Текст книги "Зворотний бік світла"

Автор книги: Дара Корний

Для одного дня вражень та емоцій було начебто й забагато. Сиділа мовчки на ліжку, перебираючи в голові події сьогоднішнього дня. Здається, сюрпризи в її житті лише починалися і це ще далеко не кінець. Та жінка, Птаха, їй дуже когось нагадувала, когось до болю знайомого, і вона обов’язково згадає її, тому що… «Тому що – це початок. І хай твориться те, що має творитися», – прошмигнула головою думка голосом Остапа.

«Хе, Мальво, звідки в твоїй голові почали з’являтися такі виважені думки? Тебе воно не схарює, мала? Ну, тупа, правал! Теж мені, обрана, Немо з Гаррі Поттером нервово курять збоку люльки», – посміхнулася сама собі і пішла вкладатися спати.

9. Сармати

Птаха любила подорожувати світами у снах. Дід Сон мав слушність, вона легко опанувала мистецтво переходу через п’яті ворота. Засинала у себе на ліжку і розплющувала очі всередині дуплистого дуба. Тоді вибиралася таємним лазом назовні і, вдихнувши повітря на повні груди та розкинувши руки-крила в сторони, підіймалася вгору, вона ж бо Птаха. Небо було блакитне, кольору воріт, вона легко та безжурно влітала в нього й опинялася в іншому світі, вимірі, іноді в чужому сні. Останнє траплялося зрідка і завше випадково. «Негоже зазирати за лаштунки чужої совісті», – у цей один із законів світлих вона свято вірила і старалася дотримуватися завжди.

Було цікаво і не нудно. Різні світи, різні часи, різні виміри. Високі гори, дивної краси квіти, дерева, чудернацькі тварини, прекрасні моря, глибокі океани, у води яких вона з насолодою занурювалася і з захопленням вивчала життя тих, хто там мешкав. Світи, в яких немає людей, також зустрічалися. Динозаври – просто страшенно прекрасні творіння. Так-так – і страшні, і прекрасні водночас. Напівптах, напіврептилія, яка жила своїм життям, ошатний смарагдово-блакитний світ, чистий і чесний – тут слабак не виживе, бо виживають найсильніші.

А світи смертних! Як їх багато! Є світи, де люди живуть й досі в печерах чи в халупках, зроблених з кісток мамонта наприклад. Цілісінькими днями те і роблять, що полюють за величезними тварюками, а потім бучно святкують вдале полювання, вибиваючи музичні ритми кістяними калаталами на черепах тих же мамонтів, насолоджуючись лишень з того, що вдалося отримати перемогу в битві проти сил природи, тобто достойно прожити ще один день і вижити в такому жорстокому та поки що правдивому світі, не спотвореному ані мораллю, ані лицемірством, ані брехнею. Тут виживав тільки хоробрий, сильний та чесний. Коли ж люди навчилися зраджувати, хитрувати та брехати – можливо, стали безпечніше почуватися у дикому світі природи, але чи стали від того мудрішими та міцнішими духом? Про це вже чесно розповідали інші світи.

Часові коловороти змінювали все, паралельна дійсність жила іншими реаліями, коли якась невеличка дрібниця, наприклад вибір іншого професійного шляху, змінювала майбутнє до невпізнання. Молодий Йосиф Джугашвілі стає душпастиром, добрим священиком, вистоявши в боротьбі зі спокусами, які, мов капкани, порозставляли темні. Не тільки його світ від того стає іншим. Або обдарований художник, німець Адольф Гітлер, відмовляється бути політиком, залишаючись вірним архітектурній справі: будувати і лишень будувати та в жодному разі не руйнувати – такий девіз його життя, бо світлий бік людини бере гору над спокусами владою, марнославством, багатством. Такі вчинки змінювали не тільки долі цих людей, такі вчинки змінювали хід історії.

Птаха з моменту отримання дару змогла побувати не в одному світі. Були тут і байдужі до всього світи, в одному з них, наприклад, мешкають білі чарівні створіння – чисті помислами та чесні душею, але тому, очевидно, зовсім байдужі: там стільки білого, що навіть око не може звикнути до такої чистоти.

