Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

– Але в цьому разі Мод згорить.

– Грубо кажучи, так. Адже їй за те й платять, щоб вона грала роль електричного запобіжника.

– Так само, як і я. З тією лише різницею, що мені ніхто не платить.

– Ну, ваш випадок особливий, – визнає Сеймур, і знову дзенькає чарка.

Чекаю, поки він закінчить, щоб налити й собі, бо мій шлунок, незважаючи на алкогольну терапію, знову нагадує про себе.

– Так, ваш випадок особливий, – повторює після паузи американець. – Якщо Мод потрапить у скрутне становище і їй доведеться горіти, все-таки знайдеться спосіб урятувати її. Вона так сліпо вірить у мене, що я не пробачив би собі, коли б не допоміг їй.

– Ніколи не думав, що ви здатні на сентиментальність.

– Сентиментальність? І щодо Мод? Я маю кілька дрібних обов'язків сам перед собою, дорогий мій. Тільки заради себе, а не заради Мод, я мушу врятувати її. А от ваш випадок особливий.

– Ви це повторюєте вже втретє.

– Можливо. Слухайте: чи не перебрали ми віскі?! Особливий, бо коли вас схоплять, ви згорите повністю.

– Існує ще й небезпека, що я бовкну зайве.

– Ні, такої небезпеки я не бачу. Коли б бачив, то, напевне, уже б змушений був втратити вас як співрозмовника.

– Мабуть, я все ще вам потрібен. Хоч мені й не зрозуміло для чого.

– Ні для чого. Ви навіть не уявляєте собі, як полегшили б моє становище, коли б раптом зникли десь у невідомому напрямку.

Здається, він каже це щиро, і я мовчу. Нічний вітер посилився. Постукують віконниці, порушуючи тишу, що запала в темній кімнаті.

– Ви змушуєте мене почуватися винним за те, що ви й досі не вчинили наді мною розправи, – зауважую я, бо пауза затяглася аж надто.

– Я вже вам казав: думав і про це. Та, мабуть, і ви добре знаєте: набагато важче сховати труп, ніж живу людину. Жива людина може непомітно пройти повз поліцейського, а на труп він чомусь обов'язково зверне увагу. Чий це труп, чому він опинився саме тут, а не в іншому місці, хто його залишив… І потім цей гидкий запах… Ні, Майкле, ви все ж мені друг! І я не хочу бачити вас трупом.

Якось минає і ця ніч.

Уночі, хоч і з перервами, та спиш, тобі щось сниться, переважно кошмари. А вдень набагато гірше. Здається, ти прокинувся бозна-коли, а надворі й досі ранок, ми сидимо в кухні після того, як уже давно випили гірку несмачну каву, останню каву – рештки харчів, що були на цій триклятій запліснявілій віллі.

За своє життя я зазнав чимало всіляких прикрощів, але ніколи не думав, що так важко витерпіти три голодні доби. Лише тепер починаю усвідомлювати, що голод – таке велике зло. Лише тепер, коли час немов спинився, коли навіть Сеймур замовк, а я збираюсь на силі, щоб знову переміститися на диван і непорушно вклякнути там. Якщо спинився час, треба й собі спинитися, кудись глибоко пірнути, якнайглибше і якнайдалі від думок, від страху й болю. А якщо життя воскресне знову… ну, припустімо, що воно воскресне, – то хтось знайдеться розштовхати тебе й сказати: прокидайся!

– Прокидайтеся, Майкле, – чую хрипкуватий голос.

Голос долинає здалеку, бо саме в цю мить я потонув у безмежній глибині, з якої не хочу виринати на поверхню задля пустої балаканини.

– Прокидайтеся, Майкле, мерщій! – знову лунає голос.

– Га? Що сталося? – бурмочу я, намагаючись струсити з себе сон.

– Отой тип… Певно, він шукає вас… Його сюди не можна впускати, – пояснює американець, торгаючи мене за плече.

Зробивши зусилля, підводжусь і припадаю до шпарки у віконницях.

На галявині перед віллою зупинився чорний «опель» – дивно, як я не почув! – а в «опелі», якщо мене не зраджує зір, сидить так званий шеф Мод – містер Френк, або Франк.

– Не хвилюйтесь, – бурмочу я, – хіба не бачите: людина сидить собі в автомобілі.

Він і справді сидить за кермом і, коли я виходжу надвір, робить мені енергійний знак підійти.

