Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

– А менші запчастини? – запитує Райєн, у свою чергу роблячи жест, немов стріляє в мене з автомата. – А найменші й найдефіцитніші? – І уявний автомат поступається місцем уявному пістолету. – Боюсь, що в мене немає часу вести далі розмову, – кидає нарешті черепаха, нагадуючи мені, що ми не на базарі.

– А в мене, на жаль, немає зайвих грошей, – відповідаю я, підводячись.

Певно, моя артистична гра справляє враження, бо Райєн каже трохи поступливіше:

– Я вас розумію. Вам теж хочеться зекономити. Тільки ж фірма не моя, я не можу робити як мені заманеться.

Він замовкає, немов оце тільки зараз обмірковує, як же бути далі, потім витягує вперед шию й пропонує:

– Залиште мені ваше замовлення, я в спокійній обстановці детально вивчу його. Завтра в такий же час я дам вам точнішу відповідь.

І щоб я не подумав, що торг повториться, різко відкидає назад свою маленьку голівку й виголошує:

– Остаточну!

Зустріч з Уїльямом відбувається цього ж вечора у вже знайомій квартирі міс Модесті Мілтон, яка люб'язно приготувала нам два великих сандвічі й дві банки пива.

– Здається, пиво холодне, – каже Сеймур, наповнюючи келихи. – Цікаво, як ви готуєте сандвічі?

– Розрізую хлібець, намазую його маслом і кладу два шматочки шинки…

– Звичайно, беручи їх руками?

– Ну то й що ж, містере Сеймур, я завжди працюю в рукавичках…

– О, якщо в рукавичках, то можна покуштувати й сандвічі, – погоджується американець. – Хірургам, коли вони в рукавичках, дозволяється навіть копатися в наших нутрощах.

Він відкусює шматочок сандвіча, потім забуває про нього й повертається до головної теми розмови:

– Маючи на увазі надзвичайну недовірливість нашого контрагента, я вважаю, що ви цілком правильно довели торг до межі розриву. І навпаки: коли б ви погодились без особливих заперечень на такі фантастично високі ціни, Райєн ухилився б від угоди.

Він відсовує тарілку із сандвічем, випиває пиво й закурює сигарету.

– Одне слово, якщо вам потрібна зброя, ви її одержите. Та, наскільки я знаю, вам зброя не потрібна. І мені – теж. Ця угода не матиме для нас ніякої цінності, якщо не буде зафіксована в документах.

Сірі крижані очі дивляться на мене з вимогливою настирливістю.

– Ви повинні будь-що витягти Райєна з його кабінету, друже.

– Навіть не уявляю, як виманити цю черепаху кудись у бар.

– Малоймовірно, справді, – погоджується Сеймур. – Але бар – не єдиний можливий варіант.

Він виймає сигарету з рота й здивовано дивиться на неї, немов запитує себе, що це таке. Потім гасить її у венеціанській попільничці й підводить очі. Підводить очі на даму. Мод одразу ж рушає на кухню.

– Слід проаналізувати, Майкле, не з нашого погляду, а з погляду контрагента, що найважливіше для Райєна в усій цій історії? Звичайно, гроші. Отже, треба зробити так, щоб Райєн не міг їх одержати, не вийшовши із свого лігва. Правильно я кажу чи ні?

– Ваші міркування мені не зовсім подобаються.

– В чому ж я помиляюсь?

– Крім вашого й Райєнового поглядів, існує ще й третій – мій. Ви не казали мені, що угоду буде укладено й що справа дійде до оплати. Якщо не помиляюся, ви твердили якраз протилежне.

– Ваша правда, – незворушно відповідає Сеймур. – Але це вже пройдений етап. Тепер, коли техніка моїх людей виявилася безпорадною, тільки ви можете врятувати становище, Майкле.

– Врятувати становище, проваливши себе.

– Не думаю, що дійде до цього. Я вам уже казав: навіть якщо й виникне скандал, це буде скандал третього типу, тобто безшумний і для вас зовсім безпечний.

