Текст книги "Зворотний бік світла"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

3. Відступництво

Птаха. Його покара і нагорода…

Стояв перед брамою у Світ Ночі та згадував-згадував. Був такий період в історії світів, коли темний бік майже здолав світлий, Світи практично без бою падали на коліна перед темними. То відчувалося в повітрі, мов перед грозою вчувається прихід дощу. Все частіше і частіше всередині смертних брали гору темні почування. Світло у безсторонніх світах згасало. Аж раптом з’явилася дивна сила, нова світла безсмертна й рівновага стала відновлюватися. Її називали чужі – Магурою, свої – Птахою. Вона вміла зцілювати душі, відвертати спокуси, ніколи не втручаючись, тільки витворюючи обставини. Вона наділених особливою силою смертних людей робила сильнішими духом, зміцнюючи словом, яке лікувало, вчинками, які рятували.

А потім… Потім сталося взагалі небачене до цього в жодному світі – якимсь дивом тій безсмертній вдалося домовитися з самою Марою, тою самою незговірливою володаркою смерті, котра дослухалася до порад нової світлої.

І страшна, всемогутня темна сила пасувала і відступала перед словом жінки, нехай і безсмертної. Як взагалі ті дві могли домовитися? Ніхто не розумів і не знав. Мандрували світами різні чутки. Дехто навіть вірив, що Птаха – донька Мари. Тільки батько Мор припинив ті пусті балачки. Птаха-Магура була донькою смертних, і він це добре знав. Самовпевнений і тоді вже майже нездоланий Стрибог, який не програв жодної битви, вперто рвався в бій. Він здолає ту жінку та її силу, він – зможе, він покаже тій неповноцінній, з родини смертних, хто в світах – найголовніший. Однак батько все відкладав і відкладав синове призначення, наче зважував всі за і проти або просто знав щось таке, що не дозволяло йому віддати наказ. Коли ж зрештою ситуація практично вийшла з-під контролю і, завдяки Магурі, майже всі новоспечені відуни стали на бік Сонячної брами, Рать Голів Темного Світу майже заставила Мора відіслати найліпшого серед них на ратоборство. Стрибогу переповідали, як батько заперечував і переконував Рать не робити цього, бо після того стане всім тільки гірше. Та його ніхто не слухав, це здавалося маячнею. Більшість порішила і все. Мор скорився наказу більшості. І Стрибог пішов, бо рвався в бій. Пішов, бо був одержимий війною, боротьбою.

– Стрибоже, сину мій, єдине прохання маю до тебе, тільки не вважай свого батька за старого недоумка, що втратив розум, – не дивися їй в очі, пообіцяй мені, бо…

Може, якби батько продовжив і сказав, чому не дивитися, все склалося б інакше. А так – у них не прийнято перебивати старших, перечити чи перепитувати, тому Стриб лише кивнув, погоджуючись. Попросив батьківського благословення і пішов… Щоб повернутися тільки через тисячоліття, і причина його повернення та сама, що й причина відходу. Жінка зі світу світлих. Магура, Птаха.

Він уперше побачив її в Світі Чотирьох Сонць. У її світі, в якому вона народилася і тому так вперто його захищала.

Вона стояла перед хатою молодої відунки. Стояла і чекала на нього. Зобачив її здалеку, навіть не так… Не побачив – відчув присутність. Ще такого не траплялося з ним, зазвичай так легко відчував тільки свого батька. Це виглядало наче дивний передзвін, гучний і разом з тим далекий-далекий, тоді раптом у голові з’явилася картина блакитного неба, а потім огорнули приємні пахощі. І лишень після того з’явилася вона. Маленький світлий промінчик серед чорноти, яка витала довкола. Забув враз, що вона – небезпечний ворог, забув батькові застороги, обіцянку, дану йому, – «не дивитися в очі», забув про все. Прагнув одного – зазирнути в її серце, пізнати душу. Стояв і млів, милувався красивою жінкою, її тендітністю, ловив себе на думці, що не зможе нічого їй заподіяти і не від того, що слабший, навпаки через те, що сильніший. Жінка виставила перед собою, мов щит, свої тендітні рученята. То виглядало радше не як захист чи грізний знак, а як волання про допомогу Вона також здавалася збентеженою. Якусь мить вони стояли, витріщаючись одне на одного, – вороги та недруги.

