Текст книги "Зворотний бік світла"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

Як Вальку замучило те кохання! Знала – без Василя не житиме. А у Гальки з Василем справи йшли до весілля. Ходили обоє щасливі, окрилені. І чим щасливішою ставала Мишка, тим більше марніла та гибіла Валька. Перестала спати, перестала їсти. Вночі й собі пробувала дивитися у вікно на небо, але нічого, крім чорного провалля, розгледіти так і не змогла. І одної ночі з того провалля до неї наче хтось чи щось промовило: «А якби з Мишею щось сталося, Валентино, то Василь став би твій. Тільки твій!» Гнала ту думку від себе, а та назирці за нею блукала, навіть вдень, і не відпускала.

Валя ходила з Василем та Галкою в театр, в кіно, на побачення, на які Василь приводив для Мишиної подруги своїх приятелів-холостяків. Валя хлопцям подобалася, хлопці Валі – ні. Від тих сватань ставало ще гірше.

Одного разу в поїзді, коли поверталася в плацкарті з Донецька до Львова, відвідувала батьків та братів-сестер в Єнакієвому, підслухала одну цікаву розмову, що чулася з сусіднього купе. Дві немолоді вже пані між собою говорили втаємничено про те, що закохати у себе людину можна і се дуже просто зробити насправді, бо то приворотом називається, а якщо маєш суперницю, то можна і відвернути. Але найкращий і найдієвіший спосіб позбутися конкурентки – замовити смерть, тобто зробити заговір на кончину суперниці. Пані, яка на тому всьому розумілася, звали Люциною. Валя вдала, що спить, якось соромно було в це встрявати на людях чи розпитувати. А вранці, коли збирала свої речі, під подушкою знайшла клаптик паперу – номер телефону пані Люцини.

Зателефонувала.

Дивною виявилася та Люцина. Не захотіла вона за свою послугу грошей. Валюша пропонувала всі свої заощадження – гроші збирала на дублянку та зимові чоботи, а ще у неї от-от квартальна премія. Якщо й цього замало, то вона позичить, а їй дадуть, вона знає – дадуть. Люцина у відповідь криво посміхнулася, витягнула з гаманця хрустку новеньку сторублеву купюру, підпалила і кинула в попільничку. Мить – і від клаптика паперу залишився тільки попіл. Валюша аж затерпла від побаченого. Люцина ж солодко посміхнулася, зазираючи Валюші в очі.

– Гроші, любонько, то попіл. Колись зрозумієш, чи є в них хосен.

Люцина захотіла взамін геть інше… Коли говорила про шопту того особливого, то ледь помітно щирилася й раз-по-раз хижо посміхалася. Так, Валя швидко погодилася з ціною, вважаючи Люцину божевільною дивачкою, а себе – сучасною та розумною. Ще в дитинстві, спочатку в садочку, а згодом і школі, втовкмачували дорослі дяді й тьоті, і тато з мамою не заперечували, що ані Бога, ані душі нема. Тож прибабах Люцинин, яка за свою послугу захотіла частинку душі, вважала за розіграш (кожен в тому світі дуріє по-своєму). Чомусь не хотіла собі пояснювати, як можна словом заговорити на смерть, бо тоді, певне, мала б відповісти собі ще на одне питання – чи Бог та душа існують.

Коли Мишку-Галюську на цвинтарі закопували в землю в білій фаті та білому платті нареченої, на похорон зібрався весь гуртожиток і вся кондитерська фабрика. Водієві на зелене світло в центрі міста відмовили гальма, Галька померла на місці. Василь плакав-тужив на могилі коханої… І раптом, то для всіх було таки несподіванкою, через три місяці одружився з Валею…

