Текст книги "Зворотний бік світла"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

8. Перше Кохання

Батьки збиралися на відпочинок до моря. Пропонували і Мальві їхати з ними. Відмовилася категорично. Вони заслужили побути вкупі, без неї, чи не вперше за сімнадцять літ спільного сімейного життя. Якщо родина й розлучалася, то лишень коли Мальва їхала до бабусі Горпини в село, але батьки тоді продовжували працювати, ходити на роботу. А у вихідні, в суботу та неділю навідували своє єдине кохане дитя в селі. Тож вона хоче подарувати своїм рідним правдивий, майже місячний відпочинок, без неї, без її дурнуватих закидонів. А вона ліпше поїде в табір, так буде правильно, і користі від неї більше. Якщо, правда, Птаха не заперечуватиме.

Перед від’їздом батьків приїхала бабуся Горпина на два дні. Мальва втішилася бабусиному візиту, бо не так часто та навідувалася до Львова, завжди знаходячи купу причин не приїжджати. Не любила вона міста, казала, що від великого скупчення доброго і злого відразу в одному місці чується зовсім втомленою та виснаженою. Розуміла ті її слова хіба що Мальва. Бо знала, що та після відвідин тиждень приходить до тями. На Мальвині розпитування, чому ж тоді Мальві добре й комфортно і вдома, у Львові, і в бабусі в селі, розважливо відповіла:

– У вас, у міських, імунітет, вироблений роками. Мо’ якби я тут довше пожила, то також би його отримала… Мені й вдома хороше. Де народився – там і пригодився, – це вже віджартовувалася бабуся, хоча досвід перебування у місті таки мала, коли навчалася в медінституті. Здавалося Мальві, що причина тут геть інша. Яка? Прийде час, і бабуся сама розповість.

Гарна приказка: «Де народився – там пригодився». А де народилася вона? Птаха пообіцяла показати те місце, вона чекала на зустріч з ним, чекала і боялася. Боялася правди. Відчувала, що варто боятися…

Мальві кортіло познайомити бабусю з Птахою. І першого ж дня, в день приїзду бабусі, випала така нагода. Тато з мамою ще на роботі. «Дообрублюємо хвости перед відпусткою», – жартує тато. Птаха любить з’являтися несподівано, правда, вибирає завжди такі моменти, щоб не вважатися зайвою чи недоречною. Як давня подруга – просто заходить у гості. В той момент Мальва з бабусею сиділа та розмовляла про тести, про бабусиних сусідів, про погоду.

Раптом поруч почулося звичне, яке Мальву вже не дивувало, але бабуся трохи сполошилася:

– Йменням Сварожого кола вітаю вас – тебе, Горпино, і тебе, Мальво!

– Доброго здоров’ячко і тобі, Птахо! – бабуся схопилася зі свого місця і шанобливо вклонилася.

– Вашшє. Ви знайомі? Ну нє, так не цікаво. Птахо, а у нашому світі є хтось, кого ти не знаєш, га? Я вже майже не дивуюся, тільки трохи балдію від тебе час від часу. Але ж і ви, бабусю, мене ошелешили, нічого собі…

Птаха спокійно слухала Мальвину тираду. А та стояла між бабусею та жінкою в білому та розмахувала руками, вдаючи з себе трохи ображену.

– Внученько, золотце, я Птаху знаю ще раніше, аніж тебе. Так склалося, що ми… Ну, коли ти… Перед тим, як тебе… – почала щось пояснювати Горпина, та затнулася.

– Горпина хоче сказати, Мальво, що ми познайомилися з нею до твоєї появи в родині Назара та Ольги. Я не приховую, мусила переконатися в тому, що дібрана для тебе сім’я вартує того, щоб стати твоєю. Насамперед мене переконала в цьому твоя бабуся, вона світла людина. І я рада, що Горпина для тебе стала не тільки бабусею, а й справжнім другом. Тому, очевидно, вона заслуговує на те, щоб бути прощеною.

– Прощеною? А за що? – Мальва зацікавлено витріщалася то на бабусю, то на Птаху. Птаха, здається, на це не зважала, пильно дивлячись на Горпину, яка опустила очі додолу і стояла бліда мов стіна.

– Горпина знає, а для тебе чужі лантухи поки що надто важкі, щоб ними перейматися. Мальво, чи не змогла б ти нам з бабусею приготувати чаю, будь ласка?

