Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

Відчуваю, що оте гидке почуття, яке дедалі частіше напосідало на мене, трохи розвіялось. Я знаю, що в Центрі вже відомо, де я приблизно перебуваю і чим приблизно займаюся. Знаю, що мені надано свободу дії, але водночас попереджено: надзвичайна обережність! Знаю й те, що за певних обставин можу зробити щось корисне для розкриття таємничої операції «Спрайт». Усе це, разом узяте, не так багато й важить, але якоюсь мірою нормалізує кровообіг.

От тільки клопіт з цим австрійським паспортом… Тут треба пильнувати. Його не обов'язково викрадати в мене – досить дізнатися, що він у мене є, і паспорт втратить будь-яку цінність.

Взагалі-то Сеймур мав слушність, коли казав, що мені не щастить, але ж буває, що виграєш, не маючи майже ніяких шансів на виграш. Наприклад, вчорашня зустріч із Шмітхагеном – це справжня удача. Удача в останню хвилину, бо сьогодні Мод оголошує:

– Буде добре, якщо ви зберете свій багаж, Альбере. Ми вирушаємо.

– Навряд чи треба повідомляти – куди.

– Вирушаємо до Кельна.

Цю новину мені повідомляють під час сніданку, а в обід ми вже в Кельні. Готель «Європа», де ми зупиняємось, певно, вище середньої категорії, судячи з модерних меблів і виду на кафедральний собор. Та в мене немає часу милуватися краєвидом. Улагодивши формальності з адміністратором, дама запитує:

– Підете до своєї кімнати чи рушимо зразу?

– Невже знову їсти? – зітхаю я.

Сідаємо в «мерседес» і Мод вдається до складних маневрів, щоб від'їхати од площі біля кафедрального собору. Зробити це не так легко, бо довколишні вулиці або закриті для автомашин, або ж там однобічний рух, тому доводиться їхати не туди, куди треба, а куди можна.

Надворі спека, сморід вихлопних газів гостріший ніж будь-коли. Вулиці заповнені автомашинами, які ледь повзуть або ж збиваються в зграї, загіпнотизовані червоними очима світлофорів. Над повними чуттєвими губами моєї дами виступили дрібненькі краплинки поту.

Нарешті ми якось вихоплюємося з автомобільного виру, що утворився навколо собору. Мод піддає газу, машина вискакує на широкий бульвар і якийсь час мчить ним. Звернувши з бульвару, знову петляємо маленькими вуличками, але це вже спокійний, сонний житловий квартал без людської колотнечі. Здається, цього разу ми не їдемо харчуватись.

– Отут, – говорить жінка, паркуючи «мерседес» перед житловим будинком, обличкованим білим каменем.

Розпитувати, що тут і хто тут, – марна річ. Я виходжу з машини й прямую слідом за дамою. З прохолодного вестибюля ліфт піднімає нас на шостий поверх – далі нікуди, сьомого поверху немає. Одні-єдині масивні двері без будь-якої таблички. Два коротких дзвінки й після паузи – ще два. На порозі з'являється Сеймур, мовчки киває й відступає, даючи нам дорогу.

Проходимо через передпокій до просторого, багато обставленого холу, минаємо його й опиняємось на широкій терасі, захищеній від сонячних променів дашком у біло-зелених смугах. В кутку м'яко дзижчить величезний вентилятор.

Мод відстала ще в передпокої, мабуть, щоб подивитись, де стоять пляшки. Ми опускаємося в плетені крісла, коли вона з'являється з тацею, наповненою усім потрібним для ділової розмови. Залишає тацю на низенькому столику між двома кріслами й зникає.

– Мені приємно бачити вас, Майкле, – каже американець, беручись сервірувати стіл.

– На жаль, не можу відповісти вам повною взаємністю, – бурмочу я. – Але ви мене зрозумієте.

– Сподіваюсь, і ви мене.

Він опускає у свою склянку два кубики льоду, додає мінеральної води, відпиває, щоб перевірити, чи витримано пропорцію, і підносить запальничку до затиснутої у правому кутику губ сигарети.

– Не дивіться так на мене. Нічого драматичного не сталося. Просто хочу продовжити нашу розмову від того дня.

Я не заперечую. Кидаю в склянку трохи льоду і в свою чергу дегустую. Сеймур тим часом дістає з кишені кілька знімків і подає мені:

– Що ви скажете про цю продукцію?

