсти, ні пити, ні жити без неї. Вже три місяці пройшло, як вона пішла і для мене від неї ані вісточки.

Стриб винувато опустив очі. Він добряче розсердив Учителя, щойно наговоривши йому дурниць. Сам навіть не пам’ятає добре, що казав, бо коли скаженів чи лютився, темна пелена затуляла розум.

Учитель говорив спокійно:

– Я не можу, Стрибе, нічого вдіяти. То рішення Птахи, добровільне. Коли прийде пора – вона з’явиться сама перед тобою, а коли знадобиться твоя допомога – покличе.

– Вчителю, я відчуваю – вона в небезпеці. Я ж вам говорив уже, що бачив її тінь у юрбі на площі. Через тінь вона спостерігала за нами, вона чомусь використовувала варган, отже – і я, і ви, і весь Яроворот їй не байдужі. Та чомусь не захотіла повертатися. Ви що, не розумієте? Вона заплуталася. Вона лишень перелякана самотня жінка, яка безпідставно ревнує.

Посолонь здивовано посміхнувся. Помітивши це, Стриб звів розмову на інше:

– Вчителю, я не можу чекати, як ото зазвичай робите ви. Ми ж нічого не робимо, тільки теревені правимо. Давайте діяти, благаю вас. Вона без мене загине. А я без неї пропаду.

Вчитель зітхнув:

– Стрибе, синку, ти ж знаєш – ви з Птахою для мене особливі. Птаху я виростив як рідну доньку, а коли вона привела в Яроворот тебе і сказала, що ти – темний з найтемніших, будеш мешкати разом з нею в городищі світлих, я без упереджень прийняв тебе, бо повірив їй. Тож, прошу, не зрадь зараз її віри в тебе. Найкраще для нас сьогодні – поки не втручатися, це ж не хто-будь просить про цю послугу. Цього жадає вона – твоя і моя Птаха. Стрибе, синку, будь ласка! Ми можемо нашим втручанням лишень нашкодити. Терпіння – одна з чеснот людських. Я тобі допомогти не можу. Слово честі, я не знаю де Птаха. А коли б і знав – не сказав би, то її рішення, зрозумій. Її – мудрої та розважливої жінки.

Стриб на очах почав змінюватися, очі налилися кров’ю, жилка біля скроні завібрувала. Він люто закричав:

– Вона мудра? Оце вже знайшли мудру! Ревнива дуринда, а ви потураєте її вчинкам, замість того щоб поставити нечемне дитя на місце. Прикрилася чимсь начебто важливим і тішиться з цього. Вона мені всю душу вивернула, життя перекроїла. Я ні спати, ні їсти не можу, навіть, о, тільки не закочуйте до неба очі, навіть на інших жінок мені дивитися гидко. Ревнива дурепа, а не безсмертна ваша Птаха! Що коїться в Яровороті? Рядова звичайна травниця, з родини смертних, керує світлими безсмертними. Мички з вас микає. Та вона жодного випробування ні холодом, ні вогнем не переживе без допомоги. Де вона? Скажи мені, старий, де вона?

Стриб несподівано вчепився руками в сорочку Посолоня на грудях і застогнав:

– Я не можу без неї, чуєш. Не можу. Благаю, Учителю, допоможіть знайти її. Я стану таким, як усі, стану світлим, найсвітлішим серед світлих, обіцяю. Перестану сперечатися з вашим світом, спалю свій одяг, вберу ваш, отой білий по білому, відрощу патла, постараюся щиро полюбити всіх смертних як рівних, тільки скажіть, де Птаха. Ви ж знаєте, де вона, я відчуваю це, не можете не знати. Не брешіть мені! Ну хоча б натякніть, га?

Учитель заперечливо захитав головою.

Тоді раптом Стриб зачинає божевільно трусити Вчителя. Очі чоловіка, й так чорні, стають ще чорнішими, його трусить мов у пропасниці:

– Віддай мені мою Душу-Пташку, старий, а то я за себе не відповідаю. Чуєш, діду, скажи, де вона, бо я тебе або прокляну, або при…

Не договорив.

Зала заповнилася шепотом та шелестом, наче тисячі вуст враз зашаруділи. Це тривало лишень мить, та коли все стихло, то Стриб неочікувано для себе зрозумів, що ні його сила, ані його всі отримані знання тут анініц не варті. А сам він стоїть біля вхідних дверей. Незрозумілі для нього та й непідвладні йому сили майже виштовхали його зі світлиці. Вчитель Посолонь, наче нічого не трапилося, дивився співчутливо:

– Сьогодні Глас Безсмертних, Стрибе. Приходь, хлопче, послухаєш мудрої думки, то, може, й собі трохи помудрішаєш.

Стриб мовчки дивився на Вчителя, не кажучи нічого у відповідь. Тоді, опустивши голову долі, відкрив навстіж двері.

