Текст книги "Зворотний бік світла"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

5. Свічка, світило і віск

– Ласкаво просимо, додому, славний Стрибоже! – тишу розірвало голосне та сильне.

Стриб цим криком був заскочений, якусь мить приходив до тями, тоді подався вперед. Посеред зали стояв його батько з розведеними в боки руками для обіймів.

– З поверненням, синку! – Стриб відчув, як затріщали його кістки в міцних обіймах Морока. Та він терпів, той біль ніщо в порівнянні з тим, що він готовий був почути про своє відступництво та зраду.

Нарешті батько відгородився від сина.

– Сідай, синку, поговоримо. Скільки не бачилися? Овва, багато води спливло, і земної, і небесної. Та я знав, що вернешся, бо ти – мій син, син самого Морока, чи могло статися інакше?

І ні слова докору, навіть натяку на зрадництво. Батько розповідав про останні новини, що сталися в оселищі, поки «блудний син блукав світами», так і сказав «блукав світами». Стриб і не намагався прочитати справжні думки батька, хай-хай – ліпше думати, що то щирі слова, справжня радість від того, що син повернувся. Тут чи не вперше збагнув дурнувату етичність світлих у таких моментах – приватність думки.

Потім був бенкет, галаслива розмова за круглим столом у центральній залі, багато доброго вина, цікавих історій, як він скучив за цим, багато колишніх друзів поруч. Друзів? Можливо, занадто сильно сказано. Ніколи не мав друзів. То були лишень ті, що жили поряд, що мали з ним спільні обов’язки та спільну мету. Друг – той, хто в тобі, з тобою, біля тебе, хай не фізично, а от духом поруч завжди. Донедавна міг другом назвати хіба що Птаху. А вона? Вона його зрадила, підступно та привселюдно зганьбила. В Яровороті на нього пальцем не показували хіба що вівці та голуби, а скільки співчутливих та підбадьорливих слів він почув! Хай їм грець, усім тим словам! Про цю ганьбу, напевне, знають у всіх світах – такі новини швидко розлітаються.

«Відступниця, зрадниця», – стугоніло у голові. «А ти – хіба не зрадник?» – знову і знову запитувало серце, начебто сама Птаха говорила його мовою. Розсердився ще більше, бо йому ніколи і в голову не приходило залишати її одну. Коли йшов навіть на п’ять хвилин, свою душу залишав з нею. Так-так, він ходив до інших жінок, але він ходив до них, несучи туди тільки своє тіло, бо його душа залишалася завжди з Птахою, належала тільки їй. Та вона ж і забрала частинку її з собою, коли пішла, забрала своє тіло, забрала свою душу і тому так нестерпно зараз болить.

Як, як вона могла? Відступниця, що наважилась мати від нього таємниці. Він для неї – відкрита читана-перечитана книга. А може, в тому і біда, що прочитана. Знудилася з ним його Птаха. От через те і кинула, бо він став їй нецікавим. Злився ще дужче. Думав, що знає кожну клітинку її тіла, передбачає всі вчинки, і раптом… Майже ненавидів ті її таємниці і кохав за це ще дужче, клянучи себе за слабкість та безпорадність. «Зрадниця, зрадниця, зрадниця», – гупало в голові, коли слухав дурнуваті історії Щира. «Кохаю, кохаю, кохаю», – віддавало луною в серці. Навіть не силувався посміхатися до тих, хто випивав з ним за його ж здоров’я та щасливе повернення, сидячи поруч за столом, який аж угинався від наїдків та напоїв.

Так жити далі неможливо. Безпорадність гнітила. Вчитель Посолонь його не зрозумів, відмовився допомагати. Самому ж знайти Птаху серед тисячі світів майже нереально. Скільки то часу займе і чи не розминуться вони, коли таке довкола відбувається? Одна надія – на батька. Батько допоможе, він, мабуть, уже знає, в котрому зі світів живе новоспечена безсмертна, якою опікується Птаха. О, він її таки знайде, і вона йому все пояснить. Ні, він не падатиме на коліна і не благатиме прощення. Бо нема за що! Жодна жінка на це не заслуговує. Це вона має вибачитися за біль, який він не годен витримати.

