Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

– І тоді вирішили, що бога немає.

– Це було б блюзнірством. Я припускаю, що бог є, але він мене не любить.

– Чому ж він вас не любить?

– Який автор любить своє невдале творіння! Хіба ви не знаєте, що невдалі твори знищують!

– Однак вас іще не знищили.

– Може, господь і досі сподівається, що тут можна щось підправити… А потім зрозуміє, що це річ безнадійна, і кине своє творіння у вогонь. Або, щоб мати чисту совість, надасть нам можливість самим спопелити себе. Якщо взяти до уваги, які ми дурні, господу не треба бруднити руки. Ми самі готуємо собі знищення.

– Відчувається гарна школа, – зауважую я.

– Яка школа?

– Сеймурова. А може, Франкова.

– Сеймур не збирається давати мені уроки. Так само як я брати уроки у Франка.

Вона дивиться на годинник і вже іншим тоном каже:

– А тепер заскочимо на фірму «Ефген».

– А що там?

– Синтетичне каміння. Модерні дешеві товари. Я б і справді могла включитися у ваше діло.

– На жаль, – зітхаю я, – у сфері торгівлі всі місця давно зайняті.

Мод подає кельнерові знак, той підходить, і ми розраховуємося.

Синтетичне каміння. Щиро кажучи, я не бачу різниці між витворами хімії й витворами природи, окрім ціни. Літній службовець «Ефгена» розкриває один за одним пакетики із зразками, а Мод риється в них своєю білою рукою або записує ціни в блокнот. Тепер я розумію, чому Сеймур віддає перевагу жінкам. Чоловіки не стануть так піклуватися про свій легальний фасад.

– А тепер можемо повернутися в готель і поспати, – кажу я, коли ми, нарешті, виходимо на вулицю.

– Як вам не соромно! У вас попереду ціла ніч. Прогуляємось околицями, подихаємо свіжим повітрям.

– Гуляйте. А мене залиште в готелі.

– У вас не йде з думки жінка з чотирма дітьми, – співчуває мені Мод.

Отже, залишаємося відпочивати кожен у своїй кімнаті. Маленька помста з мого боку за те, що вона цілий день морочила мені голову своїм камінням.

Вечір проводимо в барі готелю. Бар працює далеко за північ, але ми повертаємося близько десятої. Наступного дня – те саме. І ще через день – знову. Скільки не прислухаюсь – не можу вловити жодного звука скрипки, ні першої, ні другої.

Суцільна тиша.

– Ходімо нап'ємося! – пропоную я.

– Що це на вас найшло? – питає Мод.

– А хіба на вас ніколи не находить?

Спокійний вираз її обличчя свідчить про негативне ставлення до моєї пропозиції. Але й вираз обличчя подеколи буває удаваним. Я б хотів побачити того, хто не втратив би самовладання, чекаючи подачки п'ять днів у Франкфурті й ще три в цьому глухому закутку.

Ми щойно засіли в барі при готелі. Вибрали зовсім ранній час – ще немає й восьмої, – бо після десятої вечора тут починається справжнє божевілля. Нічних закладів в Ідарі не так уже й багато.

Підвал «Парк-готелю» такий, як і всі: посередині стойка у формі кола, навкруг неї – високі стільці, решта просторого приміщення заставлена важкими дерев'яними столами під старовину, призначеними для солідніших. А ще й обачливих – наш стіл у найдальшому кутку. Ми – наче закохана пара. Чи швидше – сімейна пара, бо сидимо мовчки й дивимося в різні боки.

Господар, здоровань італійського походження, – у Мод просто якийсь дивовижний нюх на італійську кухню! – вже влаштувався за стойкою й виставляє батарею келихів і пляшок, тим часом троє жінок прибирають столи й пораються в кухні. Незважаючи на те, що він перебуває з тими жінками в найінтимніших стосунках, – а може, саме через це, – італієць з ранку й до пізньої ночі примушує їх важко працювати.

– Рабовласник, – зауважую я, спостерігаючи за тим, як працюють жінки.

– Добре платить, – заперечує дама. І після короткої паузи додає: – Дурні вони.

– Але ж він добре платить?

– Дурні, – повторює Мод. – За десять років вони вже ні на що не будуть здатні.

– Ну, потім вони вийдуть заміж.

– Авжеж. Щоб слугувати іншому чоловікові, який навіть не платитиме.

Розмова припиняється, бо одна з цих дуреп приносить нам на величезній таці все, що замовила моя дама, їсть вона, як і завжди, з апетитом.