І що зробив тоді грізний Стрибог, який до цього не програв жодної битви? Він просто бовкнув перше, що влетіло в голову:

– Достойний супернику, чи не змогли б ми з вами домовитися?

Ага, домовитися! Так, таки так. Темні ніколи ні з ким переговорів не вели. Після почутого ті дві білі руки так і зависли в повітрі, на півдорозі до здійснення своїх намірів.

– Пощо? Поговорити? – голос був незгіршим від картинки.

Вирва затягувала його, а він зовсім і не пручався, бо був упевнений, що контролює ситуацію.

Жінка повільно опустила руки. Тендітні білі крила, а не руки. Стрибог навіть посміхнувся з такого порівняння. Біла лебідка, яку зараз проковтне страшний крилатий Змій. Чи не проковтне? Підійшов ближче. Не відчував довкола жадних чар, хіба що десь вдалині, над хатиною тої дівчини, за яку виник спір, у повітрі мерехтів Боговник. Перед Стрибогом стояла вродлива тендітна неозброєна пані, яка майже вірила своєму ворогові. О, скільки разів він спокушав жінок такими словами? Правда, то здебільшого були смертні. «Легка здобич, батьку, та ваша безсмертна. І чого б я мав її боятися? – говорив сам собі впевнено, майже вірячи в сказане, – я от тільки пограюся з нею трішки, як кішка з мишею, зовсім-зовсім трішки».

Вона стояла мовчки, дивилася на нього очікувально. Стрибог підійшов ще ближче, майже впритул. Міг добре розгледіти довгу білу сукню аж до землі, рукави якої щедро помережані солярними знаками – світлі люблять Сварога і його символи. Довге чорне волосся спадало на плечі. На якусь мить замилувався складеними в ображений дитячий бантик рожевими губками, потім осмикнув себе – це не звичайна жінка, дурню, це ворог – підступний і сильний. Ліпше він тоді відразу напав, як зазвичай – без попереджень, підступно. Але ж то була жінка, хай ворог – але жінка. Вродлива і така беззахисна. І раптом та жінка подивилася йому в очі. А він? Він забув відвести погляд, як то обіцяв батькові. Вдихнув і чомусь забув видихнути, так і стояв, здається, вічність, наче боявся сполохати те, що дивними чарами почало зв’язувати тих двох з протилежних світів, які ще пару миттєвостей тому палко ненавиділи одне одного. З марева його вихопило інше, раптом спиною відчув, що його побратим Щезун, вважаючи «захитування уваги» ворога – мудрим маневром, готував випад у бік безсмертної. Діяв майже інтуїтивно – навіть з деякою люттю та бажанням уберегти жінку, його жінку. «Вона моя?!» – перепитував чи переконував себе. Щезунові дозволені чари розбилися об такі ж темні чари, підставлені Стрибогом, і зрикошетили в самого Щезуна. Вони його знесилили на деякий час. Поруч почув ніжне, ледь чутне:

– Дякую.

