Текст книги "Зворотний бік світла"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

Вже перед самими вхідними дверима в помешкання Стриба Вчитель ще раз підняв голову вгору. Хмари продовжували блукати над Західною брамою. Щось наближалося.

«Очікування битви – гірше, аніж сама битва…» Дивні слова влетіли в голову, наче хтось прошепотів йому їх на вухо голосом Птахи.

3. Мальва

Мальва не любила свого імені. Ну що то за дурня така – Мальва. Теж мені – цвєточєк-лєпєсточєк-кульбабик, напрягає і все. Тьху – та розтерти. Мо’ для якогось плаксивого роману чи дурнуватого серіалу і нічо, а для реального життя – «тупо провал». Особливо коли тобі сімнадцять і за ті прожиті роки через дурнувате йменнячко як тебе тільки не дражнили – і Лавандою, і Ламбадою, і Мальвіною, і Мандоліною, і Буратіною, і Маліною, і Мівіною. Доводилося часто й кулаками переконувати, що ніяка вона не Мальвіна-Буратіна, а Мальва. Тоді-то й доходило…

Мама пишномовно переконує, що так назвали доньку через позначення на руці. То родимка-горошинка на долоні, яка за обрисами нагадує квітку мальви, і зрештою – «це так красиво» (захват мами). Ага, аж до реготу! Таке пояснення батьків було наче й логічним, однак не переконувало. Якщо в когось ніс орлиний чи воронячий, чого ж його вороною чи круком не назвуть? А тут такий виверт долі – Мальва, Мальвочка, Мальвуся. Усі-пусі! Вже ліпше б назвали Свєткою, Ганнусею, Танькою чи навіть якоюсь там Еврідікою або, як бабусю, Горпиною. А то Мальвочка! Капєц. Батьки таки лоханулися, а тепер романтично виправдовуються, що Мальва типу звучить стрьомно. Такі сумні думки блукали головою дівчини, коли вона неквапом йшла Львовом, вулицею Клепарівською.

«Не життя, а сальцісон», як каже друг Сергій. Ага, точно – і начебто смачно, а разом з тим і шкідливо, бо затлусте. А тут ще Людка-Люська з паралельного «Бе» класу напрягає. Дістала конкретно. Ой і любить плескати язиком ця «падруга». Вже й до її імені добралася, наче Людмила ліпше звучить, аніж Мальва. Та шляк би його трафив – таки ліпше. Люська – зірка школи, майбутня телезвізда, яка вже зараз час від часу знімається в рекламних роликах кефіру та йогурту, грає всі головні дівчачі ролі у дитячому театрі на Погулянці. Вау – Людмила Вишневецька. Стрьомно, м-дя? То тобі не якась там Мальва Задорожня.

Якби ж то все впиралося тільки в ім’я! Мальва це розуміє, та все одно сердиться: і на себе за всяку дурню, що лізе в голову, і на батьків за тупе ім’я, яким ті її нагородили. От Люська, наприклад, чи Людка, звикла все отримувати майже надурняк. Папік – заступник губернатора області. І хоч губернаторські голови змінюються доволі часто, та заступник залишається тим самим – стабільно-незмінна константа, як у математиці, холєра. Звичайно, Люська вже давно могла вчитися в одній з приватних шкіл Львова, типу Святої Софії чи «Ерудита», але то вже, певно, батьківський бзік – бо мама Вишневецької у їхній школі працює завучем, навіть не директором, тобто поруч з «простим» народом і сама така ж типу в дошку проста. О, так, Люська – то щось з чимось, щастя, що не в їхньому класі навчається. Мальва завжди інтуїтивно уникала будь-яких стосунків з тою гламурною штучкою. А тут просто на рівній дорозі перечепилася. Люська втюрилася в Сергія, сусіда Мальви, і тепер вважає Мальву своєю суперницею. «Сама в шокє». А ревнива кубіта – то стихійне лихо. Мальва з Сергієм ще з пісочниці дружать. Скільки себе пам’ятає, хлопець завжди поруч, батьки товаришують – от і діткам довелося здружитися. Нічого, крім сестринських почувань до Сергія, в Мальви ніколи не виникало. Останнім часом навіть заставляла себе подивитися на Сергія не тільки як на друга. Типу, глянь, дуриндо, класний пацан поруч, купа дівок за ним побивається – футболіст, високий, чорнявий, кароокий, незле вчиться, завжди готовий допомогти, а тобі впадло до нього пильніше придивитися чи спробувати чогось більшого, аніж дружба? А з іншого боку – на фіг. Добрий друг – це надовго, а щось типу закоханості, то хто зна, чи взагалі воно відбудеться. Можна втратити друга і не отримати взамін коханого. Отож у стосунках з Сергієм все банально просто – класична дружба без реверансів.

