Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

– Цікаво. Які ж були перші ціни і які – другі? Повідомляю й це. Сеймур мав би бути задоволений.

Ще кілька камінців летять у город Райєна. Запитання сиплються одне за одним.

– Чи виплатили ви йому зазначену суму?

– А що ж я мав робити…

– Відповідайте конкретніше.

– Звичайно, виплатив.

– Як ви платили?

– А як платять? Дістаєш гроші й платиш.

– Хочете сказати – готівкою?

– Авжеж, готівкою, у доларах, пачками по десять тисяч, якщо вам потрібні й такі деталі.

Нарешті ставиться запитання, якого я давно чекав:

– Хто за вами стоїть?

– Не розумію.

– Не намагайтеся запевнити мене, що ви працюєте тільки на себе. Тож я повторюю: хто стоїть за вами?

Його тон знову став погрозливим. Витягши з мене потрібні дані, Мур може дозволити собі на десерт і цей атракціон – вистрілити в мене ампулою.

– Ви що, оглухли? – грубо кричить він. – Кажіть, хто стоїть у вас за спиною!

«Краще подивіться, хто у вас за спиною», – хочеться мені відповісти, та, здається, розмова вже стає зайвою. У дверях з'явилась нова дійова особа, і вона таки діє: удар кулаком – і Мур падає на підлогу, вкриту синтетичним килимом.

– От що значить синтетика, Майкле! Ви повинні бути вдячні їй! – каже Сеймур. – Інакше б у цьому порожньому павільйоні відлунював кожний крок.

– А ви цікавий тип для соціолога, – озиваюся я. – У вас кулак – наче цеглина!

– Кулак? – Американець розтуляє пальці й показує мені якусь металеву кулю. – В моєму готелі ключ від кімнати прикутий до цієї бронзової кулі, щоб його не носили в кишені. Саме тому я й ношу його з собою.

Він нахиляється й швидко перевіряє кишені Мура.

– Десь тут поблизу ще двоє його друзів, – попереджаю я.

– Вони вже не тут, – відповідає Сеймур, не припиняючи огляду.

– А «мерседес» залишився в «Хілтоні».

– Хай там постоїть. В даний момент ним не можна користуватися.

– Мод кудись зникла.

– Коли б вона зникла, мене б тут не було, – заперечує американець. – Я трохи спізнився, але надав вам можливість порозважитися.

– Я не схильний до таких небезпечних ігор, Уїльяме.

– Тільки небезпечні ігри й варті уваги. А втім, вам час рушати. На тому боці мосту вас чекає Мод.

Він неуважливо киває мені, вивчаючи гаманець Мура.

У кінці шляхопроводу я справді зустрічаю свою даму, але мені потрібен час, аби переконатися, що це вона. Змінено зачіску, яскраво нафарбовано губи, почеплено величезні темні окуляри – і фасад став невпізнанний.

– Насилу вас упізнав, – бурмочу я. – Коли б не ці пишні форми…

– Облиште, – уриває Мод. – Треба змотувати вудки.

Вона веде мене до сталево-сірого «мерседеса», що стоїть неподалік, і за хвилину ми вже їдемо.

– Мабуть, вам теж не до смаку небезпечні ігри, – зауважую я.

– Мені до смаку смачні страви, Альбере. А якщо згадати, що вдома у нас лише холодна шинка…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

– Досить про вашого Сеймура, – кажу я з перебільшеним обуренням. – Він просто авантюрист.

І жадібно накидаюся на гусячий паштет.

– Ви невдячний тип, – заперечує Мод і в свою чергу налягає на паштет. – Судячи з того, що ви розповіли, Сеймур витяг вас із могили.

– Так. Після того, як спершу штовхнув туди.

– Але ж з вами нічого не трапилось! Що вам ще треба?

Кажучи це, вона відкушує великий шмат бутерброда й з осудом дивиться на мене.

– Ви мали б знати про те, що Мур ходить до Дейзі.

Жінка прожовує шматок, тоді каже:

– Можливо, ми про це й знали.

– Треба було знати також, що Мур прийде до Дейзі саме сьогодні.

– Може, знали й це.

– Отже, Сеймур свідомо підштовхнув мене в руки Мура, щоб я дав потрібні свідчення й допоміг Томасові у двобої і Райєном.

Дама не поспішає з відповіддю, вона бере ще один бутерброд і сумлінно жує.