Коротке куце слово… Свідомість відключається. Звідкілясь на світ божий вилізає та його сутність, про яку він тільки здогадується, вважаючи власні добрі поривання щодо ворога, які інколи на нього находили, простою слабкістю. Він не знав, що всередині може стати так добре від мовленого слова, то не зрівняєш ні з чим – ні з задоволенням від перемоги над ворогом, ні з задоволенням від ночі кохання з розкішною жінкою, найдосвідченішою, найсолодшою. Всередині розлилося тепло. О, так, його холодною серединою розливалося тепло, там наче щось увімкнулося. То було і страшно, і млосно, і добре, і разом з тим гидко. Гидко, бо він злякався себе іншого. Справжній воїн війська Морока не може робитися таким слабаком. І Стрибог тоді ганебно втік з поля бою, переможений не чарами, не силою відворотного чи приворотного зілля Птахи-Магури. Його тоді здолало геть інше. Втікав, не розбираючи дороги, подалі від неї, найогиднішої і найпрекраснішої, з очима на півсвіту, втікав не додому, бо вдома з’явитися зараз – це ж встид, засміють: син Мора програв битву Жінці. Це ж і для батька ганьба, син Морока – слабак… Та й це не найгірше. Найгірше інше – темні легко його прочитають, а відступників у його краї карають нещадно. Ні – не смертю, забуттям. Хоча можливо йому б і простили, враховуючи попередні заслуги і те, чий він син.

Та начхати на все, начхати. Річ у іншому. Мусив сам розібратися зі своїми дволиками, гордість не дозволяла волати про допомогу. Бо що ж він скаже батькові? Дайте ліків від… Від чого? Як воно називається те дивне і страшне водночас, що вже залізло досередини і не збиралося з неї виходити, а навпаки – майже поглинуло, з’їло його. Стрибог забився в найтемніший світ, у найглухіший кут, у якому нема ні світла, ні темряви, де блукають загублені сірі. Закрився від усіх: зачинив помисли, мрії, бажання, надії. Ніхто не зміг би зараз їх прочитати. Думав, може, так йому стане ліпше і марево поступово розвіється. Але ті очі в півсвіту не відпускали. Нічого не зміг із собою вдіяти. Він – найжорстокіший у темному світі – поводив себе жалюгідно. Врешті, на сьомий день, наче трохи попустило і Стрибог, зібравши всю волю в кулак, вирішив подивитися в очі своїм страхам, він бо справжній воїн, а миті слабкості у всіх бувають. Он і батько колись розповідав про те, що і з ним різне траплялося, але тут найперше перебороти себе, бо найважча перемога – то перемога над собою. Він знав, де шукати світлу. Вона досі в Світі Чотирьох Сонць, відчував її.

Він з’явився вчасно. Її оточили, майже знесилили, зв’язали чарами його побратими. І він, не роздумуючи, став на її бік. Наймогутніший у Світі Ночі став на бік Світу Дня. Відчув, що двобій із собою якомусь своєму Я він програв, навіть не розпочавши.

– Магурко, ти мене не боїшся?

– Ні. Бо я тебе знаю.

– Знаєш?

– Так, і я чекала. Сварог накреслив над тобою Чароврат. Я чекала на тебе віки, знала, що ти повернешся.

– Повернуся, звідки? Ти граєшся словами, мов вогнем, жінко. Дивися, не підпали себе. Чи на всі твої запитання, голубко, існують відповіді?

– Не на всі. Та зараз я знаю те, що кажу. Ти – мій!

– Я твій? Хто в силі за мене вирішувати, чий я?

– Жінка, Стрибе. Завжди вибирає і вирішує жінка. Я тебе вибрала, і немає на то ради.

– А коли вирішує не вона?

– Тоді це не та жінка, яка тобі судилася.

Стрибог заперечливо та чомусь перелякано хитає головою.

Птаха трохи сумно посміхається:

– Чому ж ти мені тоді допомагаєш, Стрибе? Ти – наймогутніший у твоєму світі, той, хто вартий сили половини темного світу. Той, хто щойно пішов проти своїх, допомагаючи жінці зі світлої дороги.

Вона питала те, про що він боявся запитати себе. Врешті наважився підняти свої очі, відірвавши їх від землі:

– Як ти мене назвала? Ти помилилася, напевне. Я – Стрибог, а не Стриб. Чуєш, жінко, Стрибог! І не допомагав я світлим, я допоміг тобі, жінко!