– По ходу, Птахо, як завжди чемно та спокійно, хочеш тупо сплавити мене подалі, щоб ви змогли полялякати. Могла так би й сказати, я не маленька, не стану втикатися, а то чаєм прикриваєшся, – Мальва вдавано ображено насупилася. Їй було цікаво, про що розмовлятимуть ці двоє, та інколи чужих таємниць краще не знати. Як каже Птаха, і на сонці є темні плями, але від того воно не перестає залишатися сонцем…

Для годиться щось там буркаючи собі під ніс, дівчина вийшла з кімнати.

– Горпино, ти привезла стрічку?

– Так. Але як… – Горпина затнулася. Звісно, відомо як. Розуміла, вона не просто ангел. Тут було щось більше, набагато далі від її розуміння.

Горпина мовчки розстібнула кишеню на спідниці, витягла з неї шматок сірої тканини, розгорнула її. Там лежала зелена стрічка, та сама, яку колись маленька Мальва принесла із собою з старого лісу, стверджуючи, що та її з нього вивела. Мовчки простягнула її Птасі. Та взяла, добуваючи з-за пояса маленьку скляну пляшечку з прозорою рідиною. Птаха відкрила пляшечку, рясно окропивши стрічку прозорою рідиною, ледь помітному при цьому ворушачи губами. Це тривало недовго, якихось десять секунд, тоді Магура повернула стрічку Горпині.

– Ти знаєш, що з нею слід далі робити, правда?

Горпина кивнула.

– Ти робиш це для нас, тому що забираєш назад Мальву? Чому?

Птаха уважно дивиться в очі Горпини.

– Ні! Не зовсім так! Я роблю це тому, що ти своє спокутала. І ти, і Назар, і Ольга заслужили. І для цього ще не пізно, як на людський вік, навіть у вашому світі. До того ж в Ольги є ти та твої знання.

– І все ж, Мальва? Ти її забираєш, ти не відповіла? – голос Горпини ледь помітно тремтить. Те, чого вона завжди боялася, та не зізнавалася навіть собі, відбувалося зараз. Мальву від них забирали.

– А що Мальва? Вона залишатиметься твоєю онукою та донькою твого сина та твоєї невістки. Мальва завжди була незвичайною дитиною, ти ж це відчувала, правда, коли брала її на руки, коли співала колискових чи коли розповідала їй казочки, чи коли лікувала хворих, не відганяючи малу від себе, знаючи, що вона тебе й так розуміє, попри юний вік.

– Багато світла і багато пітьми… – майже простогнала Горпина. – Ти впевнена, Магурко, що з вами їй буде ліпше, аніж у нас?

– Це не мені вирішувати і не тобі. Все вже вирішено. Навіть я не маю такої сили, яка обирає її зараз тим, ким вона мусить стати. Обирає, та чи стане? Завжди є вибір. І тобі, і мені залишається тільки дочекатися, поки Мальва сама зрозуміє, яка зі стежок, дарованих Сварогом та сваргою, направду її.

– Я знаю, ти – світло. Але пітьма, Птахо! Є ще ж пітьма…

– Є. Усюди майже. Як і в кожному з нас, – сумно додала Магура. – Та чи можна втримати вітер у клітці? Не журися, Горпино, я наглядатиму за нею, повір – я її люблю не менше, аніж ти. Правда, у нас з тобою для цього різні причини чи, як ви тут кажете, мотивації. Вона – лишень твоя онука, а для мене – вона…

Замовкла, відчуваючи, що ледь не бовкнула зайвого.

– Хто я для тебе? – З тацею з чаєм у руках у дверях стояла серйозна Мальва. Вона чула частину розмови. Навчилася ж підходити непоміченою. Дівчина повторила ще раз: – Хто ж я для тебе, Птахо?

– Моя учениця, – сказала, дивлячись Мальві в очі.

Казала правду, чисту правду, дівчина це відчувала та бачила. І все ж Мальва помітила, що в білому чистому серпанку слів, що злетіли з уст Птахи, забриніло щось ледь помітне, схоже на туман. Птаха казала правду, але не всю…

Горпина, щоб якось згладити тишу, яка після цього повисла в кімнаті, заходилася розчищати місце для горняток з чаєм на маленькому журнальному столику, переводячи розмову на те, що Мальві слід час від часу все ж той мотлох з газет та журналів, що назбирується, віддавати чи в макулатуру, чи викидати на смітник.