– Зовсім аматорська, – відповідаю я, нашвидку переглядаючи знімки.

Вони й справді любительські, але досить точні. Ерліх і я в різні моменти нашої вчорашньої розмови в ресторані і в барі готелю «Хілтон».

– А тепер послухайте це, – пропонує Сеймур, дістає з другої кишені мініатюрний магнітофон і натискає кнопку.

Знову Ерліх і я, цього разу репрезентовані своїми голосами. Голоси звучать зовсім автентично.

« Я: – Постачальник чого?

Ерліх: – Усього. Що вам треба? Пістолети, автомати, ручні гранати?.. Але у вас, певно, є свої постачальники.

Я: – Вистачає. Проте різноманітність в асортименті завжди корисна.

Ерліх: – Яка кількість вас цікавить?

Я: – Кількість не має значення. Я оптовик.

Ерліх: – У такому разі можемо укласти якусь угоду. Не хочу хвалитися, але я теж не розмінююсь на дрібниці…»

– Ну, що скажете? – запитує американець.

– Вульгарний монтаж – і тільки.

– Ви необ'єктивний, Майкле, – хитає головою Сеймур. – Для вас це, можливо, монтаж, бо ви знаєте справжню розмову. А уявіть собі, як прозвучить цей запис для необізнаних, особливо в супроводі знімків вашої дружньої зустрічі.

– Якщо слухачі такі необізнані, що навіть не мають уявлення про трюки монтажу…

– Ні, ні. Ви необ'єктивний, – знову хитає головою американець. – А уявіть собі, коли до цього матеріалу буде додано ще кілька таких самих, які документально підтверджують ваші оборудки з іншими особами все в тій же сфері бізнесу на зброї…

– Припустімо, що уявляю. Ну і що далі? Після того, як ви вже одного разу звинуватили мене в убивстві, навіщо вам звинувачувати мене ще й у торгівлі зброєю?

– Не вас, Майкле. Ви лише козир у цій грі, я ж вам про це вже казав. Звинувачення буде спрямоване проти інших.

– Але й проти мене.

– В разі потреби. Та це не має ніякого значення.

– Звичайно. Що вам до того, як я згорю! Планета й так перенаселена.

– Поки настане час горіти, вас уже давно тут не буде.

– Тобто ви заздалегідь зі мною розправитесь?

Він безпорадно розводить руками, наче хоче сказати: спробуй порозумітися з таким ідіотом.

– Невже вам не ясно, що коли б я готував над вами розправу, то не розкривав би своїх планів.

– А може, навпаки: втаємничуєте мене в свої плани, бо мене вирішено ліквідувати.

– Цей словесний пінг-понг справді набридає, – бурчить Сеймур. – Беріть чарку і спокійно вислухайте мене.

– Слухаю вас. – Я зручніше вмощуюсь у кріслі й заплющую очі, щоб продемонструвати повне примирення.

Це примирення триває не більше п'яти секунд. Коли маєш справу з такою людиною, як Сеймур, краще бути насторожі, ніж заплющувати очі.

Американець підводиться, ступає кілька кроків до бордюру тераси, роззирається довкола й випльовує недокурок у безодню. Потім повільно обертається, прихиляється спиною до поруччя й дивиться на мене.

– Я не сплю, – озиваюсь я.

– Чуєте, Майкле: ми виготовили й продемонстрували непоганий матеріал, ми могли б виготовити щось подібне іще, не відкриваючи вам своїх таємниць. Мої жінки досить спритні, щоб спрямувати розмову в бажане річище, а технік цілком досвідчений, щоб перетворювати ці невинні розмови на звинувачувальний матеріал. Взагалі ви були б змушені працювати на нас, навіть не знаючи, з якою метою ми вас використовуємо. Так чи ні?

– Запитайте про це Мод.

Він підводить брови, наче не розуміє, що я хочу цим сказати.

– Мод справді згадувала, що у вас виникали якісь сумніви… Але погодьтесь, що невиразні сумніви й конкретна підозра – це різні речі.

– Згоден, – киваю я. – Якщо ви прагнете уникнути пінг-понгу.

– Сумніви – то ваша справа, Майкле. Хто на цьому світі не мучиться сумнівами! Я ж розкриваю вам суть операції не для того, щоб розвіяти ваші сумніви, а для того, щоб усе пройшло легше й швидше. Два моменти, які однаково стосуються і мене, і вас, – легше й швидше.

