Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

Відчуваю, як Мод штовхає мене ногою: погоджуйся! Але ж на цих справах я розуміюся трохи краще за Мод, і якщо вже сів грати, то треба грати як слід.

– Ваша пропозиція справді спокуслива, – визнаю я. – Після таких запевнень ви, мабуть, не заперечуватимете проти знижки на п'ятдесят процентів.

– Е ні, шановний! – сміється американець. – Ви не можете розраховувати на таку знижку з тієї простої причини, що я нам її не пропоную.

– Бо ще не зважили як слід моєї пропозиції. І тому, що я не назвав вам кількості.

– Справді, мені цікаво почути про кількість. Але не думайте, що це може багато що змінити.

Чекаючи конкретних цифр, Томас вихиляє віскі й наливає і нову.

– Не забувай і про мене, Генрі, – озивається Сандра.

– Вибачай, люба, але що вдієш: коли починається чоловіча розмова, про дам забувають.

Дами, очевидно, добре розуміють, що відбувається саме чоловіча розмова, бо не тільки не роблять спроб включитися в неї, о й не перемовляються між собою. Навіщо псувати магнітофонний запис зайвими шумами! Цих шумів вистачає й без цього. Невпинний ритмічний гуркіт диско-мелодій мовби тисне по нас, – там, унизу, теж користуються магнітофонними запитами. Щоправда, там є і оркестр, та він, мабуть, існує лише для того, щоб більше брати за напої.

– Гадаю, що слід обчислювати партії товару. По скільки ви пакуєте? – цікавлюсь я.

– Дев'ятиміліметрові пістолети по тридцять штук у ящику, автомати – по шістнадцять, карабіни – так само.

– В такому разі візьмемо за основу по двісті ящиків кожного виробу. Що ж до набоїв…

– Облиште набої, – зупиняє мене американець. – Набоїв кожен хоче якнайбільше. Тому щодо них у нас норма: п'ять ящиків на кожний ствол.

– Не дуже щедро. Але це дрібниці, якщо ми домовимося про головне.

Американець задумливо дивиться на мене й кліпає, наче йому знову муляє порошинка в оці. Потім відпиває з чарки й знову кліпає.

– Та кількість, яку ви попередньо замовляєте, не викликає в мене особливого ентузіазму.

– Я міг би збільшити, – кажу я, відчувши підбадьорливий поштовх під столом. – Єдине, що мене стримує, це проблема транспортування.

– Транспорт – то ваша справа. В даному разі я маю на увазі не тільки кількість, а й пропорцію. Ви замовляєте шість тисяч пістолетів і при цьому наполягаєте на великій знижці. Та я можу реалізувати скільки завгодно пістолетів без найменшого зусилля й без будь-якої знижки. Пістолети!.. Пістолети – це золотий бізнес!

Він замовкає, наче прислухається до диско-гуркоту, потім починає легенько постукувати пальцями по столу, немов випробовує клавіатуру на піаніно, й нарешті говорить:

– Найнадійніша зброя – карабіни. Карабіни – це класика, містер Каре. Вам треба взяти більше карабінів. Подвоїмо кількість карабінів, наполовину зменшимо кількість пістолетів, скромніше замовимо автомати – от і укомплектована чудова партія товару, і ви можете розраховувати на тридцятипроцентну знижку.

Дебеле хтиве стегно знову тисне мене під столом: погоджуйся! Цього разу я теж штовхаю його у відповідь: не заважай!

– У мене таке враження, наче компроміс уже намічається, – зауважую я. – Мій початковий варіант і сорок процентів знижки. Або, коли хочете, ваш варіант і п'ятдесят процентів знижки.

Нога Мод завмирає в напруженому очікуванні, а Томас знову заходиться сміхом:

– Хіба це компроміс? Те, що ви пропонуєте, для мене – справжня капітуляція. Погодьтеся, містер Каре, що людина капітулює лише тоді, коли немає іншого виходу. А у мене є досить каналів, щоб збувати свій товар.

– Так, але у вас, мабуть, і товару більш ніж досить. Нащо йому лежати й іржавіти.

– Не хвилюйтесь, товар не іржавіє. Він добре змащений.

– Але застаріває.

– Він довго не залежується, щоб застарівати.

Западає неприємна мовчанка, передвісник розриву. Мод настирливо штовхає мене, та я не реагую.