Попили чаю, поговорили про се, про те. Птаха несподівано заквапилася. Горпина хотіла ту провести хоча б до дверей, але Мальва так на неї подивилася, що бабуся відразу все зрозуміла. Біля вхідних дверей Мальва схопила Птаху за руку:

– Ти не сказала мені всієї правди.

– Читати чужі думки – негоже. Я тобі про це вже казала, – трохи захолодно і нехотячи відповідала Птаха.

– Я не читала, і ти це знаєш. Я – відчула, тобто побачила це. Це різні речі. Тобі не здається, що я маю знати все те, що стосується мене, – говорила ледве стримуючись, щоб не закричати.

– Знатимеш, обіцяю, коли будеш готова, – Птаха говорила спокійно, хоч і відчувала приховану лють у словах учениці.

– О, так! Як це правильно, Птахо, завжди прикриватися такими розумними та розважливими словами, «коли будеш готова». Чи настане те «колись-то», Птахо? – роздратовано вигукнула Мальва.

Птаха стояла, уважно та серйозно дивлячись на Мальву. Взяла дівчину за руку, відчуваючи, що та аж тремтить вся.

– Добре! Обіцяю, розповім усе. Тільки не зараз. От через три тижні ти повернешся з табору, і тоді поговоримо. Розмову почнемо зі світу, в якому ти народилася. Багато чого ти зрозумієш сама, без зайвих слів. Це надто довга розмова і заширока дорога, щоб робити все поспіхом. Воно не піде на користь ані тобі, ані мені. Домовились? – питала для годиться, бо вже все вирішила.

Та Мальві було приємно це почути. Кивнула, погоджуючись. Знала, що вередувати чи казати, що вона ліпше не поїде в той табір, а побуде поруч з Птахою і готова хоч зараз дізнатися всю правду про себе, безглуздо. Птаха має повно клопотів і без неї, бачила це, коли подорожувала поруч іншими світами.

– Ну що ж… Тоді, як це: «Йменням Сварожого кола прощаюсь з тобою, піднімаючи вгору руки!» – Мальва казала то майже серйозно.

Птаха відповіла схожими словами. Мальва зачекає. Три тижні – це не так і багато, вона сімнадцять років чекала, то що таке три тижні?

Батьки поїхала на море. Перед самим від’їздом бабуся провела з ними співбесіду, то так цю розмову тет-а-тет Мальва називала. Але ця балачка, здається, дуже надихнула батьків, бо мама після неї аж помолодшала, а тато здавався таким загадковим, усім безупинно посміхався та жартував, часто не зовсім і доречно. З його жартів реготала тільки мама, вони ж з бабусею лишень здивовано перезиралися. Так, якби Мальва не знала своїх батьків, то подумала б, що вони трохи того – телепнулися, або закохалися одне в одного. Та чи можуть закохатися ті, хто й так одне одного кохає? Тож дівчина вирішила в то не втикатися, хай розважаються як заманеться, у неї і своїх проблем вистачає. Тільки принагідно шепнула бабусі: «Ви часом з Птахою того, не перестаралися, не переборщили?» Бабуся тільки вдоволено махнула рукою, видно, все йшло за планом.

Тож Мальва, спровадивши батьків та бабусю, гайнула на три тижні в Карпати.

І от нарешті вона тут – серед пахучої хвої, де течуть мілкі та стрімкі річечки, річки, потічки, де все живе неймовірно цікавим власним життя. І тих три тижні вона постарається не згадувати ані Птаху, ані ті світи, які бачила. Хай зачекають. Бо Карпати – то така крута річ, заради якої вартує і час зупинити.

