Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

– Чи принесли вам газети? – чую в трубці голос дикторки.

– Так, дякую.

За півгодини вона, певно, озветься знову, щоб поцікавитись, чи прочитав я їх. А ще згодом захоче довідатись, чи я не зголоднів. Перевірки… Вони будуть неодмінно, та я не можу втрачати через них свій останній шанс.

Тихенько виходжу в коридор, чіпляю на двері знайдену в кімнаті табличку з написом: «Прошу не турбувати», замикаю номер і скрадаюсь до ліфта.

Вантажний ліфт опускає мене в партер службової частини готелю. У глибині коридора – вихід на вулицю. В приміщенні – ані душі. Крізь прочинені двері помічаю якусь жінку, зайняту сортуванням простирадл, але вона мене не бачить.

«Континенталь» стоїть на площі біля вокзалу, де завжди чергують таксі. Беру перше-ліпше й кидаю шоферу:

– Вісбаден – і назад. Чим швидше, тим краще.

Мені пощастило. Водій з тих юнаків – з довгим волоссям, у чорній спортивній куртці, – для яких водіння автомобіля – і професія, і спорт. Він скажено мчить людними вулицями, а потім обганяє на автомагістралі інші машини, і я вже мало не шкодую, що сів до нього. За моїх обставин швидка їзда – це добре, але ж іще краще повернутися назад живим.

Коли сьогодні вранці Мод сказала «Франкфурт», я одразу ж подумав: це твій останній шанс, дивись, щоб його не втратити. Бо якби вона назвала Гамбург, Любек чи якесь інше місто в тому напрямку, це означало б кінець усім надіям.

У цій країні, де багато міст розташовані на великій відстані одне від одного, є три міста, що лежать майже поруч, настільки близько, що можна поснідати в Майнці, відпочити у Вісбадені й повернутися на обід у Франкфурт, – немовби ти ніколи й не залишав це місто. Тільки от – яке саме місто?

… Годинник показує десь близько п'ятої: я кажу водієві зупинитися, вручаю йому банкнот, аби не хвилювався, що не повернусь, і зникаю за рогом.

Цього дня мені справді щастить. Наближаючись до знайомого будинку, бачу Шмітхагена – він порається біля автомобіля перед садовою хвірткою. Шмітхаген теж помічає мене здалека і, коли я підходжу, сумовито говорить:

– Це ви…

– Мабуть, передостанній раз, – заспокоюю його.

– Краще, щоб це було востаннє, – бурмоче він. – Дружина, сусіди, я ж вам казав…

– Так-так, але, розмовляючи, жестикулюйте, наче ви мені показуєте дорогу…

Ну й дивак: остерігається сусідів, а не думає про те, що, можливо, хтось саме в цю мить стежить за нами.

Почувши мою пораду, Шмітхаген показує рукою в кінець вулиці, потім праворуч, ліворуч, наче флюгер, повторюючи вже знайомі скарги про підступність дружини й настирливість сусіда.

– Годі, – киваю я, ніби дякуючи. – Записку я кинув у віконце автомобіля. Простежте, щоб її негайно переправили.

– Тільки завтра, раніше не вийде, – попереджає Шмітхаген.

Голос його я чую вже у себе за спиною, бо прямую до таксі. Водій чекає там, де я його залишив. Порядний хлопчина. І небалакучий, що дуже важливо. Повернення назад також пов'язане з серйозною небезпекою, зате дістаюсь я до готелю набагато раніше, ніж сподівався.

В номері у мене, щойно заходжу туди, дзеленчить телефон. Не звертаю на нього уваги, перевдягаюсь – надіваю піжаму, випростовуюсь на ліжку і майже засинаю.

Кажу «майже», бо трохи згодом стукають у двері. Спочатку тихенько, потім – голосніше. Неквапливо підводжуся й відмикаю.

– Де ви ходили, Альбере? – люб'язно запитує Мод і входить до кімнати, не звертаючи уваги на те, що я в самій піжамі. І не тільки входить, а ще й сідає на стілець, перекинувши ногу на ногу. Значить, розмови не уникнути.

– Я був у ліжку. Хіба не видно?

– Я тричі вам телефонувала.

– Мабуть, я спав.

– І двічі стукала у двері.

– Певно, ви не помітили таблички: «Прошу не турбувати».

– Це для служниці. А я не служниця.

– Двері не прозорі, звідки мені було знати, що це ви?