– І все-таки ви мене дивуєте, Мод, – кажу я під кінець вечері.

– Тим, що не запросила вас до своєї кімнати?

– Йдеться не про мене. Ви ж не можете бути цілодобово тільки службовою особою.

– А я й не казала, що здатна на такий подвиг.

– Ви мене дивуєте, – повторюю я. – Не уявляю вас в сімейній чи в інтимній обстановці. Дивно, чи не так?

– Нічого дивного. Така обстановка для мене справді незвичайна.

– А ви, часом, не…

– Ні, – заперечливо хитає головою Мод. І, зітхнувши, додає: – Вічна історія. Якщо жінка не звертає на вас уваги, ви вважаєте її лесбіянкою.

– Ясно, – киваю я. – Жінка-холостячка.

– Ви читаєте й такі романи?

– Боюсь, що ви переоцінюєте мою ерудованість.

– Я б замовила морозиво, – змінює тему розмови дама.

– А каву?

– Каву для вас.

Отже, настала черга для десерту, і Мод знову на якийсь час виключається з розмови.

– Може, ви й сильні в риториці, та все-таки ви мене дивуєте, – повторюю я, витримавши паузу.

– Просто я жінка.

– А як же тоді народжуватимуться діти?

– Навіщо їх народжувати? Щоб готувати до атомної смерті? Чи для того, щоб населення планети скоріше становило двадцять мільярдів?

– Я не замислювався над цими питаннями.

– Ще б пак! Адже ви не народжуєте. Приходите, берете, що вам треба, і йдете далі. А біль залишаєте для жінки.

– Ви цього зазнали?

– Ледве не зазнала. Вчасно зрозуміла, що мені треба й чого не треба, під час свого першого і, сподіваюсь, останнього шлюбу.

– Все-таки шлюб вас не обминув.

– Атож, не обминув. Бо ми як мавпи, недарма від них походимо. Інші прагнуть шлюбу – то й ми прагнемо і думаємо, що шлюб – це альфа й омега життя. І навіть зазнавши гіркоти сімейного ярма, все одно вдаємо, наче купаємося в щасті, навіть думаємо, що шлюб – це й справді щастя, тільки нам особисто не пощастило. І не знаємо, що всі інші, так само як і ми, тільки прикидаються щасливими. Наслідуємо одне одного, й. не більше. Так само, як мавпи.

– Це від Сеймура, – констатую я. – І не намагайтеся заперечувати. Це від Сеймура.

– Думаю, що ви даремно згадуєте ім'я цього чоловіка, – майже люб'язно зауважує Мод. – Коли б ви знали його краще, то зрозуміли б, що він ніколи не став би вести зі мною таких розмов.

– Ви по вуха закохані в нього, – знову кидаю я пробну кулю.

– Я поважаю його.

Нарешті хоч одна істота, що любить Сеймура. Він тримався за Грейс, а та показала йому язик. Ця закохана в нього, а він має її за ніщо. Звичайна історія.:

– Яке безглуздя, – каже Мод, немов прочитавши мої думки. – Людям здається, що вони сходяться, а насправді вони розлучаються. Не можуть жити окремо, не можуть існувати одне без одного, і водночас вони нічого не значать одне для одного, ну геть нічого! А взагалі, якщо мені потрібен чоловік, його знайти неважко. Але ж я не можу кожного кретина пускати до себе в ліжко.

– Дякую за комплімент, – кажу я.

– Я не вас мала на увазі. Ви – особливий випадок.

– Особливий не я, особлива ситуація.

– Це одне й те саме. Треба діяти за розкладом. І за вказівками. Ви вже випили каву?

– Майже.

– Тоді розрахуємось.

Видно, що розмова ця її і втомила трохи, і розважила. Розрядила атмосферу цього нудного очікування. Чекати – важка професія.

Виходимо з бару в готель. Дама, як завжди, супроводжує мене до дверей кімнати, щоб я, бува, не загубився в коридорі.

– Гадаю, хоч раз ми могли б порушити і інструкцію, і нашу самотність, – пропоную я, просто аби щось сказати.

– А ви нахабніший, ніж я гадала, – зітхає Мод. І додає: – Тільки порушуватимемо її в моєму номері. Не у вас.

– Хіба у вашому номері немає підслухувальної апаратури? – запитую я.

Знову зітхання:

– Альбере, ви переоцінюєте вагу своєї особи в цій ситуації. Гадаю, що в даний момент вам цілком вистачить мене як апаратури.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

– Треба підскочити в Майнц, – через два дні каже мені Мод.