– Гадаю, ваша підозра безпідставна. Мур з'явився о дванадцятій годині, а ви завітали до Дейзі о десятій. Ніхто не примушував вас перетворювати на оргію службовий візит.

– Яка оргія? Ви…

– Знаю, знаю, я фантазую. Тільки не уявляю, що може робити у Дейзі чоловік протягом двох годин, окрім як…

– Наче не знаєте, яка вона базіка.

– Мені відомі всі її чесноти. Саме тому я й згадала про оргію.

– Ні. Ви згадали, щоб виправдати Сеймура. Але не змогли. Сказати чому?

Вона ніяк не реагує на моє запитання, вся її увага зосереджена на скибці хліба й чашці молока.

– Тому що якби Сеймур не хотів, щоб я потрапив до рук Мура, він розпочав би свою рятувальну операцію трохи раніше, а саме – коли ми ще стояли біля будинку Дейзі.

– Це було неможливо, Альбере.

– Ви ж обіцяли бути «зовсім поруч»!

– Я й була зовсім поруч. За сто метрів од вас, у тому ж сірому «мерседесі». Тільки якщо ви думаєте, що шеф сидів поруч…

– Не уявляю, де він сидів.

– То й не кажіть зайвого. Він був у своїй машині на сусідній вулиці. Ми з ним підтримували зв'язок… Ви знаєте як.

Дама помиляється, вважаючи, що розвіяла мої сумніви, і я теж помиляюсь, сподіваючись, що вона підкине мені звинувачення проти Сеймура. Вона обожнює його. Аж не віриться!

– Зрозуміло, – киваю я. – Вам обом я зобов'язаний тим, що народився вдруге.

– Невже ви народилися вдруге? – дивується Мод, відпиваючи з чашки молоко.

– Що ви хочете цим сказати?

– Гадаю, що ви народжуєтесь принаймні вдесяте.

– Можливо, ви маєте рацію. Торгівля зброєю – небезпечна професія.

– Ви не торговець зброєю, Альбере, – заперечує жінка, дивлячись на мене спокійними темними очима.

– Атож. Офіційно я торгую скляними виробами.

– Ви взагалі не торговець, Альбере. Хіба що інформацією.

– Ще трохи – й ви зробите з мене агента Москви.

– Цього я не кажу. Але думаю, що ви все-таки чийсь агент.

– Вважаєте мене за свого колегу? Я мав би пишатися цим!

Мод відсовує тарілку й пильно дивиться на мене.

– Я дуже дрібна службова особа для того, щоб бути вашим колегою. Швидше ви колега Сеймура.

Вона якийсь час мовчить. І раптом холодно кидає:

– Іноді мені здається, що ви дуже схожі один на одного.

Спека триває два місяці, стовпчик термометра сягає за цифру «30», і газети пишуть, що такого гарячого літа не було вже сто років.

Не знаю, що було сто років тому, та, наскільки пам'ятаю, початок цьогорічної спеки збігся з початком моєї історії, а саме – все почалося того червневого ранку, коли я стовбичив біля мюнхенського «Кауфгофа», а Мод, якої я ще не знав, чекала мене, зупинившись біля вітрини з сумками. І може, саме тому в мені живе якесь забобонне передчуття: коли погода зміниться, мої справи поліпшаться.

На жаль, погода не змінюється. Коли б ішлося тільки про погоду, то я особисто не маю підстав скаржитись на неї. Моя спальня міститься з північного боку, а садова клумба над вікном, яку старанно поливає Мод, сповнює кімнату пологими пахощами екзотичних (а може, й зовсім звичайних) квітів. Тому я люблю усамітнюватися тут у товаристві газет і своїх маленьких проблем, що анітрохи не дратує даму, для якої самотність – найцінніше надбання людини.

Отже, Сеймур правий принаймні в одному: мене справді розшукують і збираються знищити. А звідси виходить, що американець правий і в іншому – головна умова для успіху втечі – усунути з мого шляху Томаса й Райєна.

Добре, Що Уїльям так заповзято зайнявся цією справою, та погано, що він, як завжди, діє не власними руками, а використовує мене і Мод – пішаків, яких він тримає, поки вони йому потрібні, і якими легко пожертвує, якщо цього вимагатиме гра. «Я не схильний до таких небезпечних ігор, Уїльяме». – «Тільки небезпечні ігри й заслуговують на увагу, Майкле».

Здається, й справді лише вони можуть викликати в нього інтерес. Іноді мені здається, що вся ця історія для нього не більше як гра. Небезпечна й безглузда гра.