Десь з п’ятого класу Сергій перестав називати дівчину Мальвою. Трохи здивував і разом з тим втішив її, бо нове ім’я, придумане ним, здавалося крутішим. Вона стала для нього – Квіткою. Красиво, прикинь! Та бог з ним, із Сергієм, тільки на фіга він набрехав тій фіфі Люсьці, що вона, Мальва, типу любов усього його життя? Капєц! Уже ліпшого придумати не зміг. Кирпата, мала, завжди коротка стрижка, веснянкувата трієчниця, до того ж з вічними синцями по всьому тілу, інколи навіть під очима, наслідок заняття вільною боротьбою. Та найдивніше інше – красуня Людка таки повірила…

Свій дурнуватий вчинок Сергій пояснював чимсь незрозумілим на кшталт того, що проти такої, як Мальва, у таких, як Люська, – шансів нема. Ага, точно! Хто крутіший – муха чи слон? І як би слон не силувався наздогнати муху – не наздожене, бо літати не вміє. А от мусі ліпше на слона не сідати, бо… І Мальві залишалося в цьому випадку вигрібати, впадло ж виправдовуватися перед гламуряками, та ще й Сергій просив не здавати його. От і грала вона тепер закохану вар’ятку, таким чином наживши собі ворога – Люську-гарнюську. А Люська і мститься, як уміє, тобто плеще своїм засмальцьованим язиком всяку бридоту про Мальву. Втикається безконечно.

Мальва саме порівнялася з брамою під’їзду, одного з небагатьох на Клепарівській, де ще не було кодового замка, і раптом…

Той хлопець ніби з-під землі вигулькнув перед дівчиною. Наче з повітря вичаклувався, звісно, такого не буває, як завжди, певно, замислилася, от і не помітила відразу. Штовхнув її боляче. Від несподіванки не втрималася на ногах. Гепнулася добряче, аж шапка з голови злетіла. Добре, що наплічник держала не на одному плечі – от він і послабив удар.

– Придурок, – вичавлює сердито з себе Мальва.

Не потовклася. «Зручно» падати вчать на тренуванні. А коли займаєшся вільною боротьбою не один рік, то тіло автоматично саме перегруповується при падінні. Якраз йшла на тренування на стадіон СКА, і ось тобі маєш.

– Що витріщився, довбане? Збив людину і тішиться, – рявкнула сердито.

Правда, хлопець наче і не тішився. Уважно подивилася на нього. Тьху ти, певне з дурки втік: босий, вбраний у полотняні штани, полотняна довга сорочка, типу тога, на голові – стрічка, також кольору, як усе решта. Класний прикид, як для березня місяця. Видос – картинка з народознавства. Сорочка навипуск, підперезана шнурком, за шнурок щось запнуте, розміром та обрисами нагадує величезний старий ключ. Але то не ключ – Мальва знає напевне. Таке у них висить в квартирі, тобто у батьків у спальні над ліжком. Тато дуже тим пишається, як історик, звісно. Запевняє, що його дримбі не одна сотня літ.