Коли так легко йдеш на зговір з тими, хто торгує такими послугами, то дуже просто зробити це і вдруге, і втретє. Спочатку то вважаєш важливим – заради кохання, заради коханого. А потім… Заради квартири, дефіцитних товарів, доброї посади, здоров’я, ліків. І все це в тебе тепер є. Чи майже все. Бо раптом той, кого ти вчора обожнювала, виявляється лишень звичайним обивателем-блазнем, плаксієм, який вірші любить більше, аніж тебе, і він не здатен через свої якісь там дитячі хвороби дати тобі дитину, а скиглить і стогне в стилі ретро, і ти платиш пані Люцині ще трішки, щоб його від тебе забрали. І нарешті ти щаслива, бо вільна. Статки, чини, багатство, гарний чоловік (красень та ловелас), який через пару літ тобі теж набридає, як і перший. Потім буде ще й третій, четвертий, кого хотіла – того і мала… Що хотіла, то і мала. Благо, «банк» повний і пані Люцина жива-здорова. Колишні оті дешеві «одні туфлі» на високих підборах, єдині на поверх та біленьке ситцеве платтячко півкльош з часом стали здаватися сном. Бо теперішня реальність поважного заступника директора фабрики Валентини Іванівни стала виглядати геть по-іншому – Чорне море, Середземне, золотий пісок, пальми, шепіт хвиль і коханців. Але, але, але… літа підкрадаються так нагло і вже старість стоїть на порозі та витріщається на тебе. Бо вічного життя тобі ніхто ж не обіцяв, а душа… Криниця майже порожня, і дріб’язковість раптом перетворює тебе на хвору, змучену життям потвору, з висушеним серцем.

Мальва уявила собі посудину, вщерть наповнену водою, але коли з неї постійно вихлюпувати воду, навіть якщо по крапельці, то рано чи пізно залишиться тільки на денці, рівно стільки, щоб тіло не вмерло. А воно й не вмирало, але терпіло жахливі фізичні муки. І тоді пані Люцина підказала інший метод продовження людського віку, бо вмирати баба Валя боялася. Певно, здогадувалася, що нічого доброго по смерті її не жде.

Мальва гидливо дивилася в очі старої немічної жінки. Баба Валя недаремно сиділа з ранку до ночі на лавці під під’їздом. Вона крала сили, підживлювалася в тих, хто проходив поруч. Не всі піддавалися такому впливу, на жаль для старої, звісно, але їй багацько і не треба було. До церкви чи в людне місце не йшла, бо там різні трапляються, і такі, як та мала, що зараз пригвинтила її до стіни, теж є. Вона ніколи ту дівку не любила. Стара з тваринним жахом дивилася на дівчину, намагалась відірвати від неї погляд, але не могла, бо Мальва не відпускала:

– Що ви зробили зі своєю душею, бабо Валю?

– Молода – не розумієш.

Ні, вона не розуміла, вона бридливо оглядала спотворену жахом фігуру старої.

– Ще раз, спробуєте тільки зачепити когось, тоді я вам обіцяю – торкнуся вас по-справжньому.

Не знала Мальва, чому так каже і як то по-справжньому, але стара їй, схоже, вірила, бо забубоніла пригнічено:

– Чесне слово, добра дівчинко, не стану цього робити. Я стара, доживаю, а те, що трохи позичаю в молодих… Тож у вас того і так забагато, але коли не можна, то не можна. Тільки той, не кажи нікому, га?

Не казати нікому? Про що? Наче їй хтось повірить. Мальва ще раз глянула на спотворену подобу істоти, яка колись була гарною жінкою, і їй стало гидко. Людиною вона її назвати не могла. Це був покруч – недолюдина. Той, хто, змарнувавши власну душу, зараз підживлювався силами інших людей. Мальва знала, баба Валя тепер її боїться і не стане шкодити. Згадала волосся старої, кинулася до ліфта, вдома її вивернуло…

Так, побачене вперше – справило шокуюче враження, аж до ригачки, хоч і не вважала себе зманіженою. Згодом стрічала недолюдей і вдруге, і втретє, вдесяте… Спочатку навіть рахувала, а потім… Просто махнула рукою. Скільки довкола тих, що торгують собою? Так, саме собою, не тілом, як повії, а собою: заради грошей, посад, квартири, машини, красивої дівчини-моделі, примарного вигаданого кохання чи коханого продають душу, ні – не відразу всю, а шматочками, кавальчиками. Так, той, хто зважується на таке, мусить добре подумати. Яка ж то спокуса – отримати все і відразу, не працюючи, не докладаючи жодних зусиль, просто так, бо ж живемо один раз, а що потім, а хто вам сказав, що потім настане. Таки так, коли душа тільки на денці, то до неї ні потім, ні колись ніколи не прийдуть…