У таборовому житті майже нічого не змінилося: діти, що потребують звичної уваги, іноді аж надто прискіпливої, оскільки це не зовсім звичайні діти, дорослі, які спостерігають, наглядають, направляють, научають і принагідно також учаться. Мальва відчувала себе тут своєю. Бо якби не щасливий трапунок та добра воля Птахи, то хто зна, як склалося б її життя – життя сироти. Мальва вважалася в таборі своїм хлопцем. Вона не випадково взялася опікуватися дітьми-сиротами. Вже третій рік поспіль, ще від закінчення дев’ятого класу. Сталося все наче й випадково. Тоді одна доброчинна організація звернулася до головного тренера збірної міста з вільної боротьби з проханням посприяти волонтерському руху в залученні найкращих спортсменів та тренерів федерації для створення програми з фізичного виховання в таборах для дітей-сиріт. Зголосилося багато добровольців, однак все обмежувалося лишень усними настановами та складаннями планів на папері. Втілювати ж задумане погодилися тільки двоє, Мальва і Віра, старша на рік спортсменка, бо причини не їхати влітку завжди знайдуться. Вірка ледве добула два тижні, не втрималася. А от Мальві все сподобалося: і діти, і ті, хто це все для них організовував. Може, тому, що ніколи не почувалася між ними чужинкою. Розуміла добре, ті діти не потребували співчуття чи вдаваних жалощів, фальш відчували нутром. Була впевнена, вони потребують розуміння, як і кожен з тих, хто має повні родини, розуміння, яке часто батьки доволі легко замінюють матеріальним клопотанням. Розуміння, яке тут виставлялося на перші позиції, було відкритою раною, боліло й пекло. Мальва знала, майже підсвідомо, як давати тому всьому лад, бо вона свого часу могла опинитися серед таких дітей. Якби Птаха отой кошик з новонародженим малям підкинула під звичайнісінький пологовий будинок або під будинок дитини. Якби…

Мальва третій рік поспіль отримувала запрошення на волонтерство в цей табір і відмовляти не сміла, бо знала – на неї розраховують, на неї сподіваються. Може, то її офіра комусь там, кожен його називає по-своєму, хай буде так, як каже Птаха, – Творцю, так-от – то віддяка за те, що вона, може, й незаслужено отримала справжню любов, а не тільки співпереживання чи співчуття.

Все в таборі було добре продумане і підготовлене, бо ті, хто задумував цей табір, робили це з любов’ю. Цього літа в першому загоні, для найстарших, з’явився новий вихователь. Представився Мальві офіційно Святославом, хоча всі довкола його називали Святиком або Славком. Видавався аж надто правильним, зарозумілим, всезнайком. Завжди привітний, усміхнений, наче та дурнувата посмішка зумисне приклеєна до його обличчя. Мальва називала його паном Святославом, чи не єдина в таборі. Він їй не подобався, бо не зчитувався, як усі ті, хто перебував поруч. Птаха попереджала, що є між звичайними людьми й такі, сильні особистості, надто світлі або надто темні, що не можна їх продивитися. Святослав Величко, 23 роки. Талановитий маляр, непоганий композитор, пише музику та слова пісень для українських рок-гуртів. Закінчив Могилянку за фахом філософія в двадцять років (отакий вундеркінд), Львівську академію мистецтв, паралельно. На часі – аспірантура в Краківському університеті. Свого часу йому пощастило, як і Мальві, його всиновили в десять років. Заможні батьки дали йому добру освіту, прекрасне виховання.

В таборі Святослав вів уроки малярства для зацікавлених. Так-так, на його майстерні так і написано – «Уроки з малярства для зацікавлених», і туди повалили люди, аякже – дівчата аж пищали від задоволення мати такого вчителя: вродливого, мудрого, талановитого, сильного. Він просто виводив Мальву із себе. Денервували розмови про таланти юнака, постійні вихваляння оточуючими всіх його чеснот. Славко сказав, Святик заспівав, Славко написав, Святик намалював… Мальва не хотіла зізнатися, що також піддалася тому дурнуватому шалу, що панував у таборі, і несподівано почала закохуватися. Але, але… Оте чудо-юдо ідеальне, здається, не звертало на дівчат жодної уваги, тобто навпаки – поводило себе із усіма однаково чемно та привітно.

Так, Мальву він злив, злилася ще більше на себе, злилася і на Птаху, яка типу зробила їй приємність та благословила на табір. Так, злилася, бо вперше не знала, як себе поводити в такій дурнуватій ситуації. Образ Остапа, який інколи заходив у гості у мріях, зовсім зблід на фоні красеня та розумника Святослава-Святика, хай із ще дурнішим ім’ям, ніж у неї. Чим могла похвалитися вона? Майже студентка, непогана спортсменка, віршів не пише, не малює, не інтелектуалка, модельна зовнішність відсутня, читати не любить… Але вона безсмертна, а це вартує всіх тих чеснот, якими хизувалися перед хлопцем інші дівчата. Якби тільки Славко знав – хто вона, то поводив би себе з нею не так, як з усіма, – чемно, ґречно, стримано. Це б його точно зачепило. А що накажете робити? Прийти й ляпнути: «Слухай, пацан, я типу – безсмертна і обрана, давай дружити» (ага, дурка за нею після такого заплаче). Але якби таке сталося і він повірив би, то… О, тоді він би виділив її з когорти інших дівчат, не плутаючи її ім’я то з Мальвіною, то з Розою, то з Марфою… Навіть не стрималася, обізвала його при всіх склеротиком. На що Святик чемно відповів словами вибачення та перепросинами. Це злостило ще більше. Тоді вона знову зачала дратуватися через своє не зовсім звичне ім’я, якого навіть генії запам’ятати не можуть. А якщо не можуть, то мала б їх у носі і пішов би він… Так ні. Той придурок навіть снитися їй почав.