Стоїть, відхекується, наче за ним сто вовків гналося. Мальва підіймається на ноги самостійно, певне що так – воно і спроби не робить не те, що допомогти їй підвестися, а й навіть перепросити за те, що з ніг звалив. Ідіот, а божевільних краще не займати. Тут вставляння клепок – зайва трата часу. Обдивилася себе критично: наплічник брудний, ще й щось мокре та глевке до нього поприлипало, штани також добряче вимастила, шапка сиротливо валяється в калабані. Від мами отримає сьогодні добрячого прочухана. От-от, уже у голові дзвенить її менторський тон: «Сімнадцять літ дівці, а досі не набавиться. Подивися на себе – як хлопчисько: зачіска, одяг, звички. Не дивно, що заляпалася болотом з ніг до голови. Коли вже нарешті зрозумієш – ти майже доросла панна. Це все твої недівчачі забавки і татове потурання», – й далі в такому ж дусі – бла-бла-бла. Взагалі-то мама у Мальви класна, а бурчить, здається, для годиться.

Мама з першого класу мріяла зробити з Мальви справжню панночку, типу таку собі чемненьку усюпусю в білосніжних пантофельках – рожева мрія майже кожної порядної львівської матусі. Тому й віддала доньку на танці. Як Мальва люто ненавиділа ті танці, навіть спеціально затівала бійки на заняттях, щоб швидше вигнали. Та вчителька безпристрасно товкла одне і те ж – у дитини талант, і наполегливо навчала малу бандитку різних там «па» та реверансів. «Дівчатонька, лебедоньки! Третя позиція, любі, – і раз, і два…» Жах, і згадувати прикро. Та хіба Мальва винувата, що все у неї так, за що б не хапалася. Здається, і зусиль жодних не прикладає, робить все напівсилу, а воно вдається якнайкраще. От халепа. Наче то не вона самостійно то все чинить, а так десь на півсвідомості хтось невидимий керує тим усім. Але ось на третій рік занять бог змилувався над нею. В тому самому приміщенні (Будинок школяра) почала діяти нова секція – з вільної боротьби. Дівчина одного разу випадково зазирнула туди і все – пропала. Аж кров закипіла в жилах, так їй захотілося тут залишитися. І вона залишилася. Тихесенько перейшла в спортивну групу, благо, час занять збігався, лише інша кімната. Мама півроку нічого не знала, навіть подумала грішним ділом, що її донька помудрішала і таки стане справжньою панночкою. Мальва ж більше вдома не стогнала і не скиглила, що заважко чи їй не подобається. Добре, що Будинок школяра поряд з помешканням, тож туди вже давно ходить сама. Синці на ногах та руках списувалися на старанність доні, але коли одного разу Мальва повернулася із так званих «бальних» занять з синцем під оком, мама занепокоєно зателефонувала вчительці танців… Звісно – істерики, крики, та цього разу мамі довелося змиритися, бо тато підтримав Мальву.

І тепер мама час від часу відводить душу на закидони, натякаючи на аж надто сильну хлопчакуватість любої донечки. Роздуми Мальви несподівано перериває той, що стоїть за спиною. Відчищала рюкзак від бруду, вранці був дощ, ще не встигло просохнути, небо ж похмуре, та й ранньою весною не так усе швидко висихає без сонця, коли земля ще холодна. Той телепень плескає дівчину по плечу. Мальва озирається.

– Це Ти! Ти! Знайшов, нарешті, вдало цього разу перемістився, – спантеличеність на мармизі хлопця перетворюється на радість.

Дівчина здивовано задкує. Точно псих. Вона думала, що хлопець уже давно дременув куди подалі. Внутрішньо вся стиснута, зосереджена – що у неї за манія встрявати у неприємності. Везе на недоумків. Десь місяць тому, ще сніг лежав, якийсь шкет вирішив у неї поцупити мобільний. Саме з мамою розмовляла, просто з рук вихопив. Ліпше нікому не знати, що Мальва з ним зробила. Інколи оті приступи люті її саму лякають. Тоді вона його навіть не наздоганяла. Просто наказала зупинитися, і той придурок зупинився, отакі дивацтва деколи помічала за собою, але то бувало лише тоді, коли Мальва ставала сердитою. В нормальному стані не вдавалося, бо тоді б скільки всього могла натворити! Ото ж бо, здоровий глузд укупі з манією керувати людиною. Так от, для того анцибола-злодюжки научка на все життя. Зав’язала його, одним словом, у заплутаний вузол. Добре, що лише переломами ноги та руки відбувся, ребра цілі. Викликала йому «швидку», вона ж не звір. Добре, що такі приступи люті траплялися доволі рідко, лишень тоді, коли її зачіпали за живе, та й зрештою всю свою лють старалася виміщувати на тренуваннях. Тепер он ще нове чудо-жертва витріщається й тупо посміхається… Ох, відчувала, як лють зачинає затоплювати її зсередини.