– Шкода, що ми не дійшли згоди, – нарешті кажу я. – Будемо сподіватися, що колись іншим разом…

– Я ж вам сказав: не покладайтеся на інший раз, – бурчить американець. – Зброю, на відміну від скляних виробів, не пропонують щодня на кожному кроці.

Він кліпає очима, потім підносить до губ склянку. Я беру з нього приклад, байдужий до сигналів Мод. Можливо, час відступати, думаю я, та саме в цю мить бачу, що Томас тягнеться до невідкоркованої пляшки, бо перша вже порожня. Ні, давати відбій ще рано. Попереду в нас ціла пляшка, тож нема чого поспішати.

– Бачте, містере Каре, – каже американець, звичним жестом викручуючи металевий ковпачок. – Оскільки це справді наша перша угода й невідомо, чи буде колись друга, я хотів би вам якось догодити. Але ви повинні зрозуміти мене: я не шеф фірми й мої права обмежені певними рамками. Тому не вимагайте від мене неможливого.

Він щедро наливає собі, не забуваючи цього разу плеснути трошки скотчу й Сандрі. Потім підсовує пляшку до мене. Беру її, та перш як налити, кажу:

– Щоб не вимагати неможливого, треба знати ваші можливості.

– Можу збільшити знижку на п'ять процентів, якщо брати другий варіант.

– А як з першим?

– Максимум – тридцять процентів, як я вам уже сказав. За такого варіанта я ніколи не робив подібної знижки. Можете мені повірити.

Мод уже якийсь час сидить спокійно, ніяких сигналів.

– Гаразд, – кажу я, – тоді дозвольте мені подумати день чи два.

– Ну що ж. Якщо йдеться про день-два.

– Йдеться не про те, укладемо ми угоду чи ні, а про те, на якому варіанті спинитися.

– Так, так, подумайте, – киває Томас. – Що ж до угоди, я не маю сумніву, що ви її укладете. Таких вигідних умов вам піхто не запропонує.

Напруження спало. Мод вже не притискає стегно, а Сандра щось мугикає у такт диско-мелодії, яка долинає знизу. В червоній півтемряві напівоголений бюст секс-бомби виглядає привабливо-рожевим, а чуттєві червоні губи здаються майже чорними. Чорні губи, чорне волосся й загадкові котячі очі – це вже не секс-бомба, а жінка-вампір у стилі ретро.

Відчувши, що угоду майже укладено, Томас також розслаблюється. Алкогольні випари, досі нейтралізовані силою волі, здається, починають діяти й на нього, бо, кліпнувши, він кидає на мене дружній погляд і каже:

– Зброя – це найвизначніший винахід!

– Великий винахід, справді, – озивається Мод. – Пускати кров…

– Якщо треба пустити кров, можна скористатися п'явками, – подає голос Сандра. – Пам'ятаю, мені приписували торік, коли я дуже розповніла…

– Зброя! – повторює Томас, не звертаючи уваги на жінок. – Єдині ліки проти людської дурості. Ми повинні бути вдячні дурості, шановний Каре. Коли б не вона, хто б купував зброю?

– Ви хочете сказати – жадібність?

– Ні, дурість. Жадібність – нормальне явище. Голодний хоче нажертися. Потрібні гроші – торгуєшся за п'ять процентів, як ми з вами. Але розумний досягає свого, не ризикуючи наразитися на чийсь ніж. На цьому світі одні – дужчі, другі – слабші. Треба зважати на це. Підкорятися старшому.

– А як я не хочу підкорятися? – вередливо запитує Сандра, що також перебуває під впливом алкогольних випарів. – Ну ж, кажи! Як я не хочу!

– Це не оригінально, – відповідає американець. – Ніхто не хоче. Йдеться про те, щоб досягти свого, не наражаючись на ніж. Коли я був маленький, мене навчали робити так, як хоче бог. Та де той бог, щоб запитати, як він хоче! Ніхто не може точно сказати, чого саме йому хочеться. Суть у тому, що треба зважати не стільки на бога, скільки на начальство. Живи в мирі з начальством – таким має бути наш девіз.

– А як я не хочу? – наполягає секс-бомба.

– Треба бути дуже розумною, щоб дозволити собі таку розкіш, – поблажливо бурмоче Томас. – Коли ти розумна, то зробиш так, щоб досягти свого, не дратуючи начальство.

– Все це теорія, – заперечує Сандра. – Ходімо танцювати.

