Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

– А ви, здається, сьогодні в доброму настрої? – запитую я у свою чергу.

– Авжеж, сьогодні неділя, – каже вона. – Навіть за Біблією неділя – день неробства.

– У нашому календарі останнім часом усі дні недільні.

– В такому разі що ви скажете про обід у «Лавальє» разом з Дейзі й Ерліхом?

– Ці питання вирішуєте ви.

– Вам відомо, що я нічого не вирішую. Взагалі, не зганяйте на мені свій поганий настрій.

Справді, слід тримати себе в руках. І я кажу собі, що через три дні ця прикра історія з обідами, вечерями й безцільним тинянням нарешті скінчиться.

– Власне, хто така Дейзі? – запитую я, щоб підтримати розмову.

Вона мовчить, тому я знову запитую:

– А Ерліх?

– Годі надокучувати мені своїми запитаннями! З Ерліхом – усе зрозуміло.

– І все-таки?

– Посередник у подібних оборудках. Авантюрист.

– Однак ви, певно, чимось його тримаєте…

– Його тримає Дейзі. Ідіть до неї й розпитайте.

– Я б вас не проміняв навіть на цілий гарем таких, як Дейзі, люба.

– Будемо сподіватися, – каже вона скептично.

З'являється продавець газет. Беремо по примірнику того бульварного видання під назвою «Більд», яке всі зневажають, але всі й читають, і таким чином на певний час звільняємося від потреби обмінюватися пустими фразами.

– Ходімо, якщо не заперечуєте, – пропонує дама, глянувши на годинник.

– Ай справді вже час, – киваю я. – Поки доберемося до «Лавальє», вже настане й обід.

На жаль, обід не настане, навіть якщо ми будемо повзти. «Лавальє» міститься на цьому ж майдані, за двісті метрів звідси.

– Все-таки ми могли б зайти в цей музей, – повагавшись, каже Мод, коли ми виходимо надвір.

– Ви вже вп'яте пропонуєте це мені. Я ж вам казав, що не маю бажання дивитися на каміння. Надивився у вашому Ідарі.

– Тоді ходімо в картинну галерею.

– Одного разу я вже був у галереї і почував себе там якось незатишно.

– В якій галереї?

– У Лондонській. Пам'ятаю, що на картинах було забагато крові й відтятих голів.

– Що ж, люди малювали життя. А життя сповнене жахів.

– Чому «жахів»? Деякі інститути, такі, як ваш, звітують про «жахи» як про здобутки.

– Чого це ви сьогодні чіпляєтеся до мене? Казала ж вам, що я тільки технічний працівник.

– Певно. Але хтось інший сказав би, що всі ми відповідаємо за все.

– Знаємо таких демагогів.

– Мабуть, таким демагогом був і Христос.

Ми повільно наближаємося до «Лавальє», та ось Мод згадує, що ще рано, й повертає назад.

– Не знаю, як було за часів Христа, але визнайте, Альбере, що сьогодні ніхто ні за що не відповідає. Ніхто, крім, можливо, мозкових трестів, про які ви згадали.

– Існують й інші думки з цього приводу, – кидаю байдуже, так само безтурботно помахуючи маленькою чорною сумкою з австрійським паспортом.

– Які інші думки? Чим і перед ким завинили ці люди? – Вона показує рукою на гурт туристів, що сунуть площею. – Адже якщо завтра над містом вибухне бомба, вона спопелить їх разом з усім іншим навколо. І вони не в змозі якось запобігти катастрофі.

– Цього ви не можете знати.

– Знаю. З власного досвіду.

– Ви вже пережили атомний апокаліпсис?

– Пережила інший апокаліпсис. В'єтнамський.

– Брали участь у війні?

– Брала участь проти війни. Ходила перед Білим домом з такою ж молоддю, запальною й пустоголовою, як і я, скандувала заклики до миру й любові, писала гасла на стінах, взагалі воювала проти насильства, аж поки насильство схопило мене й потягло до поліцейської машини…

– Думаю все-таки, що вас не затримали.

– Затримали. Нас заштовхали у величезну клітку в якомусь підземеллі, щоб ми мали час подумати й розкаятися. Розмовляти заборонили, та в нас і не було бажання розмовляти. До всього у мене нестерпно боліло забите коліно. Минула ціла доба, поки нас почали по одному виводити. Нарешті дійшла черга й до мене. В кабінеті, куди мене привели, сидів якийсь поліцейський офіцер, схожий на горилу. І знаєте, що сказав мені той тип?

