Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

– Ви гадаєте, що доповідь Сеймура знову витягли з архіву?

– Я нічого не знаю про його доповідь.

– Даруйте, ви ніколи не знаєте.

– Невдячний!

– І все-таки Райєн якось виплутається. Америка – країна необмежених можливостей, зокрема для таких, як Райєн-батько.

– В Америці, як і скрізь, у могутніх людей є й могутні недруги. Не думаю, щоб противники Райєнів не скористалися з такої чудової можливості звести з ними давні рахунки.

– Буду радий, коли виявиться, що ви не помилилися. Адже приємно усвідомлювати, що стільки благородних зусиль було витрачено недаремно. Маю на увазі передусім зусилля Сеймура, а також ваші.

– Які зусилля, Альбере? Я просто виконую розпорядження.

– Ви готові піти навіть на смерть заради усмішки шефа. На жаль, він дуже скупий на усмішки, ваш шеф. А до всього ще й дуже підозріливий. «Чи можу я дізнатися, як ви готуєте сандвічі, люба?»

– Він ніколи не каже «люба».

– Авжеж, навіть цього не каже. Страшенно скупий чоловік.

Мод не вважає за потрібне відповідати. Навіщо повторювати відомі відповіді на відомі запитання! Вона має рацію: протягом останніх двох місяців ми з нею таки набалакались.

– Ви колись випередите цю машину чи ні?

– Навіщо, Альбере? Потім з'явиться інша. Невже ви не помітили, що найрозумніше рухатися в своєму ряді з помірною швидкістю?

– О, тому Сеймур ніколи вам і не всміхнеться: ви хочете рухатись у своєму ряді, та ще й з помірною швидкістю!

Прибуваємо до Штутгарта, а точніше, під Штутгарт, після обіду. Мод звертає з шосе на якийсь пагорб і зупиняється перед маленьким готелем, що сховався серед дерев.

– Навіщо муляти людям очі в місті? – пояснює вона. – Тут чистенько й гарна кухня.

– До чого ці виправдовування? – питаю. – Хіба ми тут зимуватимемо?

– Я нічого не знаю, – відповідає дама і йде оформляти документи.

Так само нічого не знає вона й під час обіду і потім, коли я приходжу до неї в кімнату, щоб дістати якісь відомості про наступні плани. Та замість відомостей я дістаю тільки її міцне тіло.

– Уже час прокидатися, – невиразно долинає до мене мелодійний голос.

Вона ще двічі повторює це, перш ніж я наважуюсь розплющити очі,

– Що сталося?

– Ви спите вже дві години.

– Ну то й що?

– До нас можуть завітати гості, – пояснює жінка, яка ніколи нічого не знає.

Гості прибувають аж надвечір і в однині. Це, звичайно ж, Сеймур. Він навіть не зволить вийти із сталево-сірого «мерседеса», такого ж, як і в Мод, – чекає, поки ми наблизимося до нього.

– Сідайте, дорогий мій…

– Мої речі нагорі…

– Хай лежать. Мод прибере їх.

Сідаю спереду й кидаю погляд на даму; вона у відповідь легенько киває, посміхаючись отією невловимою напівусмішкою, немов каже мені: «Прощавай, щасливої дороги»!

«Мерседес» зривається з місця й стрімко набирає швидкість – давно знайомий мені шоферський стиль американця. Коли ми виїздимо на трасу, Сеймур збільшує швидкість до двохсот кілометрів. Таке теж уже бачив: так летів він колись не по трасі, а вузенькими вуличками Копенгагена.

– Якщо все буде гаразд, цієї ночі ви перейдете кордон, – нарешті повідомляє мені Уїльям.

– Ви так відчайдушно женете, що я можу й не перейти його.

– Бачу, ви вже зовсім під впливом Мод, – зауважує він. – Не бійтесь, я їжджу досить обережно.

– Отже, завісу спущено, – вирішую я змінити тему розмови.

– Мабуть, Мод поінформувала вас.

– З Мод не витягнеш більше однієї фрази.

Сеймур мовчить, бо саме готується обігнати «порше». Таке завдання взагалі непосильне для «мерседеса», та тільки не для цього. Обганяємо «порше», мало не злетівши в кювет.

– Ваш автомобіль, певно, не такий, як у Мод, – кажу я.

– Звідки ви взяли? – запитує Сеймур, притискаючись до обочини, щоб дати дорогу «порше», який знову виривається вперед.