А може, і щось інше. Скажімо, прагнення до самовияву, якоїсь дії у людини, що заперечує смисл усякої дії. Відгомін дивно забутого, давно похованого почуття моралі в аморальному світі. Несподіваний спалах обурення у циніка, нездатного на нормальні емоції.

Зрештою, то його справа. Погано тільки, що комбінації задумує він, а виконувати їх доводиться мені. Приносить фальшиві долари – а збуваю їх я. Б'є Мура, а в разі чого за це знову-таки відповідатиму я. Зводить рахунки з Томасом і Райєном, а вони і їхні друзі полюють на мене. І якщо Сеймур не подужає цих двох шахраїв, вся їхня банда накинеться на мене. Якщо ж подужає…

Якщо подужає, то я не здивуюсь, коли він заявить: «Дуже шкодую, друже, але канал і досі закритий. Вирушайте самі з двома вашими паспортами, жоден з яких не годиться». І покине мене. Чи висуне останню пропозицію, яку вже висунув у Копенгагені: не хочете загинути – переходьте до мене. В моїй установі знайдеться місце й для вас.

Дуже небезпечно забувати, що Сеймур – противник. Противник, не схожий на інших. Інші, всі ті, кого я зустрічав на своєму шляху протягом останніх років, були якщо не сумирні, то принаймні набагато простіші. З ними легше: усуваєш противника з гри, коли він не усунув тебе. При цьому ризикуєш тільки дістати кулю – і не більше; все за правилами гри, в цілковитій відповідності до специфіки нашої професії.

Противник… З роками їх назбиралося в мене чимало. Полковник Дуглас і його людина, що прибула ліквідувати мене в Парижі; Евене, Уорнер і Райман з тієї довгої заплутаної історії в Амстердамі; Дрейк і Мортон, які, кожний по своїй лінії, готували мені некролог у Лондоні; Ральф Бентон, що обіцяв розрахуватися зі мною в Берні… Я не згадую про інших, тих, з якими я не зустрічався віч-на-віч, та вони, схилившись над моїм досьє, мудрували в своїх затишних кабінетах над тим, де і як мене поховати.

Строката галерея типів, деякі зовсім не стандартні, деякі додержуються певних переконань в поняттях честі й моралі, але всі вони не байдужі до шелесту банкнотів. Боязкі бюрократи чи авантюристи, інтелектуали чи снайпери, вони були страшенно банальні в своїх спонуканнях і реакціях. У разі небезпеки – зберегти власну шкуру, бо вона в тебе одна. На випадок катастрофи – врятувати своє службове реноме, бо на ньому грунтується твоя платня й становище в суспільстві. А при слушній нагоді – покласти собі щось у кишеню – адже треба думати й про старість.

А цьому типові, цьому професору соціології і деяких інших наук, органічно не властиві всі тривіальні прагнення. Він ризикує власною шкурою, ставить на карту свою кар'єру і, мов глухар, зовсім не реагує на ніжний шелест банкнотів. Не варто допитуватись, у чому полягає його рушійна сила: адже він уже давно дав мені зрозуміти, що її немає. Хіба може перебувати в постійному русі машина без мотора? Це просто якась магнітна аномалія. Ось ти який, добрий мій Уїльяме!

Магнітна аномалія з'являється аж на третій вечір після моєї зустрічі з Дейзі. Мод люб'язно приносить віскі й навіть мигдаль, однак Сеймур зауважує:

– Навіщо ви розносите це питво, коли бачите, що його ніхто не п'є?

Дама квапиться залишити нас, і він закидає мені:

– А ви взагалі нічого не п'єте, Майкле! Не п'єте, майже не курите й навіть уникаєте будь-яких суперечок. У мене таке враження, наче вас охопила депресія.

– Не дивно, якби я вже давно перебував у цілковитій депресії, Уїльяме. Дивно, що я досі не дійшов до такого стану.

– Тоді мій візит зайвий, – каже американець. – Я прийшов тільки для того, щоб підбадьорити вас…

– … Сповістивши, що канал нарешті відкрито.

– Не будемо випереджати подій. Ми ще не дійшли до каналу, хоч до нього вже дуже близько. Зовсім близько, Майкле.

Він умощується в кріслі навпроти мене, зневажливо відсовує тацю з чарками й дістає з кишені вже знайомий мені портативний магнітофончик.

– Маленький речитатив?

– А чому б ні? Кажуть, музика облагороджує.