Учитель сумно дивиться вслід чоловіку.

– Стрибе, синку!

Озирнувся. В очах Стриба ще жевріла надія, але натомість він почув:

– Будь ласка, не роби того, про що жалкуватимеш, і того – а це вже гірше, аніж наші з тобою перепалки, – чого вона тобі не зможе простити. Світло і темрява – то лишень два боки одного цілого, пам’ятай, найважливіше в тому не загубитися, шукаючи себе, не зійти на пси, на сірість. Ти досі шукаєш. Птаха про це в листі тобі дала зрозуміти. Слова, синку, мають страшну силу, не поспішай ними вбивати і не поспішай карати.

Стриб криво посміхнувся:

– Я не ваш син, пане. Ніколи ним не був і, напевне, не стану. Чи не зумів стати, думайте, як знаєте. Та… Я знайду Птаху, з вами чи без вас – знайду. І плювати мені на всі на світі слова і на всі темні та світлі світи. Мені без неї всі вони – однаково безбарвні. Я вже без неї просто не вмію жити. А ви, кажете, жити без неї. Я жив колись. Пам’ятаєте Стрибога?

Учитель не відповів. Кожен має вибір – ким йому бути. У Стриба він також є.

Стриб за багато віків устиг звикнути до Яроворота, до способу жити в чужому для нього попервах світлому світі. Так, він досі залишався сином свого батька. І чомусь, коли пішла Птаха, таким очевидним воно враз стало для нього. Скільки років намагався не думати про це, проклятий та зневажений своїми. Хіба що коли-не-коли ті, що мали б стати його ближніми, натякали на це, проте слова не зачіпали за живе. Бо поруч була вона, та, що заступила йому і матір, якої ніколи не знав, пам’ятав хіба що її запах, і батька, і рідний світ, ставши тим усім відразу.

І ось вона пішла… Всі натяки, недомовки ближніх та чужих, внутрішнє сумління, докори совісті вигризали зсередини. Пекло і боліло нестерпно там, де душа.

Мав щось з цим зробити. Учитель його не розумів. Відмовлявся розуміти. «Поживи без неї, спробуй» – наче вирок.

Ні! Нізащо! Ніколи!

Коли він підходив до Західної брами Яроворота, Сонце стояло в зеніті, перисті хмари встигли набути обрисів купчастих. Якщо й далі так буде продовжуватися і яроворотці нічого не робитимуть, все може закінчитися не зовсім добре. Всі це розуміють. Певне, для цього зараз у Центральній Залі Сонячного Храму зібралися світлі безсмертні на свою нараду. Стрибу там робити нічого, вже знав – будуть домовлятися і складати оборонні плани, а всі ті розмови ні до чого, у нього – інша мета, інша ціль. Ті всі світи могли навіть завалитися, пропасти, тільки б Птаха була поруч. Мав спробувати пояснити їй, бодай раз зазирнути в душу, тільки разочок і все. Тоді й померти не шкода.

Перед брамою зупинився. Зазвичай слід було виконати певний ритуал, щоб вийти з Яроворота. Браму охороняє Рарог, вогняний крилатий сокіл з Райського саду. Його пишні вогняні крила звисали вниз, затуляючи собою вихід зі світу світлих. Він наче спав чи то дрімав, опустивши донизу голову. Стриб на мить замилувався цим диво-птахом. Кожна пір’їнка на ньому – маленьке вогнище, зараз воно спокійно горіло, переливаючись вогнисто-золотистими барвами. Так і хотілося погладити сокола. Та добре знав – то небезпечно. Хіба можна торкнутися вогню? Можна, звісно, якщо вже так дуже кортить вмерти. І хоч Стрибу зараз було до всього, крім Птахи, байдуже, він не стане цього робити, бо то йому не допоможе, попече лишень руку, а душі й без вогню боляче.

Стриб голосно закашлявся. Рарог стрепенувся, пір’їнки-вогники зробилися насторожено-колючими. Уздрівши Стриба, заспокоївся. То був свій. Та й Посолонь попереджав про можливість його з’яви тут і наказав не чинити опору. Рарог – добрий служка. Сокіл майже урочисто підняв вгору свої крила, дозволяючи проходити. Стриб вклонився в пояс Рарогу. Він поважав цього мудрого воїна – той без зайвих теревенів завжди чесно виконував накази. Чоловік став на поріг Західної брами, заплющив очі. Посолонь його відпустив, зрозумів, благословив? Рарог його випускає. Ну, що ж… В голові уява вималювала світ, куди хотів переміститися перед тим, як переступити межу. Та й ця брама провадить в одному напрямку. «Світ Вічної Ночі», – прошелестів губами ледь чутно.