Різне бачила, та всяке траплялося. Світ, де живуть одні чоловіки. Світ, де мешкають тільки жінки. Останній її дивував і зачаровував. Сама собі не могла роз’яснити чим. Якась відчайдушна сила вабила її до нього. Інколи запитувала себе – в майбутнє чи в минуле закидають її сновидіння? Та завше стримувалася, щоб не почати пошуки роз’яснень. Хай, сни мають залишатися снами, навіть коли це сни безсмертної. Невповні реальні сни та зовсім реальні світи – все змішалося.

О, так! Той дивний жіночий світ. Спочатку просто потрапила в красивий пахучий степ. Високе небо, ніжне, трохи запекуче сонце, цвіркуни у траві, жайвір у небі, і запах степу такий, що аж небеса зачаровує. Впиваєшся тим ароматом, і нікуди йти звідси не хочеться, так би сидів, дихав та насолоджувався. І раптом серед цього блаженства бій. Летіла на звуки та брязкання зброї, десь зовсім поруч йшов жорстокий бій. Подих смерті, дзвін металу, тупіт копит та човгання ніг.

Стояла на пагорбі та зачудовано спостерігала. Там, унизу, вершники билися з пішим загоном. Воїнів на конях вдвічі менше. Піших втричі більше, вони своєю масою та кількістю зметуть вершників, хоча зброя наче не дуже, лишень сагариси та дерев’яні щити. Таку тактику Птаха вважала нерозумною – вершники мали б відступити. Бо то ближній бій, у якому зазвичай усе вирішує фізична сила.

До того ж вершники видавалися Птасі фізично слабшими, можливо, тому, що серед них так багато тендітних молодих людей, за статурою – підлітків. Жменька підлітків проти грубої чоловічої сили: дужих, бундючних воїнів, чиї очі налиті люттю та ненавистю. Хоча вершники озброєні трохи краще, аніж піші вояки. На головах мають легкі шоломи, які доволі надійно приховують обличчя воїнів, за спинами – мечі, сагайдаки, наповнені стрілами, та лук. У кожного в руці бойова сокира.

Бій тривав недовго. Як велично, хижо та жорстоко билися вершники, кожен постріл з лука попадав в ціль, кожен удар сокирою був надточним. Точність і влучність, а ще мудра тактика – проти фізичної сили та кількості. А що ті вершники витворяли на конях? Навіть оті, дуже юні! Такої віртуозної їзди Птаха ще не бачила. Наблизилася трішки ближче й оторопіла. Звісно, вершники таки перемогли. Але не це її вразило. Бо то були зовсім і не вершники, то були вершниці. Жіноче військо. Тобто стовідсотково жіноче військо. Довгокосі, дужі, красиві, граційні, худі, сильні, великі, повні, високі, стрункі, малі, юні, зрілі жінки та дівчата. Серед юрби жінок-воїнів особливо виділялася одна: в очах – пломінь та хижий блиск, у руках – іскри та впевненість, у ногах – дужість. Бронзовий пернач, два залізні мечі за плечима, залізний шолом у правій руці, сагайдак зі стрілами через плече. Вона заправляла тим військом, це відчувалося відразу, бо кожен її порух, поворот голови сприймався воячками благоговійно. Дії в бою жінок-воїнів були злагоджені, вивірені і точні. Птаха розуміла, що немала заслуга в цьому жінки, котра зараз очолювала військо.

Раптом Птаха відчула на собі чийсь погляд. Невже у сні її хтось переслідує? Здивовано озирнулася. На сусідньому кургані стояла Мара. Вбрана у звичний білий одяг, блискучий серп-молодик у довгому чорному волоссі, забраному назад і зв’язаному на потилиці. Що робить Мара у її сні? Та нічого особливого, лишень виконує своє призначення. Мара має доступ до всіх семи воріт Сну, Птаха не сумнівалася в цьому. Унизу закінчився бій, і Мара прийшла забирати життя у тих, хто не вижив. Мара дивилася на Птаху.