– Тільки не я, – хитає головою американець. – Я можу випити ще чарку, щоб зробити тобі приємність, а танцювати відмовляюсь.

– Тоді ходімо з вами, – раптом звертається секс-бомба до мене. – У вас ще буде час обміркувати угоду.

Вона вже підвелася, й тому я не можу їй відмовити, тим паче що й Томас добродушно підбиває:

– Ідіть, ідіть! Ви ж знаєте: коли дами запрошують…

Я рушаю слідом за дамою вузькою галереєю, намагаючись не наштовхнутися на якийсь стіл і не спіткнутися об чиїсь ноги. Стомлено випростані ноги після пекельних вистрибувань на нижньому поверсі. Апатичні, застиглі обличчя. П'яні люди. Сп'янілі не від алкоголю, а від диско-скавучання, від темпу механічних рухів й від ритму цього оглушливого безугавного гуркоту підсилювальної апаратури.

Там, унизу, справжня вакханалія. Це або оргія, або істерія, або щось іще, тільки не веселощі. Цьому джазовому дійству бракує саме веселощів.

– Прогресуємо, – кажу я, коли ми виходимо на майданчик.

– Що? – вигукує секс-бомба.

– Прогресуємо! – кричу їй. – Ще трохи, й ми зможемо змагатися з шаманами, що звиваються в корчах, демонструючи свою вмілість…

– І все-таки, може, спробуємо зробити кілька на…

– Які на? Тут працюють переважно руками й стегнами.

– Що ж, це потішно. Коли стільки людей так роблять…

Вона каже «мабуть, потішно» й водночас задкує від майданчика до напівтемного закутка з крученими сходами. Я хочу допомогти їй стати на сходинку, та дама раптом обертається до мене й запитує:

– Ви справді вважаєте, що Ерліх вам конче потрібний?

– Звичайно. Якщо це для вас має значення.

– Для мене – навряд. Але, слухаючи вашу розмову, я подумала, які чоловіки дурні. Марнують час на якісь нікчемні проценти, а про головне забувають.

Вона робить багатозначну паузу й знову підводить на мене очі, в яких уже немає й сліду сп'яніння.

– Ерліх – небезпечна людина.

– Люди небезпечних професій завжди небезпечні, – байдуже кидаю я.

– Ерліх – небезпечна людина, – повторює Сандра.

– Я це зрозумів. Але ви висловлюєтесь дуже загально.

– Немає часу на подробиці. Мабуть, нам треба вже повертати нагору, – каже жінка.

– Чому так швидко? Чи Томас теж небезпечна людина?

– Облиште жарти. І якщо ви не зовсім втратили здоровий глузд, подумайте над тим, що я вам сказала.

– Ви мені таки пошарпали нерви, любий, – заявляє Мод, коли ми, нарешті, опиняємося на вулиці й прямуємо до готелю.

– А ви мене так штовхали, що мало не пошарпали штани.

– Виходить, то ви тільки удавали незворушність, а мені здавалося, що я подаю сигнали якомусь пню…

Вона важко зітхає. Я теж зітхаю, але полегшено. Після задухи й гуркоту дискотеки літня ніч здається мені такою тихою й свіжою.

– Ви мною не задоволені?

– Навпаки, ви перевершили всі мої сподівання! Не розумію тільки, навіщо було перегравати й ставити переговори на грань зриву.

– Навіщо? Бо коли сідають грати, треба або грати, або не грати. Томас не повірив би, що я торговець, коли б я одразу ж прийняв його умови.

– Ви змусили навіть мене повірити в те, що ви торговець.

– Невже ви досі сумнівалися?

– Щиро кажучи, так.

– Те, що ви ставитеся до мене з недовірою, мене не дивує. Але в даному випадку ви виявили недовіру й до Сеймура. Хіба Сеймур не проінформував вас конкретно про те, на що я здатний і на що ні?

– Так, так. Але не будемо копирсатися в минулому, – в голосі Мод звучить легка досада. Ми йдемо, поринувши кожне в свої думки, і наші кроки озиваються луною в порожній вулиці. Добре хоч думки мої беззвучні. Бо коли б дама могла зараз почути їх, гадаю, що з неї відразу злетіла б уся сонливість.

