Текст книги "Зворотний бік світла"

Автор книги: Дара Корний

13. Світ Єдиного Бога

Птаха стояла на вершині Магури. Дивилася вниз, на Сонце, яке, здавалося, неохоче йшло на спочинок. На руках мирно спала Мальва. Світ Єдиного Бога лагідно зустрів їх, не відчувала тут жодної небезпеки. Перевела подих, важко зітхнула.

Зараз вона ненавиділа Стриба. Зрадника, відступника, того, хто стільки лиха приніс у її життя, у Світ Сарматів, світ, який вона встигла полюбити. А скільки ще понівечених доль він залишив по собі в інших світах?

Світ сарматів. Мертва Верха, жінка, яка згасла у неї на очах, тулячи до губ суху мальву з її саду, яку подарував не закоханий, а просто, випадково захоплений незвичайною смертною Стриб. Цар-Мати Вітра, яку одноплемінники вб’ють за те, що переступила через прадавні закони, сміла порушити їх, рятуючи онуку. Мала Мальва, яка щойно народилася й відразу стала сиротою, кого силою вирвали з її світу, щоб урятувати від неминучої погибелі.

Дивилася то на Мальву, то на сонце. Наче шукала поради, наче боялася саму себе. Стриб на боці світлих… Запитувала чи стверджувала. Ти себе чуєш? На якому він чи на чиєму він боці? Чи мало він начудив і з тобою теж? Але ж «кохання прощає все», повторювала, як мантру. Затнулася на півслові: «Чи донедавна прощало?» Запитувала, запитувала, запитувала… Ліпше вона б не знаходила ту кляту суху мальву. Майже переконала себе, що мальви Верхи – квіти з чужого світу, бо чорні серед них є. І маєш – правда вилізла на світ божий і шкіриться до тебе недобре. Чому вона не може вчинити як звичайна смертна жінка? Не рвати себе на шматки, а відомстити, просто і натхненно. А як же обов’язки, відповідальність, велике покликання?

Як то все набридло за тисячі літ.

На руках заворушилося маля. Відірвала очі від сонця. Вона любила дивитися в його багатолике лице з гори: вранці, в обідню пору, ввечері, воно завжди різне. Прислухалася до себе. Стільки зараз усередині намішано – і особисте, і… Завжди робила вибір в бік останнього. Чи цього разу правильно чинить? Дитя запхало до рота пальчик і зачало його смоктати. Ще трохи, і воно захоче їсти.

Мальва, як квітка, як надія, – красиве ім’я. Не гірше від Громислави. Дівчатко, яке щойно народилося і відразу втратило матір та не отримало батька. Мара руками Птахи врятувала дівчинку. Верху ж відмовилася допомогти врятувати, тобто дозволила матері Мальви померти. Допомагала Птасі, так би мовити, ліквідувати суперницю? Ні, ні, так не думай. Багато жінок вмирає під час пологів і в цивілізованих світах. Згадала слова: «Що дозволено Марі, то…» Нашорошилася від власних думок.

Мара! Чому вона так чинить з нею? А ті слова – «Те дитя не чуже мені». Очевидно, Мальва майбутня безсмертна, яку ось таким чином рятують і яку в свій час Мара позначить Перемінником. Птаха не могла забрати Мальву в Яроворот. Це заборонялося Марою, бо вона знала, хто батько дитини? Та й тепер Птаха цього не зробить нізащо, бо також знає хто. А може, таких Мальв, про які Птаха не відає, в її Стриба десятки? Гидливо змушувала себе так думати. Дарма, знала ж, відчувала – ні. Мальва – єдина його донька. Кохана Птаха не змогла народити йому дитя, а проста смертна, хоч і ціною власного життя, – подарувала. Нестерпно запекло всередині, аж застогнала.

Ненавиділа зараз і Мару, хоча знала, що не все тут так просто, а ненависть тільки заважає у всьому розібратися. Та все одно ненавиділа. Бо ж Мара все знала, від самого початку все знала. Ні, гірше! Свароже, яка вона дурепа, хоч і безсмертна. Допетрала нарешті. Сон! Так, авжеж. Він – син Мари. От хто заставив його подарувати їй дозвіл входити в п’яті ворота. Зробила Мара це зумисне, бо що?

Знову рух по колу.