Недолюди. Так називала для себе таких і мала на те право…

Улюбленим місцем для Мальви віднедавна стала дахівка будинку на сходженні вулиць Шпитальної, Джерельної та Шолом-Алейхема. Обізвала для себе це місце «Перехрестям гріхів та спасінь». Тут живе її «подруга по нещастю» Лідка, вони разом займаються вільною боротьбою і закінчують в цьому році випускний одинадцятий клас. Дівчата в спорті не суперниці, бо різні вагові категорії, в житті також, принаймні поки що. Купа спільних інтересів, тобто спорт і ще раз спорт та трохи байдуже зверхнє ставлення до хлопців. Хоча… Мальві до Лідки далеко, маються на увазі зовнішні дані і очевидні перспективи. Ліда – висока (метр сімдесят п’ять) рудоволоса ясноока красуня. Мальва впевнена – з Лідки таки буде чемпіон, бо спорт для неї – ціль. Мальва ж грається чи розважається, Лідка ж з усіх сил розважливо підтримує подругу – шукає себе. Хай, але їй здається, що колежанка таки дуже близька до істини. Лідка себе вже давно знайшла, принаймні вона так думає. Батьки – лікарі-стоматологи, дівчина йде вже визначеною для неї батьками дорогою, а те, що має хобі (вільна боротьба), то… Так, батьки спочатку були проти недівчачого заняття, аж поки Мальвин тато з ними не поговорив, навівши їм певні аргументи на користь такого невинного хобі. Найсуттєвіший – часу не вистачатиме на іншу дурню, до того ж таким чином дитя легко можна заохотити до чогось і мудрішого, паралельно. Не будеш мати гарних оцінок – кидаєш спорт і теде. Сьогодні Лідчині батьки з того, що донька трохи спортсменка, тільки тішаться. Он у шефа, Владлена Сильвестровича, син – вже два рази в наркодиспансері лікувався в неповні сімнадцять. А куми мала в п’ятнадцять залетіла, і ще купа різних прикладів знайомих, друзів, пацієнтів. Виявляється – одні плюси від тих занять: дисципліна, спокій, послух. Батьки посилено готують Лідку до вступу в медінститут, а та і не пручається. Поки вони не влізають в її життя і це не заважає спорту – вона приймає такі правила гри.

Червень – гарячий місяць: тестування, екзамени. І Лідчині, і Мальвині батьки думають, що дівчата посилено готуються до них. Лідка – так, а Мальва… Тій зараз не до того. Іспити вона й так складе, впевнена в цьому. Вчора тато її історію перевіряв, минулорічні тести підсунув. Інтуїтивно стовідсотково дала правильні відповіді. Батько від несподіванки мало дару мови не втратив. Після такої бурхливої батькової реакції розуміла, що наступного разу слід хоча б два-три рази помилитися, так спокійніше. І тести, і екзамени вона здасть, але чи знадобиться воно їй. Відчувала – радше, ні.

Отож, вдало прикрившись підготовкою до іспитів, Мальва пропадала на Лідчиній мансарді. З мансарди останнього поверху легко попадаєш на дах, а там… Все – як на долоні. Розкіш.

Ох, і надивилася Мальва на всяке-різне. Краківський ринок – колоритне місце. А поруч, через стінку, так би мовити, пологовий будинок. Повнота вражень. Чорні серця, майже втрачені душі. Навіть не хотілося знати, що стає з такими, як баба Валя, по смерті. Нехай, може згодом їй хтось пояснить. Але той колоритний світ внизу не виглядав аж таким уже втраченим, бо поміж юрбою, крім звичайних, буденних, загублених, скривджених, принижених та перекривлених покручених душ зустрічалися і по вінця наповнені, ті, що сяяли. Таких, здається, називають праведниками. Вона відчувала – то вони зберігають рівновагу між тими, хто легко продається, і тими, хто ніколи про це не думає. Ті люди світилися зсередини. Називала їх для себе світлячками. До них приємно було торкатися, з ними хотілося просто так привітатися, як з давно знайомим чи з приятелем, поручкатися і якомога довше вловлювати посмішку на устах та іскорки в очах.