– Авжеж, – підтверджує Сеймур. – Особливо така музика.

Він натискає на кнопку, і в кімнаті лине нова партія знайомого дуету.

Райєн.Того дня ви не сказали мені, що, крім фактури для форми, маєте й остаточну фактуру.

Томас.Не вважав за потрібне класти її в кишеню, ідучи до вас додому.

Райєн.Бо у вас був тільки один-єдиний примірник…

Томас.Так.

Райєн.Чи можу я все-таки глянути на ваш примірник?

Томас.Прошу! Саме для цього я вас і запросив. (Пауза).

Райєн.Гм, так. Це справді дещо змінює.

Томас.Дещо?

Райєн.Не забувайте, що того бельгійця прислали до мене ви.

Томас.Не будемо сперечатися про те, чого не можна довести.

Райєн.Те, що не доведено сьогодні, завтра може бути доведено й підтверджено документами. Я казав вам, що мої люди активно займаються цим питанням. Між іншим, уже встановлено, що угода вашого Каре з тією африканською республікою – це блеф. Зброя була призначена для інших, є всі підстави вважати, що цей інцидент може перерости в політичний скандал.

Томас.Щиро вам співчуваю.

Райєн.Дякую. Але не забувайте поспівчувати й собі. Ініціатива йшла від вас, Томасе. І це дуже скоро також буде встановлено.

Томас.Я гадав, що ви прийшли з серйозними намірами.

Райєн.Мої наміри цілком серйозні. Та, як я вам уже казав, кожна розмова з вами пов'язана з обтяжливими й зовсім зайвими зволіканнями тільки тому, що ви не хочете бачити очевидне.

Томас.Очевидне – це фактура, яку я вам показав. Єдиний неспростовний факт у всій цій плутанині.

Райєн.Ви забули про запис, що зберігається в моєму сейфі.

Томас.О, коли говорити про запис, то в мене є значно цікавіші.

Райєн.Які саме?

Томас.Це вже інша тема. Зараз мова йде про фактуру. Якщо ми дійдемо якоїсь згоди, зможемо поговорити й про записи.

Райєн.Хочете сказати, що після цього шантажу ви піднесете мені ще й інший?

Томас.Я не шантажист. Я чесний ділок. І можу напере запевнити вас, що, коли ми укладемо угоду, я подарую вам цей запис. Вражаючий запис, містере. Тільки не погрожуйте мені політичними скандалами. Я людина військова, й політика мене не цікавить.

Райєн.Вірю вам. Та не знаю, чи повірять інші.

Томас.Ще б пак: інші повірять тільки вам.

Райєн.Визнаю, що я теж опинюся в прикрому становищі. Однак, думаю, вам відомо, що в силу певних обставин я можу розраховувати на підтримку у високих сферах.

Томас.Скажу вам по великому секрету, що я теж маю впливових друзів. А що розмова не з моєї вини перейшла в інше русло, пропоную припинити її.

Райєн.Я б хотів усе-таки почути ваші умови.

Томас.Нарешті. Мої умови, містере, більш прийнятні, ніж ваші. Із зазначеної в цьому документі суми, яку ви поклали собі в кишеню, я вважаю за нормальне одержати половину.

Райєн.Половину? Але ж це дуже багато!

Томас.Саме так: для однієї людини забагато, тому я й пропоную вам розділити її.

Райєн.Це ж справжнісінький грабунок!

Томас.Щось схоже. Ви грабуєте Інтерармко, я грабую вас… Але що вдієш. Так ведеться, відколи існує світ.

Райєн.Як ділова людина, я згоден заплатити вам за документ, тільки в межах розумного.

Томас.Тобто?

Райєн.Сто тисяч!

Томас.Залиште їх собі. І на цьому поставимо крапку. Боюсь, що ви зовсім не ділова людина.

Райєн.Навпаки. Я навіть погоджуюсь на деяке уточнення, тільки за однієї умови: спершу я хочу почути ваш запис, якщо такий взагалі існує.

Томас.О, то надзвичайний запис, я ж вам сказав. Каре свідчить проти Райєна: як було укладено угоду, скільки грошей він сплатив йому готівкою, взагалі всі подробиці.

Райєн.Якась нісенітниця!

Томас.З вами й справді важко розмовляти. Запис зберігається у мене в сейфі, за п'ять кроків звідси.

Райєн.Ви хочете сказати, що знайшли Каре?

Томас.Атож.

Райєн.Де саме?

Томас.Там, де й сподіваюсь, – у Кельні, його постійній схованці.