– І все-таки, куди ви ходили?

Тон м'який, як завжди, але я вже добре вивчив його, щоб розуміти, що до чого.

– Знаєте, Мод, – кажу я, сідаючи на стілець навпроти, – мені ніщо не заважає визнати, що я таки виходив, і навіть підтвердити це перед нашим спільним знайомим. Але таке визнання зашкодить тільки вам. Ви згодні зі мною?

Вона мовчки дивиться на мене, та її обличчя не виражає нічого – сама увага! Ну, а моя увага розподілена між її обличчям і схрещеними ніжками – досить-таки гарними ніжками, що не до смаку тільки такому аристократові, як Сеймур.

– Не хочу хвалитись, але я можу дуже ускладнити вашу місію грою у схованки – і тоді наш спільний знайомий вважатиме вас нікчемою. Тому домовимось так: не будемо компрометувати одне одного.

– Але я не можу дозволити вам робити, що заманеться.

– Я й не збираюсь робити щось таке, що могло б ускладнити наше спільне завдання. Йдеться лише про те, щоб не набридати одне одному.

– Хіба я вам набридаю?

– Взагалі кажучи, не дуже. Якщо не зважати на дрібниці: вранці ви мене розбудили, а тепер заважаєте заснути.

Жінка дивиться на мене, а я на неї. Якщо вже Сеймур відрекомендував мене як залицяльника, треба підкріпити цю рекомендацію, але не перебрати міри. Тому мій погляд довше зупиняється на її обличчі, ніж на інших частинах тіла.

Приємне обличчя, приємний ясний погляд, приємна напівусмішка, що, ледве з'явившись, одразу ж згасає. Неважко здогадатися, що криється за цим привітним фасадом: карі очі непомітно вивчають співрозмовника, гарні високі брови сіпаються від напружених роздумів, кутики повних губ кривляться в недовірливій усмішці, часті паузи в розмові свідчать про настороженість, – одне слово, звичайні рефлекси професіоналки середнього рівня.

Так, привітне, але, щоб бути точнішим, певною мірою й підступне обличчя. Може, тому дехто більшу увагу звертає на фігуру. В будові тіла немає підступності. Особливо коли споглядаєш його голим. В даному випадку я, звичайно, не розраховую на щось подібне. Тим паче, що окремі деталі, як-от дебелі стегна й пишний бюст, досить виразно вимальовуються й під одягом. Авжеж, фігура в цієї дами досить пропорційна. На випадок скрути Мод могла б заробляти собі на хліб як натурниця.

Але зараз їй навряд чи загрожує скрута. Лілова блузка, сіра спідниця й сірі черевички на високих підборах надають їй отого елегантного вигляду, який свідчить про життєвий достаток, а діамант на маленькому персні на лівій руці, здається, справжній.

– Отже, ви пропонуєте мені щось на зразок джентльменської угоди? – нарешті каже Мод з ледь помітною усмішкою.

– Коли ви мене так зосереджено вивчаєте, можете не посміхатися, – зауважую я. – Це розпорошує вашу увагу.

– Ви теж вивчаєте мене, але я не роблю вам зауважень.

– Я лише милуюся вами.

– Облиште дешеві компліменти. На мене вони не впливають.

– Ви пересичені ними.

– Ні. Просто я не така дурепа, як вам здається. А щодо угоди – мушу вам сказати, що я укладаю угоди тільки із своїми роботодавцями.

– Дуже шкодую, що ви так витлумачили мої слова.

– Даруйте, коли помилилась. В такому разі можете бути певні, що й без будь-якої угоди я намагатимусь не турбувати вас.

– Чудово. Тільки цього я й хотів.

– А я хочу ще чогось, – мовить дама, підводячись. – Скажімо, гарно повечеряти. Своїми витівками ви зіпсували мені апетит, але тепер я відчуваю, що він повертається.

– Ще немає шостої… – нагадую я.

– Невже ви живете за годинником? – зводить брови Мод. – Ви не схожі на такого… – І, рушаючи до дверей, додає: – Чекатимете мене внизу, гаразд?

– Мені здається, що цей ресторан аж надто тихий для італійського, – зауважую я.

– Гадаю, що кухня – річ більш суттєва, ніж тиша чи шум, – відказує дама. – Вам не смакує салат?

– Навпаки.

– Але ж ви його не доїли!..

– Чекаю, що буде далі.