– Але ж ви втягуєте мене в історію з компрометацією, а це компрометує передусім мене.

– Справді, це для вас великий ризик! – глузує американець. – Непорочний, наче ангел, Майкл!.. А втім, в ієрархії небесних істот ви навіть архангел…

– Не прикидайтеся наївним, – уриваю я його. – Йдеться про компрометацію мене не тут, а перед моїми товаришами. Я справді займаюсь торгівлею, але ніхто ніколи не доручав мені торгувати зброєю.

– Це ваш клопіт, – знизує, плечима американець. – Не бачу тут нічого спільного з моєю операцією.

– Якщо не бачите, дозвольте пояснити. Чим би ви мені не погрожували, я не включуся в операцію, яка може перерости в політичний скандал і заплямувати мою країну.

– Облиште патетичні декларації, шановний, – примирливо кидає Сеймур. – Який там політичний скандал! Йдеться про внутрішні справи між нашими відомствами.

– Це на даному етапі. А коли завтра все це буде підсумовано і в одному з тих ваших відомств назбирається ціла папка фальшивих звинувачувальних матеріалів, де гарантія, що відповідальний шеф не схоче мати з них подвійну користь? «Комуністичний агент торгує зброєю під носом федеральної поліції» – непогана сенсація для західної преси й не менш корисна для вас.

– Дурниця, – знову знизує плечима Сеймур. – Чистісінька дурниця. Невже ви не розумієте, що коли й виникне скандал, то це буде скандал третьої категорії.

– Ваша нумерація мені нічого не говорить.

– Вам добре відомо, що всі подібні заходи в цій галузі зводяться до трьох категорій: перша категорія – скандал, який приносить користь нам і навколо якого ми здіймаємо якомога більший гвалт, а ви скромно мовчите. Друга категорія – скандал, корисний вам і, звичайно, гвалт здіймаєте ви. І третя категорія – скандал, який з різних міркувань однаково неприємний для кожної із сторін, тому він безшумно губиться в секретних архівах.

– Ваша лекція досить повчальна, – визнаю я. – Проте ж я помітив: завжди, коли ви підноситесь у сферу наукової абстракції, це робиться для того, щоб замаскувати підготований проти мене удар.

Він підходить до столика й бере склянку. Лід розтанув, і напій став майже безбарвним. Сеймур доливає з пляшки трохи скотчу й відпиває.

– Жарко, – хрипить американець.

Він пропускає вузол краватки й розстібає комір.

– Гарний день, – кажу я, просто щоб заперечити йому, й підводжу погляд на вигоріле від спеки небо.

Саме небо. Місто десь під нами, ми зовсім ізольовані тут, під зелено-білим дашком, серед тиші, яку підкреслює м'яке рівне дихання вентилятора.

Сеймур дістає чергову сигарету, клацає запальничкою й потягується в кріслі.

– Під час нашої попередньої розмови новий варіант був лише проектом. Однак від учора операція в дії. І оскільки ви скаржитесь, що вас тримають у цілковитому невіданні, я вирішив, що надалі ми працюватимемо відкрито, Майкле. Так буде краще для нас обох.

– Я не заперечую.

– Вам відомо, що є вироби, які виготовляються всюди в неймовірній кількості. Це зброя. Озброєння зростає в пекельній прогресії, до того ж зброя дуже швидко старіє. Стару замінюють новою, нову – ще новішою, одне слово, машина працює на повний хід. Не знаю, проте, чи замислювались ви коли-небудь над тим, що роблять із застарілою зброєю?

– Її вивозять у крамниці й там продають разом з краватками, що вийшли з моди.

– Може, її не вивозять у крамниці, але приблизно так воно й буває. Певно, ви чули про «Інтерармко»?

– Хто не чув!

– «Інтерармко» купує в нашої армії застарілу зброю, а потім різними каналами пересилає її своїм клієнтам. Та, як вам сказав учора Ерліх, питання транспортування часто завдає серйозного клопоту. Саме тому наш тутешній штаб, замість повертати застарілу зброю назад, у Штати, складає її на місці в ангари, які формально належать армії, а фактично є власністю «Інтерармко». Ще до недавнього часу інтендантом одного з таких складів був ваш давній знайомий Томас.

