Текст книги "Зворотний бік світла"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

11. Легенда про Білого Гайворона

– Давно то було, дуже давно. В ті далекі часи мешкали у нашім краї хіба що навіжені вітри, які дмухали то з моря, то зі степу, швидкі та стрімкі хвилі, котрі накочували то високим валом, то лагідним порухом, і лиха та жорстока зграя чорного гайвороння. Вирізнилися ті граки з-поміж іншого птаства чорними-пречорними дзьобами та кровожерною вдачею. Тому й називали нашу землю тоді – Чорнодзьобою. Верховодив у Гайворячому війську грак Худіч, найжорстокіший у зграї. Він ненавидів усіх, крім хіба що себе, хоча змушений таки був терпіти своїх побратимів. Так, дивним було те гайвороння, бо зазвичай годувалося не дрібними ховрашками, мишами, хробачками та комашками, а любило пити гарячу кров живої здобичі та мордувати дихаючу теплу плоть, влаштовуючи справжні мисливські перегони за нею. Все живе, що попадало до них в полон, – орли, гагари, чайки, чаплі, перепелиці, зайці, лисиці після безжалісного полювання з’їдалися живцем. Худіч тут верховодив, самостійно вигадуючи найхимерніші способи страти. І робилося то все заради забави.

Вітра з особливим притиском вимовила останнє речення. Птаха згадала сцени страти полонених воїнів та новонароджених хлопчиків, гидливо скривилася. Так, звісно, сарматки не гайворони, вони вбивали, приносячи жертву Великій Матері, не заради розваги. Принаймні так вважали. Вітра тим часом продовжувала:

– Йшов час, недобра слава про навіженого Худіча та його скажену ватагу розлетілася світом. Настали скрутні часи для чорнодзьобих, бо на їх землю ніхто з доброї волі не забрідав. Граки залишалися без справжньої, живої здобичі. Хитрому та підступному гайворонню доводилося несолодко, мусили перебиватися рибою та падаллю. Гордовиті чорнодзьобі не їли плодів дерев чи трав. Можна, звичайно, було перелетіти в інше місце, нормальні граки то частенько роблять, шукаючи добрий харч. Але тільки не Худіч. Він був прив’язаний до цієї землі. Коли ж хтось насмілювався тільки лиш обмовитись про можливість перельоту в інше місце, був жорстоко покараний, розтерзаний своїми.

Одного разу випадково залетіла у володіння Худіча родина білих лебедів. То були батько, мати та двійко вже дорослих лебедят. Матір пошкодила крило, от вони і мусили зупинитися на перепочинок. Що тут почалося! Гайворони вбивали їх жорстоко та повільно, поодинці, насолоджуючись тим, як живе тіло прекрасного білосніжного птаха перетворювалося в криваве місиво. Худіч любив дивитися, як здобич згасала в стражданнях. Запах крові п’янив, страх в очах дихаючої та благаючої помилування їжі – збуджував. Першим розтерзали батька, наступного дня – матір, третього дня пошматували старшого сина.

На четвертий день до Худіча привели молоденьку лебідку. Так, вона ледь помітно тремтіла від страху, але на відміну від брата та матері – трималася достойно. Вона не опускала очі додолу, не благала, не звала на допомогу, а навпаки – з ненавистю дивилася на ворога. А той, хто дозволив жорстоко вбити перед тим її матір, батька та брата, раптом розгублено відвів погляд від дивовижно красивих очей Лебедівни. Хто зна, що він там побачив, можливо, врешті зумів розгледіти потворного себе, бо вже звик, що вбивав не заради поживи, а заради втіхи. Лебедівну того дня не стратили. Худіч сам не знав, що з ним відбувається, такого ніколи не відчував. Мав поміркувати. Сум’яття ятрило душу. Всередині тіла хтось наче запалив сонце та розлив тепло. Серце скажено калатало, а коли заплющував очі, то бачив тільки її одну – білосніжну Лебедівну, ворогиню, поживу для його ватаги.