Про що я думаю? Мільйони різних думок. Про те, що Томас зблизька має досить-таки жалюгідний вигляд, що Сандра далеко не байдужа спостерігачка гри, що Ерліх з незрозумілих причин має всі шанси бути усуненим, що хід операції знову не збігається з планами Сеймура, що цю розбіжність він особливо відчує після сюрпризу, який чекає на нього, – моєї несподіваної втечі, що Мод виглядає стомленою, отже, я можу розраховувати на спокійну ніч у своїй кімнаті.

Спокійна ніч? Щойно я подумав про це, як жінка каже:

– Просто вмираю, так хочеться спати. Але за такої ситуації не заснеш. Знаю це з власного досвіду. А як ви, Альбере?

– Я вмираю від туги за вами. Мабуть, ви знаєте й про це.

Власне, я міг би розділити з нею її безсоння, коли б не ця маленька сумка. Адже й після найдовшого безсоння нарешті приходить сон. А що ж це за сон, коли треба одним оком стежити, чи не перевіряє Мод вміст твоєї сумки. Дуже незручна ситуація, та, як каже Томас: якщо дами запрошують…

– Ви були на висоті, Альбере…

– Мені приємно це чути.

– Так, ви справді були на висоті… Та, незважаючи на це, план зірвався.

– На якій стадії?

– Райєн… – бурмоче вона. – На стадії Райєна…

Так, з волі Томаса Райєн справді залишився поза грою. І водночас Сандра намагається відсторонити Ерліха. Що ж тоді залишається? Залишається тільки Томас. Особисто для мене цього цілком досить. Тобто було б досить, якби я мав намір вести далі цю гру, мета якої мені зовсім невідома.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Не знаю, хто сказав: «Немає нічого кращого за негоду», але треба витримати кілька тижнів спеки, аби переконатися, що це недалеко від істини.

Сьогодні намічається такий же день, як і попередні. З вікна готелю видно знайомий, вже аж набридлий пейзаж – залита сонцем площа й темне громаддя кафедрального собору, що вирізняється на тлі білястого літнього неба. Групки туристів уже купчаться біля церкви й магазинів сувенірів.

У двері настирливо стукають. Це, звичайно, Мод, така приваблива в сірій сукні з великими фіолетовими квітами. Проте я вже по зав'язку ситий Мод, ситий їжею й питвом, безцільним вештанням по ресторанах. Поверніть мені мій старенький «БМВ» і займайтесь своєю справою.

– Вибачайте, Альбере, але за півгодини мене чекатиме Франк, а я маю бігти на іншу зустріч. Добре було б, щоб ви підтримали йому компанію, поки я повернуся. Потім підемо кудись обідати.

Атож. Обідатимемо, базікатимемо вибиратимемо десерти. Справді, сьогодні намічається такий самий день, як і попередні.

– Підтримати компанію? Чому ж ні, люба. Ви ж знаєте, моє хобі – підтримувати комусь компанію!

– Цього я не знала, але гадаю, що краще починати день усмішкою, аніж набурмосеним видом, – лагідно відповідає дама. І, щоб дати мені привід усміхнутися, додає: – Гадаю, що після зустрічі, яка на мене чекає, розвиток подій значно пришвидшиться.

Стара пісня. Розвиток подій пришвидшиться… ще кілька днів… Почувайте себе як на канікулах. Поверніть мені мій старенький «БМВ», а потім, коли хочете, пришвидшуйте собі події!

Наприкінці тижня – від п'ятниці до неділі – готель «Європи» переповнений, а в інші дні майже порожній. Спускаючись униз, щоб зустріти Франка, я виявляю його в безлюдному холі.

Франк вислуховує моє пояснення, схвально киваючи головою, після чого зауважує:

– Ну, якщо треба зачекати, то ходімо в ресторан. Я помітив, що в ресторані час минає значно швидше, ніж у такому нудному місці, як цей хол.

Він рішуче підводиться, але в цю мить озивається дівчина-адміністраторка:

– Ресторан зачинено, пане.

– В такому разі дайте нам чогось випити.

– Будь ласка. Що ви бажаєте?

Досягши свого, низенький червонощокий чоловік несе своє черево до затишного закутка над холом, що нагадує ложу. Трохи згодом хлопчик з буфету приносить нам напої. Франк умочує губи в запітнілу склянку, задоволено прицмокує й зауважує:

– От бачите, навіть під час найприкрішого застою можна знайти вихід.