Згадала сарматок. Зізнайся собі, Птахо, той трохи збочений сарматський світ, який ненавидів чоловіків, вабив, причаровував тебе. І тебе ж до нього не припнули, ти сама прикипіла серцем. Чому? Тому, що ти в душі – справжня поляниця, Птахо. Чоловік зробив тобі боляче, і ти власну ненависть вимістила на інших чоловіках. Хай не безпосередньо. Насолоджувалася тим, як легко та спритно розправляються з чоловіками поляниці, мають їх за ніщо, використовуючи тільки для продовження роду та жертвоприношень, зрікаючись кохання, також кладучи його на жертовник. Бо мертве і не зробить тобі боляче, не зраджуватиме, не брехатиме. «Ох, Птахо, Птахо, ти не ліпша від темних, – волає твоє сумління, – бо смієш так мислити і в тобі є зворотний бік, небезпечний бік». Труснула головою, женучи від себе ці відчайдушні думки, проганяючи ненависть. Подивилася на маля. Криво посміхнулася. Вона відомстить Стрибу за все, за зради, за образи, за те, що простила йому смерть власних батьків, за кохання, яке досі горить в душі і яке він своїми постійними зрадами відчайдушно гасить.

Колись Мальва виросте, і Птаха бачитиме, як це відбуватиметься, а Стриб – ні. О, настане час, і Птаха розповість Стрибу про те, що його доньку, з прадавньої родини безсмертних, зростили та виховали звичайні смертні, яких він так зневажає. Вона розповість і про те, що пережила, рятуючи його єдину донечку в той момент, коли він розважався з повіями на Далекому Озері, про те, як у неї на руках померла жінка, яка його кохала більше за життя, а він пройшов повз це граючись. О, він почує розповідь про те, що його донька називатиме та вважатиме татом іншого, смертного чоловіка. І тоді… Тоді, може, вони будуть квити. Але поки Мальва ростиме, Птаха пильнуватиме, берегтиме дитину Стриба, мов зіницю ока. Вона – донька її коханого, плід зради, але разом з тим і зброя.

Розпачливо дивилася на Сонце. Як вона сміє таке думати? Вона ж світла безсмертна. І рішення, яке вона прийняла, – єдине правильне, виходячи з логіки міркувань Мари та й з життєвої логіки. Але чому ж тоді в душі стільки зловтіхи? Відкинула всі вагання, подивилася на Мальву. Дитя спало. Згодом в собі покопаєшся, а зараз…

Мусила підшукати для малої родину. Справжню, люблячу, таку, щоб дівчинка не чулася в ній покинутою, чужою. Купу світів передивилася, всі були якісь або занадто жорстокі, або занадто правильні, покладалася на внутрішні відчуття. І от зараз, дивлячись з гори вниз на сонце, розуміла – це саме те, що треба. Тепер обрання місцини. Вибір невеликий, як не дивно. Бо підходить не все. Найдужче в цьому світі любила Карпати, коли б сюди не приходила, мандрівку зачинала з цієї гори. Її гора – гора Магура.

Що ж, провідник зараз має підійти. Провідник чи, як його тут ще називають, – Мольфар. Він мав підшукати для Мальви батьків. Була впевнена – впорається з цим, та все одно доведеться власноруч все перевіряти. Відповідальність надто велика.

Поруч на землі стояв кошик, тимчасовий прихисток для Мальви. Дно кошика дбайливо вистелене. Птаха нахилилася – поклала туди дитину. Витягла із-за пояса варган, тут його називають дримбою, і…

До уст тулила метал – стогнав, вив, скавулів він у передчутті. То тривало якусь мить чи, може, вічність. Він замовк, затих. Прадавня тиша розлилася довкіллям і всередині Птахи також. Передчуття врівноважували світи. Притиснула дримбу до зубів, вдихнула і… Журба, смуток, радість, кохання, біль полилися, наповнили звуками простір, мелодія гірко піднімалася аж до небесних сфер, лоскотала п’яти творцю, падала в лоно Наві, торкалася губ самого Велеса, бентежила його своєю чистотою, а потім вихором влітала всередину деміурга тих диво-звуків. Птаха вміла грати та керувати мелодикою дримби, вичакловуючи її з себе, роблячи безтілесне реально-магічним. Вона тоді ставала одним цілим з дримбою – вся аж дрижала від втіхи, насолоди та водночас відчаю і болю, тремтіла в такт вібрації інструмента, згоряла від торжества та від суму. Замерехтіли, задеренькотали над горою дивні привиди-світи, барвисті та чорно-білі, небезпечні та звабливі… Замовляла зараз ті звуки спеціально, не заради втіхи. І не мала права схибити чи пройти непрокладеною стежкою від неба до землі, від землі аж до сонця, яке ще не зайшло, а зачаровано зависло над горизонтом, скоряючись наказам чар-звуків. Мусила ту дорогу виплести, як віночок: розкішна хай буде, звивисто промовиста та чесно поснована, щоб приводила туди, куди мандрівник бажав би прямувати.