Навпроти за столом сидить батько та грізний володар Морок. Він підпер голову рукою, не зводить з сина очей, а той витріщається десь у простір і казиться, міниться на очах від власних думок. Мор радіє, бо син повернувся і колишня його Стрибожа сутність, відчував, вертала назад, адже той, хто випив з келиха Чорнобогового, не зможе переробити себе, якими б манівцями сам від себе не втікав. Обличчя батька Мора вщент помережане зморшками. Кожна зморшка – то гірке чи солодке в душі. І одне, і друге залишає сліди. З-під чорних брів чорні очі дивляться завжди прискіпливо, пропікають. Здається, тільки син і може витримати той грізний погляд, і ще вона, та, що подарувала йому Стрибога. Син ніколи не запитував про матір. Дружина таки дотримала слова. Радів з цього. Він любить свого сина. Завжди тому вистачало батьківської опіки та уваги, зробив усе можливе, щоб так тривало вічність. Справжньому воїну не потрібна якась там химерна материнська любов. Та дурнувата клята жінка, матір Стрибога, і лишила його через ту Любов. А сина він просто не віддав їй. Справжньому чоловіку не потрібне Кохання. Йому личать справедливість і сила. Син то все мав.

О, як йому боліло, коли його єдиний син, його гордість, його надія, зрікся всіх. Так сильно боліло до того тільки раз – коли пішла мати Стрибога, залишила їх, прикриваючись, мов щитом, мудрими словами про світовий порядок та світовий устрій. Нісенітниця! Не сказала правди. Не змогла? Ні, вона не розуміла, читав в її очах – була переконана в своїй правоті. Відпустив, як і сина, коли той пішов услід за жінкою, чужинкою, ворогом. Проклинав, бажав сину смерті, бажав собі смерті, бо не вберіг, не зміг приготувати сина до такого. Відчував ще тоді, коли його Рать просто примусила відіслати сина до тієї поганки. Жінка з чистими помислами, яку сам не раз бачив і яка йому була через ту чистоту гидка до оскоми, стала його найбільшим ворогом. Чому вона не померла тоді, коли спалили Арату? Її спалили за його наказом, бо Оракул, провісник духів, напророкував йому: «Та, що прийде з Арати, вкраде серце твого сина, полонить душу». Мав щось зробити, але… Вона якимсь дивом вижила, всупереч усім обставинам, і знайшла прихисток у Посолоня в Яровороті. О, так, у ній жила не тільки звичайна міць безсмертної, там було ще щось, те щось і притягувало його сина до неї і не відпускало. Аж поки вона сама його не відпустила, навіть не так – не відпускає і зараз. Але цього разу Мор знає, як цим скористатися. Проклинав усі світи за те, що все так наплутано в них, у безсмертних.

Коли Стрибог пішов на битву з тією, Мор просидів цілу ніч під фігурою Чорнобога. Чекав, що батько подасть йому бодай якийсь знак. Той мовчав, мовчав і тоді, коли Мор пив мертву воду, мислячи, що хоч так зуміє наблизитися до істини. Істина німувала. Не допомогло, плоть роздирали страшні муки від випитого, але душі було ще гірше. Бо вранці прийшла звістка – Стрибог порушив клятву.

І тоді він згадав оповідь, яку колись сам розповідав своєму синові та яку колись почув від матері Стрибога, – оповідь про свічку, яка ніколи не згорає.

На столі стояла свічка, яку зліпили з воску та світила. Віяли вітри, падав дощ, а вона й не думала гаснути. Вік свічки короткий, гніт вигорів вщент, і лишень тоді свічка згасла. Тоді рука принесла нове світило, новий гніт, зліпила довкола нього віск від старої свічки. Чи стала та свічка новою, чи була та сама – кожен вимірковує по-своєму. Але настане день, коли гніт знову вигорить і згасне. Щоб свічка горіла, треба воску і кожного разу нове світило, без якого не буде вогню. І все це в руках Творця, що вміє те світило запалити.