«Мерседес» летить і далі так само стрімко; пейзаж навколо нас зовсім розмазаний шаленою швидкістю й сутінками, що вже помітно густішають. «Порше» залишається далеко позаду. Американець трохи зменшує швидкість і вмикає фари близького освітлення.

– Слухаючи ваші теоретизування, я доходжу висновку, що ви задоволені епілогом, – зауважую я.

– Я завжди теоретизую, дорогий мій. Хоч і не завжди вголос. Неприємна звичка, та що вдієш! Дехто гризе нігті, а я теоретизую.

– І все-таки цей епілог…

– Кращий, ніж можна було сподіватися, – визнає Уїльям. – Ми гадали, що Райєн піде собі, як і Томас, а можливо, й раніше за Томаса. Самі знаєте, що в таких випадках може бути багато варіантів. Теорія ймовірності, непередбачені ускладнення і таке інше.

– Виходить, ви не бажали йому найгіршого?

– Навпаки. Смерть – це одна з форм помилування, Майкле. Краще вмерти, ніж мучитись. Проте дозвольте запитати: а чому б йому і не помучитись? Чому не пройти крізь звільнення з посади, слідство, процеси, цькування преси, а вже потім відпочити у в'язниці! Чому він має вмерти? Хай поживе в постійному напруженні сам, а з ним і той старий покидьок, його батько.

Він знову пригальмовує, і я бачу край шосе знайомий стандартний знак: виделка, ніж і відповідна цифра. Це означає, що поблизу є ресторан.

– Ви не зголодніли?

– Анітрохи.

– Я теж, однак треба зупинитися й зачекати.

Сеймур різко зменшує швидкість і трохи перегодом звертає на другорядну дорогу, минає бензозаправну станцію й зупиняється на протилежному боці перед освітленим фасадом бару. Зупиняється й одразу ж рушає далі:

– Ні, тут забагато світла й, мабуть, дуже людно.

– Вважаєте, що й досі є небезпека?

– Навпаки. Але людина ніколи не знає…

Знову виїздимо на автостраду, а через кілька кілометрів знову звертаємо, щоб зупинитись перед маленьким буфетом – кліткою з алюмінію і скла. Тут майже безлюдно, що гарантує, нам добрий спостережний пункт.

– Краще було б взагалі не заходити сюди, – дозволяю собі зауважити я.

– Чому? Коли щось негаразд, хай ми це побачимо зараз, а не на кордоні.

Заходимо в бар і беремо по чашці кави й тонік – тут самообслуговування. Стаємо до столика за великою декоративною пальмою біля вікна. Пальма частково прикриває нас, не заважаючи спостерігати за вхідними дверима.

– Шкода, що не можна поставити ближче «мерседес», – бурчить Сеймур. – Щоб він був у нас перед очима.

– Боїтеся, що з вашим автомобілем зроблять те саме, що й з автомобілем Томаса?

– Не боюсь. Але людина ніколи не знає…

Надворі під'їздять і від'їздять автомобілі, прямуючи до сусідньої бензозаправної станції, а тут майже порожньо – двоє шоферів неподалік від нас п'ють пиво, далі – молода пара з маленькою дівчинкою в тірольському вбранні, біля бару – двоє робітників бензостанції в яскраво-жовтих комбінезонах.

– По-моєму, ви чимось пригнічені, – констатує Сеймур, видихаючи на мене густу цівку диму.

– Це вам здається. Просто цікаво: чи є у вас, крім зброї думки, щось реальне із зброї?

– Дорогий мій, не плутайте мене з Муром.

– Але ж Мура ви звалили не думкою.

– Важко звалити думкою таку тварюку, особливо ззаду.

– Чому? Франк, наприклад, вважає…

– Мені відомо, що вважає Франк. Я прослухав вашу розмову. Один невіглас намагається щось витягти з іншого невігласа – це такий зміст вашої розмови.

– Ви ж знаєте, що я не фахівець у військових справах, Уїльяме.

– Я теж. Але можна хоч іноді переглядати газети.

Сеймур машинально гойдає на пальці брелок з ключем – великий брелок у формі срібного вершника в золотому колі, – й не бачить, що вже став об'єктом пильної уваги. Дівчинка в тірольському вбранні підійшла до нашого столу і з цікавістю дивиться на блискучого казкового вершника, що гойдається на Уїльямовому пальці.

Нарешті американець помічає дитину, ледь помітно усміхається і підносить брелок до блискучих темних оченят.

– Тобі подобається?

Дівчинка ніяковіє, ковтає слину, потім шепоче:

– Подобається!

