Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

Остання думка мене настільки заспокоює, що з нею я й засинаю. Та, на жаль, щойно заснувши, прокидаюся. Звичний стукіт у двері – не дуже сильно, але досить вимогливо.

– Чи не збираєтеся ви спати до вечора? – запитує Мод, коли я відчиняю їй.

– Як я можу розраховувати на таке, коли в цьому ж готелі перебуваєте й ви.

– Дуже шкодую, Альбере, але нас чекає нова зустріч.

– Хіба дискотеки працюють і вдень?

– Зустрінемося внизу за п'ятнадцять хвилин. – І дама зникає, залишивши моє запитання без відповіді.

П'ятнадцять хвилин – це не так уже й мало, зважаючи на те, що я лягав не роздягаючись. А джинсовий костюм що більше мнеться, то більшого набуває шику. Освіжаю під краном обличчя, беру свою дорогоцінну сумку і спускаюся в хол. Глянувши на годинник, несподівано для себе встановлюю, що вже близько шостої.

Близько шостої, а на вулиці така сама спека і, як завжди в жаркі дні, особливо відчувається сморід вихлопних газів. Та це аніскільки не заважає людям юрмитися на тротуарі й обсідати магазини, які незабаром зачиняться.

– Невже знову підвищилися ціни на бензин? – запитую я, прокладаючи дорогу крізь натовп.

– Звідки ви це взяли?

– Останнім часом ви дедалі менше користуєтесь автомобілем.

– Де ж ним користуватися? На цих вулицях з однобічним рухом? І на таких нікчемних відстанях?

Відстань і справді незначна. Щойно ми відійшли за кілька кварталів від пішохідної зони, як Мод показує мені на величезний стандартний житловий будинок, що височить над іншими такими ж стандартними будівлями.

– Ось там, тридцять п'ятий номер. Підніметесь на шостий поверх. Ліфт працює.

– А ви?

– За мною не тужіть. Побачимося пізніше.

– Чи не кидаєте ви мене в обійми Дейзі або Сандри? – підозріливо запитую я.

– Поки що – ні. Але й таке може статися. Не дуже поспішайте, Альбере.

Нічого більше не пояснюючи, вона звертає в першу ж вуличку, а я прямую до будинку. На шостому поверсі – тільки одні двері. В маленькій рамочці картка – жіноче ім'я. Знайоме ім'я. Але це ім'я не Дейзі й не Сандри: «Модесті Мілтон».

Бідолашна Мод. Не наважується зайти навіть у власну квартиру. Дзвоню, й двері одразу ж відчиняються.

– Заходьте, – каже Сеймур.

Заходжу. Спочатку в. напівтемний коридор, потім у невеличкий хол. Обстановка значно скромніша, ніж у попередній квартирі. Легкі меблі із світлого дерева. Сервант-бібліотека з неодмінною стереоапаратурою, неодмінний маленький бар і дві-три полиці з дешевими виданнями в строкатих обкладинках. Окрасою приміщення є величезне вікно-вітрина, у яке видно сусідні дахи, а вдалині – темний силует кафедрального собору. Затишне житло з. ледь уловимим запахом пустки.

Певно, щоб перебити цей запах, Сеймур закурює сигарету й підходить до вікна, наче забув, що прийшов гість.

– Ви переселилися до Мод? – запитую без особливої цікавості й сідаю в маленьке крісло якраз навпроти маленького вентилятора, який, мабуть, щойно увімкнули.

– Тимчасово, тимчасово, – бурчить американець. – Рівно на стільки, скільки триватиме наша розмова. А взагалі ви даремно ревнуєте.

– Ви навіть не уявляєте, як обожнює вас ця жінка.

– Чи не час нам перейти до серйознішої теми? – зауважує Сеймур, відходячи од вікна.

Не чекаючи моєї згоди, він наближається до серванта й натискає на якусь кнопку.

Звичайно ж, це запис розмов. І, звичайно ж, з моєю цінною участю. Спершу я розмовляю з Ерліхом, потім з Томасом – про зброю.

– Другий запис не дуже якісний, – каже американець, зупиняючи магнітофон. – Цей дурний хитрун вирішив обрати для торгу найгамірніше місце. Але, як бачите, все чути досить добре.

– Непогана робота, – визнаю я. – І нищівна документація. Але є один суттєвий недолік.