Нарешті хоч щось.

– Підскочити чи переїхати?

– Підскочити, Альбере. Збирати багаж зайве.

Ранок дощовий і туманний. У цьому гірському краю раннє літо нагадує ранню осінь. Ми квапливо залізаємо в «мерседес», а важкі дощові краплини вже глухо тарабанять по даху кузова.

Перетинаємо містечко вздовж, протискаючись заповненою автомобілями Майнцерштрассе. Рух тільки на шосе. Тротуари порожні. В цьому маленькому містечку відстані такі великі, що з центру на околиці всі дістаються тільки машинами.

– Туман… – констатує дама, коли ми виїжджаємо з міста.

– …І темрява, – додаю я. – Все, як у нашій з вами історії.

Щодо темряви я трохи перебільшив, але важкі вологі хмари облягли все небо, і здається, що вже вечоріє. З туманної сутіні блимають фари зустрічних автомобілів.

– Радійте темряві, Альбере, – радить мені дама. – Після темряви завжди настає світанок.

– Так, але не для всіх. Кажуть, люди найчастіше вмирають уночі.

Мод не відповідає, вона напружено дивиться вперед – там поворот, з-за якого вихоплюється машина з потужними фарами. Мод зменшує швидкість, автомобілі розминаються.

– Ми зупинимося в готелі? – питаю я.

– Звичайно.

– Але ж у мене немає паспорта.

– Вже є. В моїй сумочці.

– Мабуть, його місце не у вашій сумочці.

– Навпаки, саме там, – не ви, а я товчуся біля адміністраторів, – відповідає дама. І додає наче здивовано: – Ви й досі мені не довіряєте?

Звивистою дорогою видираємося кудись угору. Туман попереду стає прозорим і синюватим, як розведене молоко, а потім зовсім розсіюється. Ліс зникає, натомість з'являються темно-зелені луги, над якими здіймається легка пара. Дощ припинився.

– Вас чекає знайомство з однією жінкою, – повідомляє Мод. – Треба було сказати вам зранку, щоб ви взяли новий костюм, та я не зробила цього з ревнощів.

– Певно, нова секс-бомба.

– В даному випадку це не зовсім те. Але не виключаю, що вона вам сподобається.

– Тільки якщо вона схожа на вас.

– Цілковита протилежність. У всіх відношеннях.

– В такому разі, не сподобається. Ви навіть не помічаєте, як разом з паспортом ви привласнили й моє серце.

– Не люблю брехунів, – бурчить Мод. – Хоч таку брехню іноді приємно слухати. Особливо коли вона не дуже груба.

– У брехні часто буває доля правди.

– Будемо сподіватись.

Вродлива, хоч і не богиня, порядна, хоч і не свята, відверта, хоч і не порушує службових інструкцій, – ця жінка – справжня знахідка для такої, як я, людини, звиклої мати справу із співрозмовниками, які кажуть зовсім не те, що думають. Така не встромить тобі ніж у спину. Хіба що Сеймур накаже їй порішити тебе.

«Будемо сподіватись» – ці трохи скептичні слова, здається, стали для неї звичними.

Тієї ночі, коли я вперше прийшов до Мод у кімнату, вона сказала:

– Ця деталь залишиться між нами, гаразд?

– Я не припускав, що ви соромитеся Сеймура.

– Соромлюсь. Але не в тому розумінні, як ви думаєте. Я не звикла порушувати дисципліну.

– Він наказав вам триматися від мене на відстані?

– Казав, щоб я була насторожі.

– Ну, тепер вам уже не доведеться бути насторожі. Маленька таємниця завжди зближує людей.

– Я теж сподіваюсь, тільки не тішу себе особливими ілюзіями.

Той факт, що вона тримає мій паспорт у своїй сумочці, не дуже надихає.

Прибуваємо в Майнц перед обідом і влаштовуємося в «Хілтоні». Солідний, як і всі готелі Хілтона, комплекс будинків, розташований між шосе й річкою.

– Піднімемося в кімнати, Альбере, – пропонує дама. – Через півгодини я зайду за вами. Пообідаємо тут.

З самого початку ця історія проходить переважно в обідах і вечерях. Добре, якби й далі так.

У «Хілтоні» – три ресторани. Мод вибрала оцей, внизу, обладнаний в народному стилі, з затишними куточками. Та замість скористатися таким куточком дама тягне мене до широкого столу, де вже влаштувалася одна пара – дівчина з ясним обличчям в ореолі золотавого волосся і молодий смуглявий здоровань у чорному шкіряному піджаку.