О, так! Її взаємини з Марою… Вже навіть встигли сотворити легенду про це. Майже всі знали – і серед темних, і серед світлих, що то Мара принесла малу семирічну Птаху Вчителю. От і ходили різні чутки про те, що Мара, начебто, щонайсправжнісінька її мати, яка зреклася доньки через щось там (різні версії – кохання, помста, ревнощі і т. д.). Ще би – так цікавіше. Про те, що Птаха належить до вибраної когорти безсмертних, у селищі стало відомо відразу, рідко в Яровороті з’являлися прийшлі діти, до того ж уже зі статусом безсмертного. Здебільшого той статус отримують по-різному – хто в сімнадцять, хто в двадцять. А тут – лишень сім, і вже безсмертна. Так, Птаха рано розпочала, і все це дякуючи Марі. Дивно звучить – володарка смерті порятувала від смерті.

Коли Птаха тільки-но розпочинала дорогу безсмертної, відкриваючи в собі, певне, отриманий ще від мами Арати, травницький талант зцілювання, то частенько біля постелі хворого зустрічала вродливу жінку із серпом-молодиком у волоссі. Першого разу навіть прийняла її за родичку хворого, тому й говорила з нею як з рівнею, радилася про щось, запитувала, а та їй радо відповідала – мудро та спокійно. Як Птаха тоді її не впізнала, не впізнала своєї рятівниці? Тепер знає чому. Мара її випробовувала і тому вчинила так, щоб її не впізнавали. Того першого разу говорили вони між собою дивною мовою, бо, як потім з’ясувалося, появу жінки в білому ніхто, крім Птахи, не зауважував і їх бесіди, відповідно, не чув – то все відбувалося в голові Птахи і разом з тим у тій яві, яка була відкрита тільки для двох.

Цього разу Птаха чекала від Мари, можливо, подивування: що вона тут робить? Натомість у голові зазвучало: «Йменням Сварожого кола вітаю тебе, Птахо! Як бачиш, цим світом, у який тебе закинуло, правлять жінки: жінки-воїни, сарматки, або царматки, як вони себе нарікають. Світ сарматів сам тебе покликав. І мав на те певні причини. Згодом зрозумієш які. Маленьке застереження – не розчаровуйся, бо те, що сприймається нами як тягар, ніколи не буває заважким, тому що отримуємо завше стільки, скільки в силі підняти. І ще: пам’ятай – я спостерігаю, я – поруч».

Птаха в знак згоди кивнула і, дякуючи Марі за розмову, опустилася на одне коліно, в шанобливому поклоні схилила голову. Так навчив її чинити Посолонь, коли розповіла йому про свої видіння та бесіди з Марою біля постелі вмираючих. Учитель навчив дякувати, навчив і просити перенести час смерті, коли це було потрібно. Найчастіше Мара погоджувалася. Бо вона – то «безконечна мудрість». Так називав її Учитель: «Безконечною мудрістю, дочко, нагороджено творцем дві таїни – народження та смерть. О, мудрість відкривається не всім, тільки найдостойнішим. Тому за уроки мудрості щоразу, дитино, треба дякувати».

Коли Птаха підвелася, Мари поруч не було. Володарка смерті зібрала щедрий урожай та й пішла далі, роботи у неї вистачало.

Після знайомства зі Світом Сарматів Птаха частенько туди навідувалася. Той світ її вабив. У ньому пахло легко й солодко-солоно: пахло гірким полином, украдливим запахом квітучих степових трав, сухостоєм і водночас пахло сіллю, яку вітер приносив з моря і яка опускалася крапельками роси на губи, лоскотала ніс та пестила шкіру. Ті жінки-вої були створені з полинового аромату, медових квітів степу та з морської солі. Були фізично сильними та витривалими, мали гірку та водночас скрадливу вдачу руйнівниці-завойовниці та коханки-матері, часто йдучи проти жіночої природи, віддаючи себе насамперед найпершій цілі – не бути підкореними жодним чоловіком, навіть коханим. То гірчило полиново, додаючи солі на рани душі та й на плоть.

Сарматки воювали не тільки на конях, воювали і врукопаш. Своє військо називали поляницьким, а яку пісню співали, коли їхали після бою полем:

 
Їде поляниця молодецька,
Молодецька поляничища велика,
Кінь під нею як сильна гора,
Поляница на коні ніби сіна копиця,
Вона палицю булатну підкидає
Та під хмару, під ходяче,
Однією рукою палицю підхоплює,
Як пером-то лебединим нею грає.
 