– Однак ви так часто змінюєте умови гри…

– Я нічого не змінюю. Вони самі змінюються, не питаючись ні вас, ні мене. Тож примиримося з цим мінливим світом, який оточує нас, і поміркуємо над тим, що ми робитимемо завтра.

Люб'язна дама з сивим пасмом киває на двері святилища:

– Вас чекають, містере Каре.

Проникаю у вогнетривкий сейф і переконуюсь, що господар сьогодні привітливіший, ніж учора. Люди завжди стають привітливішими, коли їм належить одержувати гроші.

Райєн поблажливим жестом підсовує до металевого письмового столу стілець, дістає з папки аркуш і простягає мені.

– Я постарався зробити певні корективи попередніх цін. Досить суттєві корективи, містере.

Швидкий погляд на проект фактури переконує мене, що твердження черепахи не зовсім голослівне. Нові ціни значно нижчі від попередніх, але й досі значно перевищують Томасові.

– Це вже інша річ, – визнаю я. – Це вже якась основа для розмови.

Голова черепахи, висунута вперед в очікуванні моєї реакції, смикається назад:

– Якщо для вас «розмова» означає торг, мушу вас попередити, що цього не буде.

– Гадаю все-таки, що певні корективи, зокрема на запасні частини першої групи…

– Виключено, – рішуче хитає головою Райєн. – Моє рішення остаточне.

Я дивлюся на аркушик із зосередженим виглядом людини, яка робить подумки складні підрахунки. Зітхнувши, кажу:

– Гаразд, хай буде так. Але я хочу, аби ви знали, що поступаюсь тільки тому, що вимушений обставинами.

– Всі, хто приходить сюди, вимушені обставинами, – спокійно киває черепаха. – Люди не купують запасні частини для прикрас.

– Ваша правда. Правда завжди на боці сильнішого, містере.

Остання фраза, здається, приносить певне задоволення Райєнові, хоч це не заважає йому докинути:

– Сподіваюсь, ви не забуваєте, що зроблена вам знижка реальна тільки наполовину.

– Тобто як?

– А так: коли пишеться, що на великі запасні частини робиться сорок процентів знижки, фактично це означає тільки двадцять процентів. Решта двадцять процентів має бути виплачена як звичайні накладні витрати.

У цьому сталевому ящику явно розмовляють на якомусь особливому жаргоні. Карабіни називають запасними частинами, а хабар – накладними витратами.

– Але це змінює всю картину…

– Нічого не змінює, – спокійно заперечує Райєн. – Я вважав, що такі елементарні речі вам відомі.

– Накладні витрати – звичайна річ, – поспішаю погодитись я. – Але ви могли б легко перекрити їх, збільшивши знижку до шістдесяти процентів, і таким чином поєднали б свої інтереси з моїми.

– Я сказав: торгу не буде, – сухо нагадує черепаха. – Це остаточно.

Я знову дивлюся на аркуш, удаючи, ніби щось підраховую.

– Ви досить грубо тиснете на мене, містере…

Черепаха мовчить, заклякши в гордовитій позі.

– … На жаль, обставини на мене також тиснуть.

Роблю паузу, що повинно означати глибоку внутрішню боротьбу, потім запитую:

– Як відбудеться розрахунок?

– Виймете гроші й заплатите. Я гадав, що ви маєте при собі потрібну суму.

– Я маю при собі чекову книжку.

Райєн пересуває окуляри вперед, щоб поглянути на мене поверх них. Маленькі очиці недовірливі й колючі.

– Ви, здається, й справді новачок у нашій справі, коли не знаєте, що чеки в нас не котируються.

– Я припускав такий варіант і приготував потрібну суму. Але ж це дві валізи банкнотів! Погодьтеся, що я не можу ходити по місту з двома валізами банкнотів.

– Це мене не стосується.

– Гроші депоновані в касі готелю, за п'ять кроків звідси. Ми могли б вийти й, поки вип'ємо по чарці…

– По готелях не ходжу. Я не вуличний торгаш.

– У такому разі я можу зателефонувати секретарці, щоб вона принесла гроші.