Далі приносять «медальйон» з грибами. Ум'явши величезну порцію салату з маслинами й рибою, Мод накидається на імпозантний «медальйон». Я їм повільно: розжовуючи їжу, я за давньою звичкою пережовую й думки. А вони в мене не вельми веселі.

Послання, передане Шмітхагену, було надряпане ще зранку в готелі. Зовсім коротенька довідка про ситуацію, яка утворилася. Тепер залишається чекати інструкцій і каналу для відступу. Відповідь має надійти знову до Шмітхагена, бо я не мав можливості дати іншу адресу. Коли прийде відповідь і чи зможу я найближчим часом побувати у Вісбадені, щоб одержати її, – ось питання, які зараз непокоять мене.

Наливаю собі трохи к'янті. Я б налив і дамі, та її келих і досі повний.

– Ви не п'єте, – кажу я.

– Як правило, я не випиваю більше одного келиха, і то вже тоді, як поїм.

– Не п'єте, не курите…

– А навіщо це?

– Не знаю. Всі так роблять.

«Медальйон» в її тарілці вже зник. Залишилося ще два-три самотніх грибочки, які треба доїсти. Дама прикінчує їх, ковтає трохи вина й тільки після того відповідає:

– Нам здається, що коли ми робимо так, як інші, значить, усе гаразд. А що гаразд? Гаразд із нашим щастям? Але ж усі ті, кого ми наслідуємо, нещасні.

Вона витирає губи лляною серветкою і тягнеться до картки з меню. Десертні страви цілком оволодівають її увагою, отже, тема щастя відпадає. Кельнер у сорочці в чорно-білу рисочку і в малиновій краватці приходить на допомогу. Після довгих консультацій Мод вибирає морозиво із складною назвою, а я задовольняюсь звичайною кавою.

Прибуває морозиво – ціла гора ласощів у великій кришталевій посудині – щось середнє між келихом і вазою для фруктів. Поряд з цією велетенською посудиною чашечка моєї подвійної кави нагадує Гуллівера в країні велетнів.

– Ніколи не думав, що ви така індивідуалістка, – кидаю я, закурюючи сигарету.

– Ой, облиште ці книжні слова, – м'яко заперечує жінка, встромляючи ложечку в гірський масив з морозива.

Може, вона хотіла ще щось додати, але ж морозиво набагато привабливіше, ніж розмова, тому дама повертається до розмови вже після того, як розправляється з морозивом. Повертається, звичайно, не без моєї допомоги.

– Чекаю рецепт, – нагадую я.

– Який рецепт?

– Отой – рецепт щастя.

– Перш ніж чекати від мене чогось подібного, треба було б спочатку поцікавитись – щаслива я чи ні. Що вам може сказати про щастя людина, яка сама не має його?!

– А взагалі хто-небудь його має? Чи знаєте ви таких людей?

– Це складне питання, Альбере. А я тільки службова особа. Такі питання не ставлять службовим особам.

Не знаю – може, це результат нашої маленької суперечки в готелі, але дама зараз більш компанійська, ніж уранці. Оманлива приязність! Мод цілком певна, що я виходив із своєї кімнати, і хто зна, як витлумачила мій вчинок, проте саме цим вчинком я збудив у неї цікавість. Уранці вона майже не звертала на мене уваги, а тепер пильно вивчає.

– Гадаю, ви вже одержали інструкції? – питаю я.

– Інструкції такі: залишаємося тут.

Відсунувши келих з вином, дама п'є мінеральну воду, потім знову обертається до мене.

– Я починаю вас розгадувати, – задумливо каже вона. – Ви належите до тих людей, які будь-що прагнуть знати своє майбутнє. Ніколи не розуміла таких людей.

Так, з неї нічого не витягнеш. А може, Мод нічого й не знає. Сеймур навряд чи втаємничує її у свої величні плани. Просто кожного разу дає окремі завдання. «Трохи терпіння», – наказую собі. Трохи терпіння, більше базікання – оце найкращий спосіб згаяти час.

Дама знову відпиває мінеральної води. Це все оте морозиво й засахарені фрукти…

– Чи не здається вам, що тут якась сонна атмосфера? – запитує Мод, ігноруючи моє запитання.

– Не люблю гамору.

– Як на мене, незначний шум тонізує. А отака тиша пригнічує.