– Ви хочете сказати, що його вже вигнали?

– Ще ні. Але й це станеться. Бо Томас, як ви здогадуєтесь, іноді укладав угоди на постачання зброї з власної ініціативи, а гроші клав собі в кишеню. Дирекція – за океаном, зброї – багато, ревізію роблять вряди-годи й дуже приблизно, то чому ж людині не попрацювати на себе, замість сидіти склавши руки! Суб'єкт, який допомагав йому в цій приватній торгівлі зброєю, також ваш знайомий, Ерліх. – Сеймур підводиться й широкими кроками міряє терасу. Йому важко всидіти на місці більше п'яти хвилин. – Останнім часом, однак, сталися зміни. Томасу довелося відмовитись від сольної партії й задовольнитися партією другої скрипки в дуеті, нав'язаному йому згори. Не знаю, чи то щось пронюхали в дирекції про його приватні оборудки, чи просто вирішили влаштувати на тепленьке місце ще одного паразита, але в концерт включили й першу скрипку. Тепер шеф секції Райєн, а Томас його підлеглий.

Американець перестає ходити й спирається на поруччя.

– Я вже казав вам, Майкле: моя мета – Райєн.

– Якщо ваш Райєн веде подвійну гру, чому ви не викриєте його, замість клеїти фальшиві звинувачення.

– На жаль, він не веде подвійної гри. Надто дурний для нашої професії. Зате в інших справах він кмітливий. Тому свого часу його виключили з гри, як і Томаса. Але Томас – паразит невідомого походження, тим часом як цей тип – знатного. Думаю, як тільки ви його побачите, вам стане все зрозуміло. Поводиться він так, наче хоче сказати: «Я закінчив Гарвард, а чи знаєте ви, хто мій батько?» Зауважимо в дужках, що Гарвард він закінчив з великими труднощами й не без батькової допомоги. Ця людина мені й потрібна, Майкле.

– Розумію. Тільки не можу збагнути – навіщо?

– В даному випадку мої особисті причини нічого не важать. Головне, що Райєн має бути викритий. Безпосередньо на нього вийти не вдалося, тому ви зробите це через Томаса. Така в загальних рисах схема: Ерліх зв'язує вас із Томасом, а Томас – з Райєном.

– Все ніби дуже просто.

– Ну, не так вже й просто, звичайно. Але про деталі – потім. Зрештою, ви діятимете не голими руками. Розраховуйте на допомогу трьох дам.

Він дивиться на мене: чи добре я його зрозумів? Потім знову підходить до столика, бере відерце для льоду, пересвідчується, що там уже сама вода, і, зрештою заспокоївшись, відпиває зі своєї склянки.

– Спека.

– Гарний день, – відповідаю я, дивлячись на розпечене білясте небо. Потім додаю: – І все-таки дивно, що такий женоненависник, як ви, завжди працює з жінками.

– Я не женоненависник. Навпаки: підтримую рівноправність. У тому розумінні, що обидві статі мають однакове право бути зневаженими.

– Проте використовуєте як робочий інструмент переважно жінок.

– Вам хочеться, щоб я використовував якогось типа, чий похмурий погляд промовистіший за поліцейський жетон і який машинально обмацує свій зад, перевіряючи, чи на місці його пістолет?! Жінки спритніші в грі, особливо коли треба мати невинний вигляд. Вони делікатно беруть вас на мушку й чарівно посміхаються, підштовхуючи в провалля.

– Можливо, ви маєте слушність.

– Не кажучи про те, що вони старанніші й педантичніші в дрібницях…

Ніби на підтвердження цих слів з холу зазирає Мод і запитує:

– Чи ви ще не зголодніли?

– Тут нема чого їсти, – бурчить Сеймур.

– Уже все приготовано, – заперечує дама.

– От бачите, Майкле? – підхоплює американець. – Чоловік ніколи б не додумався до такого. Жінка, якщо вона збирається дати вам отруту, зробить це, пригощаючи вас розкішним обідом. А чоловік – у найкращому випадку – піднесе вам отруту разом із склянкою води, та ще й просичить: «Ану, пий швидше, бо в мене немає часу!»

– До чого тут отрута? – запитує спантеличена Мод. – Асорті зовсім свіже, салат – також.