Краківський ринок. Різнобарв’я всього! Упирі та упирки (сама так їх називала для себе), що висмоктують сили зі своїх жертв. Ой, як то цікавенно за тим дивитися. Роблять то по-панібратськи, говорять до тебе, мов до давно знайомого, «ніжно» гладять по спині, говорячи компліменти (о, які ті слова колючі на доторк, мов терен). Людина заворожено слухає – їй бо приємно, а хижак тим часом забирає зі спини, а хто сильніший – то й з очей сили. Цівочка фіолетового світла переливається в долоню хижака. Ви й незчулися, як стали жертвою, а вдома вам болить голова, тремтять руки, ноги, ви пару днів розбиті, знервовані, роздратовані, вночі погано спите, бо постійно прокидаєтеся від нічних жахіть. А найчастіше упирі і слів не витрачають, просто в густому натовпі тісно і можна легко підживитися, без напрягу та творчого лету. В упирів хмарка над головою жовто-гнилого кольору. Тут і торгаші, що торгують не тільки матеріальним крамом, і ті, що віддаються, також є.

Зустрічалися їй і ті, хто не зчитувався, був замкнений. Це – особливі люди, відчувала їх. Вони помічали її також, питально вивчаючи поглядами. Хто вони – свої, чужі? Це ж саме питання читалося у їхніх очах. Тож про всяк випадок вони уникали її, як і вона їх.

А ось і пологовий будинок. Молоді мами, інколи зовсім юні, які випускали на світ нове життя – яскраві душі, що горять сонцем. Мати вливала частинку себе в дитину, даючи їй життя. Та траплялися й такі горе-мами, котрі не хотіли сонцем ділитися, і тоді… Було й таке, що хтось з минулого небезпечною тінню не давав це зробити. Чорна рука, мов накривка на сонці, і мати, як не сіпайся, ніяк не може допомогти своєму маленькому сонечку… Тоді біле світло, яке нізвідки, здається, береться, приходить то з молодим лікарем, то з молитвою турботливої бабусі, переливаючи частинку свого сонця в маля… Там було цікаво, бо було багато створеного щойно життя, і страшно, бо вистачало також смертей… Туди, в той будинок, жінки приходили не тільки народжувати. Он ту, юну зовсім, молодшу від Мальви, напоїли спочатку, а потім зґвалтували однокласники. Очі, мов у мертвого собаки. Чи зможе така виносити і народити дитину? Хто батько того маляти? Стоп, а твій хто? Скривилася.

Кожна ненароджена дитина має мати шанс жити, бо нею може бути наступна Мальва. Дивилася співчутливо на п’ятнадцятирічну школярку. Те, що вже жило у ній, було звичайно-незвичайним, таким, як і в решти щасливих жінок, майбутніх мам. Але в тих щасливиць трубочками, клітинками, спорами попадала в тільце маленького тільки любов, а в тієї малої… Ненависть? Ні, швидше – розгубленість.

Приходили в цей будинок й ті, вбиті горем, хто змушений був позбуватися дитини, бо… То називається – «патологія» плоду, позаматкова вагітність і теде, вичитала про це в Інтернеті, а насправді ненароджене маля і справді виглядало приреченим, загорнутим, закутаним у тінь. Не мало жодного шансу народитися, і причини тут були найрізноманітніші. Хворі батьки, що передавали власні болячки дитині, якісь незрозумілі-невідомі-незнані чужинські чи з минулого гріхи роду. Але найогиднішими для неї були так звані «гнійники», інтуїтивно знала, що то чужа зла воля, втручання недолюдей – прокляття, наслані лиха, сплановані, щоб нашкодити, заради якихось мерзенних чи матеріальних, чи моральних зацікавлень. Моторошно було дивитися, як ті гнійники хробаками-упирями клубилися навколо дитини всередині жінки. О, так – вони не дозволять дитині народитися.

Стрічалися тут і випадкові пані, що просто «помилково» завагітніли і доволі легко позбувалися світла. Так, кожна перервана вагітність – то випробування для душі, бо після цього навіть на найсвітлішій із них з’являлася тінь, душа марніла, і, ох, як нелегко, і довго доведеться жити, спокутуючи, залатуючи ту порожнечу, що виривалася в нікуди, разом з промінчиками світла. Мальва інколи плакала, коли дивилася на це, інколи щиро раділа, коли вдавалося врятувати вже, здається, мертве сонечко.