Може, цей ресторан відвідують переважно в обід чи хтозна-коли, але в даний момент крім нас у залі не більше дюжини клієнтів, та й ті, судячи з усього, не італійці. Бо дюжина італійців могла б тонізувати й далеко більший заклад.

– Можна б змінити обстановку, – пропонує Мод, глянувши на годинник.

Такий собі невимушений жест, невимушена й пропозиція, але люди пінної професії підозріливі. «Починаються спільні походи», – думаю я. Ну то й що? Хай починаються! Будемо сподіватися – чим раніше вони почнуться, тим раніше й скінчаться.

– Я чув, що Франкфурт славився колись своїми нічними Місцями розваг, – кидаю пробну кулю.

– В наш час розважатись можна однаково і вдень і вночі, – недбало відповідає дама.

– Так, але тут нічне життя було особливо жваве, – не здаюся я. – Що нам заважає подивитися на нього?

– Нічого, крім часу, – відповідає Мод. – Наскільки мені відомо, розважальні програми розпочинаються десь об одинадцятій. Ходімо вип'ємо в «Глобусі», а потім зазирнемо ще кудись.

«Але ж ти не п'єш!» – думаю я, а вголос кажу:

– Чудова ідея!

Я ніколи не чув про «Глобус», певно, він не фігурує серед визначних місць Франкфурта. Маленький, нічим не примітний бар на якійсь вуличці за два кроки від пішохідної зони. Зелені й рожеві неонові вогні, дзеркала, мініатюрні крісла, оббиті чорною штучною шкірою, та ще полиці з пляшками за мідним прилавком – оцим і вичерпується модерне вмеблювання. Відвідувачі – переважно чоловіки. Теж нічого особливого. Специфічна зовнішність чоловіків, а також велика кількість американських слів, що вирізняються в загальному гаморі, свідчать про те, що більшість клієнтів – американські офіцери в цивільному.

Ми примощуємось біля маленького столика в куточку за баром, де нікому нема до нас діла, у тому числі й кельнеру, перевантаженому замовленнями. «І оце затишний заклад?» – хочеться мені запитати, але натомість я кажу:

– Що ви будете пити?

– Кока-колу.

Я іду до прилавка, беру їй кока-колу, собі скотч, розплачуюсь і повертаюсь до столу.

– А ви енергійний, – констатує Мод.

– Так. У дрібницях.

– І до того ж скромний.

– Коли нема чим похвалитися, людина завжди скромна.

Дама машинально підтримує розмову. Її увага зосереджена на відвідувачах. Так, вона професіоналка, але середнього рівня. Попри її удавану байдужість, легко помітити, як пильно придивляється вона до всіх.

– Я думав – ви німкеня, а виявляється – американка, – зауважую я.

– Ви вже вдруге вгадали. Спершу про радіо, тепер моє походження. Не треба так часто вгадувати, Альбере. Це не личить звичайнісінькому торговцеві.

Я залишаю її репліку поза увагою, і вона веде далі:

– По матері я німкеня, а по батькові – американка.

– Але виросла в Штатах.

– Знов угадали. Тільки цього разу не зараховується – відгадати це було дуже легко: американці не переселяються до Європи, швидше навпаки. Так сталося і з моєю матір'ю.

Слова звучать як прелюдія до сімейної історії. Виходить, я помилився: ця жінка підхоплює будь-яку тему, але не любить доводити розмову до кінця. Та, зрештою, яке це має значення? Важливо щось говорити, гаючи час.

Мод уже не вивчає публіку, її темно-карі очі дивляться у бік дверей. Погляди всіх – і мій також – теж спрямовуються туди.

Жінка, яка щойно ввійшла, вільно могла б дати фору моїй дамі. В цьому закладі появи Мод майже не помітили, вона не з тих ефектних жіночок, на яких чоловіки оглядаються на вулицях. А оця… Секс-бомба, та ще й високого класу!

Секс-бомбу супроводжує якийсь безбарвний тип у твідовому піджаку й сірих штанях, з тієї категорії банальних чоловіків, яких не помічаєш.

Під зливою захоплених поглядів новоприбула прямує до нашого столика.

– Мод, люба, я тебе побачила ще з дверей, – протяжливо звучить її мелодійний голос. – Не заперечуєте, коли ми вип'ємо біля вас по порції скотчу? Це – Добс, якщо ви не знайомі.

– А це – пан Каре, – каже Мод, перехопивши погляд секс-бомби, яка глянула на мене. – Розміщуйтеся.