Райєн.І тепер він у ваших руках?

Томас.Я не зобов'язаний перед вами звітувати. Можу тільки сказати, що Каре вже поза вашою сферою дії.

Райєн.Ви прибрали його…

Томас.Не будемо вдаватися в зайві деталі. (Коротка пауза).

Райєн.Гаразд. Пропонуйте розумну суму й принесіть запис.

Томас.Суму вже названо, містере. І знижки не буде – можете мені повірити. (Пауза, цього разу значно довша).

Райєн.Гаразд, дайте мені послухати цей ваш запис.

Запис – у записі. Слухати це не дуже приємно, особливо коли один з учасників розмови ти сам. Отже, проминаю цю частину стрічки.

Томас.Ну, тепер ви вже готові?

Райєн.Майже. Тільки ще одна маленька деталь.

Томас.Якщо тільки одна…

Райєн.Я вам сплачую цю суму, ви даєте мені фактуру й запис. Але ж і фактура, й запис – це копії, отже, вам нічого не заважає завтра знову прийти до мене й вимагати щось іще. Коротше кажучи, звичайна механіка ланцюгового шантажу.

Томас.Повторюю, я не шантажист. Я займаюсь чесними угодами.

Райєн.Ваші уявлення про чесність мені відомі ще з часів тієї нігерійської афери. Пам'ятаєте?

Томас.Не знаю, як вас переконати, що в мене немає інших копій.

Райєн.Не треба мене переконувати. Однаково я вам не повірю. Тому пропоную дуже простий вихід: я вам даю гроші, а ви мені – розписку. Таким чином ми з вами будемо зв'язані до самої могили, як сіамські близнята.

Томас.Для мене велика честь бути зв'язаним з такою людиною, як ви… Але щоб аж до могили…

Райєн.Іншого виходу немає, Томасе. Ніхто на моєму місці не зробив би інакше. Визнаю, що таке рішення незручне для нас обох і в той же час однаково влаштовує нас. (Коротка пауза).

Томас.Гаразд. Я згоден. Ходімо по гроші.

Райєн.У такий час? Гроші в мене в службовому сейфі. Прийдете завтра, принесете документи, напишете розписку й одержите гроші. Таку фантастичну суму!..

Томас.Я згоден і на це. Завтра об одинадцятій, вас влаштовує?

Райєн.Завжди до ваших послуг…

Ще кілька незначних фраз, і плівка кінчається.

– Хочу почути вашу думку, – каже Сеймур, ховаючи магнітофончик і закурюючи чергову сигарету.

– Гадаю, що Райєн дуже легко погодився на таку суму.

– Маєте рацію.

– Це наштовхує мене на думку, що виплата навряд чи відбудеться.

– А чому? В нього аж дві валізи доларів, і, мабуть, він уже мав змогу пересвідчитися, що банкноти всі до одного фальшиві. А фальшиві долари нічого не варті.

– Томасова розписка теж недорого коштує, – зауважую я. – Ще менше коштуватиме вона, коли Томас виявить, що одержав валізу фальшивих доларів.

– Правильно. Томас розуміє, що Райєн навряд чи скористається розпискою, яка викриває його самого. І коли Томас побачить, що його обдурили, шантаж розпочнеться знову.

– Хочете сказати, що для Райєна історія з платнею – це лише спосіб виграти час?

– Ні. Райєн справді заплатить йому. Цікаво тільки, коли і як?

Сеймур допитливо дивиться на мене.

– Чи не хотіли б ви бути присутні під час цього розрахунку, Майкле?

– Я вже казав вам: вся ця історія мене зовсім не цікавить.

– Ах, так, я забув, що ви ладні навіть ризикувати життям, але тільки в тому випадку, якщо бачите в цьому сенс.

– А як же інакше?

– Просто так: якщо життя чогось варте, то тільки тому, що ним можна ризикувати. Але що вдієш – людина звикла щось цінувати, лише коли існує небезпека втратити це «щось». Кажеш собі: так, життя – сіре, однак ще сіріша Велика нудьга. Чого ви так дивитесь на мене?

– Цікаво, чи ризикнули б ви життям, коли б треба було зробити якесь добро?

– А що робимо зараз ми з вами, Майкле? Ми переслідуємо двох виродків. Боремося із злом.

– Ви боретеся не тому, що це зло, а просто заради боротьби.

– Можливо. Та хіба я винен у тому, що філософи й досі не спромоглися пояснити, що таке зло і що – добро?