– У мене часу обмаль, хлопче! Поспішаю, тому – згинь ліпше. – Дала зрозуміти всім своїм виглядом, що страшенно заклопотана. Чомусь не хотілося робити зле отому вбогому, жаль його стало. Здається, його бозя й без неї покарала.

Хлопчина раптом ні з того ні з сього падає перед нею на коліна, не зважаючи ні на бруд під ногами, ні на собачий холод ранньої весни, ні на свою благеньку одіж. Он ноги босі – аж посиніли, а довге волосся, солом’яного кольору покрилося мжичкою. А те чудо враз піднімає руки до неба, закриває очі і тараторить:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, панно Мальво, піднімаючи вгору руки! Вибрана Берегинею – я слуга твій віднині!

Мальва здивовано витріщається на юнака. Він знає, як її звати! Оба-на! Але крім: «А…» – вичавити з себе нічого не може. Навіть лють її вся кудись вивітрилася. Тим часом хлопець продовжує:

– Я заберу у вас небагато часу, о, панно Мальво! Мене послали до вас з дорученням. Пані Птаха послала. Вибачте, що спізнився на пару днів. Дещо наплутав з її варганом, от і не туди перемістився. Але цього разу все зійшлося – місце, планети, світло. Ви така одна на тисячі сонць, пломінь ніколи з нічого не з’являється, – голос хлопчини тремтить від збудження. – Ледве не повернув назад, коли зобачив, який на вас чудернацький одяг. Думав, знову не туди втрапив. Знаєте, варгани смертних майже не слухають. Та ваше сяйво, сяйво із сяйв, о, панно Мальво, його ні з чим не сплутати. Навіть ваш чудний одяг тому не перешкода.

«Матір Божа, як каже бабуся Горпина. Що воно таке верзе? Це на мені чудний одяг? Йопересете… Точно псих, на себе збоку подивився б».

Те чудо природи перехрещує на грудях руки, зачинає бити поклони і щось бубнить безупинно собі під ніс, слова розібрати важко. Дивує це Мальву навіть менше, аніж реакція пішоходів, що проходять поруч, не звертаючи на них жодної уваги, особливо на цього телепня навколішках. Наче бачити його може лишень вона.

Дівчині вже навіть стає цікаво – чим та вистава закінчиться. «Може, він і придурок, але очі має гарні», – чомусь думається і про таке, коли вона чекає того, що буде далі. Великі блакитні очі, мов літнє небо. Раптом хлопець зривається з місця, так само стрімко, як і впав на коліна перед тим.

– У мене нема часу, мушу повертатися додому, тому уклінно прошу вас, о, пані Мальво, взяти те, що ваше за законами світів.

– За законами чого? – Мальва від подиву аж відкриває рота. Мудра думка влітає в голову, і чому вона раніше не здогадалася, капєц. Точно – це розіграш. І вона майже кричить сердито на хлопця: – Ага, світи, протони і нейтрони. То Люська з одинадцятого «Бе» тебе підіслала? Так. Що мовчиш? Скажеш правду – бити не буду.

Хлопчина здивовано кліпає очима.

– Холєра, а я майже повірила, що ти з дурки, тобто з Кульпаркова втік. А ти виявляється також того, з її трупи, з Погулянки, типу по ходу артіст.

Авжеж, усе відразу стає на свої місця – звідси і дивний одяг, і дивна поведінка.

– З якого трупа та з якого ходу? – хлопчина нажахано дивиться на Мальву, раз по раз роззираючись навколо себе. – Я – не труп, панно Мальво, я – жи-живий.