Наказав відвезти лебідку в чорну печеру, яка знаходилася в Чорній скелі, де ми зараз сидимо. Скеля була темна, волога, непривітна, хоч і доволі простора. Три дні бідна Лебедівна нічого не їла та не пила, хоча за наказом Худіча їй приносили і воду, і їжу То був її протест, ліпше вмерти, як батьки та брат, аніж насолоджуватися облудним невільничим життям та прийняти оманливу волю з рук ворога.

На четвертий день до неї в печеру прийшов сам Худіч. Він довго стояв посеред просторої зали, яку освітлювало сяйво світлячків, що спеціально принесли для цього. Чорний Гайворон намагався спіймати хоча б один добрий погляд лебідки. Лебедівна не зводила з нього очей, яро шипіла, показуючи, як люто ненавидить свого ворога. Худіч так і не насмілився відкритися лебідці. Він приходив і наступного дня, і через день. Приходив, ставав навпроти Лебедівни і мовчав, кожного разу силуючись здолати власне заціпеніння, та не знаходив слів. Бо за ті роки, що він був ватагом чорнодзьобих, всі ніжні та хороші слова забулися. Ой, як важко навчитися любити тому, хто завжди тільки ненавидів, вбивав, приносив смерть та муки і ніколи нікого не милував. А що станеться, коли така істота зрозуміє, що навіть вона здатна кохати, видобути з крижаного серця крихітний промінчик ніжності та співчуття?

Зграя чорнодзьобих відчувала: з їхнім ватагом щось коїться. Ба, більше – Худіч зовсім втратив голову через полонянку, білу огидну птаху з довгою шиєю та пишними крилами. Щоб врятувати Худіча, порішили лебідку вбити. Якщо вона згине, то їхній мужній ватаг знову стане собою і зграя чорнодзьобих залишиться найсильнішою та найнебезпечнішою на околиці. Одного дня, коли Худіч був усередині Чорної печери, чорнодзьобе військо оточило її, найдужчі і найсильніші воїни зайшли всередину. Мали вбити лебідку на очах ватага, щоб він не тішив себе примарною надією – може, вона жива і колись повернеться. Худіч відразу збагнув, що задумали його Вояки, бо ж був не тільки найсильнішим та найжорстокішим серед граків, був – наймудрішим.

Так-так, Птахо, ти правильно здогадалася: Худіч став на герць проти своїх, боронячи Лебедівну. А коли зрозумів, що сили нерівні і що йому не здолати ним же навченого війська, припав до землі і заплакав. Уперше у житті жорстокий воїн Худіч ридав, щиро просячи крізь сльози всі добрі сили допомогти не йому, а Лебедівні – його життя в обмін на її.

Раптом вдарив сильний грім, усередині темної печери сяйнула блискавка. За мить весь простір чорної печери заповнило яскраве світло. Чорне гайвороння осліплено принишкло, перелякано роззираючись довкола. Склепіння печери чомусь щезло, сонячне проміння безперешкодно потрапляло досередини. Зашуміли білі крила, і вгору до сонця полетіла прекрасна Лебедівна. Чорнодзьобих настільки приголомшило пережите, що ніхто й не мислив спробувати наздогнати лебідку. Коли ж через деякий час оговталися, то зосередилися на іншому – посеред просторої, вже безсклепінчастої печери лежало щось біле, з потрощеними крилами. То був колишній грізний гайворон Худіч, тепер Білий Гайворон. Грак печально підвівся з землі, задер голову, проводжаючи Лебедівну.

Цар-Мати замовкла, сумно зітхнула, переводячи подих. Птаха знала, що то ще не кінець історії, вона здогадувалася, яким буде продовження, та все ж з якимсь внутрішнім трепетом жадала помилитися:

– Чорнодзьобі люто накинулися на колишнього ватага. Вони пили його гарячу кров, шматували теплу плоть. Він став білим, отже – чужинцем для них, здобиччю, ворогом. А очі Худіча невідривно дивилися в небо, майже не відчуваючи, як з його тіла червоною цівочкою витікає життя. Худіч бачив тільки малюсіньку цяточку в небі, те, що залишилося від його Лебедівни, і щасливо посміхався. Вона врятувалася!

