Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

– Ну, якщо відклав, то чекайте.

– Не можу чекати, така ситуація. Угоду або буде укладено зараз, або вона взагалі зірветься.

– Шкода, але я нічим не можу вам допомогти, – каже дама, підводячись. Вона чекає, щоб і я зробив те саме.

– Ви не повинні мені допомагати, – кажу я, не збираючись залишати свого місця. – Я гадав, що ви спробуєте допомогти своєму другові.

– Коли я вас правильно зрозуміла, вас непокоїть саме турбота про мого друга… – під'юджує мене Сандра, знову сідаючи в крісло.

– Звичайно, ні. На цьому світі кожний думає передусім про себе. Однак можливо, що в даний момент інтереси двох людей збігаються. І це саме такий випадок.

– Поки що мені зрозумілі тільки ваші інтереси.

– Гадаю, це не так уже й складно. Я зацікавлений, щоб до справи залучили Райєна, аби запобігти дальшим ускладненням. Томас зацікавлений, щоб залучити Райєна – втягти його, заманити в пастку, якщо хочете, обеззброїти й примусити закрити рот.

– Ви щось вип'єте? – запитує дама.

– Тільки разом з вами.

– Ви примушуєте мене мислити, – скаржиться вона. – А я не можу мислити, коли в мене пересохли губи. Коли в мене пересохли губи, я думаю про губи.

Вона підвелася й підійшла до білого, вмурованого в стіну бару. Забув сказати, що всі дерев'яні деталі в цьому холі – матово-білі, а все інше – занавіски, килими й оббивка меблів – блідо-синє, як і домашнє вбрання господині.

Отже, вона попрямувала до білого бару, і невдовзі ми знову сидимо одне навпроти одного, озброєні отим допоміжним стимулом ділової розмови, що його за давньою звичкою наливають у склянки й подають, поклавши туди трохи льоду.

Здається, скотч і справді стимулює процес мислення, бо, вмочивши губи й запаливши сигарету, Сандра зауважує:

– Ви сказали, що Райєн не дурний.

– Тим-то він такий зажерливий.

– Але ж він відхилив переговори з вами.

– Не відхилив. Він їх відклав.

– То відкладе й ці.

– Необов'язково. В даному випадку все залежить від Томаса. Якщо Томас наполягатиме, що угода термінова й він особисто знає клієнта, Райєна так чи інакше вхопиться за це.

– Як зрозуміти «так чи інакше»?

– Або підключиться до угоди разом з вашим другом, або спробує укласти її сам.

– Але в другому випадку Томас спіймає облизня.

– На перший погляд – так. Насправді ж він виграє незмірно більше будь-якої суми. Він одержить дані, за допомогою яких триматиме Райєна на поводі до кінця його життя.

– Хто йому дасть ці дані?

– Я.

– Звучить заманливо. Але такі речі потребують детального обговорення й надійних гарантій.

Жінка одним духом вихиляє свою чарку, потім якийсь час курить і розмірковує.

– А що виграю в усій цій справі я?

– Не маю уявлення, на що ви претендуєте.

– Я не така корислива, щоб вимагати від вас комісійні. Замість комісійних – усуньте Ерліха. Цей тип мені неприємний. Не кажучи вже про те, що він небезпечний і для вас.

– Ерліх мені потрібний. ^– Тоді я вам не потрібна.

– Не поспішайте, – кажу я. – Давайте глянемо на речі зблизька. Ви, власне, хочете усунути не Ерліха, а Дейзі.

– Не знаю, чи відомо вам, що Дейзі – моя сестра.

– Не знаю, чи відомо вам, що Каїн убив свого брата Авеля. Я забув про цей інцидент, але вчора мені нагадали про нього. Думаю, що стосунки між сестрами не дуже відрізняються від стосунків між братами.

– Думайте що хочете.

– Крім того, в мене є деякі факти.

– Зберігайте їх для себе, – байдуже відповідає Сандра й підводиться.

Я не кваплюся наслідувати її приклад, тому вона додає:

– Гадаю, що вже досить пізно для розмов.

– Ви мені дозволите допити цю чарку?

– Звичайно. Тільки швидше, якщо не хочете, щоб вас тут застукав Томас.

– Це мені не загрожує. В даний момент ваш друг перебуває в Майнці.