– Здрастуйте, Каре… Візьміть сумку на задньому сидінні… Це вам передала Мод… Я не терплю таких доручень, та що вдієш, треба допомагати друзям… Ну, я поїхав, до швидкої зустрічі!

Ледве я встиг узяти цю сумку, вислухавши його невиразний монолог, як Франк махнув на прощання рукою, і машина зникла.

– А тип дуже наляканий, – зауважує Сеймур, коли я повертаюся до кімнати. – Це погано.

Він нетерпляче дістає продукти з місткої базарної сумки – ковбасу, бляшанки з бринзою, консерви, хлібці – чого там тільки немає! Аж нарешті витягає маленький заклеєний конверт.

– Це вам…

– Ще чого! – заперечую я.

– Відкривайте, це вам, – наполягає американець.

Справді, на конверті скромно зазначено моє ім'я. Всередині записка з лаконічним текстом: «Багато не їжте» і другий концерт – уже без надпису.

– А це мені, – каже Сеймур.

Він розкриває конверт, нашвидку перебігає очима коротенький лист, потім глипає на мене й знову перечитує. Його завжди похмуре обличчя, здається, стало ще похмурнішим.

– Що там, коли не таємниця? – запитую я.

– Нічого особливого. Головне, щоб ми багато не їли.

– Головне, що ми нарешті їстимемо, – кажу я, запихаючись шинкою.

– Ще й порізана, паче ми самі не можемо це зробити, – бурчить американець, також беручи шматок. – Хапають брудними руками, а потім для годиться загортають у папір.

– Не знаю, чи не забагато буде, якщо ми з'їмо ще по шоколадці, – пропоную я.

– Їжте, я вже ситий, – відповідає Сеймур.

– Ви ж нічим не ризикуєте. Шоколад запаковують автомати.

– Їжте.

– Певно, ви одержали погані новини.

Він задумливо дивиться на мене, наче все ще обмірковує те, про що йдеться в листі, тоді спокійно каже:

– Навпаки, новини гарні, зокрема ті, що стосуються вас. Контроль на дорогах сьогодні вдень знято, завтра, мабуть, приїде Мод і забере вас.

– І це все?

– Все, що стосується вас, – уточнює Сеймур, наголошуючи на останньому слові. – А щодо мене…

Він замовкає, бере з пачки на столі сигарету й клацає запальничкою. Потім випускає кілька густих цівок диму й додає:

– Треба було б вибачитися перед вами за даремно забраний у вас час. Операцію анульовано, звичайно, дякують за сумлінність, але документи сховали в архів чи кинули у вогонь. Наказ недвозначний: годі займатися Райєном!

– Отже, вся ця історія виявилася безглуздою, – зауважую я.

– Ще не відомо, – незворушно заперечує американець.

– Але ж ви самі кажете, що наказ недвозначний: припиніть займатися Райєном!

– Так. А звідки відомо, що я одержав таке розпорядження? Поки воно дійде до адресата, мине кілька днів. А за цей час з людьми може скоїтися все що завгодно, в тому числі й з Райєном.

– Уїльяме, в мене таке відчуття, ніби ви знову хапаєте мене за горло.

– Не хвилюйтесь. Ви мені більше не потрібні. Віднині події розвиватимуться інакше.

Присуваю ногою кухонний стілець і сідаю на нього. Хоч я й проковтнув чудову свіжу шинку, коліна в мене й досі тремтять від слабості, а Сеймур невідступно стовбичить переді. мною, смокчучи сигарету.

– Розумію ваше становище, – погоджуюсь я, бо згадана свіжа шинка повернула мені добродушний настрій. – Витратити стільки часу на службове завдання…

– Це не службове завдання, – заперечує американець.

– Отже, самоініціатива?

– І не самоініціатива.

– Невже може бути щось третє?

– Атож! Уявіть собі таке: один з великих шефів запрошує вас прогулятися на автомобілі – випити з ним на природі по чарці. Й коли ви п'єте, він каже: чи не хочеться вам відвідати Німеччину? Не завадило б придивитися до Райєна – знаєте такого? – з'ясувати, яку комбінацію він розробляє, це великий майстер комбінацій, як і його батько, хоч і не в таких масштабах. Старий Райєн тепер прагне одержати замовлення на виготовлення нового літака. І, мабуть, таки одержить. Звичайно, якщо його син не вплутається в якийсь скандал…

Сеймур замовкає й дивиться на мене:

– Зрозуміло?