Коли врешті закінчила, відтулила від губ варган. Роздивилася довкола себе: марево, витворене звуками, й досі висіло над горами, переливаючись у променях сонця кольорами веселки. Посміхнулася з того видива захоплено, нахилилася над кошиком:

– Ну от, Мальвочко, твій ключ готовий. Він має на собі мій слід, що зробиш, замала ти ще, але він тепер твій і підкорятиметься тобі також. Коли виростеш, я навчу тебе на ньому правильно грати і подорожувати, а зараз він охоронятиме тебе і твою родину, поки мене не буде поруч.

Тим часом десь внизу залунав голосний жіночий спів:

 
Ой піду я в полонину,
та в полониночку,
Чи розвіяв буйний вітер
нашу колибочку.
А я дримбу купувала
Та й боса ходила,
Жиби дримба грала й грала,
Я ся не журила.
Хто на дримбі вміє грати —
Того люб’ять гори,
Бо та дримба як Карпати —
З вітрами говори.
 

Птаха впізнала той голос. То був голос Провідника, точніше Провідниці.

– Як ся називає теє дитєтко, Магурко-Пташко? Мольфа, кажеш, чи стара недочула?

– Мальва, кажу тобі, Мальва!

– Мальва, Мольфа! Мальва! Не однаковісінько, кажеш? Йой, не даремно так сі втяли назвати! Як то пасує те ймення тому, хто є доброю дочкою свого отця? І не тра на мене так глядіти, Магурко, я йому анініц не скажу, то не моя таїна. Йой, ніц не вмієш тримати язик за зубами, нащо тотим співом надримбала стільки правди? Маю гарну родину для твоєї Мальви-Мольфи. Одної відунки родина. Світлі люде!

14. Горпина

Бабуся Горпина обожнює свою онуку Мальву. Навіть ім’я малої заставляє посміхатися, тепле-тепле і запашне, мов квітка. І якби вона не знала, що дівчинка нерідна, то могла з ким-будь закластися: ця дитина з їхнього славного відунського роду. Як не старалася Горпина допомогти своєму єдиному сину Назару народити дитя – ніщо не допомагало: ані молитви, ані замовляння, ані трави. І ті різні сучасні лікарські штукенції також не підсобили. Правда, був ще один спосіб: звернутися за допомогою до певних сил – за певну платню, звичайно. Може, для непосвячених ціна й невелика – дрібничка, так би мовити, крихітна шопта душі. Але Горпина добре знала, як воно торгувати таким крамом, ти нічого не помічаєш наче, тобі не болить, не пече, не мучить, хіба що сни інколи паскудні дошкуляють. Та коли ті сни у людини безхмарні! Як казав колись її чоловік Микола: «Дурне спить – дурне йому си снить». Ох, легко ж піти на зговір з торгівцями в такі моменти, так важко зупинитися вчасно. Горпина один раз втрапила в пастку, і маєш – Назарко тепер розплачується.

А сталася ця оказія не так і давно. Назарчик тоді ходив у восьмий клас, здається. Ростила та виховувала його сама. Чоловік Миколка, її перше та єдине кохання, трагічно загинув. Він так і не побачив свого сина. Кохала Миколу Горпина, і якби не син Назарко, хто зна, чи не вкоротила тоді в двадцять неповних літ собі віку. Маля та клопоти біля нього відволікали від безпорадності. В молоді роки чомусь завше любиш на самоспалення, до нитки вигоряєш усередині. Вона й вигоріла, бо так і не вийшла більше заміж.