– Ясний пєрец, що живий. Клоуни, блін горєлий. От же ж засранка та ваша Люська. Шоб її, артістка з погорілого театру. «Слуги Мельпомени» чи як ви там себе називаєте? Думав, я не здогадаюся? Стану тут тебе про світи та про галактики розпитувати? Теж мені Гаррі Поттер – роз’явився він, розумієш. Передай Люсьці, що якщо буде всяку гидоту на нормальних людей говорити та показові виступи влаштовувати, то я їй харю начищу і пофіг, що у неї папік політик. Завтра він міністр, а позавтра – пофігіст. Холера ясна! То – капєц…

Мальва бере наплічник і закидає за спину. Зла на себе, що стратила стільки часу на бозна-що. Раптом хлопець хапає Мальву за ліву руку, перевертає долонею догори, щось там видивляється якусь мить. Мальва сердито висмикує її:

– Слухай, убогий! Щезни. А то передумаю і писка тобі намилю!

– О, так. Позначення на місці. Ти – справжня, ти – Вона, хоч і говориш незрозумілою мовою. Невже тебе не попередили і ти не знаєш пані Птахи?

– Слухай, малий, йди куди йшов. Яка там ще, в сраці, Птаха? Концерт закінчено. Оревуар!

Мальва вже намірилася просто обійти хлопця, здається, вона спізнювалася на тренування. Тепер вони тренуються на СКА. Мальва виросла, виросли і її можливості як спортсменки, і вона перетворилася на перспективну. Хлопчина загородив їй дорогу, склавши у молитві руки:

– О, панно Мальво, не гнівайтеся так, бо, слово честі, я не знаю ніякої Люки. Вона, напевно, з темних, якщо ви на неї сердиті. Хай усі неприємності світу впадуть на голову тої поганої жінки, бо вона зуміла вас так розгнівити. Тримайтеся, будь ласка, від неї якнайдалі.

– Що? Люська з темних? З яких там темних! Кішка вона драна. Темних! Блондинка, холєра, фарбована. Ти шо, справді Людки не знаєш?

Голос у хлопця трішки тремтить:

– Ні-ні – не знаю. Можу поклястися! Я не до неї йшов, а до вас. Маю передати вам дещо. Будь ласка – візьміть. Даю те, що належить його власникові. Там, всередині, ваш оберіг, почепіть його собі на шию і будете захищені і від Люськи, і від Люки, і від темних. Нічого не розпитуйте, бо я – тільки служка, який добре виконує свою роботу, о панно Мальво.

Хлопець тицяє майже силоміць Мальві в руку дерев’яну скриньку з червоного дерева. Таке враження, наче він її вичаклував з повітря. Дівчина не встигає навіть якось на то відреагувати. Юнак знову кланяється, цього разу, слава богу, без вставання на коліна, і, не озираючись, перебігає на другий бік вулиці. Потім він різко гальмує, обертається, вкотре чемно кланяється, ледве не до землі.

– Ей, ти! – Мальва гукає йому вслід. – Ти що, справді не знаєш Людки, а в коробочці не дохла жаба чи мертвий щур?

Хлопчина заперечливо хитає головою.

– Слухай, ще одне! Ти той… Е-Е-Е. Скажи хоч, як тебе звати, сину ворожий?

– Сварожий, Сварожий, панно Мальво! Остапом мене звати, – трохи затинаючись, бубнить хлопець.

Тоді юнак розвертається і зникає в скверику на Золотій, між голими деревами.

– Тю, типу навіть нормальне ім’я, але що за приколи? Капєц!

Тим часом у кишені Мальви загудів мобільний. Скриньку невдоволено кинула в рюкзак, дістала телефон. Телефонував тренер, лаяв за спізнення, не даючи і слова для виправдання вставити. Знала, що це безглуздо, бо хто повірить в оту маячню, яка щойно відбувалася. Мальва вимкнула телефон і майже бігцем кинулася наздоганяти втрачене, бурмочучи собі під ніс:

– А ще кажуть, що Львів – то безпечне місто! Точно, на Кульпаркові фінансова криза, от шизофреники й розбрелися містом. А мама ще й чомусь дивується, чого це її донька так вільну боротьбу любить. Тому і любить. Ліпше, як добро має кулаки.