Коли дружина пішла, залишивши їх, він наказав віск з усіх свічок скидати в одну посудину, розтопити його, вимішати та зробити нові свічки з новим ґнотом. Ну, що тепер ти на це могла сказати, кохана, чи відділяється світило від душі? Прагнув і серед смертних завести такий порядок, засвічувати щойно створене набагато легше, ніж давати лад тому, що має пам’ять горінь…

Після вечері батько наказав відкрити дзеркала в Центральній Залі. Стіни Зали Храму були повністю завішані чорним шовком. Під ним подекуди ховалися дзеркала. Відображення інколи відволікає від важливого. Покривала впали, і простір зали наповнила чарівна органна музика, яка виливалася в залу зі свічад. Великий дубовий стіл та лави щезли так швидко та несподівано, що й ніхто не помітив. Натомість гвинтовими сходами зашаруділи-зашелестіли вбрання, почулися легкі кроки, потім стриманий жіночий сміх. То був батьків подарунок усім на честь повернення сина – молоді дівчатка з найрізноманітніших світів, яких спеціально навчали мистецтва дарування тілесної насолоди. Стрибог доволі стримано відповідав на жіночі пестощі, натомість його друзі та й сам батько, здається, віддавалися тому шалу хіті та бажання, що разом з солодом жіночого тіла розлилися Залою.

Стрибог непомітно вислизнув із Зали та зайшов у батьків кабінет. Довго стояв перед книжковою шафою, вчитуючись у знайомі назви книг. Але то відбувалося мимохідь, думки блукали геть в іншому місці, питання роїлися в голові. Дивно, але його не заводила і не збуджувала атмосфера зали, зараз йому не хотілося жодної з тих жінок, окрім Птахи. А був час, коли він втікав від неї до тіл отаких красунь – звабливих, ідеально збудованих, легкодоступних, без вивертів у голові. А зараз, тут, де він завжди відчував бажання володіння, його вогонь горів тільки для однієї, а вона – далеко. Батько знає, де те далеко, батько мусить знати.

– Так, я знаю, – почулося за спиною.

Озирнувся. З келихом тернового вина в руці стояв грізний Мор.

– Батьку, я маю до тебе розмову, тобто проха… – не договорив. Мор підняв руку.

– Звичайно, ми ще поговоримо. Давай завтра вранці. Повір, вона нікуди не дінеться. А зараз я хочу зробити тобі подарунок. Пригадуєш, про що я просив тебе востаннє, коли ми розлучалися?

Мор зробив паузу, даючи можливість сину відповісти.

– «Не дивися їй в очі», – на диво твердо відповів Стриб, не відвів погляду і не знітився.

– Я повторюю і цього разу. Не дивися їй в очі, тільки цей вечір – до ранку.

Мор поставив келих на стіл, ляснув у долоні, двері його спальні відчинилися, і з них вийшла Птаха. В довгій чорній оксамитовій сукні, виріз на грудях звабливо привідкривав до половини її груди, які то опускалися, то піднімалися в такт диханню. На шиї разок білих перлин, такий самий на руці, у вухах – сережки з перлинами. Постава, хода, гойдання голови, жінка розсміялася – зателенькали дзвіночки. То був сміх його Птахи. Вона так ніколи не вбиралася, але ж все колись буває вперше, і, можливо, вона зробила це для нього, але ж… Утім, чи не все одно зараз? Хай ілюзія, фантом – байдуже, він так знудився без неї. Чоловік рвонувся до жінки, але міцні руки батька перехопили його. Мор підтягнув синове обличчя майже впритул до свого, так, що той відчував легкий запах пороху, яким завжди пахло від батька, і зашепотів ледь чутно:

– Не дивися їй в очі, сину. Іноді ілюзія може бути ліпшою за реальність – перевірено на собі.

Він не дивився в очі Птасі чи не Птасі – не знав. Свічки в батьковій спальні були розставлені так, що він міг бачити лишень жіноче тіло і то було її тіло, він відчував запах жінки, і то був запах Птахи, він чув її сміх – і то була найліпша музика, мед на його зболену душу. Пристрасть вирувала в тій кімнаті, він впивався її тілом, і йому було мало, він володів своєю Птахою, і здавалося, що це триватиме вічно. Коли, зморений пристрастю, він нарешті заснув, йому наснився сон. Смерч у його хатинці в Яровороті, смерч, вичаклуваний Птахою, що дзвенить її сміхом. Він прокинувся від розпачу та болю – ілюзія, створена його батьком, була неповною. Жінка поруч поворушилася і потягнула руки до нього, звабливо засміялася. Стриб потягнувся назустріч, захлинаючись тим сміхом та знанням, що теперішня Птаха не може сміятися – свій сміх вона залишила в Яровороті. Чоловік повернув обличчя жінки до себе і скам’янів. То була не Птаха, як дві краплі схожа на неї усім – риси обличчя, манера кліпати, покусувати нижню губу… Але, так, батьку, так! «Не дивися в її очі», бо то не Птаха. Фатум. Але цього разу він і не порушив обіцянки. Ілюзію зруйнував сміх.