– Я також маю ім’я, яке можна промовляти без страху, яке однаково добре звучить мовою усіх світів.

Вона засміялася, від того сміху стало і гірше, і краще водночас. Здоровий глузд шепотів на вухо, втікай від неї, але той сміх, ті очі навпроти тримали вже настільки міцно, що з бога враз перетворився на безвільного недоумка. Жінка продовжувала:

– Я – Птаха-Магура. А ти – Стриб. Бешкетливо, але мило звучить, Стрибог – нещадно, бо Боги часто бувають надто категоричними, а тому й жорстокими.

Вони стояли на березі великої води. Хвилі спокійно плюскотіли в ногах.

Вона взяла його за руку. Теплий і ніжний дотик крила, в горлі стояло щось, не даючи навіть зітхнути, боявся поворушитися. Вона підвела його до лінії, яка розділяла воду і піщаний берег.

– Море може бути лагідним, може бути жорстоким. Воно – і життя, воно – і смерть.

Налетів вітерець, скуйовдив її волосся, чорне пасмо торкнуло його очі, вітер кинув їм в обличчя жменю піску і помчав берегом, забавляючись.

– Вітер, Стрибе! Він може бути лагідним пустуном, а може бути й жорстоким буревієм чи смерчем. Ти ж знаєш це ліпше за мене. Як і кохання – може вбити, а може і…

Дівчина повернула голову в його бік. Вона дивилася простісінько в душу, в безсмертну душу, бачила наскрізь. Стрибог не відводив своїх очей, аж сльози почали виступати й котитися лицем. Він ніколи не плакав, не знав, що вміє. Той, хто починав війни, той, хто жорстоко карав відступників, легко спалюючи цілі міста, цивілізації, вчиняючи землетруси, повені, Бог плакав, стаючи трохи людиною. Витерши долонею очі, здивовано витріщився на вологу на ній.

– Це називається плакати, так уміють усі смертні і ті, хто колись ними був. А дощ на долоні – то сльози. Плакати можуть і вміють ті, хто вміє співчувати, кому болить, і ті, хто вміє кохати. Ласкаво просимо на світлий бік темряви, Стрибе.

– Чому ти мене так називаєш? Я – Стрибог! – відчував, що разом з тими слізьми і такими кволими спробами захиститися бодай словесно його накриває нова хвиля. Байдуже, хай називає як хоче, але нехай нікуди не йде, лишається поруч і говорить-говорить-говорить.

– Стрибогом ти залишишся для батька, для темної сторони. Для Птахи – ти Стриб, її Стриб. Хочеш бути моїм?

Запитала просто. Безпомічно кивнув. Погоджувався. Був на все згідний заради неї.

Вона випустила його руку зі своєї, нахилилася й підняла камінчик. Тоді запустила його плесом води. Камінчик застрибав м’ячиком. Стрибаючи, залишав кола. Стрибог уявив себе тим камінчиком, вона могла і його отак кинути, і він би не опирався. Сонце засліпило очі. Вона обернулася до нього, посміхнулася, наче читала його думки. Він же не міг прочитати жодної її, може тому, що був надто зайнятий власними.

Птаха підійшла до нього впритул, вона, напевне, відчувала, як гучно гупає його серце, заглушуючи тріпотіння її. Стояв переляканим хлопчаком, ледве дихав. Паморочилося в голові. Вона пахла, як мама, яку пам’ятав тільки по запаху. О, батько! Та невже таке можливо?! У нього завжди було багато жінок. Ті, які вміли і знали, як подарувати чоловікові насолоду. Кожного разу, спізнаючи бажання, хіть і пристрасть, він не знав, що це може відбуватися ще й так.