Її Миколка працював шофером у колгоспі. Був одержимий дорогою, часто їздив у відрядження. Цінували його як доброго водія, бо був непитущим та відповідальним. Горпина часто просила чоловіка: «Микольцю, зостав, серце, ту роботу, знайди іншу». Відчувала – біда за коханим назирці ходить. До хати не сміє зайти, бо у ній Горпина і відвороти. Та Микола у відповідь лишень посміхався, ніжно пригортав дружину й віджартовувався: «Нічого зі мною не станеться, люба! Дорога – то моя пристрасна коханка. Не можу без неї». Одного разу з відрядження так живим і не вернувся. Коханка забрала собі коханого. Заснув за кермом. Помер уві сні. На ходу машина врізалася в швидкий поїзд. Чоловіка оплакала та поховала і продовжувала жити, ростити сина та допомагати людям, як вміла і як могла.

Одного листопадового млосного дня привели до неї п’ятнадцятирічну дівчинку, однокласницю Назарка. Син тоді був у школі на заняттях. Родина Перепеленків мешкала на протилежному боці села. Вірка з чоловіком ростили трьох дітей. Найстарша, 15-річна Олеся, позашлюбна дитина, батько покинув матір відразу після народин маляти. Говорив, що замолодий для сімейного життя, і запевняв усіх – то не його дитя. Та через три роки повернувся додому, вигулявся, напевне, чи ліпшого нічого не знайшов. Вірці хотілося вірити – совість замучила. Впав Славко жінці в ноги та й вимолив прощення. Бо доньці таки потрібен батько, а покритці – чоловік. Тож близнюки, Семенко та Ілля, народилися вже у шлюбі. Звичайна сільська роботяща сім’я. Вірка – доярка на фермі, Славко – їздовий у колгоспі, на три роки молодший від дружини, трохи любить випити. Та в їхніх Залютцях для чоловіків те «трохи» віднедавна стало вважатися чимось буденним.

Горпина, тільки-но глянула на Олесю та матір, відразу зрозуміла – лихо тих двох привело. Олеся з виду зовсім дитина. У восьмому класі є різні дівчатка, є й такі, яким можна легко дати і двадцять літ, Олеся ж виглядала на тринадцять – худенька, тендітна, тільки з несміливими натяками на процес переходу з дитячого віку в підлітковий.

– Горпино, у нас біда. Тільки ти можеш порятувати та допомогти, – навіть не привітавшись, з порога заголосила Вірка, сльози, певне, всю дорогу ледве стримувала і от тепер дала їм волю.

Олеся заховалася за материну спину й несміливо шморгала носом.

– Вірко! Олесю! Заходьте до хати, і там все розкажете. Хай ліпше вулиця ніц не знає. – Горпина майже силою затягнула з сінешніх дверей жінку з донькою до просторої світлиці.

Нічого не розпитувала, чекала, коли Вірка врешті виплачеться і зачне говорити. І Вірка заговорила. Трохи плутано, та все ж і того було достатньо, щоб зрозуміти, яке таке горе привело до неї цих двох. Мала Олеся чекала дитину, вже п’ятий місяць вагітності, хоча на худому дитячому тільці дівчини та під доволі широким теплим одягом нічого й не видно. Горпина трохи недовірливо дивилася на матір. Та все зрозуміла, швиденько розстебнула благеньке старе пальто доньки, напевне ще Вірчине, бо теліпалося на худих плечиках Олесі, мов на швабрі. Тоді задерла довгого чорного в’язаного светра, також доволі широкого, закинула його поверх живота доньки. Вірка казала правду. Горпина відчула в тому щось погрозливе, через дурні зальоти її ніколи не турбують. Знають – абортами вона ніколи не займалася.