Вона дивиться на мене здивовано, і я змушений пояснити:

– Так, так, у Майнці. А точніше – в готелі «Хілтон». Може, ви ще запитаєте, з ким він там чи з якою жінкою?

– Щоб зробити вам приємність відповісти: з Дейзі, – каже жінка крижаним голосом.

– Саме так: з Дейзі. І це мені анітрохи не приємно.

– Бо ви на моєму боці.

– Авжеж.

– Закохалися в мене до нестями ще того вечора.

– Я справді не байдужий до вас. Але важливіше те, що наші інтереси збігаються.

Жінка все ще стоїть перед моїм кріслом, немов чекаючи, коли я нарешті заберуся геть. В її погляді немає й сліду симпатії.

– Коли наші інтереси бодай трохи збігаються, ви повинні усунути цього брудного типа Ерліха.

– Я не можу усунути Ерліха. Але готовий зробити це з Дейзі.

– В який спосіб? – запитує Сандра, забувши на мить, що Дейзі її сестра.

– У найпростіший: службове відрядження у Штати.

– Це справді чудова можливість, – визнає жінка.

Вона йде до білого бару й повертається з двома повними чарками. Потім знову сідає навпроти мене, якийсь час курить, п'є й розмірковує.

– Ви певні, що можете відрядити її провітритися за океан?

– Якщо я вам кажу! Ви ж знаєте – все залежить від зв'язків.

Жінка знову мовчить, заглибившись у свої думки.

– Цю історію про «Хілтон» і Майнц ви, звичайно, вигадали, щоб мене розпалити.

– Такі речі дуже легко перевірити, – відповідаю я. – Адже у вас є телефон.

Сандра машинально підводиться й прямує до телефону, який, звичайно, також білого кольору. Бере трубку, тоді кладе її й задумливо дивиться на мене:

– Якщо він там і відповість, то неодмінно щось збреше.

– На його місці кожний би так зробив.

Господиня неквапливо повертається до крісла, сідає й знову дивиться на мене, ніби чекає від мене розв'язання цієї проблеми.

– Можете дістатися до Майнца автомобілем за одну годину, – кажу я.

– Я теж подумала про це.

– Тільки тут можна добитися й зворотного результату. Вони вам скажуть: так, ми вдвох і залишимося вдвох на все життя.

– Я теж подумала про це.

– В таких випадках найкраще перевірити все в адміністратора, тримати цей факт у резерві і в слушний момент викласти його порушникові.

– Не змушуйте мене розсердитися ще більше, – каже дама. – Я перевірю завтра вранці.

Досі я дивився на вокзал лише здалеку, щоб мати про нього загальне уявлення. Обминаю центральний вхід і входжу в бічні двері. Опиняюсь у довгому пасажі, що веде до центрального холу. В даному випадку центральний хол – небезпечна зона, але іншого виходу немає – там продаються квитки. Можливо, вдень у цьому просторому приміщенні біля крамничок і кіосків з сувенірами й шоколадом юрмляться люди, але зараз усе зачинено й хол майже порожній, якщо не брати до уваги десяток людей, що стоять перед віконечками кас або перед графіками розкладу руху поїздів.

Швидко купую квиток і переходжу в другий довгий тунель, що веде до перонів. Дістаюся до сходів з номером мого перону, в темпі піднімаюсь і, тільки опинившись нагорі, зупиняюсь біля колони з афішами. Поїзд відходить через десять хвилин, його вже подано до перону, та мені нема чого поспішати. Вагони добре освітлені, а тут, за колоною, напівтемрява, і, якщо досі мене ніхто не вистежив, є всі шанси вскочити непоміченим в поїзд за мить перед тим, як він рушить.

Вагон напівпорожній. На пероні, крім двох залізничників, немає нікого. Довкола все спокійно. І все-таки, як завжди в таких випадках, хвилини тягнуться дуже повільно.

Байдужий жіночий голос з репродуктора повідомляє, що поїзд рушає. Нарешті. Для більшої впевненості вичікую, поки він рушить, і в останню мить стрибаю на сходинку.