І степ слухав ту пісню, і навіть жайвір в небі замовкав, вражений її силою. Вся жіноча природа Птахи протестувала проти цього світу – жінка не може бути тільки воїном, але вона сама себе не розуміла, бо чомусь душею прикипала до сарматок, жіночий світ вабив-принаджував її.

За житло сарматкам правили величезні повстяні кибитки, в які запрягали по кілька пар волів. Розводили поляниці коней та корів – на харч та для воєн. Ніколи довго не затримувалися на одному місці, хоча і мали улюблені місцини, куди часто і з приємністю вертали. Птаха, здається, розуміла, чому сарматки майже непереможні, – вони були дітьми волі, не прив’язані путами до землі. Та для них майже не мала ані оберегової, ані матеріальної ваги. Ні спустошити, ні сплюндрувати їх городищ чи вбити родини, поки вони в поході, ворог не зуміє, бо їх нема. Згадала мудрий вислів грецького мудреця Біанта і посміхнулася: «Omnia mea mecum porto» (Все своє ношу з собою). От як влучно мовлено, і не лишень фігурально. А ще сарматки жили без чоловіків, а тому менше мали зрад, образ та ревнощів.

Чоловіки. В різних племенах царматів щодо них існували свої закони.

Були, звісно, сарматські племена з так званим м’яким поводженням щодо сильної статі. Вони майже полюбовно домовлялися з сусідніми «чоловічими» (чоловічими поляниці називали всі племена, в яких жив хоча б один чоловік) племенами зійтися на місяць-два для продовження роду. Коли народжувалися хлопчики, то їх просто віддавали в чоловічі племена, дівчаток сарматки залишали собі, ті мали стати майбутніми поляницями.

В племені Вітри, так звали Цар-Матір, все було по-іншому. Зі взятих у полон чоловіків утворювали табори, де утримували полонених, відбираючи поміж них фізично найдужчих. З-поміж них сарматка сама собі вибирала батька майбутньої дитини. Коли ж поляниця вагітніла, то мала вибір – або вбити чоловіка, якщо він здавався їй не зовсім вправним коханцем, або відпустити, в знак подяки, на всі чотири сторони. Щоб вижити, чоловікам-в’язням доводилося добре старатися. Новонароджених хлопчиків вбивали відразу після народження. Точніше Верховна Жриця приносила їх у жертву Великій Матері. Зазвичай це супроводжувалося гучними танцями та співами. Птаха завше з кам’яним виразом обличчя та огидою спостерігала за цим дійством, намагалася не потрапляти у ті страшні моменти в сарматський світ.