– Ваша правда. Поки що в колекції відсутній голос найважливішого співрозмовника. І саме з цього питання нам треба порадитись.

Сеймур відчиняє маленький бар і знову зачиняє його.

– У цієї жінки нічого пити…

– Бо вона сама не п'є. І, мабуть, не запрошує до себе гостей.

– Так. Ідеальна секретарка, – підтверджує американець. – Навіть не віриться, що така порода й досі ще трапляється. Добре, що хоч є попільничка.

– Я не певен, чи можна нею користуватися. Гадаю, це прикраса.

Попільниця з рожевого венеціанського кришталю справді має дуже імпозантний вигляд.

– Користуйтесь на мою відповідальність, – гугнявить Сеймур і затоптує в ній недокурок.

Він бере нову сигарету, клацає запальничкою й каже:

– Отже, Томас хоче усунути Ерліха як посередника, щоб зберегти комісійні. Це не біда. Ерліх може фігурувати і як людина, що забезпечує транспорт, але він повинен фігурувати.

– Мені здається, що його хочуть позбавити й цієї маленької ролі.

– Хто? – зводить брови американець.

– Ваша Сандра.

Викладаю в двох словах думку Сандри про те, що Ерліх – небезпечна людина.

– Мод мені цього не казала, – зауважує Сеймур.

– Я не сповідаюсь перед Мод. Розмова відбувалася віч-на-віч.

Американець задумливо мовчить, тому я додаю:

– Дивно все-таки, що ваші жінки дозволяють собі діяти на власний розсуд.

– Помиляєтесь, Майкле, – хитає головою американець. – Це не мої жінки. Більше того, ті дві сестрички навіть не підозрюють про моє існування.

– Сестрички?

– Атож, сестрички. Мабуть, батьки в них різні, а мати одна. Та не будемо заглиблюватися в такі дрібниці.

– І все ж вони ваші службовці…

– Секретарки. Зв'язки, які принагідно використовує Мод, ото і все. Зараз також доводиться їх використовувати. Сандру – з огляду на її стосунки з Томасом, а Дейзі – тому що вона за наказом Мод змогла встановити стосунки з Ерліхом. Обом сестричкам відомо тільки те, що Мод намагається укласти угоду, від якої дещо перепаде і їм.

– У такому разі їхні дії можуть бути досить несподіваними для вас.

– Але не настільки, щоб провалити операцію.

Зупинившись посеред холу, Сеймур якийсь час мовчки насичує простір тютюновим димом, потім переводить погляд на мене й гугнявить:

– Сандра не прагне усунути Ерліха. Їй на нього начхати. Вона намагається усунути Дейзі.

– А який стосунок до цієї угоди має Дейзі?

– До цієї – ніякого. Та, мабуть, має стосунок до іншої, зважаючи на те, що шлюб – це теж угода.

І, щоб мені стало зрозуміліше, додає після короткої паузи:

– Зв'язок між Томасом і Сандрою здавна вів до одруження. Але тепер на обрії з'явилася менша сестричка й привернула увагу нареченого. Звідси й захисна реакція старшої сестри. Якщо вам потрібні детальніші подробиці, дістанете їх від Мод. Ви припускаєтеся помилки, не сповідаючись перед нею, Майкле. Можливо, сповідь з вашого боку викликала б сповідь і з її боку.

– Я не прагну будь-що дістати інформацію, Уїльяме, здається, я вже вам пояснив, що не приїхав на полювання.

– Шкода. А я тільки-но зібрався дати вам деякі відомості щодо програми «Спрайт». Або принаймні ввімкнути ще один запис.

– Невже Франк – теж об'єкт вашого шантажу? – незворушно запитую я.

– Зовсім ні. Франк – випадковий помічник, так само як і обидві сестри. Але ви нічого не кажете з приводу програми «Спрайт».

– Ви ж знаєте, що я не з військової розвідки.

– І все-таки ця тема посідала досить помітне місце у вашій розмові.

– Ви маєте на увазі монолог Франка? Хіба я щось відповідав на його базікання?

– Я не настільки дурний, Майкле, щоб не зрозуміти, що до чого. Ви досить уміло спрямовували базікання Франка.

– Дуже змістовне базікання!

– Але не таке вже й беззмістовне.

Американець роздушує недокурок у розкішній попільничці, нагадуючи мені цим, що я також можу закурити. На жаль, після ранкової пиятики навіть цигарка не дає мені ніякої втіхи.