Сеймур знімає брелок з кільця й подає їй:

– Тоді візьми… щоб воно тобі ще довго подобалося…

Дівчинка якусь мить вагається, наче боїться, що то жарт, тоді хапає цяцьку й біжить до батьків.

– Ви, мабуть, любите дітей?

– Хто ж їх не любить.

– А я гадав…

– Так, так, знаю: гадаєте, що коли я аномалія… А хіба ви не любите маленьких ведмежат? Вони просто фантастичні, наче пухнасті м'ячики… Але тільки поки маленькі, поки ще не стали хижаками. Діти – це ще не хижаки, Майкле, поки що ні. Коли дивишся на них, здається, в них є всі підстави вирости кращими, ніж ми, та цього не буде. Адже виховуємо їх ми, робимо такими ж, як самі.

Він допиває каву, і якийсь час ми мовчимо, спостерігаючи за входом і за автомобілями, що проїжджають мимо. Чоловік з дружиною й дитиною виходять, люб'язно кивнувши нам. Двоє шоферів ідуть до стойки обміняти порожні пляшки на повні.

– Задощило, – повідомляє Уїльям.

Я це бачу й без нього. Важкі краплини рідко падають н. асфальт у зеленому світлі неонових літер. Та ось краплин; падають частіше, минає кілька хвилин, і дощ уже ллє як відра, по асфальту біжать довгі зелені струмки.

«Значить, усе йде добре», – кажу я собі, відчуваючи полегшення. Може, це нерозумно, та я здавна увірував: якщо погода зміниться, мої справи налагодяться.

– Не зрозумів оце, чому ви назвали мене невігласом, – цікавлюсь я. – Може, мали на увазі, що розмови про цю програму «Спрайт» – лише пусті балачки?

– Звісно, що не пусті балачки. Коли б це було так, ви б не підпоювали Франка й не розпитували про неї. На ваше нещастя, Франк не знає про цю програму нічого певного, як, до речі, і я. Ну, а щодо елементарних речей, то про них писалося і в пресі, хоч і не згадувалась ніяка програма.

– Я не читав. Заглибився у фінансову сторінку…

– Вам і не треба читати, хіба що для самоосвіти. Інформація завжди відповідно фільтрується. Важливо, що коли ми не винищимо одне одного атомними бомбами, то неодмінно дійдемо до прихованих механізмів думки – як об'єкта впливу і як знаряддя впливу. І що б там не базікав ваш Франк – це зовсім не якісний стрибок, а все те саме: геній руйнування як найвищий прояв людини! Скорпіон, що гине від власного жала.

Він дивиться на годинник.

– Здається, можна вирушати.

Ніч надворі озвучена глухим тупотінням дощу. «Мерседес» стоїть на тому ж місці, де ми його залишили.

– Будемо сподіватися, що нам не встигли підкласти бомбу, – кидаю я, коли ми біжимо під дощем до автомобіля.

– Про бомбу не знаю, але цей тип став так, що ми навряд чи виїдемо, – зауважує Сеймур.

Упритул за «мерседесом» прилаштувалася вантажна машина з величезним фургоном; годі й думати посунути її. А тип, про якого згадав Уїльям, став попереду – притиснув свій «фольксваген» майже до бампера нашого автомобіля, а сам, звичайно ж, зник.

– Він поставив його на ручне гальмо, – констатує американець, роблячи спробу відкотити «фольксваген» трохи вперед. – Не знаю, як ми виберемося…

– Не виберетеся, містере, – лунає у нас за спиною чийсь голос. – Цього разу вже не виберетеся.

Обертаюсь, аби пересвідчитись, що це голос того безбарвного чоловіка – Добса. Поруч нього стоїть якийсь незнайомець. В руках у них пістолети з глушителями.

– Заберіть свої праски, – спокійно каже Сеймур.

– Зробимо й це, та спершу заберемо вас, – відповідає Добс.

Гумор специфічний, притаманний поліцейським і дрібним гангстерам. Вони тицяють нам у спини пістолети, підказуючи, що треба йти.

Нічний морок, лопотіння дощу, безлюдна стоянка і до всього ще й пістолети… Чинити опір безглуздо. Підходимо до величезної машини й, підкоряючись коротким наказам, опиняємося в череві фургона. В кабіні шофера не видно, та щойно зачинилися металеві дверцята фургона, як гуркіт могутнього мотора й тремтіння підлоги під ногами свідчать, що ми вже в дорозі.