Він пильно дивиться на мене маленькими хитрими очицями й додає:

– У мене таке передчуття, наче ви вже знайшли вихід. – І, жартівливо насварившись пальцем, провадить далі: – Не заперечуйте. Я зрозумів, що наша Мод працює на вас.

– Мені здається, що…

– Нічого вам не здається, – обриває мене гість. – І вам нічого не треба мені пояснювати. Я не з тих, хто вам дорікатиме за це.

Франк відпиває трохи з чарки і майже з побожністю говорить:

– Зброя! З таким товаром ніколи не буде застою!

– Не кажіть. Якщо переговори про роззброєння колись усе-таки дійдуть…

– Казки, дорогий мій, пусті балачки. Чи можете ви мені навести приклад із загальної історії людства, щоб хтось колись роззброївся?

Чорні очиці дивляться на мене насмішкувато, немов чекають відповіді, а я дивлюся на склянку з віскі й на два маленькі айсберги, що плавають у жовтій рідині.

– Зброя – це перше, що створила людина, і, певно, буде останнім, – гугнявить Франк, тягнучись до чарки.

– Гадаю, що все-таки спочатку людина створила знаряддя праці.

– І помиляєтесь. Між знаряддям і зброєю немає ніякої різниці. Камінь чи ломака використовувались насамперед не для праці, а для вбивства. Хіба ви не пам'ятаєте: «І рече Каїн брату своєму Авелю: ходімо в поле. І прийшовши в поле, Каїн накинувся на свого брата і вбив його. І питає господь Каїна: де твій брат Авель? – А той відповідає: не знаю, я не сторож братові своєму». Перше вбивство й перша брехня! Це дуже важливо в даному випадку, друже.

– Важливіше, ніж убивство?

– Так, навіть ніж убивство. Брехня засвідчує, що людина добре розуміла суть того, що вчинила, й тому намагалася приховати свій вчинок. Саме в цьому й полягає злочин. Тварина не має моральних критеріїв, вона вбиває з біологічної потреби. А людина вбиває нехтуючи власними критеріями або критеріями свого бога, – це одне й те саме. Злочин, дорогий мій, народжується одночасно з людиною. Його сотворила, розвинула й удосконалила саме людина, а не кішка. Такий зміст і така суть усієї історії людства.

– В тому числі і заокеанської?

– Не бачу, чому заокеанська історія повинна бути винятком.

– Але ж у вас були Едісон, Франклін, Томас Пен…

– Звичайно. Перші двоє – винахідники, а третій – демагог. Без винахідників розвиток сучасної техніки, надто збройової індустрії, був би немислимий. А щодо демагогів – вони потрібні, щоб прикривати суть того, що роблять військові. Одні базікають, тоді як другі вбивають. І в цьому – вся історія людства: десяток красивих фраз і гори злочинів.

– А ви дивитеся на світ досить песимістично, – кажу я, похитуючи в пальцях склянку з двома айсбергами.

– На світ – можливо, – киває він. – На світ – таки напевно. Та тільки не на бізнес. Адже ваш бізнес базується саме на цій механіці: поки існують люди, будуть і злочини, а для злочину потрібні інструменти. Зброя!

Він машинально хапає склянку, але вона уже порожня. Це відкриття разом з іншим відкриттям – у холі знову з'явився кельнер – наштовхує його на певні висновки:

– Чому ви не п'єте свій скотч? Тоді я зможу зробити нове замовлення.

– Щось мені не дуже… ми звечора трохи перебрали, – виправдовуюсь я. – А втім, можна ще одну порцію, тільки з пляшкою «спрайта».

– Віскі з лимонадом? – дивується Франк. – Такого я ще не чув.

Якраз непогано, можете покуштувати.

– А чому ж ні! Нове трапляється не так часто, отже, не слід нехтувати такою нагодою.

Коли приносять замовлене, він оцінює мою імпровізацію з поблажливим схваленням:

– Знаєте, нічого. Таке враження, наче воно освіжає.

– Що ж, не завадить трохи освіжитися після отих ваших похмурих просторікувань, – зауважую я і в свою чергу п'ю суміш.

– Люди, дорогий мій Каре, живуть або день у день дуріючи, або ж так уже розваживши, наче в них попереду ще століття. Ви, здається, належите до другої категорії. Не хвилюйтесь, ви не проживете століття. Похорон – і ваш, і мій – відбудеться задовго до кінця світу й навіть – будемо сподіватися – задовго до того, як сюди прийдуть китайці.