Вранці новий ватаг чорнодзьобих наказав забрати з печери залишки того, кого ще вчора вони так боялися і хто зрадив їх. Ніщо не мало нагадувати Великому Гайворонячому війську про ганьбу. Та в печері вони нічого та нікого не знайшли, хіба що смоляні стіни колись Чорної Печери за ніч стали білими, як крила Білого Гайворона.

З того часу Чорну Печеру стали називати Печерою Білого Гайворона.

– Це не ваша легенда, правда ж? – печально запитувала Птаха.

– Ні, – здається, Вітра не здивувалася запитанню. – Її розповідав мені один чоловік зі сколотян.

Цар-Мати поспіхом відвела очі від Птахи, перевівши погляд на протилежну стіну. Очі Вітри зрадливо блиснули. Птаха ж згадала свого Чорного Гайворона, який також не задумуючись прикрив її собою, рятуючи від своїх. Але чи став він від того Білим?

12. Чорна мальва

Минуло три ночі з моменту останньої подорожі до сарматів. Посеред буденного дня Птаха раптом відчула – її відчайдушно кликали. Вона добре почула голос Цар-Матері у своїй голові. Цього разу не стала чекати ночі, щоб потрапити у сарматський світ, і скористалася ключем. Справа нагальна – відчувала це. А у снах можна було й заблукати чи щось наплутати. З ключем надійніше, хоча так її можуть вистежити.

Посеред Печери Білого Гайворона стояла перелякана і стурбована Вітра. Птаха ніколи її такою не бачила:

– Птахо, Верха помирає. Дитина не може вийти на світ. Неправильно лежить там, – показала на живіт, – усередині. Наші не можуть нічого вдіяти. Навіть Верховна Жриця безсила. Це – кінець, мій кінець і кінець всього роду. Одна з помічниць Жриці втаємничено мені повідала, що тут може допомогти тільки Дух. От я й згадала про тебе. Благаю, допоможи.

Велика Цар-Мати Вітра, та, що вклонялася тільки Великій Матері, впала перед Птахою на коліна і схопила її за руки, припавши до них пересохлими губами. Тіло Великої Цар-Матері тремтіло. Згадала слова Мари: «Світ Сарматів сам тебе покликав. І мав на те, певно, причини». Можливо, це і є та причина? Птаха не раз рятувала майже мертвих. Тож рішуче вхопила поляницю за руки:

– Веди мене до доньки, Вітро, якщо не запізно – допоможу.

* * *

Біля розкладеного шатра було майже порожньо. Вітра дала наказ поляницям триматися подалі від цього місця, а тут накази не обговорювалися – тільки виконувалися. Наказ не стосувався лишень однієї жінки. Перед ними стояла Верховна Жриця. Птаха її відразу впізнала – лихі маленькі очі, чорні губи зліплені в цівочку-шрам, віночок зморщок над ними, гачкуватий ніс. На голові – сіра намітка, яка спадала аж до землі, в правій руці – дерев’яний костур. Вона загороджувала вхід усередину:

– Вітро, Велика Цар-Мати, опам’ятайся та послухай мене – Верховну Жрицю Мавру! Заклинаю тебе! Мені Воланда все розповіла: і про Духів, і про твоє бажання за їх допомоги порятувати доньку та онуку. Ти ж мудра повелителька і не станеш гратися з тим, чого не розумієш? Ми нічого вдіяти не можемо. Твоя донька та її дитина покликані стати славною й утішною пожертвою для Великої Матері. Не муч себе й усіх нас дурними вигадками. Цю Чужинку, – і вона махнула костуром у бік Птахи, – волею небес забороняю впускати до Верхи. Ніякий вона не Дух! Бо чи можуть Духа всі видіти, хіба що Жриці. А тут з плоті та крові з’ява перед нами. Згинь, згинь, згинь, тварюко нечиста.