Найгіршим видавалося те, що вона не може ні з ким поговорити про бачене. Хто їй повірить! Батьки, певне, подумали б – донька перечиталася «Сутінків» чи ще чогось з тієї ж серії. Може, бабуся могла б її зрозуміти, та вона далеченько, на жаль. Ті, від кого йшло світло, реагували на неї, як і на решту людей, – щиро та доброзичливо, в очах читалася «готовність прийти на допомогу», недолюди шарахалися від неї мов від прокаженої, та й вони їй були гидкими, про що з такими говорити. Ті, що не зчитувалися, – вичікували, і вона підсвідомо не робила першого кроку, бо між ними, була певна, є такі як Люцина, а є й такі, як Остап (син Сварожий) чи Птаха, жінка в білому. Вона навіть втомилася за тих пару місяців чекання, її ніхто не чіпав, а вона жила очікуванням.

18. Із янголом на плечі

Мальва здогадувалася – вона зараз не просто спостерігає, вона – вчиться. Вчиться розуміти, аналізувати, що, як і чому з нею відбувається. Знала, напевно, що це тільки початок навчання. І, звісно, в неї має бути Вчитель. Здогадувалася хто. Це – вона, та жінка – Птаха, що колись принесла її, Мальву, і «подарувала» батькам, врятувавши від когось чи від чогось.

Інколи Мальві здається, що вона особисто знає цю жінку. Чи може доросла людина пам’ятати момент свого народження? При здоровому глузді – ні, а при нездоровому? Хоча момент її появи в родині теперішніх батьків, говорить про інше. Але й це не все. Склала докупи всі особливі моменти свого життя, порівняла їх з розповіддю мами про Птаху. Намалювалася цікава картина.

Батьки щоліта залишали її на місяць у бабусі, коли наставав сезон ягід (чорнично-малиново-ожиновий), а згодом і грибний. Мальва з радістю приїжджала в Залютці. Хата бабусі, хоча й дерев’яна, та доволі сучасна, як на село. То все заслуга тата, майстра на всі руки. Двоповерхова будівля, у ній – модерна кухня з усіма новітніми прибамбасами: мікрохвильовка, кухонний комбайн, пралка, порохотяг, гаряча вода цілодобово, а ще – телевізор (плюс супутникова тарілка). Мальва мала власну кімнату, власну ванну кімнату і свій балкончик. Вода бралася з криниці, закачував її насос. Навіть не вірилося, що в такому сучасному оазисі може мешкати чарівниця. Бо то ж вам не хатинка на курячій ніжці, а простора сучасна вілла. Мальва вважає свою бабусю чарівницею: і її трави, і те, як та молиться щиро і як допомагає людям, – все про це промовисто говорить.

Бабуся Горпина стала для Мальви доброю подругою та класною пригодою в житті. Бабуся завжди розуміла її ліпше, аніж батьки, дивна поведінка онуки її не дивувала і не дратувала. Тож тільки у Залютцях у бабусі Горпини могла почуватися вільною, собою, не ховати свої дивацтва від світу. Хата бабусі край села, майже під лісом. Сусіди – старі сумирні люди. А товариство сільських дітлахів не дуже її цікавило, цього добра у Львові навалом. Набагато цікавіше розглядати бабусині трав’яні віночки, слухати безконечні казки, історії, бувальщини про всяку всячину. Чи не кожного дня до бабусі хтось приходив як не за порадою, то за ліками. І бабуся, о диво, ніколи в таких випадках не гнала малу від себе, навпаки – наче спеціально робила так, щоб Мальва залишалася поруч та слухала. Бабусин світ став для Мальви дверима в інший вимір, чи що, де все відбувалося за власними законами.

Той випадок трапився з малою Мальвою, коли їй заледве сповнилося п’ять. Того дня до бабусі Горпини прийшов настирливий вусатий дядечко. Мав маленькі колючі чорні очі, від його погляду Мальві робилося лячно. Бесіду з бабусею зачав з «медових пряників», та дівчинка бачила, що бабусі то зовсім не подобалося, а отже, і Мальві також. Із запопадливого загравання розмова раптом перетворилася на нудну та плаксиву. Тож мала нишком дременула надвір, подалі від жури, ближче до сонця. «Ми йдемо годувати маленьких курочок», – гукнула бабусі, коли та підвела очі на онуку, помітивши її рух в бік дверей. Бабуся в знак згоди кивнула, їй також той дядечко не подобався, але бабусенька дуже добра й ніколи нікому в допомозі не відмовляє, тож доведеться тепер помучитися з тим вусанем, принаймні вислухати. Мальва співчутливо зітхнула, вона могла вигадати собі курочок чи ще якусь забаву, а бабуся – ні, бо дорослі мають казати правду. Пізніше Мальва зрозуміє, що це не зовсім так. Але коли тобі лишень п’ять, віриш цьому.