Він стояв перед дзеркалом у залі – було порожньо. Гості розійшлися, Храм спав. Він дивився на своє відображення і торопів – лють затоплювала його серце. Лють, бо навіть пристрасть та володіння жіночим тілом не заспокоїли. Він знайде її і тоді… Стриб дивився на своє відображення в дзеркалі і бачив, як на його шиї починає з’являтися родовий знак Чорнобогів – сварга смерті. З тим знаком він прийшов на світ, то була наче ознака влади, батько так пишався тим – його син успадкував і могутність Чорнобогову, бо хоч сам і мав той знак, але він у нього не був таким чітким. Коли Стриб разом з Птахою вирушив до Яроворота, той знак почав пропадати-танути і, врешті, через певний час, здавалося, назовсім зник, і ось він знову на тому ж місці, можливо, не такий чіткий, але на місці, як у старі добрі часи.

– З поверненням, синку, – Мор щасливо посміхався, побачивши остаточну переміну в Стрибі. Син рідко бачив посмішку на обличчі батька, завжди суворого та строгого. – Тепер, Стрибоже, сину мій єдиний, можемо і поговорити.

Стрибог провів лівою рукою по сварзі у себе на шиї. Він і справді повернувся додому.

6. Повернення янгола

Спека, переборовши безконечні літні грози та вранішню львівську сирість, виповзла на вулиці Львова. Батьки збиралися на відпочинок у Болгарію на чотири тижні до старих приятелів. Після вступних у Мальви практика, а потім вона зголосилася їхати волонтером у дитячий табір. Еге ж, вона назло всім ворогам здала добре тести і з боями вступила на історичний до Франкового університету, ще й на державний. Чому з боями? Бо подавалися документи паралельно і на економічний. Туди також проходила за конкурсом, але батьки демократично вирішили – дитина сама має вирішити, ким вона хоче стати. Ну вже точно не економістом. Тому вирішила, що міцно думатиме тиждень (це щоб мамі не так боліло), а потім і оголосила – історія. Звісно, батьки неохоче залишали у Львові Мальву одну. Та на пару днів, поки в дитини практика, зголосилася приїхати бабуся, а далі – табір і все під контролем вихователя, якого батьки знають «сто років» і довіряють йому, як собі.

Мальва вже звикла до трансформацій, які відбувалися з нею від часу отримання оберега. Якщо не зможеш змінити ситуацію, то зміни своє до неї ставлення. Здається, вичитала цю глибоку думку на фейсбуці, і вирішила спробувати. Вона навчилася контролювати видіння веселок над головами людей та наповненість душ. Бачила тих, хто мав тільки половину душі, були такі, що змаліли на чверть. Одного разу дивилася по телевізору передачу про серійного вбивцю Онопрієнка. Мальва думала, що зомліє, стільки чорноти всередині того місця, де мала бути душа, вона ще не зустрічала. Вона спочатку думала, що в людини просто відсутня душа, але… Ні, душа не була зачеплена, ніхто ззовні до неї не торкався, той чоловік самостійно це з собою витворив – зганьбив, зачорнив душу, зґвалтував її.

Після побаченого їй довго було зле, бо не мала кого запитати – чому так трапилося. Одне, коли людина піддається спокусі й продається, по-різному буває – життя для смертельно хворої дитини, гроші на операцію, статки для дітей, заміжжя для себе, маля для повноти сімейного щастя… А ось так, добровільно, спотворити себе. Жити без краплі світла всередині? Чому люди з собою таке чинять?