Опиняюсь у безлюдному купе й з полегкістю закурюю сигарету. Мені досі не віриться, що я отак вирвався на волю. Відкриваю сумку, з якою не розлучався стільки днів, кидаю швидкий погляд на своє майно. Гроші. Квиток. Паспорт. Розгортаю його ще раз, щоб пересвідчитись, що він не викликає підозри, і здригаюся з несподіванки: крім фотографії моєї власної персони, виявляю в паспорті ще одну, не приклеєну. Це фотографія жінки. Чисте, спокійне обличчя, на устах легка усмішка. Загадкова усмішка Мони Лізи. Або, щоб бути точнішим, усмішка Мод. «Не спробуйте скористатися цим паспортом, Альбере, – наче каже Мод, – про нього вже всі знають. Вас викрито».

Чи справді я досі ніколи не розлучався з цією сумкою? Моя пам'ять машинально перебирає події останніх днів. Власне, останніх вечорів. І, зокрема, отого, в диско-танцювальному барі «Бакара». Раптове бажання Сандри піти танцювати. Дами запрошують. Не можна ж танцювати з сумкою в руці! Так, оце воно і є. Швидка перевірка в півтемряві й, замість візитної картки, фотографія. «Не забувай мене. Мод».

Побіжний аналіз ситуації повертає мені самовладання, хоч і не сповна. Сеймур знає про австрійський паспорт, але не може знати про автомобіль, що чекає мене на одній з вулиць Вісбадена. Американець певен, що фотографії Мод досить, аби переконати мене в моїй цілковитій безпорадності. Той факт, що дама ризикнула покинути мене, дуже красномовний. Піду, та змушений буду повернутися назад. Готель «Європа». Другий поверх. Третя кімната ліворуч.

Повернутися? Я не знаю про можливості людини, яка чекає на мене в «опелі», але думаю, що ми встигнемо щось придумати. Принаймні сховатися кудись на кілька днів, поки незнайомий співробітник зможе забезпечити новим паспортом.

Сховатися, перевдягнутися, відпустити вуса, навіть бороду, тільки не повертатися в готель «Європа». Дуже шкодую, Уїльяме, та в цьому готелі препогана кава.

– О, Альбере! – чую приємний жіночий голос, супроводжуваний рипінням дверей, що відчиняються. – А я вже турбувалася, чи не проґавила вас.

Мод сідає навпроти мене й, приємно усміхаючись, дивиться на мене.

– Як я рада, що знайшла вас, – каже вона.

– На жаль, я не міг вчасно знайти вас, – бурмочу я. – Куди ви поділися?

– Як вам сказати… Стояла у сусідньому вагоні й стежила за сходами. Не може ж людина сісти в поїзд, обминувши сходи, чи не так?

– Уявляю собі, як ви потерпали, що проґавите мене, – зауважую я, не знаючи, що можна сказати ще. – Сеймур не жартує.

– Гадаєте, що шефові треба про все знати? – м'яко запитує дама. – Навіщо турбувати його такими дрібницями. Хай ця маленька пригода залишиться нашою спільною таємницею. Так буде краще для нас обох.

– Якщо ви вважаєте…

– Важливий тільки кінцевий результат, – веде далі жінка ніби вибачаючись. – Адже ви не поїхали.

– І все-таки ми їдемо.

– За чверть години вийдемо в Бонні. Там на нас чекає мій автомобіль.

– І про це подбали…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Готель «Європа». Другий поверх. Третя кімната ліворуч. Не повертатися сюди? А куди ж податися? В кімнату Мод? Мені неприємна сама думка про це. Незворушна жінка з м'яким повчальним голосом – один з елементів обладнання пастки.

Пастка… В Копенгагені вона виглядала куди зловіснішою. Треба було переховуватися в отому гнилому бараці й годуватися недогризками з базару. А тут – люкс. Пастка з кондиціонером. Але тепер бодай у Центрі знають, де я, і, очевидно, здогадуються, чим займаюсь.

Той факт, що я не з'явився в жоден із призначених днів, звичайно, спантеличить генерала. І той кислиця-полковник, певно, підкине: «Наш знову занадто старається». Потім вони ще раз проаналізують можливі варіанти моєї долі. І ні один з цих варіантів не відповідатиме істині.

Припускаю, що вони не дуже заклопотані моєю долею. Піти й зникнути – таке буває. Зрештою, мені забезпечено рятівний вихід. Гроші є, австрійський паспорт є, – тож виплутуйся.

Усе в мене є й нічого немає.

Ще до того, як вийти в Бонні з поїзда, Мод запропонувала:

– Альбере, а чи не краще віддати мені цей австрійський паспорт? Він може завдати вам багато неприємностей.