Вірка розповіла далі. Про те, як позавчора несподівано зарано повернулася вранці з ферми додому. Зазвичай «дойка» починається о шостій ранку. А тут така оказія – сказали, що на ферму привезуть дефіцитні колготи та шкарпетки для доярок, тож попросила сусідку Лідку підмінити її, а сама помчала додому за грішми. Отож, не підозрюючи нічого поганого, Вірка похапцем влетіла в спальню, де в старій шафі під шаліновими хустинами тримала гроші, й обімліла. Її чоловік кохався з донькою. Спочатку ті навіть не помітили її присутності, так були зайняті. Звісно, зчинився ґвалт! Перелякана і збентежена Олеся ридала, благала прощення в матері на колінах. А той «вогер хранцуватий» і не думав виправдовуватися. Сварка, бійка, крики. Доволі огрядна Вірка роздряпала пику худющому Славіку, вибила йому передні зуби, а він, «скотиняка шолудива», і не мислив каятися. Навпаки, в усьому звинуватив Вірку. Кричав, що в тої завжди увечері то голова болить, то «срака». А він хлоп і йому «хочеці»… То шо, курвів у селі мало? «Такий гріх, такий гріх!» – голосила Вірка. Горпина аж обімліла після почутого. Знала, що жінка ще добирає пристойні слова, розповідаючи, могла тільки уявити собі, що ті двоє одне одному нагородили і зробили. Славко вишкірився на Вірку і сказав, що не чує за собою ані гріха, ані встиду, бо Олеська – не його донька, а сусідова, той сам му за фляшкою бурячинки признався. Так, він її ростив як свою, але то до пори – до часу. Для себе ростив. А те, що їй тільки п’ятнадцять, нічо – молода і рання, не вона одна в селі така. І, зрештою, Олеська сама того не менше хтіла. Він її не силував. Олеся ж чесно зізналася матері, що вже півроку вони «тимтово» займаються. Славко пригрозив доньці, що тільки посміє матері тявкнути – то приб’є її, та й чи повірить Вірка таким брехням малої.

Вірка роз’ярилася, хотіла й Олесьці, для «прохвілактики», надавати по пиці чи за патла потягати, та чималий живіт оголеної доньки стримав її. А коли розпитала, то з’ясувалося, що Олеська вже на п’ятому місяці. Сором який. Вагітна від рідного батька, щоб той там не плів про своє небатьківство, Вірка ж добре знає, хто батько дитини. Якби то було від когось чужого, то не сміли б турбувати, а тут – таке лихо.

– Горпинко, золота моя. – Вірка бухнулася в ноги. – Прошу, заклинаю, не дай пропасти. Тіко ти можеш забогарадити. В больниці навіть слухать не хотять: пізно, кажуть. Але ж то не тіко встид, голубко моя сизокрила. Встид ми би пережили. То ж гріх неспокутуваний, бо яке те дитятко си вродить, певне жи слабе на голову і не тіко. Порятуй, Горпинко, заклинаю.

Горпина підійшла до переляканої та зблідлої дівчини. Приклала руку до живота. Нічого не відчувала, як не силувалася, як не старалася, молячись і просячи сили, які їй завжди допомагали в таких випадках. Цього разу двері для неї було замкнено. Таке іноді траплялося – вхід до знання не дозволявся. Завжди то вирішувала так – не дано знати, лізти, значить, туди не слід, то якась покара чи наслання для людини або для родини і вона, відунка, вже тут – безсила. Навіть коли хворий показував результати аналізів чи свою медкартку – все одно не бралася допомагати. То не в її володіннях. Але цей випадок…

Вона тоді допомогла Олесі, переступила через всі застороги. Бо молода ще духом була, дурна, не визріла нутром. Враз відчула в серці спокусу чинити, як Господь, вершачи долю ще не народженої людини. І коли на світ божий з’явилося мертве дитя-викидень, тоді вона пологи викликала травами та й приймала їх, зрозуміла, щойно взяла на душу великий гріх – вбила ненароджену людину. Немовля було не п’ятимісячне, невідомо, хто тут брехав – Вірка чи Олеся, чи просто дівчина заплуталася в підрахунках через переляк. Мертве дитя мало щонайменше сім місяців. До того ж, взявши його на руки, то був хлопчик, зрозуміла – Олеся завагітніла не від рідного батька. Відчула це. Тобто той, кого вважала рідним батьком, ним таки не був, Вірка брехала всім. Горпина тоді забрала життя в дитини, хоч і давалася їй пересторога – не втручатися. Погребувала… І от тепер син Назарко розплачується за материнський гріх. З його насіння назавжди забрано життя.