– Я згадую про вашу розмову з Франком тільки для того, щоб звернути вашу увагу на мою толерантність, – пояснює Сеймур, сідаючи навпроти мене. – Я теж не з військової розвідки, тож вважатимемо, що це питання мене не стосується. Цікаво лише знати, чим ви відповісте на мій жест.

Він Пильно дивиться на мене, і я чомусь почуваю себе трішки збентеженим. Будемо сподіватися, що це не помітно.

– Даремно вас хвилюють ці питання, Уїльяме. Хочу я чи не хочу, ви досить міцно тримаєте мене в своїх пазурах.

– Що ж мені ще залишається, як не тримати вас у пазурах, коли я не можу розраховувати на вашу вдячність, – відповідає американець.

Він підводиться, ступає кілька кроків до вікна, потім знову повертається й сідає. Ця людина й хвилини не всидить на місці.

– Стосунки між сестрами – то лише побутова деталь, Майкле. Якщо вміло нею скористатися, можна значно полегшити собі роботу. Важливіше те, що Томас, замість привести пас до Райєна, намагається закрити шлях до нього.

– А хіба ви сподівались на інше?

– Так, можна було чекати й іншого. Можна було чекати, що Томас, щоб забезпечити собі співробітництво з Райєном, спробує підключити його до своїх брудних оборудок. Та, здається, Томас остерігається залучати Райєна, боячись, що той його звільнить. І прагне якнайкраще використати короткий час, який йому залишився. Гадає, що безглуздо ділитися будь з ким успіхом, що може стати останнім перед пенсією. Такий варіант не на користь нам, Майкле.

– Скажіть про це Томасу.

– Це ви скажете йому. І не прямо, а через Сандру.

Я не заперечую. Мій інтерес до всієї цієї розмови чисто академічний.

«Можеш спокійно розраховувати на мене, Уїльяме, – кажу и подумки, – але тільки до завтрашнього вечора. Не знаю, чи заглядаєш ти в календар, однак сьогодні двадцять восьме число, що означає: завтра буде двадцять дев'яте».

– Цьому хитрому дурню Томасу треба втовкмачити, що для нього вкрай важливо, аби до угоди був підключений Райєн, – каже Сеймур підводячись. – І треба, щоб це втовкмачила йому людина, до якої він має цілковиту довіру, така людина, як Сандра.

– Ви тішите себе ілюзіями щодо моєї близькості з цією дамою. Так, я мав з нею коротку розмову віч-на-віч, але ж…

– Для такої людини, як ви, близькі стосунки з дамою – річ нормальна, було б бажання, – каже американець, походжаючи по кімнаті. – Жінки часто більш реалістки, ніж чоловіки, так що ви, очевидно, зможете її переконати. Може, навіть пообіцяйте їй що-небудь.

– Що саме?

– Усунути Ерліха, тобто Дейзі.

– Але ж ви самі кажете, що Ерліх вам потрібен.

– О, Майкле, не прикидайтесь наївним. Обіцяти – це ще не означає виконати. Принаймні в нашій професії немає такого правила.

– Як же її переконати, що Райєна треба залучити будь-якою ціною?

– Не поспішайте. Дійдемо й до цього.

– І де гарантія, що Райєн погодиться?

Сеймур кидає на мене швидкий погляд. Інтерес, з яким ми досліджуємо його тезу, здається, тішить його.

– Одвічний імпульс, Майкле, – це жадібність. Згідно з інформацією Франка, риба вже ладна «клюнути».

– Франк каже «через місяць-два».

– А чому «через місяць-два»? Бо Райєн сподівається на той час спекатися Томаса й самому зробити гешефт.

– Значить, він чекатиме.

– Але ж він не знає, що йдеться про одного й того ж клієнта й про один і той же гешефт. Треба, щоб у нього склалося враження, що це термінова справа, несподівана можливість облагодити швидке й прибуткове дільце.

– Не бачу ніякої гарантії, що він ухопиться за це.

– Гарантій справді немає. Та перш ніж вирішити – взятися за цю справу чи ні, він проведе перевірку, а це примусить його зустрітися з вами. Не забувайте, що для вас важливіша зустріч, аніж угода. Від гешефту не відмовляються без вагомих причин, особливо коли його пропонує ваш помічник по службі.

– Можливо, ви маєте рацію.