Спробувала на цю тему порозмовляти з мамою – мама говорила якісь дивні слова про релігійність, звернення до Бога, молитви перед сном. Та Мальва ж питала про геть інше. Щоб не розчаровувати матір, пару разів сходила до церкви і вдала, що все зрозуміла. В церкві ліпше не ставало, точніше не так. Коли це робила не під час служби, коли храм був порожній, то відчувала, як всю її наповнюють світло та радість, умиротворення, спокій, не хотілося навіть виходити з храму. Розуміла тепер, чому дехто з людей, не витримавши чорноти довкола, зачиняється у монастирі, стає ченцем. Ті люди бачать те світло, яке зуміла розгледіти вона, і ще вони відчувають майже фізично сильний зв’язок з Тим, хто сидить там нагорі і цим всім керує, вміючи прощати, дарувати, любити безмежно. Мальва не знала, чи правильно то пояснює собі, просто так відчувала і все. Але коли церкву наповнювали прихожани, світло майже зникало, натомість з’являлася людська дріб’язковість, яка надокучливо стукала різними бажаннями, хотіннями, і божественного в тому було найменше – невірний чоловік, заздрісна сусідка, жінка-п’яничка, син-наркоман, здоров’я для себе і для родини, статки для себе і для родини, молодість для себе, старість для сусіда і теде, і тепе. Як вона тоді співчувала Творцю, який це все мусив слухати. Пізніше ловила себе на думці, що думає крамольні речі, побожно хрестилася і йшла додому, усвідомлюючи себе великою грішницею, відчуваючи фізично біль у тому місці, де висить оберіг. А одного разу, коли вже терпіти стало несила, вона пішла сповідатися. Вибрала найстарішого і найдосвідченішого священика-монаха, як їй здавалося, стовідсоткового, для кого віра – то покликання, а не засіб заробляння грошей. Тут навіть увімкнула своє бачення – повна світла душа, правда, бліді вицвілі кольори над головою – це свідчення поважного віку старшої людини. Спочатку все йшло, як годиться. Вона зачала з того, що сповідалася дуже давно, що має багато запитань до Бога, тобто до нього, священика, як представника Бога. Він натомість вислухав усі її сумніви, поставив кілька запитань – чи спала вона з хлопцем, чи є у неї місячні і чи вдома до неї не чіпляється (з недобрими намірами) її батько. Коли ж вона чемно начебто йому відповіла на всі свої сумніви, він просто сказав, що не може їй дати розгрішення, поки не поговорить з її батьками, і назначив їм типу побачення назавтра, і щоб вона також обов’язково прийшла, бо то має бути щира довірлива розмова у храмі божім за молитвою, а ще при церкві раз на тиждень майже задарма працює монах-психолог, який і дасть дівчинці відповіді на всі її запитання. Звісно, вона того всього не виконала, почувалася зрадженою та скривдженою. Бог до цього не мав жодного стосунку. Відтоді заходила до церкви тільки тоді, коли та була порожня. Стояла і молилася як уміла, без посередників.

Тато взагалі трохи офігів від її запитань. Почав випитувати, чи вона часом не вступила в якусь релігійну секту? Бо отих бовванів з виряченими очима та стосами брошурок під пахвою в місті, особливо під церквами, аж забагато. Чіпляються до кожного мало не силоміць. А молодій особі такої локшини на вуха навішають – про царство боже та обраність, що не швидко й до тями прийдеш. Звісно, ті ж книженції обіцяють розфарбоване у кольори веселки життя, он воно змальоване на ілюстраціях. Мальва запевнила тата, що вона не сектантка. Тато трохи з недовірою дивився на неї. Ну, була в її житті чорна пляма, так-так – саме чорна. Дитині закортіло поекспериментувати, і вона в сьомому класі стала готкою. Батьки з півроку «вели боротьбу» з цим її заскоком. Але то була форма протесту, сама зараз і не згадає проти чого, просто форма протесту і все. Весело тоді проводила час – чорний одяг, чорна косметика, ланцюги з черепами на шиї, всі від тебе сахаються, як від прокаженої. Однокласники дивувалися, крутячи пальцем біля скроні. Правда не всі, дехто догадувався, що вона прикалується, але ж не всі такі панятливі. Вчителі – то взагалі кумедія. Старалися її зачіпати в крайнім випадку. А то у відповідь могли отримати розповідь про примарність людського буття та переваги смерті. А ще інструкцію, як безболісно вчинити самогубство. Називалися сприятливі дні, коли місяць у повні чи коли його повня збігається з п’ятницею тринадцятого, називалися амулети, що допомагають. Звичайно, більшу половину тої маячні Мальва вигадала, але то було так круто, що інколи вона майже вірила собі. Вона – гот. А сусід Сергій, регочучи з її «викрутасів», говорив: «Ну ти, Квіточко, блін, і даєш. Фігня повна, яка ти, впадло, готка. Подивися на себе». Так, Серж знає про її уміння пожартувати. Навіть їй трохи підігрував, виявляючи увагу, типу він також симпатизує цьому неформальному руху. Все закінчилося тим, що тато поскаржився тренеру. А в того розмова коротка – або спорт, або готський «дурдом-веселка». Вибір без вибору.