Величезний білий камінь ромбоподібної форми на Дівич-горі правував за жертовник. «Місце страти», – подумки називала його Птаха. На його поверхні, в кожному кутику – невеличке заглиблення. В ті ямки ставилися дерев’яні чаші, оздоблені золотим окуттям. На окутті – зображення небесного оленя, який на своїх рогах тримає верхнє небо: зорі, планети, всесвіти. Посередині ромба з такого ж каменю витесана оголена фігура жінки, Великої Матері, що дає життя і забирає його. Жінка над головою, на піднятих руках, тримає чару. До чотирьох боків чари припнуті залізні мечі, які своїм вістрям впираються в дно дерев’яних чаш. Довкола жертовника з піднесеними догори руками та піднятими до неба головами вклякало все плем’я. Верховна жриця виконувала ритуал. Тільки-но одна з учениць клала в руки жриці беззахисне ридаюче маля, яке відчувало, напевне, свою кончину й безупинно плакало, дитя відразу вмовкало та засинало. Жриця добре знала свою справу, була милосердною хоч у чомусь. Хотілося вірити – хлоп’ятка помирали уві сні. Жриця клала немовля на чару, а тоді гострим лезом великого чорного меча, який, очевидно, й почорнів від крові та жаху, перерізала горло невинній жертві, безконечно мимрячи про себе незрозумілі слова. З маленького тільця зачинала витікати вогнистими цівочками кров, коли ж її набиралася повна чара, то зачинала лезами мечів стікати вниз у чаші, які також наповнювалися нею. Коли ж з мертвого маляти вибігала вся кров, непотрібне нікому тільце спалювалося на ритуальному вогні, яке заздалегідь розпалювалося поруч. У вогонь Верховна Жриця доливала пахучої рідини, яка не залишала від тіла навіть маленького натяку на присутність в ньому людської плоті. І весь цей час і Велика Цар-Мати, і її почет німо та нерухомо стояли навколішки, побожно піднявши догори руки та задерши голови, бубнячи під ніс тільки їм знані слова чи то молитви, чи то прокляття, чи то покаяння за сотворене. Коли від тіла дитинчати залишалася купа попелу, жриця брала до рук чару наповнену по вінця кров’ю, піднімала її над головою – в бік Сонця, не перестаючи щось бубніти собі під ніс. Тоді Верховна Жриця по черзі підходила до кожної жінки племені з чарою. Першою завжди до Великої Цар-Матері. Вона, не встаючи з землі, навколішки, прикладалася до чари, роблячи ковток. Чара йшла по колу. Останній ковток робила Жриця. Чотири дерев’яні чаші з кров’ю так і залишалися стояти на жертовнику незачепленими. Наступного ранку і чаші, і білий камінь, котрий під час жертовного дійства забризкали кров’ю, були абсолютно чистими. Птасі зовсім не хотілося знати, де дівалася кров, якийсь гидкий здогад свердлив підсвідомість. Темні ніколи не гидилися людських жертв смертних, навпаки, заохочували їх. Після жертвоприношення наступав час пісень та дивних танців. Поляниці здавалися п’яними та трохи божевільними після здійснення обряду. Смерть ворогів не так п’янила, як кров власних дітей. Птаха ніколи не бачила закінчення кривавої дітовбивчої оргії, вона втікала геть з цього світу, обіцяючи собі більше не повертатися назад до тих жорстоких жінок. Та поверталася знову, бо щось чи хтось тримало її тут, її – сильну безсмертну.

На щастя, такі жертвопринесення траплялися нечасто, можливо, тому, що милосердна Велика Матір милувала хлопчиків і в поляниць народжувалися переважно дівчата. Жертвопринесення полонених, що не справилися з місією коханця чи чимсь там прогнівили поляницю, також були жахливими. Здорових сильних чоловіків спалювали живцем. Птаха старалася уникати і цього видовища, як страус, ховаючи голову в пісок. Не мала права втручатися в хід історії. А спостерігати за таким було понад сили.

10. Цар-Мати Вітра

Велика Цар-Мати Вітра мала доньку – вродливу синьооку русявку Верху. Батька дівчини Птаха також знала. Високий, дужий, білявий велетень зі сколотян. Видно, припав до серця Вітрі чоловік, бо після того, як завагітніла, ще довгенько не могла з ним розлучитися, аж поки Верховна Жриця серйозно з нею не поговорила. Лишень тоді Вітра відпустила його додому. Розпрощалися на Чорному кургані. Безжальна та незворушна Цар-Мати ридала на грудях розчуленого чоловіка, який ніжно пригортав її до себе, лагідно губами визбируючи сльози, а потім… Потім кликав її з собою, до його дому, де в злагоді та в мирі живуть поруч і чоловіки, і жінки, бо кохав цю норовисту, гордовиту й водночас добру та беззахисну в своїй мужності жінку. Відмовилася рішуче, майже не замислюючись. А потім часто приходила на Чорний курган, де попрощалася з коханим назавжди, і наодинці з собою та вітром плакала. Так, щоб ніхто не знав, не чув і не бачив, що й Велика Цар-Мати може бути слабкою.

Верха росла дужою й хороброю, доволі легко опановувала всі хитросплетіння кочового войовничого життя. Вже в свої сімнадцять блискуче володіла зброєю – сокирою, мечем, влучно стріляла, вправно їздила верхи. Та «найулюбленішою зброєю» юної поляниці стали власні руки, дівчина обожнювала рукопашний бій. Очі тоді спалахували лихим вогнем, робилася схожою на невловимий вітер, що закручується у вир, на краплі шпаркого дощу, що хльоскають увсебіч і від них ані сховатися, ані відбитися. Здавалася чимось ефемерним, бо то направду був не бій, а танок. Дівчина наче гралася з ворогом, наперед передбачаючи всі його дії.