Коли курочки були нагодовані, розбишака Петько, півень бабуні Ганки, що мешкала навпроти, загнаний у бур’яни, Мальві враз закортіло чорниць. У кухні на столі стояв повний полумисок, та до хати, при згадці про вусатого дядечка, повертатися не хотілося. А чом би не сходити до лісу і справді поласувати чорницями? «Бабуся забороняє самій йти в ліс, бо замала ще», – влетіла в голову мудра думка, та її відразу заступила інша, набагато цікавіша. Але ж вона далеко не піде, тільки скраєчку. Мальва сміливо рушила в бік лісу, тією самою стежкою, якою сто разів ходила разом з бабусею. Вона зможе, зуміє, це ж зовсім неважко. Спочатку здавалося – справді неважко. Вона доволі швидко надибала щедру чорничну посадку, а які ягідки росли на ній – солодкі, спілі, медові. І Мальва так захопилася збиранням спочатку ягід, а згодом і квітів, що незчулася, як заблукала. В лісі темніє доволі швидко, тож коли силуети дерев почали видаватися величезними примарами – злякалася не на жарт. Так, вона пробувала кликати на допомогу, пробувала і плакати – ставало ще гірше. З казок знала, що в лісі живе і вовк, і дикий кабан, і лисичка не завжди сестричка, тож здоровий глузд підказував, що в темряві не варто кудись пхатися, бо можна когось з тих персонажів випадково і надибати. Як каже бабуся та її казочки – ранок від ночі трохи мудріший.

У сутінках перечепилася через стару дуплясту сосну, яку майже вирвав з корінням вітер. Сосна мала велике дупло, в ньому легко могла поміститися п’ятирічна дитина і ще місце залишалося. Зазирнула досередини. Дупло було щедро встелене сухим листям. Зовсім не розмірковуючи над тим, а чи не живе часом у ньому хтось з диких і небезпечних лісових мешканців, втомлена дівчинка залізла досередини, згорнулася калачиком і міцно заснула. Її розбудили ранкова метушня та холод. Попрокидалося птаство, вовтузилася комашня в траві, загуділи джмелі та оси. Коли вилізла з дупла, то від здивування аж рот відкрила. Вона знаходилася поруч невеличкої, затишної, але й чужої для Мальви галявини. В сутінках вчора її не розгледіла. Мальва роззирнулася і заклякла – десь за п’ять метрів від неї стояла дерев’яна фігура з ріст дорослої людини. То був наче і стовп, але… Мальва підійшла ближче. Крім: «О-о-о-о-о!» – нічого і не сказалося. На його вершечку красувалася вирізьблена з дерева голова жінки. Довге волосся, зібране на потилиці та зачеплене чимсь схожим на серпик місяця-молодика, великі очі, маленький ніс, стримана посмішка на вустах. Жінка була мов жива. Тонка її шия переходила в дерев’яний стовп. Але не присутність тут серед лісу дерев’яної пані найбільше вразила тоді Мальву, бо в п’ять років до таких дивовиж якось байдуже. Здивувало Мальву інше. Майже весь стовп – знизу і аж до шиї жінки – був обв’язаний різнобарвними стрічками. Мальва відкрила здивовано рот і знову протягнула: «О-о-о-о!» Дівчинка трохи походила навколо фігури, розглядала її, гладила. Дерево на дотик здавалося теплим. Згадала бабусю, її привітну хатку, захотілося їсти та пити. Притулилася головою то стовпа та ладна була заплакати. Тоненька зелена стрічка, пов’язана на рівні очей, раз по раз від шарпання вітру зачіпала її обличчя. Мальва підвела очі на фігуру дерев’яної жінки. Та наче їй підморгнула. Подумалося, що то, певне, від голоду мариться. Але від того наче посміливішала і відв’язала від стовпа зелену стрічку, що їй дошкуляла. Та не довго Мальва тримала її в руках, пустун вітер різко шарпнув за стрічку, вирвав з рук, грайливо підхопив та й поніс кудись як пір’їнку. Мальва кинулася наздоганяти. Тільки вона наближалася і, здавалося, от-от упіймає стрічку – вітрисько знову підхоплював її і крутив у своєму танці, віддаляючись. Дивний то був вітер, бо вів її не будь-куди, а наче трохи захаращеною та добре помітною стежиною. Час від часу Мальві здавалося, що то і не вітер зовсім, а якась пані в довгій білій сукні веде її за собою, тримаючи за руку вітер. Пані посміхалася. За грою з вітром дівчинка незчулася, як побачила між гіллям лісових дерев знайомі обриси бабусиної хати. На стежині лежала зелена стрічка. Пустун вітер кудись запропастився. Мальва озирнулася, позаду за кущем глоду стояла чорнява жінка в білому, вона привітно помахала Мальві рукою і щезла.