Жриця люто махала своїм ціпком перед носом ошелешеної Птахи, шепочучи слова заклять та посилаючи прокльони. Слова спадали додолу, мов листя з осіннього дерева, не завдаючи Птасі жадної шкоди. Бо віри всередині безсмертної було набагато більше, аніж в усіх смертних у цей момент у цьому світі. Птаха скосилася на Цар-Матір. Вітра пополотніла та сердито засопіла. Птаха здогадувалася, що буде далі: зболена матір здатна заради дитини на багато. Жриця з виряченими очищами та розкинутими в різні боки руками була зметена з ніг помахом руки поляниці. Мить, і Верховна Жриця Мавра валяється непритомно в ногах Цар-Матері, з кутика рота цівочкою витікає кров. Та жінки не мають часу довго дивитися на Мавру, з шатра доноситься болісний жіночий крик. Птаха влітає досередини, Вітра залишається на чатах. Жриця ж має учениць, і ті можуть у будь-яку хвилину прийти на допомогу.

В наметі біля лежачої Верхи сиділо налякане дівчатко-підліток, очевидно одна з помічниць жриці. Птаха рукою дала тій зрозуміти, що може бути вільна. Тій двічі повторювати не мусила.

Птаха стала навколішки перед вагітною посеред червоної мокрої плями, поклала руки тій на живіт. Маля і справді лежало неправильно, тому і не знало, як народитися. Безсмертна старалася віднайти сили всередині Верхи, щоб та допомагала їй.

– Хай тільки дитина виживе, – простогнала Верха, не розплющуючи очей.

Птаха зашелестіла губами, промовляючи тільки їй відомі слова та заклинання, тоді водою, що стояла поруч на землі в кубках і мала запах м’яти, малювала на животі породіллі оберегові знаки. Вода була життєдайною, Птаха не знала, звідки поляниці її брали, але відчувала це. Дитина кволо, але вперто просилася на світ. Птаха чула, як б’ється маленьке налякане серденько. Маля всередині матусі почуло Птаху, заворушилося й поволеньки почало повертатися так, як наказувала безсмертна. Верха допомагала, як могла, з останніх сил вхопила Птаху за руку і зашепотіла:

– Врятуй мою донечку, хто б ти не була. Я відчуваю – ти можеш.

Птаха кивнула, підняла очі поверх голови Верхи і оторопіла. Там стояла Мара. Отже, часу майже не залишилося.

– Роби свою роботу, Птахо. Хай дитина народиться. Я зачекаю.

Птаха знову говорила слова, впивалася замовляннями, креслила в повітрі знаки, добрі символи-обереги, просила Верху тужитися, допомагаючи їй руками. Через півгодини в шатрі почулося ледь чутне несміливе дитяче скімлення. Народилася дівчинка. Птаха перерізала пуповину чорним ножем. За волею випадку, очевидно, тим самим, яким Жриця відправляла на той світ новонароджених хлопчиків. Бо нічого придатного поруч не виявилося. Притулила дівчинку до себе. Мале не мало сили кричати, було втомленим через такий довгий та важкий вихід на білий світ. Птаха подивилася на Верху, на мить здалося, що та померла. Після того як дитя народилося, мати зовсім стишилася, зів’яла. Та Мара досі незворушно стояла на місці. Заговорила:

– Та дитина – твій клопіт тепер, Птахо. За неї відповідаєш. Я ж натякала тобі про тягар, якщо пам’ятаєш? І ти отримала його! У Світі Сарматів малій не вижити. Врятована Духом тут – що мертвонароджена. Свої ж горло переріжуть або спалять живцем. Прошу, постарайся зробити все правильно. Те дитя не чуже мені. В Яроворот заборонено її брати. Ворота не пропустять. Захист ставитиму я.

Птаха нічого не зрозуміла. Чому такі умовності? Так, у Яровороті ніколи не було смертних-немовлят, але ж це унікальний випадок і тому:

– Зачекай, Маро! А я? Ти ж мене привела в Яроворот і так просто, без ніяких там застережень? Сама ж бачиш – це ж не навмисно.

Мара посміхалася, але то була швидше насмішка, бо говорила жорстко та трохи сердито:

– Що дозволено Марі – не дозволено пташеняті, дорогенька. Вже тобі один раз попустили, коли привела без дозволу у Яроворот дитину. Тоді ж це я за тебе і за хлопця заступилася. Досить химерувати, Птахо. Цього разу – я не дозволю. Цю дитину мають ростити смертні. Я колись врятувала від смерті тебе, ти – врятувала її. Рівновага.