– Ні, – так само категорично відрубує черепаха. – Я не звик допускати до себе третіх осіб.

Цей категоричний тон і ця задерта догори маленька голівка починають мене дратувати.

– Бачите, містере, може, я і справді новачок, але не настільки, щоб принести вам на стіл півтора мільйона доларів навзамін оцього аркушика, який навіть не є звичайною фактурою.

– Звичайна фактура тут, у шухляді, – спокійно каже черепаха, постукуючи пальцями по столі.

– Все одно. Ваша фактура – не більше як аркуш паперу. Мені ж потрібен не папірець, а…

– … Запасні частини, – підказує Райєн, щоб я бува не бовкнув зайвого.

– Саме так: запасні частини, а не рахунки на папері.

Черепаха знову витягує довгу шию. Маленькі очиці знову дивляться на мене поверх окулярів.

– Невже ви не довіряєте мені, містере?

– У нашій галузі, як вам відомо, довіра не фігурує як товар.

– І все ж без мінімальної довіри…

– Гадаю, моя довіра більша, ніж ваша.

– Так і повинно бути, – з гідністю киває черепаха. – Я представляю фірму з конкретною назвою і постійною адресою, тимчасом як ви…

– Я ваш клієнт, містере. До того ж платоспроможний.

– Але не настроєний платити.

– Навпаки. Але тільки за прийнятних умов.

Шеф делікатно чухає двома пальцями трохи видовжене, як у кожної черепахи, тім'ячко.

– Гаразд, запропоную вам прийнятні умови. Дайте мені подумати.

Я нікуди не поспішаю, тож даю йому змогу подумати. І, щоб спрямувати його думки в потрібному напрямку, дозволяю собі зауважити:

– Як на мене, то найкраще було б передати гроші й товар одночасно.

– А ви й справді важкий клієнт.

– Можемо укласти угоду на вашому складі. Вантажити запчастини й лічити гроші.

– Мені нема чого робити на складі. Дайте мені подумати.

Його роздуми не забирають багато часу – певно, в нього в голові були запасні варіанти, адже він наперед знав, що я не покладу йому на стіл пачки доларів. Подивившись якийсь час на бездоганно білу стелю – єдине, що в цьому сейфі не з металу, – Райєн переводить погляд на мене.

– Гадаю, ви не братимете на себе турботи про транспортування запасних частин?

– Звичайно, ні.

– Наскільки я зрозумів, це покладено на якогось Ерліха.

– Саме так.

– У такому разі передача грошей і товару може відбутися так, як ви бажаєте, тобто одночасно. Поки Томас і ваш Ерліх працюватимуть на складі, ми робитимемо свою справу, тільки в іншому місці.

І він викладає мені своє рішення, яке я приймаю без заперечень, бо воно однаково зручне для обох. Маю на увазі його й Сеймура. Згортаю папірець з рахунком, ховаю в кишеню й підводжусь.

– Не надавайте великого значення цьому документу, – про всяк випадок попереджає Райєн. – Це фактура «для годиться», яка нічого не варта.

– Зрозумів, – киваю я. – А друга у вашій шухляді. Мене чекає ще одна зустріч – цього разу непередбачена.

Виходячи з «Семсона», я здибуюся з Ерліхом.

– Сподіваюсь, ви шукаєте на мене? – кидаю я.

– Здається, нам з вами призначено побачення аж на п'яту годину, – озивається Ерліх.

– Тоді ви, певно, йдете до Райєна.

– Вам це неприємно?

– Не виключено. Як правило, контакти між двома особами відбуваються на шкоду третій.

– Третя особа – це не ви, – заспокоює мене Ерліх. І, довірливо нахилившись до мого вуха, неголосно додає: – Я вирішив провчити того неприємного типа.

– Дивіться, щоб ваш урок не завадив укладенню нашої угоди.

– Навпаки. Після того, як я дещо розповім Райєнові, він, гадаю, поставиться до вас з більшим довір'ям.

Коли о п'ятій годині ми зустрічаємося з Ерліхом в одному закладі поблизу вокзалу, я не розпитую його про зустріч з черепахою, і він теж не вважає за потрібне щось розповідати мені про це. Наша увага цілком зосереджена на завтрашньому дні.