– А, Мод! – радісно вигукує дівчина, коли ми підходимо до них.

– Добридень, Дейзі, – досить стримано відповідає дама. – Це Альбер.

– А це – Ерліх, – відрекомендовує білява свого кавалера. – Пообідаємо разом?

Ми з смуглявим киваємо один одному, я допомагаю Мод сісти й сідаю сам. З'являється офіціантка в народному вбранні, бере у нас замовлення й зникає.

– Ми тут говорили про секретарок, – звертається до нас Дейзі. – Я сказала, що погано бути секретаркою, а Ерліх – що погано бути німкенею. Зрештою ми порозумілися: найгірше, якщо ти німкеня й секретарка водночас.

– Отже, розмова закінчилася, – підсумовує Мод.

– Зовсім ні. Треба знати й вашу думку.

Ця тема мені добре знайома, бо я цілими днями в готелі читаю газети. Звісно, між писаниною місцевої преси й реальними фактами, певно, мало спільного, але, так чи інакше, пропагандистська машина знову закрутилася на обертах шпигуноманії. Шпигунками проголошують усіх секретарок великих начальників. Опинившись перед небезпекою бути «викритими», ті секретарки тікають одна за одною до НДР. Спершу мова йшла про двох чи трьох секретарок, потім їх стало п'ять чи шість, а під кінець заговорили про цілі дюжини.

– Скажіть же, Альбере, – підбиває мене Мод. – Хочуть почути вашу думку.

– Я не зовсім в курсі, – бурмочу я.

– Як це так! – вигукує Дейзі. – Тут усі про це тільки й говорять.

– Коли всі говорять, то, мабуть, уже все сказано, – відповідаю я. – Тому я навряд чи потішу вас чимось новим.

– Мені теж психози не подобаються, – намагається змінити тему розмови Мод. – Але люди тут просто не можуть жити, якщо все тихо й спокійно.

І, згадавши, що за столом сидить німець, додає:

– Вибачте, Ерліху.

– Вибачаю, – великодушно киває головою молодий чоловік. – Хоч і не варто було б цього робити. Як можна не розуміти, що психози – насущний хліб і для нас, і для вас.

– Якщо ви так вважаєте…

– Мені навіть соромно вам казати, настільки це елементарно. Психоз нас єднає, мобілізує, повертає нам почуття нації. Психоз дає опозиції матеріал проти уряду й відкриває перед урядом можливість продемонструвати рішучі заходи. Наче у вас не те саме!

– Можливо. Та мені здається, що тут психози дефілюють швидше. Вчора був тероризм…

– Він буде й завтра, – уриває її Ерліх. – А потім знову виникне радянська загроза, тоді повернемося до давніх чвар з Францією, затим вибухне серія скандалів, пов'язаних з корупцією… потім… хто зна… Так, у нас психози частіші, бо вони нам потрібніші. А потрібніші вони тому, що ми чимдалі менш почуваємо себе упевнено…

– Якщо ви так вважаєте…

Офіціантка в народному вбранні своєю великою тацею кладе край розмові. Не будемо цього разу зазирати в тацю й опустимо процес насищання.

Обід минає без особливих пригод, за винятком того, що Мод аж двічі виходить телефонувати, а Дейзі через нерівні інтервали порушує мовчанку вигуками. Вона належить до отих, що вигукують, – імпульсивних екстравагантних дівчат. Гадаю, багатьом подобається її граціозна худорлява фігурка у блідо-синій попліновій блузці й штанях, великі сині очі й худе обличчя, вираз якого безперестану змінюється. Справді – цілковита протилежність Мод. А також і моїм смакам.

Хлопець, навпаки, міцний, особливо в руках і плечах. Він не так смуглявий, як засмаглий на сонці, і його сині очі здаються зовсім вицвілими. На вигляд він досить добродушний, це спокійна добродушність людини, впевненої у своїй силі.

Під час кави розмова знову пожвавлюється, але її ведуть тільки жінки: Мод розповідає, які дива біжутерії ми бачили в Ідарі, а Дейзі повідомляє, що якраз сьогодні в Майнці відкрився ярмарок мінералів і коштовного каміння, після чого вони вирішують неодмінно відвідати ярмарок.

– Я думала, ви сподобаєтесь один одному, – кидає камінець у наш город Дейзі. – А ви мовчите.