Власне, вони вже розмістилися. Новоприбула випромінює якийсь особливий магнетизм, навіть завжди заклопотаний кельнер одразу ж підбігає взяти замовлення. Між жінками зав'язується розмова, а ми з Добсом, на жаль, полишені самі на себе. Мабуть, йому гірше, ніж мені, бо я все-таки трохи розважаюсь, спостерігаючи за Сандрою.

Секс-бомбу звуть Сандра. Коли дивишся на неї зблизька – нічого особливого. Але хто шукає особливе! Сіро-сині очі – з отих котячих і не дуже добрих. Гарний, трохи кирпатий ніс і завеликий рот з чуттєвими губами. Але це деталі. Головне – в будові тіла: струнке, елегантне й викличне у своїх вигинах, дуже зібране в талії і пишне вгорі.

Мабуть, цими фізичними ознаками й вичерпується вся оригінальність секс-бомби, бо те, що вона говорить, мало чим відрізняється від балаканини першої-ліпшої секретарки чи друкарки.

Сандра наче мене не помічає; це дуже зручно, бо звільняє мене від потреби шукати теми для світської розмови. І все ж, коли ця дивна пара трохи згодом залишає нас, секс-бомба, прощаючись з Мод, не забуває кинути й мені:

– До побачення, містере Каре.

Ми змушені ще десять хвилин сумувати в затишному закладі. Очі дами вже не стежать за входом. Якщо вона сподівались із кимось тут зустрітися, то це була, очевидно, зустріч із Сандрою, хоч я й не розумію сенсу цього побачення.

– Вам набридло? – по паузі запитує Мод.

– Пробую звикнути.

– Моя подруга вам не сподобалась?

– А треба, щоб вона мені сподобалась? – ухильно відповідаю я, вірний правилу: ніколи не вихваляй перед жінкою іншу жінку.

– Ви досить довго її роздивлялись.

– Не треба перебільшувати. Коли нема чого робити, можна розглядати й носок свого черевика.

– Шкодую, що довела вас до такого стану. І складаю зброю. Відтепер ініціатива у ваших руках.

Виходимо з «Глобуса» й беремо курс знову в напрямку вокзалу – туди, де міститься нічний квартал. Тротуари, освітлені неоновими вогнями великих магазинів, безлюдні; автомобільний рух зменшився. В довколишній порожнечі й тиші ці просторі вулиці й модерні споруди з бетону й скла мають ще незатишніший вигляд, ніж удень.

У нічному кварталі – все зовсім інакше, тут вирує життя. Бари й кабаре приваблюють перехожих рожевим і червоним сяйвом, вигуками портьє й великими фотознімками голих красунь, які, можливо, й не беруть участі в програмі закладу. Вулицею в обох напрямках вештаються міські гульвіси, туристи й сутенери.

Звертаємо навмання в якусь бетонну арку, увінчану цнотливо-білим неоновим написом «Ерос», і потрапляємо в справжній лабіринт глухих коридорів, під стінами яких стоять жінки в надміру коротких сукнях, хоч мода на міні вже давно минула, й надміру оголені… А з приміщень тягне холодом і вогкістю. Жінки з незворушними розмальованими обличчями курять, байдуже поглядаючи на тебе. Вони не запрошують ні словами, ні жестами, – по-перше, це заборонено, а, по-друге, якщо вони вже тут стовбичать, значить, пропонують себе. А клієнтів мало. Переважають глядачі, такі, як ми, що неквапливо минають цих жінок, закляклих під тьмяним електричним світлом, мов персонажі якоїсь безглуздої пантоміми.

– Навіщо ви привели мене сюди? – питає Мод. – Певно, не для того, щоб я допомогла вам у виборі?

– Хіба це я вас привів? Я ж лише супроводжую вас.

– Але ж ми домовились, що ініціативу ви берете в свої руки! Невже треба знову повторювати, що я тільки службова особа!

Так, уперше ініціатива опинилася в моїх руках, а я навіть не знаю, що з нею робити.

– Зайдемо куди-небудь, – пропоную я, коли ми вибираємося з лабіринту й знову опиняємось на вулиці.

– Тільки не в ці кабаре, де артистки тицяють тобі під ніс свої стегна. – Мод гидливо кривить губи.

– У мене ідея!

– Ну, кажіть, – скептично киває дама.