Птаха підняла руку, торкнула його щоки, його шиї, того місця, де був знак смерті – Сварга Смерті, там запекло. Стриб закрив очі, ковтнув клубок відчаю, який застряг у горлі. Він її боявся і разом з тим хотів володіти нею так сильно, як ніколи жодною ні зі смертних, ні з безсмертних, ні з дводушних, ані з півдухів-півтонів. Щось у голові відбувалося. Частина Стрибога волала несамовито – втікай від неї, бо занапастиш себе. Перемогла інша – та, якій було байдуже, що станеться з ним потім, бо вона жадала її. Дівчина встала навшпиньки, він був вищим від неї на півголови, накрила крилами. Вона ніжно рукою прихилила його голову до себе, і він… О, Велесе, він потонув у її очах. Вуста знайшли вуста. М’який оксамит губ і знайомий запах шкіри, в дурній голові все закрутилося в несамовитому смерчі, і він перестав існувати, розчинився, став морем, що шелестіло в ногах, морем, яке затоплювало землю, насолоджуючись цим, став вітром, що котив плесом моря буйні хвилі і плакав, і сміявся з насолодою.

Її уста у нього на губах, очах, спині, животі, нижній плоті. Гаряча хвиля, що змітає все на своєму шляху, солодка мить, яку прагнеш продовжити і яка закінчується вибухом… Він досі ще й не знав, що буває така насолода, що таке може тривати завжди, коли призначена для тебе жінка стає твоєю… Її слова збуджували, ніжний дотик до рук вдаряв кульовою блискавкою, доводив до шаленства, спопеляв і воскрешав.

Так, тоді він повернувся разом з Птахою в її світ – у Яроворот. Перед брамою до світлого світу мусив зректися частини безсмертної темної сили. Зовсім не роздумував над тим – зрікатися чи ні, бо тримав свою Птаху за руку і тому легко зробив крок у світ світлих, стаючи іншим, але чи новим. Так, іншим, бо новим світлим безсмертним стати йому так і не вдалося, коли обираєш один раз сторону – обираєш її назавжди..

Батько, звичайно, лютував, Стрибог відчував той гнів. Темні легко читають думки своїх. Хоча його зрада була тільки зрадою, а не зреченням. Спочатку темні користалися з того, що він опинився в світі світлих, читаючи думки яроворотців, зокрема Птахи, через нього, однак вони вчасно зрозуміли, що й світлі таким чином можуть діяти, тож робили це зазвичай рідко.

4. Оселище Відтіні

Спогади гнав від себе. Від них робилося зле. Почувався споловиненим, огудженим батьківським прокляттям, яке майже відчував фізично над головою. У Яровороті поруч завжди знаходились Птаха, вчитель Посолонь, і те прокляття не чинило лиха. А зараз… Зараз він сам на сам перед своїми. Знав, що, переступивши поріг Світу Ночі, він міг позбутися всіх оберегів-замовлянь, подарованих у Яровороті світлими. Подумки звернувся до батька, знав, що тільки так його впустять додому.

Ворота зі скрипом відкрилися. Жодна тінь не видала себе, його просто впустили. Стриб став на поріг, нічого не відбувалося, переступив його, за ним брама зачинилася.

Стриб йшов поселенням. Прямі, мов стріла, вулички, нічим не схожі на кругові обороти Яроворота. Світ Ночі, хоч так і називався, але ніколи не був таким. Ніч мала також свої кольори – зорі в небі, місячне світло. В поселенні ж панували здебільшого сутінки, час всього сірого, наче в дуже похмурий ранок чи вечір. Сірі дерева, будинки, люди, одяг на них. Тому для його мешканців не мали значення ні барви квітів, ні колір неба. Все підкорялося іншим законам – порядок задля порядку, дисципліна і ніякої демократії, яка світ світлих робила таким вразливим і разом з тим різноманітним, сильним. Вулички поселення вимощені чорною бруківкою, і Стриб слухав, як голосно й чітко карбуються його кроки, коли він простує нею. Здавалося, це зараз єдині звуки в довколишньому світі. Наче все навкіл вимерло і Стриб потрапив у порожнє царство. Та це не так. Нутром відчував – за ним стежать. Всі перебували в передчутті, в дивному та страшному водночас. У передчутті зустрічі сина та батька.