Йшов час, і всі в племені розуміли, хто стане наступною Цар-Матір’ю. Вітра пишалася донькою, чекаючи моменту, коли та нарешті подарує їй онуку, а згодом і перебере у свої дужі руки царювання. Та Верха не поспішала – свобідний вітер свистів у скронях, вільний дух борні тік жилами. Дівчина була вродливою, вона була й ненаситною та жорстокою, граючись стинала ворогам голови, не зважаючи ані на благання, ані на волання та плачі.

Коли наступного разу Птаха повернулася у світ сарматів – Верха була при надії. Якось назбиралося надто багато різних проблем та завдань, що не мала нагоди зануритися в сарматський світ. У снах час біжить по-різному – то слимаковим ходом, то зі швидкістю світла. Вже не застала Птаха обранця Верхи, батька майбутньої дитини, у таборі. Той, очевидно, або був відпущений, або страчений.

Верха поводила себе дивно. Птаха жодного разу не зустріла вагітну жінку ані в товаристві приятельок, хоча донедавна та дуже любила галасливі компанії, ані в одній кибитці з такими ж вагітними, як сама, яким зазвичай є про що поговорити. Дівчина майже всі вільні дні проводила на березі моря.

Одного разу Птаха вирішила простежити за Верхою. Не могла вагітна жінка постійно стояти на березі моря та витріщатися в небо. А вона стояла і витріщалася, правда не в небо. Жінка довго й незворушно дивилася, як високі дужі хвилі розбиваються на друзки об міцні стіни скель. Це тривало доволі довго, Птасі навіть встигло набриднути.

Коли осіннє лагідне сонце минуло обідню пору, Верха наче ожила. Заворушилася та почала озиратися й уважно роздивлятися довкола, наче хотіла пересвідчитися, що ніхто за нею не стежить. Птаху вона не могла бачити, а більше нікого поруч наче й не було. Тоді жінка, притримуючи двома руками великого живота, рушила вздовж берега, впритул до скель, так, щоб менше забризкатися. Птаха тільки на мить відволіклася, кліпнувши очима, і… Верха просто щезла, наче крізь землю провалилася. Стояла якусь мить, ошелешено витріщаючись на скелі.

Раптом запримітила біля скель ще одну жіночу постать. То була Цар-Мати. Очевидно, Верха недарма остерігалася того, що за нею можуть стежити. Тут уже Птаха пильнувала добре, тому встигла розгледіти, як Вітра зайшла в ледь помітний у скелі лаз. Поспішила за нею.

Птаха здивовано роззирнулася. Усередині скелі ховалася печера, правда без даху. Склепіння стін відчайдушно простягали одні до одних руки, та все намарно. Світло впевнено та шпарко вливалося через отвір угорі, ніжно пестячи білосніжні стіни печери. Та Птаху вразило інше – на білосніжних стінах печери ніжно «розквітали» мальви: червоні, рожеві, жовті, бузкові, малинові, сині і навіть чорні. Квіти цвіли пишно. Верха в руках тримала шматок чогось червоного, схожого на крейду і водила ним по стіні. Біля її ніг валялася ціла купа різних за розміром кольорових цурпалків. Цар-Мати, очевидно, не вперше бачила ці малюнки, бо дивилася жалісливо на доньку, а не на картини на стінах.

– Доню, донечко моя! Навіщо так себе картати? Печера Білого Гайворона недовго зберігатиме малюнки – дощі їх змиють.

Птаха серцем слухала слова матері. Мало що розуміла, бо таки давно не прилітала в той край і, схоже, дещо пропустила.

Верха повернула голову на голос матері:

– Мамо, ти знову за мною слідкуєш? – Голос звучав надсилу, без крихти обурення. – Він не прийде, матусенько, не прийде більше ніколи. Квіти – єдине, що залишилося від нього, квіти з його краю. Я знаю – вода їх забере, та мені легше стає, коли я їх бачу хоча б на стінах. Він так любив ці квіти, мамо. А знаєш, я ж його не проганяла. Навпаки, казала, що піду з ним світ за очі, хоч за край землі, навіть зраджу вас. А він у відповідь посміхався, говорив пестливі слова і… Я – зрадниця, мамо, чуєш? А яка зі зрадниці Цар-Мати? Коханий, мій коханий! У той останній день, коли йшов назавжди, він гладив мене по голівці, як маленьку дитинку, цілував-цілував-цілував, зачекав, доки я засну, і пішов, щоб не повернутися. Вже майже вісім місяців минуло. Чому тоді так нестерпно болить, мамо? Чому забути несила?