– Підемо в готель і ляжемо спати.

Отже, ми повертаємось до готелю, піднімаємось ліфтом на четвертий поверх і бажаємо одне одному доброї ночі. Та, перш ніж розійтися по кімнатах, Мод каже:

– Альбере, не вважайте мене нахабою, коли я попрошу вас не залишати готелю, не попередивши мене. Мушу вам сказати, що Франкфурт – досить небезпечне місто, особливо вночі.

– Не хвилюйтесь, – відповідаю я. – А якщо хочете бути зовсім спокійною, можете взяти мене до своєї кімнати.

– Краще йдіть до себе. – Її голос, голос дикторки, звучить приглушено м'яко. – Ніщо так не зміцнює людину, як спокійний сон і самотність. Знаю це з власного досвіду.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

– Мені потрібен ваш паспорт, Альбере, – каже Мод наступного ранку.

– Навіщо?

– Вам треба продовжити візу.

– У мене віза закінчується аж через тиждень.

– Ви ж знаєте, що візи видаються не тут, а в Бонні, й це пов'язано з певними формальностями…

– Ви чули, що я сказав: у мене ще тиждень. А Сеймур обіцяв, що все закінчиться за кілька днів.

– Наш спільний приятель – не бог, – кидає дама, яка уникає називати ім'я свого шефа навіть на вулиці. – А я ще меншою мірою богиня. Тільки боги знають наперед, як розвиватимуться події.

З цією жінкою даремно сперечатися. Четвертий день ми з нею в цьому місті, отже, я вивчив її вже досить добре. Вона люб'язна й поступлива в усьому, крім найголовнішого – того, що стосується плану. Того плану, що в неї в голові. Того плану, про який мені й досі нічого не відомо.

Коли бракує відомостей, лишаються тільки здогади. Фразу «кілька днів», мабуть, треба було розуміти як кілька тижнів. Чи тому, що американець мене обманув, чи тому, що змінився плин, чи тому, що виникли непередбачені ускладнення. Як би там не було, нервування не допоможе. «Не знаю, чи вже казав я вам, що одна з моїх професій – очікування. Складна професій. І неприємна.

Коли доводиться чекати, а тобі не терпиться, – найкраще повторювати: все, що діється, – на краще. Припустімо, що Шмітхаген передав моє послання наступного дня, що воно з'явилося на столі у генерала ще через день, а Центр мав під рукою усе потрібне, – тоді можна розраховувати, що в четвер або п'ятницю Шмітхаген одержить іще один товстий конверт з документами і вказівками – тільки цього разу вже не для Петка Земляка, а особисто для мене.

Не раніше, як у четвер чи п'ятницю. А сьогодні вівторок. Отже, треба зачекати. Я ладен чекати до посиніння, аби тільки моїй дамі не спало на думку переїхати з Франкфурта у Дюссельдорф чи Бремен.

– А як же пересуватися без паспорта? – запитую після тривалої паузи.

– Так само, як ви пересуваєтеся тепер. Паспорт – не засіб пересування.

Тепер я пересуваюсь із швидкістю два кілометри на годину. Ми перебуваємо в районі великих магазинів і ліниво пливемо за течією в людському потоці. Обідня перерва – час, коли ковтають бутерброд або стандартну страву в якомусь стандартному ресторані Вімпі чи Макдональда, а потім шпацирують сонячним тротуаром.

Ми ж вийшли не на прогулянку, а купувати якісь косметичні препарати для Мод. Вона не підмальовується, але, певно, вживає всілякі креми й мазі для шкіри. Принаймні купує їх…

Попередні дні ми, згідно з моїми побажаннями, перебули кожний у своїй кімнаті, за винятком спільних походів у ресторан і кав'ярню. Двічі під час таких вилазок Мод зустрічалася із своїми знайомими й обмінювалася з ними кількома словами. Очевидно, випадкові зустрічі з випадковими знайомими, бо я не чув адресованої мені фрази: чи знаєте ви цю людину?

А сьогодні незадовго до обіду вона несподівано зазирнула до мене в кімнату:

– Альбере, мені треба купити крем для обличчя. Чи не будете ви такий ласкавий, щоб супроводити мене?

Ця люб'язна фраза насправді означала: ходи зі мною. Згідно з установленими Мод правилами внутрішнього розпорядку я маю супроводити її скрізь, окрім спальні.