– Яких саме?

– Уявіть собі, що вас випадково затримають. Зареєстровані ви як бельгійський громадянин, а маєте при собі австрійський паспорт. Виникнуть усякі ускладнення.

– Отже, ви мене знову залишаєте без документів.

– Зовсім ні: я поверну вам бельгійський. Бельгійський паспорт не так спокушатиме вас до всяких необачних дій, бо ви знаєте, що він зареєстрований там, де треба.

Де той рятівний вихід? Переважно в минулому, до якого Центр аж ніяк не причетний. В усьому винний джинсовий костюм. Або я сам. Або просто безвихідна ситуація. За такої ситуації і з таким цербером, як Мод, свобода дії – з паспортом чи без паспорта – це лише омана.

Можливий порятунок – у руках цієї жахливої людини. Причому мій порятунок під великим запитанням – бо ще не ясно, що вирішить Сеймур після закінчення операції: усунути мене, щоб не мати небажаного свідка, чи просто сказати мені «бувай». Та що б він не вирішив, це буде тільки після завершення операції, і не раніше.

Другий поверх. Третя кімната ліворуч. Затишна кімнатка з горіховими панелями, псевдостаровинними меблями й навіть імпозантним альпійським пейзажем. Велика зручність цього приміщення в тому, що, крім ліжка, тут є ще й диван, чудове місце для роботи, яке нагадує тобі, що ти ліг обмірковувати ситуацію, а не спати.

Цілковита безвихідь. Графа пасиву перевищує сто, а графа активу – незаймано чиста, коли не брати до уваги те, що и ще живий. Що ж, це не так вже й мало. Хоч іноді мене охоплює бажання зануритися в тихі хвилі забуття. Взагалі перестрибнути на той світ і подивитися, що там робить небіжчик Любо. А що він може робити? Грає в белот з іншими покійними друзями…

Старієш, кажу собі. Якщо вже дійшов до загробного белоту, значить, старієш. Який тут може бути белот! Хіба не бачиш, що надворі світає? Тебе чекає новий день. Тебе чекає Сеймур.

«Хай ця маленька пригода залишиться нашою спільною таємницею», – запропонувала дама. «Не будемо турбувати шефа дрібницями», – сказала вона. Звичайно ж, балачки. Напустила на мене туману. Можу битися об заклад, що Мод разом з шефом обміркували, як спонукати мене до втечі, а на випадок, коли втечу, – як мене спіймати. Маленька перевірка душевного стану пацієнта. Корисна перевірка перед неминучим психічним навантаженням, що намічається в перспективі.

«Цікаво лише знати, чим ви відповісте на мій жест», – сказав американець під час нашої останньої розмови і обдарував мене своїм ясним пильним поглядом. Йому цікаво знати – ще б пак! Не він, а я мав би запитати, що означає цей пильний погляд!

Тим-то й погані погляди, що їх можна тлумачити по-всякому. Та навіть якщо ти правильно зрозумів його, все одно не можеш відмовитися від останньої можливості вирватися на волю. Геть остання, зовсім оманлива можливість. Вириваєшся від Сандри, щоб наразитись на Мод. Тікаєш від Сеймура, щоб знову опинитися перед Сеймуром.

Засніжений Монблан на картині, осяяний ранковими – чи призахідними? – променями сонця, дуже стомлює очі. Можливо, художник саме це й мав на меті – щоб на картину дивились крізь темні окуляри?

Схід чи захід – це, власне, не має ніякого значення. Якщо це схід сонця, значить, твір треба сприймати оптимістично. Беріть лижі, хлопці, в нас попереду ціле життя! А якщо захід… Ну, якщо захід, значить, художник натякає на те, що ми знаємо й без нього. Старієш, згасаєш, умираєш. Але це не заважає Монблану й надалі стирчати на своєму місці. А надворі світає…

Вілла має досить привітний вигляд, навіть здаля, хоч і розташована в дуже незручному місці. З необхідності. Довкола взагалі немає зручних місць. На дні ущелини звивається річка й тягнуться дві стрічки шосе, на яких гуркочуть мотори. Вузенька смужка вздовж шосе вже давно забудована. Тим, хто прибув пізніше, залишилися тільки стрімкі схили навколишніх горбів.