Дві жінки стояли, пригортаючись одна до одної, посеред печери і плакали. Бо могли собі це дозволити, одна – грізна повелителька поляницького племені, інша – майбутнє того племені. Птаха знала – переживуть це, бо вони – сарматки. Але щось на перший погляд незначне, якась дисгармонія у видіннях не давала спокою. Не розуміла ще чому. Але вона повернеться в цю печеру згодом і вже наодинці з собою спробує зрозуміти – що не так.

Птаха декілька ночей поспіль прилітала сюди. Стояла у Печері Білого Гайворона й дивилася на квіти. Вони нагадували їй квіти з Яроворота. Та чи мало на світі мальв? Багато, дуже багато, але таких особливих, як у її саду, немає ніде. Шкода, що ті, стінні, неможливо взяти в руки та добре розгледіти. Вона б тоді відразу зрозуміла – її то мальви чи ні. Чому вона так вчепилася в ті малюнки, чим вони її так збентежили? Адже чорні мальви у її садочку ніколи не росли. І в Яровороті їх також немає. Можливо деінде, але не у них. А тут, на стінах, вони так бентежно та сумно квітнуть, як, напевне, можуть квітнути тільки чорні мальви. «Печера Білого Гайворона перетворилася на Печеру Квітучих Мальв, – прошепотіла сама до себе. – І яка чудернацька назва для печери – Білого Гайворона. Придумали ж таке!» Несподівано спокійний плин думок порушили слова:

– Агов, ти хто така і що тут робиш?

Аж здригнулася від несподіванки. Здивовано озирнулася. За спиною стояла Вітра. Цар-Мати суворо дивилася на неї. Треба ж було так замислитися, щоб не почути наближення живої істоти. Вітра непривітно оглядала її тендітну постать. Права рука Цар-Матері потягнулася до меча. Птаха не злякалася, бо знала – в будь-який момент може дременути з сарматського світу, перенестися додому чи куди-будь. Дивувало геть інше – Цар-Мати могла її бачити. Враз грізний тон голосу Цар-Матері змінився на миролюбний:

– О, Велика Матір, та ти ж Дух. – Безстрашна Вітра стояла приголомшена власним здогадом, рука, яка щойно тягнулася до меча, застигла у повітрі. – Але чий, жінко, і чому я тебе раніше тут не стрічала? Та цікавіше геть інше. Чому це я, звичайна людина, можу бачити духів? Я ж не Жриця…

Птаха не стала пояснювати жінці, хто вона насправді, все одно не зрозуміє, тому кивнула в знак згоди. Дух то дух.

– Я – Вітра, Цар-Мати, – поважно кивнула поляниця Птасі. – А тебе як звати?

Птаха посміхнулася. Вітра опанувала себе, бо говорила трохи зверхньо та зухвало, як і годиться Цар-Матері.

– Птаха, – відповіла спокійно.

– Гарне ім’я, Дух-Жінко, в ньому багато неба та волі. Ми також обираємо для власних дітей імена із сильними словами. Ім’я часто визначає долю людини, веде її. Верха – ім’я моєї доньки. Дуже ім’я, у ньому звитяжний клич. І що ж тебе, Птахо, привело у наш край? Певне, щось важливе, але не скажеш, хіба що відкриєшся Великій Жриці.

Птаха поважно кивнула. Хай Цар-Мати продовжує сама відповідати на власні запитання, так спокійніше.

Верха обвела поглядом стіни печери:

– Тобі, Птахо, подобаються квіти на стінах? То малюнки моєї доньки. Такі квіти в наших краях не ростуть. Верха називає їх мальвами.

– Мальви?! – повторила чи то запитала Птаха.