– Що ж, в такому разі ми можемо перейти до деталей.

– Чи не краще було б спершу зазирнути в холодильник, якщо він є? – пропоную я, відчуваючи, що в мене зовсім пересохло в горлі.

– Так, справді. Хоча б мінеральної води, коли нема нічого кращого…

Експедиція до кухні виявляється продуктивнішою, ніж ми сподівались. У холодильнику ми знаходимо не тільки воду, а й цілу пляшку «Балентайна» – певно, дбайлива хазяйка приготувала її спеціально для нас.

– Бідолашна Мод, – зітхає Сеймур. – Вона вважає, що віскі треба охолоджувати в холодильнику.

Переносимо свої знахідки в хол і починаємо обговорення деталей наступних дій. Коли нарешті все обмірковано й уточнено до найменших дрібниць, надворі вже темно, наближається десята година.

– Ми когось чекаємо? – запитую я, щоб нагадати Уїльяму, що не завадило б прогулятися.

– Чекаємо Мод. Не знаю, чого вона так затримується.

Ми сидимо в напівтемряві. Тільки маленька настільна лампа на буфеті випромінює блідо-синє світло. У великому вікні на тлі темно-фіолетового нічного неба чітко вимальовується кафедральний собор, освітлений прожекторами. Американець завмер біля вікна; здається, він розглядає собор, бо зненацька запитує:

– Що вам нагадує це громадище?

– Корабель.

– Ви не оригінальний. Він і збудований так, щоб нагадувати корабель.

– То чому він має нагадувати мені щось інше?

– Дехто вбачає в ньому закам'янілий порив. Одвічний порив людини піднестися над собою.

– Може, й так. Я не дуже на цьому розуміюся. В усякому разі, збудовано міцно. Якщо він стільки вистояв…

– Так, наче велетенський зуб, що прогнив з плином часу і його безперестану зміцнюють – пломбують. Безперестану! І в цьому також поривання, тільки марне, бо не можна запобігти руйнівній силі часу. – Він на хвилину замовкає, потім провадить далі, мовби кажучи сам до себе: – Все гниє, розпадається, перетворюється на попіл і порох… Кінцева доля, а може, й кінцева мета всього – перетворитися на попіл і порох, розтанути й зникнути в цьому примарному світі. Жива матерія повертається до свого первинного стану, історія викінчується, щоб знову запанувала доісторична порожнеча.

– А ви ніскільки не змінилися, – зауважую я. – Ваші роздуми, як і колись, нагадують мені надгробну промову, що розпочалася колись давно і триває безмежно довго.

– Зате ви геть байдужі до роздумів, – бурчить Сеймур. – Вам усе зрозуміло.

– Здається, це не я, а ви висловлюєтеся так, наче побачили дно космосу.

– Я не такий самовпевнений. Але щодо мікрокосмосу, цій людиномурахи, біологічної аномалії, яка виявляє себе як хижак, то як звичайна тварюка, – то гадаю, можна й без лазера проникнути в її жалюгідну серцевину.

– У цій серцевині дехто знаходить і серце, Уїльяме.

Американець повертається спиною до вікна, клацає запальничкою й на мить освітлюється його худе, трохи похмуре обличчя. Потім він знову перетворюється на чорний силует, що невиразно проступає на тлі нічного неба.

– Серце… – ніби сам до себе каже Сеймур. – Марні докори за непоправне й безглузде прагнення чогось незбагненного.

– Хочете сказати – чогось досконалішого…

– Навпаки, туга за давно втраченою невинністю, за примітивним існуванням, коли ми ще не переродилися на людей, а жили як безтурботні й непорочні мавпи в міфічному золотому віці передісторії. Серце… Це не сильна сторона людини, Майкле, це її ахіллесова п'ята… Небезпечна слабість.

– Хіба вона вам властива?

– Достатньою мірою, щоб остерігатися її. Так само, як і вам.

– Я й не заявляю, що байдужий мов камінь.

– Звичайно. Однак ви людина благородних почуттів. А благородні почуття призначені для благородних покликань – батьківщина, клас і таке інше.

– Ви повертаєтесь до дуже давньої розмови, – кажу я, позіхаючи в долоню.

– Можливо. Ви, певно, сердитесь на Мод, що її й досі немає.

В мене таке відчуття, наче він і справді оце балакає тільки для того, щоб швидше минав час. Тому вирішую допомогти йому:

– Власне, що вас більше дратує: те, що я чомусь відданий, чи те, що вам самому немає за що вхопитися?