– Не треба ускладнювати. Існує ще й неписана мораль.

– Яка, наприклад? Ваша чи ота, з десяти божих заповідей? Вашої моралі я не розумію. А щодо десяти божих заповідей, то вони, як і всі моральні норми, – вигадка корисливих людей. Коли ви чуєте: «Не вкради!» – можете бути певні, що це придумала людина, яка не раз крала, інакше б це питання її не хвилювало. І коли хтось вам радить: «Не перелюбствуй!» – знайте, що він має вродливу дружину й боїться стати рогоносцем. А щодо заповіді «шануй батька свого й матір свою», то її виголосили батьки, в яких немає абсолютно ніяких підстав бути шанованими.

– Але ж існують ще й інші норми.

– Наприклад?

– Скажімо, «Люби ближнього свого».

– Хто цей ближній, Майкле? Райєн чи Томас? І чому я обов'язково повинен його любити? Ви мене любите?

– Ваше запитання досить нетактовне.

– А яке ж воно може бути, коли йдеться про добро і зло, про категорії непримиримі, як світло й темрява, як життя і смерть, як день і ніч?

– З вами колись щось сталося, Уїльяме. Я не вірю, що ви народилися з такими ідеями в голові.

– Звичайно, я, як і всі, пережив пору статевого визрівання, пору ілюзій. Мабуть, прагнув любити світ і людей, зробити щось для цього світу й для цих людей, хто зна, може, навіть присвятити своє життя цьому світу й цим людям. Потім настало розчарування, і я зненавидів їх. Немає тверезішого почуття, ніж розчарування. Ілюзії дуже приємні, поки вони не розвіялись.

– Я чув, ви теж пережили крах ілюзій… В особистому житті.

– Облиште, не в тім справа. Особиста драма – це лише окремий випадок, а з окремого випадку наївно робити далекосяжні висновки. Мої ж висновки, дорогий мій, базуються не на одній-двох травмах, а на всьому тому, що тебе оточує, що ти мимохіть пізнаєш настільки, що тебе починає нудити. Це брудний, неприємний запах життя… Невже ви не відчуваєте його, Майкле?

– Я відчуваю інше. У вас живе якесь приглушене почуття справедливості, й тому іноді ви почуваєте себе дуже незатишно.

– Почуття справедливості? Знову гучні слова… Пропрацювавши стільки часу за чужими заповідями, я вирішив здійснити хоч один власний задум! Зовсім дрібний задум, просто, щоб освіжити ілюзійне самопочуття вільної людини.

Закінчивши що сповідь, він кидає недокурок у попільничку й неуважливо дивиться на тацю:

– Знову принесла мигдаль.

«Чи не хотіли б ви бути присутні під час цього розрахунку, Майкле?»

Коли Сеймур сказав це, я сприйняв його слова як риторичне запитання. Хіба я можу бути присутній під час укладання угоди між Райєном і Томасом, коли вони обоє тільки й чекають моєї появи, щоб поквитатися зі мною!

Та це не було риторичне запитання. Я розумію це тільки наступного дня, коли під час сніданку Мод запитує мене:

– Чи не маєте бажання прогулятися?

– Ви ж самі наказали: ніяких прогулянок!

– На все свій час, Альбере. Тепер надійшла інша директива.

– То й виконуйте її. Мені ніхто не давав директив.

– Маєте рацію. І ніхто вас не примушує йти зі мною. Мені буде просто приємно, якщо ви…

– Йдеться про приємне чи про корисне? – уриваю її.

– Гадаю, коли ми будемо вдвох, я почуватиму себе краще.

– Тоді так і кажіть, що вам потрібен охоронець. Яку зброю ви мені дасте?

– Зброї не передбачено. І битви також. Коли щось трапиться, я зможу попередити шефа. Він буде зовсім поруч.

– Знаю я оце ваше «зовсім поруч».

Незважаючи на суперечку, через півгодини ми вже їдемо в «мерседесі» у Франкфурт. Спека не спала, а автомобільний рух на шосе навряд чи колись припиняється, тож вентилятор сповнює машину теплим духом бензинових випарів. Мод знову вдалася до елементарного маскування: проста, трішки скуйовджена зачіска, яскраво-червоні губи й темні окуляри – не ті, звичні, а інші, набагато імпозантніші, що закривають половину обличчя.