– Посилають полювати на левів на власний ризик і відповідальність.

– Атож.

– Але ж ви могли відмовитись.

– Якби була можливість відмовитися, ніхто б не розпочинав такої розмови. Вони наперед знали, що я не відмовлюсь.

– Бо ненавидите Райєна.

– Ну, ненавиджу – це надто гучно сказано. Такі типи заслуговують не більше як на зневагу.

– То зневажайте його й не брудніть ним руки.

Сеймур дивиться на мене, трохи примружившись, наче думає, чи варто заперечувати. Потім допиває віскі, ставить чарку на стіл і закурює чергову сигарету.

– Вчора ви дивувалися, коли я вам сказав, що обрав цю професію заради свободи. Ви дивувалися небезпідставно. Яка може бути свобода, адже ми, по суті, військові! А тепер, однак, бачите, що я правий. Яка свобода? А от, наприклад, свобода утерти носа покидькові з вищих кіл. З найвищих, Майкле!

– І що ви маєте з цього? Коли й буде якась користь, то, певно, вашому шефові, який зв'язаний з конкурентною фірмою.

– Очевидно.

– То що ж ви виграєте?

– Кілька годин гарного настрою. Хіба цього мало? Уявляєте, як ці бундючні індики, Райєн-батько і Райєн-син, витріщать очі, діставши такий удар!

– Тепер мені ясно. Ви справді ненавидите Райєна.

– Казав же вам: я його не можу ненавидіти. Бо дуже добре знаю Райєна. Пам'ятаю ще з університету, а згодом з часів секретної служби. Пам'ятаю цього нікчему, який випереджав талановитих тільки тому, що був нащадком одного з молодих капіталістів.

– Молодого чи старого, яке це має значення.

– Тут є один нюанс. Маленький нюанс іноді має велике значення. Старі додержуються певних правил пристойності, Майкле. Старі збагачуються, спираючись на закони, які вони самі створили. А молоді знущаються навіть із власних законів. Корупція, афери… Чорний дим від тих вибухів огорнув навіть Білий дім…

– Сподіваюсь, що ви всьому дасте лад.

– Я далекий від цього. Просто хочу розважитись, відчути, що виконав особисту примху, свою особисту! Розумієте чи ні? А не вказівку вищої інстанції. Що хоч раз дозволив собі таку розкіш – діяти вільно.

– Уїльяме, – кажу я похмуро, – виходить, ви зовсім не цинік, ви – мораліст.

– Я не мораліст, – крутить головою американець.

– Мораліст, – наполягаю я. – З категорії отих, найгірших моралістів, які не наважуються признатися в цьому навіть собі.

Я сподівався побачити Сеймура наступного дня пригніченим і похмурим, та, очевидно, помилився. Вдягаючись, чую, як з кухні долинає тихенький хрипкуватий спів. Уїльям співає! Дожили!

– Питимете розчинну каву, Майкле, – підносить він мені сюрприз, коли я виходжу зі своєї кімнати. – Щоб зменшити вагу передачі, Мод прислала розчинну каву.

– Це спеціально для вас, – відповідаю я. – Мод чудово знає, що я не люблю розчинної кави. Ця жінка обожнює вас.

– Чому ви вважаєте, що всі повинні мене ненавидіти? – байдуже запитує американець, переставляючи з електричної плитки на стіл посудину з окропом.

У мене немає часу відповісти йому – розкидані на столі продукти поглинають усю мою увагу. Лише згодом, втамувавши голод і випивши чашку розчинної кави, я зауважую:

– Раніше я гадав, що ви випромінюєте небезпечні струми, дуже шкідливі для навколишніх. Тепер же в мене таке відчуття, що ваші отруйні еманації найбільше отруюють вас самого. Мабуть, ви змарніли й радіус їхньої дії зменшився.

– Відчувайте собі, – бурчить Сеймур, не відводячи очей від тарілки. – З роками всі ми змінюємося. Наші сили тануть, і це змушує нас ставати сумирнішими, навіть добродушними.

Я міг би переконати його, що він мало змінився й навряд чи став добродушним, але промовчую. Якщо не зважати на посивіле волосся, це той самий Сеймур, герой моїх кошмарів. Спокійний, на обличчі вираз зверхності, самовпевнений, наскільки може бути самовпевненою людина, яка взагалі ні в що не вірить. І холодно доброзичливий, наче шляхетний картяр, який обдирає вас, але робить це з бездоганною чемністю.