– Навіщо вам крем? – сказав я, аби щось сказати. – У вас чудова шкіра. Якщо ви накажете мені вас поцілувати, не буде нічого дивного, коли я погоджусь.

– Якщо в жінки гарна шкіра – значить, вона старанно доглядає її, – відповіла дама, залишивши мою пропозицію поза увагою.

Отож ми в торговельному центрі, та ще й у час найбільшого пожвавлення. До того ж сонце сьогодні гріє справді по-літньому, а костюм у мене зовсім не літній, що таки дається взнаки.

– Чи не краще відкласти покупки на пізніше, а зараз заскочити кудись підобідати? – пропоную я.

– Зробимо і те й друге, – каже Мод. – Лише на п'ять хвилин забіжимо в «Карлштадт». Якраз за цим магазином є чудовий ресторанчик.

Пропозицію подано, мов чисту імпровізацію. Але в наших колах люди трохи недовірливі, і я підозрюю, що покупки – лише привід для того, щоб затягти мене саме в цей чудовий ресторанчик за «Карлштадтом». Підозра переростає в упевненість, коли за якісь чверть години після того, як ми влаштувалися, до нашого столу підходить низенький червонощокий чоловік з животом наче пивна бочка.

– О, Мод! Куди ви зникли? – радісно вигукує незнайомець.

– Ось я перед вами, Френку, – заспокоює його дама. – Сідайте, якщо не маєте іншої компанії. Це – гер Каре.

Виявляється, що у незнайомця немає іншої компанії, і він дуже-дуже радий познайомитися з гером Каре. Не наважуючись твердити, що мрією його життя було саме познайомитися і гером Каре, він усе-таки дає зрозуміти, що це майже так. Після чого, на якийсь час забувши про мене, звертається до жінки:

– Що ви будете їсти?

– Оце саме вибираємо.

– В такому разі дозвольте порекомендувати вам спеціалітет цього закладу: смажена свиняча нога. Це звучить трохи грубо, але ж…

– Усе, що смачно, для мене не може звучати грубо, – заспокоює його Мод. – Альбере, якої ви думки про свинячу ногу?

– Такої ж, як і ви: найкращої, – бурмочу я, задоволений, що складно питання розв'язалося так швидко.

А втім, не так уже й швидко. Бо незнайомець, якого дама називає то Френком, то Франком, пропонує на закуску ще якусь холодну рибу під майонезом, а також спаржу з пікантним соусом – легкий поетичний додаток до солідної прози з свинячої ноги…

Судячи з того, як розмовляє червонощокий з кельнером, він тут постійний відвідувач, тож добре знає не тільки кухню, а й винні погреби цього закладу. Та, як уже зазначалося, дама не цікавиться напоями, тому Франк знову згадує про моє існування й знаходить у моїй особі чуйного співрозмовника.

Я схвально киваю на його пропозицію покуштувати й білого мозельського, і червоного бордо, щоб не мовчати, мов пень, зауважую:

– Я гадав, що тут найбільше п'ють пиво.

– Маєте на увазі мій живіт? – добродушно запитує гість, перехопивши мій погляд. – Так, пиво. Звичайно ж, пиво. Але пиво п'ють замість води. І погодьтесь, що не можна їсти білу рибу під майонезом і наливатися водою.

Першої поданої страви мені цілком досить, щоб вгамувати голод, тому поява свинячої ноги мене більше лякає, ніж тішить. Та свиняча нога виявляється цілою горою м'яса, добре підсмаженою в електричній печі. Відрізаю для годиться два-три шматочки й механічно жую їх. Потім, побачивши, що дама цілком захоплена їжею, відсовую тарілку й запалюю сигарету. Це не лишається непоміченим.

– Яке варварство, шановний гер Каре! – зауважує Френк з повним ротом. – Ця свиня пожертвувала своїм життям заради нас, людей, а ви відповідає на її самопожертву зневагою.

– У Альбера завжди поганий апетит, – намагається виправдати мене Мод, беручись за другий шматок.

– Це не годиться, – докірливо хитає головою гість, працюючи ножем і виделкою. – За відсутністю апетиту завжди криється щось зле: хвороба, турботи, нечисте сумління…

І, аби довести, що йому особисто все те невластиве, Франк кидає в рот черговий шмат м'яса, щелепи його починають енергійно працювати, після чого товстун додає вже поблажливіше:

– А може, ви просто лірична натура. Буває, чоловіки вашого віку віддають перевагу не свинячій нозі, а жіночій…

– О, Франку, – уриває його дама, – я вже колись вам казала, що ваші жарти іноді бувають досить банальними.