Мальва сиділа увечері над Чорним Черемошем і дивилася у воду. Все переплуталося у її голові. Рахувала дні, коли вже нарешті додому. Очі не бачать – серце не болить. І тим паче, що вдома на неї чекає Птаха і купа нового, незвіданого. Та навіть думання про Птаху не дуже витісняло помисли про Святослава.

Як вона не вчула приближення когось, не відає, тільки після того як легкий доторк руки впав на її плече, аж підстрибнула від несподіванки. Не злякалася, бо віднедавна нічого не боялася, лише озирнулася спантеличено. Поруч стояв Славко. Місяць сьогодні був повний, і Мальва могла розгледіти добре його обличчя. Здався серйозним і зосередженим, без звично приклеєної до писка посмішки:

– Вибач, Мальво, що налякав. Можна сісти біля тебе?

– Боже, ти не переплутав моє ім’я з Будяком чи Осотом? Яка честь для мене, – відповіла уїдливо, а тоді махнула рукою та додала трохи роздратовано: – Сідай, де хочеш. Я квитки на перегляд нічної ріки не продаю.

Святик примостився поруч. Могла відчувати легкий доторк його куртки до своєї руки. Великі мурахи шалено забігали шкірою. Таке з нею вперше, той хлопець приводив її в трепетний шал. Усередині заворушилася безпомічність, мала взяти себе в руки. Тому сиділа ошелешено, слухаючи скажений тупіт серця та стримуючи поривчасте дихання. Сподівалася, що він того гучного гупання не зауважить.

Святослав заговорив:

– Коли в десять років мене забрали з дитбудинку, моє щастя було безмежне. У мене з’явилися справжні тато та мама, найсправжнісінька родина, тішився дуже. Мої теперішні батьки дали мені гарне виховання, відмінну освіту. Я завжди мав все те, про що мріяв малим у сиротинці, про що мріють і ті, хто має батьків та не має статків… Та… Я так і не отримав справжніх батьків. Мої – дуже хороші люди. Так склалося, що Бог не дав їм власних, і вони, виконуючи місію «призначення людини на Землі» (слова батька), вирішили всиновити дитину. Це як один з пунктів їхньої програми. Я знаю твою історію, Мальво. В дівчат дуже довгі язики, вони люблять обговорювати кращих за себе. Твоя історія так схожа на мою. Ти також маєш нерідних батьків, але ти, на відміну від мене, отримала їхню любов. У тобі є світло, якимсь чином твої нерідні батьки запалили в тобі його чи навколо тебе. І ти наче одна з нас і разом з тим – інша. Може, кажу плутано. Зрозумій, я не дорікаю теперішнім батькам, навпаки – я їм безмежно вдячний за те, що вони для мене зробили… Вони просто не знали, як це – полюбити нерідне дитя. Вони пишаються моїми успіхами, таким сином, але… Чи це любов?

Славко замовк, Мальва також мовчала, бо не знала, як на те, що відбувалося, реагувати. Тим часом Святослав продовжував:

– Мальво, можливо, я не з цього кінця почав розмову, та… Той, я не просто так тут. Насамперед хочу вибачитися за свою тупу поведінку, за те, що називав тебе різними дурнуватими іменами. Вів себе по-ідіотськи з тобою, але то через розгубленість і тільки. Пробач, тому що…

Затнувся. Мальва здивовано повернула голову в його бік. Він опустив очі додолу, закусивши верхню губу, наче збирав докупи думки. Мальва поспіхом відвела погляд, вирішила не заважати. Якусь мить вони мовчали, можна була чути, як у траві перегукуються серпневі цвіркуни, а десь недалеко в брудній калабані верещать закохані жаби. Врешті Святик озвався:

– Тому що Мальва – прегарне ім’я. Ти така ж незвичайна, як і воно. Красива, гонорова і сильна квітка. Знаю, що поводив себе як справжнісінький віслюк, але…

Перевів подих:

– Мальво, ти – надзвичайна дівчина. І ти про це знаєш. Я – лишень один з… І, і, і я… Чи ти повіриш? Я з першого погляду. Назвеш мене прикрим невдахою – хай! Так от – з першого погляду я…

Замовк, збираючи докупи слова. У Мальви всередині все опустилося, в горлі пересохло.