Пізніше бабуся Мальву переконувала, що то онуці привиділося через перевтому і щоб вона нікому не сміла про це розповідати, бо не повірять. Мальва і не розповідатиме, ще чого. Бо та пані ще образиться – якби вона хотіла, щоб про неї всі знали, то не ховалася б у лісі. Вона так і сказала бабусі, а бабуся щось пролепетала про те, яка вона розумна на свій вік, забрала у Мальви зелену стрічку і заховала у скриню. Мальва не заперечувала – з бабусею сперечатися важко: вона навіть старша за її тата, він колись казав мамі, що трохи боїться бабусі, може тому, що вона за тата мудріша. Але зараз Мальва тільки вражено витріщалася на те місце, де щойно стояла вродлива пані, та здивовано розводила руки в сторони. І враз відчула, що втомилася і дуже хоче їсти. Сонце стояло високо над головою. Була обідня пора. Мальва зайшла на подвір’я, погукала бабусю. Та тієї ані в хліві, ані в хаті не було. Не стала шукати – дорослі не губляться, губляться тільки діти, яких потім довго шукають. А от вона сама знайшлася. Очі на ходу злипалися. На столі стояв глечик з молоком, а під рушником лежав житній хліб. Дівчинка, навіть не ламаючи його, пару разів надкусила, запиваючи молоком з глечика. Ледве допленталася до ліжка. Скрутилася на ньому калачиком і заснула, стискаючи в кулачку зелену стрічку. І приснився малій Мальві диво-сон, що та пані з лісу – то птаха з крилами, схожа на білу лелеку, і летить та птаха небом, а Мальва, як у казці про Нільса, що мандрував верхи на гусаку, сидить на спині птахи, притулившись до її пір’я, і так їй хороше і спокійно, бо велика птаха-Лебідка береже її.

Бабуся назвала це щасливим випадком, Мальва, крім бабусі, не стала нікому про це розповідати, навіть татові з мамою, все одно не повірили б. Бо у дітей така багата уява!

А згодом відбулося ще декілька дивних подій. Їх Мальва вже добре пам’ятає, і багата дитяча уява тут ні до чого. Трапилося це тоді, коли Мальва була у четвертому класі. Тато повіз їх з мамою в оксамитовий сезон у Крим, такий подарунок вигадав для мами на річницю їх весілля. Мешкали вони в татового приятеля, в приватному будиночку біля самого моря. Зазвичай у жовтні відпочиваючих уже немає – погода псується і море не вабить. Хоча того жовтня і море, і погода були лагідні та теплі. Мальві подобалося тоді все, особливо безлюддя, а ще – вода, вода, вода, яка вабила, кликала, торкала, гладила, пестила. Її шелест, шепіт, сіль на губах, квиління чайок, низьке сонце на низькому глибинно-блакитному небі.

Одного разу Мальва прокинулася доволі рано, ще сіро та тихо було надворі. Лежала, їй здавалося, що вона чує, як говорять-розмовляють хвилі. Шалено захотілося скупатися, прилучитися до тої розмови, чи що. Тато забороняв без нього заходити у воду, бо Мальва не вміла плавати. Але ж він нічого не знатиме, бо хто йому скаже, хіба що ледача чайка. Взяла купальник, рушник і тихенько вислизнула з хати. Море того ранку здавалося трішки тривожним й печальним. Ні, воно не штормило, лишень злегка зітхало. Скинула з себе одяг, намочила ноги і… Не втрималася, таки зайшла у воду, спочатку – по пояс, а там… Раптом незчулася, як про валилася кудись ногою і стала тонути, задихатися. Борсалася, кричала, нахлебталася води… Її ніхто не чув. Тому, що не було кому чути. Батьки спали в хатинці, пляж пустував. Закрила очі, солона вода, здавалося, затопила її повністю. В уяві виникнув темний тунель, а попереду світло, і вона, борсаючись у воді, пливе на те світло, аж раптом хтось з усіх сил тягне її назад, боляче ухопивши чіпкою рукою за коси, шарпаючи в протилежний бік.