– Мене дратує ваша наївна віра, ніби правда на вашому боці, – спокійно відповідає американець.

– Хіба я винен, якщо правда таки на нашому боці?

– Ви – як діти, – поблажливо бурчить Сеймур. – Гаразд, припустимо, що правда на вашому боці. Тільки яка користь від того, коли разом з нами, грішниками, загинете й ви, праведники, а після нас уже не залишиться нікого, щоб розсудити – хто був правий, а хто – ні?

– Знову надгробна промова, – констатую я.

– Ми з вами наче оті два цапки, що стоять один проти одного на вузенькому місточку, зіткнувшись лобами. Кожен натискає, щоб скинути другого в безодню, не думаючи, що, коли до цього дійде, провалля поглине їх обох.

– Не обов'язково обох.

– Атож, атож: «Не обов'язково обох», – підтверджує американець, підходячи до столу, щоб погасити недокурок. – Ваша логіка така ж, як у того цапа: «Не обов'язково обох». Ви не дозволяєте собі припустити навіть як гіпотезу думку: коли за даної ситуації хочете врятувати себе, треба пощадити й противника. Замість так люто стукатися лобами, треба спробувати розминутися. Слід хоч трохи відступити й дати змогу пройти іншому, щоб він звільнив вам дорогу.

– Відступіть ви.

– Так, так, цапова логіка.

– А чому не логіка історії?

– Тому що, хоч ви весь час говорите про логіку історії й безперестану повторюєте, що вона на вашому боці, ви самі далёко не переконані в цьому.

– Це ваша думка.

– Коли б ви були переконані, то залишили б історії робити свою справу, не тиснули б так наполегливо, не намагалися б так нерозважливо прискорювати події й змінювати їх на свою користь. Який сенс весь час ставити на карту життя людства, якщо історія людства й без того розвивається на вашу користь?

– Коли хтось і спекулює життям людей, то це робимо не ми. А щодо історії, то вона не якась там третя особа. Історія – це ми самі, й вона може розвиватися на нашу користь тільки тоді, коли ми самі діємо на свою користь.

Сеймур сидить навпроти мене, я погано бачу його обличчя, іате відчуваю, що він затулив мені потік холодного повітря під вентилятора. Я не можу сказати йому прямо: відсуньтесь! – тому задовольняюсь тим, що зауважую:

– Хоч Мод затримується, я не бачу причин сперечатися і вами. На. відміну від ваших цапів, ми з вами, здається, щоразу розминаємося. Хочу лише нагадати, що ми не виключаємо розумного компромісу і не раз це доводили.

– О, «розумний компроміс»! Удаєш, ніби ступаєш крок назад, щоб зайняти зручнішу позицію. Такими компромісами важко розвіяти недовіру протилежної сторони. Протилежна сторона така ж розумна й така ж дурна, як і ви самі. Може, вам це видасться дивним, та дозволю собі нагадати, що й наш світ, як і ваш, складається з людей. Всі ми люди, й саме тому загинемо, бо ми люди, які забули про це.

Він замовкає, дивиться на мене й зауважує:

– А ви не п'єте.

– Я сьогодні перебрав.

– Ах, так: програма «Спрайт».

– І ви теж не п'єте.

– Я не бачу в чарці напою. Коли темно й не видно питва, в мене таке відчуття, наче воно втратило смак.

– Тоді ввімкнемо велику лампу.

– Облиште, це зробить Мод.

– Будь ласка, – каже дама, яка щойно ввійшла, й кімната освітлюється.

Мод кидає сумку на стілець, а сама сідає на інший.

– Не могла ніде знайти Сандри й вирішила чекати біля її квартири. Оце тільки вона повернулася.

– Годі про те, що було, – бурчить Сеймур. – Кажіть, що буде.

– Усе гаразд. Завтра ввечері Сандра в нашому розпорядженні, – каже дама.

– В такому разі подивіться, чи не залишилося в холодильнику трохи льоду, – просить Сеймур. – Ви дуже добре охолодили віскі, але ми мали необачність вийняти його звідти, й воно нагрілося.

Сандра. Одна з тисяч секретарок, про яких не можна з певністю сказати – наскільки вони служать бізнесу, а наскільки – розвідці. Походженням із середніх кіл з незначним становищем у суспільстві й ще незначнішими статками. Та на противагу цим мінусам природа наділила її одним великим плюсом – тілом, що варте мільйонів.