Врешті голос і слова зазвучали сильно і рубано, Славко пересилив себе:

– Я кохаю тебе і хочу, щоб ти про це знала. Я впевнений – ти достойна кращого, аніж я, і ні нащо не претендую, просто не сказати про свої почуття не можу, бо ти – ідеал справжнього. Ти – найрозумніша, найвродливіша, найталановитіша, а я? Один з багатьох. Таких, як я, – безконечна маса, таких, як ти, – більше просто нема. Ти – одна-єдина на вічність, на мільярди. Ні, не так, я – дурень, Мальво, які там мільйони чи мільярди, таких більше нема, таких особливих. Ти – ідеал. А ідеал часто стає ідолом, точніше найчастіше може бути тільки ідолом, так от, ти – мій ідол, і тому я можу тільки сподіватися, що ти дозволиш мені бути твоєю тінню, твоїм рабом, просто твоїм, тим, чого ти захочеш, чи чим ти захочеш, щоб я був…

Від почутого у Мальви просто замакітрилося в голові. Цього вона не сподівалася почути аж ніяк. Вона ковтнула слину і подивилася в бік Святослава. Господи, це він про неї? То вона – найрозумніша, та, що не відрізнить Моне від Мане, що плутає сатирів з віслюками? Про свій інтелектуальний кругозір взагалі мовчить, розуму там, в головешці, хоч «добавляй». Ги-ги. То вона – вродлива, з вічно задертим носом, пацанячою стрижкою, малим ростом та синцями від тренувань по руках та ногах? А таланти? Вах, колись у дитинстві вона намалювала слона, то вчителька їй за дикобраза поставила десять… Ні віршів писати, ні пісень складати, хіба що писка начистити – оце запросто, але чи до цього тре’ мати таланти? Он на своїх уроках самооборони для дівчат вона будь-яку пацанку цього за два тижні навчить. А те, що вона безсмертна, то навіть не її вибір, «так сі стало», як каже колежанка мами тітка Віра. Та й про це взагалі ніхто не знає, бо про це на лобі у неї не написано і… Точно, хлопець прикалується, а вона, дуринда, вуха розвісила:

– Славку, ти прибалдів чи поганок об’ївся? Звар’ювати можна, друже! Це ти про мене оті всі словечка наговорив чи ще про якусь Мальву? Ти мене ні з ким не сплутав, шановний?

Точно, прикалується. Мальва піднялася з трави, хмикнула та пішла геть, не озираючись. Але їй так хотілося озирнутися, ледве стримувала себе. Ліпше б вона тоді озирнулася, певне, не однією халепою було б у неї менше.

Але Святослав не прикалувався. Після того вечора він просто не зводив з Мальви очей. Він дарував їй квіти, малював її портрети, вже зовсім по-дитячому запускав через квартирку її кімнати записки-літачки з віршами… Ну, яке серце від такого не розтане? Красень, у якого закохана вся жіноча половина табору, так упадає і за ким? За нестерпним дівчиськом… І Мальва розтанула. Вони багато говорили, жартували, Мальва навіть ловила себе на думці, що то не вона безсмертна, а він. Святик угадував всі її бажання наперед, інколи навіть думки. Таке буває в людей, що прожили одне з одним купу років і давно знають одне одного. Або, як каже мама, таке буває у тих, хто справді кохає. Очевидно – то друге. Мала таке відчуття, ніби знає Славка давно, просто вони ненадовго чомусь розлучилися, і ось тепер – знову разом, цього разу – назавжди.

Додому вони також поверталися разом. Святослав мешкав у Львові, вертав зараз до батьків, а з вересня у нього починався новий навчальний рік у Кракові. Мальві було все одно де. Поки що вона про перше вересня не думала, як і забула майже про Птаху, про всі оті викрутаси з безсмертними. Хіба що іноді їй снився Остап. Сидів на протилежному березі Черемошу і сумно зітхав. Але ранок той сон відносив кудись поза хмари, бо починався з телефонного дзвінка Святослава та слів: «Як тобі спалося, ангеле мій?» Мальва закохалася, і те почуття таки було взаємним.