Завтрашній день. Великий день. І Сеймур, і Райєн, і Томас, і Ерліх, і навіть кожна з жінок сподіваються, що цей день їм щось принесе – успіх, гроші чи розв'язання якоїсь особистої проблеми. Я теж не виняток. Я теж чекаю й сподіваюсь. Уявіть собі, навіть у моєму віці.

Так, день важливих подій, суть яких має не дуже багато спільного з діловою стороною події, яку ми зараз обговорюємо. Бо, якщо подивитися збоку, завтрашня програма зводиться тільки до угоди про продаж зброї. А це дуже дрібна справа, коли зважити на те, якими мільярдними сумами орудують у цій галузі «нафтові шейхи». І взагалі це дивна угода, якщо взяти до уваги те, що зброя, про яку велося стільки розмов, нікому не потрібна.

Проте зброя, навіть якщо вона нікому не потрібна, – товар марудний. Можна називати карабіни запасними частинами, та це ще не означає, що відповідні органи повірять тобі. Возити такі «запасні частини» по країні, яка має добре підготовлену й оснащену поліцію, не така вже й безпечна справа.

Щоб звести ці проблеми до мінімуму, Сеймур вирішив транспортування карабінів і автоматів поки що відкласти. Поки що й назавжди. Завтра ж перед нами стоїть завдання якось вивезти найлегшу й найціннішу частину товару – пістолети.

– Я найняв на два тижні фургончик, – повідомляє мені Ерліх. – Гадаю, двох тижнів вистачить.

– Цілком вистачить.

Щасливий: він планує свою діяльність аж на два тижні наперед! А я не знаю, що мене чекає через два дні.

– Я знайшов місцинку, де ми ненадовго залишимо вантаж. Завжди корисно, щоб між прийомом і відправкою товару минув якийсь час.

– Ви на цьому краще розумієтесь.

– Адже за це мені платять. Через десять днів я відправлю товар у Гамбург. Там доведеться змінити упаковку.

– Звичайно.

Він ще хвилин десять розводиться про всілякі деталі справи, аби довести, що транспортування зброї пов'язане з чималими витратами й що попередня виплата не така вже й велика, як це може видатися на перший погляд.

– Найголовніше: не забудьте перевірити ще на складі один-два ящики, – наказую я згідно з інструкцією Сеймура. – Томас може нам підсунути товар гіршої якості, ніж домовлено.

– Про це не турбуйтесь. Я не дозволю, щоб цей шахрай обдурив нас.

– Знову серйозні розмови. Знову брязкання зброєю, – лунає м'який жіночий голос.

Мод з'явилася зненацька.

– Дуже шкодую, що спізнилася, але на вулиці такий рух…

«Рух»… Все це балачки. На відміну від Ерліха я помітив, що дама з'явилася не з дверей, а з бару.

Заклад галасливий і незатишний, як всі бари біля вокзалу, де люди обмінюються кількома словами, випивають щось і виходять. У нас теж немає причин затримуватися тут довше, ніж треба, щоб з'їсти порцію морозива, бо розмову вже закінчено. Морозиво, звісно, замовлено для Мод.

– Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли забрати мене, – кажу їй надворі, коли ми вже розпрощалися з Ерліхом. – Я б зараз із задоволенням трохи подрімав перед зустріччю з Уїльямом.

– На жаль, Альбере, я вже виписалася з готелю. А наша зустріч відбудеться на шляху в Ідар.

Ми потрапляємо якраз у «годину пік», час найбільшого вуличного руху, коли десятки тисяч людей залишають контори й магазини, щоб сісти у свій автомобіль і посунути в загальному потоці з тісного міста. Коли й нам, нарешті, вдається зробити це, стрілки годинника показують сьому.

Мод тримає кермо лівою рукою, а правою надіває великі темні окуляри. Сонце за кілька хвилин сховається, але перед заходом воно величезним іржаво-червоним диском зависає над горбом навпроти нас, щоб востаннє подивитись, як ідуть земні справи.