15. Дар

Та жінка прийшла до неї літнього вечора. Горпина вже навіть спати вкладалася, змовивши перед образами молитви. Пані стояла перед порогом, чекаючи дозволу увійти. Довга, аж до землі біла суконка, помережана білою вишивкою, так у них ніхто не вбирався. Плаття аж світилося в темряві сіней, та й сама жінка наче була зіткана зі світла. Горпина тільки глянула, відразу зрозуміла – своя. Назвалася дивним йменням – Птаха, заговорила до неї дивним словами з прадавньої молитви, якої її навчила бабуся. Від Птахи Горпина вперше й почула про Мальву, про немовля, яке щасливою долею випадку призначалося на виховання в родину її Назарка. Мати знала, що її син категорично проти того, щоб взяти дитину-сироту з дитячого будинку, через це навіть до розлучення з Ольгою дійшло, але та жінка говорила так упевнено, що сумніву не виникало – Назар спасував і прийняв маля як рідне. Ніхто не питав зараз у неї ані дозволу, ані поради. Її лишень повідомили про те, що вона має всіляко допомагати сину та невістці у вихованні дівчинки. Як допомагати? А вона сама знає, бо дівчинка ця – особлива. І ще та жінка сказала, що то її, Горпинина, спокута за колись вчинене зло. Горпина не сміла виправдовуватися, бо добре знала, за що, опустила очі додолу і тільки ствердно похитувала головою на слова янгола. Бо хто це був, як не янгол? Тільки він міг знати про Горпину таке!

Птаха пішла, а Горпина аж до ранку не могла стулити очей – думалося про все на світі. Згадувала дівчинку Олесю, мертве немовля, нещасливого, чи й уже щасливого, сама не знала допіру, сина Назарчика та згадувала-згадувала-згадувала свого чоловіка Миколку. Їй не вистачало його. Навіть не чоловічих обіймів уночі чи пестощів, а тепла долонь, до яких можна притулитися і загріти втомлену та зболену нещастями інших душу. Не плакалося тоді, тільки згадувалося, думалося і молилося.

Тож коли Назарчик вперше привіз до неї малу Мальву, Горпина зрозуміла – вищі сили подарували їм таке дороге і цінне дитя.

Маленька семимісячна Мальва махала рученятами, сонячно посміхаючись бабусі. І в Горпини враз так світло та затишно стало на душі, ніби всередині хтось запалив свічку. І от та свічка всередині палає вже сімнадцять літ. Знала, що та дитина – особлива, позначена. Бо неособливих дітей янголи самі не приносять. Янголи з дивними іменами.

Горпина любила Мальву, як може бабуся любити онуку, більше навіть, ніж Назарка. Нікому в цьому ніколи б не зізналася, але хіба ж серцю накажеш. А інколи вона навіть майже побожно боялася Мальви, відчуваючи всередині дитини необ’їжджену силу, тоді просто вклякала перед образами Матінки Божої, молилася і канонічними, і власними молитвами, щоб та допомогла її онуці зробити правильний вибір, коли настане пора. Таке щось схоже було і в неї, хоча вона тільки відунка, а тут щось набагато міцніше.

Горпина народилася в родині відунів. Її й досі дехто кличе по-вуличному – Відуниха. Бо коли вона побралася з Миколою Коровайченком, сином найшановнішого господаря Залютців, то стали називати, хоч і досить несміливо, Коровайчихою.

Від малих літ все в їхній маленькій господі дихало, співало, пахло. Завжди усміхнена мама в білосніжній хустині, зав’язаній під молодичку, трави, зібрані в пучечки та розвішані в найнесподіваніших місцях. І щодня багато людей, чужих людей, які приходять за допомогою. Батька Горпина не знала, коли його в сорок четвертому забрали на війну – мама була при надії, тільки на четвертому місяці. Навесні сорок п’ятого, коли малій Горпинці виповнилося піврочку, мама отримала похоронку – загинув смертю хоробрих на полі бою, похований у братській могилі в Чехії. На спомин про батька залишилися чорно-білі світлини з чорнявим усміхненим вусанем на них, сірий крислатий капелюх, юхтові чоботи велетенського розміру, батько був височенький – два метри росту, та похоронка. Тож мама Натка від народження стала їй і за матір, і за батька, і за вчителя, і за світло, і за тінь. Ні бабусь, ні дідусів. Страшна війна від сорок першого навитворяла лиха. Німці в сорок третьому, на Різдво, затіяли жахливу розправу над селянами. Усіх від малого до старого зібрали в церкві, замкнули там, а будівлю підпалили. Церква була стара – дерев’яна, тому згоріла, як солома, швидко. То була помста залютянам за допомогу повстанцям. Мама з татом того дня поїхали до сестри батька, тітки Марії, яка невісткувала в сусідньому селі. Сталося лихо, і Марія народила мертву дитину та мала якісь ускладнення після пологів. Набрали різних трав, трунків, настоянок, і тато повіз маму на санях лікувати тітку. Хоча мама не дуже хтіла їхати, вона ще не була досвідченою в цих справах. Та бабуся майже силою спровадила і дочку, і зятя. Тітку тоді так і не врятували, не встигли, – поки приїхали, та померла. Тож з великої та доброї родини Коровайченків ніхто не залишився, окрім Горпини, яка народилася вже наприкінці війни. Батькові батьки, дві сестрички-близнючки разом з маминими батьками згоріли в церкві. Тата та двох його братів не повернула війна: тато загинув у лавах Червоної армії, брати – не прийшли з лісу. Залишалася тільки пам’ять та горбики-могилки на цвинтарі з кам’яними хрестами. Того усього мала Горпинка знати не могла, пізніше їй про це оповіла мама.