У кухні темно, бо віконниці теж зачинені, хоч вікно дивиться на кущі за віллою. Навряд чи треба пояснювати, що в приміщенні душно. Ще б пак – адже тут Сеймур із сигаретою! Він сидить навпроти мене спиною до вікна – темна постать, облямована прямокутником вікна. Темна постать на світлому тлі.

– Я не знав, що у вас здібності до музики, – кажу я.

– Нема в мене здібностей до музики.

– Я чув, як ви співаєте.

– Я не співаю.

– Але я чув вас, Уїльяме!

Він заходиться хрипким тихим сміхом.

– Мабуть, це була котрась із моїх сестер, а я лише підспівував.

– Не знав, що на цій віллі живуть ще й ваші сестри.

– Вони тут, – уточнює Сеймур, стукаючи пальцем собі по лобі.

– Розумію. Дорогий спогад дитинства.

– Не дуже дорогий. Справді, у сестер були гарні голоси, й вони любили співати, пораючись у будинку, а я іноді підспівував їм. Це їх дратувало: «Годі, Віллі, ти співаєш дуже фальшиво!» Тому я підспівував зовсім тихенько, щоб мене не чули.

– Може, ви й справді співали фальшиво.

– Безперечно. Та їх дратував не лише мій спів. Вони перетворилися на прислужниць матері, а я – на їхнього слугу. Мене цілий день ганяли туди-сюди, і я часто не встигав догоджати їм, а покарання, бувало, набирало форми потиличників.

– Могла ж втрутитися ваша мати!

– У моєї матері не залишалося для мене часу. Жили ми матеріально дуже скрутно, не кажучи вже про інше, й материна увага була прикута до моїх сестер. Вся її енергія була спрямована на те, щоб якнайкраще видати їх заміж, а видати двох дівчат, бідних та ще й злих, – не так легко, тому для мене часу не лишалося.

– І як закінчився цей шлюбний марафон?

– Успішно, хоч і не так блискуче, як мріялось. Тільки мати й після цього не могла приділити мені багато уваги. Та я вже звик до цього й почувався на вулиці набагато краще, ніж удома. Мені здається, що мати затаїла на мене злість ще від народження.

– Чому?

– Мабуть, моя поява на світ була небажана, а настирливих не люблять, Майкле. Та ще й нестатки.

Він підводиться, ступає кілька кроків по кухні й зупиняється біля вікна.

– Чи не здається вам, що вже час відчинити віконниці? – пропоную я. – Тут можна задихнутися.

– Не треба поспішати. Дочекаємося Мод з її комюніке.

Дочекаємося Мод… Як програма це звучить наче зовсім безневинно, та що далі збігає день, то обтяжливішою стає ця програма. Дама не з'являється ні в обід, ні після обіду, й ми, втративши бажання розмовляти, ходимо, наче звірі в клітці, кожний у своїй кімнаті, бо від лежання й хвилювань уже не можемо й спати.

Сідає сонце, коли мій напружений слух розрізняє гудіння мотора. Трохи згодом між деревами виринає зелений «мерседес», значно зеленіший, ніж зів'яле листя.

Мод заходить до будинку, привітно усміхаючись, та на її усмішку Сеймур відповідає сухим зауваженням:

– Не думав, що вам знадобиться цілий день, аби дістатися з Майнца сюди.

– Я доїхала за годину, – збентежено пояснює жінка. – Однак житлова проблема виявилася набагато складнішою.

– А вчора ви чомусь не додумалися передати через свого Франка газети, – знову бурчить американець.

– Про інцидент нічого не пишуть. Є тільки коротенька замітка в місцевій газетці. Пояснюють нещасний випадок несправністю електропроводки.

Вона дістає з сумки газету й простягає її Сеймурові. Сеймур бере і, в свою чергу, передає мені:

– Перегляньте, Альбере.

Тим часом він, мабуть, устиг кивнути Мод, бо вони вдвох виходять у кімнату американця. Військова нарада триває хвилин десять, часу цілком досить, щоб прочитати не тільки коротеньку замітку про інцидент, а й зарубіжні новини триденної давності.

Судячи з інформації, вибух на складі стався внаслідок короткого замикання, єдина жертва – технік Ерліх Прель, знайдений на місці пригоди. Більше імен не згадується, інших подробиць немає.