– Щодо завтра все зрозуміло, – кидаю я. – А післязавтра?

– Що «післязавтра»? – запитує жінка, не відводячи погляду від стрічки шосе.

– Які ваші плани на післязавтра?

– Певно, розпочнеться канцелярська робота. Не думаю, що мене пошлють на Балеарські острови.

– А далі? Чи ви не звикли сягати в думці так далеко?

– Не хочу вас бентежити, але тема про сенс життя здається мені досить амортизованою, – відповідає дама.

– Ваш Франк казав, що люди живуть або одним днем, або ж так, наче їм належить вічність. Цікаво, до якої категорії належите ви?

– До третьої, Альбере. Завжди, коли йдеться про дві категорії, можете бути певні, що я належу до третьої.

– Золота середина.

– Можна вважати й так. Хоча я б назвала це здоровим глуздом.

Мод зупиняється біля бензоколонки після повороту на Ідар. Поки дама займається бензином і мастилом, я виходжу розім'ятися. Бензоколонка – маленька база серед безкрайньої асфальтової автостради. Кав'ярня. Крамниця побутових дрібниць і сувенірів. Не забули й про туалети. Корисні споруди, та жодна з них зараз не приваблює мене. Повільно походжаю вузьким тротуаром біля низької будівлі з бетону й скла й, лише дійшовши до рогу, помічаю Сеймура.

Американець закляк перед своїм сірим «мерседесом» на порожньому майданчику для стоянки автомобілів і, піднявши капот, удає, ніби оглядає мотор. На мене не звертає ніякої уваги, хоч не помітити моєї персони він не міг. Це примушує мене роззирнутися навколо й рушити в зворотному напрямку повз туалети, крамничку, кав'ярню. Мод уже розраховується з хлопцем у жовтогарячому комбінезоні.

– Сеймур був на стоянці, але удав, що не бачить мене, – кажу я, коли ми рушаємо далі.

– Певно, в нього були на це причини, – байдуже відповідає жінка.

– Навіщо така маніакальна полохливість? Невже за нами хтось стежить?

– Хай це вас не хвилює, Альбере. Думайте про сенс життя, а побутові турботи залиште для мене.

Вже сутеніє, коли Мод, поступово зменшуючи швидкість, вирулює на бічну дорогу. Проїхавши ще близько кілометра, дама звертає з дороги й зупиняється за високим чагарником. Можна припустити, що десь поблизу зупинився й Сеймур, бо за п'ять хвилин він приєднується до нас.

– Не завадить трохи розім'ятися, – пропонує американець. – Трохи чистого повітря й трохи руху – це рекомендують навіть лікарі.

Рушаємо до дерев, що темніють на тлі ще ясного неба. Пахне свіжим сіном – певно, десь поблизу косили. Під крислатими деревами зовсім темно, але не настільки, щоб не побачити лаву край алеї. «Незаймана» німецька природа скрізь і завжди оздоблена лавами й кошиками для сміття.

Детально переповідаю розмову з Райєном. Американець уважно слухає, встромивши в рот незапалену сигарету. Коли я закінчую, він недбало кидає:

– Хитрий дурень. Передбачив усе, крім найголовнішого.

– Виходячи від нього, я зустрів Ерліха. Той натякнув, що збирається провчити Томаса.

– Цього можна було сподіватися.

– Після обіду ми з Ерліхом зустрілися знову. Домовились про деталі транспортування. Якщо вас цікавить…

– Ви знаєте, що це мене не цікавить.

– Все-таки дивно – витрачаєте такі гроші, щоб одержати двісті ящиків зброї, яка буде кинута…

– Гадаю, ви не забули попередити німця, що треба перевірити на складі товар. Це дасть нам найбільше часу для дії.

– Звичайно, попередив його.

– В такому разі все гаразд.

– Не знаю, як ви, а я починаю побоюватися саме тоді, коли здається, наче все гаразд, бо немає підстав, щоб усе було так добре. Не виключено, як ви кажете, що ми передбачили все, крім найголовнішого.