Всередині майже порожньо, якщо не брати до уваги дві лави, встановлені одна проти одної уздовж фургона, й кілька ящиків у протилежному від нас кутку. Над головою блимає електричний ліхтарик, вмонтований у стелю.

– Сідайте отам, навпроти, – гарчить Добс, показуючи на лаву пістолетом. – І сидіть спокійно, без зайвих рухів. Я належу до тих людей, які спершу стріляють, а вже потім думають, чи варто було це робити. – Він влаштовується навпроти нас і наказує своєму напарникові: – Обшукай їх, Біллі!

Сеймур зберігає незворушний спокій. Я б навіть сказав, що зараз він спокійніший, ніж будь-коли. Лише як той Біллі залазить йому до внутрішньої кишені й витягає звідти гаманець, Уїльям зауважує:

– Якщо можна, не дихайте мені в обличчя – не люблю клозетних запахів.

Біллі хижо дивиться на нього, та в цю мить знову звучить голос Добса:

– Облиш, Біллі! Тут керую я. Дай-но мені цей гаманець.

– Раджу вам ретельніше переглянути його вміст. Там є службове посвідчення… – озивається Уїльям.

– Мені не треба вивчати ваші службові посвідчення, містере Сеймур, – відповідає Добс. – Я чудово знаю, хто ви такий і де працюєте.

– В такому разі, мабуть, знаєте, і що вас чекає.

– Навіть і не подумав про це. Зараз ви в моїх руках. І не розраховуйте на мою інтелігентність. Я поліцейський старого гарту: стріляю не роздумуючи.

Добс вправно переглядає документи, а Сеймур байдуже дивиться на нього.

Закінчивши перевірку, безликий суб'єкт кладе гаманець на лаву поруч себе й знову підводить очі на нас.

– Отже, містере, я знаю, хто ви такий. Але чи знаєте ви, хто я такий?

– Думаю, що знаю, – киває Уїльям. – Ви дрібне лайно з військової розвідки.

– Я ж вам сказав: я поліцейський старого гарту – шпиг без освіти. Взагалі не маю ніякого відношення до ваших сфер.

Якби моя воля, я б таких, як ви, розстрілював тільки за ваші дипломи. Ну, всіх я навряд чи встигну розстріляти, але можу почати з вас.

Уїльям не заперечує. В фургоні западає мовчанка. Біллі зайнятий моїми кишенями.

– А тепер настала черга мосьє Каре, бельгійця, – бубонить Добс, беручи мій гаманець. – Та що я бачу! Бельгієць перетворився на австрійця! Нема вже мосьє Каре, є гер Шульц. Здрастуйте, Шульц!

Він дуже задоволений своїм відкриттям. На його місці я теж був би задоволений.

– Отже, – починає Добс, покінчивши з документами, – не будемо повторюватись. Я вас постріляю і викину десь тут обох, мов собак, а вже місцева поліція хай потім встановлює, хто ви такі й хто вас убив.

Він міряє нас суворим поглядом, чекаючи, який ефект справлять його слова. Ефекту ніякого.

– Звичайно, є ще й другий варіант, – ніби знехотя каже невиразний тип. – Відповісте мені на кілька запитань і підете собі. Хай потім керівництво вирішує вашу долю. Звісно, це стосується вас, містере Сеймур. Другий ніколи не піде, ми його відвеземо куди слід.

Знов ніякого ефекту.

– Відверто кажучи, – виголошує після короткої паузи Добс, – особисто я вибрав би перший варіант. Продірявив би черепи просто так, для власної втіхи, а потім навіть витратив би одну-дві години й добре заховав ваші трупи. Не певен, що їх зовсім ніколи не знайдуть, але це станеться не так скоро. Тільки ж я службова особа й виконую завдання. Тому змушений повідомити вас і про другий варіант.

– Хоч ви й без освіти, але багато базікаєте, – зауважує Уїльям. – Що вам, власне, треба від нас?

– Ви ніби й професор, а міркуєте погано, – зневажливо відповідає Добс. – Мені треба, щоб ви дали точні відповіді на п'ять-шість запитань.

– То ставте ці запитання, замість молоти дурниці.

– Саме це я й хотів почути від вас, – з гідністю киває невиразний тип, залишаючи поза увагою образливу частину репліки. – Сідай отут, Біллі, і не спускай пістолета з того австро-бельгійця. З професором я сам упораюсь.

Западає недовга пауза, мабуть, потрібна Добсові, щоб у думці сформулювати запитання. Можливо, він не розраховував, що Уїльям так швидко відступить. Можливо, ще сумнівається в його готовності відповідати, бо через якийсь час зауважує:

– Тільки домовимось одразу: ми звільняємо вас, а не цього австро-бельгійця.