Коротше кажучи, ми знову в Ідарі, і я лише тепер зрозумів цікавість Мод до цього містечка й причину того, чому ми ось уже кілька днів тиняємося його тісними вулицями. Тут міститься головна квартира Томаса, а можливо, й Райєна.

В Ідарі та на його околицях американці – не рідкість, а найбільше їх зустрічається на шосе, в джипах і брудно-зелених вантажних машинах з табличками: «Армія США». На вулицях і в розважальних закладах янкі не дуже впадають в око – їх або немає, або вони вдягнені в цивільне.

Ще в перше повоєнне десятиліття американські військовослужбовці спромоглися без особливих зусиль викликати до себе ненависть з боку населення західних країн. Як правило, їхні вилазки обмежувалися кварталами нічних розваг, та нерідко бешкети ті набували широкого розголосу, – втручалися газети.

Тим часом з Нового Світу прибували все нові підрозділи, покликані захищати свободу Старого Світу, якій ніхто не загрожував. Якщо й існувала загроза, то вона йшла саме від отих заокеанських молодиків. Може, вони й непогані хлопці, коли тверезі. Тільки ж ці хлопці виходили з казарм не для того, щоб сидіти тверезими, а якраз навпаки. І починалися бійки, трощення вітрин, гонитва на автомобілях з недозволеною швидкістю, жертвами чого ставали випадкові перехожі. Звичайно, все це дрібниці, але місцеві жителі чомусь обурювалися й досить яскраво висловлювали своє невдоволення гаслами на стінах будинків: «Янкі, забирайтеся геть!»

За перспективи зростання американської присутності її Європі таке становище змусило заокеанські штаби шукати якогось розв'язання питання. З фінансового боку гра в «радянську загрозу» справді приносила прибутки, але з політичного – завдала збитків, бо посилювалися антиамериканські настрої. Отже, треба було зберегти фінансові прибутки, запобігши політичним збиткам. Це завдання було вирішено з геніальним розмахом. Європейському гаслу «Янкі, забирайтеся геть!» заокеанські генерали протипоставили наказ: «Ласкаво просимо вас, американські солдати!» Треба тільки уточнити, що «ласкаво просимо» означало не запрошення до «вільної Європи» – їх там і без того вистачало, – а наказ сховатися в казарми.

Таким чином, від певного часу в цих краях бешкетники, за незначним винятком, сидять у комфортабельних таборах, або, якщо хочете, затишних селищах серед безлюдних мальовничих лісів. Там обладнані дансинги й кінотеатри, завивають магнітофони, річками тече віскі, відбуваються невимушені дружні мордобої. І все це, так би мовити, в домашньому середовищі, далеко від недоброзичливих поглядів тубільців.

Звичай розв'язувати всі питання в домашньому середовищі, мабуть, уже перетворився на рефлекс, бо Томас цього разу запросив мене на розмову до себе додому. Як людина цивільна, Томас не зобов'язаний ховатися в лісових хащах, тож він зняв цю кокетливу віллу, де можна приймати відвідувачів, не примушуючи їх знічуватися під суворими поглядами вартових.

Сандра зустрічає нас і супроводить до будинку, але тільки для того, щоб проминути його й вийти на галявину по той бік вілли. Схил тут досить крутий, та гостей все-таки приймати можна – тут збудовано кам'яні сходи й тераси. На одній з таких терас, у затінку величезного оранжевого парасоля, гості, які прийшли раніше, уже створили компанію для гри в бридж. Серед них дві незнайомі мені дами і двоє чоловіків – один з них помічник Томаса, другий – Добс – очевидно, помічник Сандри в деяких делікатних питаннях.:

– А ось вам і склад другої партії, – констатує господар, мимохідь кивнувши нам.

– Боюсь, що Мод і досі не відрізнить валета від туза, – заявляю я – відповідно до одержаних інструкцій.

– В такому разі не можу вам запропонувати ніякої іншої спортивної гри, окрім як випити, – добродушно каже Томас.

– Я чув, що ви колекціонуєте старовинні пістолети, – кидаю я, знову ж таки згідно з вказівками Мод.

– Старовинні пістолети? – вигукує господар. – У мене не так багато вільного часу, шановний, щоб збирати колекції. А цю я придбав готовою на аукціоні. Але вона варта тих грошей. Якщо ви цікавитеся старовиною…

Сценка, покликана вмотивувати нашу тимчасову відсутність, досить елементарна й, мабуть, зайва, бо картярі під парасолем не звертають на нас ніякої уваги.