Американець ледь чутно сміється – коротко й невесело.

– Це атавізм, друже, звичайнісінький атавізм. Ми й досі несемо в собі примітивний страх ще від тих часів, коли людина не знала зв'язку між причиною й наслідком. – Він замовкає, потім – вже іншим тоном – веде далі: – Я не кажу, що в даному випадку ми врахували навіть і те, чого не можна передбачити. Як на мене, ми доклали надто багато зусиль для такої нікчемної комбінації. Адже, погодьтесь, ця комбінація справді нікчемна.

– Це не заважає вам триматися за неї.

– Іноді незначна причина дає великі наслідки, – бурмоче Сеймур. – І потім, ми з вами на канікулах. А коли ти на канікулах, й спосіб життя відповідний – плавання, гольф, гра в карти. То чому б не зіграти в дрібний шантаж!

– Згідно з вашою обіцянкою, мої канікули мали б завтра скінчитися.

Він підводиться з лави, кладе руки на пояс і легенько потягується.

– Скінчаться. Після зустрічі з Райєном у готелі вас чекатиме Мод. Вона передасть вам документи на автомобіль і проведе до вокзалу. Якщо вам потрібні гроші…

– Не потрібні. Та коли про них зайшла мова…

– Долари одержите від Мод, – уриває мене Сеймур. – Гадаю, вона вже встигла перенести їх з мого «мерседеса» в свій. Ну, сподіваюсь, ми з вами більше не побачимось.

– Я теж палко цього бажаю.

– Ви мене неправильно зрозуміли. Якщо ми не побачимось, це означатиме, що все пройшло добре. А взагалі я б не проти випити з вами по чарці під час наступних канікул. Щоправда, ви дуже нелегкий співрозмовник, але, скажіть мені, що легке на цьому світі?

Рипіння піску на алеї свідчить про те, що він віддаляється. Добре хоч, що привиди рано чи пізно зникають.

Великий день. Мод, здається, вважає, що початок такого дня неодмінно слід відзначити щедрим сніданком – вона двічі бігає до столу, де для відвідувачів викладено булочки, конфітюр, сири й ковбаси. А я, навпаки, такої думки, що мозок краще працює на порожній шлунок, тому задовольняюсь звичайною кавою. Не знаю, чи треба про це казати, але каву и «Парк-готелі», так само, як і в «Європі», готують переважно ч цикорію.

– За кермо сядете ви, Альбере, – по-материнськи напучує мене Мод, коли ми трохи згодом виходимо з готелю. – Відтепер кожному слід сидіти на своєму місці.

– Я вважав, що моє постійне місце – місце мерця. Та якщо ви наполягаєте…

– Не треба починати день розмовами про мерців, – гак само по-материнськи радить дама.

А коли я мчу Гауптштрассе надто швидко, вона додає:

– І не треба ризикувати перетворитися на мерців отут, на шосе.

Я зменшую газ і повільно проїжджаю повз хмарочос діамантової біржі й ряд магазинів.

– Вирулюйте вгору, – наказує жінка, коли ми дістаємося до перехрестя на околиці.

Вискакую головною трасою на верхів'я горба, потім звертаю вбік і їду вздовж цементної огорожі, поминувши суворий напис: «Заборонена зона. Армія США».

– Мабуть, оце і є Томасові володіння, – кидаю я.

– Так, тут склади, – підтверджує Мод. – Тепер завертайте праворуч, я вийду на повороті.

– А де я вас заберу назад?

– Про мене не турбуйтесь. Зустрінемося в готелі.

Дорога стрімко біжить угору, потім завертає й знову піднімається на горб, засаджений сосновим лісом. Жінка, щойно; вийшовши з «мерседеса», одразу зникає з очей.

Ще два повороти, і я досягаю верхів'я. Галявина з низькою травицею й бетонним стовпчиком, на якому позначено висоту. Оце і є місце призначеної зустрічі. Вимикаю мотор і виходжу подихати чистим повітрям, як радять лікарі й Сеймур.