Сеймур не заперечує й терпляче чекає запитань. Не виключено, що він вирішив пожертвувати мною. Та що б він не вирішив, зараз від цього нічого не залежить.

Фургон рівномірно погойдується, нас майже не трясе. Певно, шофер веде машину за рецептом Мод: їде в своєму ряду й не намагається обганяти. Взагалі подорож навіть приємна, якщо не зважати на задушливе повітря.

– Хочу, щоб ви передусім сказали, що вас зв'язує з оцим типом, який сидить поруч з вами, – оголошує Добс, вирішивши, очевидно, розпочати з найлегшого запитання.

– Чи працює тут магнітофон? – цікавиться Сеймур.

– Це вас не стосується.

– Я хочу, щоб мої відповіді були зафіксовані на випадок, коли потім вам раптом спаде на думку переінакшувати їх, – пояснює Уїльям.

– Вони будуть зафіксовані, не хвилюйтесь.

– Відповідаю: з гером Шульцом я познайомився кілька годин тому.

– Шульц чи Каре?

– Я його знаю як Шульца.

– І де ж ви так несподівано познайомились?

– Його мені відрекомендувала моя знайома. Попросила підвезти до Страсбурга, бо його автомобіль зіпсувався.

– А ви їхали у Страсбург…

– Атож.

– І хто ж та ваша знайома? Ім'я, адреса й таке інше?

– Міс Модесті Мілтон.

На похмурому обличчі Добса з'являється вираз зацікавленості. «Отже, Сеймур виказує й Мод», – кажу я собі.

– А! Міс Мілтон! Он як!

Уїльям киває.

– В яких стосунках були міс Мілтон і містер Каре?

– Цього я не можу знати.

– Ясно, – підсумовує Добс. – Мабуть, ви нічого не знаєте. Диплом про вищу освіту, професорське звання, а знати – нічого не знає! – Він дивиться на Сеймура й співчутливо хитає головою. – Так ми ні до чого не домовимося, містере. Я припускаю, що ви соромитесь, припускаю, що боїтесь виказати щось, чого ми не знаємо. Тому я допоможу вам, хоч це й суперечить службовим правилам. Скажу вам у загальних рисах, що нам уже відомо. Вам залишиться найлегше: підтвердити факти. Гаразд?

– Справа ваша, – знизує плечима Уїльям. – Розмову почали ви, а не я.

– Отже, так звана угода між вашим Каре і Райєном була попередньо розроблена. її обмізкували ви, містере, у співдружності з оцим самим Каре й Томасом. Про Томаса все добре знають там, де треба. Його досьє дуже красномовне. Що ж до вашого Каре, то в нас є всі підстави вважати, що йдеться про комуністичного агента, і це дуже швидко буде доведено. – Він робить велику паузу, щоб перевірити, який ефект справили його слова. – Отже, ми дійшли до суті справи, містере: ви організували цю комбінацію з єдиною метою – скомпрометувати Райєна, підіславши до нього комуністичного агента. Той продасть зброю якомусь комуністичному режиму, що, звичайно, не залишиться в таємниці, і ні в чому не винуватий Райєн опиниться в скрутному становищі…

– Навіть не припускав, що у Райєна є друзі, – бурмоче, ніби сам до себе, Уїльям.

– Ви забули про його батька, – відповідає Добс. І, схаменувшись, вигукує: – Отже, ви знаєте, що знайомі з Райєном!

– Ще б пак! Ми разом навчалися в університеті.

– Знову ви про ваші університети! – презирливо бурчить невиразний тип.

– А хто вбив Томаса? – запитує Сеймур.

– Звичайно ж, ви. Щоб знищити не дуже надійного співучасника. Взагалі ви дієте досить рішуче як для людини з вищою освітою. Але в кінці виказали себе. Виказали себе замахом на Мура.

– Навіть не чув про таке!

– Облиште. Якщо ви працювали з Томасом, то не могли не знати, що Мур був його правою рукою. Після того, як Томас помер, у Мура не лишилося захисника, і коли ми притиснули його, він сам усе розповів. Тоді ми зрозуміли, що у грі бере участь іще одна особа. Та ближче до справи. Ви чули факти. Підтвердіть їх, і ми висадимо вас на найближчій бензозаправній станції.

– Я не знав, що ви назбирали стільки фактів, – визнає Уїльям.