Томас веде мене до свого кабінету, на другий поверх. Вбудовані в стінку довгі полиці бібліотеки захаращені скриньками із шкіри й полірованого дерева, в яких, напевно, зберігається цінна зброя. Однак господар зовсім не збирається демонструвати свою колекцію, він опускається в крісло біля столика під вікном і недбало киває мені на протилежне крісло. Потім закурює сигарету й каже:

– Слухаю вас.

– Гадаю, міс Дейвіс поінформувала вас про нашу розмову…

– Так, вона сказала мені, що ви наговорили їй бозна-яких дурниць, – киває Томас. І, щоб трохи пом'якшити цю фразу, додає: – Я вас не звинувачую. Ви переказали те, що чули.

– Я також не збираюся вас ні в чому звинувачувати, так само не збираюся перевіряти – йдеться про дурниці чи про серйозні речі. Єдине, що мене цікавить, – це угода.

– Атож.

– Це означає, що угоду треба укласти не з вами, а з вашим шефом.

Господар розводить руками, показуючи, що не заперечує:

– То й укладайте.

– Але тут буде потрібна ваша допомога. У вас дуже недовірливий шеф, містере Томас.

– Отже, ви знову звертаєтесь до Томаса. А на якого біса Томасу вам допомагати?

– Щоб запобігти катастрофі.

– Хіба я зазнав катастрофи? – кліпає очима господар.

– Я вже казав, що ваш шеф дуже недовірлива людина. Ця недовірливість зараз найбільше спрямована проти вас.

– Слухаючи вас, можна скласти враження, що ви кожного ранку п'єте віскі з моїм шефом, якого навіть не знаєте.

– Особисто не знаю. Зате я добре знайомий з одним паном, який справді досить часто п'є віскі з вашим шефом.

– Коли ви хочете, щоб наша розмова не перетворилася на пусту балаканину, висловлюйтеся конкретніше: прізвище, професія і таке інше.

Мабуть, не годилося б уплутувати в цю справу Франка, ти я дію згідно з директивою.

– Тепер усе зрозуміло, – каже господар, вислухавши мою інформацію. – Ви поєднали довільні гіпотези вашого Франка з умисними вигадками Ерліха, й перед вами виникла картина катастрофи.

Він замовкає, кліпає оком, наче туди влетіла порошинка, потім спокійно мовить:

– Катастрофи не передбачається.

– Катастрофа неминуча, – наполягаю я так само спокійно. – Якщо ви вчасно не зробите всього необхідного, аби запобігти їй. Райєн має певну думку про вас і конкретний план, як, вас усунути. Йому потрібний не компаньйон, а покірливий слуга.

– Е, я справді не здобув кваліфікації слуги, – визнає господар. – Якщо в цьому моя провина…

Він кидає швидкий погляд крізь напівпрозору занавіску, перевіряючи, чи все спокійно надворі, й запитує:

– А оту нігерійську легенду ви звідки викопали?

– Її викопав Райєн. Можливо, це й справді легенда, але Райєн досить детально вивчав вас, щоб знати, з ким йому доведеться тут працювати.

– Він вивчав наклепи. Гадаю, вам відомо, що особисте досьє здебільшого складається з наклепів.

Я не піп, тому не збираюся підбивати господаря до сповіді. Терпляче відповідаю на запитання, які він мені підкидає, аби перевірити, наскільки я поінформований. Нарешті ми повертаємося до головного.

– Отже, ви хочете укласти угоду особисто з Райєном?

– Іншого шляху я не бачу.

– А що матиму я, крім вашої щирої вдячності?

– Я віддам вам копію фактури. Якщо ви покладете собі в кишеню фактуру, значить, у вас в кишені буде й Райєн.

– Це ви так думаєте, – скептично каже Томас. – Така фактура, шановний, не варта й цента.

– Чому?

– Досі ви мені втовкмачували, що шеф – недовірлива людина, і раптом виходить, що ця недовірлива людина ладна самовикритися просто заради того, аби зробити мені приємне.

– Ви ж розумієте, що такі гроші без документа ніхто нікому не вручить.