4. Остап

Стриб цілий північний день лежав, не подаючи жодних ознак життя. Майже не дихав. Служка Остап і очей не стулив біля постелі господаря. Посолонь наказав кожні півгодини класти на чоло недужого шмат якоїсь зеленої шовкової матерії, попередньо вимоченої в ядучо-прозорому відварі, який приготував сам Учитель. Той відвар пахнув і любистком, і одолонем, і горілою плоттю разом. Сморід стояв у помешканні жахливий, навстіж відчинені вікна та двері не дуже рятували ситуацію. Щогодини навідувався і сам Учитель, виймав з внутрішньої кишені білої довгої сорочки невеличку порожню пляшечку, притуляв її до вуст Стриба, при цьому шепочучи щось нерозбірливою мовою. Остап знав, що то тільки з вигляду пляшка видається порожньою, насправді там замкнене щось дуже сильне, яке слухає лишень слів тої дивної мови і велінь Учителя.

Так, хлопчина з дитинства звик до того, що тут безсмертні розмовляють незрозумілими словами, однак ані кавалки висловів, ані навіть окремі слова не ризикував повторювати. Одного разу він спробував повторити щось вслід за господарем. То у нього відразу ж все тіло покрилося червоними пухирцями. На щастя, поруч був Учитель, відразу все відмовив, проказавши над ним лише кілька так само дивних слів. Нічого з виховною метою тоді Остапу і не говорилося ані Учителем, ані Стрибом. Сам усе зрозумів, бо відтоді волів геть нічого не запам’ятовувати з того, що шепотіли ці особливі люди.

Видно, зі Стрибом справи були кепські, тому що ані слова, ані навіть напій та компрес поки що не допомагали. І, здається, бідою тут слугувала його господиня, точніше витворений нею смерч посеред кімнати.

Остап, скільки себе пам’ятає, служить Стрибу і Птасі. Точніше, то йому тепер здається, що він тут був завжди. Хоча частенько у снах до нього приходять дивні образи з іншого світу. Зовсім не схожого на той, у якому він зараз мешкає. Сни! Раніше вони надто часто йому надокучали. Темні, страшні, холодні, в’язкі. Жорстокі.

Скрегіт металу, все залите кров’ю, божевільний крик сирен, вирва, яка наближається на шаленій швидкості і яка готова поглинути його своєю жасною пащекою… Так, здається, виглядає нагла смерть – потворна, бридотна, ґвалтуюча. Наближення смерті обриває крик світловолосої жінки, яка затуляє його своїм тілом. Тоді світ заполонює вогонь й починає дошкульно кусати. А ти сили не маєш кричати чи благати, ждеш неминучості. І раптом ніжні та сильні руки виривають твоє, майже неживе, майже згоріле тіло з гарячої вогняної печі. Він кричить і прокидається. Весь у сльозах, наляканий, мокрий, загублений, заледве пригадуючи, де він зараз. І тоді завжди поруч опиняється стурбована Птаха, його Господиня. Кладе долоню на чоло, і хлопчина впізнає ті руки, руки тої, що тоді винесла його із вогню. Лише вона розуміє та знає, що з ним, бо була тоді там. Остап знає то напевне, відчуває.

Птаха бере його за руку, кладе на очі свою долоню, і він засинає, не встигаючи ані про що запитати, ані подякувати, бо ж тоді залишився живим. Та тільки для чого йому таке щастя? Чому тоді врятували його одного? Він колись запитає Птаху про це і заставить чесно відповісти, а поки що вона – його єдиний друг, та, хто розуміє його без слів. Вона наче мама. Але то не так, на жаль. Він пам’ятає свою маму, пам’ятає, бо зазвичай після отих жахливих снів до нього приходили інші – золотовороті, як каже про них Птаха. Ті сни – робота Птахи, точніше тих дивних яскраво-вогнистих квітів, з золотим пилом всередині, які жінка називає сірінами і приносить з чужого світу. У Яровороті такі не ростуть. Птаха віджартовується, коли він запитує – звідки. «З Райського саду, Остапку. З Райського саду».