– Хіба треба, щоб ми сподобались один одному? – питає Ерліх, дістаючи з кишені пачку жуйки й повільно розкриваючи її.

– А чому б ні? – питає в свою чергу Мод. – Альбер – торговець, ви – постачальник.

– Постачальник чого? – вирішую і я подати голос.

– Усього, – ухиляється від прямої відповіді Ерліх. – А найбільше – точної механіки. Що вам треба? Пістолети, автомати, ручні гранати?

– Точна механіка тепер найперспективніша, – кваплюсь погодитись. – Тільки я спеціалізуюсь на скляних виробах.

– Делікатний товар, – кидає німець. – Маю на увазі спосіб перевезення.

– Для цього існують страхові компанії. Ви ж знаєте, що витрати діляться.

– Але у вас, певно, є свої постачальники.

– Вистачає. Проте різноманітність в асортименті завжди корисна, – авторитетно кажу я, хоч мені начхати на асортимент.

Ерліх, здається, зацікавлений можливістю зробити якийсь бізнес:

– Яка кількість вас цікавить?

– Кількість не має значення, – відповідаю так само авторитетно. – Я оптовик.

– У такому разі, можемо укласти якусь угоду, – пропонує німець. – Не хочу хвалитися, але я теж не розмінююсь на дрібниці. – І, щось згадавши, сміється: – Отже: «скляні вироби», га? Чудово сказано. Ха-ха, скляні вироби!

– Чого ти регочеш, як ідіот? – накидається на нього Дейзі. – Я не бачу тут нічого смішного.

– Хай сміється, сміх – це здоров'я, – примирливо зауважує Мод, яка оцінює речі здебільше з погляду фізіології.

Ліфт вистрілює нас на шостий поверх, та перш ніж розійтися по своїх кімнатах, дама зауважує:

– Гадаю, двох годин вам вистачить, щоб відлежатись. Треба таки справді побувати на цьому ярмарку.

– Цілком вистачить, – киваю я. – Тільки якщо засну, це може тривати й три години. Тому було б доцільніше піти до вас. Тоді я не засну.

– Приходьте, коли хочете.

Що це: раптом прокинувся потяг до її міцного тіла, що вимальовується під гарною літньою сукнею, чи несподівано зринула ідея більш практичного характеру? Питання складне. І тому я простягаюсь на ліжку, щоб усе обмізкувати, поки з ванної кімнати долинає легкий плескіт води.

Думка про те, що «тепер або ніколи», засіла у мене в голові ще в ту мить, коли я почув, що ми їдемо до Майнца. Від Майнца до Вісбадена – рукою подати, а таксі тут на кожному кроці. Тоді як шлях від Ідара до Вісбадена – довгий і пов'язаний з усякими труднощами.

Тепер або ніколи – навіть нема чого й думати. Важливо визначити, коли саме «тепер»: тепер – негайно чи тепер – на ярмарку?

На перший погляд, може здатися нерозумним, що я завалився до Мод, замість лишитися в своїй кімнаті й повторити той же номер, що у Франкфурті. Тільки ж це не Франкфурт. Кімнати розміщені поруч, і жінка без особливих зусиль може стежити за мною. Це якщо припустити, що вона одна цікавиться моєю поведінкою. Адже десь недалеко перебуває й Дейзі; не виключено, що й хтось інший.

Отже, ярмарок. Але це остання можливість, і, звичайно, не найкраща. Навіть якщо мені вдасться непомітно зникнути н натовпі, мою відсутність дуже швидко зафіксують. І немає ніякої гарантії, що все обійдеться якоюсь брехнею й неприємною розмовою.

Тепер чи пізніше, але зв'язок треба встановити саме сьогодні. До того, як ми повернемося в Ідар. І до того, як ми вирушимо з Ідара бозна-куди.

Так, ще сьогодні. Саме сьогодні, кажу собі; в цей час велике біле тіло виринає з ванної, відсвічуючи матовою білизною на тлі фіолетових шпалер.

– Не дивіться так на мене, – каже дама.

– Невже ви зашарілися?

– Поряд з Дейзі я, певно, здаюся вам надто дебелою.

– Ви дебела? Не напрошуйтесь на компліменти.

– Я вже казала, що не люблю брехні.

– А я казав, що ефірні створіння мені не подобаються. Як ви можете порівнювати себе з тією дошкою? Ви така ж струнка, як і вона, але нормально розвинена там, де це треба.

– Так, так, я знаю: цей широкий зад і величезні груди…

– … Які вам ніколи не приносили успіху.