Дивні сни снилися малій Горпинці майже завжди. Не тутешні люди в тих снах, нетутешні звичаї, але то все було дуже цікавим, хоч не завжди і сприйнятливим. Десь у дванадцять літ прийшло розуміння, що вміння лікувати рослинами, якого її навчала мама, – то не все, що було даровано їй при народженні. Сталося це навесні. Мама поїхала в райцентр на закупи, в сільську крамницю тоді з промислового краму мало що привозили, а Горпинка росла, «мов бур’ян після дощу», тож і взуття доні нове потрібне, бо ж он як потепліло, а минулорічна взувка замала, і з платтячка дівчина виросла. З собою мама Натка Горпинку не взяла, вони жили край села, за хатою починався ліс, і хоч корівка Білка припнута паслася недалечко під ліском, та все ж пригнати та прив’язати її мусила. Потім здоїти, а ще – дати їсти пацятам та качатам. Дванадцятирічна Горпинка пишалася тим, що мама їй, як дорослій, довіряє таку відповідальну працю. В двері хати хтось несміливо постукав.

Горпинка крикнула, що можна заходити. Звичайно, а кого їм боятися? «Добрим людям завжди раді, а недобрі з лихими помислами, переступаючи поріг нашої хати, зло залишають перед порогом», – то любила повторювати мама, а мамі дівчинка завжди вірила.

В хату несміливо зайшла перелякана і чимсь збентежена молода жінка. То була чужинка, бо всіх тутешніх сільських жінок Горпинка добре знала. Гарно вбрана пані, як у них кажуть – по-городському, бузковий плащик до колін, на ногах – черевички на високих підборах, на голові – веселі чорні кучерики, як то воно називається та зачіска, хімія здається, мило обрамляли тендітне личко. В карих оченятах сидів сум, під ними червоні плями, схоже на те, що пані плакала, бо й ніс почервонів. Через плече незнайомки висіла чорна шкіряна торбинка.

– Слава Богу! – привіталася жінка так, як то в селі прийнято. – То хата Коровайченків? – очевидно для годиться перепитала.

Горпина ствердно закивала.

– Дитинко, а чи можу я бачити пані Нату?

– Мами немає вдома. Вони поїхала в райцентр. Я – їх донька Горпинка. Але якщо маєте до них пильну справу, то можете зачекати, а коли поспішаєте – то приходьте іншим разом. Зачекати можна й тут.

Таке вже не раз бувало, що «зайдешні» люди, як їх називала мама, ніколи не говорячи «чужинці», просто залишалися у них, чекаючи, а Горпинка розважала їх розмовами. Жінка нерішуче стояла у дверях.

– Заходьте, заходьте, тітко, тобто пані. Е-е-е-е.

– Юля.

– Дуже приємно. Можете сісти на лаві або прошу до столу – Мала Горпинка показала жінці на крісло біля вікна.

Та жінка не наважилася підійти до столу, почувалася незручно. Тому сіла на лаву, що стояла біля вхідних дверей. Дівчинка нічого не розпитувала у неї, тільки спостерігала, як жінка закрила очі та, обіпершись спиною до стіни, наче відхекувалася чи збиралася з думками. Отак вони сиділи мовчки декілька хвилин – дванадцятирічна дівчинка та чимсь опечалена чужа тітка. Потім трішки поговорили. Розмова не клеїлася, говорили про погоду, про несподівану на порі травневу спеку, про школу. Сьогодні була неділя, а уроки Горпинка зробила ще вчора. Слава богу, прийшов час гнати на пасовисько корову і можна було залишити жінку одну, бо вже й не знала, про що з нею говорити. Дівчина подалася надвір. Коли вернула, то ще під дверима почула гучний мамин голос і плаксивий стогін чужинки.