– Ви, цивільні, коли б не задирали так високо носа, могли б багато чого навчитися у нас, військових, – посміхається Добс.

– Справді, не знав… – бурмоче Сеймур.

Він сидить на лаві, понуривши голову, аж раптом в якусь частку секунди його тіло виструнчується і, відштовхнувшись ногами від підлоги, в несподіваному стрибку летить на Добса.

Руку з револьвером відкинуто вбік. Лунає негучний постріл – немовби відкоркували пляшку шампанського.

Біллі машинально наставляє пістолет на Сеймура. Дуже зручний момент схопити його за руку, і я так різко згинаю її, що пістолет падає на підлогу.

– Потримайте його секунду, Майкле, – озивається Уїльям.

Не знаю, що він зробив з Добсом, але той непорушно лежить на підлозі фургона. Що Уїльям з ним зробив? Мабуть, те саме, що робить і з Біллі: маленьку пластикову ампулу з довгим вістрям на мить устромлено у вену і одразу ж вийнято. Ото і все.

– Заберіть свій гаманець. Треба знайти магнітофон, якщо він є, – каже Сеймур і рушає до ящиків у протилежний кінець фургона.

Магнітофонів виявляється аж три – вони запрограмовані для послідовної дії. Добс, очевидно, передбачив, що допит триватиме довго. Можливо, він передбачив і певну реакцію з нашого боку, але чого ж тут було боятися! Двоє з пістолетами проти беззахисного професора. Це породило самовпевненість. А коли ти занадто самовпевнений…

– Магнітофони з'єднані з кабіною шофера, – встановлює американець, забираючи касети.

– Може, ще щось з'єднано з кабіною шофера.

– Яке це має значення, якщо воно поки що не діє, – відповідає Сеймур. – Готуйтесь до приземлення!

Машина їде не дуже швидко. Не дуже швидко, коли ти не стрибаєш, а сидиш усередині. Та зволікати не можна. Доведеться ризикувати, хоч вивихнути чи зламати ногу зараз було б дуже не до речі.

Сеймур відчиняє двері, й машина, як на замовлення, ще зменшує швидкість і зупиняється. Отже, двері з'єднані з кабіною!

– Мерщій! Стрибайте! – кричить Уїльям і зникає в темряві.

Стрибаю слідом за ним і, вже стоячи на асфальті, бачу, як шофер виходить з кабіни й прямує у наш бік. Перестрибую металеву рейку, що огороджує шосе, й озираюсь. Шофер, певно, помітив мене й вирішив подивитися, що ж сталося в фургоні. Цей добрий намір зриває американець, який вискакує з протилежного боку машини й ударом ззаду збиває противника з ніг. Я б міг подумати, що в кишенях Уїльяма повно латунних куль с ключами, коли б не бачив на власні очі, як його обшукували.

– Здається, ми десь поблизу Базельбада, – каже Сеймур, підходячи до мене. – Нас віддаляє від міста оцей ліс. Минемо його пішки. Шофер швидко оклигає.

– Невже не можете і в нього встромити ампулку?

– Скінчилися. Та воно без ампулки й краще. Якщо фургон довго тут стоятиме, дорожня поліція неодмінно зацікавиться ним. Хай шофер їде собі.

Посуваємося навмання в темряві між деревами, поки виходимо на якийсь путівець. Дощ майже ущух, зовсім легенько постукує по листю.

– Ви коли-небудь були в Базельбаді? – тихо запитує американець.

– Проїздом.

– Зручний кордон. По один бік – Базельбад, а по другий – Базель. Це, власне, одне місто, кордон розділяє вулиці, двори, навіть будинки. Я збирався переправити вас через одну таку будівлю.

– Але канал закупорився…

– Не закупорився. Боюсь, що він ненадійний. Після того, як ті типи заворушилися, я не можу довіряти нікому. Це була дуже близька мені людина. Та я вже казав вам: часто дружба – лише проміжна ланка між двома зрадами.

Йдемо повільно, трохи похитуючись. Пахне вологою і мокрим листям, як у моїй спальні на тій віллі.

– Відчуваєте цей гострий запах? – запитує Сеймур.

– Запах свіжості.

– Запах кладовища, – заперечує американець.

– Ви ніколи не ходили кладовищем?

– Доводилось. Мої сестри взагалі не були на могилі матері, тож треба хоч мені відвідувати її. – Він зупиняється перевести дух і додає:

– Мати не дуже любила мене. Я вам розповідав, що з'явився на цей світ небажаним. Але я ходжу на її могилу. Мабуть, людині все-таки треба когось любити. Хоч одного-єдиного. Хоча б свою матір.