– Ми висловлюємось алегорично, люба, – заспокоює її Сеймур. – Говоримо якраз про перевагу вашої статі.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Кажуть, життя середньовічного міста зосереджувалося навколо кафедрального собору. В цьому немає нічого дивного, якщо взяти до уваги, що за двісті метрів від собору починалися поля. Сучасний Кельн, звичайно, дуже відрізняється від того, давнього, але й нині осередком міського життя є кафедральний собор, особливо коли йдеться про життя полчищ туристів.

Дві високі готичні дзвіниці церкви вп'ялися в небо, мов два гострих зуби, потьмянілі й роз'їдені часом. Будівля має темно-коричневий колір, наче обгоріла. Вона й справді горіла, навіть була частково зруйнована тими англійцями, діти яких тепер уважно розглядають її, вивчаючи особливості німецької готики.

Так, собор палили й руйнували, але після того акуратно відбудовували й реставрували – в силу тієї дивної манії людства руйнувати, щоб потім мати змогу дбайливо реставрувати… Шкода лише, що скалічених людей уже не реставруєш, інакше все було б гаразд.

Величезний майдан біля кафедрального собору – найулюбленіше місце туристів і… вітрів. Навіть коли в усьому місті безвітряно й спокійно, тут гуляє вітер. Та це анітрохи не зменшує притягальної сили просторої бетонованої площі, де рої хлопчаків, зібравшись з усього міста, гасають на роликах, налітаючи з гуркотом на кіоски з сувенірами й наганяючи жах на туристів.

За два кроки звідси – вокзал, куди прибувають туристи, що приїхали подивитися на кафедральний собор, і звідки від'їздять ті, хто вже побачив його. За два кроки звідси – магазин в пішохідній зоні, де ви можете витратити свої західні марки. Нарешті, по сусідству тут і музеї, готелі, кав'ярні, ресторани, нічні заклади, – все це задумано й споруджено так, щоб зробити ваше короткочасне перебування тут приємним і змістовним.

Наше перебування, на жаль, здається, не буде короткочасним. Ось уже десять днів моя діяльність тут зводиться до того, що я нічого не роблю. З власного досвіду я знаю, що невідомість – обтяжлива, але ніколи не уявляв, як збільшується ця обтяжливість, коли до неї додається ще й неробство.

– У вас пригнічений вигляд, – співчутливо зауважує одного дня Мод, коли ми прогулюємося пішохідною зоною.

– Хіба?

– Так. Хоч ви й намагаєтеся це приховати.

– Я не звик вештатися без діла.

– Оці люди довкола вас так само вештаються без діла і втішаються цим.

– Вони на канікулах.

– Вважайте, що й ви на канікулах.

– Не допоможе. Я не терплю канікул.

– Тоді беріть приклад з мене.

– Не можу розгадати вашої таємниці.

– Яка ще таємниця? Просто переконуйте себе, що неробство – неминучий етап праці. Це заспокоює.

Мабуть, воно так і є. Але ж її робота не така, як у мене. Бо, коли тебе залучили до операції силоміць, важко працювати з ентузіазмом.

Думка, що підбадьорює мене, не має нічого спільного з їхньою операцією. Думка, що підбадьорює мене, кружляє навколо цифри 29 – останнього терміну, коли я можу підняти якір і відчалити до Вісбадена, де на мене чекає рятівна автомашина. Справді заспокійлива думка, але трохи приправлена гіркотою: повертатися до своїх з порожніми кишенями, наче блудний син, – не таке вже велике щастя. Інша річ – повернутися з якимись даними про проект «Спрайт» і внутрішнім задоволенням від того, що Томаса спіткала заслужена кара.

За прикладом туристів ми з Мод товчемося переважно в закладах біля кафедрального собору й прогулюємося пішохідною зоною. Це такий собі досить просторий і дуже довгий коридор, обрамлений торговельними вітринами, прикрашений барвистими неоновими написами й заповнений юрмами перехожих, покупців і роззяв.

Ми належимо до категорії роззяв. Я – з примусу, а Мод – з природної жіночої цікавості до всього, що може прикрасити чи спростити побут. В даному випадку це, так би мовити, байдужа цікавість, без прагнення щось придбати.

– Ви, здається, цікавитеся сумками, – кидаю я, коли ми зупиняємося біля вітрини фірми «Саламандра». – Коли я вас побачив уперше, ви теж стояли біля магазину жіночих сумок.

– Так, але не заради сумок.