На жаль, у наш меркантильний вік мало хто погоджується віддавати мільйони за гарне тіло. Найчастіше його обдаровують схвальним поглядом, запрошенням на вечерю або подарунком, вартість якого не перевищує тризначної цифри.

Звичайно, щоб збагнути цю гірку істину, потрібен досвід. Уміло використовуючи спокуси своєї вузької талії й великого бюста, звабливих очей і уст, Сандра тривалий час була впевнена, що чоловіча половина людства лежить біля її ніг, що щастя – це питання найближчих днів, і в очікуванні його можна час від часу й розважитися.

Та що більше років збігало в розвагах у нічних закладах та парубоцьких квартирах, то більше зростав сумнів, що великий бюст є запорукою щасливого майбутнього.

Мрія про вродливого молодого офіцера, сина мільйонера, який зустрічає тебе десь у нічному барі й цієї ж ночі пропонує вийти заміж, поступово танула, залишалося дедалі менше надій, що ця мрія стане реальністю. Тепер секс-бомба вже готова задовольнитися не дуже молодим і не дуже заможним самцем з ділових кіл, уособленням привільного життя середнього рівня, але самці цієї категорії, як правило, вже давно одружені. Залишається тільки… А що ж, власне, залишається? Мабуть, уже нічого не залишається. Хіба що якийсь тип, завершивши службу, відвезе тебе кудись у нікчемне містечко десь у глухому штаті, таке ж, як і твоє рідне містечко, звідки ти з такими труднощами вирвалася.

Аж тут виявляється – це вже справжнє неподобство! – що навіть типи цієї категорії не дуже прагнуть зв'язати свою долю з жінкою, яка не має уявлення про господарство, форми якої привертають увагу всіх чоловіків і тому цілком імовірно, що вона своєю хтивістю спричинятиме у сімейному житті безліч неприємностей.

І в цей момент безвиході в полі зору секс-бомби з'являється суб'єкт, зовсім непомітний на перший погляд, але після ретельного вивчення виявляється, що саме він і є тим довгожданим носієм якщо не щастя, то принаймні добробуту.

Томас. Він просто марить ефектними жінками. Ефектна жінка праворуч від тебе – це найкращі ліки для твоєї чоловічої гідності, ураженої низьким зростом і симптомами старіння. Томас уже мав одну таку ефектну жінку законною дружиною: Елен, доньку багатого бакалійника. Вона прагнула пробитися у високі сфери дипломатичних коктейлів і світських прийомів, та, зрозумівши, що її чоловік навряд чи зробить кар'єру, змотала вудки.

Так, Томас – самотній самець. Прагнення самця, який старіє, – змінювати в ліжку жінок, поки вони йому ще не стали непотрібними. Й водночас страх перед самотньою старістю, що може перетворитися на тупе, сонне сидіння в барах, поки цироз не скаже своє останнє слово.

У Томаса є всі дані, щоб завоювати жінку і втримати її. Йдеться не про гарну платню й не про майбутню високу пенсію. Все це дрібниці порівняно з авуарами, набутими секретними операціями із зброєю. Кажуть, гроші не пахнуть. Та якщо вони в тебе є, чутливий жіночий нюх швидко виявить їх.

І жінки раптом з'явилися – сестри Дейвіс. Спочатку Сандра Дейвіс, пишна й досвідчена, якраз на смак зрілого самця. А також і Дейзі Дейвіс – зовні свіжіша, можливо, навіть піддатливіша для дресирування, що теж відповідає ваганням кандидата в наречені.

Тут і почалося велике вагання у виборі між двома такими річницями, але однаково привабливими можливостями. Розв'язати це питання взялася жіноча сторона. Поєднуючи природну агресивність із службовою акуратністю, Сандра першою вийшла на ринг.

Можливо, вона вийшла першою ще й тому, що саме їй доручили стежити за Томасом. А може, просто перша унюшила спокусливий запах прихованих авуарів. Як би там не було, але аромат грошей невдовзі відчула й Дейзі. І в ту мить, коли старша сестра вже вважала, що матч закінчився на її користь, молодша й собі вискочила на ринг, сповістивши про новий раунд.