Нарешті ми видираємося на узгір'я. Тут ліс кінчається. Протилежний схил горба майже голий. Внизу крізь пелену дрібного дощу видніють світлі стрічки вулиць, позначені лимонно-жовтим пунктиром на чорній дошці ночі.

– Так, Базельбад, – каже Сеймур. – Там, ліворуч, є пропускний пункт. А праворуч – другий. Ми перейдемо посередині.

Він показує на якесь темне місце між ясними лініями вулиць.

– Там наш приватний пропускний пункт, Майкле.

– Хіба й ви підете зі мною?

– Змушений. Ви самі не зорієнтуєтесь.

– Я хотів спитати, як зорієнтуєтесь ви після того, як заворушилися друзі Райєна.

– Їхні дії – то вже остання конвульсія. З Райєном покінчено раз і назавжди. Його місце – за гратами. А з вашим зникненням двері його камери зачиняться.

Він виймає з кишені пачку сигарет, дивиться на неї, потім тицяє назад у кишеню.

– Ми будемо переходити кордон на будівельному майданчику. Котлован, бетонні підмурки, колони й балки – взагалі сприятлива обстановка. Лінія кордону – символічна. Якщо нас не помітять, ми перейдемо її мов на прогулянці. Якщо, ж помітять, доведеться бігти – вперед чи назад, залежно від обставин. Кордон, який він не є, все-таки кордон.

Сходимо з горба, порослого густою травою, гальмуємо наш спуск. За триста метрів попереду в мокрій темряві блищить білий ореол першого міського ліхтаря.

– Підемо вздовж шосе, спокійно й не поспішаючи, – напучує мене американець. – Нам нема чого хвилюватися. Принаймні звідси й до кордону ми – цілком легальні громадяни.

– Я не хвилююся, Уїльяме.

– Знаю, знаю. Вам це не вперше.

Йдемо путівцем вздовж асфальтової стрічки. Дощ знову ллє як з відра. На жаль, я вже не певен, що негода – це добрий знак. Наближається північ. Рух автомобілів ще досить жвавий, та між шосе й пішохідною алеєю тягнеться високий живопліт, тому ми не дуже ризикуємо, що нас хтось помітить.

Обабіч шляху починають з'являтися будівлі, шосе поступово перетворюється на вулицю, широкий, освітлений флуоресцентними ліхтарями проспект, над яким вітер похитує сріблясту завісу дощу.

Та Сеймур веде мене глухою бічною вуличкою – рідкі ліхтарі, замкнені гаражі, темні склади й де-не-де низенькі будівлі з темними вікнами. Кілька випадкових перехожих. Поліцейських не видно. Поки що все гаразд, як казав той дивак, падаючи з хмарочоса.

– Ось і наша вулиця, – тихо каже Уїльям, і ми звертаємо за ріг. Вуличка, як і попередня, глуха й погано освітлена. З одного боку довга сліпа стіна якогось ангара, з другого – ще довший паркан.

Сеймур нечутно ступає вздовж паркана. Я йду слідом, відчуваючи, що мій мокрий піджак став важкий, а вода стікає струмками за комір сорочки. Пройшовши метрів п'ятдесят, американець відсовує на паркані дошку й зникає. Я прослизаю за ним.

По той бік паркана зовсім темно. Настільки темно, що тебе охоплює облудне почуття, наче ти нарешті потрапив у безпечне місце.

– Трохи посидимо, поки очі звикнуть до темряви, – шепоче Сеймур. – Он бачите, навпроти вже Швейцарія.

Не бачу. Нічогісінько не бачу. Переді мною морок, наче величезна яма, наче мертве болото, наче бездонна порожнеча. Потім поступово починаю розрізняти крізь сітку дощу обриси якоїсь великої будови, великої за площею, бо стіни поки що зведено лише на рівні першого поверху.

Можливо, ця будівля – то вже Швейцарія, але зараз вона здається мені недосяжно далекою. А тут, перед нами, темніють лише великі ями невідомого призначення й невизначеної глибини.

– Ви готові, Майкле? – ледь чутно запитує Сеймур.

– Настільки готовий, що далі нікуди.

– Тоді йдіть за мною. І не треба поспішати. Нас ніхто не чекає.

Він обережно посувається між двома ямами, крок за кроком, наче йде по трясовині чи по тонкій кризі. Я ступаю слідом за ним, дивлячись собі під ноги, наскільки це можливо. Так найкраще – крок за кроком. Ні про що не думаєш, тільки про наступний крок. Горизонт дії – лише за крок від тебе. А далі – суцільний морок.