– Пані, я ще раз вам говорю, таким не займаюся. Хто я така, щоб це називати гріхом, я ж не піп. Але ви подумайте, чи варто таке чинити? Я не стану вам оповідати, що то дітовбивство, думаю, ви й самі розумієте, бо зовсім не схожі на молоду та ранню петеушницю чи довірливу школярку. Одяг, що на вас, говорить геть інше. Ви і не з бідної родини, то чому так, скажіть, чому? Невже не прогодуєте маля?

– Я вам заплачу великі гроші за ту траву, ви за них зможете безбідно жити з вашою дитиною не один рік. Тільки продайте, мені казали, що найдужче в окрузі ви тямите в цьому, скажіть, що то не так. Шостий місяць вагітності – робити аборт запізно. Ви – моя остання надія. Знаю, сама в усьому винна, думала – він отямиться і повернеться. Та де там. Ви багатьом допомагаєте, про вас легенди ходять, ви про трави майже все знаєте.

– Я багато чого знаю, але не всім зі знаного користаю, бо не все пригоже Богу.

– Якому Богу? Тому, що дозволив поганцю зробити мені дитину, а потім лишив одну? Він обіцяв одружитися, а я… Через нього від мене відреклися рідні. Ви знаєте, хто мій батько? В партії за таке по голові не гладять… – решта слів потонули в голосінні жінки. Горпинка налякано вистрибнула з сіней на вулицю та всілася на призьбі.

Дитина розуміла, про що йшлося. Та пані не перша приходила до мами з подібним. Мама завжди відмовляла. Хоча вже навіть Горпинка знала, яке зілля могло у цьому зарадити. Але Горпинка знала й інше – так робити негоже. Дівчина чемно сиділа на призьбі під хатою, чекаючи, коли дорослі нарешті наговоряться та перестануть сперечатися. Ще хвилин п’ятнадцять тривала галаслива метушня, потім все стихло і з хати повільно вийшла заплакана чужинка, ледве перебираючи ногами. Мама сама зачинила за нею двері, голосно ними грюкнувши. Жінка опустилася поруч з дівчинкою, дістала з сумки сигарету і закурила. Здалося, вона її не бачить, не помічає. Горпинка не хотіла тривожити її і тому продовжувала мовчки сидіти, не в силі відвести очей під пальців жінки, які тремтячи струшували попіл з сигарети на траву. Пальці не просто тремтіли, їх кінчики були наче занурені в чорний туман. І тоді раптом, Горпина і зараз не знає, що то було, якийсь інстинкт чи наче хтось тоді силою шарпнув її за руку та поклав на живіт жінки. Дівчина від несподіванки зажмурилася. В голові намалювалася картинка – маленьке безпомічне тільце в утробі матері, прив’язане до неї ниточкою-шнурочком, було схоже на скрученого змія, безруке і безноге. Горпинка хотіла розгледіти в тому маленькому створіннячку хоч щось схоже на людину, та не могла. В дитинки була тільки голова і щось схоже на хвіст. Ось б’ється її серце, надто велика голова, маленькі вушка, носик і… немає зовсім очей, навіть того місця, де мали б вони бути, немає. Мала нажахано відсахнула руку від живота жінки, світ довкола загойдався, і вона втратила свідомість.

Коли прийшла до тями, над нею стояла перелякана мама з горнятком і та жінка з потворою у животі.

– Боже, доню, як ти нас налякала! Що трапилося, серденько, ти певне сьогодні перетрудилася, золота моя. Не слід було на тебе лишати господарство, замала ти ще. Пробач мені, – мати погладила Горпинку по голівці, – випий водички, стане ліпше.

Жінка допомогла малій сісти, мама піднесла до уст горнятко з напоєм. Дівчинка пожадливо випила.

– Поспи, люба. А я цій пані постелю в сусідній кімнаті, вона вже на останній автобус не встигає, тож заночує у нас.