Ну то й добре. Відверто кажучи, вибух у якомусь там сараї із застарілою зброєю навряд чи може когось схвилювати. Старе залізо перетворилося на обгоріле залізо, тільки й того. Хто роздуватиме історію навколо такої дрібниці, до того ж єдина жертва – якийсь технік!

Коротенька замітка безумовно пройшла крізь фільтр військової цензури. Виходить, Сеймур має рацію. Якщо й виник скандал, то він залишиться майже ніким не помічений. Марно сподіватися, що ти станеш зіркою газетної хроніки!

І все ж американські власті розшукують бельгійця. Можливо, популярність і обминула тебе, та поліція не обмине. Можливо, на дорогах довкола контроль і знято, та на прикордонних пунктах, безперечно, він діє. Коли розшукують іноземця, найпевніше підстерегти його на кордоні.

– Отакі, значить, справи, Альбере, – каже Сеймур, коли вони повертаються до кімнати. – Мод знайшла вам тихе спокійне житло в Майнці. Проведете там кілька днів, поки ця історія зовсім заглухне, тим часом вам підготують канал для втечі. І тоді ми вам скажемо: бувайте!

Побачивши, що я наміряюсь заперечити, він підносить руку й додає:

– Звичайно, ми можемо попрощатися з вами й тепер, якщо ви дуже наполягаєте. Я ж вам сказав, що наша спільна діяльність завершилася. Проте не певен, що ви впораєтеся самі, маючи два паспорти, з яких жоден не годиться.

– Гаразд, – погоджуюсь я. – Розраховуватиму на вашу допомогу.

– І не помилитесь. А тепер Мод виведе вас. Я залишуся помити тарілки.

– О містере… – вигукує Мод, яка звикла сприймати за чисту монету кожне слово шефа. – Якщо тільки заради тарілок…

– Ідіть, ідіть, – киває Сеймур. – Зараз найзручніший час для цієї операції.

– Зараз найзручніший час, – повторює Мод, коли ми прямуємо до автомобіля. – Завидна тебе всі бачать, а коли їдеш дуже пізно, викликаєш підозру.

Я збираюся вмоститися на своєму звичному «місці мерця», однак Мод попереджає мене:

– Не сюди, Альбере. Лягайте на заднє сидіння і вкрийтеся оцим плащем. Не треба, щоб вас бачили. І ще одне: ви вже не бельгієць. Ви – австрієць. Ось ваш паспорт. Звичайно, краще, щоб не дійшло до пред'явлення паспортів.

Вона вмикає мотор, і машина плавно рушає, завертає, підіймається вгору й виїздить на шосе.

– Такого зі мною ще не бувало – подорожувати у вигляді ручного багажу, кинутого на заднє сидіння.

– Нічого, нічого. Колись увечері, вже обзавівшись дружиною й дітьми, ви сядете з ними біля каміна й розповідатимете, як мандрували у вигляді ручного багажу в автомобілі випадкової службової особи.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Прокидаюся з таким почуттям, наче я лежу десь у саду. Виявляється, це недалеко від істини. Сад не в самій кімнаті, але він завис наді мною в прочиненому вікні завдовжки на всю стіну. Легкий вітерець гойдає віття буйних рослин, увінчаних величезними рожевими й фіолетовими квітами, а в приміщенні відчувається запах ранкової свіжості й пахощі… Звідки мені знати, що це за пахощі – я ж не ботанік!

Моя спальня міститься на нижньому поверсі, а в цьому будинку нижній поверх – на метр у землі, і це створює ілюзію, ніби я лежу між грядками саду серед високого густого листя, геть схований від поглядів поліцейських у білих касках, зелених кашкетах і в скромному цивільному вбранні.

У двері стукають, та я не звертаю уваги на цей шум, все ще огорнутий сном і пахощами квітів. Але стукіт стає дедалі наполегливішим, потім чути мелодійний жіночий голос:

– Альбере, ви спите?

– Так, сплю. Або точніше – спав, поки ви не почали грюкати.

– Та вже ж дев'ята година!

– Ну то й що, як дев'ята? Хіба ми підемо до церкви?

– Ваш сніданок охолоне.

– З цього треба було й починати, люба. Якщо ви хочете підняти з ліжка людину, починайте з сніданку, а не з того, котра зараз година.

За двадцять хвилин, умившись і поголившись, я заходжу в світлий хол, також прикрашений квітами – переважно на шпалерах і занавісках. Однак насамперед мою увагу привертає розкішно накритий стіл.