– Щоб ви поводилися пристойніше.

– «Ця війна, – сказав він, – закінчиться, але не тому, що ви цього хочете, а тому що немає такої війни, яка б почалася й не закінчилася. І закінчиться не тоді, коли тобі хочеться, моя дівчинко, а коли вирішать шефи. Тож якщо маєш кебету, забирайся додому. А якщо ні – тягатимуть тебе по поліцейських дільницях і даватимуть прочухана. Й не буде від цього користі. Розумієш чи ні: жодної користі!» Уявляєте: треба було потрапити в поліцію, щоб почути цю істину від якоїсь горили! Та мені довелося ще чимало витерпіти, перш ніж я збагнула ту істину. А потім настав мир. Вийшло саме так, як сказав отой тип: мир настав не тому, що ми добивалися його, а тому, що політики вирішили – треба кінчати з цією війною, бо доведеться розпочинати атомну.

– Мабуть, під час цих поневірянь ви й натрапили на Сеймура…

– То був не Сеймур. Коли ви гадаєте, що Сеймур – вербувальник…

– Значить, Сеймур прийшов потім.

Вона не відповідає. Так закінчуються всі наші розмови. Неодмінно настає момент, коли вона перестає відповідати. Ніби досягає якоїсь невидимої межі і враз зупиняється.

… Після різкого сонячного світла й спеки на вулиці ресторан зустрічає нас приємною прохолодою. Все тут у стилі «бель епок». Меблі з темного дерева оббиті чорною шкірою. Старовинні бра з оливково-зеленими абажурами. Дзеркала, в які ви можете спостерігати, що робиться у вас за спиною, не вивертаючи шиї. А тим, хто не хоче, щоб за ними спостерігали, пропонують затишні кабіни.

Дейзі й Ерліх зайняли одну з таких кабін. Не зайва передбачливість, бо ресторан майже повний. Ця пара вже навіть замовила собі віскі – якраз стільки, щоб почав виділятися шлунковий сік.

– Гадаю, що й вам подадуть те саме, – каже німець, роблячи знак кельнерові в білому смокінгу.

– Мені не треба, – відказує Мод. – Я б випила «спрайту».

«Спрайт». Одна з численних марок лимонаду. Загадкове слово, здатне зіпсувати мені настрій.

Обід минає мляво, незважаючи на зусилля Дейзі пожвавити розмову. Цього разу вона коментує чутку про те, що нібито десь у США викрадено якусь кількість збагаченого урану.

– Не розумію, чому ти так хвилюєшся, люба, – кидає Мод, на мить перестаючи жувати. – Хіба то твій уран?

– Невже ти не розумієш, що, може, в цю мить якась злочинна банда вже виготовляє десь свою першу атомну бомбу? – запитує Дейзі, і її великі сині очі розширюються від жаху.

– Я б із задоволенням допоміг їм, – добродушно каже Ерліх. – Не у виготовленні бомби, а на подальшому етапі.

– На якому це «подальшому етапі»? Коли настане черга скидати її на наші голови? – запитує дівчина, куйовдячи своє буйне золотисте волосся.

– Не скинуть, не бійся, – заспокоює її Мод. – Я не вірю, що вони вгатили в ту бомбу такі гроші тільки для того, щоб подивитися, як ті гроші випаровуються в простір.

– Саме так, – ліниво підтверджує німець. – Прибутки реалізуються не дією, а загрозою дії. Священний шантаж.

– А якщо вони все-таки вирішать скинути свою бомбу? – наполягає Дейзі.

– То нехай скидають, – знизує плечима Ерліх. – Бомба, люба моя, така ж невинна річ, як таблетка сахарину: її запускають в атмосферу – й готово! Відмінність лише в тому, що шипить вона трохи сильніше й, крім того, розчиняючись сама, розчиняє ще й усе довкола. Але це вже деталі.

– Ви чуєте? «Деталі»! – картинно обурюється дівчина.

Німець знову знизує плечима:

– Дорослі – як діти. Не хочуть розуміти, що абсолютно однаково – помирати від грипу чи від бомби.

– Від грипу помирають окремі люди, друже, – вирішує подати голос Мод, покінчивши з телячим філе.

– Хіба тільки окремі люди? – посміхається Ерліх… – Тих окремих людей іноді налічуються мільйони. Згадайте про пандемії.