Не буду приховувати: зовні я теж трохи змінився. Здійснено дві операції: вимив голову в якійсь безбарвній рідині, й волосся набуло свого колишнього темно-каштанового кольору, а окуляри в золотій оправі надали мені дурнуватого вигляду отих суб'єктів, що заради університетського диплома частково втрачають зір внаслідок надмірного зубріння. Окуляри я почепив іще на віллі, щоб звикнути до них. Звикати, власне, доводиться переніссю, а не очам, бо скельця в окулярах без діоптрій, такі ж, як були колись у бідолашної Г рейс.

– Чи не вирішили ви відвезти мене до Райєна? – запитую я, коли ми дістаємося до Франкфурта й Мод, вибравшись із заторів на центральних магістралях, звертає на знайому вуличку.

– Майже, – відповідає дама, поринувши, як завжди, в складну механіку керування автомобілем.

На відкритій стоянці є чимало вільних місць, але жінка обминає її й зупиняється на розі, якраз навпроти входу до розкішної кав'ярні. Я вже казав, що, як на мене, всі вони розкішні.

Хоч на першому поверсі вільних місць більш як досить, піднімаємось на другий – з краєвидом на майданчик, на згадану вже автостоянку й на вхід, до фірми «Семсон – запасні частини». Сідаємо за столик біля вікна й замовляємо, як завжди, велику порцію морозива для Мод і маленьку порцію кави для мене.

У приміщенні не безлюдно – любителі солодощів знайдуться завжди, а до обіду, коли тут буває аж надто людно, – ще далеко. Зауваживши, що я роззираюсь навколо, дама звертається до мене:

– Ви не туди дивитеся, Альбере. У вас є чимало об'єктів для спостереження надворі. Приміщення залиште для мене, тим більше що найважливіше тут – сходи, а вони у вас за спиною.

Офіціантка приносить замовлене і йде, а Мод додає:

– Якщо з'являться небажані відвідувачі, я наступлю вам під столом на ногу.

– Тільки не дуже сильно, – квапливо попереджаю її.

Отже, майданчик. Або, висловлюючись мовою астрономів, горизонт подій. Подій не бракує: проїздять туди-сюди автомобілі, проходять люди, та це не заважає мені спокійно пити каву. Мод так само спокійно руйнує великий вершковий масив, краєм ока спостерігаючи за сходами. Вона настільки звикла зберігати байдужий вираз обличчя, що на ньому навіть не відбивається задоволення ласунки.

Годинник показує без п'яти хвилин одинадцяту, коли на стоянці нарешті паркується автомашина, що привертає мою увагу: з неї виходить Томас. Він дбайливо замикає свій «опель» і з валізою в руці прямує до дверей «Семсона», де й зникає.

Хвилини через три з «форда», що спинився навпроти кав'ярні, виходить незнайомий чоловік. Він теж прямує до фірми «Семсон» і зникає за дверима.

Ще за дві хвилини з цього ж «форда» виходить другий пан і невимушено рушає до стоянки. Порівнявшись із Томасовим «опелем», він відмикає дверцята й так само невимушено сідає в автомобіль. Можна припустити, що пан виявив якісь неполадки й це змушує його вийти й підняти капот. Покопавшись у моторі, чоловік опускає капот, сідає в «опель» і, певно, збирається їхати. Та, мабуть, неполадки в двигуні не усунуто або ж невідомий змінив своє рішення, бо він раптом виходить з автомобіля, замикає його й повертається до свого «форда». За хвилину в дверях «Семсона» з'являється перший пан і також сідає в «форд».

Мод помітила мою зрослу цікавість до подій зовнішнього світу, але не запитує, що там відбувається, – вона й далі робить свою справу: стежить за приміщенням.

Об одинадцятій годині п'ятнадцять хвилин Томас виходить з будинку й, тримаючи в руці валізу, прямує до свого автомобіля. Відмикає дверцята, сідає за кермо й, певно, пробує увімкнути мотор. Як це часто буває під час дослідів, спроба закінчується несподіванкою: замість увімкнути мотор, наш герой, здається, злітає в повітря. Принаймні передня частина «опеля» зникає в полум'ї й диму, а за мить лунає й глухий вибух. Цей звук сприймається панами в «форді» як сигнал вирушати, й за мить їхній автомобіль щезає за рогом.

Після загального заціпеніння, як завжди, зчиняється метушня. Натовп роззяв, що здалеку дивляться на палаючий «опель», дедалі густішає. Звідкись узявся й поліцейський. А ще згодом чути завивання сирен службових автомобілів.