– Останні дні мені вас дуже бракувало, люба Мод.

– Знаю, знаю. Сідайте.

Западає зосереджена мовчанка. Коли їдять, не розмовляють, – про це можна прочитати в першій-ліпшій брошурі з гігієни харчування. І тільки коли ми, віддавши належне гарячим стравам, беремося до третьої чашки кави, дама зауважує:

– Ви так причепурилися, наче збираєтесь у гості.

– Не звертайте на це уваги. Давня звичка.

– Як це розуміти?

– А так. Замолоду мені довелося просидіти місяць чи більше ув'язненим на одній віллі, схожій на цю. Вирватися з тієї вілли було неможливо, та, незважаючи на це, я щовечора акуратно вдягав новий костюм і простоював по чверть години перед дзеркалом, вив'язуючи краватку. Це створювало ілюзію, наче я готуюсь кудись іти.

– А чому ви були змушені сидіти на тій віллі?

– Мене викрала одна жінка.

– Яка?

– Така, як ви.

– І така ж дебела?

– Ну, форми в неї не такі розкішні, як ваші. Але щодо деспотизму, то можна сказати, що ви з нею – рідні сестри.

– Альбере, як вам не соромно…

– Так, так, я знаю, що буде далі: виконуєте розпорядження, робите це для мого ж добра і таке інше. Тож випустіть цей розділ і переходьте до наступного. Яка програма?

– Програма така сама, як і на тій віллі вашої молодості: нікуди не виходити.

– А ви?

– Я – теж.

– Отже, знову примара голодної смерті.

– Про це не хвилюйтесь.

– Маєте рацію: Мод – і голодна смерть? Просто не знаю, що я верзу!

– Висока огорожа й дерева досить надійно ховають віллу від сусідів, та все ж виходити в сад не слід.

– А якщо хтось зайде?

– Це малоймовірно. Хазяї виїхали, про це знають ті, хто міг (5и їх шукати. В усякому разі, коли станеться щось непередбачене, стрибайте у вікно, а там пройдете до задньої хвіртки й опинитесь на сусідній вулиці.

Вона підводиться, та, перш ніж узятися прибирати, додає:

– Там на столі газети. За стінкою є й книжки, хоч я досі не помічала, щоб ви цікавилися літературою.

– Знаєте, свого часу мені доводилося дуже багато читати, й відтоді я відчуваю відразу до книжок.

– Коли це «свого часу»?

«Це було перед моєю першою зустріччю з вашим Сеймуром», – міг би я відповісти, та натомість кажу:

– Коли складав іспити в середній школі.

Беру газети й повертаюся назад у спальню, де на мене чекають квіти й самотність.

Самотність… Найдорожче надбання людини, якщо вірити Мод. Але одна річ – самотність серед своїх і зовсім інша – серед чужих.

Наступний день, ще один і два дні потім минають так само за читанням газет, що порушується короткою дрімотою, ходінням по кімнаті й запрошеннями у певні, години: «Альбере, їсти подано!»

Коротше кажучи, той самий стан облоги, хоч квартира інша. Все-таки: квіти, а найголовніше – немає поруч Сеймура, який час від часу входить до тебе в кімнату й. повідомляє, що цей світ треба було б переробити заново, розпочавши все від амеби.

Мод – це, звісно, не Сеймур. Вона вміє добре готувати і не нав'язується, навіть не запрошує до себе в спальню – показати, яке в неї ліжко. Хіба що іноді ввечері після телевізійного фільму, коли вона сидить у кріслі, ненароком задереться її спідниця и оголить струнке біле стегно, нагадуючи тобі, коли ти забув, що на світі й досі не перевелися жінки. А власне, чому б не згадати про це, щоб хоч на якийсь час забути про все інше!

– Що з вами, Альбере? – невинно запитує Мод, хоч добре знає, що саме й чому спливло мені на думку. – Це ж не та вілла з вашої молодості!

– І це ви кажете мені? – шепочу я, підступаючи ще ближче до неї. – Стегна, що були на тій віллі, порівняно з вашими просто палички!

Звичайно, це брехня, бо Франсуаза – її звали Франсуаза! – була досить-таки огрядна, та за брехню від щирого серця ще ніхто не потрапив до пекла.

І все ж, незалежно від того, що поруч Мод, а не Сеймур, час минає дуже повільно; газети день у день нагадують мені, що вже початок серпня, а я ще й досі тут, зовсім безпорадний і без будь-яких реальних шансів вибратися звідси.