– І все-таки людство не дуже боїться грипу, – заперечує моя дама.

– Невже ви серйозно вважаєте, що комусь є діло до всього людства? – знову посміхається німець. – Хіба вас особисто так дуже непокоїть доля всього людства? Оплакують людство, але на ділі кожний тремтить за себе. З нами, кажуть, хай уже буде як буде, а от діти… а от діти…

– Замовкни! – накидається на нього Дейзі. – У тебе були свої діти?

– Може, й не було, але це не заважає мені знати, що діти становлять для тебе інтерес тільки поки ти сам живеш. Діти – то дурниці! Власна шкура – ось за що всі тремтять. Чи не так, гер Каре?

– Шкода, коли так, – бурмочу я.

– І ви теж – «шкода»! А от саме це й врятує ваше людство.

– Що саме? – питає Мод.

– Страх за власну шкуру. Через цей клятий страх ми ніколи нічого не доводимо до кінця. Як і під час В'єтнаму.

– Ну, якщо ви були у В'єтнамі… – іронічно зауважує дама.

– Може, я й не був у В'єтнамі, але зазирав у деякі гарячі точки, – спокійно відповідає Ерліх. – У В'єтнамі чи десь іще, але мушу вас запевнити, що в цю гучну гру скрізь грають за однаковими правилами.

– Власне кажучи, він нас заспокоює, – здогадується Дейзі. – Хоче сказати, що великої війни не буде, тільки, бідолашний, надто мудро висловлюється.

– Війна таки буде, – киває головою німець. – Буде й апокаліпсис, тільки вам дадуть його півпорції. В перші ж години винищення людства політики знову заворушаться. Треба щось робити, скажуть вони, бо те, що розпочалося, може спопелити й нас. І розпочнуть по радіо торги. Ті, що перебуватимуть у небезпечній зоні, здобудуть мир на тому світі. А інші, що знайшли притулок у надійнішому місці, вціліють. Бажаю вам опинитися серед останніх.

Йому ніхто не дякує за таке побажання, і він каже немов сам до себе:

– Я не раз запитував себе: навіщо в країні треба мати водночас і політиків, і військових?

– Ти диви, яка загадка! – кидає Мод. – Сподіваюсь, ви все-таки розгадали їі

– Так, хоч відповідь невтішна. Другі існують для того, щоб руйнувати те, що роблять перші.

– Що ж у тебе спільного з військовими? – озивається Дейзі.

– Все, крім уніформи, – відповідає Ерліх. – Кажуть, що не ряса робить з людини ченця. Так само й не уніформа робить військових. Можливо, тобі важко це збагнути, тільки йдеться не про професію, а про покликання. Чи не так, гер Каре?

Підходить кельнер, я можу не відповідати. Для дам настав відповідальний момент – вибір десерту.

Півгодини перегодя, коли подають каву й коньяк, ми переходимо до головної теми, не без допомоги діловитої Мод.

– Судячи з ваших загальних розмірковувань, ви навряд чи готові запропонувати щось конкретне геру Каре, – каже вона німцеві

– Помиляєтесь, – спокійно відповідає Ерліх. І, звертаючись до мене, додає: – Жінки завжди помиляються. І все з тієї ж причини: поспішають.

– У такому разі залишмо чоловіків й не надокучатимемо їм своєю нетерплячкою, – кивнувши Дейзі, зауважує Мод.

Вони підводяться й прямують до туалету, щоб освіжитися й, певно, ще кілька разів сфотографувати нас. Моя дама залишила на стільці свою сумочку. Дуже доречна неуважливість. Адже й магнітофон повинен діяти.

– Можете одержати товар ще цього тижня, – сповіщає Ерліх без передмови.

– Який асортимент?

– Асортимент – згідно з бажанням клієнта.

– Яка кількість?

– Також згідно з бажанням клієнта.

– Чудово.

– Могло б бути чудово, та не стало, – гугнявить німець.

– В якому розумінні?

– Недовірливість є нашим загальним лихом, гер Каре. Минули ті часи, коли рицарське слово мало більшу увагу, ніж чекова книжка. Тепер цей пан, постачальник, з яким я оформив стільки угод, бажає домовлятися особисто з вами.

– Певно, вирішив усунути вас.

– Яким чином? Хіба ви можете самостійно організувати транспорт?