Ліс залишився внизу, отже, ніщо не заступає краєвиду, приємного, але досить одноманітного – освітлені липневим сонцем лісові горби, синюватий серпанок небокраю.

Звідси, мов з висоти пташиного польоту, я можу оглянути Томасові володіння. Досить просторі володіння, окреслені спереду й з боків прямими лініями бетонної огорожі, ззаду вони упираються в ліс. Три вкриті іржавою бляхою великі ангари, що стоять один від одного на досить значній відстані, і ще одноповерхова будова, де, певно, міститься канцелярія, – оце і всі архітектурні споруди забороненої зони. Населення її поки що обмежується одним солдатом у білій касці, який вартує, а може, куняє в рідкому затінку будки біля входу в зону.

Трохи згодом кількість населення подвоюється. Коло будки зупиняється темно-синій «опель». Між чоловіком з «опеля» й вартовим відбувається розмова, після чого автомобіль під'їздить до одноповерхової споруди. Чоловік, що вийшов з «опеля», судячи з усього, Томас.

Ще через п'ять хвилин перед будкою варти з'явилася брудно-зелена крита вантажна машина. Вона пригальмовує, а після того, як вартовий махає рукою – мовляв, проїжджай, – також рухається до канцелярії.

Певно, вже одинадцята година, бо за спиною я чую гуркіт мотора. З-за повороту вискакує новенький сріблястий «б'юїк». Він під'їздить до мого «мерседеса» й зупиняється поруч. З «б'юїка» виходить Райєн, ледь помітно киває мені й також дивиться униз.

– Мабуть, то ваша людина, – зауважує він, коли з кабіни вантажної машини висовується голова Ерліха.

Голова висовується, але Ерліх не виходить – від канцелярії до нього прямує Томас. Низенький чоловік спритно стрибає на приступку, й машина рушає до того ангара, що під лісом.

– Мабуть, то ваша людина? – повторює Райєн.

«Наче ви її не впізнаєте!» – крутиться в мене на язиці, але я тільки ствердно киваю.

– Отож ви бачите, що вони поїхали вантажитись?

– Здогадуюсь.

– Нема чого здогадуватись. Якщо я вам кажу, так воно і є. Я дав Томасові потрібні вказівки.

Я й далі милуюся пейзажем, тому шеф трохи роздратовано говорить:

– Не марнуймо часу. Вони роблять свою справу, а нам треба робити свою.

Я дивлюся на нього й пересвідчуюсь, що тут, надворі, він якийсь ще більш недоладний, ніж у конторі. В конторі хоч є стіл, що трохи прикриває цей масивний непропорційний тулуб, увінчаний маленькою голівкою, що похитується на довгій шиї.

– Я б волів дотримуватись певної послідовності, – кажу я, щоб виграти час. – Спершу побачимо, як розвиватимуться події там, унизу, а потім і ми візьмемося за свою справу.

– Цього не буде, – відрубує Райєн. – Якщо ви вирішили зволікати, мушу вас запевнити, що протягом трьох секунд я можу покласти край усій цій історії.

– Невже почнете кричати?

– Мені не треба кричати. В мене є радіозв'язок.

Він відступає на два кроки до «б'юїка». Я йду за ним, побачивши, що там, унизу, ті двоє загнали машину в ангар.

– Не хотів робити вам зауваження, але ви грубо поводитеся з клієнтами, містере Райєн.

Замість відповіді черепаха демонструє мені добре знайоме пристосування, вмонтоване в панелі «б'юїка».

– То припинити операцію, чи як?

– Гаразд, гаразд, – зітхаю я. – Гадаю, ви принесли фактуру?

Підійшовши до «мерседеса», я беру дві валізи, недбало кинуті на заднє сидіння.

– Ось, – я обертаюсь до черепахи, яка вже влаштувалася В своєму автомобілі. – Коли хочете, можете перелічити.

– Це не ваше діло, – гарчить шеф.

– Будь ласка, фактуру, – нагадую я.