Коли через мить розжмурився, то побачив, що опинився на березі річки. Річка Смородинна. Чи, як там кажуть у Світі Єдиного Бога, Забута-Незгадана. Роззирнувся. Довкола стояла мертва тиша. Аж зіщулився від несподіваної відсутності звуків. Скільки разів він стояв на березі цієї ріки? Безліч. І тоді коли був Стрибогом, і коли став Стрибом, ріка діяла на нього однаково – хотілося якнайшвидше дременути подалі. В ріці жила не тільки Мертва вода з Чорнобогового джерела, в неї вливалося ще одне Прокляте джерело з чорною водою. Мертву воду подолати можна, чорну навіть безсмертному важко. Тому вона й тече тут, надійно оберігаючи Світ Відтіні від ворожих намірів. Калиновий міст – єдиний перехід на той берег. Перед мостом широкі ворота. Яроворот має чотири брами-проходи, цей світ має одну. Світ Вічної Ночі набагато простіший, аніж світ світлих, і тому дисциплінованіший.

Ворота замкнені. Звичайно, ні сторожів живих, ні охоронців крилатих. Засув, через який не пройдеш, якщо тебе з протилежного боку не ждуть тіні, які все бачать, чують і підкоряються наказам одного Господаря. Як його тут приймуть? Після того як зрадив своїх, прокльони та кпини посипалися на його голову. Приятелі, рідні, мешканці темного боку не сприйняли його вибору, згадував той час з гіркотою. Ті прокльони його тоді не дістали, навіть не зачепили, жодного шраму ні на душі, ні на тілі, бо його берегли кохання, світло Яроворота, відвертаючи зло, слова, дії… А зараз? Зараз єством усім відчував – захист майже втратив. Його ніщо не берегло, хіба що благословення Вчителя. Доволі слабкий захист, але й він діяв, якщо досі з ним нічого не трапилося. Зараз опинився сам на сам зі своїми, які стали чужими, пішов від тих, для кого своїм так і не зумів стати… Відчувався голим – як усередині, так і зовні.

На воротах наче щось заворушилося. Тіні ожили. Вони його впізнали і чекали наказу Господаря.

Стриб також терпляче чекав своєї долі, чекав та згадував минуле.

Тоді його звали Стрибогом. Жорстоким і справедливим володарем таємних дум, нестримних бажань, жорстоким воїном. Був швидшим од вітру, мудрішим од сонця, міцнішим од дуба. Батько Стрибога – Морок, чи Мор, завше пишався своїм сином, вважаючи того найдостойнішим прийняти владу з його рук, коли настане пора. Скільки війн та боїв на той час було виграно, скільки людських душ зваблено, переведено на темний бік ним особисто. Тоді вірив у те, що робив, – щиро та віддано. Смертні завжди залишаються смертними – слабкими, нікчемними, тупуватими, і єдине, що мають цінне, – то безсмертна душа в задрипаній оболонці тлінного тіла. О, так! Її можна було, хай не всю, спробувати підкорити собі, звабити, підкупити… Хоча не розумів тоді, чому світлий бік завжди зоставався в людині, хай тільки на денці, але животів навіть у найчорнішому місці ледь-ледь помітним промінчиком. Інколи аж сумніви огортали – невже світлий бік сильніший? Та сонце в світлих світах на ранок відповідало йому промовисто – тінями.

Смертні люди. Досі не зрозумів, як до них ставитися. Про любов не може бути мови, а повага? Смертний завжди самостійно робить вибір, як, зрештою, і безсмертні. Багато чим схожі, однак… Спокуси, зради, бажання стати ліпшими, вирізнитися серед юрби, піднятися над нею, і все це тепер, зараз, відразу – перетворювало смертних на заручників легковірних, бо обставини сприяють, топлять. Одні віддають перевагу широкій, вимощеній якісною бруківкою трасі, платячи, звичайно, за це певну ціну. Інші, навпаки, не шукають легких доріг, бредуть бездоріжжям, на якому легко зашпортатись, впасти, зламати собі шию, життя, однак душа безсмертна в смертному тілі залишається неушкодженою, нерозхлюпаною. Чи багато серед смертних таких, які про це думають? Ні! Однак зустрічаються. Траплялися, звісно, випадки, коли душу розривало на шматки, кожен випадок унікальний – через любов до себе, через відчай. Отак і з’являлися на світ пошматовані душі, що стали духами – перелесниками, літавицями, мамунами, щезниками… Та ніколи не можна вважати їх союзниками. Залежно від того, який шмат душі зробився духом, так вони й чинять – або допомагають, або мстять.

Смертних у поселенні темних ніколи не було, за служок правлять тут тіні, які мовчки справляються зі своїми обов’язками, без заперечень та нарікань. Не те, що в Яровороті. Там Стриб мешкав поруч зі звичайними смертними, які легко й невимушено дозволяли собі сперечатися з безсмертними, кепкувати над ними, заперечувати їм, інколи навіть повчати. Довгенько до цього звикав. Так і кортіло інколи заклясти базікала чи обернути язикату сусідку Ганьку на сороку.