– Успіх мій грунтується на тому, що принаймні половина чоловіків не має смаку. Запевняю, що на вашому місці я віддала б перевагу такій, як Дейзі.

Ці міркування, звичайно, не заважають їй демонструвати своє тіло в різних позах: стоячи перед дзеркалом, вона змащує кремом обличчя, тоді надіває прозору нічну сорочку.

– Ви отак і будете лежати вдягнений? – запитує вона, докірливо дивлячись на мене. – Боюсь, що ви вже забруднили черевиками ковдру.

– Яке це має значення? Ковдра нам не потрібна.

Особливого бажання роздягатися я не відчуваю, та що вдієш! Підводжуся саме в ту мить, коли дама вкладається на широкому ліжку.

– Чи не пошукаєте в холодильнику чогось випити? – чую за спиною її голос. – Той угорський гуляш просто спопелив мені нутро.

Ця фраза все вирішує. Тут у кожній кімнаті є маленький холодильник, а всякий холодильник заряджений всілякими напоями.

– Ви маєте на увазі щось міцне? – кидаю я, прямуючи до білої шафки.

– Ще чого! Подайте мені кока-колу.

Звичайно, кока-колу: вона піниста й темного кольору. Я відкорковую пляшку, і з моєї руки туди падає маленька таблетка, що одразу ж розчиняється. Наливаю питво в келих, даю його дамі й починаю роздягатись.

– Та дошка Дейзі, по-моєму, трохи неврівноважена, – зауважую я, вішаючи піджак на спинку стільця.

– Тепер всі молоді такі, – відповідає жінка, закладаючи руки за голову й даючи простір своєму бюсту.

– «Усі молоді»? Себе ви до них не відносите?

– Невже я така молода на вигляд?

– «Така» – ні. Але в усякому разі, до тридцяти.

Їй, напевно, вже за тридцять, але в тій позі, яку вона зараз обрала, вона зовсім непогано виглядає.

– Ви звикли тішити жінок у найбанальніший спосіб, – зітхає Мод. І додає: – Власне, ви маєте рацію: найбанальніший – найефективніший. Більшість жінок – дурепи, навіщо ж напружувати уяву!

– Коли так, то віднині я казатиму вам тільки неприємні речі.

– Кажіть, що хочете, Альбере, – погоджується дама. – А зараз почувайте себе як удома…

В мене виникає сумнів, чи справді той препарат ефективний? Проте згодом, закуривши сигарету, я помічаю, що Мод ледве переборює сонливість. Невдовзі її змагає спокійний сон.

Я викурюю ще одну сигарету, підводжусь і відчиняю вікно, щоб вийшов дим. Хай жінка добре поспить і прокинеться без головного болю й неприємних сумнівів. Без головного болю!

Блискавично вдягаюсь, кидаю двері незамкненими й за давньою звичкою залишаю готель через чорний хід. Поки подолаю двісті метрів дороги, треба переконатись, що за мною ніхто не скрадається слідом. Так, лише двісті-триста метрів, і я дістаюся до великого бетонного будинку, який, судячи з плакатів і прапорів, і є ярмарковим павільйоном мінералів. До павільйону веде перекинутий над шосе високий шляхопровід, під яким стоять таксі.

– Чим швидше, тим краще, – кажу водієві середнього віку.

– Полиште це на мене, – відповідає він і рушає із швидкістю тридцять кілометрів на годину.

Вже доїхавши до автотраси, цей симпатяга вдається до смертельного риску – збільшує швидкість до шістдесяти кілометрів, та відстань до Вісбадена не перевищує десяти кілометрів, тому ми все-таки встигаємо дістатися туди цього ж дня.

Вручаю шоферові банкнот, наказую зачекати й рушаю до будиночка на тихій вулиці. Автомобіль, як і раніше, стоїть біля садової хвіртки, але господаря не видно. Нічого дивного, якщо його немає вдома: він не призначав мені зустрічі.

Садова хвіртка відімкнена. Підходжу й дзвоню. Ніяких ознак життя. Тримаю палець на кнопці дзвоника довше, але не дуже зловживаю цим. Цього разу чую якийсь невиразний шурхіт. Ніби човгають капці. Ось знімають ланцюжок і повертають ключ.

«Хто там?» – запитує хазяйка, стоячи на порозі. Власне, запитує не вона, а її недоброзичливий погляд.

– Я з приводу машини, – пояснюю їй.

– Знову ця машина! – бурчить жінка. – А він лежить.