– Це ясно. А як ви мене розпізнали?

– Не було ніякої потреби розпізнавати вас. Я стежила за вашим автомобілем, знаючи, що людина, яка вийде з нього, – то мій об'єкт.

– Ви стежили за мною ще від «Чорного цапа»?..

– Облишмо ці спогади, – відповідає Мод, переходячи до наступної вітрини.

Наступна, або чергова вітрина – з ювелірними виробами, отже, цілком заслуговує на жіночу увагу. І, поки дама милується тими цяцьками, я знову пускаю пробну кулю:

– Що б ви сказали, якби я запропонував вам вибрати щось собі за мій рахунок?

– Не бачу підстав, щоб ви це робили. Після того, як я вас пустила до своєї спальні…

– І все-таки уявіть собі, що я це зроблю.

– Звичайно, відмовлюсь.

– Ви не любите діамантів?

– Я не люблю підкупу.

– При чому тут «підкуп»?

– Ніколи нічого не дають задарма, Альбере. Хіба щось зовсім нічого не варте. А діаманти мають ціну.

– Мабуть, ви й справді не дуже любите їх. Хоча носите діамантовий перстень.

– Я б не стала витрачати гроші на діамантовий перстень, – зауважує Мод, повільно рушаючи далі вздовж вітрин. – Це подарунок колишнього чоловіка.

– У вас був щедрий чоловік, – бурмочу я, намагаючись уникнути зіткнення з хлопчаком, який мчить на роликах просто на мене. В останню мить хлопчак різко звертає, задоволений, що налякав мене, й прямує до наступної жертви.

– Він не був скнарою, – чую голос Мод.

– Однак випивав… – висловлюю здогадку.

– Так, у межах дозволеного.

– Тоді він був садистом.

– Ні, не був і садистом.

– Отже, залишається класична причина: зрада.

– І цього разу помилилися, – ледь помітно всміхається жінка. – Ви, певно, спеціалізуєтеся на вгадуванні походження й фаху.

– Гаразд, здаюся, – кажу я.

– В такому разі ходімо до кав'ярні – отут, за рогом.

Мод – ласунка. Якщо не бари, то кав'ярні. Зрештою, не можна ж безперестану, мов кінь, обходити цю пішохідну зону. Завдяки Мод я знаю вже всі довколишні кав'ярні з усіма їхніми традиційними ласощами – від легких фруктових тістечок, увінчаних кремом і шоколадом тортів, названих хтозна-чому «Чорною горою», – і аж до «Віденського торта».

В цих закладах панує спокійна, напівсонна атмосфера. Відвідувачі – переважно дами середнього віку й старші, бо молодші ще дбають про свою фігуру. У довгій шафі-холодильнику під скляним ковпаком красуються вищезгадані торти, а кавоварка принадно поблискує нікельованими частинами. У приміщенні багато тихих куточків, зручних для ведення інтимних розмов і пліток; оббивка – в м'яких тонах, настільні лампи – ч рожевими абажурами. Одне слово, затишок і вишуканість.

– Отже, розлучення без причини, – підсумовую я, коли ми влаштовуємося в окремій кабіні.

– Дивна ви людина, Альбере. Яка може бути серьйозніша причина для розлучення, ніж сам шлюб?

– Але тоді навіщо було одружуватися?

Вона не відповідає на моє запитання, бо саме в цю мить до нас наближається офіціантка в білому мереживному фартушку й білому чепчику.

– Що ви візьмете? – запитує Мод, детально виклавши офіціантці своє замовлення..

– Каву.

Коли офіціантка відійшла, дама провадить далі:

– Дивуєтесь, що мене не спокушають діаманти, а самі залишаєтесь байдужим навіть до таких невинних спокус, які пропонує кав'ярня.

– Що за проза: порівнювати коштовне каміння з якимись тістечками!

– Ви нагадали мені моє дитинство, – ледь усміхається жінка. – Більшість дітей у нашому кварталі була задарована іграшками, а дехто мав тільки якусь одненьку дешеву лялечку, куплену в універмазі. Та не обов'язково ті, перші, були щасливіші за других.

– А ви належали до яких?