Мить, і вона вже лежить на піску, випльовуючи солену воду, голосно й надривно кашляючи, витріщаючись безглуздо в небо. Майже розвиднілося, небо з сірого перетворюється на волошкове, окрайчик сонця вилізає з-за горизонту. Заклопотані зелені очі чорнявої жінки нахилилися над нею. Обличчя її мокре, чорне волосся прилипло до блідих скронь і вилиць, краплі води скапують на Мальву, жінка невдоволено крутить головою:

– Ох і налякала ж ти мене, дівко! Ледве встигла. Слухай, мала, навчися літати, чи що? Ой, леле, тобто плавати, бо наступного разу я просто не встигну, ненавиджу пірнати.

Надривний кашель і порція солоної води не дають і слова вимовити, не те що подякувати за порятунок, й Мальва тільки ствердно хитає головою, обіцяючи. Коли відкашлялася і звелася врешті на лікті, побачила – вона сама на березі. Може, та жінка їй примарилася, а море саме викинуло її на берег? Але сліди від босої жіночої ноги на піску говорили геть інше. Було таке відчуття, що вона її звідкись знає, вже бачила, зустрічалися. Ні мамі, ні татові не розповіла про цю пригоду, тоді і так від них добряче дісталося – бо вони помітили її мокре волосся і мокрий рушник.

Відтоді часто згадувала Мальва свою рятівницю. І тільки вже вдома, у Львові, до неї якось серед ночі дійшло – це та сама жінка, що вивела її колись з лісу. Не сприймала той здогад серйозно, бо поки що не мала достатньо підстав… Але таки записалася на плавання і навчилася плавати, щоб так по-дурному не встрявати в халепи, бо хтось десь там, де саме, вона не уточнювала, дбає про неї.

Та все цією пригодою не закінчилося.

Сусід Сергій, той самий теперішній Людчин пунктик, на чотирнадцятиріччя подарував Мальві навушники – такі крутезні, великі, як у справжнісінького діджея. Хизувалася ними перед однокласниками, перед батьками не вдавалося, тим було – пофіг, ніц у тому не тямили. Якось Сергій позакачував їй всякої-різної типу своєї улюбленої музики, там була така солянка з сіро-буро-малинового, що – вау. І Мальва, заслухавшись, переходила дорогу в навушниках, чемно-культурно-виховано на зелене світло, слухаючи оту солянку. Але ж, дівко, ти забула геть чисто, що живеш у дурнуватому світі, де правила існують не для всіх, і тому маєш добряче головою крутити, вухами чути, коли через дорогу переходиш, навіть на зелене, матолків повно навкруги. Побачила того придурка на «бентлі», коли він уже майже в’їхав у неї, зовсім не зменшивши швидкості. Для таких жодних світлофорів не існує. Добре могла розгледіти його здивовану неголену мармизу і жах на обличчі рудоволосої кубіти, що сиділа поруч і вже відкрила рот для крику. Дзенькіт, удар, бабах, гальма, розбите скло, біль в колінах, навушники з’їхали з голови – і сердиті зелені очі тієї, яка щойно знову врятувала їй життя. Цього разу жінка просто вихопила її з-під коліс автівки та відкинула вбік:

– Ти мене доведеш, мала, поки виростеш. Щоб я тої дурні в тебе на вухах ніколи не бачила. І взагалі, якби не… – затнулась, не договорила, тільки сердито блимнула очима.

Вона різким рухом стягує з Мальви навушники, кидає їх спересердя на землю, трохи сумно хитає головою. Довкола збираються роззяви, машина того, що ледве у неї не в’їхав, вилетіла на зустрічну смугу, де чемно на світлофорі, чекаючи зеленого, стояла вантажна фура.