Тепер остаточне вирішення проблеми начебто перебуває в руках чоловічої сторони. Той факт, що Сандра першою досягла успіху, ще не визначає кінцевого результату. Вона занадто демонструвала перед самцем свої жіночі принади й цим викликала підозру, що в майбутньому навряд чи тільки чоловік тішитиметься ними. Нічого дивного немає в тому, що в деяких справах Дейзі спритніша за Сандру. Але Дейзі досі стояла осторонь, тож може робити ставку на свій чарівний невинний фасад і на природний потяг чоловіка до незнаного плоду. Певно, вже тепер, змальовуючи Сандрі майбутню сімейну ідилію, Томас бачить у думках на місці Сандри іншу – молодшу й привабливішу.

Такі є дані про інтимні стосунки в трикутнику, наскільки я можу судити з побіжної інформації, одержаної від Сеймура, а також і від Мод наступного дня.

Наступний день. І останній день. Але для того, щоб він став справді останнім, треба грати свою роль спокійно й природно.

– А що, як Сандра спробує мене зґвалтувати? – запитую я, коли ми під вечір вирушаємо на квартиру секс-бомби.

– Спілкування з Франком погано впливає на вас, – зауважує Мод. – Оці заяложені жарти…

– Зараз мені не до жартів. Я хочу знати, як мені діяти.

– Сексуальні питання треба було обговорити з моїм шефом. Ця тема більше підходить для чоловічої розмови.

– А може, мене цікавить якраз ваша особиста думка.

– Я вам не дружина, Альбере.

– Знаю: ви тільки службова особа.

– Тому ви й робите, що вам заманеться.

Так, вона тільки службова особа, до того ж її ідеал не я, а Сеймур. Та, незважаючи на це, в недбало кинутій фразі «робите, що вам заманеться» можна вловити й нотку роздратування. Не тому, що я бозна-що значу для неї, – але ж їй все-таки доводиться ділити мене з якоюсь там Сандрою!

Сутеніє, й неонові вогні реклам у пішохідній зоні виблискують райдужними барвами. Людський потік уже не такий густий. Біля вітрин прогулюються молоді й не зовсім молоді парочки. Ми з Мод теж парочка. Парочка з примусу. Або ж іще гра випадку. Цікаво, що всі пари, в яких мені випадало репрезентувати чоловічу половину, майже завжди були такими. Породжені випадком, необхідністю чи якоюсь невиразною симпатією, утворені мимохідь і приречені розпастися так само мимохідь, тому що випадок, обставини чи необхідність вимагали цього. Зустрічі й розлуки, вже минулі й майже забуті, коли не брати до уваги оту легеньку гіркоту від свідомості, що навіть те, що для нормальних людей – радість і біль, для тебе тільки частина гри.

Щоправда, були й винятки. Тільки ці винятки ще гіркіші. Може, краще так, без винятків. Може, краще знати, що все це – тільки частина гри…

Звертаємо з головної вулиці ліворуч й ледве проходимо метрів сто, як дама зупиняє мене:

– Ось там: освітлений вхід. Красуня живе на третьому поверсі.

– Гм, красуня. А дракон?

– Дракон… – вимовляє зневажливо Мод. – Невже ви боїтесь того кишенькового чоловічка!

– Маленький чоловічок може влаштувати величезний скандал.

– Не треба боятися. Якби був риск, Сандра б вас не прийняла.

– Чудово, – киваю я. – На вашу відповідальність. Магнітофон ви добре приховали? Якщо ви встигли записати навіть мою розмову з Франком… Цього я від вас не сподівався, люба.

– Я працюю згідно з розпорядженнями, Альбере. Здається, я вас уже попереджала.

Судячи з обличкованих мармуром сходів, у цьому будинку мешкають замолені люди. На третьому поверсі двоє дверей, однак латунна табличка з написом «Сандра Дейвіс» виключає помилку. Господиня відчиняє мені й веде до холу, значно просторішого й розкішнішого, ніж у квартирі Мод.

Сандра робить недбалий жест, мовляв, сідайте, якщо хочете, опускається в крісло, чекає, поки я зроблю те саме, потім, обхопивши долонями коліна, холодно запитує:

– Для чого ми зібралися?

– Гадаю, щоб приємно провести вечір.

– Гадаєте, але не певні.

– Це залежить не тільки від мене.

– Звичайно.