«Перебудете кілька днів, тим часом вам забезпечать канал…» Скільки днів, який канал і куди? На ці запитання може бути безліч відповідей. Марно розпитувати даму – вона нічого не знає. Зайве нервувати й грюкати кулаком по столу. Клієнтові дозволено вередувати тільки тоді, коли він платоспроможний, а я нічого більше не можу запропонувати.

Лише на п'ятий день близько опівночі ситуація трохи змінюється – прибуває Сеймур.

– Може, приготувати вам щось поїсти? – запитує Мод, як завжди, вірна собі в цьому питанні.

– Чи є у вас смажений мигдаль? – у свою чергу запитує американець.

– Гадаю, знайдеться.

– То принесіть. Цього нам вистачить. Як ви знаєте, наш Альбер п'є віскі тільки з мигдалем.

Дама приносить питво й мигдаль, до якого, звісно, ніхто не доторкається, й виходить.

– Якось ви цікавились, чи люблю я музику, тому хочу запропонувати вам дещо послухати, – каже Сеймур, виймаючи з кишені мініатюрний магнітофон. – Мені буде приємно почути вашу думку з приводу цього речитативу.

Він ставить прилад на столик і, перш ніж натиснути на кнопку, додає:

– Наберіться терпіння. Дует трохи розтягнутий.

Запис не високої якості, проте досить розбірливий, щоб одразу ж встановити, що виконавці дуету – Райєн і Томас.

Райєн.Як посувається розслідування?

Томас.Воно вже закінчено.

Райєн.Я вас не про це питаю. Питаю – як посувається розслідування?

Томас.Як же ви хочете, щоб воно посувалося? Все настільки ясно, що далі нікуди.

Райєн.Коли б усе було настільки ясно, вам би не минути лиха.

Томас.Не розумію.

Райєн.Ви все чудово розумієте, але й досі сподіваєтесь, що я лише гублюся в здогадах. Ні, не в здогадах, а в фактах! У мене так багато фактів, що я просто гублюся в них, Томасе. І всі вони пов'язані з вашими брудними оборудками.

Томас.Я таки справді нічого не розумію.

Райєн.Тому що ви не в курсі деяких справ. Якщо я вирішив не спростовувати вашої версії перед перевірочною комісією, то це було з мого боку не наївністю, а просто бажанням не виставляти напоказ наші сімейні чвари…

Томас.Яку це «мою» версію? Хіба ж ми не домовилися, що говорити?

Райєн.І про що ж ми домовилися? Чи не думаєте ви, що я отак і повірив у вашу вигадку про вибух? Ні, ви таки справді не в курсі деяких речей. Ну, наприклад, під час вибуху я був не в своєму кабінеті у Франкфурті, а поблизу місця подій. Майже поруч, тільки вище, Томасе, а точніше – на горбі, що над базою, звідки чудово видно всю територію бази.

Томас.Яке це має значення, де ви були…

Райєн.Для вас – вирішальне, Томасе. Всупереч вашим свідченням, ви тоді бігли до контори, втікаючи від пострілів Ерліха. Адже ваша версія така: Ерліх почав у вас стріляти, ви побігли до канцелярії, і саме тоді випадкова куля німця спричинила вибух. По-перше, пострілів не було. По-друге, коли б ви бігли до канцелярії, я б вас бачив.

Томас.До вашого відома, постріли таки були. Тільки Ерліх стріляв з глушителем. І знову ж таки, до вашого відома, глушитель потім було знайдено.

Райєн.Тому що ви передбачливо кинули його у вогонь. Це був ваш глушитель, з ним ви стріляли й самі підірвали склад, вискочивши з нього в бічні двері, з боку лісу. Саме так: залишили німця перевіряти товар, самі вислизнули запасним виходом і звідти стрельнули в якусь вибухівку, певно, заздалегідь підкладену десь у зручному місці.

Томас.І ви ще запевняєте мене, що не губитеся в здогадах…

Райєн.Ви не бігли до контори, Томасе, й пострілів не було чути…

Томас.Я сказав вам, що той негідник мав на пістолеті глушитель.

Райєн.А якщо він носив при собі глушитель, значить, збирався застрелити вас… Коли перевірочна комісія, до якої входять переважно ваші друзі, погодилася прийняти такі вигадки, то я не згоден.