– Це виключено.

– Він теж не пустить сторонню людину на свій склад.

– Що ж тоді?

– Недовірливість, я ж вам казав. Боїться, щоб я не одержав більше, ніж передбачено, а він – менше можливого.

– Те, що до операції причетна ще й третя особа, таки ускладнює справу, – кажу я, удаючи занепокоєність.

– Чому?

– А тому, що коли так піде, то може долучитися й четверта.

– Ні, четвертої не буде, – крутить головою німець. – Моя людина в таких випадках діє самостійно.

– Будемо сподіватися, – звучить голос Мод, яка саме повертається на своє місце.

Дейзі також сідає.

– Я оце сказав, що нам потрібна ще одна зустріч… – пояснює Ерліх.

– Де й коли? – запитує жінка.

– …і в ній візьме участь ще одна особа.

– Де й коли? – повторює Мод.

– Я ж вам казав, що жінки завжди поспішають, гер Каре, – зневажливо кидає німець. Потім звертається до моєї дами: – Сьогодні ввечері, вас це задовольняє? О восьмій годині, ресторан «Інтерконтиненталь» у Бонні.

«Ваша операція завершилася, містере Томас», – ввічливо кажу я. «Не знаю, хто ви такий і про що ви говорите», – холодно відповідає чоловік, зупинившись навпроти мене. «Хто я такий, зараз не має значення. А щодо операції, то вона вам добре відома, бо це ваша справа. Справа, яка закінчилася повним провалом, містере Томас». Чоловік неуважливо дивиться на мене, наче зважує – заперечувати до кінця чи змінити тактику. Нарешті кидає: «Ви не можете довести мою причетність до цієї операції». «Помиляєтесь. Докази зібрано й свідки в наявності. З вами покінчено, містере Томас. Образно кажучи, ви вже готові для моргу».

Цю розмову я не раз повторював у думках. З того часу, як американець спровокував смерть трьох юнаків, я прагнув зустрітися з ним і пред'явити йому рахунок.

Відтоді спливло багато води, а вода розмиває все, в тому числі й зненависть. У нашій професії почуття – не найголовніше. І все-таки, коли Сеймур згадав тоді ім'я Томаса, це відіграло певну роль… Давні спогади знову прокинулись, і я визнав, що помилився: ця людина ще не потрапила до моргу, навіть у переносному розумінні.

Томас. Дипломат середнього рангу, або розвідник середньої руки. Звичайна агресивність нікчеми, який прагне чимось стати. Серія рішучих, грубих дій у Чілі й Нігерії, що закінчилися майже катастрофою. Майже – бо нікчемі було надано останній шанс. Його призначили культурним радником у Софію. Томас і культура… А чому б ні: фасад завжди має бути протилежний змісту. Томас міг би животіти тут, прикриваючись звичною ширмою жвавого, але нікому не потрібного листування. Міг би сидіти непомітно, чекаючи, поки забудуть про його давні провали. Та він не бажає вичікувати. Він прагне блиснути, взяти реванш, знову опинитися нагорі. Так у маленькій голівці цієї нікчемної людини виникає велика ідея: одержати цінну інформацію, використавши тимчасово замороженого агента. Щоб застрахувати агента від викриття, основний хід прикрили запобіжними варіантами, залучивши нових осіб, що часто навіть не підозрювали про характер відведеної їм ролі.

Томас розуміється на тонкощах своєї професії. Однак повністю не уявляє собі обстановки в нашій країні. Самовпевненість приводить його до ризикованих рішень, нетерплячка підштовхує до непродуманих дій. Він навіть не припускає, що операція закінчиться неминучим крахом, він певен, що крах може настати пізніше, коли відзначений і увінчаний лаврами Томас дістане якесь приємне призначення на Захід.

Цей самовпевнений чоловічок і гадки не має про те, що провал його вже підготовлений і запрограмований нашими службами. А коли він, нарешті, збагнув, що все йде не так, як він думав, то знищує кілька душ, аби врятувати себе.

Я вважав, що він не врятується, та, виходить, помилився. Державний департамент викинув його із своєї системи, проте розвідувальне управління не забуло про нього. ЦРУ не залишає своїх людей на вулиці, навіть коли вони виявляються не дуже кваліфікованими працівниками. Для другорядних є другорядні завдання. Цій людині надали можливість дослужити до пенсії на одному із складів «Інтерармко».