– Усе це я розумію. Навіть і те, що в документі буді зазначена не реально одержана сума, а офіційна, та, що призначена для пред'явлення дирекції. Ви даєте мені сто доларів, а ми записуємо п'ятдесят. Певно, ви знайомі з цією практикою.

Як я можу бути з нею незнайомий, коли торгівля – моя друга спеціальність! Але в даний момент я дію під диктовку Сеймура, а Сеймур, здається, все передбачив, бо, трохи помовчавши, господар зауважує:

– Гаразд, домовимось, що ви передасте мені фактуру. Та оскільки ця фактура, як доказ нічого не варта, до неї треба додати ще й письмове свідчення про справжню суму.

– А хіба таке свідчення матиме якусь вагу? – намагаюсь вислизнути я.

– Хай це вас не турбує.

– Однак це загрожує мені ускладненнями, яких я хочу уникнути.

Томас знову кидає погляд крізь занавіску. Цього разу, здається, щось привернуло його увагу, бо тепер в голосі його звучить роздратування:

– Про які ускладнення ви торочите, шановний! Ваше свідчення, коли виникне така потреба, буде пред'явлено тільки Райєнові, а Райєн зовсім не зацікавлений роздзвонювати про це.

– Може, воно й так, але…

– Так, без «може» й без «але», – уриває мене господар. – І ще одне: треба заздалегідь повідомити мені про день і час укладення угоди. Якщо справа дійде до угоди.

– Це справа нескладна.

– Всі складності, як завжди, лягають на Томаса. А ваша справа нескладна. Тільки дозвольте попередити: я не такий недовірливий, як Райєн, і на відміну від нього довіряю людям. Та якщо вам ненароком спаде на думку обманути мою довіру, будьте певні, що на вас чекатимуть ускладнення значно серйозніші за ті, яких ви намагаєтеся уникнути.

– Цього можна було й не казати, – кидаю я. – Ви могли б уже зрозуміти, що я волію працювати з такою людиною, як ви, ніж з такою, як Райєн.

– Мені дуже приємно, якщо це так, – киває Томас і схвально кліпає очима. Потім переводить погляд на заповнені скриньками полиці й каже: – Сподіваюсь, що ви не змушуватимете мене порпатися в цьому старому мотлосі. Я приготую для вас дещо набагато сучасніше. І в значно більшій кількості!

Візит до Сеймура цього разу зовсім короткий і діловий, без філософських відступів та історій про двох цапів. Місце зустрічі – знову квартира Мод, але господиня порається на кухні, чим і обмежується її участь. Переказую майже буквально розмову з Томасом, поки Сеймур міряє кроками кімнату, і наповнюючи її тютюновим димом.

– Мені здається, що ми нарешті поставили операцію на рейки, – констатує американець, коли я закінчую.

– На рейках теж трапляються нещасні випадки, – зауважую я.

– Облиште про це. Обговоримо детальніше можливі варіанти вашої зустрічі з Райєном. Ця зустріч, певно, вже не за горами, Майкле.

І ми обговорюємо варіанти, а потім переходимо до легкої печері, яку приготувала Мод, так що я аж насамкінець ледве встигаю кинути репліку, що вже давно крутиться на язиці:

– Ви не казали мені, що до фактури доведеться додати ще й моє власноручне свідчення. Певно, не припускали такого вибрику з боку Томаса?

– Припускав, звичайно, але не хотів передчасно вас лякати.

– Вичікували, коли я буду на все готовий.

– Ви ніколи не будете на все готовий. В цьому ваше лихо. – . І все ж оце харакірі в формі письмового самовизнання…

– Коли б ви тільки знали, яким набридливим ви іноді буваєте! – зітхає Сеймур. Потім поблажливіше додає: – Не турбуйтеся, Майкле. Я не примушуватиму вас писати. Я вже вам казав: обіцяти – ще не означає виконати. Принаймні в нашій професії такого правила немає.

Під час розмови Сеймур холодно доброзичливий. Жодного натяку на мою недавню спробу втекти, наче такої спроби й не було. Навіщо дратувати мене напередодні зустрічі з Райєном.

Зустріч з Райєном… Я й досі не певен, що вона відбудеться.

Через два дні під час нашої вечері в «Лавальє» Мод повідомляє:

– Раджу вам, Альбере, лягти сьогодні раніше й добре виспатись.

– Облиште свої медичні поради, – бурчу я. – Краще скажіть: коли й де?