Поки сіріни стоять свіжі та пахнуть – сни маряться добрі. Найчастіше сниться предивне дерево, високе, крислате, із темно-зеленим листям. Теплі руки світлокосої жінки, що пригортають солодко до серця, і запахи… Жінка пахне молоком і спокоєм, а небо над головою такого ж кольору, як її очі, як і його очі. Він впізнає її. То жінка, яка затуляла його від наближення вирви в страшному сні. Мама… На щастя, оті страшні сни приходили все рідше і рідше. Остап знав, то все Птаха. Вона стежила, щоб у його спальні біля ліжка завжди стояли яскраво-вогнисті сіріни.

А позавчора увечері, вони саме збиралися на полювання зі Стрибом, підійшла до нього. Начепила на шию Остапу шовкову чорну нитку, з причепленим малюсіньким мішечком, і попросила ніколи його не скидати:

– Це оберіг від поганих снів, Остапку. Знаєш, відклала всі справи і зробила. Хоча квіти, мушу чесно зізнатися, мені більше до вподоби. Та ти не завжди буваєш вдома, а тягати з собою букети – справа невдячна та не завжди чоловіча. Тож хай береже тебе Сварог та мій оберіг.

Якби то знаття, що це останній дар господині! Вона вже тоді знала, що йде, готувалася до цього і подбала про нього. Не забула. Навіщо вона пішла, а може, й назавжди? Такий переполох здійнявся. Сутужно буде без неї – і йому, і всім безсмертним. Чаклунською майстерністю вона вже давно перевершила Учителя. Всі то знають, але мовчать.

Птаха! Найдужча безсмертна у Яровороті. Навіть Стриб про це здогадується, хоча вперто не визнає. Дивне у нього поводження з жінками, зверхнє якесь, чи що. Майже до всіх, навіть безсмертних жінок, хіба що крім Птахи. Бо він її кохає. «Кохання всіх рівняє», – каже Учитель. Може. Остап цього ще не знає. Стриб важко вписується в ідеальну картину Яроворота, але, певне, тільки дякуючи йому тут не нудно жити. Птаха зі Стрибом – ідеальна пара, обоє красиві, однаково сильні. І, здається, слухає чоловік лише її. Що тепер станеться з усіма ними через темну необ’їжджену міць його господаря, яка підкорялася лише Птасі, а зараз буде готова вирватися на волю? Бачив – навіть Учитель відчуває це. Посолонь любив частенько повторювати, що сила тих двох варта не одного всесвіту. І маєш… Всесвіт розколовся навпіл. Що тепер станеться зі Стрибом, з їхнім світом? Птаха пішла й залишила тільки лист і свій сміх, на відкуп від того, що її не знайдуть без її на те волі.

О, так! Покинутий сміх! Хоча він лишень служка, проте не дурний. Добре знає, що означає покинутий сміх. Якщо не хочеш, щоб тебе знайшли за допомогою найсильніших чар, – зречися сміху, і тоді найміцніша магія тебе не наздожене, не вистежить. Але для чого Стриб влізав у ту вирву, що кружляла посеред кімнати? Та не дурень же! Чи думав, що наздожене її чи підгляне те місце, в якому зараз Птаха? Вчителю це також невтямки, бо щоразу, прикладаючи Стрибу пляшечку до рота, говорить:

– Навіжений! Чого ж то пхатися в коловорот, Стрибе?

Тоді вже лагідніше до переляканого та збентеженого служки:

– Не журись, Остапку, він житиме. Надто сильний, щоб так легко вмерти, і надто могутній, щоб здатися. Але Птаха? Що вона надумала, га? Ти справді нічого не знаєш?

Остап розводив безсило руками. Відповіді, очевидно, заховано у записці, яку лишила Птаха, а у тій круговерті невідомо, де та записка загубилася, тому доведеться зачекати, поки очуняє Стриб.

Коли Сонце минуло Західну браму, лоб Стриба став трішки теплішим, а близько дванадцятої години чоловік відкрив очі.

Остап відразу покликав Учителя. Той квапливо зайшов до кімнати. Сиве волосся на голові, така ж сива борода, кошлаті брови, з-під яких на світ божий зорять пронизливі ясно-блакитні очі. Беззмінно в білосніжній довгій сорочці, помережаній білою вишивкою, подарунок Птахи. Сама сорочка, здавалося, породжувала світло.