– Невже не здогадуєтесь? Наш будинок залишився від тих часів; коли в цьому кварталі мешкали скромні люди. Та з часом навколо повиростали розкішні вілли з терасами й садами. «Тобі нема чого робити в товаристві дітей багатіїв, біля них ти від заздрощів ковтатимеш слину, – казав мій батько. – Тож залишайся вдома». І я сама гралася на подвір'ї з двома лялечками з дешевого універмагу. Двох ляльок цілком досить, щоб утворити сім'ю, а потім готуєш для неї квартиру, меблі, тощо…

– У вас було самотнє дитинство.

– Така вже моя доля. Хіба може бути краща життєва школа, ніж самотнє дитинство!

Не час заперечувати, бо офіціантка саме приносить замовлення: два тістечка й порцію морозива для Мод і мою скромну каву.

– І все-таки ви не сказали про причину вашого розлучення, – кажу я, коли Мод впоралася з тістечками й морозивом. – Мабуть, тому що причина крилася в вас.

– Я не гніваюсь на вас, що ви обрали моє минуле, як спосіб згаяти час, – бурчить Мод. – Але й цього разу ви не вгадали.

Не заперечую. Але й вона, здається, відчуває потребу якось згаяти час, бо після короткої паузи веде далі:

– Певно, ви ніколи не були одружені, коли не розумієте, що всякий шлюб – це вже достатня причина для розлучення. Може, я б не зробила цього, якби натрапила на когось із тих слабохарактерних чоловіків, що потуратимуть усім твоїм звичкам. Тільки мій чоловік хотів, щоб я потурала його звичкам, приймала вдома неприємних типів, бо він вважав це корисними зв'язками, йшла до нього в ліжко, коли він забажає, мала дитину, тому що він цього хотів, і навіть покинула роботу, бо пан, бачте, заробляв цілком достатньо для двох.

Вона не звикла до тривалих промов, тому, коротко виклавши суть справи, замовкає, щоб перепочити й обвести поглядом пістряві жіночі капелюшки найрізноманітніших моделей.

Капелюшки змовницьки купчаться по троє-четверо, промовисто нахиляються один до одного.

– А в той час ви вже працювали у Сеймура… – кидаю навмання.

Мод знову мовби нехотя усміхається:

– Ви й справді сильний у розгадуванні професії.

– А ваш чоловік, звичайно ж, був колегою Сеймура… – наважуюсь я ризикнути ще.

Цього разу вона мовчить, наче розмірковує, чи не занадто відверта зі мною.

– … маю на увазі – соціолог, – уточнюю я.

– Не будемо вдаватися в деталі, – пропонує дама.

– Це не деталі. Адже ви заради роботи розірвали шлюб…

– Я розірвала шлюб заради своєї свободи.

– Про яку свободу можна говорити, маючи таку роботу!

– Будь-яка робота – це завжди залежність, Альбере. Свобода лише пауза між двома робочими днями, і я, щоб ви знали, хочу сама розпоряджатися цією паузою.

– Все-таки ви захоплені своєю професією.

Вона не відповідає.

– Мабуть, завдяки Сеймурові.

– Чи не здається вам, що ми вже насиділися в цій кав'ярні? – запитує дама.

Я киваю й роблю знак офіціантці підійти.

– Спущуся в «Діоніс» випити кави, – кажу я. – В нашому славному готелі препогана кава.

Каву в «Європі» справді готують за давньою німецькою звичкою: якнайбільше цикорію і якнайменше кави.

– Так, так, ідіть, – погоджується Мод. – Я теж скоро прийду. Маю телефонну розмову.

Ранок теплий, і день обіцяє бути жарким, як усі ці останні дні, втомливі й довгі. Але спека мене не лякає, бо на мені вже легкий костюм з синьої джинсової тканини. Мод також у світло-синій лляній сукні. Взагалі кажучи, наше вбрання досить легковажне для такої солідної пари, як ми з нею.

Мій джинсовий костюм – це, власне, єдине корисне надбання за час наших тривалих блукань пішоходною зоною.

– Чи не подарувати вам літнє вбрання? Ви ж спечетеся у цьому вашому чудовому костюмі, – сказала того дня моя супутниця.

– Дякую. Я можу й сам його купити.

– Тоді чого ж ми чекаємо?

Тож ми ввійшли до «Карлштадта», дама залишила мене у відділі чоловічого одягу, а сама подалася на інші поверхи.

Останнім часом Мод дедалі частіше довіряла мені, це дуже легко пояснити, зваживши на те, що мій бельгійський паспорт був у неї в сумочці, а про австрійський вона навіть не підозрювала.