Глухий кут – скаже хтось. Золоте дно – зауважить інший. Мабуть, обидві оцінки правильні. Золото найчастіше видобувають у глухих закутках. Якщо почнеш видобувати його на площі перед кафедральним собором, не виключено, що довкола збереться натовп.

Незважаючи на те, що цим типом мені довелося займатися досить довго, я його майже не бачив, крім одного-єдиного разу, та й то здалеку, на вокзалі в Стамбулі. Знаю його переважно з фотознімків із службового досьє: дрібненький чоловічок з добродушним обличчям – банальна зовнішність, так само, як і все інше, включаючи бездоганний синій костюм, повсякденну уніформу більшості дипломатів. Зовнішність без відмітних ознак – це тільки плюс у нашій професії, де не дуже бажано, щоб тебе помічали, а ще менше – запам'ятовували.

Зараз, коли я зблизька крадькома спостерігаю за його жвавим обличчям, я б не сказав, що воно зовсім без відмітних ознак. Маленькі жовтуваті очиці з мінливим відтінком дивляться на вас, коли ви уникаєте їх, і уникають вас, коли ви дивитесь на них. Невеликий гостренький ніс надає блідому круглому обличчю якогось хлоп'ячого виразу. Маленькі, ледве помітні зморшки навколо очей і губів. І, нарешті, також не дуже помітний тик – час від часу він швидко моргає, наче в око йому потрапила порошинка.

Томас і Сандра сидять навпроти мене й Мод. Ерліх і Дейзі окупували третій бік столу, а четвертий віддано кельнерові. Користуючись такою нагодою, офіціант із спритністю ілюзіоніста підкочує й відкочує візочки з холодними закусками, ставить і забирає всілякі страви, запалює спиртівки й обсмажує на вогні облиті алкоголем шматки м'яса. Дами з неприхованим задоволенням спостерігають за його діями, а Томас, зневажливо одвернувшись, стиха розмовляє з німцем.

Якщо не зважати на атракціони кельнера, вечеря минає трохи вимушено, як це буває, коли людям нема про що особливо говорити. Спроба Дейзі пожвавити розмову темою про сонячні виверження, очевидно, щойно почерпнутою із «Штерна» чи «Квіка», обмежується її млявим монологом. Нікого за столом не цікавлять сонячні виверження. Компанія зосереджено їсть – тільки подзенькують прибори та зрідка лунають короткі репліки.

– Печеня Шатобріан – просто чудо, – констатує Сандра.

– Ще б пак, за такі гроші, – зауважує Томас.

Знову дзенькіт приборів, знову пусті фрази.

– Чому немає музики? – питає Дейзі.

– Тому що дирекція поважає клієнтуру, – відповідає Ерліх.

– Віденський вальс травленню не зашкодив би, – заперечує дівчина.

– Так, справді. Я помітив, що шлунок краще працює під музику, – добродушно підтверджує Томас.

– І тому, коли ми чуємо віденський вальс, нам уявляється запах віденського шніцеля, – бурчить Ерліх, який трохи не в настрої.

Відколи нас відрекомендували один одному, Томас не промовив до мене ані слова, та я відчуваю, як він під час вечері потай вивчає мене. Удаю, ніби не помічаю цього, наче він зовсім не цікавить мене. Сандра значно цікавіший об'єкт для спостережень, однак і тут треба стримуватися – з усього видно, що вона подруга Томаса. Вони прийшли разом: дама, щоб не виглядати вищою за свого кавалера, взула позолочені босоніжки без каблуків. Томас був у чорних черевиках з шестисантиметровими підборами.

Є чимало людей, для яких низький зріст аж ніяк не є джерелом прикрих переживань. Є й такі, що сприймають це хворобливо, але заспокоюють себе тим, що багато знаменитих осіб також були невисокі на зріст. А Томас, мабуть, належить до людей третьої категорії. Тих, що вважають себе скривдженими долею.

Я ліниво розмірковую про це, машинально пережовуючи черговий шматок м'яса і намагаючись не дивитися на чоловіка навпроти й на даму поруч нього. Є й без них куди дивитися – збоку від мене простяглися широкі вікна ресторану, з яких відкривається чудовий краєвид, точніше – краєвид безодні. Ресторан «Інтерконтиненталь» міститься на останньому поверсі хмарочоса; звідси, з висоти пташиного польоту, можна милуватися довколишньою місцевістю, але, звичайно, вдень, бо зараз видно лише темне провалля та ще десь далеко внизу яскраво освітлену стрічку шосе.