Перед головною будівлею на площі Чотирьох доріг зупинився. Площа Чотирьох доріг називалася так тому, що від неї в різні боки розходилися чотири дороги, вздовж тих доріг і розташовувалися низькі одноповерхові будиночки, підсобні приміщення. В тих будиночках-халупках мешкали почвари-потвори з кавалками та осколками душ, які допомагали темним. Тільки таким могли довіряти темні. Душевні каліки – непогані служки, вірні, віддані. Звісно, їм втрачати вже нічого, і так все втрачено, а та пучка духу, що тримає їх при надії, навіть не при житті, при найменшій зраді чи непослуху просто руйнувалася. Це не страх смерті, бо смерть – це ще не кінець, то відомо всім. Це страх перед цілковитим зникненням, який робив з проклятих ідеальних слуг. Смертні з повними душами сюди не заходили. Бо тим тільки дай волю – розведуть балаган, вносячи в ідеальний світ почуття: ненависть, віру, злість чи любов, останнє найнебезпечніше. Тому жодний смертний ще ні разу не переступив порогу Відтіні.

Головний Храм поселення Відтіні – Храм Чорнобогів. Він збудований з чорного каменю і набагато вищий від Храму Сонця в Яровороті, який має лишень три поверхи, а тут – просто чорнокамінна безкінечність, що сягає неба. Храм має круглу форму, а його верх губиться в сірому небі за хмарами, які там постійно мешкають. Ззовні храм справляє враження не дуже просторого, однак, коли потрапляєш всередину, все змінюється. Він там величезний. На першому поверсі знаходиться центральна зала, жертовний камінь та помешкання Морока. Вгору ведуть залізні гвинтові сходи. Жартома її називають – драбиною на той світ. Якесь раціональне зерно в тому є. Поруччя зроблене у вигляді чорних багатоголових змій, а бокові решітки оздоблені так званими сценами людських гріхів. Творець драбини – справжнісінький гуморист. Щоб так художньо принизити смертних, слід добре запізнатися з ними – заздрість, пиха, брехня, чвари, наговір, зрада, зухвалість, гординя, нікчемність, лінь і ще багато чого з предовгого списку нечеснот. Стриб ці сходи пам’ятає з дитинства. На другому поверсі він виріс, разом з такими ж, як і сам. Тут мешкали чистокровні безсмертні, яких не треба було довго кликати чи збирати в одному місці на нараду чи на завдання – вони завжди поруч, під рукою, на підхваті.

На найвищих поверхах ніхто не мешкав, там знаходилися двері в інші світи, виміри. В світи, безпечні для темних, хоча входи у них про всяк випадок залишалися запечатаними, бо їх берегли замовляння та прокльони, які зняти чи через які пройти могли тільки наймогутніші безсмертні або ті, хто ті чари насилав.

Стриб стояв на майдані біля Храму. Це видиво Храму і площі перед ним завжди вселяли у нього побожний трепет. І хоч він ще малим намагався його подолати, це почуття залишалося досі в ньому. Можливо, тому, що кам’яний Чорнобог беззмінно стоїть на своєму місці посеред площі і невідривно стежить за тобою. Бородань у довгому чорному кам’яному плащі, голова покрита каптуром, кривий посох у правій руці спирається на гору черепів смертних, які обрали темний бік. Під правою ногою Старого Мудреця дрібна глупа комашня, а під лівою – чорнокриле птаство, а також спотворені муками обличчя відступників, які зрадили великого Бога. Стриб зараз себе відносив до останніх, і на якусь мить навіть здалося, що фігура кам’яного Чорнобога оживає і кривий посох дотягується до його шиї і тягне до бездонної ями, в якій скніють та мучаться всі відступники. Стриб зажмурив очі. Однак нічого не відбувалося – ні звуків, ні дій, то все витворилося в його голові. Довкола панувала тиша, тільки монотонне дзюркотання джерела з Мертвою водою, яке витікало з-під кам’яних черепів кам’яного Чорнобога, порушувало її. Всі чекали його приходу, він це відчував і, певно, тому сам себе карав отими видивами, бажаючи перетворити їх на дійсність. Стриб боявся дивитися в очі тим, хто колись вважався його ріднею і кого він зрікся заради Кохання. Темний, що здатний на таке, – сором для одновірців та для всього темного світу.