Не знаю, як там на тонкій кризі, а тут, на мокрій кучугурі розкопаної землі, дуже слизько. Я переконуюся в цьому вже на десятому кроці, коли несподівано опиняюсь в ямі. Вона не дуже глибока, але наповнена водою.

– Що сталося? Де ви? – чути тихий голос Уїльяма.

– Лише на метр від поверхні землі. Гадаю, що для могили потрібна більша глибина.

– Помиляєтесь, якраз досить, – запевняє мене американець.

Якось вибираюсь, хоч і забрьоханий по самі вуха. Трохи згодом настає черга Сеймура.

– Моя могила значно глибша, ніж ваша, – чути його голос.

Жартівливий настрій зникає після третього інциденту.

Цього разу, потрапивши в яму, я відчуваю, що нога під водою за щось зачепилася.

Це дріт. Умовний кордон – не такий уже й умовний. Десь праворуч яскраво спалахує прожектор, мовби попереджаючи. Тиркає коротка кулеметна черга.

Прожектор повільно й невблаганно обмацує темряву. Раптом очі мені засліплює біле сяйво – так буває в кінозалі, коли раптом обривається стрічка. Добре, що ця яма глибша за могилу. Потім сяйво зникає, мабуть, перемістилося далі.

– Де ви, Майкле?

– Знову в ямі.

– Негайно рушайте. Отак прямо й прямо. По той бік є два жовтих будинки. Йдіть якраз між ними.

– А ви?

Він відповідає не зразу.

– В мене влучили.

Виповзаю з ями. Сеймур зігнувся під горбком землі. Я теж припадаю до землі, бо сліпучий промінь знову повзе до нас, уже з протилежного боку.

– Куди влучили?

– Продірявило… Обидві ноги… – шепоче Сеймур. – Тікайте.

Морок ночі над нашими головами знову прорізає промінь прожектора.

Мені таки треба бігти. Треба спробувати бігти, поки прожектор не схопив мене своєю довгою рукою.

– Дуже шкодую, Уїльяме.

Я й справді шкодую. Зрештою, він же – не Інстанція. Ні, він не Інстанція, хоч і складова частина її злої механіки.

Підводжусь і знову ховаюсь, бо промінь, щойно промайнувши над нами, повертається – певно, намацав нас. Знов лунає довга кулеметна черга.

– Біжіть… – повторює Сеймур. – Два жовтих будинки… «Ти вже мариш, Уїльяме, – думаю я. – Які можуть бути жовті будинки у цій темряві? Вдень вони, можливо, й жовті, та хіба ж ти не бачиш, що зараз усе чорне?»

– Я б хотів допомогти вам, – бурмочу я.

– Це зайве, та й пізно… Біжіть…

І справді, чим я йому допоможу? Та й навіщо допомагати? Щоб він колись пристрелив мене? Хай іде під три чорти разом із своєю Інстанцією.

«Котись під три чорти, Уїльяме», – кажу я подумки. Стаю на коліна, вдихаю для хоробрості ковток повітря, потім беру важке кволе тіло, насилу підводжуся й рушаю вперед. «А йди ти під три чорти, Уїльяме…»

Він, певно, вже втрачає свідомість, але рух повертає його до пам'яті, бо я чую, як він бурмоче:

– Облиште мене… Такий дурень… Хочете, щоб і вас продірявили…

«Не виключено», – думаю я, ступаючи крок за кроком по чорній слизькій землі. Праворуч знову спалахує прожектор, коротко татакає невидимий кулемет.

Не виключено, що і в мене влучать, незважаючи на погоду. Негода – це моя пора, та я не здивуюсь, якщо влучать і в мене.

Рано чи пізно, всім нам туди дорога. Я вже й без того визрів для пенсії.

Ступаю крок, потім другий, ризикуючи потрапити під промінь прожектора. Думати треба тільки про один крок, про наступний крок, інакше не можна…

Американець нерухомо висить у мене на руках. І добре, що нерухомо, бо коли він ворушиться, то стає ще важчий. Від його кволого тіла тхне мокрим одягом і тютюном. Багато куриш, Уїльяме, слід подумати про своє здоров'я.

Ось і будова. Нарешті. Заходжу під залізобетонну плиту й прихиляюсь до колони. В небі з глухим тріском спалахнула ракета, ніч стає рожевою і ясною, як день, як ранок на сході сонця.