– Я знаю, що в такий час люди відпочивають, але…

– Не відпочиває. Він хворий, – кидає вона, готуючись зачинити двері.

– І все-таки скажіть йому, що я прийшов, дуже прошу. Ми домовлялися…

Двері грюкають у мене перед носом, я залишаюсь чекати. Така вже у мене професія. Збігає чимало хвилин, поки знову клацає ключ. Тепер, на щастя, з'являється сам господар, у халаті, з сумними очима. Великий кістлявий ніс здається ще більшим, а щоки – ще запалішими.

– Дуже вибачаюсь…

– Заходьте, – киває він.

Перетинаємо маленький напівтемний коридорчик, вдихаючи запахи кухні, і Шмітхаген відчиняє якісь двері. З глибини коридорчика чути сварливий жіночий голос:

– Якщо ти не продаси нарешті цю машину, я покличу Петера, щоб він забрав її…

– Заходьте, заходьте, – нервово підганяє мене господар.

Маленька кімната, обставлена м'якими меблями в білих чохлах, певно, править за вітальню. Не встигаю роздивитись довкола, бо поспішаю кинути крізь напівпрозорі занавіски на вікнах погляд на садок і фасади будинків з протилежного боку. Чоловік за моєю спиною важко дихає, щось пересуває, чимось шарудить. Схованка… Добре, що не пронюхали про неї.

– Ось, – чую я.

Обертаюсь і одержую довгожданий конверт.

Австрійський паспорт. Фотографія моєї персони. Банкноти. І – нарешті! – коротенька записка. Зміст записки легко розшифрувати тому, хто в курсі: кожне третє слово. Решта слів нічого не значать. На перший погляд, лист зовсім невинний. Читаю його. Потім клацаю запальничкою. Шмітхаген запобігливо подає попільничку.

– Того дня ви казали, що прийшли впередостаннє… Отже, сьогоднішній візит має бути останнім…

– Саме так. І не хвилюйтесь більше.

– Йдеться не про мене. Адже я пояснював вам… Такі обставини…

– Знаю, знаю. У мене так само. Інакше б я вам не набридав. Бажаю швидкого одужання.

Таксі чекає мене на тому ж місці.

– Якщо можна, швидше, – кажу водієві.

– Полиште це на мене, – заспокоює він.

Таксист їде порожньою вулицею досить обережно – на безлюдних перехрестях можна всього сподіватись. Він бурчить:

– Усі поспішають. І ви теж. Гаразд, можна й скоріше. Але ж і поспішаючи треба додержуватись розумної швидкості.

Я вже згадував, яку швидкість він вважає «розумною».

Випростовуюсь на задньому сидінні, намагаюсь розслабитися й знову перечитую подумки записку, що вже перетворилася на попіл.

У ній повідомляється, що протягом двох днів такий-то «опель» з таким-от номером о такій-от годині чекатиме мене на такій-то вулиці. Все це тепер не має ніякого значення, бо згадані два дні вже минули. Зазначено дві резервні дати – 29 і 30 червня, які, на щастя, ще попереду. Той самий автомобіль, на тій самій вулиці, в той самий час. Це треба запам'ятати. А найголовніше останнє: «Надзвичайна обережність. При нагоді – програма «Спрайт».

«Спрайт». Це англійське слово в перекладі означає «дух», «примара». Я не чув про таку програму. Наші, здається, щось чули, але не знають нічого конкретного. І не наполягають на негайному розкритті її. «При нагоді». Тобто не вважай, що це обов'язково, будь обережний, щоб не влипнути, не вскочити в якусь халепу. «Надзвичайна обережність»!

Подолавши за півгодини незначну відстань, що відділяє Вісбаден од Майнца, я виходжу з таксі на тому ж місці, де його взяв, і повертаюся чорним ходом у «Хілтон».

Мод іще спить, біле обличчя її навіть уві сні зберігає серйозний вираз. Безшумно роздягаюсь і влаштовуюсь поруч, удаючи, ніби теж сплю. Я так старанно граю свою роль, що невдовзі засинаю по-справжньому.

Прокидаюсь, бо міцна рука енергійно торсає мене за плече:

– Альбере!.. Ну ж, Альбере! Чи ви хочете, щоб ми тут провели й ніч?

– Тільки й знаєте, що будити мене, – огризаюсь я, перевертаючись на другий бік.

Однак дама настроєна досить рішуче, тож доводиться розплющити очі. Надворі вже сутеніє. В таку пору це означає, що минула восьма.