Птаха хотіла заперечити, вблагати. Має бути якийсь вихід. Слід попросити дозволу залишити живою й матір. Вона з допомогою Мари зуміла б це зробити! Добра думка. Га? Тоді й клопоту всім менше. Світів багато. От нехай маля з матір’ю в якомусь з них поживуть, якщо доля дівчинки настільки важлива. Мара підняла загрозливо вгору руку, наче читала її думки:

– Досить! Це не обговорюється, Птахо. Й так забагато тобі дозволено. Життя дитини в обмін на життя матері. Душа Верхи не згине і не змарніє, це сильна душа. І не говори мені про жорстокість, жінко, не псуй слів. Є щось вище над поняттями добра та зла. Та замолода ще для знання такого.

Розмову обірвав голосний дитячий крик. Мале, напевне, врешті зрозуміло, що народилося, і ледь чутне пхикання переросло у відчайдушні волання. Відразу ж за тим у намет майже влетіла Вітра, яка зрозуміла – вона стала бабусею. Птаха озирнулася.

Тим часом Верха поворушилася й ледь чутно застогнала. Була ще жива, відкрила очі:

– Мамо, мамусю, де моя торба?

Вітра, яка стояла, здивовано дивлячись то на доньку, то на онуку, пробуючи зрозуміти, до чого тут якась там торба, все ж кинулася виконувати волю Верхи. Сума знайшлася відразу.

– Відкрий її, мамо. Там у полотняному сувійчику квітка. Дай, – ледь чутно говорила донька.

Цар-Мати, здається, цілу вічність рилася в торбі, нарешті дістала з неї засушену квітку мальви, схожу на одну з тих, які зараз квітли на скельних стінах, передала доньці. Верха тремтячими пальцями взяла висушений квіт, приклала його до щоки, тоді поцілувала, шепочучи щось сухими губами, тільки для неї зараз важливе. Птасі здалося – то слова прощання.

Мара стояла, сумно дивлячись в очі Птасі. Час спливав. Птаха очима попросила Мару зачекати ще декілька хвилин, та згідливо кивнула.

– Мамо, покажи мені її.

Вітра взяла з рук Птахи маленьке рожеве тіло немовляти і піднесла до доньки, поклала маля тій на груди. Очима Верхи покотилися сльози, вона зашепотіла ледь чутно, хоча Птасі здалося, що й на це у неї не мало б залишитися сили:

– Вона красуня, матінко, правда ж? Назви її Мальвою. Я знаю, ти хотіла інше ім’я дати, але це вона сама вибрала. – Верха закрила очі, переводячи подих. Кожне слово їй давалося важко: бліде мов крейда обличчя, навіть уста стали білими. В тілі породіллі майже не залишилося крові. – Прощай, Мальвочко, любове моя! Будь щаслива.

Верха ніжно погладила рукою голову щойно народженої донечки. Вона так і померла, пригортаючи до себе маленьке тіло дівчинки і шепочучи ледь чутно: «Ти – моя квіточка».

Птаха відчула, як до горла підкотив клубок зі сліз, опустила додолу погляд, стримуючись. Безсмертні ніколи не плачуть. Скільки разів вона дивилася в очі смерті і ніяк не може звикнути до цього. За спиною, не стримуючись, голосно ридала грізна Цар-Мати. Птаха шукала очима Мару. Тої не було поруч, бо душа Верхи відлетіла.

А наступного дня була розмова Вітри з Птахою. Сталося те, на що натякала Мара. Вітра, перелякана та стривожена, розпатлана та вся в крові, стояла на Дівич-горі перед Птахою з дитиною на руках. Вона і плакала, і разом з тим божевільно сміялася, бо, тільки-но втративши доньку, заледве не втратила онуку, вихопивши її з жертовника, з-під носа Маври.

«Поляниці! Дитина народилася через злі чари, вона – нечиста, вона – прокляття для нашого роду, бо мала померти разом з матір’ю за всіма законами, і тому її тре’ принести в жертву Великій Матері!» – Жриця не простила Цар-Матері насильства і того, що якась там чужинка, а не вона – Верховна Жриця, допомогла народитися на світ дитині.