Він вихиляє свою чарку, каже ще щось утішливе й замовляє знову. Напій, можливо, не такий уже й смачний, та принаймні холодний, а надворі спека, тому замовлення доводиться раз у раз повторювати. Ми п'ємо вже по п'ятій чарці, коли я дозволяю собі зробити дружній докір:

– Виходить, ви відкидаєте будь-яку еволюцію, шановний Франку.

– Чому? А еволюція зброї? – ображено заперечує червонощокий.

– Колосальний розвиток! – погоджуюсь я.

– Зовсім нікудишній, – гугнявить гість, який, певно, не має звички погоджуватися з співрозмовником.

– Від кам'яної сокири до атомної бомби! Колосальний розвиток, – наполягаю я.

– Зовсім нікудишній, – повторює Франк. – Еволюція, так. Але на основі дурної короткозорості.

Його очиці блищать – може, від алкоголю, – коли він запитує:

– Здогадуєтесь, у чому помилка?

– Ризикуючи вас засмутити, Франку, визнаю, що не бачу її.

– Нічого дивного. Загальна короткозорість тепер звичайне явище. Ви навіть не усвідомлюєте, що ваша атомна бомба досить примітивна зброя. Дикунська, так. І не в моральному розумінні, а в буквальному. Бо людина, будучи від природи тупицею, навіть в епоху технічної революції мислить як тупиця, тобто в двох вимірах, виходячи тільки з кількісних критеріїв. Камінь замінили кулі і ядра, це те саме каміння, хіба що воно тепер летить далі і вбиває більше людей. Потім, аби мати змогу знищувати більшу кількість людей, винайшли вибухівку, снаряди. Згодом з цією ж метою снаряди ці роблять дедалі важчими, аж поки кретинізм з «Великою Бертою» підказує, що механічне збільшення розмірів є безглуздям. Тоді виникає ідея скидати снаряди згори, і от ви маєте авіабомбу. Думка тупиці й далі йде традиційним шляхом – як одним вибухом знищити щонайбільше людей, – і звичайна бомба переростає в атомну. І лише коли тупиця виготовляє таку кількість бомб, якої вистачить, щоб ліквідувати всю планету, десь у його двовимірному мозку виникає здогад, що він ішов не тим шляхом: традиційний критерій – убивати якнайбільше і якнайшвидше – можливо, не найкращий.

– Добрий чи поганий, але іншого я не бачу, – відповідаю я й підношу чарку.

Червонощокий машинально робить те саме, потім витирає носовичком спітнілий лоб, ховає носовичок назад у кишеню піджака й замислено дивиться на мене, наче розмірковує – чи варто марнувати час на таку розмову.

– Бачите, дорогий мій, усі грабунки, різанини, війни, перш ніж втілитися в життя, розігрувалися в чиїйсь уяві. Якщо вони не визріють як задум, то навряд чи переростуть у дію. Суд намагається встановити: умисний злочин чи ні. В політиці таке дослідження зайве. Будь-яке політичне злодіяння умисне, і перш як ста! и злочинним актом, воно було злочинною думкою. Якщо в даний момент десь у світі виникає криза чи воєнна сутичка, можете битися об заклад, що цей, здавалося б, випадковий інцидент був добре продуманий президентом і його найближчим оточенням, скоріш за все під час недільної літургії, коли мозок найменш завантажений.

– Мені здається, що ви трохи відхилилися від маршруту, – зауважую я й тягнуся до склянки.

– Навпаки, я йду просто до мети, – заперечує гість, також беручи свою склянку. – Еволюція зброї може статися не кількісним нагромадженням, а засвоєнням нової якості. Людина діє не м'язами, а думкою, отже, й зброю теж треба спрямувати проти думки. Розумієте?

– Анітрохи.

– Дух – ось сфера нової зброї, дорогий мій. Дух! – з пафосом виголошує Франк.

– Спрайт! – підтверджую я, беручи пляшку. І, осяяний раптовим здогадом, додаю: – Операція «Спрайт»!

– Вам і про це відомо! – з ноткою розчарування в голосі каже червонощокий. Але, щоб показати мені, що й він теж трохи в курсі, уточнює:

– До вашого відома, це не операція, а ціла програма.

– Я щось чув, – проваджу я, – однак, як ви самі кажете, нам жити не століття…

– Програма не розрахована на століття. Власне, юна вже виконується.