Одне слово, я помилився, сподіваючись побачити спокусницю, яка демонструватиме мені свої принади крізь напівпрозорий пеньюар. Блідо-синя домашня сукня Сандри зовсім не прозора й щільно закрита від шиї до п'ят, а вираз обличчя жінки аж ніяк не настроює на фривольний лад. Що ж, в такому разі можна приступати безпосередньо до теми.

– Не знаю, чим викликана ваша відвертість, але того вечора ви дали мені цінну інформацію про Ерліха.

– Я теж такої думки, – підтверджує Сандра без зайвої скромності. – Але інформація цінна тільки тоді, коли її беруть до уваги.

– Поговоримо й про це. Я хотів сказати, що прийшов відповісти на послугу послугою.

– Хто ж відмовиться від послуги! – знизує плечима господиня.

– Йдеться про мій ґешефт із Томасом. Ваш друг ясно дав зрозуміти, що з ґешефту виключається Райєн.

– Хто вам казав про Райєна? – Жінка підводить підмальовані брови.

– Я поінформований. Не можна працювати без інформації в такій галузі, як наша.

– Про Ерліха ви не були поінформовані.

– Я сказав вам, що дійдемо й до цього питання. А зараз кажу таке: ні в якому разі не можна виключати з угоди Райєна!

– Чому ви не скажете це Томасу?

– Я не настільки близько з ним знайомий. Не знаю, чи зрозуміє він. Мені здається, що з вами ми легше порозуміємось.

– Навряд. Хоч би з тієї причини, що я не знаю ніякого Райєна.

– Вам навіть не відомо, що він шеф Томаса?

– Вперше чую.

– Я вас розумію, – киваю я. – Така розмова, як наша, неминуче розпочинається з певної недовіри. Сподіватимемося, що так буде тільки спочатку. Того вечора я дуже серйозно поставився до вашої інформації. Тепер спробуйте ви терпляче вислухати мене.

– Саме це я й роблю – слухаю вас, – каже вона, байдуже дивлячись на мене.

– Ваш друг поряд з чисто службовою діяльністю дозволяє собі й деякі сторонні угоди…

– Які це сторонні угоди?

– Ну, подібні до тих, які він уклав з Ерліхом.

– Ясно. Той тип уже пустив у хід свої інтриги.

– Не хвилюйтесь. Я з розумінням ставлюся до цих речей. Така в мене професія.

– Отже, Ерліх роздзвонив…

– Не поспішайте… Я не сказав, що Ерліх. А втім, ваш друг був замішаний у подібних аферах задовго до появи Ерліха. Ще з тих часів, коли він був дипломатом у Нігерії…

І я викладаю ту давню історію, через яку Томаса мало не викинули з ЦРУ. Це справді брудна історія, що декому коштувала життя і принесла нашому герою кругленьку суму.

– В якому романі вичитали ви ці нісенітниці? – питає Сандра, терпляче вислухавши мене.

– Не знаю, як називається цей роман, але автор його – ваш друг. Якщо не вірите, спитайте в нього.

Остання фраза справляє помітний ефект.

– У вас є ще щось?

– «Ще щось» – найважливіше – наголошую я. – Воно стосується сьогодення. Коли ви справді не знаєте Райєна, то мушу вам сказати, що він не такий дурень, яким його вважає Томас. У Райєна є певні підозри відносно досьогоднішньої діяльності вашого друга. Райєн стежить за кожним його кроком. Райєн тільки й чекає нагоди застукати вашого друга на місці злочину, щоб викинути його й поставити замість нього свою людину. І саме в цю мить ваш друг сам кладе на гільйотину свою голову.

– Нехай так. Але що втрачаєте тут особисто ви? Адже для вас важливо одержати товар?

– Даруйте, але мені не потрібен товар, який може спричинити катастрофу.

– Чому катастрофу?

– А як же інакше? Адже Райєнові, щоб викрити Томаса, буду потрібний я? Це означає, що він спробує будь-що залучити мене на свій бік. А це, в свою чергу, означатиме широкий розголос справи, угоду оголосять недійсною, не кажучи вже про інші можливі ускладнення. Ні, такий бізнес мене не приваблює.

– Тоді треба було звертатися безпосередньо до вашого Райєна, – зауважує Сандра.

– Мушу вам признатися, що саме з цього я й почав. Тільки Райєн, як нова людина в цих місцях, виявив обережність і відмовився вести переговори, точніше – відклав переговори на потім.