За кавою заведено переходити до ділових розмов, тож коли кельнер у білій жилетці церемоніально розставляє мініатюрні чашечки і йде, я сподіваюсь почути щось на зразок: «Е, панове, чим можу бути вам корисний?» або «Наскільки я зрозумів, містер Каре цікавиться нашими виробами?»

Проте всі п'ють каву у мертвій тиші, наче розуміють, що привід для вечері відпав, і, отже, вечеря втратила сенс. Тільки Ерліх щось говорить, звертаючись до Томаса, але робить це пошепки. Чоловічок у відповідь лише киває головою. Настає час розраховуватися. Плачу я – не з надмірної щедрості, а тому що перехоплюю багатозначний погляд Мод. Ніхто не заперечує.

– Рибка не клюнула, – зауважую, коли Мод веде свій «мерседес» до Кельна із звичною швидкістю – вельми помірною.

– У мене таке враження, наче це вас тішить, – сухо відповідає жінка.

– Сеймур іще щось вигадає, – байдуже кидаю я.

Не можу ж я їй пояснити, що мій особистий план не має нічого спільного з їхніми планами і що, незалежно від того, клюне рибка чи ні, двадцять дев'яте число вже не за горами.

Минаємо Бонн і виїздимо на трасу. Мод трохи збільшує швидкість, зосереджено вдивляючись у асфальтову стрічку, освітлену фарами. Я неуважливо дивлюсь, як проносяться повз нас темні силуети дерев. Тиша й поганий настрій. Все-таки в моєї дами є одна дуже гарна риса: вона мовчки гамує своє роздратування, замість зганяти його на мені. Тільки коли ми вже заходимо в готель і сідаємо в ліфт, Мод каже:

– Співчуваю вам, Альбере, та, здається, ваша місія затягнеться.

– Я теж співчуваю вам, люба. Ви надто близько до серця берете невдачі вашого шефа.

– І ваші…

– До чого тут я?

– Не знаю. Але Томас явно призначав цю зустріч для того, щоб подивитися на вас. А коли він вас побачив, ви, здається, не сподобались йому.

Ми виходимо з ліфта й бажаємо одне одному доброї ночі.

В своєму номері я кладу гаманець на нічний столик, потім вішаю піджак на спинку стільця й лягаю на кушетку. Що ж, треба все обміркувати.

Партнерів у торгівлі вибирають не з того, симпатична в них фізіономія чи ні. Якщо я не сподобався Томасові, причина може бути одна: він упізнав мене. Однак як він може впізнати людину, ніколи не бачивши її? Так само, як і я впізнав його, – з фотознімків. Це цілком можливо. Мені відомо, що я зафіксований у картотеці ЦРУ як противник по розвідці. Але ж Томас цікавився людьми з контррозвідки. Такі, як я, що подвизаються за кордоном, його не обходять. Та й уплутався я в цю операцію проти американця зовсім випадково.

Як би там не було, зустріч в «Інтерконтиненталі» завершилася невдачею. Якщо причина невдачі не в мені, то треба шукати її в інших. В Ерліхові. Чи в якомусь небажаному сторонньому свідкові, якого я навіть не знаю.

Навіщо сушити голову, кажу я собі. Поквитатися з таким типом, як Томас, – це було б непогано, але за сьогоднішнього твого становища то неможлива розкіш. Ніхто тебе не уповноважував чинити правосуддя. Роби свою справу.

У двері тричі постукали – не дуже гучно, але рішуче. Так стукає Мод.

– Я тут, не бійтеся, – кажу, відчиняючи їй.

– Я не прийшла вас перевіряти, – парирує вона і входить. – Мені щойно подзвонили. Нас чекає ще одна зустріч, Альбере.

– Але ж уже північ…

– Яке це має значення? Ви ж іще не помираєте від недосипання.

За п'ять хвилин ми виходимо з готелю. За звичкою я прямую до «мерседеса», що стоїть біля протилежного тротуару, але Мод зупиняє мене:

– Обійдемося без автомобіля. Це зовсім близько… Якщо зовсім близько, значить, Сеймур змінив свою базу. Повертаємо праворуч, потім – ліворуч, потім – знову праворуч, знову ліворуч, нарешті зупиняємося перед темним двоповерховим будинком з замурованими вікнами. Будівля могла б видатися незаселеною, коли б над входом не сяяло криваво-червоне неонове світло: «Бакара. Диско – танці».