– Вони маля вб’ють, Птахо. І я нічим не зараджу. Вб’ють і мене, бо я щойно вбила Жрицю, рятуючи онуку. Я хоч і Цар-Мати, та не маю влади над небесною волею, – затнулася на мить і продовжувала говорити: – Прошу тебе, Душо-Пташко, порятуй мою онуку, забери її з собою куди подалі, віддай якимсь добрим людям. Ти зможеш, благаю!

Птаха дивилася поверх голови Цар-Матері. Чорна скеля, що зсередини біла, стояла незворушно, відбиваючи хвилі. Вона прийняла з рук Вітри дитя. А Цар-Мати зараз повернеться назад, піде назустріч власній погибелі, хоча Птаха і говорила тій, що є ще один вихід – залишити своє плем’я, стати самітницею і жити разом з Мальвою або спробувати відшукати батька Верхи чи Мальви. Можливо, якесь з племен і прийняло б їх. Та в очах Вітри сидів небезпечний шал. Бо вона й досі залишалася Цар-Матір’ю і відповідала не тільки за себе та за онуку.

Вітра поцілувала малу, благословила тільки їй знаними словами і пішла – не озираючись. Птаха з Дівич-гори дивилася на широкий сарматський світ, який з малою повинна покинути назавжди:

– Дивися, Мальво, то твоя рідна земля. Ти тут народилася, а зараз ми з тобою підемо у світ, де тебе будуть любити, як мають любити батьки бажане дитя, і де ти будеш потрібною і будеш в безпеці.

Маленька дівчинка мирно спала, і, хоч щойно народжені немовлята не вміють сміятися, Птасі здавалося, що мала усміхається. Жінка поправила маляті на голові полотно, в яке та була закутана, під пальцями щось зашелестіло. Птаха пальцями намацала суху квітку мальви. Та сама, що подарувала малій ім’я. То Вітра, напевне, загорнула квіточку в пелюшки, на щастя чи на спогад про рідну матір. Птаха також шалено любила ті квіти. Таких мальв, як у її садку, не було в жодному іншому. Її квіти мали чарівну серединку, сама те диво вичаклувала – квіти для коханого. Пальцями Птаха розгорнула сухі пелюстки квіту й обімліла. То була квітка з її саду. Ні з якою іншою сплутати неможливо, бо тільки такі, особливі, росли в її саду. В осерді сухої мальви досі яскравою вогнистою леліточкою пломеніло малесеньке серце. В грудях запекло. Той вогонь передався всьому тілу. Батько Мальви – великий чорноокий красень. От чому ті квіти на стінах так бентежили її. Але ж там були і чорні мальви. В її саду ніколи не росли чорні мальви. Напевно, вона помиляється. Нехай, нехай вона помилиться. Треба спитати Вітру. Озирнулася. Та ще не встигла далеко відійти. Тільки-но спустилася з гори і була під ними.

– Вітро, дуже важливе для мене, – навіть кричати не довелося, Цар-Матір все добре чула. – Квіти, оті мальви на стінах Печери Білого Гайворона, оті чорні мальви, вони справді були чорними?

Вітра здивовано дивилася на Птаху. Якась суміш збентеження та суму застигла на обличчі, про що питала та дивна Жінка-Дух. Про квіти, тут, тепер, зараз… Чи важливе воно? Та відповіла, не розпитуючи:

– Що, чорні мальви? Ні-ні, навіть мертві вони не чорні. То гіркота й печаль Верхи малювали їх чорними.

Птаха чула, як лють і безпорадність заповзали всередину. Нахилилася над дитиною, уважно роздивляючись кожну рисочку на обличчі маляти. Зітхнула, стиснувши з усієї сили в руці суху квітку мальви, аж та розсипалася на порох під пальцями. Як там він себе називав – Вітер? Згадала слова Мари: «…Те, що дається нам і ми про нього думаємо як про тягар, ніколи не буває заважким, тому що отримуємо завше стільки, скільки в силі підняти». Мара все знала.

– Це жорстоко, навіть для тебе, володарко смерті. Ой, як жорстоко.

Десь з-за Чорного кургану почулися невдоволені жіночі голоси та брязкання зброї. Треба було забиратися з цього світу, поляниці починали «полювання на відьом».