Він удає, ніби не чує, ставить валізку собі на коліна, відкриває і, швидко зазирнувши всередину, дістає з кишені й віддає мені фактуру. Потім виймає одну пачку грошей і вправно перелічує банкноти. Моя увага роздвоюється між його руками й тим, що відбувається внизу. Очі черепахи – так само. Передня частина плацу тепер схована від мого погляду, але крайній ангар, який нас найбільше цікавить, видно добре. На жаль, тільки ззовні.

Закінчивши перевірку першої валізи, Райєн відкриває другу. В цю мить несподіваний блиск змушує мене знову перевести погляд на ангар під лісом. Там, у темному отворі входу, щось спалахнуло, та перш ніж я встигаю збагнути, що сталося, задня частина ангара безшумно здіймається в повітря, наче в німому кіно. Лунає оглушливий вибух, точніше – безладна канонада вибухів, і вся будова злітає вгору серед хмар диму й величезних вогняних клубів.

Видовище справді вражаюче, але це ще не причина забути про діло.

– Це все міняє, – кидаю я, намагаючись вихопити валізу з рук Райєна.

– Це таки справді все міняє! – гарчить шеф і зненацька сильно б'є мене кулаком в обличчя. Кулак у цього чоловіка, здається, більший, ніж його голова. Поки я намагаюсь зупинити кров, що юшить з розбитого носа, мій слух фіксує шум машини, що віддаляється.

Перша думка після того, як я затиснув носовичком фонтан крові, – податися слідом за «б'юїком». Не гнатися за Райєном, а швидше опинитися якнайдалі від цих місць. Не мине й чверті години, як тут кишітимуть поліцаї, військові й санітари. Стрибаю в «мерседес» і натискаю на газ, намагаючись не звертати уваги на біль. Та вже на першому ж повороті мені заступають дорогу.

– Куди? – спокійно запитує Мод, відкриваючи дверцята автомобіля.

– Звичайно, в готель.

– У готель? Із закривавленим обличчям? І після такого вибуху?

Запитуючи, вона відсовує мене й сідає за кермо. Різкий маневр – і автомобіль їде туди, звідки я прибув.

Долаємо голе верхів'я, спускаємося з протилежного боку горба, а потім знову піднімаємося вгору. Ще одне верхів'я і ще один спуск. Місце, де ми зупиняємося, мені наче знайоме. Заросла травою галявина, загублена серед кущів, і маленька будівля, схожа на ту, де не так давно зі мною зустрічався Сеймур.

Він і зараз зустрічає мене, мовчазний, але спокійний. Я проходжу до кімнати з линялими шпалерами, а господар залишається в коридорі для розмови з Мод. Закурюю сигарету, все ще намагаючись не думати про біль. Підходжу до вікна, дивлюся на густу зелень, що вже зів'яла під літнім сонцем. Вілла й справді добре захована, та якщо почнуть нишпорити по околицях, то, безперечно, дістануться й сюди.

Мод перетинає галявину й сідає в «мерседес». Гуде мотор, і машина зникає за деревами.

– Ну, Майкле, здається, я вже казав, що вам страшенно не щастить, – чую голос Сеймура.

– Так, – бурмочу я, повертаючись спиною до вікна. – І все, що ви збираєтесь зараз мені сказати, ви також уже казали: знову щось переплуталося, від'їзд відміняється, та не втрачаймо надії, є ще один, новий варіант.

– Нічого не переплуталося, – крутить головою американець. – І ніяких нових варіантів нам уже не треба.

– Маєте на увазі, що операцію завершено?

– Саме це я й хотів сказати.

– Отже, я вільний!

– Авжеж, вільний, друже.

І, перехопивши мій недовірливий погляд, додає:

– Ви можете піти будь-якої миті, не боячись, що я гукну «стійте» чи вистрілю вам у спину.

Звичайно, я нікуди не йду – чекаю, що буде далі.

– І все ж, якщо ви запитаєте мене, я вам не раджу поспішати. Зараз довкола вже повно військової поліції. А я не маю влади над військовою поліцією. Ви ж знаєте, що я не військова людина.

– Отже, даруєте мені волю, коли я вже не можу скористатися нею.

– Я казав, Майкле, вам страшенно не щастить!