– Я не знав, що Сеймур захоплюється танцями.

Дама лишає моє зауваження поза увагою й натискає на масивні двері. І враз нас заливає така бурхлива хвиля гуркоту й виття, що мені стає зрозуміло, чому ця будівля так щільно запакована. Коли б її не запакували, жителі кварталу давно б уже її підпалили.

Гуркіт, що ринув на нас ще з порога, був лише ніжним вступом. Треба проминути вестибюль і дістатися до салону, щоб сповна оцінити необмежені можливості підсилювальної радіотехніки. Вищання мідних інструментів шипами впинається у вуха, а ударні наче кулаками б'ють по тім'ю. Якщо протягом перших кількох хвилин перебування в подібному закладі тебе не поб'є грець, є шанс невдовзі настільки отупіти, що навколишня обстановка тебе вже не шокуватиме.

Хоч я в подібних місцях і не вперше, в мене таке враження, наче я потрапив у самісіньке пекло. Це враження створюють не тільки нестерпно різкі звуки оркестру, підсилені спеціальним устаткуванням, а й яскраві райдужні спалахи, які то згасають, то зблискують у темряві, наче пекельні вогні, тимчасом як кілька десятків танцюристів корчаться, мов грішники, на великому майданчику.

– Чудове місце для зустрічі, – горлаю на вухо Мод, коли ми пробираємося вздовж парапету. – Ми розмовлятимемо з допомогою мегафонів, чи не так?

– Бережіть свої голосові зв'язки, – відповідає в такий же спосіб дама. – Вам вони надалі згодяться.

Добираємося до якогось темного закутка. Мод веде мене вузькими стрімкими сходами, що спіраллю піднімаються до стелі. Іду навпомацки, час від часу хапаючись за задню частину тіла моєї дами, що змушує її вигукувати:

– Що ви робите, Альбере! Бильця ж не в мене на спині!

Нарешті ми дістаємося вузької галереї, що оперізує дансинг, минаємо кількох п'яничок і входимо до якоїсь маленької кімнатки з одним-єдиним столом. Стіл – і за ним двоє клієнтів. Томас і Сандра.

Приміщення тьмяно освітлюють лампи з червоними абажурами і відблиски з пекла, що проникають і сюди. У цих червоних сутінках незвично виблискують дві сигарети, наче два блідо-жовтих вогники.

– Мені приємно побачити вас у трохи спокійнішому місці, – вітає мене американець.

Оце – «спокійніше місце»? Власне, так, якщо порівняти його з тим залом на нижньому поверсі. Тут усе-таки тебе не засліплюють електричні виверження й можна майже нормально розмовляти, хоча стіни й здригаються від гуркоту.

– Викликати офіціанта тут не дуже просто, тому ми подбали й про вас, – пояснює Томас, коли ми сідаємо. – Наливайте собі.

Посеред столу вишикувалася ціла батарея пляшок: газована вода, кока-кола, відерце з льодом і дві пляшки віскі, одна майже наполовину порожня. Наливаю Мод кока-коли, собі – трохи скотчу з льодом, після чого закурюю.

– Може, слід було б вибачитися за недавній інцидент, – веде далі американець. – Не знаю, як інакше ще можна назвати цю вечерю, окрім як «інцидент», та якщо хтось і повинен вибачатися, то це не я, а наш спільний друг.

Він відпиває ковток скотчу. Судячи з того «ковтка», а також з напівпорожньої пляшки, він набирає темп. Звичайна хвороба деяких шпигунів у відставці. Після того, як ти ціле життя змушений був дотримуватися міри, настає мить, коли всі заборони перестають існувати.

– Я сказав Ерліхові, що готовий з вами зустрітися, запропонував місце й час зустрічі, – пояснює Томас. – Але не запрошував у свідки ні його, ні його подруги. Сподіваюсь, ви також.

– Звичайно, – киваю у відповідь.

– Так я й думав, а Ерліх твердить, ніби прийшов за вашим бажанням і ніби ви взагалі наполягали, щоб зв'язок між вами і мною підтримувався через нього. Вам що, справді потрібен посередник?

– Посередник виник з необхідності, – відповідаю я. – Найкращі угоди, як ви знаєте, укладаються сам на сам.