– Ви мене лякаєте, Франку.

– Чому? Що ж страшного в моїх словах?

– А те, що це означає кінець загальновідомої зброї. А кінець загальновідомої зброї…

– … Означає кінець бізнесу, – завершує гість. – Нічого подібного, дорогий мій. Ви даремно боїтеся за свій бізнес. Йдеться не про легку зброю, а про широкі операції. Легку зброю й надалі виготовлятимуть на всіх парах, тому вам нема чого боятися.

– Це добре, Франку, що після холодного душу ви щоразу пускаєте й трохи теплої води.

– Не знаю, чи не краще все-таки холодний душ у такий жаркий день, як сьогодні, – каже червонощокий, поглядаючи на годинник. – Мод дуже запізнюється. Поки вона прийде, можна взяти ще трохи цієї вашої суміші…

Він робить знак кельнеру, красномовно піднімаючи вгору два пальці, й невдовзі наші склянки знову наповнюються. Цей черевань, здається, хоче підпоїти мене. Дідька лисого! Я помічаю, що він сам уже не дуже впевнено почуває себе в часі й просторі.

– Я гадав, що всі ті нервово-паралітичні гази вже давно знищені, – пускаю пробну кулю.

– Знищені? – зводить ріденькі брови червонощокий. – Фірма «Шольцбергер» у Гамбурзі й досі виробляє їх. Скільки тонн табуну чи фосгену вам треба?

– Це товар не для мене.

– Тільки, дорогий мій, ви помиляєтесь, коли думаєте, що до програми «Спрайт» включено подібні примітивні артикули. Так, примітивні, бо вони також створені за старими критеріями.

Він робить великий ковток розведеного лимонадом скотчу, прицмокує й повторює:

– Саме за старими критеріями. Коли кілька років тому було виготовлено горезвісний ЛСД-25, деякі мудреці з Пентагону вирішили, що відкрили нову зброю. Та потім виявилося, що препарат цей неймовірно дорогий для того, щоб розпочати його масове виробництво. Тоді раптом з'явився ще горезвісніший «Бізет», і генерали вхопилися за нього. Випробовували навіть у В'єтнамі. Фантастичний ефект! Але й це все старі критерії.

Він знову відпиває з чарки й повторює:

– Так, старі критерії. Тому що цю зброю знову ж таки треба доставляти і скидати з літаків. Це означає початок війни. А якщо розпочнеться війна, то ніхто не чекатиме, поки ви обкурюватимете його своїм «Бізетом». Злетять ракети – і готово!

– В такому разі я зовсім не розумію тієї вашої операції «Спрайт».

– Я вже казав, що це не операція, а ціла програма, дорогий мій. І, щоб зрозуміти її, треба міркувати трохи інакше. Уявіть собі якісь там еманації, промені, хвилі чи щось у такому дусі, які, торкнувшись людини, позбавляють її можливості мислити, тямити, реагувати. І уявіть собі, що цю невидиму безшумну зброю буде непомітно націлено на кого треба й коли треба. Так, уявіть собі, що вона почне діяти проти прикордонників, чи проти персоналу на ракетних майданчиках, чи проти військових і політичних штабів. Тепер вам ясно чи ні? Ніхто нічого не підозрює, ніхто нічого не відчуває, не вдарила жодна гармата, а війну вже виграно, бо в противника паралізоване те, без чого людина не є людиною – думку.

– Ви мене засмучуєте, Франку. Я не припускаю, що ви всерйоз вірите в цю фантастику.

– Все, перш ніж ми його реалізували, було фантастикою, – спокійно відповідає гість. – Саме тому я й намагаюся втовкмачити вам, що все створюється людським мозком…

– Людський мозок… думка… Ви геть загрузли в проблемах філософії, – лунає приємний голос Мод.

Дама непомітно з'явилася в нашій затишній ложі й майже розчулено дивиться на нас.

– Ми могли б загрузнути і в інших науках, якби ви прийшли ще пізніше, люба, – бурчить Франк, невдоволений, що йому не дали поговорити.

Я теж не дуже задоволений несподіваною появою дами в фіолетовому вбранні. Хоч, щиро кажучи, не припускаю, що червонощокий міг би викласти мені конкретні деталі програми «Спрайт», – навряд щоб хтось увів його в курс справи.

– Ви не голодні? – запитує Мод.