Саме цей австрійський паспорт заважав мені вирватися з обіймів зимового костюма. Бо літній одяг шиють, як правило, з такими мініатюрними кишеньками, куди не покладеш нічого, крім запальнички. Тим-то, відколи цей одяг став модним, чоловіки почали носити за прикладом жінок ручні сумки, щоб ховати в них своє дрібне рухоме майно.

Так, чоловік у джинсовому костюмі не може сховати свій паспорт у надійне місце – внутрішню кишеню. Та й чи таке вже надійне місце та внутрішня кишеня? Відколи я одержав оцей свій наскільки рятівний, настільки й небезпечний австрійський документ, я став шкодувати, що між мною і Мод установились інтимні стосунки. Коли мені випадало опинитися в її кімнаті, це було не спання, а тривожний напівсон: мене не полишала думка, що дама може обшукати мої кишені. Я перебрав у думках усі можливі схованки, але всі вони не здавалися надійними. Притулити паспорт до спинки шафи, засунути його у вентиляційний отвір чи під розідрану шпалеру за ліжком – одне слово, сховати десь у кімнаті – все це було несерйозно, бо професіонал, роблячи у кімнаті трус, передусім звернув би увагу саме на ці місця. Покласти документ у конверт і залишити на зберігання в сейфі готелю чи на пошті як бандероль «до запитання»? Ні. Поліція потай перевіряє всі подібні місця.

Тож якщо вже тримати паспорт при собі, то яке має значення – носити його в кишені чи в ручній сумці. Сумка навіть краще – в ній ніколи не тримають нічого цінного, її кидаєш туди-сюди й можеш навіть десь забути. І взагалі – те, що найпомітніше, менше впадає в око й не викликає підозри.

Отже, я в легкому джинсовому костюмі, з чорною сумкою на руці – такий собі підстаркуватий гульвіса, якому вже за сорок і починає сивіти волосся.

Ресторанчик чи, коли хочете, кав'ярня «Діоніс» є мовби складовою частиною ансамблю музею римського мистецтва, що приліпився біля підніжжя кафедрального собору. Вдала вигадка архітектора: люди, годинами тиняючись серед холодного мармуру, відчувають потребу зігрітися, а такі, як Мод і я, можуть ходити в цей ресторанчик з таким відчуттям, ніби вони відвідують музей.

Заклад має цілком сучасний вигляд: великий паралелепіпед із скла й алюмінію, з вікон якого відкривається вся довколишня панорама; видно й фасад нашого готелю. Влаштовуюсь біля одного з вікон; ресторан майже порожній – вже не ранок і ще не обід, тож офіціантка одразу ж приносить мені замовлену каву.

Так, фасад готелю видно чудово, навіть вікно моєї кімнати – третє ліворуч на другому поверсі; занавіски на вікні підняті, і я можу побачити й дещо в кімнаті, а саме – велику рухливу синю пляму. Синю, як фартушок прибиральниці, тільки фартушки прибиральниць – білі, на відміну від туалету шановної Мод. Оце така, значить, довіра! Добре, що я вчасно подолав легковажне поривання сховати паспорт у готелі.

Дама з'являється в «Діонісі» за чверть години; вона просто чарівна в своєму блідо-синьому вбранні. Ну, просто візьми й розцілуй!

– Гадаю, що, чекаючи обіду, ви не відмовитесь від другого сніданку, – пропоную я, коли Мод сідає навпроти мене.

– Не спокушайте мене, Альбере. Я вже поповнішала на три кілограми, відколи з вами.

– А хіба коли ви не зі мною, то сидите на дієті?

– Ні, але роблю вправи.

І щоб я не подумав казна-що, пояснює:

– Зовсім коротенькі вправи.

– Підводитесь навшпиньки, виставляючи вперед свій могутній бюст…

– Не кажіть дурниць. У мене вдома є пристосування з педалями. Все одно що їхати на велосипеді на місці.

– «Вдома»? Де це «вдома»? В Америці чи тут?

– І там, і тут. Я ж вам казала, що працюю в торгівлі. Тож доводиться подорожувати…

Офіціантка уриває нашу розмову, аби почути, що Мод не треба нічого, крім великої порції морозива з вершками.

– Які у вас плани на сьогодні? – Цікавиться дама, покінчивши з морозивом.