Остап задивився на Учителя. Викапаний тобі Білобог, чия фігура стоїть витесана з білого каменю біля Храму Сонця. Добрий, мужній, сильний.

Учитель поки що нічого не запитував у свого учня. Схилився над ним низько-низько, приклав долоню до чола.

– Пта-хо, ко-ха-на! Де? – озвався кволим голосом чоловік.

– Живий. Я знав. Такі так легко не здаються.

– У-чи-те-лю, чи-тай-те, – по складах ледь чутно вичавив із себе Стриб, підняв праву руку і простягнув щось затиснуте у ній.

То була записка від Птахи, та сама. Стриб увесь цей час, поки перебував у безпам’яті, тримав її міцно у кулаці.

Учитель розправив зіжмаканий папір. Читаючи, він невдоволено крутив головою і на очах змінювався. Коли дочитав до крапки, вигляд мав заклопотаний.

– О, світи! Тисячу літ того не було… І маєш. Зрушено часоворот. Ох, Стрибе-Стрибе, як усе невчасно. Про що собі ти тільки мислив, жартуючи з такою жінкою? Птаха і так довго терпіла. Пішла і не спитала поради. Жінки! Не розум веде їх за руку, а інстинкти, і нема значення, безсмертні вони чи ні. А мо’ то й добре, що вони інші. Здається, настає пора, коли якраз інстинкти мають вирішальне значення. Не хотів тебе ще кволого засмучувати, однак… На заході з’явилися саме ті перисті хмари, про які попереджала Птаха. Тепер зрозуміло – до чого вони. Над Західною брамою їх уже добре видно.

Вчитель на мить вмовк. Тоді, обернувши голову в бік Остапа, м’яко сказав:

– Остапку, голубе сизокрилий! Йди поспи, синку. Ти ж втомився. За Стрибом попильную я…

Остап чемно вийшов з кімнати. Він розумів, Учитель хоче залишитися з Учнем наодинці. Передчуття чогось незворотного і страшного бентежило юнака. Він нечасто бачив Вчителя таким заклопотаним, і його слова про порушену рівновагу та про білі перисті хмари вибивали з колії. Було зрозумілим одне – його господиня, Птаха, пішла назавжди і, схоже, цим не вчинила нічого поганого.

Юнак зайшов у свою невеличку кімнатку на першому поверсі, яка знаходилася поруч з кухнею. Сльози навернулися на очі, тепер він міг дати їм волю. Хлопчина, як справжній та вірний слуга, щиро любив господиню. Він засуджував свого господаря за те, що той зраджує. Але хто він такий, щоб втручатися в стосунки безсмертних? Так тривало вже не одне століття, судячи зі слів Учителя, і Птаха про зради давно знала. Тож Остап міг лишень мовчки співчувати і дякувати своїй господині, що вона колись врятувала його. Хлопець кинувся на ліжко. Сердитий на себе за те, що тужить за Птахою не менше, аніж Стриб. Бо відчував – втрачає її назавжди. Прості смертні довго не живуть. А куди піде його душа по смерті тіла, чого заслужила вона – хто зна? Птаху ж він, може, більше й ніколи не побачить. А раптом їй закортить залишитися в іншому світі на сто років чи на двісті? Для безсмертних – то не так і багато. Остап з розпачу запхав руки під подушку й обійняв її міцно-міцно. Раптом під нею рукою наштовхнувся на щось тверде. Відкинув у бік подушку – там лежала дерев’яна скринька з червоного дерева і ще маленький пакунок, загорнутий у сувій. Він точно нічого під подушку собі не клав. Коли підняв скриньку і сувій, то під ними побачив ще й акуратно складений аркуш паперу, такого ж сірого кольору, як і той, що щойно читав Вчитель. Тремтячими руками розгорнув. То був почерк Птахи, звично-вишукане «У» хизувалося своєю довершеністю. Остап, майже не дихаючи, заходився читати: «Любий мій Остапчику!..»