– Можливо, люба, – добродушно погоджується гість. – Але ми сіли тут не для того, щоб справляти враження. – І, звертаючись до мене, пояснює: – Певно, ви скоро збагнете, якщо ще не збагнули, що я людина досить елементарна. І це – не буду приховувати – одна з моїх маленьких чеснот. Хіба так уже соромно бути елементарною людиною в світі, де всі намагаються бути оригінальними, бодай істериками й психопатами? Це не стосується Мод. Вона якоюсь мірою моя учениця.

– Ваша учениця? А я й не знала, – зауважує жінка, відрізаючи собі ще шматок. І, щоб змінити тему розмови, додає: – Можливо, Альбер не має апетиту, але в нього є інші здібності. Він з першого погляду визначає фах і походження людини.

«Ваші жарти також досить банальні», – міг би сказати я, але поступаюсь словом гостю.

– Боюсь що до мене вам доведеться придивлятися значно довше, – скептично хитає головою Франк. – Ну, гаразд, дивіться, скільки хочете й робіть свої висновки.

Він виклично моргає своїми блискучими темними очицями, тоді знову переключає свою увагу на свинячу ногу.

– Мабуть, Мод переоцінила мої можливості, – зауважую я. – Але якщо йдеться про здогади, то ви – американець німецького походження й, певно, торговець.

– Я ж вам казала, що він відгадує! – задоволено всміхається дама.

– А я хіба не казав, що зі мною справа складніша? – заперечує товстун. – Щоб ваша відповідь була точнішою, треба було додати для приправи й дещо італійське.

– Не будьте таким дріб'язковим, – протестує Мод. – Альбер угадав.

– Я зовсім не дріб'язковий, – протестує в свою чергу Франк. – Для мене ця італійська приправа дуже важлива.

Так, італійська приправа. Але й спаржа теж. Упоравшись з прозою головної справи, вони переходять до лірики спаржі, а я – до чергової сигарети. Час обідньої перерви давно скінчився. Відвідувачів у закладі поменшало. Порідшала й вулична юрба. Крізь широкі вікна ресторану видно вітрини магазинів навпроти, миготливі неонові написи яких відчайдушно змагаються з сонячним світлом.

– Ви, певно, – розмірковуєте над тим, як це одну людину можуть сотворити аж троє батьків, – намагається пожвавити розмову Мод.

– Чому? – бурмочу я. – Жарти природи…

– Ніяких жартів! – обриває мене Франк. – Усе це дуже серйозно. Мій приклад, шановний, наочно ілюструє, як великі процеси світової дурості позначаються на долі звичайних людей.

– Не сумніваюсь, – погоджуюсь я, щоб заспокоїти його.

– Мати в мене була італійка, батько – німець, і моє народження пов'язано з утворенням політичної осі Рим – Берлін, смерть батька пов'язана з крахом цієї осі в боротьбі з більшовиками, а наступний шлюб моєї матері – з приходом американців.

– Добре хоч, що ваша мати не побралася з росіянином, – кидає Мод.

– Розташування фронтів виключало таку небезпеку, – зауважує Франк. – Та коли зважити, як розвиваються події, не буде нічого дивного, якщо ваша дочка або навіть ви сама вийдете заміж за китайця.

– Здається, я вже казала вам, Франк, що ці ваші жарти…

– Ніяких жартів, люба, ніяких жартів. Одного чудового дня справді може статися так, що нам доведеться вибирати між китайцями й росіянами…

Офіціантка знову принесла меню, так що замість китайців і росіян довелося вибирати – желе з персиків чи якесь мудре ананасне морозиво.

– Так, ситуація досить серйозна, – веде далі товстун, зробивши замовлення. – Що ви думаєте з цього приводу, шановний Каре?

– Мене більше хвилює фінансовий застій, – бурмочу я.

– Знайома хвороба, – киває Франк.

– Маєте на увазі застій?

– Ні, маю на увазі схильність хвилюватися з приводу того, чого не існує, – каже гість. – Немає ніякого застою. Немає ніякої кризи. Немає інфляції. Невже це так важко зрозуміти?

– Як це «немає»?

– А так: немає!

– Мої рахівничі книги свідчать про інше.