– Так, мальви. Квіточки. Тьху! – мовила зневажливо поляниця. – Дурне заняття для воїна – малювати, але жінка при надії ще не таке втне, повір мені. Я всі дев’ять місяців проревіла, вже навіть Жриця мені помагай-зілля варила, бо могло народитися слабке та боязке дитя. Тому малювання – зовсім невинне заняттячко. Правда ж? Та й недовго залишилося чекати до народин онуки. Я вже ім’я придумала. Верха не опиратиметься, бо ім’я сильне. Як тобі, Птахо, Громислава? Звучить мов переможний дзвін металу. Авжеж!

Птаха на знак згоди кивнула, перевівши погляд знову на квіти. І чому вони її так бентежать?

– У моєму саду багато мальв. Вони живі, гарні, але ці набагато цікавіші, особливо чорні, – говорила Птаха.

– Де-де, у саду? А – тобто там, у вас. – Вітра закотила очі догори. – Ви маєте сади?

– Гарно малює твоя донька, по-справжньому – Птаха вирішила не уточнювати, де знаходиться її сад.

– Мені також подобається, як не дивно, – побачивши, що Птаха продовжує витріщатися на стіни, підтримувала розмову Вітра. – Досі не знала, що Верха вміє малювати. Де воно у ній взялося? Майже від народження забавки звичні – стріли, лук, меч, ножі, коні. А тут – квіти на стінах. Певно, винен той дивний чужинець, якого вона собі обрала, щоб стати жінкою. Він коли приходив, дарував доні квіти. А я дозволяла це робити, тому що бачила – дитині він припав до серця. А мені той чолов’яга ніколи не подобався. Та що поробиш? У нас завжди обирає жінка. І навіть радити негоже. Той чужинець прийшов з далекого краю. Ні, його ми не захопили в полон і він не був з ворожого чи сусіднього племені. Так-так, він не бився та не змагався, як то годиться справжньому воїну, майбутньому чоловіку поляниці. Верха зустріла його в степу і привела в табір. Може, її підкорило вольне ім’я чужинця – Вітер, а може, розумні чорні очі чи медові слова, які так і текли рікою з його уст, а може… А може, ті диво-квіти, які щоразу приносив із собою. Він приходив майже місяць і щоразу приносив квіти. І я не сміла опиратися – хай буде, як є. Прийшла пора моїй дитині мати власну дитину. Терпіла, бо знала – це ненадовго. Настане днина, і він піде назавжди.

Птаха бачила, що, напевне, вперше Вітра комусь довірливо повідала про свої жалі. Хіба мала право безстрашна Цар-Мати, велика жінка-воїн, на сентименти?

– Знаєш, я також батька Верхи відпустила, не вбила, він мені став наче рідним, чи що. Навіть кликав мене із собою. Я відмовилася і зовсім не шкодую. Щеміло трохи в грудях, та скоро минулося. Трохи сліз, трохи слів, трохи напою, який зварила Велика Жриця, й сплинуло. І у Верхи мине. Залишаться як спомин хіба що намальовані квіти в Печері Білого Гайворона, поки їх не заберуть дощі.

Птасі було шкода і Вітри, і закоханої Верхи. Вона не говорила Вітрі, що залишиться ще Громислава, чи як там ще назвуть новонароджене маля. І то не лишень спомин. Добре, що вчасно припнула язика. Негоже доливати оливи в сумний вогонь, який так журно палає всередині Цар-Матері.

Жінки якусь мить стояли мовчки, розглядаючи настінні малюнки. Птаха збагнула, що має перевести розмову на щось інше.

– Велика Цар-Матір, а чому ця місцина має таку дивну назву – Печера Білого Гайворона? – запитала Птаха.

– Ти не знаєш? – трохи здивовано чи то перепитувала, чи то стверджувала Вітра. – Отже, ти нетутешній дух. Хочеш і справді знати історію цієї печери?

Птаха кивнула.

– Тоді давай присядемо. Відколи моя донька почала сюди приходити, довелося поставити тут лавку – не годиться вагітній так довго стояти.

Вітра показала рукою на дерев’яну лаву, що стояла під північною стіною Печери. Що ж, можна і присісти. Хоча Птаха не почувалася втомленою, але з поваги до Цар-Матері не стала перечити.