– Ваше запитання звучить досить дивно, якщо взяти до уваги те, що вже майже друга година дня, – відповідає Франк, підводячись. – Сподіваюсь, у вас є хоч якісь міркування з приводу того, де ми будемо обідати.

– Я могла б запропонувати «Діонісі». Це якраз навпроти.

– Учора я, нарешті, зустрівся з нашим можливим клієнтом, – повідомляє Франк під час кави в «Діонісі». – Мені здалося, цього разу він виявив певний інтерес до пропозиції.

– Що саме вам здалося? – запитує дама.

– Не ловіть мене на слові. Ви знаєте, що я висловлююсь трохи театрально. Якщо кажу «мені здалося», це не означає, що я спав.

Він невдоволено замовкає, потім провадить далі:

– Конкретніше: наш можливий клієнт готовий до переговорів.

– Це справді звучить конкретніше, – киває дама.

Франк піднімає руку:

– Тільки не зразу. Готовий, але не зразу. Каже, доведеться зачекати місяць-два.

– Чому?

– Я вважав, що нечемно вимагати від нього пояснень.

Мод не заперечує, неуважливо дивиться у вікно, за яким не видно нічого цікавого, крім фасаду готелю «Європа».

– Ви знаєте: я не належу до оптимістів, – підхоплює знову червонощокий, – але в мене таке передчуття, що справа вигорить. Коли я йому сказав, що йдеться про великі партії, це його справді зацікавило.

– Дякую вам, Франку.

– Бачу, вам не хочеться чекати, але цей товар за місяць-два не запліснявіє.

– Дякую вам, Франку, – повторює дама.

Вона вимовляє це таким крижаним тоном, що черевань дивиться на мене й скрушно розводить руками: мовляв, спробуй догодити цій жінці!

Прощаємося з ним біля ресторану й рушаємо в готель.

– Я б хотів поспати, якщо не заперечуєте, – доповідаю службовій особі.

– Трохи здорового сну вам справді не зашкодить, – погоджується Мод. – Любовна ніч та ще й ранкова пиятика…

– Не треба перебільшувати. Ми просто трішки випили.

– Знаю, знаю. Бачила рахунок. Мене тільки дивує, про що ви могли так довго розмовляти з таким типом, як Франк.

– Про людину й людський мозок, хіба ви не чули?

Заходжу до кімнати, кидаю на стіл сумку, лягаю на ліжко й починаю міркувати. Репліки в «Діонісі» цілком ясні. Завдання червонощокого, очевидно, пов'язане з першим варіантом задуму Сеймура: встановити прямий зв'язок з Райєном. Свого часу Франк не зміг виконати цього завдання, й тому перший варіант відпав. Однак тепер виявляється, що Франк усе-таки може виконати його, але згодом, – через місяць-два. Це на той випадок, якщо Уїльям настроєний чекати і якщо варіант з Томасом не пройде. Але хай цим займається Сеймур – у мене інші плани.

Отже, «Спрайт» починає трохи прояснятися. В розв'язній балаканині червонощокого точна інформація посідає дуже скромне місце, але й те, що він вибовкав, важливо: «Спрайт» – не ізольована операція, а ціла програма, до того ж, певно, довгострокова. Програма воєнного характеру, націлена на розв'язання в якісно новий спосіб здобуття перемоги під час глобальної війни. Програма, спрямована на знешкодження противника психічним шляхом. Нарешті, програма, розрахована на застосування не вже відомих галюціногенних і нервово-паралітичних речовин, а засобів зовсім відмінного характеру. Обізнаність Франка в цьому надзвичайно важливому пункті, як і слід було сподіватися, дуже обмежена: «Уявіть собі якісь там еманації, промені, хвилі чи щось у такому дусі». Гаразд, облишмо це, хай уявляють собі фахівці, компетентні в цьому питанні. Моє завдання виконано. Значення слова «Спрайт» розшифровано.

Звичайно, для більшої достовірності одержану інформацію слід підтвердити даними з інших джерел. Та я не можу нічого підтвердити. Інших джерел немає. І часу теж немає. Вся надія на те, що моє єдине джерело досить серйозне. Франк – людина не нашої професії, це для мене ясно, однак він і не дуже далекий від цієї професії. Певно, його фірму використовують як фасад інші люди. Й цілком природно, що він дещо чує від цих «інших людей». Не виключено, що він резонер, але не фантазер, тож навряд щоб підносив мені якісь вигадки.