– В кабінеті головного шефа, звичайно. Рівно об одинадцятій. Його контора міститься у Франкфурті, отже, ми виїдемо звідси о дев'ятій.

І от ми знову у Франкфурті. Чудовий липневий день, тобто сонячний і спекотний. Мод залишає автомобіль на подвір'ї паркінгу, неподалік від імпозантної цегляної будівлі, до якої-мені належить увійти через п'ять хвилин.

– Фірма на другому поверсі, – інструктує мене дама. – Скажете, що йдете в об'єднання, цього досить. Нагадую ще раз: після переговорів Райєна бажано вивести. Запропонуйте йому разом пообідати чи випити. Ось вам запасні ключі від автомобіля. Він у вашому розпорядженні…

– Не перевтомлюйтесь, – спиняю її. – Ви вже втретє повторюєте мені одне й те саме.

Масивна бронзова табличка на другому поверсі з лаконічним написом: «Семсон. Запасні частини».

Мені відчиняє секретарка старого зразка, тобто не дуже молода й не дуже приваблива.

– Мені призначено зустріч.

– Як доповісти?

Подаю свою візитну картку.

– Будь ласка, зачекайте тут.

Вона робить гостинний жест у бік вузенького холу, мовби запрошуючи мене посидіти, й зникає у дверях. Я не сідаю з тієї простої причини, що сісти тут можна тільки на підлогу. Обстановка досить неприваблива. Масивні металеві двері сталево-сірого кольору, плакати із зображенням велетенських, гвинтів, зубчастих коліс і шарикопідшипників.

Секретарка старого зразка повернулася.

– Проходьте, – запрошує вона. – Двері в глибині коридора, будь ласка.

Наступний етап – секретарка самого Райєна. Це вже жінка не старого зразка, хоч і не нового, швидше перехідна ланка між двома зразками. А точніше – літня дама з сивиною, яку я недавно бачив на віллі у Томаса.

– А, містере Каре, – вона, усміхаючись, показує на ще одні двері. – Вас чекають.

Нарешті я в святилищі. Нічого спільного з показними імпозантними кабінетами з товстими килимами й масивними меблями. Приміщення невелике, але кожний сантиметр раціонально використаний. Переважно для металевих запчастин сірого кольору. Шафи, стіл, стільці, рама, вікна, абажури – все металеве. Виняток становить хіба що сам господар. Можливо. Будемо сподіватися, як каже Мод.

Спершись ліктями на письмовий стіл, він нагадує в цей момент не стільки сталевий болт, скільки черепаху. Довга шия з маленькою голівкою, що жваво рухається туди-сюди. Кістлявий ніс з горбочком, осідланий окулярами в золотій оправі, крізь скельця яких поблискують маленькі чорні очиці. Панцир скроєний з отого класичного матеріалу, що зветься англійською фланеллю, звичайно, також сірого кольору, як і все інше в цьому кабінеті, що нагадує вогнетривкий сейф.

Пихата черепаха з іронічним тоном. Я розумію це з першої ж репліки:

– Я до ваших послуг, містере.

Промовивши ці слова неприємним скрипучим голосом, шеф змінює позу й постукує кістлявими пальцями по письмовому столу, даючи зрозуміти, що вільного часу він не має.

– Щоб вам не набридати, я склав у письмовому вигляді щось на зразок заявки, – кажу я і дістаю з портфеля аркушик паперу, одержаний від Мод. – Ідеться про…

– … Про запасні частини, – квапиться підказати мені Райєн.

Тон скрипучого голосу означає: багато не базікай, – тому я замовкаю. Господар схиляє свій ніс з горбочком над заявкою, наче й не читає її, а нюхає. Здається, в нього гарний нюх, бо він робить це дуже швидко.

– Заявку можна виконати, – блимає на мене окулярами шеф.

– Чи міг би я довідатися про ціну?

– Цілком природна вимога.

Райєн дістає з кишені авторучку й звичним жестом накреслює на аркуші кілька цифр і подає його мені. Як я й сподівався, претензії господаря набагато вищі, ніж у Томаса.

– А знижка?

Черепаха дивиться на мене трохи здивовано, наче збирається запитати, яка це ще знижка, потім неохоче гугнявить:

– Звичайні десять процентів.

– Десять процентів навіть за цей пристрій? – здивовано вигукую я, роблячи жест, ніби цілюся з карабіна.