Томас.Я сказав вам: він наполягав, хотів одержати «своє». У відповідь на це я, звичайно, розсміявся. «Параграф для підкупу не передбачений», – сказав я. А він: «Не маєш готівкою, – каже, – можна й натурою – ящик пістолетів розв'яже всі проблеми, тільки не з тих, музейних експонатів, и щось сучасне». Я у відповідь розсміявся, і тоді…

Райєн.Ясно. Напад нестримного сміху. Мені б теж треба було розсміятися вам у відповідь, та я стримуюсь. Я вас навіть де в чому розумію. Ви крали як хотіли, шановний, і це тривало роками. А німець був співучасником деяких крадіжок, тобто потенціально небезпечний свідок. Тож ви і вважаєте, що дуже вдало здихалися його, не кажучи вже про те, що знищили й сліди своїх крадіжок. Під час ревізії ви спишете всю нестачу товару за рахунок складу, що згорів, чи не так? Але помилка ваша в тому, що ви трохи спізнилися.

Томас.Не заперечую: ви маєте право на здогади, але ж ви таки переборщили…

Райєн.Не поспішайте, ви ще не все почули. Перш ніж вирушити на той світ, німець прийшов до мене і все розповів. Мені неважко було розв'язати йому язик. «Скільки ви досі заробили у Томаса?» – запитав я. «Не можу вам точно сказати, не записував», – відповів він. «А все-таки, в загальних цифрах?» – наполягав я. «Скільки ж ви мені заплатите за таку інформацію?» – запитав він. І ми одразу ж порозумілися.

Томас.Але я вас не розумію. Навіщо вам потрібні ці байки? Звинувачення в брудних махінаціях, свідчення мерців…

Райєн.Не раджу вам дуже покладатися на те, що Ерліх мертвий. Його свідчення записані.

Томас.Чорним по білому?

Райєн.Можна розуміти й так. У всякому разі, магнітофонна стрічка у мене в сейфі. Можу вам дати копію. Для розваги.

Томас.Віддайте її перевірочній комісії.

Райєн.Не виключено, що так і зроблю. Але те, що я витрачаю на вас час, свідчить, що я віддав би перевагу іншому варіанту. Так, шановний, не заради вашого реноме, а заради реноме фірми я особисто схиляюся до іншого варіанту.

Томас.Ви просто начинені варіантами. Гадаю, ви вже запропонували мені один, знову ж таки заради реноме фірми, і я прийняв його. Адже я дав свідчення згідно з вашими інструкціями.

Райєн.Я не диктував вам, що говорити, й не вигадував вашої брехні. Крім того, зазначу в дужках, мені не подобається ваш тон. Не знаю, чи вистачить у мене терпіння вислухати вас до кінця!

Томас.Дуже шкодую. Я людина військова й кажу відверто. Коли ваша ласка, я теж зауважу в дужках, що не дозволю нікому тиснути на мене, навіть якщо це робиться тільки словами!

Райєн.Тільки словами? Ви гадаєте, що це будуть тільки слова? Я вас знищу в повному розумінні цього слова, не забруднивши рук!

Томас.Не будемо поспішати із знищенням. Бо що стосується мене, то я вже зараз міг би розрахуватися з вами. І не побоюся забруднити руки. Я вже казав: я людина військова й звик до всього.

Райєн.Спробуйте!

Томас.Я не з тих, хто пробує, Райєне! Я з тих, хто діє

(В дуеті западає пауза, заповнена через відсутність оркестру дзвоном чарок – красномовне свідчення того, що розмова відбувається не всухом'ятку).

Томас (уже спокійніше). Не треба нервувати. Якщо хочете щось запропонувати – пропонуйте.

Райєн.Тепер ваша черга пропонувати, Томасе. Єдине, що ви могли б зробити, це повернути мені всі гроші, які нажили своїми брудними махінаціями.

Томас.І на кого виписати чек? На фірму чи на вас особисто?

Райєн.Я вже сказав: мені не подобається ваш тон.

Томас.І все-таки ще одна деталь. Я хотів би знати, що ви конкретно розумієте під «усіма грошима»?

Райєн.Я певен, що сума набагато перевищує мільйон, бо ви тільки з Ерліхом поділили триста тисяч. Та щоб не торгуватися, давайте зупинимося на мільйоні.

Томас.Маєте на увазі долари чи марки?

Райєн.Що може матися на увазі, коли розмовляють двоє американців!

Томас.І все ж ви не сказали: як ви хочете одержати ці долари – чеком чи готівкою?