– Що там таке? – запитую я. – Чого ви мені заважаєте спати?

– Я ще зранку казала вам, що спати тут не передбачено.

Вона підходить до вікна, різким рухом опускає занавіску й клацає вимикачем.

– Ви ж хотіли йти на ярмарок? – невинно запитую я, сідаючи на ліжку.

– Хотіла… Такого зі мною ніколи не бувало. Проспати шість годин серед білого дня…

Карі очі дивляться на мене зосереджено й трохи підозріливо, але я удаю, що не помічаю цього.

– І все-таки ви прокинулись.

– Мене збудила Дейзі. Ви не чули телефонного дзвінка?

– На щастя, цього разу апарат стоїть з вашого боку.

– А що ви робили весь цей час?

– Хіба ви не бачили?

– Маю на увазі – раніше. Я, здається, заснула перед вами.

– Все правильно. Я наслідував ваш приклад після того, як викурив дві сигарети. Не розумію тільки, навіщо цей допит? Чи ви гадаєте, що я перебіг до Дейзі?

– Не виключено, – сухо відповідає вона.

На цьому слідство закінчується. Навряд щоб я розвіяв її підозри. Та в наші дні кого тільки вони не мучать!

У барі ми знаходимо Дейзі з її Ерліхом. «Дошка» і моя фігурна дама на якийсь час виходять, бо їм треба комусь зателефонувати, а ми з молодим атлетом залишаємося розважатись: я – сигаретою, а він – незмінною жуйкою.

– Отже, коли щось вигорить, я повідомлю Мод через Дейзі, – знову нагадує атлет, аби тільки порушити мовчанку, бо про це було домовлено ще в обід.

– Саме так, – підтверджую я. – Повідомте.

Дейзі скоро повертається, а трохи згодом з'являється й Мод, яка, виявляється, ходила розраховуватись за готель. Випиваємо по чарці на дорогу, обмінюємось удавано дружніми посмішками й вирушаємо.

– У мене таке відчуття, наче ви щось зробили зі мною після обіду, – каже Мод, коли «мерседес» уже мчить автотрасою, прорізаючи морок світлом потужних фар.

– Вам було неприємно?

– Коли б мені було неприємно, я б вам сказала про це ще першого разу. Ви знаєте, що йдеться не про це.

– А про що? І як розуміти вашу дивну поведінку годину тому?

– Перед тим, як я лягла, ви дали мені кока-коли…

– На ваше прохання.

– Ви мене одурманили…

– Чому? Хіба у вас болить голова?

– У мене здорова голова, Альбере. Краще побережіть свою.

– Навіщо мені берегти її, коли я перебуваю у ваших руках. Ви граєте мною, як вам заманеться.

– Гру веду не я. І смисл її вам відомий.

– З першим твердженням погоджуюсь. А друге – суцільна брехня.

– Дякую за довіру.

– Я вас не звинувачую. Як ви сама кажете, ви службова особа.

– Хіба тільки службова особа?

– Хай буде «не тільки». Хай буде – передусім. Але чому ви вважаєте мене таким наївним?

– Наївним? Вас?

– У такому разі, поясніть мені, чому Ерліха так розвеселили мої балачки про скляні вироби?

Вона якийсь час мовчить, зосереджено дивиться на освітлену фарами стрічку автостради. Нарешті каже:

– Я не уповноважена давати вам роз'яснення, Альбере. Ви знаєте, хто це робить. – І додає: – І все-таки ви мене одурманили.

– Будемо сподіватися.

Поки що важко сказати, що обіцяє мені пакет, одержаний через Шмітхагена, – реальний порятунок чи ілюзію порятунку. Найпевнішу можливість утрачено. В той час, як ми з Мод роздивлялися в Ідарі біжутерію, наша людина чекала мене з машиною у Вісбадені, щоб визволити з пастки.

Наступну зустріч призначено в останні дні місяця, маємо ще два тижні, але все залежить від отих прикрих «якщо» – якщо я зумію вирватись, якщо встигну добратися, якщо… залишусь живий.

Австрійський паспорт – це вже щось. На випадок, якщо зустріч з нашою людиною зірветься, у мене залишиться шанс скористатися громадським транспортом: сісти в поїзд на якійсь станції поблизу кордону й випробувати свою долю. Тут, звичайно, теж є свої неминучі «якщо». Та це аж ніяк не впливає на моє чудове самопочуття. Вчора у мене не було жодного шансу, а сьогодні є принаймні два.