Тому татова настороженість Мальву не здивувала. Від колишньої, хоч і псевдоготки, можна було чекати і сектантства. Хоча проти цього батько також знав ліки, ті ж самі, що і від готства, ну так про всяк випадок – тренер. Тато на донині запитання пробував відповідати аргументовано, приводячи на допомогу якісь медичні терміни, історичні факти та закидавши її купою необхідної, для того щоб у всьому цьому розібратися, літератури. Мальва робила вигляд, що вона то все чемно читає і вже майже розібралася. Дивні ті дорослі, відбування черги у спілкуванні з коханим чадом – це також метод виховання.

Того дня Мальва майже знала, що має щось трапитися. Вночі намарився дивний сон – вона стоїть перед величезним дубом і начебто вона зовсім і не дівчинка Мальва, а той дуб, точніше частинка його, його гілочка. І стільки сили в тому її стані, стільки міці, бо вона – одна з тих гілок дубових, що тримають небо над головою, тримають рівновагу, чіпляючись руками за те ж небо, щоб дуб-велетень не завалився.

Вранці встала, глянула на годинник, сьома ранку, і згадала раптом історію, яку їй розповідав колись сусід Сергій. Про величезного дуба з Холодного Яру, що ще називають Залізняковим дубом. Має те дерево більше тисячу років. Шість разів влучала в нього блискавка, але так і не змогла нічого з ним вдіяти, тільки шрами по його тілі залишила. Мальва думала про примарність людського віку, про те що її сімнадцять і його тисячу двісті – то зовсім різні цифри. Був правда час, коли дуб мало не згинув. Принаймні таке оповідають. Тоді мусили жертву принести – було вбито п’ять биків та кинуто під його коріння. А чому так багато, бо відцуралися старих звичаїв, от і Перунове дерево стало вмирати. Так пояснювали старовіри. А ніхто й не подумав, що то могло бути від старості чи нудьги? Скільки можна літувати – нудно ж.

Того дня Мальва повернулася з практики доволі рано, відчинила двері квартири власним ключем, бо батьки мали бути на дачі, останні приготування перед подорожжю. Дуже здивувалася, почувши з вітальні розмірені голоси. Розмовляли не лише тато і мама, чутно було голос ще однієї людини – жінки. Тихенько, щоб не сполохати розмову, роззулася, зняла наплічник. Дивно, речей власника жіночого голосу в коридорі не було – ні жіночої сумочки, ні взуття. Говорили, схоже, про неї. Жінка розпитувала про її успіхи в спорті, точніше вона сказала «в борні за себе», дивно то прозвучало, але мама, здається, зрозуміла її відразу, бо стала нахвалювати доньку і її тренера. Мальва не хотіла підслуховувати, вважала це негарним вчинком, тому довго не стовбичила в коридорі, а відразу зазирнула в кімнату і весело крикнула:

– Всім привіт, а ось і… – недоговорила, зустрівшись поглядом з незнайомкою. Точніше навіть дуже знайомою. То була… На якусь долю секунди Мальва остовпіла. Жінка наче стояла в світлі, точніше вона його сама виділяла, жодних кольорів навколо голови, крім білого. А там, де душа, – просто сонце, ціле, неушкоджене, і тільки сум в очах, наче вона когось рідного втратила. Мальва не помилилася – то була вона.

– Ви, тобто ти? Я так і знала, що мені не примарилося. І що той дивний хлопець, слуга ворожий чи холєра його зна хто, ваш посланець.

Очі жінки подобрішали і наче посміхалися зараз до неї, хоча уста і залишалися стуленими. Але і цього Мальві було досить. Бо вона раптом радісно заплескала в долоні, застрибала по хаті на одній нозі, тоді підбігла до жінки як до старої знайомої, обійняла її міцно-міцно, притулившись головою до грудей. Їй так хотілося торкнутися того сонця. Здавалося, що коли так зробить, то, якщо і не знайде відповіді на всі ті запитання, що ятрили душу, принаймні трохи заспокоїться.