– Мені приємно чути, що ми з вами однакової думки з цього приводу, – задоволено бурмоче американець.

Він піднімає чарку, спорожняє її, наливає знову й кидає туди дві грудочки льоду.

– Не забувай і про мене, Генрі, – озивається Сандра.

– Вибачай, люба.

Американець наливає своїй дамі й знову звертається до мене:

– Отже, з першого питання ми дійшли згоди: Ерліх залишається поза грою.

– Якщо це можливо, – відповідаю я, бо відчуваю під столом тиск дебелого стегна Мод. – Все-таки мені потрібна людина для транспортування.

– То ваша справа, містер Каре. Якщо Ерліх потрібен вам для. транспортування, використовуйте його. То ваша справа.

– В такому разі все гаразд, – кидаю я, знову відчувши стегно своєї дами.

– Тепер друге питання. Мушу визнати, що спочатку поставився до вашої пропозиції з певною недовірою. І, щоб бути щирим до кінця, додам, що недовіра й досі не зовсім зникла.

Я, знаєте, звик оперувати певною кількістю й точно визначеним асортиментом виробів.

– Розумію вас, – киваю я у відповідь на черговий дотик стегна. – Та ваша недовіра навряд чи була сильніша від моєї недовіри до гера Ерліха. Я не можу висловлювати конкретних пропозицій, поки не пересвідчусь, що маю справу з серйозними партнерами. Наскільки пам'ятаю, ми з вашим знайомим вели мову навіть про скляні вироби.

– «Скляні вироби», ха-ха! – сміється Томас. – Так, він справді казав мені, що ви скористалися цією дивною термінологією.

Американець ковтає чергову дозу скотчу, закурює сигарету й каже:

– Я готовий сприйняти ваші «скляні вироби» як пробну увертюру, але гадаю, що вже настав час поговорити й про зброю.

– Не бачу причин, які б заважали нам, – відповідаю під диктовку стегна.

– Тоді хочу почути вашу пропозицію, – сповіщає Томас.

І, щоб марно не чекати, робить іще один ковток.

Стегно Мод щільно протиснуте до мого, але ніяких підштовхувань я не відчуваю. Дама розуміє, що відповідь треба як слід обміркувати, адже ми з Уїльямом не уточнювали цифри.

– Я вже пояснив геру Ерліху, що віддаю перевагу великим партіям товару. Та зараз ідеться про першу угоду, після якої будуть ще й інші…

– Можуть бути, а можуть і не бути, – хитає головою Томас. – На ринку зброї ситуація швидко змінюється. Тому дозвольте дати вам пораду: не укладайте пробних угод, беріть стільки, скільки можете взяти.

– Згоден. Однак я ще не знаю, що ви мені можете запропонувати.

– Хіба Ерліх вам не казав?

– В загальних рисах. Згадав щось про пістолети й ручні гранати.

– І автомати. І карабіни з довгими чи вкороченими стволами. І легкі кулемети. І навіть міномети, якщо вони вам потрібні. Взагалі асортимент широкий. Вам залишається тільки вибрати.

– Вибрати неважко. Мене цікавить усе, крім кулеметів і мінометів. Так, усе разом з потрібною кількістю боєприпасів. Та коли виникла розмова про кількість, погодьтеся: для того, щоб остаточно визначити її, треба знати ціну.

– Певно, ви знаєте сучасні ціни на згадані артикули.

– Приблизно.

– Ну, гаразд: дам вам тридцять процентів знижки, якщо, звісно, кількість товару заслуговуватиме на це.

– Але ж ваш товар застарів…

Стегно і досі не подає мені ніяких сигналів, мабуть, усе йде як належить. Але воно так само щільно притулене до мене, немов демонструє свою моральну підтримку.

Томас підняв чарку, але не п'є, а дивиться на мене, кліпаючи так, наче в око йому влетіла порошинка.

– А який товар не застарів? Будь-яка зброя стає товаром тільки тоді, коли застаріє. Нової зброї не одержує навіть армія. Нову зброю, шановний, ще випробовують на полігонах.

– Згоден. Але погодьтеся і ви, що існують різні ступені застаріння.

– Я дам вам найновіше із застарілого, – запевняє Томас. – Те, що лише два роки тому було на озброєнні нашої армії. Так, воно буде набагато модерніше від усього того, чим зараз воюють в африканських джунглях і на Близькому Сході.