Мод зберігає властивий їй спокій, хоча й повернулася обличчям до вікна – іноді надмірна байдужість може викликати підозру. Та до нас нікому нема діла. Відвідувачі й офіціантки припали до вікон і спостерігають те, що відбувається надворі.

– Знову терористи! – авторитетно заявляє літня жінка у величезному фіолетовому капелюсі.

– Може, навіть є жертви… – майже захоплено вигукує інша жінка.

Після втручання пожежників і появи санітарів з'ясовується, що єдиною жертвою став якийсь чоловік, та ніхто з присутніх дам не може висловити більш-менш переконливого припущення про особу потерпілого. Певну інформацію з цього приводу їм могла б дати Мод, але вона утримується.

Коли загальне збудження вщухає і офіціантки нарешті згадують про свої службові обов'язки, я замовляю ще одне морозиво й ще одну каву. Надворі вже немає нічого цікавого, але нам і поспішати нема куди. За такої ситуації поспіх ні до чого.

Підводимося, коли починається обідній наплив людей. Пожежники, санітари, поліцейські й навіть слідчий фотограф уже давно закінчили свою справу.

– Перевірте, чи не підклали й вам бомбу, – раджу я дамі, коли ми сідаємо в «мерседес».

– Якщо й підклали, то вона призначена для вас, – відповідає Мод. – Я дуже дрібна особа, щоб мені підкладати бомбу, Альбере.

Минають три довгі дні, сповнені дрімоти, читання й млявих роздумів, перш ніж здійснюється подорож, яку було обіцяно. Всупереч моїм сподіванням, це поїздка не до Австрії і не до Швейцарії, а тільки до Штутгарта.

Вирушаємо рано-вранці, поки не така спека, після легкого сніданку й незначної зміни зовнішності, про яку вже розповідалось. Минаємо досить швидку заповнену транспортом приміську зону – тут рух переважно зустрічний – і дістаємося до просторої автомагістралі.

… – Ви така загадкова в цих темних окулярах, – кажу я через якийсь час. – І мовчазна, наче сфінкс…

– Ми з вами набалакалися за ці два місяці, – каже Мод мелодійним голосом диктора дитячих радіопередач.

– За два з половиною місяці, – поправляю и я. – І якщо хтось набалакався за цей час, то не ви, а я. Ви тільки й знаєте, що мовчите, боячись порушити інструкції Сеймура.

– Шеф не давав мені інструкцій мовчати.

– Тоді говоріть!

– Що вас цікавить, Альбере? Що вам не дає спокою з самого ранку?

– Гадаю, я маю право знати, чим закінчиться вся ця історія?

– Не вірю, що це аж так вас турбує.

– Не «аж так», але якоюсь мірою…

Мод не відповідає, втупивши очі у вантажну машину, що їде попереду, – алюмінієве громаддя з зеленими літерами фірми «Саламандра». Жінка давно вже могла б обігнати її, та боїться, щоб якийсь автомобіль позаду не стукнув нас у найвідповідальніший момент. Нарешті обгін завершено. З полегкістю зітхаю і закурюю сигарету.

– Якщо ви хвилюєтесь про своїх подруг, то можу вас запевнити, що з ними все гаразд.

– Але ж тих подруг нав'язали мені ви.

– Тільки по службі, Альбере. Інтимні стосунки – виключно ваша ініціатива.

Вона знову замовкає, бо попереду несподівано виринає ще одна вантажна машина. Проте їде вона досить швидко, і дама, подумавши, вирішує не обганяти її.

– Так, ваші подруги живі й здорові. Мені навіть здається, що тепер вони помиряться, – їм уже нема кого ділити.

– Чому ж! А Мур? А Добс?..

– Таких, як Мур і Добс, вони можуть мати десяток. Ідеться про нареченого, Альбере. Вічна мрія дуреп.

– Знаю, знаю. Ваш погляд на це мені відомий. Не морочте мені голову жіночими історіями.

– Жіночі історії – це складова частина чоловічих історій, друже. Томас, перш ніж зробити свій фатальний візит до «Семсона», залишив у Дейзі лист для нашого посольства й копію фактури. Дізнавшись про загибель свого можливого чоловіка, Дейзі передала документи Муру, а той відніс їх куди треба. Коротше кажучи, Райєна затримано й провадиться слідство.

– Це ще нічого не значить.

– Райєн, мабуть, не поділяє вашої думки. Звинувачення проти нього досить вагомі й підтверджуються по всіх лініях.