Батьки здивовано витріщилися на свою дитину, яка тулилася до чужинки, ніжно її обіймаючи, а та гладила Мальву по голові. Так, вони таки давно не бачилися, але ж Мальва не могла пам’ятати Птаху, вона тоді була надто малою, коли її принесли.

– Доню, – мама, подумавши, що донька жінку з кимось переплутала, вирішила виправити ситуацію, – ти, напевне, Мальвочко, сплутала нашу гостю з кимось зі знайомих, так негоже накидатися на гостей, не привітавшись, бо…

Жінка підняла вгору руку.

– Будь ласка, Ольго. Не треба зайвих слів. У нас з вами було достатньо часу для розмови. А ми з Мальвою знайомі, давні знайомі. Я все ж наглядала за нею у вашому світі, про всяк випадок.

І Мальва переповіла батькам ті дивні пригоди зі свого життя, коли була на волосину від смерті, а Птаха врятувала її від погибелі.

Батьки сиділи перелякані та приголомшені почутим. Ольга прикрила рот долонею, щоб не заплакати чи не заголосити. Коли Мальва закінчила оповідь, обізвалася Птаха:

– Ольго і Назаре, зараз я хочу побути з Мальвою наодинці. У нас є про що поговорити. Багато чого вона вже знає – і про те, що вона не зовсім вам рідна, і про те, хто сімнадцять літ тому приніс її на виховання у вашу родину. Знаю тепер – вчинила правильно. Тільки достойні люди могли виховати таку гарну панну.

– Та йопересете, прикинь, то – капець! – тільки і вичавила з себе здивована та шокована почутим Мальва.

Троє дорослих витріщалися на дівчину. Батькам було соромно перед гостею за негарну, м’яко кажучи, мову доньки, вони її покарають обов’язково, але згодом. Птаха ж дивилася здивовано, бо зі сказаного ніц не второпала, хіба що вловила колючість тих слів, наїжаченість. Потім їй популярно Мальва роз’яснить, що ті слова нічого не значать – то таки молодіжний сленг, тобто мова, щось типу вигуків: «О! Невже! Ура!». На що Птаха доволі стримано і серйозно порадила – позбутись тих дивних слів, бо звучать вони мов старе прокляття. А згодом додала: «Думка, Мальво, нематеріалізована дія, слова – матеріалізований посил, тому дуже обережно слід поводитися з ними».

– Господи, донечко! Як ти говориш? Що про нас люди подумають, наче тебе алкоголіки чи наркомани ростили!

– Пані Олю, потім, всі слова потім. Нам з Мальвою слід поговорити, і тому я зараз тут. Ви обіцяли не заважати.

Батьки для годиться пошпетили невиховану дитину і таки заквапилися на дачу, повернуться вранці, тож Мальві з Птахою часу для розмов має вистачити. Гості вони довіряли повністю, а хіба могло бути по-іншому, бо ж від одного її погляду хотілося здатися в полон і ніколи з нього не виходити. Мальва з чужинкою сидять на кухні і п’ють чай. Її звати Птаха. Гарно як, тільки, звісно, не для їхнього міста чи їхнього часу.

Так, то вона була тоді, коли Мальва заблукала у волинському лісі, і коли Мальва заледве не втопилася, і коли Мальву майже збила машина. Чому вона з’являлася поруч? Мусила, пообіцяла одній особі наглядати за нею, от і наглядала. Тим паче що Мальва для неї зовсім не чужа, вона ж допомогла їй з’явитися на світ.

Сидять на кухні. Поки що Мальва мовчить, гримить горнятами, холодильником, роблячи чай, намазуючи масло на канапки, стукає ножем та ложечками, ставить на стіл цукорницю. Птаха наче чогось очікує. Врешті Мальва всідається навпроти, втуплюється очима в горня і неквапом перемішує в ньому цукор. Від хвилювання вся стала мов натягнута струна, що от-от не втримається і ввірветься.

– Мальво, – нарешті тишу порушує Птаха, – ти щось говорила про якогось там слугу Сварожого, якого послала я.