Перед фігурою Чорнобога стояв темний камінь-сваржень, що використовувався спеціально для прийняття обітниць від посвячених. Як зараз пригадує, йому, тоді молодому, вісімнадцятилітньому, на цьому місці батько урочисто повісив на шию Перемінник, оберіг безсмертних, Мара через батька його передала, а потім… Потім чорне лезо Чорнобогового меча розрізало кисть його руки, кров з неї націдили в жертовну чару, в цю ж чару націдив своєї крові батько Морок, розітнувши і собі руку, третім став Чорнобог. Батько торкнувся мечем до його камінної руки, тоді приклав чару до того місця, і Стриб на свої очі бачив, як з каменю потекла цівочкою кров. Батько проказав замовляння – вогнем, водою, землею, вітром, металом над чарою. Тоді розлив вміст чари в чотири кубки, що стояли на чорному сваржені. Батько випив свою чару до дна, Стриб випив свою чару до дна, відчуваючи як наповнюється всередині силою й духом досі незвіданим. Ще одну чару поставили в ногах перед Чорнобогом. На голові бога сиділа чорна голубка і чистила пір’ячко. Мор, глянувши на птаху, криво посміхнувся. Батько не любив сентиментів, однак проганяти пташку не став, урочистість моменту не дозволяла гніватися. Четверта чара призначалася Сварогу, вона залишалася стояти на сваржені. А тоді було бучне святкування Посвятин. Коли вранці Мор зі Стрибом підійшли до каменя, то задоволений Мор підняв з-під ніг Чорнобога порожню чару – темний Бог приймав Стрибову обітницю. Чара, що стояла на чорному камені, залишалася повною. Сварог не прийняв Стрибогової обітниці. Батько тяжко зітхнув і сказав:

– Три до одного – то ліпше, аніж двоє до двох, синку! Сварог утримався. Але про це, окрім нас з тобою, ніхто не мусить знати. Це вдруге таке стається, не переживай – ти повноцінний темний, або я не твій батько.

Так, Сварог не прийняв ані його кровної жертви, ані обітниці, і, можливо, тому Стриб досі живий, майже зрадник, майже проклятий рідними, майже проклятий чужими, які вчора вважалися своїми. Щось невидиме берегло його, чиясь ласка чи воля, його – зрадника та зрадженого, жорстокого і справедливого.

Стриб піднявся розкішними кам’яними сходами, зробленими з білого мармуру. З двох боків стояли білі кам’яні фігури людей – чоловіка та жінки, точнісінько такі самі, як у Яровороті перед Храмом Сонця на площі. Люди були вбрані в довгі туніки. В обох на шиях висіли кам’яні обереги: в чоловіка справа – символ Світовита, в жінки – Світоч. Стрибог на мить задивився на ці символи – однакові для всіх світів, тільки в різних околах у них вкладався різний зміст, але чи змінювали вони від того суть… Певне, що так, бо крім символу тут багато важило слово, посил, якими ти наділяв ті знаки. Підійшов до вхідних дверей Храму – ті перед ним розчахнулися. Незмінного служки Пса при вході не вздрів. Ніхто його не зустрічав, але й ніхто не заважав заходити. Його чекали. Все всередині стислося в малесеньку шопту, загусло там.