– Ви що, про це нічого не знаєте? – Мальва здивовано дивилася на Птаху.

Та заперечно крутить головою. Мальва переповіла історію зустрічі її з Остапом. Описала його зовнішній вигляд, чудернацький одяг. Вона ж не забула перепитати, як того хлопця звати. Він – Остап, так і сказав, що він – слуга Птахи, невже збрехав. От він і передав дівчині оберіг від Птахи, так і сказав. Мальва нажахано вчепилася рукою в те місце, де висів оберіг.

Птаха заспокійливо підняла руку:

– Все гаразд, Мальво. Судячи з твого опису, то таки Остап. Він – мій служка і ніколи нічого поганого тобі не зробив би, однак, схоже, його трішки ввели в оману, хоча і з благими намірами, як і тебе. Я ж не маю ані такої сили, ані влади, щоб роздавати Перемінники. Тобто, по-твоєму, обереги. Хтось Остапа використав, але той хтось не обов’язково ворог, і я, здається, знаю, хто це. Покажи, будь ласка, ту скриньку, де лежав твій, як ти кажеш, оберіг. Ми говоримо – знак Переміни або Перемінник.

– Перемінник… То що, я змінилася від того часу, як його собі на шию вчепила? – слово, здається, Мальві подобалося.

– Ти ще не змінилася, Мальво, ти тільки на півдорозі до перемін. Тож покажеш мені ту скриньку, яку ти отримала від Остапа?

Заспокоєна Мальва кивнула і вийшла. Птаха обмірковувала почуте. Вона має переконатися, що то саме Мальвин Перемінник у дівчати на шиї, а не підкинутий кимсь його двійник. І таке траплялося. Могли обдурити і Остапа, і Мальву. Чекала на дівчину, розглядаючи зручну та затишну кухню, якось при господарях не пасувало то робити. Затишно тут, відчувалася в кожній дрібничці турботливість господині та господаря дому. Так буває в тих родинах, де люди люблять одне одного і навіть різні дурнички додають не тільки комфорту в співіснуванні, а створюють певне захисне коло навколо сім’ї, поганій енергії зле в такому оточенні, тому до них в гості приходять переважно добрі люди, бо їх сюди тягне, поганих – навпаки. Придбане чи зроблене своїми руками, з любов’ю, не для себе, а для рідних, коханих – це воно робить річ не просто горнятком чи склянкою, то все вкупі – коловрай. Коловрай – то захист, справжній обереговий захист з чар, замовлянь та заклинань, з добрих знаків та інколи, таке буває лишень у тих місцях, де панує справжня любов, без всяких там чар чи замовлянь люди створюють самі, своєю внутрішньою енергією той коловрай. Тут він присутній, і Птаха тішилася, що таки не помилилася, коли віддала Мальву синові відунки Горпини на виховання. Завжди навчання варто починати знизу, а коли в першому класі хороші вчителі – то й учневі набагато легше в старшій школі. Тепер вчителі стають іншими – саме час Мальві почати рухатися вперед.

– Ось! – Мальва тицьнула скриньку з червоного дерева жінці в руки.

Сама всілася навпроти і стала уважно спостерігати за тим, що далі робитиме Птаха. Та хитро глянула на дівчину, підморгнула. Було видно, що дівча аж розпирає від запитань.

Звичайна маленька скринька, нічого зайвого – коробка і все, без різних там оздоблень та символів. Птаху це трохи розчарувало, невже її здогад неправильний? Вона відкрила її. Всередині та була викладена вишневим оксамитом, провела по ньому пальцями, він легко зашурхотів під ними. Тоді потягнула пальцями тканину на себе, та доволі легко піддалася. Під оксамитом скринька виявилася такою ж, як і зверху, – гладенька, покрита вишневим лаком, з єдиним тільки винятком – у центрі прямокутного дна випалено вогнем серпик-молодик чорного місяця, він перехрещувався з таким же чорним серпом. Символ Мари. «Не помилилася», – прогуділо в голові. Провела пальцем по тому символу, наче тисячі голочок вп’ялися в шкіру, аж відсахнулася від несподіванки. Внизу під різьбленням на якусь мить з’явився напис: «Пробач, Птахо. Так треба». Напис як з’явився швидко, так швидко і щез. Мальва і собі зазирнула досередини скриньки, нетерпляче витягнувши шию.